zbirnuk-11
.pdfТаким чином Франко робить попередній висновок, виділивши при цьому ряд чортів, котрі існують, але котрих не признає Куліш атеїст. Першим чортом є для нього рідний народ, його минуле з своїми героями, піснями і норовом. Другим є Москва, московська держава з її царями, окрім Петра І і Катерини ІІ. Найстрашнішим чортом в тій громаді є цар Нікола. “Свободи ворог, ворог жизні, він був великий душогубець, катюга розуму в отчизні, на сході сонця мраколюбець”[1, 102].
Критику не розуміє сліпого возвеличення Катерини ІІ Кулішем. Як історик міг називати святою людину, яка поярмила рідний народ, знищила зародки української державності. Також називає ще Катерину “любомудрою жрицею науки”. Франкові здається, що він не читав жодного твору тої
“жриці”, в котрих одна половина крадена з французьких філософів, а друга половина навмисна фальш і брехня. Дослідник радив йому прочитатистаттю Добролюбова про твори тої “жриці”.
Щоб докладно пізнати, як представляє собі Куліш міжнародні відносини українського народу, а особливо відносини його з поляками.
Літературознавець пробує зінтерпретувати його вірш “Компроміс ляхам”. Ці думки про наші відносини до поляків можуть мати для нас чималу вагу хоч би для того, що на них звернула увагупольська преса і проголосила: ось,
мовляв, які думки чоловіка-українця, хоч і неприязного нам, та все-таки щирого і правдивого та знаючого, та народолюбця, зовсім не такі, як тутешніх про око народовців, а на ділі московських запрданців. Та й ще з одної причини важливі для нас думки Куліша, вказані в тому вірші, а саме заради свого нібито радикалізму.ставлячи програму згоди і дружби між обома братніми племенами на радикальній основі, поет при неясності свого висловлення міг би ввести в оману декого з української молодої ще радикальної громади, і для того слід розібрати його думки і провести паралелі, щоб показати, в чому відрізняється наш “Компроміс ляхам” від Кулішевого.
Автор бажає братерства між русинами й поляками. Та тільки кого розуміє Куліш під назвою “поляки”, “ляхи”? Аж ніяк не польський люд, а
панів, власників, а про народ йому байдуже. “Коли хочеш, ляше, справді з русинами брататись, мусиш з пана чоловіком громадським статись” [1, 103].
Тож кожен лях, то пан – це перший сук. Думаючи про цю згоду, котрої треба на майбутнє, Франко розуміє під нею спільне і дружнє порозуміння в великих громадських і загальнолюдських ділах, у великій боротьбі праці і правди з неробством і кривдою, в боротьбі з тими, з ким Куліш бажає нав’язати свій компроміс. Але він заключається в тому, щоб не тільки побратися з благородним народом, а й перейняти його делікатну мову,
панський побут і занехаяти свої давні, але “простацькі” традиції. Проте після цієї згоди пани залишаються панами, тобто розкошуючими неробами, а
простаки крімперейнятого панського побуту так-таки й будуть простаками.
Щоб дійти компромісу якого бажав Куліш, треба дружної, розумної праці обох народів, бодай на разі світліших і щиріших одиниць між ними. Але це вже буде не компроміс, не хвилева згода між якимись ворожими таборами, –
це буде правдива асоціація, правдиве братерство між свідомими своїх спільних цілей і своїх доріг братами. Початки такої асоціації міг Куліш бачити у Львові, руські і польські робітники, хоч і свідомі в національній самобутності, нaлежать до робітничих товариств і разом видають часопис
“Praca”, в котрому поруч з польськими містяться й руські статті, при випуску якого українці працюють дружно з поляками, і вони не є зрадниками чи запроданцями.
Франко не розуміє для чого Куліш домагається компромісу, а не братерсва, як цього бажав Шевченко. Історик вважає ляхів і українців якимись ворожими таборами. А висновку такого дійшов дослідивши історію козччини. Критик не збирається сперечатися з Кулішем за історію. Нехай козаки були розбійниками, харцизяками, нехай і так, що війни козацькі більше зашкодили Україні, ніж помогли, що українці більше кривди зробили полякам, ніж поляки українцям.
Вже після “Хуторної поезії” автор видав “Крашанку русинам і полякам”, в котрій знов, почав від конечності згоди, не висказавши, яка б це повинна бути згода, розповідає широко історію нашого міжнародного роздору. Та найцікавіше в цій “Крашанці” – причиною всього лиха – попи, і
православні і католицькі. Дивний же історик-соціолог Куліш, що може причиною такого глибокого факту в суспільне і економічне життя обох народів попівські балачки. Це та сама давня повісті про “московську” або
“польську” інтригу, тільки з тою зміною, що Куліш святково декламує
“попівську інтригу”. Франкові здається, що фаховий історик повинен дивитися глибше в суть драми, а не підтягати такий величезний і складний факт, як історичне ворогування Русі з поляками, під одну якусь рубрику.
Подібність задуму і тону навела Франка на порівняння “Хуторної поезії”з “Посланієм” Шевченка. Критик не зробив докладного, повного порівняння, а тільки висвітлив деякі точки висвітлив деякі точки, в котрих письменник вибігає поза рамки “Посланія”. Звісно Франко не думав порівнювати талант Куліша з талантом Шевченка, не думав знаходити подібності між гарячим, з-під серця пливучим словом Тараса, з правильно розміреним, вигладженим і холодним словом Куліша. Каменяр порівнював тільки ширину і досяглість самих думок без погляду на їх поетичне обрамлення. Можна зробити висновок, що Куліш не втримався на тім рівні,
на якому став Шевченко ще 1845 р. Кобзареві похибки і недодуманості розрослись у поета до величезних розмірів, зміцнились ще його власними хибами (наприклад та невіра у власний народ, котра в “Хуторній поезії” довела його до прямої, безпідставної наруги над тим народом) і затемнили собою добрі і сильні місця його поезії. У всьому збірнику з 25 п’єс критик не знайшов жодної, котру можна назвати гарною і ясною по думках, хоч трапляються дуже хороші місця, а форма у всіх поезіях витончена.
Франко у своїй статті просить читачів не ставитись упереджено до його аналізу. Тут як і взагалі по життю і писанні Франко намагається йти за словом великого проповідника: “Правду говори благовременно і
безвременно” ( Апостол Павло), – коли де в чому і помиляєшся – то хто на світі не помиляється, – але при кращім дослідженні праці перший готовий відкликати і виправити помилку. Це він вважає першою і головною прикметою кожної освіченої людини і громадянина.
Література
1. Франко І. Літературно-критичні статті. – К, – 1950, – 450с.
Людмила СКОРИНА
МОДЕЛЬ ІДЕАЛЬНОГО СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ В
ПОВІСТЯХ ІВАНА ФРАНКА „ЗАХАР БЕРКУТ” І
АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО „НА УХОДАХ”
Історія світової літератури презентує зацікавленому читачеві значну кількість творів, присвячених проблемі розбудови ідеального суспільства,
варто згадати, наприклад, Т. Мора, Т. Кампанеллу, Ф. Бекона... Натомість в українському письменстві ці тенденції набувають поширення в кінці ХІХ – першій половині ХХ століття. Ми обрали для аналізу два твори – повісті
„Захар Беркут” І. Франка і „На уходах” А. Чайковського. Насамперед спробуємо з’ясувати, які чинники впливали на формування концепції ідеального суспільного устрою і, відповідно, на художню концепцію цих творів.
Повість Івана Яковича Франка „Захар Беркут” побачила світ 1882 року.
Можна з повним правом вести мову про суттєвий вплив соціалістичних ідей на світогляд молодого І. Франка, який у 1875 році переїздить із провінційного Дрогобича до Львова. Напевне, найсильнішим тут був вплив М. Драгоманова, котрий запропонував молодим людям у Галичині нове – соціалістичне – вчення, спроможне вирішити цілий ряд проблем соціального характеру. І. Франко активно пропагував ідеї свого кумира. У вченні М. Драгоманова письменника зацікавила ідея „вільних громад” і „повної особистої волі”. Згодом І. Франко переріс ці ідеї, вказував на небезпеку
ігнорування мислителем національного питання, але впливу соціалістичних ідей не заперечував. Та наприклад, у передмові до збірки „Мій Ізмарагд”
(1897) письменник зауважив, що він завжди був прихильником „старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім широкогуманнім вихованню народних мас, на поступі й загальнім розповсюдженню освіти, науки,
критики людської і національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всієї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до світлої будучини” [1, 11]. Засвоєння ідей Драгоманівської концепції „громадівства”,
загалом соціалістичних принципів – перший чинник, що вплинув на формування концепції ідеального суспільного устрою, зокрема на художню концепцію повісті „Захар Беркут”.
За рік до появи повісті була написана стаття „Мислі о еволюції в історії людськості” (1881). Г. Сабат слушно вказує на взаємозв’язок цієї статті та аналізованої повісті: „У „Мислях о еволюції в історії людськості” митець-
філософ репрезентує майбутній, прийдешній лад, в „Захарі Беркуті” –
реліктовий. Якщо в статті він вказує апріорні шляхи досягнення ідеального устрою, то в повісті оприявнює боротьбу за досконалий, налагоджений віками лад. Спільне підґрунтя цих суспільств – громадівство. Основою
„наукової теорії громадівства”, на думку І. Франка, є економічна рівність, без якої не може бути правдивої свободи і братерства” [2, 43]. Вибудовуючи свою концепцію ідеального суспільного устрою, митець не просто фантазує,
а намагається віднайти її підтвердження в минулому. Дослідниця підкреслила, що „свій дискурс майбутнього [Франко] ґрунтує на добре виваженій і вивченій історичній еволюції, основою якої є боротьба за існування”[2, 43]. Здавалося б, парадоксальна ситуація: митець шукає прикмети „зоотого віку” людства не в майбутньому, як то робила більшість письменників-утопістів, а в минулому. Проте це цілком закономірно. Як твердить дослідниця, окремі футурологи „не беруть до уваги історичної спадковості, в них немає перехідного періоду між старим світом та ідеальним
новим устроєм. Новий лад виникає на порожньому місці, де не було ніякої цивілізації, життя; удосконалене визріває з небуття. Цю хибну позицію утопійної антиісторичності прагнув нівелювати І. Франко. В „Мислях о еволюції в історії людськості” обґрунтування своєї теорії досягнення ідеального устрою він виводить, на відміну від утопістів, з історичного погляду. Письменник аналізує основні етапи розвитку суспільства,
починаючи від первісного ладу й закінчуючи капіталістичним” [2, 44]. Варто згадати тут вислів Франка з цитованої раніше статті „Мислі о еволюції в історії людськості”: „Сучасна наука відкриває в нашім житті останки не тільки середньовічних, але і безмірно давніших, первісних діб історичних.
Але ми бачили також немало розростаючихся зародів нового віку в нашім житті. Запевно, що не тільки цікава, але і безмірно важна річ зібрати ті зароди в одну цілість, відгадати з них напрям будущого розвитку і виробити собі бодай в приближенні вірний образ будущої суспільності” [3, 45, 134].
Згодом у праці „Що таке поступ?” (1903) Франко констатує: „Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозі все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пізніше мусять жалкувати. Іноді буває й так, що
тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотнями літ” [3, 45, 309]. Такий ідеальний суспільний устрій, на думку І. Франка, міг існувати на українських землях в добу середньовіччя.
Повість А. Чайковського „На уходах” датується 1921 роком. Що ж спонукало прозаїка до роздумів про ідеальний суспільний устрій. Якоюсь мірою цьому також сприяло оточення та суспільно-політична ситуація в Україні першого десятиліття ХХ віку. Ще в гімназійні роки письменник захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній Лихвар”, одним із керівників львівської
“Просвіти”, займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX століття Галичина (“Боян”, “Надія” тощо). А. Чайковський був також членом Українського національно-демократичного об'єднання, з 1917 р. по 1919 р. — активним учасником соціально-національних змагань,
одним із перших керівників оборони Львова від нападу польсько-
шляхетських легіонів, активним діячем проголошеної у Львові в листопаді
1918 року Західноукраїнської Народної Республіки. Сам письменник вірив у майбутнє української держави, тому падіння ЗУНР вважав національною катастрофою. 24 травня 1919 року румунські війська вступили в Коломию.
Жителі міста, особливо українці, опинилися в скрутному становищі.
Румунська влада проіснувала в місті всього три місяці. У вересні в Коломиї владу перебрала польська військова адміністрація. У такій суспільній атмосфері письменник працював над повістю „На уходах”. А. Чайковський спробував дати відповідь на питання: якою має бути ідеальна держава, на яких принципах вона має ґрунтуватися?
Гадаю, є всі підстави стверджувати, що А. Чайковський мав можливість ґрунтовно ознайомитися із Франковим „Захаром Беркутом”,
зокрема є підтвердження активного спілкування цих письменників. Напевне,
саме під впливом І. Франка А. Чайковський також прагне відшукати витоки ідеального світоустрою в нашому минулому. Відмінність полягає лише в тому, що кожен із прозаїків обрав для себе різні історичні епохи. І. Франко моделює свій утопічний ідеальний світ в координатах Карпатської Русі ХІІІ ст. У вступному розділі письменник порівнює минуле і сьогодення,
доходить невтішного висновку, що від того часу „найбільше змінилися люди.
Зверха глянувши, то немовби змоглася між ними «культура», але на ділі виходить, що змоглося тільки їх число... Народ нужденний, прибитий,
понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили,
ослаблюється громада”[4]. Цій невтішній картині він протиставляє картини минулого, спонукаючи до роздумів і прагнення вдосконалити принципи державного устрою. Чому автор звертається саме до подій ХІІІ століття і вказаного регіону? Напевне, тому, що тут у віддалених гірських селищах, на його думку, збереглися демократичні традиції ще від часів общинного ладу,
коли громада на вічевих зборах вирішувала усі важливі питання.
Натомість А. Чайковський свій варіант ідеального поселення моделює на матеріалі „козацької доби” української історії. У передмові до другого видання повісті (1925 р.) письменник чіткіше окреслив хронологічні рамки твору, пропонуючи читачам перенестися думкою „у нашу козацьку давнину на кінець ХV і трохи не ціле ХVІ століття”. Цей вибір історичної епохи також не випадковий. Окреслюючи свої творчі принципи, А. Чайковський вказував: "Я поклав за ціль мого життя переповісти в белетристичній формі нашу історію козацького періоду і тим заповнити цю прогалину в нашій літературі" [5, 7]. В результаті з'являлася ціла низка оповідань,
історичних повістей та романів, як-от: “Козацька помста” (1910), “Віддячився” (1913), “За сестрою” (1914), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921), “Олексій Корнієнко” (1926 – 1929), “Украдений син” (1930), “Сонце заходить” (1930), “Богданко” (1934), “Полковник Михайло Кричевський” (1935) та багато інших.
Безпосередня увага А. Чайковського зосереджується на такому явищі як уходництво. У книзі І. Крип’якевича знаходимо про нього наступну інформацію: „Незаселені [українські] степи відзначалися великим багатством дикої звірини; в річках була різнорідна риба. Для експлуатації цих природних скарбів із пограничних селищ виправлялися у степ ватаги так званих уходників, що осідали на уходах – в гирлах річок і там вели лови та рибальство, добували мед із лісових бортів, шукали в могилах селітри, їздили по сіль до солоних озер та лиманів. На зиму більша частина уходників верталася до своїх осель, де продавала набуте добро. Але деякі лишалися на постійне життя в степу, закладаючи собі по островах, у балках і ярах зимовища, хутори, пасіки тощо” [6, 156].
М. Грушевський в „Історії України-Руси” також згадує про колонізацію українських степів уходниками: „Українське дозвіллє, широка воля й свобода в відносинах, брак всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в ліпше засиджених і захищених місцях „посполитому чоловікови” з боку суспільної єрархії, і невичерпні богацтва природи та
свобода в користанню з них – тягнули сюди і прив’язували людей до сеї землі злитої кровю й посипаної попілом від татарських наїздів...” [7, 50]. І
далі: „Люди хвалили собі жити повним житєм тут, серед трівог і вічної війни,
заглядаючи з часта в очи смерти й татарській неволі, ніж хилити ся перед паном і урядом в більш безпечних околицях, і замість бідувати й сповняти ролю робучого інвентаря там, користати тут повними руками з українського дозвілля, з „великих пожитків тамошніх”... [Уходники] не знали над собою нічиєї власти, не маючи нікого над собою крім гарячого полудневого неба, а
навколо себе розкішного степу” [7,51]. На думку А. Чайковського,
уходницькі ватаги, що не мали над собою влади і постійно повинні були остерігатися татарських наїздів, могли бути прикладом оптимальної суспільної організації.
Надалі спробуємо з’ясувати особливості змалювання І. Франком та А. Чайковським утопічної концепції ідеального суспільного устрою. По-
перше, слід звернути увагу на умови, за яких ці утопічні поселення з’являються. У повісті І. Франка тухольська громада, по-перше, акумулює кращі традиції громадського життя Київської Русі, по-друге, постає як наслідок заходів головного персонажа – Захара Беркута, результат узагальнення його життєвого досвіду, здобутого у тривалих мандрах: „В
своїй чотирилітній мандрівці Захар Беркут пізнав світ, був і в Галичі, і в Києві, бачив князів і їх діла, пізнав вояків і купців, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам'яті як матеріали для думки. Він вернувся з мандрівки не тільки лікарем, але й громадянином. Бачачи по долах, як князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз'єднаних і розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг, Захар Беркут переконався, що для його братів-селян нема іншого рятунку й іншої надії, як тільки добре уладження й розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності. А з другого боку, від Акинтія і від інших бувалих людей він чимало наслухався про громадські
порядки в північній Русі, в Новгороді, Пскові, про добробут і розцвіт тамошніх людей, і все те запалювало його гарячу душу до бажання – віддати ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своїй рідній Тухольщині” [4]. Таким чином І. Франко спирається на усталену в людській свідомості думку про те, що новий суспільний лад можливий лише як результат заходів „надлюдини”, виняткової особистості. Як слушно підкреслювала Г. Сабат, „деміурги утопій ніколи не допускали повного знищення влади, вони вірили в мудрих, справедливих керманичів. Їх досконалі держави виникають не самі собою – їх засновує якийсь ідеальний муж, що знайшов цю землю, випадково на неї натрапивши, і поступово завдяки своїй мудрості створив ідеальну державу, сформував її закони й порядки” [8, 94]. Отже, Франкова ідеальна громада виникає не на порожньому місці, а в конкретному поселенні Тухля як результат мудрого керівництва Захара Беркута.
Якщо ідеальне суспільство у повісті І. Франка постає вже сформованим, то А. Чайковський намагається показати процес формування оптимальних суспільних відносин. На початку твору велика валка уходників залишає Канів, аби заснувати у степу нове поселення. Причиною того, що міщани залишили місто, стали великі податки, які старости стягали з уходників. Один із персонажів твору Кіндрат Муха констатує: „Тямлю добре,
що наказує княжий закон, яка вить належиться старості від уходника: якраз
восьма частина від усього здобутку. А тепер беруть з нас половину, та, крім того, беруть від кожної ватаги по два бобри понад те. В давнину вить була виправдана, бо вона йшла на потребу замку. Але в тих часах була людям з замку користь, бо було де захиститися. А нині, як ми наважимось іти в далекий степ, то замок нічого нам не поможе” [9]. Подібну інформацію письменник найімовірніше знайшов у дослідженні М. Грушевського, котрий так схарактеризував історичні обставини: „Голосні нарікання української людности на своїх старост стрічають ся на кожнім кроці. Місцеві люде – міщани перед усім, стояли на тім, що їм за їх воєнну службу належить