Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Черкасский государственный технологический университет

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

Конспект ЕТ. Теми 1-11.pdf

Скачиваний:

Добавлен:

23.02.2016

Размер:

1.96 Mб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 1213 / 1313

заходів та повсякденного контролю.

Правовою базою конкурентної політики є конкурентне законодавство. Конкурентне законодавство — це сукупність законів, нормативних та інструктивних документів, які визначають правові засади підтримки і захисту економічної конкуренції та обмеження монополізму в підприємницькій діяльності.

Державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень, визначених законом. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є: 1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції; 2) запобігання, виявлення і припинення порушень конкурентного законодавства; 3) контроль за економічною концентрацією; 4) сприяння розвитку добросовісної конкуренції. Діяльність антимонопольного комітету України ґрунтується на принципах законності, гласності, захисту прав суб’єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом та пріоритету прав споживачів.

До методів здійснення антимонопольної політики відносять: 1) правові: прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових актів; 2) організаційно-контролюючі: розробка та організація виконання заходів, спрямованих на запобігання порушення конкурентного законодавства; проведення моніторингу, перевірок, призначення експертизи; 3) адміністративноімперативні: примусовий поділ суб’єктів господарювання, застосування санкцій, накладання штрафів; 4) профілактично-роз’яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій, попередніх висновків стосовно порушень, роз’яснення щодо кваліфікації порушень.

Для визначення монопольного становища суб’єктів господарювання на ринку використовують певні кількісні показники. Так, в Україні становище вважається монопольним, якщо частка на ринку одного суб’єкта господарювання перевищує 35 %, трьох — 50, п’яти — 70 %.

За зловживання монопольним (домінуючим) становищем Законом України «Про захист економічної конкуренції» встановлені такі види відповідальності: 1) штрафи; 2) примусовий поділ монопольних утворень; 30 адміністративна відповідальність; 4) відшкодування завданої шкоди.

Отже, можна стверджувати, що в Україні на сьогодні створено законодавчу базу й організаційні засади здійснення державної конкурентної політики. Однак життя, поглиблення ринкових перетворень постійно створюють нові проблеми у сфері конкурентної політики, які вимагають нових підходів до їх розв’язання. Тому питання з обмеження монополізму, підтримки і розвитку економічної конкуренції мають бути й надалі важливим елементом економічної політики держави.

ТЕМА 6. ПІДПРИЄМСТВО ТА ПІДПРИЄМНИЦТВО В РИНКОВІЙ ЕКOНОМІЦІ

1.Підприємництво, його суть та принципи організації

2.Підприємство як суб’єкт економічної системи

3.Організаційно-правові форми підприємств

1. Підприємництво, його суть та принципи організації

Суть підприємницької діяльності сфокусована в одній меті: використовуючи належні власнику засоби виробництва, отримати прибуток. Історія становлення підприємництва сягає в глибину віків. Уже в середньовіччя купці, ремісники, торговці, по суті, починають займатись підприємницькою діяльністю, бо їх метою стає збагачення, яке досягається за рахунок отримання прибутку.

Термін «підприємець» з’являється наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Вважають, що

вперше цей термін був введений у науковий обіг англійським економістом Ричардом Кантільоном (1680—1734 рр.). Свої економічні ідеї він сформулював у рукопису під назвою «Досвід про природу торгівлі взагалі», який було видано в 1775 р. вже після його смерті. Він називав підприємцями людей з нефіксованими доходами, оскільки вони займаються ризиковою діяльністю: ремісників, торговців, селян, лихварів, розбійників і злидарів. У нього підприємець — це індивід, діяльність якого пов’язана з господарським ризиком, а метою є отримання прибутку.

Великий англійський економіст А.Сміт у своїй роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.) значне місце відводить визначенню підприємця і його діяльності. Останню він пов’язує з діяльністю заради отримання прибутку, який виступає компенсацією за той ризик, на який іде підприємець. Він сам планує та організовує виробництво і самостійно розпоряджається отриманим прибутком. Французький економіст Ж.-Б. Сей уперше підкреслив роль підприємця як особи, що вміло комбінує фактори виробництва. У своїй праці «Трактат політичної економії» (1803 р.) визначає підприємця як організатора інших людей у межах певної виробничої одиниці. К.Маркс розглядав підприємця з класових позицій. Він ототожнює його з капіталістомексплуататором. Суттєвий внесок у дослідження підприємницької діяльності зробив австрійський економіст Й.Шумпетер, який підкреслив наявність у підприємця таких рис, як творчість і новаторство. Він першим зауважив, що підприємець — не обов’язково власник капіталу. Руйнування уявлення про обов’язкове поєднання в одній особі власника і підприємця зумовлене розвитком кредитних відносин, де жоден комерційний банк не є власником усього капіталу: одна частина його представлена власним капіталом, інша — залученим. Корпоративна форма підприємництва наочно відображає відокремлення функції підприємництва від функції власності. Остання функція стає пасивнішою, а дедалі активніша роль переходить до організації та управління.

Подальший розвиток уявлень про підприємця і його діяльність було зроблено вже в XX ст. Так, англійський економіст Ф.Хайек та американський економіст Л.Мізес, по суті, синтезують усі риси підприємця, які вже були раніше визначені. Німецький економіст та соціолог В. Зомбарт визначав підприємця таким чином: а) як завойовника, оскільки він духовно розкріпачений, багатий на ідеї, готовий ризикувати, настирливий та має сильну волю; б) як організатора, який уміє об’єднувати навколо себе людей заради реалізації своїх ідей; в) як творця, що вміє переконати покупців купити саме його товар, привернути інтерес до себе та своєї справи, завоювати їхню довіру.

Узагальнене визначення підприємницької діяльності, як вона реалізується через головного суб’єкта цієї діяльності — підприємця, дають і автори відомого підручника «Економікс» К.Макконнел і С.Брю. Вони виділяють чотири основні функції, через які підприємець реалізує свою підприємницьку діяльність: 1) він ініціює об’єднання всіх факторів виробництва (капітал, земля, праця) для здійснення виробництва товарів чи надання послуг з метою отримання прибутку; 2) у зв’язку з цим підприємець бере на себе відповідальність за прийняття рішень у процесі підприємницької діяльності; 3) оскільки прибуток підприємця залежить від того, як і за якими цінами він продасть свій товар, то він приречений постійно бути новатором, шукати нові форми виготовлення продукції; 4) включаючи в підприємницьку діяльність власний капітал, а часто й капітал своїх компаньйонів або кредиторів, підприємець бере на себе всі ризики, пов’язані з ринком.

Дуже схожим є визначення підприємницької діяльності, яке зафіксовано в Законі України «Про підприємницьку діяльність» (1991 р.), де ця діяльність пов’язується з ініціативною, самостійною, системною, на власний ризик здійснюваною діяльністю з виготовлення товарів, їх продажу, виконанню робіт або наданню послуг з метою отримання прибутку.

Будь-яка економічна діяльність має бути доцільною. Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт. Об’єкт підприємництва — сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.

Розглянемо співвідношення понять «бізнес» та «підприємництво». Термін «бізнес» ширше використовується за кордоном. Вітчизняна наука частіше вживає термін «підприємництво».

Бізнесмен — людина, що має свою справу. Часто таких людей називають підприємцями. Але в наукових виданнях дедалі частіше підкреслюють, що бізнесмен може виконувати просто репродуктивну функцію, тобто з року в рік виробляти одні й ті самі товари та надавати послуги. Підприємці ж є новаторами, яких вирізняє з-поміж інших людей творчий пошук, відкриття, бажання освоювати нові ринки збуту, запроваджувати нові форми організації виробництва та збуту, віднаходити нові ресурси та їхні комбінації, свідомий ризик тощо. Із зміною технологічного способу виробництва економічна поведінка підприємців змінюється. Перехід від індустріальних до інформаційних технологій зумовлює перехід підприємницької діяльності від класичної до інноваційної моделі.

Таблиця 6.1. Порівняльна характеристика класичної та інноваційної моделей

підприємництва
Поведінка		Класична (прирісна)		Інноваційна	модель
		модель підприємництва		підприємництва
Мета		Максимізація доходу		Оптимізація потенціалу дохідності
підприємницької
діяльності
Засоби		Застосування підхо-		Застосування нових, нетрадиційних
досягнення мети		дів, вироблених на основі		підходів, пошук нових ресурсів та їх
		попереднього	власного	комбінацій, нових систем управління, за-
		досвіду		охочення тощо
Варіантність		Одноальтернативність		Багатоальтернативність,	творчий
дій		з урахуванням	минулого	пошук перспектив
		досвіду
Ставлення		Мінімізація ризику		Усвідомлений ризик з балансуванням
до ризику				сукупності ризикових варіантів
Реакція	на	Реакція на зміни, що		Прагнення передбачити	виникнення
зміни	в	відбулися, стали фактом		проблем та знайти засоби пристосування до
економічному				них (якщо їх настання не можна попередити)
середовищі				і застосування превентивних засобів для
				запобігання небажаних наслідків
Система		Заохочення		Заохочення творчості, новаторства,
заохочень		стабільності та ефективності		ініціативи

Типи підприємців у сучасній економіці: 1) підприємці — власники підприємства (капіталу) або співвласники; 2) підприємець-орендар, який купує на певний час право користування землею, приміщенням тощо; 3) підприємець-менеджер, що спочатку не володіє часткою власності, а отримує її лише згодом, — це стимулює його до ефективного управління чужим капіталом.

Підприємництву характерні такі засади: 1) орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів; 2) прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в інноваційній сфері економіки, застосувати найновіше першим; 3) максимальне використання конкурентних переваг; 4) дотримання принципів ділової етики; 5) постійний творчий пошук, прагматизм, наслідування демократичних традицій. Ознаками підприємництва як економічної діяльності є самостійність; новаторство; ініціатива; творчість; схильність до ризику; економічна та соціальна відповідальність; масштабність мислення; діловитість.

Підприємницька діяльність виконує певні функції, які в узагальненому вигляді можна звести до таких.

Соціальна функція, суть якої полягає в сприянні реалізації соціальних цілей суспільства. Ці цілі полягають у забезпеченні матеріального добробуту громадян, досягненні безпеки існування суспільства й створення перспектив для економічного зростання суспільного виробництва.

Організаторська функція. Вона полягає в тому, що підприємницька діяльність обов’язково

пов’язана з мобілізацією ресурсів, здійсненням організації їх використання і постійним пошуком оптимальних варіантів їх використання. Останнє реалізується саме через те, що прибуток є головним, вирішальним стимулом для здійснення підприємницької діяльності, а на його розміри суттєво впливає рівень організації використання всіх ресурсів. Цей момент має дуже велике значення з огляду на той факт, що в кожній державі й у світі загалом ресурси завжди обмежені, а значна їх частина не відтворюється.

Новаторська функція підприємницької діяльності полягає в постійному пошуку нових способів випуску продукції, надання послуг, оновлення продукції тощо. Внутрішньою причиною цієї новаторської діяльності знову ж таки виступає прибуток, а механізм її реалізації безпосередньо «умонтований» у механізм ринкової конкуренції.

Підприємницька діяльність здійснюється за певними принципами. Вони, як правило, фіксуються у відповідних нормативних актах. В Україні законодавством зафіксовані такі принципи: 1) вільний вибір виду діяльності; 2) залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних та фізичних осіб; 3) самостійне формування програми діяльності, вільний вибір постачальників, споживачів і свобода ціноутворення; 4) вільне наймання робочої сили; 5) залучення й використання матеріальнотехнічних, фінансових, природних й інших ресурсів, використання яких не заборонено і не обмежено законодавством держави; 6) вільне розпорядження прибутком, який залишається після сплати встановлених законодавством платежів; 7) самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності і вільне розпорядження належною такому суб’єктові зовнішньоекономічної діяльності валютною виручкою.

Слід зауважити, що ці принципи відображають головні, суттєві моменти в організації підприємницької діяльності. Але суспільство може встановлювати певні обмеження, викликані необхідністю створення найбільш прийнятних і небезпечних для споживача умов отримання послуг чи споживання товарів. Так, кожен може надавати іншим медичні послуги, але для цього необхідно мати зафіксований відповідними органами рівень професійних знань і умінь. Ще більш жорсткі обмеження мають місце стосовно дозволу на виробництво небезпечних за наслідками свого використання товарів, таких як зброя, наркотичні речовини, вибухівка тощо. Чинне законодавство України певною мірою обмежує можливість займатися підприємницькою діяльністю деяким категоріям громадян: 1) військовослужбовцям; 2) службовим особам органів прокуратури, державної безпеки, МВС, суду, державного арбітражу, державного нотаріату; 3) представникам органів державної влади та управління; 4) громадянам, що мають судимість за економічні злочини тощо.

Окрім принципів, важливу роль в організації підприємницької діяльності відіграють і умови її здійснення, які у законодавчому порядку встановлює держава. До цих умов в Україні належать такі.

1.Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності необхідна для забезпечення загальної організації цієї діяльності і передбаченого законом контролю за цією діяльністю з боку держави. Реєстрація здійснюється у відповідних органах державної адміністрації, а сам принцип реєстрації є не дозвільний, а реєстраційний. Це означає, що за умови дотримання всіх передбачених для реєстрації норм ніхто не має права відмовити в реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. У випадку відмови в реєстрації суб’єкт має право звернутися до суду.

2.Реалізація права на вільне наймання робочої сили здійснюється за умови укладання з найманим робітником трудової угоди або контракту з обов’язковим забезпеченням соціальних гарантій найманому робітнику. Сюди входять зобов’язання підприємця про забезпечення охорони праці, оплату праці не нижче встановленого в державі мінімуму, забезпечення передбаченого законом соціального і медичного страхування.

3.Дотримання законів про підприємницьку діяльність. Головним тут є вимога не завдавати шкоди інтересам громадян і суспільства загалом. Не можна, наприклад, завдавати шкоди довкіллю, створювати небезпеку для інших громадян і т. ін.

4.Юридична відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності — згідно із законодавством країни.

5. Можливість припинення або призупинення підприємницької діяльності. Це стає можливим або в разі закінчення терміну існування підприємства відповідно до його статутних документів, або в разі рішення суду.

Важливим моментом здійснення підприємницької діяльності виступають і ті гарантії, які держава забезпечує підприємцям для здійснення їх діяльності. До основних гарантій, які забезпечує держава, слід віднести таке.

1.Гарантію реалізації прав підприємців. Перш за все, ця гарантія стосується стабільності відносин власності та їх захисту. Держава в особі своїх органів влади забезпечує недоторканність майнових прав власника.

2.Гарантію рівних прав усім господарюючим суб’єктам, незалежно від форми власності в їх доступі до матеріально-технічних, фінансових, природних, інформаційних й інших ресурсів.

3.Втручання держави в діяльність суб’єктів підприємницької діяльності може мати місце тільки в межах відповідної компетенції державних органів влади і тільки в формах, які встановлені чинним законодавством країни. При цьому законодавець передбачає, що збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних органів влади чи конкретних посадових осіб, які порушували права підприємця, повинні бути відшкодовані за їх рахунок.

4.Забезпечення свободи конкуренції між підприємцями, а також захист споживачів від проявів недобросовісної конкуренції.

Підприємницька діяльність у суспільстві відіграє надзвичайно велику роль, бо в ринковій економіці виступає рушійною силою виробництва. Саме підприємництво забезпечує поєднання робочої сили і засобів виробництва, а це вирішальна умова функціонування суспільного виробництва. Ураховуючи це, держава всіляко підтримує підприємницьку діяльність, яка реалізується як на основі державної власності, так і на основі приватної. Основними напрямами підтримки державою підприємницької діяльності є: 1) забезпечення підготовки робочої сили для всіх галузей суспільного виробництва; 2) фінансова підтримка підприємців на початковому етапі їх підприємницької діяльності; 3) створення й постійне вдосконалення правового поля, у межах якого функціонує підприємець.

Необхідно підкреслити, що принциповим для держави є створення рівних можливостей для підприємницької діяльності незалежно від форми власності, на основі якої вона здійснюється,

інезалежно від галузі чи сфери діяльності підприємця. Проте забезпечення рівних можливостей для всіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форми власності і сфери діяльності не означає відсутності особливої підтримки з боку держави підприємців окремої галузі чи сфери діяльності. Це реалізується за рахунок правового закріплення певних пріоритетів держави, які стосуються розвитку відповідних галузей народного господарства. Прикладом визначення таких пріоритетів може бути сільське господарство, пріоритет у розвитку якого надається в багатьох країнах, у тому числі в таких високорозвинених, як США, Великобританія та ін.

Підприємницька діяльність може здійснюватись як на базі державної власності (державне підприємництво), так і на основі приватної або колективної власності. Але, незалежно від форми, за своєю сутністю це ініціативна, відповідальна діяльність, спрямована на максимізацію прибутку на основі, перш за все, інноваційної діяльності. Різниця полягає в площині власності на прибуток. У приватному підприємстві він належить підприємцю, у колективному — власникам цього підприємства, а в державному — державі.

Підприємницька діяльність у ринковій економіці пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства. Залежно від сфери підприємницької діяльності виділяють певні його види. Передусім, це виробниче підприємництво, де здійснюється безпосереднє виготовлення продукції. Воно відіграє вирішальну роль у суспільному виробництві, бо саме в цій царині створюється матеріальне багатство суспільства. Окрім цього виділяють такі види підприємництва, як комерційне (купівля товару у виробника і доставка його споживачеві); посередницьке, коли підприємець лише виступає посередником між зацікавленими сторонами; фінансове, яке виявляється в купівлі-продажу грошей і цінних паперів, і страхове, що гарантує страхувальнику певну компенсацію в разі настання страхового випадку.

За всієї значущості виробничого підприємництва слід відзначити, що й інші види

підприємницької діяльності, не пов’язані безпосередньо з матеріальним виробництвом, у розвинутому суспільстві відіграють важливу роль. Вони забезпечують задоволення різноманітних потреб суспільства і, спеціалізуючись на окремих операціях і фазах суспільного виробництва, урешті-решт, сприяють досягненню більш високого рівня ефективності функціонування всієї економіки.

Більш потужному розвитку підприємницької діяльності в Україні ще заважають деякі причини. До найбільш суттєвих слід віднести такі: 1) дефіцит фінансів, який є наслідком того, що в Радянському Союзі нагромадження майна було дуже обмеженим, та й низький рівень матеріального добробуту населення не сприяв такому нагромадженню; 2) суттєві труднощі в реєстрації підприємницької діяльності, забюрократизованість цього процесу створює сприятливі умови для корупції; 3) ускладнені взаємовідносини підприємців з податковими органами.

Зменшення перевірок з боку цих органів буде сприяти більш ефективній роботі підприємств і зменшенню корупції; 3) низький рівень доступності підприємців до необхідної інформації — у

більш широкому аспекті цей недолік пов’язаний з недостатнім розвитком інфраструктури, яка має обслуговувати ринок.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що розвиток підприємницької діяльності в Україні обтяжений цілою низкою перепон, але поступово вони мають зменшуватися або й зовсім зникати, сприяючи тим самим подальшому розвитку ринкових відносин.

2. Підприємство як суб’єкт економічної системи

Підприємницька діяльність, як правило, реалізується через певну соціально-економічну форму. У сучасній ринковій економіці такою найбільш загальною формою є підприємство. Підприємство — це первинна ланка суспільного виробництва, яка забезпечує виготовлення певних товарів чи надання послуг і здійснює процес відтворення на основі самоокупності й самостійності.

В умовах ринкової організації суспільного виробництва організатором діяльності підприємства виступає власник засобів виробництва або, іншими словами підприємець. Він може особисто або з членами своєї сім’ї здійснювати виробництво товарів, як це часто має місце, наприклад, у сільському господарстві. Але більш типовим є варіант, коли підприємець купує робочу силу і за допомогою її та засобів виробництва, які йому належать, виготовляє товари. Саме окремий власник або їх об’єднання, як, наприклад, акціонери, виступають активною рушійною силою в організації суспільного виробництва. Отже, підприємець і, головне, його підприємницька діяльність відіграють у ринковій економіці надзвичайно велику роль.

Підприємству як господарській ланці, якій властиві такі риси: 1) наявність єдиного майна, необхідного для здійснення певного економічного процесу, що відособлює його економічно; 2) технологічна зумовленість факторів виробництва (для виробництва хліба потрібні інші засоби виробництва і працівники, аніж для виробництва швейних виробів); 3) певне місце у системі суспільного поділу праці (спеціалізація, кооперація, комбінування, інтеграція); 4) певне місце в соціумі.

Як первинна ланка суспільного виробництва, підприємство характеризується певними моментами. До найважливіших з них слід віднести такі: 1) на підприємстві здійснюється процес поєднання робочої сили і засобів виробництва; 2) тут відбувається процес виготовлення товарів та надання різноманітних послуг; 3) тут виникають і реалізуються виробничі відносини; 4) на підприємстві зосереджується основна частина суспільного капіталу; 5) тут виникають, поєднуються і взаємодіють усі види інтересів (індивідуальних, колективних, суспільних); 6) результатом функціонування підприємства є товари та різноманітні послуги, що надаються цими підприємствами; 7) на ринку кожне підприємство виступає, з одного боку, як товаровиробник, що пропонує свої товари та послуги, а з іншого — як споживач, що потребує для своєї діяльності різноманітних матеріальних, фінансових та трудових ресурсів.

Для створення підприємства передбачено певний порядок. Він включає акт державної реєстрації підприємства як юридичної особи. Останнє означає, що господарюючий суб’єкт

отримує права й обов’язки щодо всіх самостійних дій. Водночас реєстрація підприємства як юридичної особи передбачає отримання ним певних атрибутів господарюючого суб’єкта. До них слід віднести: 1) найменування підприємства, а у випадку промислового виробництва — ще й власний товарний знак; 2) печатку даного підприємства; 3) самостійний баланс; 4) розрахунковий та інші рахунки в банку. Таким чином, юридична особа — це ділове підприємство, що має власний статут, рахунок у банку і занесене у державний реєстр, тобто пройшло процедуру офіційного заснування.

За законами України, підприємницьку діяльність можна здійснювати і без створення юридичної особи. У цьому випадку громадянин реєструє себе як фізичну особу, що займається підприємницькою діяльністю, і отримує відповідне державне свідоцтво на здійснення вказаної в ньому підприємницької діяльності.

Підприємство створюється власником для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Саме отримання прибутку і є головним стимулюючим фактором створення і функціонування підприємства. Для досягнення цієї мети необхідна певна організація діяльності підприємства як господарюючого суб’єкта. Ця організація, як правило, передбачає визначення місії підприємства, конкретних завдань його діяльності тощо.

Місія підприємства формулює основну мету діяльності господарюючого суб’єкта з погляду її місця в житті суспільства. Як правило, вона втілюється в тому чи іншому гаслі. Скажімо, така відома у світі фірма, як Макдональдс, свою мету зводить до девізу: «Сервіс, якість, чистота». Фірма «Філіпс» формулює свою місію у гаслі: «Змінимо життя на краще!» Більш конкретно місія підприємства реалізується в його цілях. Вони можуть бути різними, залежно від конкретних умов господарювання і вже досягнутих підприємством рубежів. Найчастіше вони пов’язані з досягненням високого рівня прибутковості, продуктивності функціонування підприємства, нарощуванням обсягів виробництва, вирішенням проблем якості продукції та послуг, рентабельності виробничої діяльності тощо. Цілі підприємства мають бути конкретними, кількісно вимірюваними, реалістичними, чітко зорієнтованими в часі. Тільки за таких умов підприємство може успішно здійснювати свою діяльність і забезпечувати певний розвиток.

Повсякденна діяльність підприємства здійснюється за його статутом, який регламентує всі види діяльності і визначає права й обов’язки як усього трудового колективу, так і його окремих працівників. У цьому статуті обумовлюються основні принципи та характер взаємодії тих підсистем, з яких складається підприємство. До їх складу входять: технічна, технологічна, фінансова, соціальна та інші підсистеми.

Процес функціонування підприємства здійснюється за певними принципами. Найважливішими з них в умовах ринкової організації економіки є: самостійність; самофінансування; самоокупність; матеріальна зацікавленість виробників у результатах роботи підприємства; економічна відповідальність за свої дії в межах, визначених чинним законодавством.

Кожне підприємство має власний трудовий колектив, який характеризується наявністю відповідного колективного інтересу, що є інтегральним показником сукупності індивідуальних інтересів членів даного колективу, але не може бути зведений до їх простої суми. Між колективним інтересом та інтересом окремої особи можуть бути розбіжності і навіть суперечність, що вимагає відповідних дій з удосконалення виробничих і соціальних відносин, які виникають на підприємстві.

В узагальненому вигляді діяльність підприємства реалізується у двох основних його функціях: виробничій, яка пов’язана з виробництвом товарів та наданням послуг, і відтворювальній, що виявляється в забезпечені розширеного відтворення продукту, виробничих відносин і робочої сили самого виробника.

Поряд з підприємствами виділяють ще установи. Вони відрізняються від підприємств за двома основними ознаками. По-перше, діяльність, яку виконують установи, зосереджується в управлінській та соціально-культурній сфері. По-друге, вони працюють не за господарчим розрахунком, а знаходяться на бюджетному фінансуванні. Проте це не є абсолютно чіткою ознакою, бо в умовах ринкової економіки установи можуть функціонувати і на засадах

самоокупності або ж надавати деякі послуги за плату поряд з бюджетним забезпеченням їх функціонування. Прикладом можуть бути бібліотеки, що мають бюджетне забезпечення і водночас надають окремі послуги за плату.

За рівнем концентрації та централізації виробництва і капіталу підприємства поділяють на малі (дрібні), середні та великі. Концентрація виробництва — процес дедалі більшого зосередження виробництва на великих підприємствах. Концентрація капіталу — процес зростання капіталу за рахунок перетворення частини чистого доходу на капітал (капіталізації частини чистого доходу). Централізація капіталу — процес добровільного об’єднання капіталів (акціонування) або поглинання одними капіталами інших, внаслідок чого відбувається процес укрупнення виробництва.

Найпоширенішими критеріями визначення масштабів підприємств (великі, середні чи дрібні) світовою практикою визнані: 1) обсяг капіталу; 2) чисельність зайнятих; 3) обсяг випуску. Законодавства різних країн встановлюють свою кількісну приналежність підприємств до того чи іншого типу.

Разом із тим, не слід ототожнювати велике, середнє та дрібне виробництво з поділом підприємств на аналогічні типи. В основі поділу підприємств на зазначенні вище три типи лежать

кількісні показники, в основі ж поділу підприємництва — якісні характеристики.

Вибір типу підприємства значною мірою залежить від галузі, обраної для здійснення підприємницької діяльності. Масштаби підприємницької діяльності визначаються науковотехнічною та виробничою спеціалізацією, кооперацією, інтенсивністю інтеграційних процесів. Класифікація підприємств за визначеним вище критерієм має важливе значення для вибору організаційно-правової форми.

Головною організаційно-правовою формою для великого підприємства є акціонерне товариство (AT). Порівняно з дрібним, велике підприємство має такі переваги: 1)технічні й технологічні переваги, зумовлені значно кращими фінансовими можливостями для використання досягнень НТП; 2) економія від масштабу виробництва, комбінування та зайнятості; 3) порівняно вища стійкість і стабільність (навіть в умовах скрутного фінансового становища великі підприємства, як правило, не ліквідуються, а тільки змінюють власника та структуру управління); 4) більші можливості використання кредиту; 5) переваги у сфері обігу (закупівля ресурсів оптом коштує дешевше), витрати на транспортування, зберігання та реалізацію великих партій товару нижчі в розрахунку на одиницю продукції.

Середні підприємства займають проміжне становище між малими і великими. Їх значно менше, ніж дрібних, але більше, ніж великих. Вони спеціалізуються на обслуговуванні тих сегментів ринку, які невигідні чи через певні обставини не зайняті крупними або дрібними підприємствами. їхній асортимент не дуже різноманітний, але сталий, оскільки спеціалізовані ринки меншою мірою залежать від кон’юнктурних коливань. Середні підприємства : 1)створюють конкурентне середовище для крупних підприємств; 2) є проміжною сходинкою до монополізації; 3) максимальна кількість саме середніх підприємств підпадає під процес поглинання; 4) самі середні підприємства прагнуть займати монопольне (олігополістичне) становище в певних сегментах ринку.

Малі підприємства законодавчо найчастіше визначаються чисельністю зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки сфер, галузей та видів економічної діяльності. В Україні чинне законодавство до малих відносить підприємства, чисельність зайнятих на яких не перевищує: у промисловості та будівництві — 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — 50; у науці та науковому обслуговуванні — 100; у галузях невиробничої сфери — 25; у роздрібній торгівлі — 15 осіб.

У країнах з розвиненою ринковою економікою частка зайнятих у середньому та дрібному підприємництві становить 50— 70 %, а частка у ВВП — 50—60 %. Малих підприємств там дуже багато. Саме на основі малих підприємств виникали середні та великі. В Україні, яка здійснила перехід до ринкової системи від державного (адміністративно-командного) соціалізму, мале підприємництво не набуло того значення, яке властиве ринковим системам, що формувалися еволюційним шляхом. Розвиток його в Україні потребує державного сприяння і підтримки.

Дрібні підприємства відзначаються такими рисами, як: 1) велика кількість; 2) гнучкість (здатність швидко реагувати на кон’юнктурні зміни в економіці); 3) нестійкість (у США щороку банкрутують три з п’яти заново створених малих фірм).

В сучасній економіці дрібні підприємства виконують такі функції: 1) оперативно реагують на кон’юнктурні коливання економіки; 2) коригують структуру економіки відповідно до змін у структурі смаків, потреб, уподобань тощо; 3) розширюють межі економічної свободи, керуючись у своїй діяльності економічною доцільністю, а не рішеннями управлінських кооперативних чи державних органів; 4) забезпечують розвиток конкуренції; 5) сприяють послабленню монополізму; 6) створюють додаткові робочі місця; 7) насичують ринок товарами та послугами за відсутності великих стартових капіталів; 8) швидко відшкодовують витрати і відновлюють здатність заново інвестувати; 9) є основою для формування середнього класу; 10) активні щодо інноваційної діяльності.

Сучасна економіка поєднує різні типи підприємств і різні організаційно-правові форми їх за принципом економічної доцільності. Зміст останньої визначається мінімізацією витрат та максимізацією прибутку. Дослідним шляхом встановлено, що валові витрати на одиницю продукції мінімізуються за досить великих обсягів виробництва у таких галузях, як газова, електроенергетика, водопостачання (природні монополії), а також металургія, автомобільна промисловість тощо. Є галузі, де успішно можуть працювати як дрібні, так і середні та великі підприємства. Це виробництво одягу, взуття, торгівля тощо. Мале підприємництво найпоширеніше у високоризикових видах діяльності, а також там, де масове виробництво недоцільне.

3. Організаційно-правові форми підприємств

Підприємництво здійснюється у певних організаційно-правових формах, які підприємець обирає вільно, але не довільно. Останнє зумовлено такими об’єктивними обставинами: 1) вимогою відповідності форми організації підприємництва чинному законодавству; 2) змістом обраної підприємницької діяльності; 3) наявністю чи відсутністю достатньої кількості капіталу для реалізації підприємницького проекту тощо.

Підприємницька діяльність здійснюється через певні організаційні структури — підприємства.

Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, яка покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.

Перевагами таких підприємств є: 1) економічна свобода вибору сфери діяльності, обсягів виробництва, напрямів використання доходу тощо; 2) оперативність; 3) безпосередня зацікавленість у продуктивній праці, ефективному розподілі та використанні доходу; 4) низькі організаційні витрати.

Індивідуальне підприємство, з погляду інтересів суспільства, має певні позитивні моменти і переваги стосовно інших видів організації підприємств. Найголовніше з них полягає в тому, що

вцьому випадку населення самостійно забезпечує себе робочими місцями і практично не вимагає від суспільства ніяких зусиль. Водночас ці підприємства, як правило, пов’язані з безпосереднім задоволенням потреб населення, а відтак, виступають важливою ланкою задоволення платоспроможного попиту громадян. Важливим моментом індивідуальної трудової діяльності виступає і те, що ці підприємства безпосередньо пов’язані з ринком і тому мають високий ступінь адаптації до змін у його кон’юнктурі.

Особливою рисою індивідуального підприємства є те, що воно базується на поєднані в одній особі і товаровиробника, і власника. Це робить зайвим створення будь-якої зовнішньої, стосовно товаровиробника, системи стимулювання праці, і водночас виключає саму можливість несправедливості в розподілі того продукту, який ним вироблений. Весь продукт праці цього товаровиробника, за винятком тієї частини, що забирає суспільство в особі держави, залишається

вйого повному розпорядженні.

Разом з тим, індивідуальні підприємства мають певні недоліки : 1) обмежені фінансові можливості застосування досягнень НТП, новітніх форм організації праці; 2) обмежена можливість

організації відпочинку тощо.

Сімейне підприємство базується на власності і праці сім’ї. До членів сімейного господарства входять громадяни, які пов’язані родинними зв’язками і живуть разом. При цьому власність використовується всіма членами сімейного підприємства спільно, а вироблена продукція належить усім учасникам цього підприємства, якщо інше не передбачено угодою про створення такого підприємства. Особливою формою сімейного підприємства виступає фермерське господарство. Воно відрізняється від інших галуззю, в якій зосереджена діяльність такого підприємства, а також особливостями, пов’язаними з об’єктом власності.

1.Переваги сімейного господарства полягають у тому, що окрім самозабезпеченості роботою, таке господарство дуже гнучке щодо трудового ресурсу, який залучається до виробництва. У разі необхідності, а це особливо характерно для фермерського господарства, до праці залучаються всі члени сім’ї, включаючи неповнолітніх дітей.

2.Як і індивідуальне підприємство, сімейне забезпечує безпосереднє поєднання робітника із засобами виробництва, бо вони належать саме цим товаровиробникам. Виробничі відносини, що складаються тут у процесі виробництва, чіткі і прозорі, а розподіл виробленого продукту здійснюється на базі участі у виробництві членів сімейного господарства, які виступають водночас і як рівноправні власники всього того, що належить сім’ї.

3.Важливою перевагою сімейного господарства є також те, що в процесі виробництва чи надання послуг виробничий досвід постійно нагромаджується і передається від більш досвідчених до менш досвідчених або молодих працівників. Особливо важливим це стає там, де ефективність виробничої діяльності суттєво залежить від набутого досвіду. Прикладом може бути така галузь, як сільське господарство. Виокремлення в сімейному господарстві саме фермерського господарства необхідне ще й через те, що рівень ефективності його функціонування значно залежить від природних чинників, а це вимагає постійної допомоги з боку держави на адресу фермерського господарства. Отже, виділення цієї форми сімейного підприємства є об’єктивно необхідним і практично значущим.

Крім індивідуального та сімейного підприємництва існують також колективні (засновані на власності трудового колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської чи релігійної організації) та державні форми (засновані на загальнодержавній та комунальній власності). Серед колективних форм підприємництва найпоширенішою є кооператив.

Кооператив — об’єднання громадян з метою спільного виробництва та збуту продукції, закупівлі та споживання товарів і послуг, будівництва, споживання житла тощо. Кооператив є юридичною особою, членство в якій здійснюється на основі пайових внесків. В цій формі відповідальність є необмеженою та зберігається індивідуалізм у розподілі — пропорційно до паю. Перевагами кооперативу є: 1) проста процедура вступу та виходу з кооперативу; 2) об’єднання зусиль для вирішення спільних завдань; 3) рівноправність членів у вирішенні господарських проблем. Недолік кооперативної форми — обмеженість економічної свободи через необхідність узгодження інтересів членів кооперативу.

Державне підприємство — підприємство, основні засоби якого є державною власністю, а керівники призначаються державними органами або працюють за контрактом. Державні підприємства загальнодержавної власності найчастіше поширені в галузях: 1) що забезпечують національну безпеку; 2) не привабливих для приватного підприємництва, а таких, що мають важливе стратегічне значення для країни;

3)природних монополіях (з метою запобігання виникненню приватної монополії). Державні підприємства можуть мати такі форми: 1) із неподільним майном і повною приналежністю його до державної власності (унітарні підприємства); 2) контрольовані державою через контрольний пакет акцій (корпорації з правом прийняття рішення державою); 3) з часткою державної власності у статутному капіталі, меншою ніж 50 %, де представники державних органів представляють інтереси держави.

Комунальні підприємства є власністю влади адміністративно-територіальних утворень. Приватні підприємства базуються на приватній власності, але відрізняються від

індивідуального і сімейного підприємств тим, що функціонують на основі праці найманих робітників.

На відміну від індивідуального і сімейного господарств, приватне позбавлене тієї межі, яка

існує стосовно можливостей зростання обсягів виробництва. Якщо в першому випадку ця межа пов’язана з фізичними можливостями однієї особи, що займається індивідуальною трудовою діяльністю, в другому — з трудовими можливостями всієї сім’ї, то у випадку з приватним господарством ця обмеженість з боку трудових ресурсів зникає. Можливості збільшення обсягів виробництва обмежуються лише розмірами власного капіталу підприємця. Проте ця обмеженість є частковою, бо в ринковій економіці існує розвинута система кредитних відносин, а це означає, що обмеженість, про яку йде мова, певною мірою може бути подолана.

Ця безсумнівна перевага приватного підприємства не є єдиною. До неї слід додати той факт, що тут як і в разі сімейного або індивідуального підприємства, існує чітко визначений власник, здатний найбільш ефективно здійснювати організацію та функціонування підприємства. Але на відміну від двох попередніх форм підприємств, у приватному безпосередній товаровиробник не є власником засобів виробництва. Його поєднання з ними в процесі праці опосередковано купівлею-продажем товару робоча сила.

Відокремлення безпосереднього товаровиробника від засобів виробництва приводить до того, що власником усієї виробленої на приватному підприємстві продукції виступає приватний власник. Це все обумовлюється дією законів товарного виробництва. Існують певні суперечності

увідносинах розподілу, що виникають на приватних підприємствах. Такі суперечності пов’язані з тим, що наявність на приватному підприємстві власника і найманого виробника супроводжується певною взаємодією їх інтересів. Загальний характер цієї взаємодії може бути визначений як боротьба, бо їх інтереси протилежні. Витрати на купівлю робочої сили входять до сукупних витрат власника, і чим менші вони будуть, тим більшим буде його прибуток.

Отже, стратегічний напрям розвитку інтересу приватного власника полягає в зменшенні або, принаймні, в обмеженні заробітної плати. Що ж стосується найманих робітників, то їх стратегічний інтерес полягає в максимальному збільшенні заробітної плати. Цей конфлікт, або ця суперечність, економічних інтересів власника, засобів виробництва і найманих робітників має місце за будь-якої форми власності, якщо вона є основою не безпосереднього, а опосередкованого поєднання засобів виробництва і робочої сили. Прикладом може бути підприємство державної форми власності, де власник формально уособлений у громадянах усього суспільства, а реально

— в особі уряду чи певної урядової особи, по відношенню до яких цей громадянин постає дефакто найманим робітником.

Слід зауважити, що на розв’язання цієї постійної суперечності економічна наука спрямовує значні зусилля. Не маючи можливості зняти цю суперечність, учені шукають різні способи її пом’якшення, пов’язуючи таку можливість переважно з державою. Але в реальному житті навіть

увисокорозвинених країнах з добре розвинутою демократією зусилля уряду в цьому напрямі не виключають можливості гострих і не завжди раціональних форм вирішення означеної суперечності в кожному конкретному випадку.

Товариства (партнерства) — форма організації підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством.

Розрізняють такі види товариств.

Повне товариство — об’єднання громадян та (або) юридичних осіб з метою здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між ними. Повне товариство не є юридичною особою, його члени зберігають повну самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за зобов’язаннями не тільки майном підприємства, а й своїм власним майном. Ця форма застосовується там, де переважає частка інтелектуальної праці (брокерські, аудиторські, адвокатські фірми).

Товариство з обмеженою відповідальністю ґрунтується на відповідальності, яка обмежується тільки капіталом підприємства, і підприємець не відповідає своїм майном. Ця форма менш ризикова для підприємця і тому більш поширена.

Змішане товариство (командитне) — об’єднання кількох фізичних і (або) юридичних

осіб для спільної діяльності на основі договору. Воно складається із дійсних членів

(комплементарів), які несуть повну (необмежену) відповідальність за зобов’язаннями товариства, та членів-вкладників (командитистів), які відповідають за зобов’язаннями товариства тільки своїми внесками.

Перевагами товариств над одноосібними підприємствами є: 1) зростання фінансових можливостей; 2) більша довіра з боку кредитних установ; 3) зниження ризику банкрутства; 4) зростання ефективності внаслідок обміну досвідом та розподілу функціональних обов’язків.

До недоліків товариств можна віднести: 1) загострення суперечностей між інтересами учасників товариства; 2) розбіжності щодо вироблення єдиної стратегії; 3) розбіжності у прийнятті управлінських рішень.

Корпорація (акціонерне товариство) — форма об’єднання капіталів учасників акціонерного товариства (AT). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) — випускають акції, які вільно купують та продають.

Перевагами акціонерних товариств є: 1) значно кращі умови залучення фінансових ресурсів; 2) менший ризик банкрутства (за обмеженої відповідальності); 3) порівняно більша стійкість; 4) ефективний менеджмент та маркетингове обслуговування.

Проте, акціонерні товариства не позбавлені недоліків: 1) організація та ліквідація AT вимагає значних витрат; 2) розбіжності в інтересах учасників AT ускладнюють досягнення ефективного управління; 3) складна організаційна структура управління породжує бюрократизацію.

Для виявлення ступеня залежності підприємств, які утворюють корпоративний капітал, від головної (материнської) компанії застосовують критерій системи участі. За цією системою підприємства, що входять до складу корпорації (холдингу), можуть набувати таких форм:

—відділення (якщо 95—100 % акцій його належить материнській компанії);

—дочірнє підприємство (частка участі материнської компанії становить 50—95 %);

—філії (частка материнської компанії становить 25—50 %);

—асоціації (участь материнської компанії в їхньому капіталі 10—25%).

У сучасній ринковій економіці активізується роль об’єднання підприємств.

Концерн — об’єднання багатьох промислових, фінансових, торговельних підприємств, які формально зберігають свою самостійність, але фактично підпорядковані фінансовому контролю та керівництву головної фірми, яка несе відповідальність за господарську діяльність об’єднаних підприємств у межах пакетів акцій кожного з них.

Конгломерат — багатогалузеве об’єднання, яке виникає на основі інтенсивної експансії головної фірми у чисельні, мало пов’язані між собою галузі економіки шляхом скуповування пакетів акцій інших підприємств. Конгломерат відзначається такими рисами: 1) відсутність галузевого ядра; 2) зміна власника підприємства за незмінних виробничих програм; 3) незмінність товарів та послуг, що пропонуються на ринку; 4) провідна роль банків та інших фінансовокредитних установ, які здійснюють стратегію поглинання та підпорядкування через інтенсивну спекулятивну діяльність.

Диверсифікати — багатогалузеві корпорації, об’єднані системою участі, виробничою кооперацією, патентно-ліцензійними угодами, спільними виробничими та науково-дослідними програмами, єдиною системою фінансування. Їхніми рисами є: 1) наявність галузевого ядра; 2) об’єднання суміжних галузей; 3) впровадження принципово нових видів діяльності та їхніх результатів — товарів і послуг; 4) допоміжна роль банків та інших фінансово-кредитних установ.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) — організаційна форма об’єднання великих промислових фірм із банківськими структурами, в якій кожний член-учасник самостійно вирішує власні завдання, але не нехтує при цьому інтересами групи. Координаційну діяльність може здійснювати банк або промислове підприємство. ФПГ виконують такі функції: 1) акумуляція фінансових ресурсів; 2) створення сприятливих умов для інвестиційної діяльності; 3) належний контроль за ефективним використанням фінансових ресурсів; 4) сприяння розвитку науководослідницьких розробок; 5) міжгалузевий перерозподіл ресурсів.

— Крім розглянутих організаційно-правових форм підприємств та їхніх об’єднань,

існують і інші системи класифікації. Перехід до інноваційної моделі підприємницької діяльності

породжує нові її форми.

Венчурне підприємництво здійснюється у сфері фінансування високотехнологічних проектів з метою отримання максимального прибутку. За розміром венчурні компанії невеликі або середні, за організаційно-правовою формою — партнерства (товариства). Вони займаються цільовими інженерними розробками, продукуванням та запровадженням інновацій. Венчурні компанії виконують роль інвесторів довгострокових наукомістких проектів із залученням ризикового капіталу. Партнерами венчурної компанії є: 1) професіонали у сфері підприємницької та управлінської діяльності; 2) інституційні інвестори (інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди і т. ін.); 3) приватні особи. Управлінці вкладають незначну частку інвестицій (1 %), але беруть на себе повний ризик з управління компанією. Інституційні та приватні інвестори забезпечують фінансування і ризикують своїми інвестиціями. Так здійснюється принцип венчурного підприємництва щодо розподілу ризику. Керівництво отримує близько 20 % прибутку, а інвестори — близько 80 %. За оцінками американських економістів, 15 % венчурних компаній приречені на повну втрату ризикового капіталу; 30 % — забезпечують досить скромний прибуток. Зате 30 % венчурних (ризикових) фірм за декілька років перекривають прибутком інвестований капітал у 30, а подекуди у 200 разів.

Інжиніринг — система надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнту під час будівництва промислових та інших об’єктів.

Лізинг — форма довгострокової оренди, де орендодавцем є лізингова компанія. Орендатор бере на себе відповідальність за збереження орендованого майна, сплату орендних платежів, податків та страхових платежів. Строк оренди майна визначається від 40 до 90 % тривалості звичайного терміну експлуатації об’єктів, що здаються в оренду. Орендовані об’єкти, як правило, купуються лізинговою компанією на прохання орендатора. Лізингові компанії пред’являють до орендарів ті самі вимоги, що й банки при наданні кредиту. Але асортимент їхніх послуг значно ширший: надання інженерно-консультаційних послуг, післяпродажне обслуговування; навчання персоналу для обслуговування устаткування тощо. Ця форма підприємництва дуже зручна для дрібних і середніх підприємств, що мають обмежені фінансові можливості.

Технопарки — одна із найпоширеніших у США та Західній Європі форма венчурного підприємництва (ризикових фірм). За зразок утворення технопарку зазвичай беруть модель науково-виробничого центру, створеного на базі Стенфордського університету в Каліфорнії, який зосереджує близько 3 тис. середніх і малих електронних фірм, де працюють 190—200 тис. осіб. Шляхи виникнення технопарків: 1) об’єднання співробітників університетських та науководослідних центрів, які прагнуть комерціалізувати результати своїх науково-дослідних розробок; 2) створення науково-технічним персоналом крупних компаній, які залишають корпорацію, бажаючи мати свою власну справу. Як правило, корпорації не тільки не чинять опору, а й сприяють цьому процесу, розраховуючи на співробітництво у разі успіху; 3) перехід існуючих фірм під егіду технопарку з метою отримання певних пільг (умов кредитування, оренди приміщень для науково-дослідних, конструкторських розробок тощо).

Торговельна мережа — два чи більше магазинів під загальним володінням та контролем, які продають товари аналогічного асортименту, мають спільну службу закупівель та збуту, а можливо, й аналогічне архітектурне оформлення.

Франчайзинг — найпоширеніша форма інтеграції малого і великого підприємництва у галузі збуту. Суть франчайзингу полягає в тому, що головна велика компанія (франчайзер) укладає угоду з малими та середніми незалежними підприємствами (франчайзі) про надання їм виключного права на продаж її товарів чи послуг під торговельною маркою компаніїфранчайзера. Для отримання прав фірма оператор (франчайзі) робить початковий внесок на користь головної компанії (франчайзера), а потім сплачує щомісячні внески. Це робить франчайзинг схожим з орендою, де у тимчасове користування надається право користування товарним знаком. Франчайзинговый пакет (франшиза) — повна система ведення бізнесу — дає змогу франчайзі здійснювати цю діяльність успішно навіть тоді, коли він починає займатися нею

вперше. Франчайзі здійснює свою діяльність згідно із законами, нормами і правилами, встановленими франчайзером. Компенсацією за втрату в цьому аспекті економічної свободи франчайзі є надання йому дозволу використовувати назву компанії, її репутацію, маркетингові технології тощо. Джерела фінансування системи франчайзингу: 1) передача в оренду головною компанією — франчайзером власного основного капіталу; 2) власний капітал франчайзі (фірмиоператора); 3) запозичений фірмою-оператором капітал. Угода між франчайзером та франчайзі визначає: 1) нормативи відрахувань від прибутку головної компанії; 2) нормативи регулярних виплат за використання реклами під торговельною маркою франчайзера.

Ця форма організації підприємства є найпоширенішою у ресторанному бізнесі, на станціях технічного обслуговування автомобілів, у побутовому обслуговуванні, сферах туризму, роздрібної торгівлі, ремонтно-будівельних, дизайнерських та бізнесових послуг тощо. Прикладом франчайзингу є підприємства швидкого обслуговування «Мак-Дональдс», магазини та автомати з продажу прохолоджувальних напоїв «Кока-кола», станції технічного обслуговування «Вольво», «Мерседес-Бенц» та ін.

Система франчайзингу сприяє насиченню ринків якісними та різноманітними товарами й послугами, і в цьому її привабливість. Разом із тим, виконання виробничої функції не самою головною компанією, а фірмою-оператором не завжди гарантує високу якість відповідно до стандартів товарного знаку головної фірми. Тому для системи франчайзингу властивий жорсткий контроль з боку франчайзера за роботою фірм-франчайзі.

Мерчендайзинг — система форм та методів активізації торгівлі, що стосується 1) розміщення магазинів; 2) реклами на місці продажу; 3) освітлення; 4) інтер’єру; 5) фірмового стилю; 6)навчання продавців умінню консультувати покупців з питань якості та використання товарів; розумінню психології покупця та активного впливу на його бажання придбати товар саме у цьому закладі торгівлі тощо.

Підсумовуючи, зазначимо, що підприємництво — явище багатоаспектне. Форми підприємницької діяльності породжуються потребами економічних суб’єктів і визначаються рівнем розвитку економіки.

ТЕМА 7. КАПІТАЛ ПІДПРИЄМСТВА, ЙОГО КРУГООБІГ ТА ОБІГ

1.Сутність та структура капіталу.

2.Авансований капітал та витрати виробництва. 3.Прибуток на капітал і фактори, що його визначають.

4.Промисловий капітал, його кругообіг та оборот. Основний та оборотний капітал. Амортизація.

1.Сутність та структура капіталу.

У традиційному політекономічному визначенні капітал (від лат. capitalis — головний) має такі властивості: 1) обмеженість; 2) здатність до нагромадження; 3) ліквідність; 4) здатність до конвертації (постійної зміни форм); 5) самозростання. Сучасна економічна наука трактує капітал як складну, багатоаспектну категорію, еволюція якої відобразила історичний процес розвитку природи, форм руху, динаміки та структури товарного виробництва. У широкому розумінні капітал є складним, багаторівневим та багатоаспектним феноменом, який визначає самоорганізацію господарського життя, спрямовану на самозростання вартості. У вузькому розумінні капітал — самозростаюча авансована вартість; певні вкладення або активи, які уможливлюють отримання доходу.

Історія розвитку економічної науки засвідчує існування різних підходів до визначення сутності та структури капіталу, у тому числі:

1. Предметно-функціонального підходу, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу з метою одержання доходу. У межах цього підходу значного поширення набув аналіз капіталу як фактора

виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові. При цьому підкреслюється особливе місце капіталу в системі економічних ресурсів, зумовлене його високою мобільністю, похідним характером формування та роллю, що опосередковується. Аналіз матеріально-речового змісту капіталу постійно розширюється за рахунок збагачення діапазону видів нагромадження праці та певних благ, однак не дає можливості виявити джерело зростання підприємницького доходу та розкрити його соціально-економічний зміст.

2. Соціально-економічного підходу, згідно з яким капітал трактується як економічна категорія — специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов. Особливістю соціально-економічного підходу є прагнення охарактеризувати суспільно-економічну сутність капіталу в органічному взаємозв’язку з економічними відносинами та виявити джерело самозростання вартості. Розглядаючи капітал як самозростаючу вартість, К. Маркс трактував його як капіталістичні виробничі відносини експлуатації найманої праці.

Водночас необхідно враховувати, що розвиток соціально орієнтованої ринкової економіки, поширення колективних форм приватної власності, акціонування, демократизація управління капіталом змінюють соціально-економічну природу капіталу. Зростає взаємозумовленість мотиваційних пріоритетів найманих робітників та підприємців на основі «соціалізації» капіталу та «капіталізації» праці. Зближенню інтересів суб’єктів сучасної ринкової економіки сприяє також подальший розвиток співробітництва праці та капіталу, що ґрунтується на якісному вдосконаленні трудового законодавства та системи колективних договорів.

3.Грошового підходу, згідно з яким капітал досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід власникові у вигляді процента.

4.Часової концепції капіталу, заснованої на порівнянні корисності благ у різний час та виведенні доходу з певних властивостей останнього. Згідно з цим підходом цінність теперішніх благ (за незмінності інших умов) завжди перевищує цінність таких самих благ у майбутньому. Відтак дохід на капітал має місце за умови обміну товарів поточного і майбутнього споживання.

5.Трактування капіталу як певного вкладання, що забезпечує дохід власникові незалежно від сфери застосування чи характеру діяльності.

Таблиця 7.1 Теоретичне осмислення сутності капіталу в історії економічної думки.

Меркантилісти (XV—XVIII ст.). Ототожнення капіталу з грошима (золотом, сріблом). Фізіократи (друга половина XVIII ст.). Ототожнення капіталу із засобами

сільськогосподарського виробництва, поєднання яких з природою (землею) забезпечує приріст чистого продукту.

А. Сміт (1723—1790). Капітал як частина призначених для подальшого виробництва запасів, від яких очікують отримати дохід.

Ж.Б. Сей (1767—1832). Капітал — фактор виробництва (уречевлені матеріальні блага, засоби виробництва), який сприяє створенню та розподілу національного доходу.

Дж. С. Мілль (1806—1873). Капітал — попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці, призначених для виробництва (заощадження, які споживаються у процесі виробництва).

К. Маркс (1818—1883). Капітал — самозростаюча вартість (вартість, що приносить додаткову вартість); виробничі відносини капіталістичного способу виробництва, засновані на експлуатації та монопольному привласненні капіталістами неоплаченої праці найманих робітників.

Е. Бем-Баверк (1851—1919). Капітал — сукупність проміжних продуктів, що створюються на окремих стадіях «непрямого шляху» виробництва. Акцент на зв’язку дохідності капіталу з властивостями часу.

А. Маршалл (1842—1924). Капітал — сукупність речей, що формують передумови виробництва. Головна його властивість — здатність приносити дохід, який залежить від продуктивності факторів виробництва та відносної рідкісності, що випливає з тягаря утримання від споживання.

Дж.Б. Кларк (1847—1938). Капітал — фундаментальна основа виробництва, запас виробничих благ, які володіють фізичною продуктивністю.

Дж.М. Кейнс (1883—1946). Капітал — багатство, здатне приносити дохід. Перетворення багатства на капітал зумовлено перевищенням доходу від капіталовкладень над банківським відсотком.

Й. Шумпетер (1883 — 1950). Капітал — «фонд купівельної сили», що служить для придбання засобів виробництва, здатних забезпечити науково-технічний прогрес суспільства.

І. Фішер (1867—1947). Капітал — дисконтований дохід, будь-яке благо, яке приносить дохід своєму власникові незалежно від сфери застосування та характеру діяльності.

Загальновизнано, що капітал є складною динамічною субстанцією, яка постійно змінює свої форми. Відтак розуміння капіталу постійно розширюється, виходячи за межі свого початкового змісту. У сучасній економічній літературі набули поширення такі категорії.

І. Людський капітал як міра втіленої у людині здатності приносити дохід. Освіта, професійна підготовка, здоров’я, природні здібності і творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції і приносить так звану технологічну ренту, виступаючи найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. При цьому особистість визначається не лише як суб’єкт, а і як об’єкт економічної діяльності та інвестицій, які прибутковіші, ніж капіталовкладення в інші фактори виробництва. Інвестиціями в людський капітал вважаються витрати на здобуття освіти, кваліфікації, підготовку та перепідготовку працівників, підтримку здоров’я, інформаційне забезпечення тощо. Величина людського капіталу оцінюються потенційним доходом, який він може приносити власнику.

II. Інтелектуальний капітал — нагромаджена в процесі інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, здібностей і взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються з метою отримання доходу.

У сучасній економічній літературі розрізняють інтелектуальний капітал суспільства (сукупність знань, досвіду, зв’язків та інформації, що використовуються на рівні суспільства в цілому і є провідним чинником зростання національного доходу постіндустріального суспільства), інтелектуальний капітал окремої компанії (сукупність активів, заснованих на інтелектуальних здібностях працівників компанії, що реалізуються у процесі інноваційної діяльності та збільшують її ринкову вартість) та інтелектуальний капітал окремого індивіда. У високоцивілізованому суспільстві інтелектуальний капітал починає переважати над усіма іншими формами капіталу, виступаючи головною передумовою нагромадження суспільного багатства.

Вітчизняні та зарубіжні дослідники виокремлюють у структурі інтелектуального капіталу окремої компанії такі складові: 1) людський капітал — нагромаджені в результаті інвестицій та втілені у працівниках компанії знання, творчі здібності, професійний досвід і моральні цінності; 2) структурний капітал — технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, інтелектуальна власність, відносини з клієнтами тощо. До складу структурного капіталу входять: 1) клієнтський капітал (відносини із замовниками, покупцями, ділові зв’язки з постачальниками, товарні знаки та знаки обслуговування тощо); 2) організаційний капітал (інформаційні ресурси, електронні мережі, організаційна структура, авторські права тощо).

III. Соціальний капітал — капітал, втілений у якості соціальних зв’язків та відносин, заснованих на довірі як концентрацій очікувань та зобов’язань, що спонукають суб’єктів господарювання до ефективніших дій з метою досягнення спільних цілей. На відміну від матеріалізованого фізичного капіталу та невіддільного від індивіда людського капіталу, соціальний капітал існує лише у відносинах між людьми. Його об’єктивною основою є мережі соціальних зв’язків, які використовуються для інформації, навчання, формування правил поведінки та репутації, заснованих на порядності, надійності, послідовності, лояльності, чесності, відкритості, дотриманні загальновизнаних морально-етичних цінностей.

Зарубіжні дослідники визначають соціальний капітал як певну суму ресурсів (фактичних чи віртуальних), які накопичуються в індивідів та груп завдяки наявності мережі більш-менш

інституціоналізованих відносин взаємного визнання і довіри.

Стверджуючи, що «соціальний капітал включає як певну мережу зв’язків, так і певні активи, які можуть бути мобілізовані через цю мережу», вони виокремлюють такі його форми: 1) зобов’язання та очікування, які залежать від надійності соціального середовища; 2) інформаційні можливості (здатність соціальної структури до передачі інформаційних потоків і норм); 3) соціальні норми та етичні принципи.

Таким чином, згідно із сучасними науковими підходами капітал може набувати не лише уречевлених, але й неуречевлених (втілених у окремих людях або відносинах між ними) форм. На думку відомого французького дослідника П. Бурдьє, постіндустріальні перетворення сприяють розвитку таких основних станів капіталу: 1) інкорпорованого (сукупності відносно стійких, відтворюваних диспозицій і здібностей, якими наділений власник тієї чи іншої форми капіталу); 2) об'єктивованого (уречевлених форм капіталу, доступних безпосередньому сприйняттю та передачі у фізичній, предметній формі); 3) інституціоналізованого (визнання певного виду капіталу як ресурсу, який може бути неформалізованим або формалізованими у вигляді прав власності, сертифікатів тощо).

Водночас людський, інтелектуальний та соціальний капітали не є відокремленими і незалежними активами. Вони формуються та розвиваються в органічній єдності, взаємодії та взаємозв’язку, взаємопроникаючи та доповнюючи один одного. З огляду на те, що нагромадження, вдосконалення та всебічний розвиток людського багатства набувають першовартості у контексті наявних джерел сучасного економічного зростання, стає зрозумілою важливість цього підходу для аналізу капіталу як економічної категорії.

Не відкидаючи жодного з трактувань капіталу, накопичених науковою думкою за всю історію розвитку економічної теорії, слід наголосити на необхідності аналізу сутності капіталу в контексті соціально-економічних та історичних умов його саморозвитку.

Багатоаспектність категорії «капітал» виявляється у різноманітних формах його існування.У сучасній економічній літературі категорія капіталу аналізується за такими аспектами:

1.За сферами застосування (промисловий, торговельний, позичковий капітали, або капітал сфери виробництва та капітал сфери обігу). Промисловий капітал — капітал, який застосовується у сфері матеріального та нематеріального виробництва з метою отримання прибутку. Торговельний капітал — капітал, який функціонує у сфері товарного обігу, забезпечуючи одержання торговельного прибутку. Позичковий капітал — грошовий капітал, який надається в позику та приносить власнику дохід у вигляді процента.

2.За напрямами інвестування (матеріально-речовий, людський, інтелектуальний, соціальний капітали).

3.За масштабами функціонування (місцевий, регіональний, національний, транснаціональний капітали).

4.За значенням у створенні та перерозподілу доходу (реальний і фіктивний капітали).

Реальний капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль

устворенні доходу, втілюючись у матеріально-речові, грошові та духовні цінності. Фіктивний капітал (від лат. fictio — вигадка) — капітал, представлений у цінних паперах (акціях, облігаціях тощо), який регулярно приносить дохід їх власнику і здійснює самостійний, відмінний від реального капіталу, рух на ринку цінних паперів. Сам по собі фіктивний капітал як титул власності на цінні папери не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу. Різновидом фіктивного капіталу є спекулятивний капітал — капітал, спрямований не на довгострокові вкладення, а на швидке отримання спекулятивного прибутку за рахунок гри на коливаннях ринкових курсів цінних паперів. Ілюзорність фіктивного капіталу яскраво проявляється у період біржових потрясінь, за яких падіння ринкових курсів цінних паперів може суттєво зменшити величину фіктивного капіталу за незмінності обсягів капіталу реального.

5.За роллю у відтворювальному процесі (капітал-власність; капітал-функція). Капітал-

власність — капітал, який перебуває у власності кредитора. Капітал-функція — запозичений капітал, який функціонує в певній галузі.

6.За джерелами формування (власний та залучений капітали). Власний капітал —

капітал, вкладений власником фірми; визначається як різниця між сукупними активами фірми та її зобов’язаннями. Залучений капітал створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.

7.За інноваційною спрямованістю (неризиковий та венчурний (ризиковий) капітали). Венчурний капітал — ризиковий капітал, що функціонує в інноваційній сфері, забезпечуючи комерціалізацію нововведень.

8.За формами функціонування (індивідуальний, суспільний, колективний).

2.Авансований капітал та витрати виробництва.

Авансований промисловий капітал вкладається у засоби виробництва і робочу силу. Робоча сила (особистий фактор виробництва) — це здатність людини до найманої праці,

сукупність її фізичних та розумових здібностей. Рівень розвитку робочої сили за сучасних умов зазнає докорінних змін під впливом науково-технічної революції. Зростає значення розумових здібностей, творчих і духовних зусиль працівників в організації та управлінні виробництвом, підвищуються вимоги до рівня їхньої освітньої та кваліфікаційної підготовки. Якість і рівень розвитку робочої сили визначається величиною інвестицій у людський капітал.

Засоби виробництва (речові фактори виробництва) включають:

—предмети праці — об’єкти цілеспрямованої діяльності людини, що є матеріальною основою створюваного продукту (природні речовини у первісному або частково обробленому стані);

—засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці (машини, інструменти, обладнання, транспортні засоби тощо).

Засоби та предмети праці становлять матеріально-речову основу промислового капіталу, яка безперервно вдосконалюється з розвитком науково-технічного прогресу. Сучасний етап еволюції засобів виробництва пов’язаний з широкою автоматизацією виробництва, комп’ютеризацією праці, застосуванням принципово нових предметів праці з наперед заданими властивостями (полімерів, кераміки, напівпровідникових та надчистих матеріалів), інформаційних технологій та біотехнологій, принципово нових видів енергії тощо.

Витрати виробництва — вартісна оцінка затрат економічних ресурсів, здійснених підприємцями задля виробництва продукції. Витрати виробництва є формою руху авансованого промислового капіталу. Поняття витрат в економічній науці базується на загальній ідеї обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання, оскільки вибір певного варіанта виробництва зумовлює втрату вигід від використання відповідних ресурсів найкращим з інших можливих способів.

У зв’язку з цим дійсні витрати поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (явні, або експліцитні) витрати — витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (грошові витрати на придбання сировини, палива, обладнання, трудових і транспортних послуг тощо).

Внутрішні (неявні, або імпліцитні) витрати — витрати фірми на використання власних

(неоплачуваних) ресурсів. Неявні витрати включають недоотримані підприємцем доходи при найвигіднішому альтернативному застосуванні власних ресурсів. Сучасна економічна наука зараховує до внутрішніх витрат нормальний прибуток — мінімальну плату, необхідну для продовження діяльності підприємця в певній сфері бізнесу.

Виокремлення явних та неявних витрат відображає два підходи до розуміння природи затрат фірми. Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов’язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Таким чином, економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Альтернативна вартість (вартість втрачених можливостей, втрачена вигода) — вартість

найкращої (найвище оплачуваної) альтернативної можливості виробництва чи поведінки фірми при порівняльному ступені ризику. Таким чином, економічні (вмінені) витрати — це витрати, які належить здійснити підприємцю, щоб відволікти ресурси від їхнього альтернативного використання. Це дійсні витрати на виробництво товару, які відображають вартість ресурсів при найкращому з можливих варіантів їхнього застосування.

Залежно від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених фірмою до виробництва певного виду продукції, розрізняють: 1) витрати фірми в довгостроковому періоді (часовому інтервалі, достатньому для зміни всіх зайнятих ресурсів); 2) витрати фірми в короткостроковому періоді (часовому інтервалі, протягом якого хоча б один вид ресурсів залишається незмінним).

Витрати фірми в короткостроковому періоді поділяються на постійні, змінні, сукупні, середні та граничні .

Рис 7.1. Структура витрат фірми в короткостроковому періоді.

У деяких випадках фірми несуть незворотні витрати, які не можуть бути відшкодовані і характеризують: 1) втрачені можливості, пов’язані з помилковими управлінськими рішеннями (збитки, які відшкодовуються за рахунок прибутку); 2) втрати, які здійснюються раз і назавжди й не компенсуються у разі припинення діяльності фірми (витрати на рекламу та ін.).

3.Прибуток на капітал і фактори, що його визначають

Прибуток на капітал — найважливіша категорія ринкової економіки, складна і багатогранна за своєю сутністю та конкретними формами вияву. Еволюція наукових уявлень про природу та джерела прибутку відображає розвиток теоретичних досліджень сутності та динаміки руху капіталу.

Досліджуючи торговельний капітал, меркантилісти доходили висновків, що прибуток виникає у сфері обігу, а його безпосереднім джерелом є зовнішня торгівля. А. Сміт трактував прибуток як дохід на капітал, стверджуючи, що «дохід, одержуваний з капіталу особою, яка особисто вкладає його в справу, зветься прибутком». Водночас, на думку вченого, «не виключено, що прибуток на капітал є лише іншим найменуванням для винагороди особливого виду праці, а

100

саме праці по нагляду та управлінню. Однак прибуток абсолютно не схожий на оплату праці; він формується зовсім на інших засадах, безвідносно до кількості, важкості чи складності праці по нагляду та управлінню. Він визначається у цілому величиною капіталу, що застосовується, і буває більшим або меншим у відповідності з цією величиною».Д. Рікардо визначав прибуток як частину вартості, що залишається після вирахування заробітної плати. Грунтуючись на теорії трьох факторів виробництва, Ж.-Б. Сей поділяв прибуток на процент (дохід на капітал) та підприємницький дохід (винагороду за “талант, діяльність, дух порядку й керівництва”). Дж. С. Мілль аналізував прибуток як винагороду підприємця за утримання від споживання. К. Маркс досліджував прибуток як головну мету й мотив діяльності капіталіста, результат неоплаченої праці найманих робітників, похідну та перетворену форму додаткової вартості, що виступає як породження всього авансованого капіталу.

Відомі економісти другої половини XIX ст. Е.Бем-Баверк та А. Маршалл звертали увагу на плату за ризик як складову прибутку. Важливим кроком на шляху опису економічної природи прибутку стало дослідження відомого американського вченого Дж.Б. Кларка «Розподіл багатства» (1895). Розмежувавши два стани економіки (статистичний і динамічний), вчений стверджував, що у статистичній економіці формуються такі доходи, як заробітна плата, процент, рента та підприємницький дохід (оплата управлінської праці). Водночас, на думку американського дослідника, лише за динамічної економіки створюються необхідні умови для виникнення прибутку як специфічного виду доходу.

Необхідно зазначити, що в зарубіжній економічній літературі термін «прибуток», як правило, вживається у широкому та вузькому розуміннях, а саме: 1) як такий, що включає до свого складу процент (широкий підхід); 2) як підприємницький дохід, тобто без включення до його складу процента (звужений підхід). У XX ст. загальновживаним стало використання цього терміна у вузькому розумінні, яке витіснило ідентичне поняття підприємницького доходу. При цьому в економічній літературі утвердились такі підходи до трактування економічної природи прибутку.

1.Прибуток як винагорода за вмілу оцінку ризиків і невизначеності. Цей підхід був започаткований відомим американським економістом Ф. Найтом, який вважав, що прибуток породжується особливим підприємницьким талантом, умінням адаптуватися до потреб динамічного розвитку та адекватно відповідати на передбачувані й непередбачувані ризики. «За підприємницької системи економічну діяльність спрямовує спеціальний соціальний клас — бізнесмени, — писав дослідник. — Вони у строгому розумінні є виробниками, в той час як населення просто забезпечує їх виробничими послугами».

2.Прибуток як винагорода за новаторство, впровадження технічних, комерційних,

організаційних та фінансових нововведень. Зазначений підхід був обґрунтований відомим австроамериканським дослідником Й. Шумпетером у книзі «Теорія економічного розвитку» (1912) на основі дослідження прибутку як потужної творчої сили розвитку ринкової економіки.

3.Прибуток як наслідок монопольної влади, що виникає в результаті обмеження конкуренції. Цей підхід був започаткований американським економістом Е. Чемберліном, автором праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) та англійською дослідницею Дж. Робінсон, автором книги «Економіка недосконалої конкуренції» (1933). На думку цих дослідників, заумов монополізації існують можливості завищення цін і формування доходу, джерелом якого є реалізована в ціні монопольна влада. Водночас необхідно зазначити, що питання про монопольну складову прибутку до цього часу залишається дискусійним.

У сучасній економічній теорії значна увага приділяється аналізу прибутку фірм, які діють за умов різних типів ринкових структур. При цьому прибуток трактується як виражений у грошовій формі дохід підприємця на вкладений капітал, різниця між загальною виручкою від реалізації (валовим доходом) і сукупними витратами фірми:

PR = TR - ТС,

де PR — прибуток фірми; TR — виручка від реалізації; ТС — сукупні витрати.

Існування двох підходів до визначення витрат фірми (бухгалтерського та економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку. Бухгалтерський прибуток

101

визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва. Кінцевий фінансовий результат, який найбільше цікавить підприємця називається чистим прибутком. Чистий прибуток — прибуток, який залишається у розпорядженні підприємця після розрахунків з бюджетом за податковими та обов’язковими платіжними зобов’язаннями.

Нормальний прибуток — звичайний для галузі дохід від економічних ресурсів; мінімальний дохід, який стимулює підприємця продовжувати справу, залишаючись у певній сфері бізнесу. Оскільки нормальний прибуток є винагородою за виконання підприємницьких функцій, він входить до складу внутрішніх витрат фірми. Економічний прибуток визначається як різниця між валовим доходом та економічними (зовнішніми і внутрішніми, з урахуванням нормального прибутку) витратами виробництва. Економічний прибуток — це надлишок від нормального прибутку, що є результатом ініціативи підприємця, його вміння знайти найкраще застосування і комбінацію економічних ресурсів, здійснити нововведення, ризикнути. При його розрахунку можливі такі ситуації: 1) економічний прибуток є від’ємною величиною, що свідчить про необхідність пошуку вигідніших шляхів застосування наявних ресурсів; 2) економічний прибуток є нульовим — це означає, що підприємець отримує нормальний прибуток і альтернативне застосування вкладених засобів не збільшить його дохід; 3) економічний прибуток є додатною величиною, що засвідчує ефективне використання ресурсів.

Виникнення економічного прибутку спонукає підприємців спрямовувати свої капітали в певну сферу суспільного виробництва, що сприяє розширенню кола виробників і зниженню ринкових цін. Результатом останнього є зменшення економічного прибутку, його зникнення, а відтак відплив капіталів в інші сфери бізнесової діяльності. Однак зменшення кількості виробників підвищує ринкові ціни та спричиняє зростання економічного прибутку і т. ін. Таким чином, коливання економічного прибутку в близькій перспективі є надійним механізмом виявлення суспільних потреб та ефективного задоволення їх на основі підвищення продуктивності праці, запровадження нововведень у сферу техніки, технології та організації виробництва.

Існування надлишкового прибутку на довшому відрізку часу свідчить про наявність перешкод для ефективної конкуренції виробників на певному ринку. Монопольний прибуток — прибуток фірми, яка займає монопольне становище на ринку.

Засобами вимірювання прибутку є його маса (абсолютна грошова величина) та норма (якісний відсотковий показник). Маса прибутку — це абсолютний обсяг прибутку в грошовому вираженні. Норма прибутку характеризує ступінь прибутковості капіталу і визначається як відсоткове відношення маси прибутку до всього авансованого капіталу:

П' = (П/ К ) · 100%,

де П' — норма прибутку; П — маса прибутку; К — величина авансованого капіталу.

На практиці в якості показників ступеня прибутковості капіталу використовуються різноманітні коефіцієнти рентабельності.

Величина норми прибутку свідчить про ефективність функціонування авансованого капіталу і залежить від багатьох факторів, що діють у сферах виробництва, обігу та розподілу, в тому числі від швидкості обороту капіталу, маси прибутку, ринкових цін, структури витрат, масштабу виробництва тощо.

Соціально-економічна сутність прибутку найповніше виявляється в його функціях. До функцій прибутку належать: 1) облікова, індикативна, що характеризує прибуток як найважливіший показник, критерій ефективності господарської діяльності фірми; 2) розподільча, що характеризує прибуток як основне фінансове джерело розвитку фірм і суспільства в цілому; 3) стимулююча, що визначає прибуток як потужний мотивуючий чинник, генератор економічного розвитку, здійснення інвестицій та нововведень.

Економічна роль прибутку в умовах ринку виявляється в таких рисах: 1) прибуток є рушійною силою функціонування та розвитку економіки, основним спонукальним мотивом підприємницької діяльності; 2) прагнення отримати прибуток сприяє ефективному розподілу та використанню ресурсів, упровадженню досягнень науково-технічного прогресу, скороченню

102

витрат, поліпшенню якості продукції та її споживчих властивостей; 3) прибуток є джерелом розширення суспільного виробництва, примноження національного багатства та задоволення потреб суспільства, що зростають.

4.Промисловий капітал, його кругообіг та оборот. Основний та оборотний капітал. Амортизація.

Найзагальніше уявлення про сутність капіталу як самозростаючої вартості дає формула його руху:

Г — Т — Гˊ,

де Г — авансовий капітал (гроші); Т — товарний капітал (товар); Г' — авансовий капітал з приростом (гроші, Г + Г). Функціонуючи за схемою Г—Т—Г', капітал безперервно повертається до своєї початкової форми, здійснюючи своєрідний рух по колу. Реальний кругооборот промислового капіталу проходить три логічно-послідовні стадії : І— закупівля необхідних факторів виробництва (засобів виробництва (ЗВ) та робочої сили (PC)); ІІ— виробництво визначеної товарної маси; ІІІ— продаж виробленої товарної продукції. Кругообіг промислового капіталу — це рух капіталу за трьома стадіями із послідовною зміною форм і поверненням у свою початкову форму у збільшеному, як правило, обсязі.

Г(грошовий капітал ) — Т (продуктивний капітал = ЗВ+РС)…В…(процес виробництва = процес зростання вартості капіталу) —Т(товарний капітал = вироблена продукція ) — Гˊ

Оборот капіталу — це безперервно повторюваний кругооборот капіталу в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми. У процесі обороту різні частини промислового капіталу одночасно функціонують у грошовій, продуктивній і товарній формах. Однією з характеристик обороту капіталу є швидкість його руху. Перший вимір швидкості обороту капіталу — відрізок часу, протягом якого до підприємця у вигляді виручки повер тається вся грошова сума авансованого капіталу, що зросла на величину прибутку. Цей відрізок часу становить один оборот. Другий вимір швидкості обороту капіталу — кількість обертів авансованого капіталу за рік. Цей вимір є похідним від першого і відображається формулою

n = T/ t

де п — кількість оборотів авансового капіталу за рік; Т — визначена одиниця виміру — рік (12 місяців); t — тривалість одного обороту.

Окремі частини промислового капіталу, представлені його особливими матеріальноречовими елементами, обертаються з різною швидкістю. Засоби праці (будови, споруди, верстати, машини, обладнання) функціонують від кількох років до кількох десятків років. Вони становлять матеріально-технічну основу підприємств і послідовно беруть участь у багатьох виробничотехнологічних циклах. Основний капітал — це частина промислового капіталу, яка функціонує у натуральній формі засобів виробництва протягом кількох виробничо-технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену продукцію.

Предмети праці — сировина, матеріали, комплектуючі, напівфабрикати — беруть участь у виробничо-технічному циклі та повністю споживаються протягом одного такого циклу. їхня вартість швидко обертається, повністю переноситься живою конкретною працею на створювану в тому самому виробничо-технологічному циклі товарну продукцію. Далі вона вивільняється у грошовій формі внаслідок реалізації продукції і знову спрямовується на закупівлю нових партій предметів праці. Швидко обертаються також кошти у товарній і грошовій формах. Оборотний капітал — частина промислового капіталу, що функціонує у вигляді предметів праці, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів (ут.ч. заробітної плати), обертаючись і переносячи свою варшість на новостворену продукцію протягом одного вироб-

ничо-технологічного циклу. Оборотний капітал повністю повертається до підприємця після завершення кожного кругообороту.

103

Водночас важливо зазначити, що прискорення науково-технічного прогресу, ускладнення виробничих технологій, безперервне генерування інновацій як визначальні чинники сучасного економічного розвитку успішних країн підривають основи класичної теорії обороту капіталу. Наголошуючи на принциповій зміні ролі фактора часу в інформаційному суспільстві, сучасні дослідники звертають увагу на розмивання чіткої межі між основним та оборотним капіталами. Свідченням цього є зростання тривалості виробничого циклу в літако-, судно-, ракетобудуванні; яке продовжує життєвий цикл оборотного капіталу у цих галузях триває 2—3 роки. Водночас деякі види виробничого обладнання (комп’ютери, факси, ксерокси тощо) внаслідок швидкого морального зносу також функціонують 2—3 роки, що призводить до суттєвих змін у поділі витрат на капітальні та поточні.

Відповідно до схеми кругообороту час обороту промислового капіталу має таку структуру:

1)час обігу: придбання та доставка обладнання, сировини, матеріалів; укладення контрактів з найманими працівниками;

2)час виробництва: перебування засобів виробництва у виробничих запасах, робочий період (безпосереднє функціонування засобів виробництва), перерви у робочому періоді (технологічні, організаційні, адміністративні);

3)час обігу: реалізація виробленої товарної продукції та перебування її у товарних запасах. Раціональне господарювання передбачає пошуки шляхів прискорення обороту капіталу,

адже це збільшує масу і підвищує норму прибутку.З урахуванням швидкості обороту капіталу формула норми прибутку набуває такого вигляду:

П' = (П/К) ∙ n ∙ 100%,

де П' — норма прибутку; П — маса прибутку; К — величина авансового капіталу; п — кількість оборотів авансового капіталу за рік.

Оборот основного капіталу завдяки багаторічному функціонуванню його матеріальноречових елементів відбувається у формі амортизації. Амортизація (від лат. amort — безсмертя або amortisatio — погашення) — термін, що використовується у двох значеннях: 1) процес поступового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру його зношування; 2) процес відновлення вартості основного капіталу за рахунок цільового нагромадження грошових засобів.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основного капіталу.

Фізичне зношування основного капіталу — це втрата споживчої вартості (а отже і вар-

тості) засобів праці. Воно відбувається: 1) у процесі виробничого споживання його елементів, 2) а також під фізико-хімічним впливом навколишнього природного середовища. Розмір фізичного зносу залежить від тривалості та інтенсивності використання основного капіталу. Втрати від фізичного зносу машин та обладнання можуть бути скорочені за рахунок поточного та капітального ремонтів. Однак з часом можливості подальшої експлуатації засобів праці у зв’язку з погіршенням їхніх техніко-експлуатаційних властивостей поступово втрачаються.

Матеріально-речові елементи основного капіталу можуть зазнавати також морального зношування, зумовленого науково-технічним прогресом. Моральне зношування основного капіталу — це втрата вартості засобів праці при збереженні їхньої фізичної придатності.Моральне зношування основного капіталу — техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через появу дешевих або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого та другого видів. Моральне зношування першого виду зумовлене здешевленням елементів основного капіталу внаслідок підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють машини та обладнання подібні до тих, які використовується на діючих підприємствах. Цей вид зношування не викликає потреби в негайній заміні старої техніки на нову, але свідчить про необхідність активнішого використання наявного обладнання. Моральне зношування другого виду зумовлене винайденням нових, ефективніших за наявні засобів праці, застосування яких покращує якісні характеристики та здешевлює продукцію, що випускається. Така форма морального зносу підриває конкурентоспроможність підприємств і потребує заміни діючого застарілого обладнання до закінчення терміну його фізичного зношування.

104

Амортизаційне відрахування — щорічне списання частини вартості основного капіталу. Амортизаційні відрахування є частиною валових витрат підприємства. Водночас вони виступають джерелом відшкодування зношування основних засобів, утворюючи фінансові передумови для інвестування. Саме тому система амортизаційних відрахувань є важливим чинником підвищення ефективності суспільного виробництва.

Річна амортизація основного капіталу розраховується за формулою

Ар = К / t

де Ар — річна амортизація; К — вартість основного капіталу; t — термін (кількість років) служби основного капіталу.

Загальна сума грошей, призначена для відшкодування вартості зношеного основного капіталу, утворює амортизаційний фонд. Амортизаційний фонд — грошовий фонд, призначений для відшкодування вартості спожитих елементів основного капіталу, які вибувають з виробничого процесу в міру свого фізичного та морального зношування.

Норма амортизації — виражене у відсотках відношення річної суми амортизації до вартості елементів основного капіталу.

А' = (А / К ) · 100 % ,

де А' — норма амортизації; А — сума амортизаційних відрахувань за рік; К — вартість авансованого основного капіталу. З урахуванням затрат на ремонт обладнання та ліквідаційної вартості основного капіталу ця формула набуває такого вигляду:

А' = (К+Р ̶Л)/ (К∙ п) ∙ 100 %

де А' — норма амортизації; К — початкова вартість основного капіталу; Р — затрати на ремонт обладнання; Л — ліквідаційна вартість основного капіталу; п — нормативний строк служби основного капіталу.

Інтенсифікація виробництва у країнах з розвиненою економікою призводить до втрат амортизаційним фондом функцій фінансування відновлення основного капіталу в межах простого відтворення. За сучасних умов амортизаційні відрахування перетворюються на одне з найважливіших джерел нагромадження, виконуючи функції, аналогічні тим, які притаманні капіталізованій частині прибутку.

До основних методів амортизації належать:

1.Метод прискореної амортизації — така система її нарахування, за якої протягом перших років чи всього амортизаційного періоду забезпечується випереджальне зростання нагромадженої суми амортизаційних відрахувань порівняно з реальними темпами втрати споживчих властивостей і вартості засобів праці. У цьому випадку використовують: 1) незмінну річну норму амортизації відносно залишкової вартості засобів праці, яка поступово зменшується;

2)поступове скорочення річних норм амортизації відносно початкової вартості основного капіталу в міру подовження строків його функціонування. Прискорена амортизація активізує виведення з експлуатації фізично зношеного і морально застарілого устаткування і дає змогу динамічно підходити до відтворення основних засобів з урахуванням фактора часу та тенденцій розвитку науково-технічного прогресу.

2.Метод рівномірної амортизації — така система її нарахування, за якої протягом економічно раціонального строку служби засобів праці забезпечується рівність нагромадженої суми амортизаційних відрахувань та реальних темпів втрати споживчих властивостей і вартості цих засобів праці. Аналіз проблем рівномірної амортизації свідчить про неможливість точного розрахунку її параметрів для конкретного засобу праці. При використанні звичайного рівномірного методу нарахування амортизації ігнорують нерівномірність щорічного спрацювання елементів основного капіталу протягом строку їх служби. Тому з певним допущенням методом не прискореної амортизації прийнято вважати прямолінійний метод, згідно з яким амортизація нараховується пропорційно календарному часу використання засобів праці. Водночас необхідно зазначити, що прямолінійний метод нарахування може бути як неприскореним (при збігові амортизаційного періоду з економічно раціональним строком служби), так і прискореним (якщо ця умова не виконується).

Державна амортизаційна політика є важливим чинником активізації інвестиційної

105

діяльності підприємств за умов ринкової економіки. Практика свідчить, що уряди розвинених країн світу активно використовують прискорену амортизацію та амортизаційні пільги з метою регулювання швидкості обороту основного капіталу, інтенсифікації процесу його відтворення, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, стимулювання нововведень і зростання конкурентоспроможності національних підприємств. Так, у 1977 р. Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості Японії скоротило терміни амортизації факсимільних апаратів з 10 до 5 років, спонукаючи користувачів купувати досконаліші моделі. Аналогічна ситуація виникла у 1978—1979 рр. у сфері робототехніки, коли були скорочені терміни амортизації високопродуктивних апаратів і покупці могли протягом першого року експлуатації обладнання списати 25 % його вартості.

ТЕМА 8. КАПІТАЛ СФЕРИ ОБІГУ

1.Торговельний капітал та торговельний прибуток. Товарна біржа. 2.Позичковий капітал і відсоток. Банківська система. 3.Акціонерний капітал. Цінні папери та фондова біржа.

1.Торговельний капітал та торговельний прибуток. Товарна біржа.

У результаті суспільного поділу праці торгівля починає відігравати самостійну функцію життєзабезпечення суспільства через надання певних послуг споживчого і виробничого характеру, що потребує певних ресурсів. Це формує торгівлю як самостійну сферу підприємницької діяльності. Капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, якщо він забезпечує рух продукту від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є обслуговування процесу купівлі і продажу товарів.

Торговий капітал історично передує капіталістичному способу виробництва. Він існував у рабовласницькій і феодальній формаціях і виступав як незалежна і самостійна форма капіталу. Торговий капітал мав прогресивне значення в докапіталістичних формаціях. Він був тією ланкою, що забезпечувала економічний зв’язок між виробниками і споживачами. Торговий капітал розкладав натуральне господарство феодального суспільства, прискорював перетворення натурального господарства в товарне, активно сприяв розвиткові ринку. Торговий капітал концентрував грошові ресурси в руках приватних осіб і цим готував одну з умов виникнення промислового капіталу.

З розширенням виробництва для реалізації товарів стає необхідним досить розвинутий ринок. Промисловець повинен більш чітко стежити за складним механізмом обігу, ураховувати стан ринку та динаміку цін, тримати торгових агентів тощо. Усе це вимагає додаткових витрат. Тому створюється необхідність в особливій групі капіталістів, які використовували б свої капітали виключно для обслуговування обігу промислового капіталу, — в торговцях. Промисловець тепер уже може не займатися реалізацією, доведенням товару до споживача. Цією справою займається торговець. Виникає поділ праці між промисловим і торговим капіталом, між промисловцем і торговцем. Функціонування торгових підприємств вимагає залучення ресурсів у формі капіталу, праці, підприємницького таланту, тому витрати у сфері торгівлі не мають принципових відмін від сфери виробництва.

Витрати підприємства сфери обігу, пов’язані з реалізацією продукції, називаються витратами обігу. Витрати обігу поділяються на постійні і змінні, зовнішні і внутрішні, економічні і бухгалтерські. Підприємницька діяльність передбачає одержання прибутку, який виступає у формі торгового прибутку. Торговий прибуток — це дохід, який одержують підприємства оптової і роздрібної торгівлі. Його можна розглядати двояко: 1) як різницю між загальним виторгом від продажу товарів і бухгалтерськими витратами обігу. У цьому разі торгове підприємство одержує бухгалтерський прибуток; 2) як різницю між загальним виторгом і

106

економічними витратами обігу. При цьому торговельне підприємство може одержати економічний (чистий) прибуток і такі складові доходу підприємства, як нормальний підприємницький прибуток, умовний процент на власний капітал, умовну ренту від власної земельної ділянки та умовну заробітну плату торгового підприємця.

З розвитком торгового капіталу торгівля стає відокремленою на основі суспільного поділу праці галуззю економіки, що здійснює посередницьку діяльність з купівлі-продажу товарів і надання послуг. Залежно від сфери функціонування торгового капіталу весь ринок ділиться на внутрішній і зовнішній; відповідно до цього існує внутрішня і зовнішня торгівля. Внутрішня торгівля обслуговує економічні зв’язки на національному (внутрішньому) ринку.

За стадіями руху товарів розрізняють оптову і роздрібну торгівлю. Оптова торгівля здійснює посередницькі функції між промисловими і роздрібними торговцями. Вона пов’язує між собою райони виробництва товарів з районами їх споживання, організує реалізацію товарів, вироблених у промисловості і сільському господарстві, формує замовлення виробництву і забезпечує постачання товарів роздрібній торгівлі. Особливістю оптової торгівлі є те, що оптовий торговець має справу не зі звичайними споживачами, а із промисловцями і роздрібними торговцями. Крім того, це великі масштаби торгових угод, тобто товари продаються не одиницями, а великими партіями. Тому оптовик веде, головним чином, спеціалізовану торгівлю, він торгує яким-небудь одним видом товару: вугіллям, залізом, хлібом, лісом.

Різновидом оптової торгівлі є товарна біржа. На самій біржі немає товарів. Угоди здійснюються за встановленими стандартами і зразками товарів. Об’єктом біржової торгівлі не можуть бути товари з різними індивідуальними особливостями, а лише однорідні за своїми властивостями масові товари, такі як пшениця, спирт, кава, вовна і т. д. На біржах часто продаються товари, які є в інших місцевостях. Так, на Лондонській біржі можуть бути продані американська бавовна, канадська пшениця, бразильська кава тощо. При цьому можуть бути продані ще не вироблені товари, наприклад, зерно або бавовна майбутнього врожаю. Концентрація оптової торгівлі на біржах сприяє вирівнюванню цін на різних ринках.

Роздрібна торгівля — це реалізація товарів безпосередньо споживачам. Роздрібна торгівля відрізняється від оптової тим, що через роздрібне торгове підприємство реалізуються товари в різноманітному асортименті, а також невеликими партіями.

Роздрібна торгівля на ранніх стадіях розвитку капіталізму здійснювалась головним чином дрібними торговцями, але потім вона стала укрупнюватись. У роздрібній торгівлі функціонують різні категорії торговців, однак панівне становище посідає великий капітал.

У сучасних умовах у сфері товарного обігу діють великі об’єднання капіталістів. Вони зосереджують у своїх руках переважну частину продажу товарів, витісняючи з ринку дрібні та середні торгові фірми. Так, у Великобританії більш ніж половина роздрібного продажу продовольчих товарів припадає тільки на чотири торгові фірми. Великі торгові об’єднання, що виникли в результаті концентрації та централізації торгового капіталу, проникають у сферу матеріального виробництва. У США, наприклад, більшість фірм, які торгують продовольчими товарами, втрутились у сферу виробництва, 15—20% товарів вони одержують на власних підприємствах. Поряд з цим активно розвивається і зворотний процес: проникнення компаній виробників у сферу торгівлі. У США приблизно третину промислової продукції капіталісти збувають через власні оптові відділи.

Таким чином, у сучасних умовах реалізація товарів здійснюється спеціалізованими промисловими компаніями. Слід зазначити, що відбуваються якісні зміни у взаємозв’язках торговельного і промислового капіталів: торгівля з досить пасивного посередника між виробництвом і споживанням перетворюється в активну ланку, що значною мірою визначає їх розвиток.

2. Позичковий капітал і відсоток. Банківська система.

Ступінь зрілості ринкових економічних систем часто оцінюють за ступенем розвитку кредитних відносин, завдяки яким вирішується ціла низка як суто економічних, так і соціальних

107

проблем. Термін «кредит» походить від латинського слова creditum, що означає «позика» (від слова credo — «вірю, довіряю»). У сучасних умовах кредит у найзагальнішому сенсі визначають як надання грошей, товарів чи послуг у борг з наступним поверненням позички та сплатою певного відсотка за користування нею. За своєю сутністю він є позичкою в грошовій або товарній формі на умовах повернення зі сплатою процента і характеризує відносини між кредитором і позичальником.

Існування кредиту пов’язане з позичковим капіталом. Позичковий капітал — це грошовий капітал, який надається його власниками або розпорядниками як позика з метою отримання доходу в формі позичкового відсотка (процента). Рух позичкового капіталу називають кредитом. Кредит — форма руху позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, що надається в позику. З політекономічної точки зору кредит — це система відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка. Кредит, виражаючи відносини між кредитором і позичальником, забезпечує при цьому трансформацію вільного грошового капіталу в позичковий. Необхідність кредиту в ринковій економіці обумовлена самою природою капіталу і закономірностями його кругообігу і обігу в процесі відтворення. У процесі кредитування відбувається рух тимчасово вільних коштів до господарських суб’єктів, які їх потребують. Кредит необхідний як еластичний механізм, призначений для переливання вільного капіталу з одних галузей в інші і зрівняння норми прибутку між ними. Крім того, кредит дозволяє долати обмеженість індивідуального капіталу на шляху його зростання як складової суспільного капіталу.

Звідки ж беруться тимчасово вільні грошові засоби, що створюють матеріальну основу кредитних відносин?

1.Джерелом кредитних ресурсів є грошовий капітал, що вивільняється в процесі кругообігу промислового та торговельного капіталу. Таке вивільнення зумовлене:

а) характером обороту основного капіталу, який переносить свою вартість на заново створювані продукти й повертається до підприємця частинами, а використовується за цільовим призначенням (на оновлення основного капіталу) тільки після закінчення амортизаційного періоду;

б)характером обороту оборотного капіталу. Так, заробітна плата видається раз або двічі на місяць, а затрати на оплату праці повертаються підприємцю з кожною партією реалізованого товару (послуги). Крім того, між реалізацією товарів і закупівлею нових матеріалів, сировини тощо теж проходить певний проміжок часу, в який відбувається нагромадження тимчасово вільних грошових засобів;

в)акумуляцією частини прибутку на розвиток та модифікацію виробництва, вирішення певних соціальних завдань. Протягом певного періоду часу ця частина прибутку має цільове призначення і використовується як тимчасово вільний грошовий фонд.

2.Наступним джерелом кредитних ресурсів є рух бюджетних засобів, цільових фондів та резервів.

3.Третім джерелом тимчасово вільних грошових засобів є грошові доходи і заощадження домашніх господарств.

Для того щоб тимчасово вільні грошові засоби не переставали виконувати функцію капіталу, вони повинні рухатись, бо тільки рух забезпечує їхнє зростання. Наявність тимчасово вільних грошових засобів, з одного боку, та наявність суспільної потреби в їхньому використанні

— з іншого, зумовлюють об’єктивну необхідність існування кредиту.

Кредит виконує такі функції: 1) акумулює і мобілізує грошовий капітал; 2) перерозподіляє грошовий капітал; 3) сприяє скороченню витрат обігу; 4) прискорює концентрацію і централізацію капіталу; 5) є інструментом регулювання економіки.

Позичковий капітал сфери обміну та установи, що здійснюють його функціонування посідають чільне місце в інфраструктурному забезпеченні ринку. Позичковий капітал сфери обігу

— це грошовий капітал, що надається в позику його власником іншому власнику-підприємцю на певний час, на умовах повернення, за плату у вигляді процента. На відміну від лихварської

108

позики грошовий капітал є позичковим у руках кредитора (власника грошей) і промисловим та торговельним — у руках промисловця і торговця. Загальна формула руху позичкового капіталу Г — Г´. Позичковий капітал у формі грошового обслуговує промисловий і торговельний капітал, поповнюючи їх грошові ресурси, яких не вистачає. Прибуток як надлишок зверх авансованої вартості створюється у виробничій сфері. У цій сфері за рахунок капіталізації прибутку відбувається збільшення маси капіталу. Оскільки грошовий позичковий капітал бере участь у створенні надлишку зверх авансованої вартості, то його власник одержує певну частку прибутку у формі процента. Підприємець сфери виробництва «ділиться» часткою прибутку з кредитором, використовуючи його грошові кошти як виробничий ресурс—капітал. У процесі використання грошей як ресурсу у формі капіталу він виступає як капітал-власність і капітал-функція, що приносить доходи у формі відповідно позичкового процента і підприємницького прибутку.

Позичковий процент — це вартість послуги, яка надається кредитором позичальнику (клієнтові), у вигляді надання йому за плату певної суми грошей на обумовлений строк. Обчислюється він у процентах до суми кредиту, причому умовно, виходячи з розрахунку користування кредитом протягом року. Рівень процента залежить від розміру позик, строків, їх забезпечення, форми кредитування і ступеня кредитних ризиків. Норма (ставка) процента являє собою відношення річної суми процента до вартості позичкового капіталу. Норма процента в умовах досконалої ринкової конкуренції не може бути вищою від норми прибутку, яка забезпечується використанням позичкового капіталу. Ставка відсотка як плата за користування позичковим капіталом є його ціною, а тому, як ціна на будь-який товар на ринку, він залежить від попиту і пропонування на позичковий капітал.

Отже, прибуток на позичковий капітал, який створюється у сфері виробництва, розпадається на дві частини: на процент, що виступає у формі плати за капітал як ресурс, і цю частину отримує капіталіст-власник; на підприємницький прибуток, який отримує капіталістфункціонер за виробниче використання цього ресурсу.

Організація кредитних відносин будується на додержанні принципів повернення, строковості, матеріального забезпечення, платності.

1.Обов’язковість повернення кредиту. Тимчасове вивільнення грошових засобів робить можливим тільки тимчасове кредитування їх і передбачає обов’язкове повернення кредитних ресурсів.

2.Платність. Якби кредитор не мав прибутку від того, що він надає в тимчасове використання свої вільні грошові засоби, він би не ризикував ними і не позичав би їх. Платою позичальника за право тимчасового використання не свого (позиченого) капіталу є позичковий процент, який є для нього витратою. Для кредитора ж процент за кредит є платою за те, що він ризикує своїм грошовим капіталом, який надає в позику.

3.Строковість. Позика має бути повернена позичальником кредиторові у строк, визначений кредитною угодою.

Історично першою суспільною формою кредиту вважають лихварський капітал. В умовах розвиненої ринкової економіки впродовж тривалого еволюційного розвитку кредит набув найрізноманітніших форм. Розглянемо найважливіші з них, зауваживши при цьому, що класифікація кредиту залежить від критерію, покладеного в її основу.

За суб’єктами кредитних відносин, об’єктом позик, сферою поширення та розміром позичкового відсотка розрізняють:

1. Комерційний кредит — надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу. Об’єктом комерційного кредиту є товарний капітал. Інструментом комерційного кредиту є вексель. Останній може набувати форм простого (видається позичальником на ім’я кредитора із зазначенням місця та часу видачі векселя, розміру суми, місця й часу платежу) і переказного векселя, або тратти (письмовий наказ кредитора позичальникові про сплату певної суми третій особі або пред’явнику). Особа, що видає переказний вексель, називається трассантом, а особа, на користь якої виписана тратта, — ремітентом. Мета комерційного кредиту — прискорення реалізації товарів та втіленого в них прибутку. Величина позичкового відсотка за комерційний кредит нижча від банківського; вона входить у ціну товару

109

та суму векселя.

2.Банківський кредит — найпоширеніша форма кредиту. Об’єктом банківського кредиту

єгрошовий капітал. Кредитором є банк, а позичальником — домогосподарства, підприємницький і державний сектор. Мета банківського кредиту — отримання прибутку з позик. Банківський кредит не має цільового обмеження. Банківський кредит — це форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове використання частину власного або залученого грошового капіталу на умовах повернення та платності у вигляді банківського відсотка.

Банківський кредит, у свою чергу, класифікується за такими ознаками:

— залежно від забезпечення — незабезпечений (бланковий) та забезпечений (векселем,

майном чи цінними паперами);

—за строками погашення — онкольний (погашається на першу вимогу банку);

короткостроковий (до 1 року); середньостроковий (від 1 до 3 років); довгостроковий (понад 3

роки);

—за ступенем ризику — стандартний і з підвищеним ризиком;

—за способом погашення кредиту — кредит, що погашається в розстрочку (поступово, частинами), на. одноразового погашення;

—за методом стягнення банківського процента — процент стягується в момент отримання кредиту, під час його повного повернення або однаковими частинами впродовж терміну кредиту.

—за методом надання — кредит, що надається на підставі індивідуальної угоди між позичальником і банком, та кредит, що надається у межах попередньо встановленого банком ліміту кредитування для певного позичальника (згідно з відкритою кредитною лінією).

Сучасній економіці властиве переплетення комерційного та банківського кредитів.

3. Споживчий кредит надається банками, фінансово-кредитними установами і торговими підприємствами приватним особам для оплати товарів довгострокового користування — холодильників, пральних машин, телерадіоапаратури, меблів, автомобілів тощо. Споживчий кредит існує у двох формах: комерційного (купівля товарів у розстрочку) та банківського (грошова позика в банку для купівлі товарів довгострокового використання). Позичковий процент за цією формою кредиту досить високий.

4. Іпотечний кредит — довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі, житла, виробничих будівель). Його надають переважно спеціалізовані іпотечні банки під заставу нерухомого майна. У випадку несвоєчасного повернення кредиту позичальник втрачає заставлене нерухоме майно, і воно переходить у власність банку.

5. Лізинговий кредит — відносини між юридичними особами, що виникають з приводу оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує обладнання і надає його в оренду.

6. Ломбардний кредит — короткостроковий кредит під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує повернення кредиту. Вартісна оцінка застави повинна перевищувати суму кредиту. Якщо кредит повертається своєчасно зі сплатою відсотка, позичальник залишається власником заставленого майна. Якщо кредит не повертається в строк, право власності на заставлене майно переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, утримує суму боргу та відсоток.

Сучасною формою ломбардного кредиту є банківський кредит під заставу депонованих у банку цінних паперів.

7. У Державних позиках позичальником є держава, а кредитором — населення і приватний

бізнес.

8. Міжнародний кредит — між державами в грошовій або товарній формі.

Кредитна система складається з двох структур (підсистем) — 1) функціональної структури — системи кредитних відносин, принципів і форм кредитування; 2) інституціональної структури — сукупності кредитно-фінансових установ, які створюють, акумулюють і надають грошові засоби на засадах кредитування.

У загальному вигляді інституціональну структуру можна представити таким чином: 1)

110

центральний банк; 2) комерційні банки; 3) спеціалізовані банківські установи (іпотечні, зовнішньоторговельні, ощадні банки тощо); 4) небанківські фінансово-кредитні установи (страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії і т. ін.).

Банк — це фінансова установа, яка акумулює тимчасово вільні грошові кошти (вклади), надає їх у тимчасове користування у формі кредиту (позики), виступає посередником у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами або окремими особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію) нових грошей. Усі банки як фінансові установи організаційно і функціонально упорядковані в банківську систему — сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють у межах грошово-кредитного механізму. Банківська система країни включає: 1) центральний банк; 2) комерційні банки, у тому числі: ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші спеціалізовані банки. Кожний елемент банківської системи відіграє важливу роль у життєзабезпеченні ринкової системи. Основне призначення банків — посередництво в переміщенні грошових засобів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців грошових ресурсів.

І. Центральний банк — це державна установа, яка є головною ланкою кредитної системи. Його ще називають банком банків, виходячи із завдань та функцій, які він виконує. Головне завдання центрального банку — управління емісійною, розрахунковою та кредитною діяльністю.

Функції центрального банку: 1) розробка та реалізація грошово-кредитної політики; 2) емісія готівкових грошей — монопольне право центрального банку; 3) емісія безготівкових грошей; 4) зберігання золотовалютних резервів країни; 5) акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків. Зміст цієї функції полягає в тому, що кожний комерційний банк як член національної кредитної системи зобов’язаний зберігати певний відсоток від суми вкладів на резервних рахунках центрального банку. Норма резервування зростає, якщо виникає потреба скорочення пропозиції грошей, і зменшується, коли необхідно збільшувати пропозицію грошей. Таким чином, резервування є важливим засобом грошово-кредитної політики, за допомогою якого здійснюється регулювання кількості грошей в обігу. Крім того, резервування є і певним засобом забезпечення мінімальної ліквідності комерційних банків, своєрідною формою збереження депозитів: 1) кредитування комерційних банків у період економічних труднощів; 2) виконання кредитних та розрахункових операцій на потребу уряду. Зміст цієї функції полягає в тому, що надходження до державного бюджету акумулюються на рахунках центрального банку, тому саме він здійснює операції щодо акумуляції грошових засобів та витрат їх урядовими організаціями. Він також здійснює за розпорядженням уряду операції з іноземною валютою та золотом, із державними цінними паперами, виконує взаємне зарахування боргових зобов’язань тощо.

За допомогою таких інструментів як:— норми резервування (r), норми відсоткової ставки на позички (і) та операцій на ринку цінних паперів (завдяки продажу центральним банком державних цінних паперів комерційним банкам зменшується кількість грошової маси, і, навпаки, з викупом їх у комерційних банків збільшується обсяг грошової маси) держава через центральний банк проводить монетарну (грошово-кредитну) політику.

ІІ. Комерційні банки є основою кредитної системи. Мета комерційних банків — одержання прибутку. Банківський прибуток являє собою різницю між процентами на вкладений капітал і виплатою процентів за позиками. Результативність роботи комерційного банку визначається нормою банківського прибутку — відношенням чистого прибутку до власних коштів (власного капіталу) банку.

Найбільшого поширення набула така організаційно-правова форма банків, як акціонерна. За способом формування статутного капіталу розрізняють комерційні банки без участі держави, з участю держави, з участю іноземного капіталу тощо. Залежно від обсягу операцій, які виконують комерційні банки, їх поділяють на: універсальні (здійснюють усі операції) та спеціалізовані (виконують менший обсяг операцій, обслуговують певну галузь чи сферу економічної діяльності або групу клієнтів).

Комерційні банки створюються у формі пайових або акціонерних. Акціонерні можуть бути відкритого і закритого типів. Комерційні банки успішно працюють за дотримання відповідних принципів: 1) робота в межах реальних ресурсів; 2) повна економічна самостійність і

111

відповідальність; 3) взаємодія з клієнтами на ринкових засадах; 4) регулювання діяльності економічними методами і в межах закону. Комерційні банки виконують такі функції: 1) створення грошей; 2) посередництво в кредиті; 3) стимулювання нагромаджень господарськими суб’єктами; 4) посередництво в платежах і забезпечення розрахунково-платіжного механізму; 5) посередництво в операціях із цінними паперами.

Функції комерційних банків: 1) ведення поточних рахунків (акумуляція безстрокових депозитів); 2) акумуляція строкових депозитів вкладників; 3) видача грошових засобів з рахунків; 4) перерахування з одного рахунка на інший; 5) розміщення акумульованих грошових засобів шляхом надання кредитів, купівлі-продажу цінних паперів; 6) продукування кредитних грошей шляхом мультиплікації банківських депозитів та ін.

Свої функції комерційний банк виконує через операції. Банківські операції поділять на активні й пасивні.

Пасивні банківські операції пов’язані з акумуляцією ресурсів, необхідних для проведення кредитних та інших активних операцій. Структура банківських ресурсів: 1) власний капітал банку: 2) первинний акціонерний капітал; 3) нагромаджений капітал за рахунок капіталізації частини банківського прибутку; 4) резерви; 5) депозити клієнтів: 6) строкові — вкладники можуть запитувати (знімати, використовувати) кошти тільки після закінчення певного строку; 7) до запиту (поточні рахунки) вкладник може використовувати їх у будь-який час; 8) заощаджувальні внески, які зазвичай повільно нагромаджуються і використовуються тільки через декілька років. Заощаджувальний внесок клієнта засвідчує ощадна книжка; 9) залучені засоби — кредити, отримані в інших банках (міжбанківський кредит); 10) засоби, отримані від емісії та розміщення цінних паперів банку.

Активні операції комерційних банків пов’язані з розміщенням ресурсів з метою одержання прибутку. Це кредитні операції та операції з розміщення цінних паперів. За об’єктами активні операції можна подати таким чином.

Вексельні операції (купівля векселів у компанії та видача під них позик). Підприємство, яке продає свій товар іншому підприємству в кредит, одержує вексель, за яким воно може отримати гроші від підприємця-покупця тільки через певний проміжок часу. Якщо підприємцю-продавцеві гроші потрібні раніше, ніж настане термін платежу, то він може продати вексель банку. Ця операція називається обліком векселів. Банк сплачує векселетримачеві не всю суму, зазначену у векселі, а зменшену на величину облікового відсотка. Підприємець-продавець може отримати кредит банку під заставу векселя. Після настання терміну погашення кредиту позичальник повертає кредит і забирає вексель.

Підтоварні операції — надання кредиту під заставу товарів і товарних документів. Фондові операції — операції з цінними паперами, що мають таку структуру:

—кредит під цінні папери;

—банківські інвестиції, тобто купівля банками цінних паперів.

Лізингові операції, учасниками яких є три суб’єкти: лізингова компанія, функції якої виконує банк; орендар, що замовляє банку (лізинговій компанії) устаткування, яке він хоче взяти в оренду; підприємство, яке виробляє це устаткування.

Факторингові операції — придбання банком (факторинговою фірмою) права вимагати виплати за фінансовими зобов’язаннями, скупленими в різних осіб. Іншими словами, це передача підприємством банкові права на управління своєю дебіторською заборгованістю. Банк при цьому зобов’язується в міру необхідності фінансувати за допомогою кредиту виконання всіх фінансових зобов’язань такого підприємства. Факторинг — це універсальна форма, яка охоплює інформаційне, бухгалтерське, збутове, кредитне, юридичне та страхове обслуговування клієнтів.

Трастові (довірчі) операції — операції банків щодо управління майном та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнтів.

Структура трастових операцій для юридичних осіб:

—платіжні операції;

—гарантування позик;

—продаж цінних паперів на фондовому ринку та зберігання їх;

112

—управління майном і т. ін.

Для фізичних осіб трастові операції здійснюються у формах:

—тимчасове управління майном осіб, позбавлених права на управління (неповнолітні, недієздатні особи);

—вкладення грошей у цінні папери та нерухомість;

—сплата податків;

—управління майном за дорученням клієнта тощо.

Види спеціалізованих комерційних банків.

Ощадні банки — фінансові установи, що спеціалізуються на обслуговуванні населення, залученні грошових заощаджень громадян, наданні кредитів та інших банківських послуг.

Іпотечний банк — банк, що спеціалізується на наданні довгострокових кредитів під заставу нерухомого майна (землі, будівель тощо) та випуску заставних листів, забезпечених нерухомістю.

Інноваційний банк спеціалізується на фінансуванні й кредитуванні інноваційних проектів. Кредитування здійснюється шляхом придбання відповідних акцій та розміщення облігаційних позик.

Інвестиційний банк залучає довгостроковий позичковий капітал і надає його в розпорядження позичальникам (підприємцям, державі) через випуск облігацій та інших видів боргових зобов’язань. Він з’ясовує характер і обсяг фінансових потреб позичальників, узгоджує умови позики, вибір виду цінних паперів, визначає термін їхньої нової емісії та розміщення серед інвесторів. Інвестиційний банк є не тільки посередником між інвестором і позичальником, а й гарантом емісії та організатором ринку.

Зовнішньоторговельний банк здійснює операції з кредитування експорту та імпорту за зовнішньоторговельними розрахунками, гарантує й обліковує векселі з експортних кредитів, наданих комерційними банками.

ІІІ. До складу кредитної системи входять і небанківські фінансові інститути — всі ті, хто бере участь у формуванні і функціонуванні позичкового капіталу. Вони здатні акумулювати грошові засоби та розміщувати їх на засадах строковості, повернення і платності. Ці інститути все більшою мірою стають джерелом довгострокового кредитування, вступаючи в конкурентну боротьбу на ринку капіталів. Усі вони мають комерційний характер, тобто здійснюють свою діяльність з метою одержання прибутку.

Страхові компанії здійснюють акумуляцію грошових засобів у специфічній формі — шляхом продажу страхового захисту, який засвідчується страховим полісом (договором, свідоцтвом). Отримані страхові премії страхові компанії вкладають у цінні папери приватних підприємств та державні цінні папери. Страхові компанії, що страхують життя, надають довгострокові кредити, а ті, що займаються ризиковими видами страхування, — короткострокові. За законодавством деяких держав страхові компанії можуть виступати самостійними суб’єктами кредитного ринку.

Пенсійні фонди — акумулюють грошові засоби у формі пенсійних внесків та нарахувань. Вони формуються як приватними підприємствами, так і державними органами. Пенсійні фонди розрізняють за формою організації управління та за структурою активів. Так, мають місце пенсійні страхові фонди, управління якими здійснюють страхові компанії, а також пенсійні фонди, що перебувають в управлінні приватних підприємств або банків за дорученням останніх. Є також фондовані пенсійні фонди (їхні засоби інвестують у цінні папери) та нефондовані (виплата пенсій із поточних надходжень).

Фондові біржі, брокерські фірми, інвестиційні та фінансові компанії та інші організаційні форми небанківських фінансових інститутів доповнюють структуру кредитної системи.

3.Акціонерний капітал. Цінні папери та фондова біржа.

В ринковій економіці відбувається своєрідна роздвоєність капіталу. З одного боку, існує реальний капітал, з іншого — його відображення в цінних паперах. Реальний капітал

113

функціонує в процесі виробництва, а цінні папери починають своє особливе «життя», самостійний рух на фондовому ринку як фіктивний капітал. Цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також забезпечують інші права, що випливають з цих документів, іншим особам.

Одна з особливостей реального капіталу полягає в тому, що після здійснення кругообігу він повертається до свого власника. Власник же акцій, як зазначалося раніше, не має права на повернення свого грошового капіталу. Щоб його отримати, він повинен продати акції на ринку цінних паперів. При цьому він може одержати більше або менше, ніж вклав в акції, але в будь-якому випадку повернений грошовий капітал не є часткою реально функціонуючого капіталу. Реальний капітал може ще не завершити свого кругообігу; в той же час власник акцій, продавши їх, вже поверне свій грошовий капітал.

Фіктивний капітал представлений у цінних паперах (акціях, облігаціях) і дає право його власникам отримувати дохід у вигляді дивідендів і процентів. Він здійснює самостійний рух на ринку цінних паперів, де вони продаються та купуються. Свою назву фіктивний капітал дістав тому, що він створює ілюзію, нібито всі цінні папери є дійсним (реальним) капіталом і приносять дохід, не будучи безпосередньо пов’язаними з відтворенням. Проте цінні папери самі по собі не створюють вартості (цінності). Водночас, як відомо, вони дають право на привласнення частки прибутку. Кількісно сума капіталу, вкладеного в цінні папери в капіталістичних країнах, у кілька разів перевищує суму капіталу, вкладеного безпосередньо в сферу виробництва, торгівлі та банківської справи. Фіктивний капітал не є відособленою часткою промислового виробництва і не виконує специфічних функцій у процесі руху реального капіталу та самозростання останнього. Більше того, рух цих капіталів може здійснюватися у протилежних напрямах.

Тут слід розуміти ще й таке: фіктивний капітал виникає на основі реального (дійсного) капіталу, оскільки за відсутності останнього , який «породжує» прибуток, не міг би виникнути і розвиватися фіктивний капітал, що претендує на отримання відповідної частки прибутку, але сам її не створює. Своєрідний зв’язок цих капіталів можна образно проілюструвати таким чином. Подібно тому, як тінь не існує без предмета, так і фіктивний капітал не існує без реального. Рух фіктивного капіталу викривляє і дає невірну уяву про рух реального капіталу. Коли гіпотетично, наприклад, припустити, що всі цінні папери забрали інопланетяни в іншу галактику, їх власники, безперечно, зазнають великих втрат, але реальний капітал від цього не постраждає.

Фіктивний капітал є товар, що обертається на ринку і має ціну. Він, як зазначалось, рухається поза кругообігом дійсного капіталу, вкладеного у виробництво. Важливо підкреслити, що фіктивний капітал не є чимось випадковим для капіталізму. Він закономірно розвивається на основі позичкового капіталу. Всі цінні папери — це титул на дохід, тобто за своєю економічною сутністю є документами, які віддзеркалюють рух позичкового капіталу. Але капітал, відданий в позичку, в більшості випадків використовується функціонуючим капіталістом і відтворюється в процесі кругообігу промислового капіталу, а потім повертається до власника з процентом.

Фіктивний же капітал безпосереднього відношення до руху промислового капіталу не має. Після первинного випуску акцій, коли капітал дорівнює їх вартості, і почав рух як реальний, цінні папери потрапляють на ринок (фондову біржу) і стають об’єктом купівлі-продажу безвідносно до реального ходу відтворення. Одна й та сама акція може бути продана і куплена десятки разів. Ця особливість фіктивного капіталу типова для всіх його форм: векселів, заставних зобов’язань, акцій, облігацій та інших цінних паперів, які виникають у зв’язку з угодами (операціями) позички. Взагалі, фіктивний капітал кількісно перевищує позичковий, і їх рух не збігається. При цьому розмір позичкового капіталу впливає на дохід, який він приносить. Фіктивний капітал сам залежить від доходу. Акціонерна форма забезпечує власникам акцій в одних випадках вищий фактичний дохід, ніж звичайний процент, в інших — надію на нього. Це робить вкладення грошових капіталів в акції привабливішими порівняно зі звичайною позичкою. Цінні папери є капіталом, тому що дають можливість своїм власникам мати певний дохід, а також можуть бути продані. У той самий час цінні папери — це фіктивний капітал, тому що вони не мають вартості,

114

хоч продаються і купуються. Ринкова вартість фіктивного капіталу набагато перевищує за величиною дійсний або реальний капітал.

Розвинуті товарне виробництво і товарний обіг неможливі без широкого використання цінних паперів. Вони можуть виступати як засіб кредиту, так і засіб платежу, ефективно замінюючи готівку. Як один з важливих засобів мобілізації вільних грошових ресурсів, цінні папери виконують і антиінфляційні функції, «знімаючи» на відповідний строк певну кількість готівки, що не забезпечена товарами і послугами. Ці та інші якості цінних паперів неминуче ведуть до їх великого розповсюдження в комерційному обігу. Тому ринок цінних паперів і фондові біржі як його провідна ланка посідають важливе місце в економіці розвинутих капіталістичних країн.

Акція — це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства. Дивіденд може виплачуватися: кожний квартал, раз на півроку чи рік; акціями (капіталізація прибутку), облігаціями і товарами. Акціонерам може видаватись сертифікат акції (цінний папір), що засвідчує володіння поіменованої в ньому особи певною кількістю акцій товариства.

Розрізняють акції іменні та на пред’явника (відмінність між ними полягає у процесі реєстрації та продажу), прості, або звичайні, і привілейовані (різняться способом виплати дивідендів та їх величиною), а також багатоголосі, одноголосі та безголосі (які розмежовуються за можливістю їх власників брати участь в управлінні товариством).

З точки зору економічного змісту акцій заслуговує на увагу їх поділ на привілейовані та прості. Привілейовані акції гарантують фіксований щорічний дивіденд. Привілейовані акції дають власникові право: на першочергове отримання доходу у вигляді фіксованого дивіденду до номінальної вартості акцій; на компенсацію доходу, недоотриманого в зв’язку зі скороченням прибутку АТ у відповідному році (за рахунок резервного фонду); на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні товариством (компанією), якщо іншого не передбачено його статутом. Величина доходу на звичайні (прості) акції не фіксується. Враховуючи, що власники простих, або звичайних, акцій несуть більший ризик (ніж привілейованих), пов’язаний з діяльністю товариства. Їм надається право обирати членів правління і вирішувати інші питання на загальних зборах акціонерів.

Грошова сума, яка зазначена на акції, називається номінальною вартістю акції. Вона виражає з самого початку оцінку паю при заснуванні товариства. Ціна, за якою продаються і купуються акції на ринку цінних паперів, називається курсом акцій. Курс звичайних акцій безпосередньо залежить від прибутку акціонерного товариства: чим він більший, тим вищий курс акцій. Другим фактором, що впливає на курс акцій, є норма позичкового процента: якщо він більший, то нижчий курс акцій, і навпаки. Тобто курс акцій прямо пропорційний доходу, який вони приносять, і обернено пропорційний нормі позичкового процента, тобто

Курс акції = (Дивіденд / Ставка відсотка) ∙ 100%

Розглянемо це докладніше. Покупець купує акції для отримання по них відповідного доходу у вигляді дивіденду. Тому, чим дивіденд вищий, тим вищий курс акцій, і навпаки. З цього боку, курс акцій прямо пропорційний величині дивіденду. З іншого боку, купуючи акції, покупці разом з тим розраховують отримати дохід на свій капітал не менший, ніж той, який вони могли б отримати, якби віддали свій капітал у позичку за звичайний банківський процент. Тобто покупець приймає рішення сплатити за акцію таку суму грошей, яка при внесенні її в банк дасть йому змогу отримати такий же дохід (процент), як і дивіденд за даною акцією.

Припустимо, що акція номіналом у 100 дол. приносить щорічний дивіденд, який становить 9 дол., і що позичковий процент дорівнює 3, тобто на кожну сотню доларів, які вкладені в банк, вкладник отримає щорічний дохід у 3 дол. Щоб отримувати щорічно 9 дол., необхідно було б

115

вкласти в банк 300 дол. Але замість цього власник грошей може купити акцію, яка приносить за рік ті самі 9 дол., заплативши за неї теж 300 дол. Якщо при попередньому дивіденді (9 дол.) рівень позичкового процента знизиться з 3 до 2, то курс акцій підвищиться. За ту саму акцію, яка раніше коштувала 300 дол., нині заплатять 450 дол.

Чому ж покупці погоджуються платити за акцію, номінальна вартість якої 100 дол., у кілька разів більшу суму? Справа в тому, що, заплативши таку високу ціну, вони забезпечують собі дохід не менший, а, як правило, більший, ніж той, який вони могли б одержати, поклавши цю суму в банк. До того ж покупці сподіваються, що за умови розвитку акціонерного товариства дивіденд перевищить звичайний (середній) позичковий процент.

Слід звернути увагу і на таку обставину. Хоча в середньому курс акцій дорівнює капіталізованому (з розрахунку позичкового процента) дивіденду, в кожний даний момент він безпосередньо залежить від співвідношення між пропозицією і попитом на них. Це співвідношення, в свою чергу, залежить від стану справ, рентабельності виробництва у відповідному товаристві. Якщо воно розвивається стабільно, якщо прибуток і рентабельність його високі, то це веде за інших рівних умов до підвищення курсу акцій.

Для визначення руху курсу акцій на біржах визначають «індекс курсу акцій». Він розраховується як середньозважена величина по певному колу акцій. У це коло входить різна кількість компаній. Так, за правилом розрахунку індекса акцій Нью-Йоркської фондової біржі (він називається індексом Доу-Джонса), до бази індексу включають 30 промислових, 15 залізничних, 15 комунальних компаній. Зниження цього індексу сприймають як ознаку погіршення економічної ситуації.

Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачене умовами випуску). На відміну від акцій, облігації не дають права голосу при вирішенні справ акціонерного товариства, а виплачуваний по них дохід, як правило, не перевищує звичайного процента. Вартість облігацій погашається акціонерним товариством по закінченні відповідного терміну. Облігації, як і акції, обертаються на ринку цінних паперів і мають свій курс, що коливається під впливом зміни попиту і пропозиції та позичкового процента.

Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя.

Фондовий та валютний ринки. Необхідність торгівлі цінними паперами породила механізм, що називається фондовим ринком. Правові норми країн з розвиненими ринковими відносинами розрізняють два ринки цінних паперів: позабіржовий і вторинний, біржовий (фондовий) ринок цінних паперів. Крім того, розрізняють загальнонаціональні, регіональні та місцеві ринки цінних паперів. Важливим його елементом є фондова біржа, що являє собою основну і найбільш ефективну організаційну форму ринку цінних паперів. Фондова біржа — це спеціалізований фінансовий інститут, який зосереджує купівлю і продаж цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу. Створюється біржа як акціонерне товариство, засновниками якого можуть бути торговці цінними паперами, котрі мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності. Членами біржі можуть бути юридичні та фізичні особи, які заплатили за «місце» відповідні суми грошей, часто досить значні. Для функціонування всесвітньо відомих бірж характерний процес централізації.

Основними операціями фондової біржі є: 1) проведення обліку цінних паперів та надання рекомендацій по встановленню початкової котирувальної ціни; 2) організація оформлення угод з купівлі-продажу цінних паперів; 3) виконання централізованих взаєморозрахунків усередині біржового ринку цінних паперів; 4) здійснення централізованого інформаційного забезпечення і курсового контролю; 5) забезпечення правового оформлення угод та ін.

116

Фондова біржа відіграє суттєву роль в активізації та раціоналізації процесів становлення і функціонування ринкових відносин. У початковий період ринкових трансформацій в Україні цей вид біржової діяльності не дістав належного поширення. Причин тут було багато. Це і концептуальна «замороженість» процесів роздержавлення і приватизації, що не активізувало інвестиційну привабливість первинного ринку цінних паперів; і нерозвинутість організаційного оформлення їх вторинного ринку; і недостатній платіжний попит вітчизняних та іноземних інвесторів та ненадійність захисту їх прав тощо. Було відсутнє й чітке правове забезпечення механізмів котирування цінних паперів.

Розвиток ринку цінних паперів потребує створення широкої мережі фінансових посередників — інвестиційних фондів і компаній, довірчих товариств, холдингових, страхових компаній і різних консультаційних фірм. У розвинутих європейських країнах намічається тенденція до побудови і розвитку централізованого ринку цінних паперів, так званого «прозорого» ринку. Україна пішла саме цим шляхом, узявши за приклад французьку модель.

Що стосується валютної біржі, то це — організаційно оформлений регулярний ринок, на якому відбувається торгівля валютою на основі попиту і пропонування. Як самостійна структура валютна біржа широко функціонувала в період домонополістичного капіталізму. У сучасний період операції з іноземною валютою зосереджені переважно у великих банках. Лише в деяких країнах збереглися валютні біржі як самостійні структури (наприклад, у ФРН, Франції).

В Україні статус валютної біржі надано Українській фондовій біржі (м. Київ). Валютна біржа може здійснювати такі операції: укладати угоди зі своїми членами та організовувати двосторонні угоди між ними на купівлю і продаж іноземної валюти за ринковим курсом; організовувати розрахунки в іноземній і в національній валютах в угодах, які укладені на біржі; визначати поточний ринковий курс іноземної валюти до національної; організовувати операції центрального банку з підтримання курсу національної валюти.

Членами валютної біржі можуть бути комерційні банки, яким видані ліцензії на проведення валютних операцій, а також фінансові установи, яким чинним законодавством надане право на проведення валютних операцій. Операції з купівлі і продажу валюти безпосередньо на біржі мають право здійснювати тільки її члени, які діють від свого імені та за свій рахунок чи за рахунок своїх клієнтів, якими можуть бути національні підприємства, а також уповноважені банки — не члени біржі.

Акціонерні товариства. Ретроспективний аналіз економічних процесів показує, що з розвитком банківської системи та кредитних відносин нерозривно пов’язане утворення акціонерних товариств (компаній). У країнах з розвинутими ринковими відносинами переважна частка товарної маси належить акціонерним товариствам, тобто тим, які належать не окремому капіталісту-підприємцю, а групі капіталістів-пайовиків. Так, у країнах з ринковою економікою на акціонерні форми господарювання припадає 30—40 % виробничих фондів. Економіко-соціальна функція акціонування вже понад століття відіграє значну роль в економічному житті. Головне, в чому виявляє себе сучасна акціонерна власність, — це механізм створення гнучкої системи економічних зв’язків між господарюючими суб’єктами, що оформлюються у формі перехресного і ланцюгового володіння акціями.

Акціонерні товариства виникли досить давно, що було зумовлено перш за все потребами розвитку продуктивних сил на відповідному етапі еволюції капіталістичного виробництва. Перші акціонерні товариства виникли в Англії (англійська Ост-Індійська компанія, 1600 р.) і в Голландії (голландська Ост-Індійська компанія, 1602 р.). Потім, у ХVII і ХVIII ст. були створені акціонерні товариства у Франції, Німеччині, Данії та інших країнах. У XIX ст. такі товариства дістали значного поширення, а у XX ст. акціонерна форма підприємств стала пануючою в усіх розвинутих країнах. У США, наприклад, на частку акціонерних товариств нині припадає понад 90 % валової продукції промисловості.

Поява акціонерних товариств (АТ) пов’язана з розвитком і вдосконаленням продуктивних сил. Концентрація і спеціалізація виробництва поступово розширювали масштаби економічних зв’язків між підприємствами. Збільшення обсягів продукції вимагало пошуку нових способів доставки вантажів до місця призначення. На зміну застарілим видам транспорту прийшли

117

досконаліші, функціонування яких було пов’язано з великими капіталовкладеннями. З часом, створення великих, технічно добре оснащених підприємств зі значною питомою вагою основного капіталу і тривалими строками будівництва почало потребувати значних капіталовкладень, які набагато перевищували кошти індивідуальних підприємців-капіталістів. Один підприємець не завжди був у змозі профінансувати весь комплекс робіт (наприклад, будівництво залізниці, мартенівських печей тощо). Об’єктивна необхідність подальшого вдосконалення технічних засобів виробництва посилювалася бажанням підприємців отримувати щоразу більший прибуток на вкладений капітал.

При цьому навіть банківський кредит не міг розв’язати виникаючі суперечності. Поперше, банківський кредит може бути наданий індивідуальному капіталісту в розмірах, які не перевищують вартість його власного майна, оскільки повернення позички має бути гарантовано. По-друге, банківський кредит, як правило, надається на певний обмежений термін. Ось чому виникла необхідність в особливій формі централізації капіталів, яка спроможна подолати ці межі банківського кредиту. Такою формою і є акціонерні товариства.

Таким чином, основна причина виникнення акціонерних товариств полягає в протиріччі між зростаючим обсягом виробництва та обмеженими розмірами індивідуального капіталу. Поряд з цим слід зважити на постійну конкурентну боротьбу і суперечності в класі капіталістів. З одного боку, точилася боротьба між різними групами функціонуючих капіталістів-підприємців за пріоритетне отримання вигідних позичок у банках. З іншого боку, мала місце також боротьба між функціонуючими підприємцями і власниками позичкового капіталу за розподіл отриманого прибутку (тобто за розміри своїх доходів). Необхідно відзначити і ту обставину, що суспільне виробництво розвивається нерівномірно, у формі економічних циклів, що зумовлює і нерівномірність пропозиції позичкового капіталу. Згадані причини змушують підприємців укладати угоди про заснування акціонерних товариств і мобілізацію капіталів завдяки випуску (емісії) акцій.

Акціонерні товариства, акумулюючи великі капітали шляхом випуску і продажу акцій, у той же час не зобов’язані повертати їх через відповідний термін, як при звичайній банківській позичці. Можливість такої форми централізації капіталу була підготовлена всім попереднім ходом розвитку капіталізму. Тенденція норми прибутку до зниження, що мала місце, та інші фактори сприяли утворенню грошових капіталів, які не знаходили прибуткового використання через те, що ці капітали були недостатніми для організації крупних, конкурентоспроможних підприємств. Власники цих капіталів були змушені віддавати їх в позичку під звичайний процент. Щоб невеликі грошові капітали могли знайти використання в сфері виробництва, їх потрібно було об’єднати. Таку централізацію капіталів і було досягнуто в формі акціонерного капіталу.

Щоб отримати право на створення акціонерного товариства, його грюндери, тобто засновники (зазвичай, це великі капіталісти), повинні попередньо зібрати відповідну грошову суму. Конкретний розмір цього капіталу, порядок затвердження статуту і вся процедура заснування акціонерних товариств регулюються законодавством кожної країни. Після того, як зібраний грюндерами акціонерний капітал досяг передбаченого статутом розміру і товариство зареєстровано, скликаються загальні збори акціонерів, на яких обираються правління товариства, наглядова рада і ревізійна комісія. На щорічних загальних зборах акціонерів заслуховується звіт правління та затверджується баланс.

Створення акціонерного товариства призводить до формування особливого, так званого засновницького прибутку. Засновницький прибуток — одна із форм прибутку, який у своїй основі є капіталізованим підприємницьким доходом. Даний прибуток утворюється як різниця між сумою, одержаною від реалізації цінних паперів по біржовому курсу, і вартістю реального капіталу, вкладеного у товариство. Він виникає в усіх випадках, коли засновується нове акціонерне товариство або відбувається перетворення індивідуальних капіталістичних підприємств на акціонерні.

Механізм утворення цього прибутку такий. Припустимо, що засновано АТ з реальним капіталом в 1 млн. дол. На цю суму засновниками випускаються акції. Якщо, наприклад, передбачений щорічний фонд прибутків (для виплати дивідендів), які розподіляються між акціонерами, дорівнює 90 тис. дол., а позичковий процент — 3, то в цьому разі акції на 1 млн. дол.

118

будуть продані за 3 млн. дол. З цієї суми 1 млн. дол. спрямовуватиметься на заміщення витрат засновників на реальні вкладення капіталу, а 2 млн. дол. становитимуть прибуток, який і буде привласнений засновниками.

Формально вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. Проте в практиці товариством управляє група крупних акціонерів, яким належить контрольний пакет акцій (теоретично трохи більше 50 %), тобто така частка акцій, яка дає змогу повністю контролювати і розпоряджатися діяльністю товариства. Досвід свідчить, що контрольний пакет акцій не обов’язково повинен складати понад половину акціонерного капіталу, інколи достатньо навіть його 20—25 % і менше. Це пов’язано з рядом обставин: по-перше, з тим, що не всі акції дають право голосу; по-друге, із значним зростанням чисельності членів акціонерних товариств (розпорошенням акцій); по-третє, в роботі загальних зборів, як правило, не бере участі значна частина дрібних і середніх акціонерів, а також акціонерів, які проживають у віддалених районах або за кордоном.

Акціонерні товариства в своєму розвитку пройшли кілька етапів з властивими для кожного з них характерними особливостями. Так, ознакою створення акціонерних товариств на першому етапі було те, що на той час для проведення подібних заходів не залучалися кошти безпосередніх працівників, тобто людей, чиєю працею створювались блага. Формувалися товариства, як правило, багатими верствами населення. В їх створенні брали участь банкіри, промисловці, торговці, тобто ті, хто володів багатством.

Для другого етапу розвитку АТ характерно те, що, хоча мета їх створення і залишилась тією самою — одержання високих доходів акціонерів, причини, які зумовили їх заснування, були іншими, ніж раніше. Одна з них — глибока криза, яка виникла в кінці 20-х — на початку 30-х років ХХ ст. Вона змусила переглянути багато теоретичних положень, які існували доти. Зокрема, виникли теорії, котрі рекомендували регулювати економіку за допомогою планування. У західних країнах почали ширше використовувати елементи планування, чому сприяли існуючі акціонерні товариства.

Так, практика довела, що навіть за неповного використання виробничих потужностей власники акціонерних товариств можуть одержувати прибутки, якщо вміло поєднувати обсяги та асортимент продукції з цінами її реалізації. На цьому етапі суттєво зростає роль маркетингу, що, в свою чергу, дозволяє товариствам забезпечити одержання більших прибутків.

На цьому етапі достатнього поширення набуває випуск так званих дрібних акцій серед працівників підприємств та інших верств населення. Подібне явище дістало назву «демократизація капіталу». Свого часу така політика «розпорошення» акцій серед широких верств населення абсолютизувалась як у західній, так і радянській економічній літературі. Проте соціально-економічні висновки щодо цього робились діаметрально протилежні. Так, західні економісти доводили, що такий шлях розвитку акціонерних товариств призводить до згладжування граней між капіталістами та іншими працівниками, оскільки останні, купуючи дрібні акції, самі стають капіталістами (власниками підприємств). Така соціально-економічна система, за їх висновками, набуває рис «народного капіталізму». Але факти заперечують подібне прямолінійне трактування цього процесу, оскільки основна маса акцій (контрольний пакет) перебуває у руках великого капіталу. На початку 90-х років статистичні дані свідчили, що не слід перебільшувати соціальну ефективність акціонерного «ходіння в народ». Так, на той час рекорд належав США, де один акціонер припадав на кожних сім громадян. У ФРН та Японії акціонером був кожний дванадцятий, у Франції — кожний чотирнадцятий громадянин.

Водночас радянська наукова і навчальна література трактували теорію «демократизації капіталу» лише як апологетичну, основна функція якої — захист капіталістичної системи. Проте слід розуміти, що з точки зору економічного змісту тенденція зростання чисельності акціонерів дозволяє дійти й інших висновків. Так, розповсюдження і продаж акцій приносить подвійну вигоду. З одного боку, в обіг залучаються тимчасово вільні кошти населення, а з іншого — збільшуються доходи останнього, що дозволяє підвищувати сукупний платоспроможний попит і таким чином теж стимулювати розвиток виробництва навіть при відповідному зростанні цін.

119

Уся історія розвитку акціонерних товариств свідчить про те, що формування і методи їх створення змінювалися залежно від потреб розвитку продуктивних сил та раціонального використання факторів виробництва. Головне — ці товариства утворювалися не за рішеннями згори. Їх поява була зумовлена об’єктивними причинами. Якісний і кількісний розвиток продуктивних сил та факторів виробництва забезпечували для їх функціонування матеріальну основу.

У розвинутих країнах еволюційний розвиток продуктивних сил впливав на формування акціонерних відносин, вносячи зміни в їх структуру. В Україні ж раптова поява таких відносин не була пов’язана з підвищенням технічного рівня виробництва. За таких умов АТ були не в змозі забезпечити зростання реальних доходів робітників, селян, службовців і навіть вітчизняних нуворишів. Внесення змін у систему акціонерних відносин без адекватних процесів у технічній будові виробництва призводило до розбалансованості економіки.

Економічна теорія і практика підтверджують, що отримання відчутних дивідендів може бути забезпечено за двох обставин: 1) за умови впровадження у виробництво продуктивнішої техніки, передової технології, що веде до зниження витрат виробництва і збільшення прибутку при незмінних цінах; 2) за рахунок підвищення цін, що забезпечує збільшення прибутку навіть при зростанні витрат виробництва.

Акціонерні товариства в Україні були позбавлені можливості досягти збільшення прибутку у разі стабільності цін за рахунок технічного переозброєння виробництва. Як наслідок, вони вдавалися до одноразового підвищення цін, що, звичайно, впливало на матеріальне становище широких верств населення, в т. ч. і акціонерів. В період становлення акціонерних товариств в Україні важко було сподіватися на те, що відбудеться прискорене оновлення основних виробничих фондів. Більшість підприємств, які випускали знаряддя праці, морально і фізично застаріли, працювали не на повну потужність, а то й зовсім простоювали. Все це заважало проведенню реконструкції виробництва. На початок 2000 р. в Україні нараховувалось близько 20 млн. акціонерів (тоді як, наприклад, у Німеччині — тільки 4,5 млн.). Таке величезне розпорошення власності не дозволило сконцентрувати контрольні пакети акцій, необхідні для ефективного управління підприємствами. Дана модель стала наслідком рішення про сертифікатну приватизацію. В цей період українське суспільство отримало безліч псевдовласників, але ефективний власник не з’явився. Більше того, мільйони українських «акціонерів» навіть не знали, де і як «працюють» їхні ефемерні акції і те, що вони можуть продавати останні.

Акціонерні компанії (товариства) поділяються на відкриті і закриті. Акції відкритого товариства можуть переходити від однієї особи (фізичної, юридичної) до іншої без згоди решти акціонерів, тобто вільно продаватися та купуватися всіма бажаючими і котируватись на фондових біржах. Акції закритого товариства переходять від однієї особи до іншої лише за згодою більшості акціонерів, тобто вони не надходять у вільний продаж і не котируються на фондових біржах.

Як і будь-які інші види підприємств, акціонерні товариства мають свої позитивні і негативні ознаки. Серед позитивних, окрім згаданих, виокремимо: 1) здатність значно розширювати джерела фінансування своєї діяльності; 2) демократизація управління компанією (підприємством); 3) удосконалення господарських зв’язків між господарюючими суб’єктами; 4) можливість оперативного будівництва на акумульовані кошти нових підприємств, що послаблює диспропорційність в економіці та сприяє зниженню товарного дефіциту; 5) прискорення процесу міжгалузевого переливання капіталу і впровадження НТР у цих галузях; 6) посилення заінтересованості працівників у результатах власної праці, а також можливість певного подолання їх відчуження від власності на засоби виробництва і створений продукт та ін.

Основними негативними рисами акціонерних підприємств є: 1) можлива втрата акцій дрібними акціонерами (і не лише ними) під час економічної кризи; 2) посилення залежності й підконтрольності менших акціонерних компаній від могутніших; 3) використання акціонерної форми як засобу примусового викупу нерентабельних філіалів, цехів та інших господарських структур; 4) зростання маси фіктивного капіталу і можливість фінансових махінацій тощо.

Власність акціонерних структур формується за рахунок злиття капіталів їх засновників, а

120

також випуску та продажу цінних паперів. З точки зору речового змісту (об’єктів) акціонерні компанії представлені у засобах виробництва (машинах, устаткуванні, будівлях та ін.), науководослідних організаціях, ліцензіях, патентах тощо. З точки зору суспільної форми (відносин власності) вони характеризуються відносинами між засновниками, найманими працівниками, власниками акцій, державою, фінансово-кредитними інституціями з приводу привласнення частини додаткового продукту у формі засновницького прибутку, дивіденду, сплати податків державі тощо.

У структурі акціонерного капіталу (власності) виокремлюють власний та запозичений капітал. Перший складається з коштів, отриманих від випуску і реалізації цінних паперів та резервного капіталу, що утворюється в результаті відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Власний капітал також може збільшуватись від подальших випусків акцій. Запозичений капітал утворюється за рахунок банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій.

З відповідним ступенем умовності в економічній літературі виокремлюють дві існуючі нині базові моделі акціонерної власності. Перша — це так звана англосаксонська модель, де 20—30 % акцій іммобільні, надовго залишаються в руках небагатьох власників і формують контрольні пакети. У той же час 70—80 % акцій рухливі, легко переходять із рук в руки як об’єкт торгівлі «в роздріб» на фондовому ринку. Другу модель називають континентальною. У цьому випадку у постійних акціонерів зосереджено 70—80 % акцій, а 20—30 % їх надходять на ринок і розглядаються інвесторами як об’єкт тимчасового вкладення коштів.

Принципова відмінність між цими двома моделями розподілу акцій полягає у тій ролі, яку відіграє їх ринок. Перша модель допускає, що із акцій, які обертаються на біржі, можна сформувати нові контрольні пакети. Біржа виступає тут як ринок контролю, який ставить частку кожного відкритого акціонерного товариства у безпосередню залежність від властивих цьому ринку критеріїв ефективності, вищим з яких є курс акцій. Друга модель передбачає меншу рухливість акцій від одного власника до іншого, а тому й меншу імовірність втрати контрольного пакета акцій. Враховуючи ті тенденції, що характерні для акціонування в Україні, можна передбачити таке: воно приведе до формування другої, континентальної моделі власності на акції.

Власники акцій, як правило, не претендують на одержання середнього прибутку, а задовольняються дивідендом, величина якого (коли співвіднести дивіденд не до номінальної вартості акцій, а до її ринкового курсу) наближена до звичайного позичкового процента. Купівля акції розглядається як використання капіталу як капіталу — власності. Таким чином, якщо акціонерне підприємство забезпечує всім власникам акцій дивіденд, що дорівнює проценту, воно може продовжувати функціонувати. У період гострої конкурентної боротьби, зумовленої проблемами збуту товарів (послуг), АТ можуть знизити ціни на акції і продавати свою продукцію на рівні витрат виробництва плюс процент. Зрозуміло, доходи акціонерних підприємств за цих умов суттєво скорочуються і, більш того, може взагалі зупинитися виплата дивідендів. Але акціонерний капітал продовжує функціонувати.

Слід відзначити і той факт, що акціонери не відповідають усім особистим майном за діяльність товариства. Вони несуть лише обмежену відповідальність у розмірі внесеного паю, тобто суми, виплаченої за акції. Коли таке товариство зазнає краху, то його власний і резервний капітали використовуються для задоволення претензій кредиторів і лише залишок, якщо такий є, сплачується акціонерами. Власник акції не має права вимагати від акціонерного товариства повернення вартості акцій за їх номіналом. У той же час він може продати акцію на ринку цінних паперів — фондовій біржі.

Розподіл одержаного прибутку здійснюється за рішенням правління акціонерного товариства. При цьому частка прибутку використовується для розширення масштабів виробництва і поповнення резервного капіталу, ще одна частка його спрямовується на виплату зарплати і премій (тантьєм) управлінському персоналу акціонерних товариств, також певна частка виплачується державі у вигляді податків і процента кредиторам. Після всіх цих відрахувань прибуток, який залишився, розподіляється між акціонерами пропорційно кількості акцій, належних їм. Ця залишкова частка прибутку й утворює дивіденд.

121

Величина дивіденду не є раз і назавжди даною і постійною. Вона може збільшуватись або зменшуватись залежно від загальної суми прибутку, отриманого акціонерним підприємством, і від розміру прибутку, який розподіляється між акціонерами. У реальній практиці загальна сума прибутку може зростати, у той же час як сума прибутку, що розподіляється між акціонерами, залишатись без змін або навіть зменшуватись. Це залежить від обраної стратегії та перспектив розвитку акціонерного товариства. В окремі періоди загальна сума прибутку може залишатись попередньою, а обсяг прибутку, що розподіляється, підвищитись за рахунок нагромадженого раніше резервного капіталу.

Рішення про те, яка частка прибутку буде розподілена між власниками акцій, а яка використана для інших цілей, приймається правлінням товариства. Вирішальна роль тут належить власникам контрольного пакета акцій.

ТЕМА 9. РИНКОВІ ВІДНОСИНИ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ

1.Аграрна сфера виробництва та її особливості. Агропромислова інтеграція. 2.Земельна рента: сутність, види та механізм утворення. Орендна плата.

3. Підприємництво в аграрній сфері та аграрна політика держави. Ринок землі.

1.Аграрна сфера виробництва та її особливості. Агропромислова інтеграція.

Сільське господарство є однією з найважливіших сфер суспільного виробництва. Саме воно забезпечує населення продуктами харчування або сировиною для їх виробництва. Розвиток сільського господарства є неодмінною передумовою поліпшення добробуту населення і прогресу всього суспільного виробництва. Виходячи із сучасного рівня розвитку продуктивних сил у суспільстві та перспектив прогресу науки можна стверджувати, що сільське господарство в найближчій перспективі залишиться тією галуззю, яка задовольнятиме основні потреби населення в продуктах харчування.

Економічний процес відтворення в сільському господарстві тісно переплітається з природним. Однотипність законів, які регулюють економічний розвиток промисловості і сільського господарства, не включає особливості їх дії в різних галузях виробництва, особливо в такій, як сільське господарство. Сільському господарству притаманна ціла низка особливостей, пов’язаних з характером його виробництва, яке базується на здатності рослинних і тваринних організмів до природного відтворення, що залежить від клімату та ґрунту. Звідси випливає докорінна відмінність сільського господарства від інших галузей виробництва — у ньому економічний процес відтворення завжди тісно переплітається із природним. Тобто наслідки господарювання в цій галузі залежать як від працівника, його технічної озброєності, так і від природних умов.

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, органічно комбінуючись у процесі створення споживчої вартості. Основні фактори сільського господарства — це: 1) люди; 2) земельні угіддя, тварини і рослини; 3) технічні засоби виробництва. Відповідно до цих факторів у сільському господарстві безпосередньо взаємодіють дві групи об’єктивних законів: природно-біологічні й соціальноекономічні.

Внаслідок того, що економічний процес відтворення в аграрній сфері тісно переплітається

зприродним, виникає ще низка особливостей сільськогосподарського виробництва:

1)найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що земля є предметом праці й одночасно засобом праці. Земля — перша й основна умова будь-якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати виробництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, розташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо. До особливостей сільського господарства належить і надзвичайна роль

122

землі як фактора виробництва. В інших галузях (у промисловості, на транспорті) земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. Вона є лише простором, на якому розміщується те чи інше виробництво. У сільському ж господарстві земля виступає як засіб виробництва, оскільки верхній шар ґрунту служить для розміщення рослин у процесі їх відтворення, містить воду та поживні мінеральні речовини, необхідні для їх розвитку. Ця властивість ґрунту називається родючістю. Отже, з одного боку, земля — це предмет праці, а з іншого — засіб праці, оскільки родючість ґрунту люди використовують для виробництва необхідної продукції.

2)в якості найважливішого засобу виробництва тут виступає земля. Процес створення нових земель практично неможливий, тому сільськогосподарське виробництво завжди обмежене

вможливостях екстенсивного розширення цього фактору. У будь-якому суспільстві земля є найважливішою складовою багатства нації. Але оскільки вона не може бути вільно відтворена, то постає питання про її раціональне використання. У зв’язку з цим виникає питання про організацію ефективного господарювання на землі. У сучасних умовах вирішення цього питання перебуває в площині пошуку оптимального сполучення різних форм власності на землю з урахуванням історичних і національних особливостей тієї чи іншої країни. Сьогодні в розвинутих країнах використовуються різні форми власності, оскільки жодна з них не може бути визнана як ідеальна з погляду оптимального поєднання інтересів господаря землі і суспільства.

3)як і будь-який засіб виробництва, земля виснажується в процесі її використання, але за певних умов вона може свою родючість не тільки не зменшувати, а навпаки, підвищувати. У створенні таких умов зацікавлена держава, бо землю, як відомо, не можна вільно відтворити. Усе це призводить до необхідності створення в суспільстві особливих механізмів у передачі землі від одного власника іншому і певних обмежень у правилах користування землею.

Сучасний земельний фонд України становить 60,4 млн. га. Значна частка земельної площі (69,3 % , або 41,8 млн. га) — це сільськогосподарські угіддя, у структурі яких 78 % (32,5 млн. га) припадає на ріллю. При цьому за розміром сільськогосподарських земель Україна займає 12 місце у світі, а за оброблюваними землями — 6 місце після США, Індії, Росії, Канади і Казахстану. Земельний фонд представлений в основному найродючішими грунтами — чорноземом. В Україні зосереджена значна частка світових чорноземів. Земельні ресурси України характеризуються високими біопродуктивними властивостями. За допомогою досліджень ґрунтового шару встановлено, що середній вміст гумусу в ріллі становив 3,2 % (124,8 т/га). За оцінками вчених, при оптимальній структурі землекористування, відповідному рівні землеробства держава здатна прогодувати 300— 320 млн. осіб. Тому на сучасному етапі аграрних перетворень основним завданням державної політики є подолання деяких негативних процесів в аграрному секторі економіки і підвищення ефективності функціонування усіх суб’єктів господарювання на основі суттєвого поліпшення їх наукового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення.

4)сільське господарство дуже відчутно залежить від кліматичних та погодних умов. Природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники впливають на продуктивність праці і обумовлюють ризикованість, нестійкість сільського господарства. Одні й ті самі кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені різною кількістю продукції, залежно від названих факторів. Але якщо кліматичні умови для якоїсь даної території є відносно незмінними, то фактор погоди є надзвичайно рухливим і малопередбачуваним для відносно значних періодів часу. Це робить важкопрогнозованим визначення кінцевих результатів тієї праці, яка здійснюється в сільському господарстві. велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для забезпечення безперервного процесу відтворення. Необхідності створення таких страхових фондів немає в інших галузях народного господарства, де природний фактор не впливає або майже не впливає на результати господарювання;

5)ефективність виробництва в сільському господарстві окрім кліматичних та погодних умов залежить від якості самої землі. Адже навіть у межах відносно невеликих територій завжди мають місце як кращі, так і гірші за своєю родючістю, рельєфом та розташуванням землі. Ефективне використання землі можливе за раціонального комбінування сільськогосподарських галузей, економічно і біологічно обґрунтованих сівозмін. Рівень

123

концентрації виробництва значною мірою визначається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтенсивністю використання. Спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, географічними і природно-кліматичними факторами;

6)важливою особливістю сільськогосподарського виробництва є і те, що тут виробництво пов’язане з біологічними процесами. Це суттєво обмежує виробничий процес межами певного періоду. Природно-кліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, що породжує коливання у зайнятості робітників, у виробництві і пропозиції продукції сільськогосподарського виробництва. Для виконання сільськогосподарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка використовується протягом певного сезону, а решту часу простоює. Такий характер виробництва зумовлює специфічну організацію праці в цій галузі (вищий рівень зайнятості працівників під час весняно-літніх польових робіт, ніж у зимовий період). Сезонний характер призводить до суттєвого коливання цін на сільськогосподарську продукцію, а також до нерівномірності процесів формування доходів. Остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві). Розбіжність робочого періоду з часом виробництва зумовлює сезонність виробництва не лише в сільському господарстві, а й у суміжних з ним галузях, що спеціалізуються на переробці продукції.

7)особливістю сільського господарства є й те, що його продукція, як правило, не може довго зберігатись без втрати своєї якості, а це суттєво впливає на ціноутворення на продукцію товаровиробника;

8)сільське господарство більшою мірою ніж будь-яка інша галузь суспільного виробництва, пов’язано з навколишнім середовищем. За певних умов організації виробництва в сільському господарстві воно може завдати навколишньому середовищу значної шкоди;

9)у сільському господарстві виробництво ведеться на значних площах, а це призводить до підвищених транспортних витрат. Наприклад, у рослинництві під час сівби, обробки ланів чи, скажімо, збирання врожаю треба переміщувати техніку з одного поля на інше, звозити врожай тощо. Це значно збільшує витрати і до того ж вимагає значного часу.

10)значна частина виробленої продукції споживається всередині господарств не набуваючи товарної форми. Тому в аграрній сфері довше зберігаються натуральні та напівнатуральні види виробництва;

11)широка комбінація великих, середніх і дрібних господарських одиниць різних форм власності. Наявність різних форм власності на землю і землекористування є основою багатоукладності сільського господарства. Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств — дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні ферми, сільськогосподарські кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграрними і сільськогосподарськими підприємствами та організаціями. У сільському господарстві на відміну від промисловості поширені кооперативні форми організації виробництва, які повніше враховують тип виробництва, що склався історично в цій галузі, характер праці, потреби науково-технічного прогресу і т. ін.

Економічні відносини, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг називаються аграрними. Слово «аграрний» походить від латинського agrarius і в перекладі на українську мову дослівно означає «земельний». Критерієм виділення аграрних відносин в особливу групу не є галузевий підхід сам по собі. Адже економічні відносини в кожній галузі народного господарства також мають свою специфіку. Однак це не дає підстав для виділення в економічній системі особливих галузевих виробничих відносин. У сільському ж господарстві виробничим відносинам властиві особливості якісного, принципового характеру, які дозволяють виділити їх в окрему сферу аграрних відносин. Але земельні відносини — це лише один бік аграрних відносин. Другий пов’язаний із процесами агропромислової інтеграції, коли вищий розвиток продуктивних сил закономірно веде до переплетіння зв’язків по горизонталі та вертикалі

124

як у самому сільському господарстві, так і між сільським господарством і взаємопов’язаними з ним галузями. Це насамперед ті сфери господарювання і ті підприємства, які виробляють для нього засоби виробництва чи переробляють сільськогосподарську продукцію, займаються її збереженням і реалізацією. На цьому шляху поступово створюється агропромисловий комплекс, який дозволяє підвищити ефективність виробництва кінцевої продукції, стабільно забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно-промислові.

Процес агропромислової інтеграції — це встановлення сталих прямих зв’язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства). Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв’язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових формувань — агропромислових підприємств, об’єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об’єднань, виробничих і наукововиробничих систем. Завдяки взаємозв’язку і взаємодії сільського господарства з іншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та її реалізацію споживачам.

У результаті поглиблення агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК). Агропромисловий комплекс — це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва. АПК — важлива складова частина народного господарства. Його завдання — забезпечити населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Це можливо за умови ефективної роботи всіх ланок, що входять до АПК.

Структура АПК визначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів — природно-біологічних і соціальноекономічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери: 1) ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні й меліоративні роботи; 2) аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господарство; 3) переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції; 4) виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, — шляхово-транспортне господарство, зв’язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об’єкти, в т. ч. заклади охорони здоров’я та ін.

В Україні склалася структура АПК, характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях І і II сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобів виробництва; у переробній (III) сфері задіяно непропорційно мало ресурсів (включаючи оптову і роздрібну торгівлю). Недостатньо також розвинута виробнича і соціальна інфраструктура (IV сфера). Усе це зумовлює і недостатню загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. Підраховано, що якби всю продукцію, вироблену в сільському господарстві України, було збережено і своєчасно перероблено, то приріст обсягу виробництва і продовольства становив би не менше як 25 % , а за деякими видами — 35—40 % . У країнах з розвинутою ринковою економікою структура АПК значно відрізняється за рахунок більшої питомої ваги III сфери (насамперед харчової промисловості, системи торгівлі, громадського харчування).

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30 % основних виробничих фондів; працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві; виробляється третина

125

національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджуються головним чином у сільському господарстві. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних можливостей АПК. Основними складовими цього потенціалу є концентрація найродючишіх у світі чорноземів (понад 65 % ґрунтового покриву країни), достатньо висока кваліфікація і відома у всьому світі працелюбність українських селян. За умов інтенсивного розвитку Україна має цілком реальні можливості приєднатися до групи країн — основних виробників сільськогосподарської продукції та продовольства для населення.

2.Земельна рента: сутність, види та механізм утворення. Орендна плата.

Складовою аграрних відносин є рентні відносини. З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу — земельна рента. У сільському господарстві власники землі, які здають свою землю в оренду, отримують дохід, що має назву рента. Французьке слово рента (rente) походить від латинського reddo, що означало — повертаю, сплачую. Земельна рента — це частина доходу, що передається землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки. Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю.

Земельна рента у докапіталістичних системах вилучалася на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). В умовах капіталізму земельна рента формується на основі застосування капіталу до землі й тому в загальній масі додаткового продукту є надлишком над середнім прибутком. Основною формою вилучення земельної ренти є орендна плата. Орендна плата — це платіж, який орендар вносить власнику землі за користування земельною ділянкою. В суму орендної плати насамперед входить сама земельна рента. Якщо земельна ділянка здається в оренду з розташованими на ній будівлями, іригаційними спорудами, на ній проведено меліоративні роботи тощо, то орендар за користування цим основним капіталом, вкладеним в землю, повинен платити амортизаційні відрахування. А оскільки орендар користується цим капіталом в кредит, то він платитиме ще і позичковий відсоток від нього. Таким чином, орендна плата крім ренти може містити амортизацію за використання основного капіталу, вкладеного в землю, та відсоток на нього. На ставку орендної плати впливають також термін оренди, розмір банківського відсотка і податків, умови платежу.

У XVII—XIX ст. земельна рента була надзвичайно важливою категорією. Це пояснювалось насамперед двома обставинами. З одного боку, у цей період у країнах Західної Європи і Північної Америки в сільському господарстві створювалось не менше 50 % від усього сукупного суспільного продукту. З іншого боку, землею володіли переважно поміщики (лендлорди) і частково селяни, яким належали невеликі за розмірами площі сільськогосподарських угідь. Це призводило до чіткого розриву в тріаді: володіння — розпорядження — користування. Власники землі зосереджувалися на володінні, а безпосередній виробник — на розпорядженні й користуванні. Перевага власника була дуже вагомою, і це робило рентні відносини надзвичайно поширеними і важливими.

Теоретичний аналіз земельної ренти розпочав ще У. Петті, який розглядав ренту як форму додаткового продукту, а ціну землі вважав капіталізованою земельною рентою. Фізіократи на чолі з Ф.Кене та А.Тюрго, виходячи з того, що продуктивною є тільки праця в сільському господарстві, вважали земельну ренту загальною формою додаткового продукту.

Значний внесок у теорію ренти зробив А.Сміт. Він довів, що рента є наслідком праці і відокремив ренту від прибутку. Інший великий представник класичної політичної економії, Д.Рікардо, дуже багато зробив для аналізу диференційної ренти. Але в аналізі він спирався на дію природних законів, тому утворення диференційної ренти розглядав у зв’язку із загальним переходом до обробки все гірших ділянок. Зворотний процес (а він теж можливий) залишився поза його увагою, як і абсолютна земельна рента. Він вважав, що остання суперечить закону вартості.

Найбільший внесок у теорію ренти зробив К. Маркс. Він довів, що рента — це форма реалізації земельної власності. Великим є його внесок також у розробку теорії диференціальної і

126

абсолютної ренти.

За Марксом, є три основних види земельної ренти: диференційна, абсолютна й монопольна.

Диференційна рента. Причиною диференційної ренти є монополія на землю як на об’єкт господарювання, яку здійснюють власник або орендар земельної ділянки. Ці суб’єкти мають монопольне право господарювання на земельних ділянках і одержання з них доходу у формі земельної ренти. В той же час ця монополія не дає можливості господарського використання цих ділянок землі іншими економічними суб’єктами. Природними умовами існування диференційної ренти є обмеженість земельних ресурсів, відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринків збуту сільськогосподарської продукції. Земля обмежена у просторі, з одного боку, наявними земельними угіддями планети (більше їх створити неможливо), а з іншого — кордонами держав. Особливо обмежена площа кращих земель щодо родючості. Водночас потреби у продукції сільського господарства постійно зростають. Збільшується попит на сільськогосподарську сировину з боку промислового виробництва, зростає чисельність населення на планеті, збільшуються доходи населення.

Обмеженість земельних угідь і зростаючий попит на продукцію аграрного сектору роблять неможливим зосередження виробництва сільськогосподарської продукції лише на кращих землях. Людство, щоб забезпечити свої потреби в продукції сільського господарства, змушене одночасно обробляти всі землі, придатні для використання: кращі, середні, гірші.

Отже, якщо людство змушене одночасно обробляти всю землю, незалежно від її якості, то, очевидно, повинні бути певні умови, які забезпечують можливість покривати витрати на виробництво й отримувати середній (як в інших галузях) прибуток не лише на кращих і середніх землях, а й на гірших. Інакше гірші землі невигідно буде обробляти, і вони випадуть із сільськогосподарського обороту, а попит на продукцію землеробства не задовольнятиметься. Тому суспільна вартість продуктів землеробства визначається не середніми витратами виробництва, як у промисловості, а індивідуальними витратами виробництва на гірших ділянках землі. При цьому гіршими вважаються не лише ті землі, що мають гірші природні якості, а й ті, які мають гірші економічні якості, тобто розташовані на великій відстані від пунктів споживання, переробки й реалізації продукції сільського господарства. За таких умов урожай, а отже і прибуток від його реалізації з кращих і середніх ділянок землі (як за родючістю, так і за місцезнаходженням), буде більшим від середнього в інших галузях економіки. Цей надлишок над середнім прибутком і становить диференційну земельну ренту з кращих і середніх ділянок. А на гірших ділянках диференційна рента не утворюється.

Джерелом диференційної ренти є надлишок додаткового продукту, що утворюється на кращих земельних ділянках або в результаті продуктивніших додаткових капіталовкладень у землю. Формою вилучення диференційної ренти є орендна плата, рентні платежі, плата за землю.

Слід розрізняти дві форми диференційної ренти — першу та другу. Диференційна рента І

— це додатковий чистий дохід, одержуваний у результаті продуктивнішої праці на кращих за природною родючістю і місцезнаходженням землях. Диференційна рента II виникає в результаті штучного підвищення продуктивності землі завдяки використанню ефективніших засобів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень капіталу в землю. Взаємозв’язок першої і другої диференційної ренти полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов’язана з природною, а друга — з економічною (штучною) родючістю ґрунтів.

Диференціальна рента І в свою чергу поділяється на: 1) диференціальну ренту за родючістю (Ір); 2) диференціальну ренту за місцезнаходженням (Ім).

Диференціальна рента Ір виникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках.

Диференціальна рента Ім виникає через те, що земельні ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту. Тому транспортні витрати, що входять у виробничі витрати, і вартість товару з різновіддалених земель неоднакові. Для віддалених від ринку земель ці витрати будуть

127

більші. Але кількість близьких до ринку збуту земель обмежена, вони не можуть задовольнити платіжний попит суспільства в сільськогосподарських продуктах, тому виникає необхідність в обробці віддалених від ринку земельних ділянок. Щоб ці землі вступили в обробіток, повинні бути покриті виробничі витрати і отриманий нормальний прибуток. Це можливо, коли суспільна вартість регулюватиметься умовами виробництва на гіршій за місцезнаходженням ділянці. На близько розташованих до ринку землях індивідуальна вартість буде нижчою від суспільної. Якщо реалізація товарів відбуватиметься за суспільною вартістю, то на кращих за місцезнаходженням ділянках виникатиме надприбуток, який перетворюється в диференціальну ренту Ім. Диференціальна рента Ім являє собою різницю між суспільною вартістю виробництва сільськогосподарської продукції та індивідуальною вартістю сільськогосподарських продуктів, одержаних із земельних ділянок, що ближче розташовані до ринку.

Диференціальна рента І відповідає екстенсивному веденню сільського господарства, коли збільшення виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється за рахунок розширення посівних площ. Отже, диференціальна рента І — це додатковий чистий дохід, який утворюється в господарствах, що користуються кращими землями, а також ближче розташовані до ринків збуту продукції, шляхів сполучення. Господарства, що користуються кращими землями, витрачають на одиницю продукції менше праці та інших виробничих ресурсів порівняно з господарствами, що розташовані на гірших ділянках. Тому індивідуальна вартість одиниці продукції нижча в господарствах, де кращі умови виробництва. Різниця між суспільною та індивідуальною вартістю продукції і є диференціальною рентою І.

Поряд з диференціальною рентою І утворюється диференціальна рента II. Остання є однією з форм надлишкового додаткового продукту, який одержують унаслідок різної продуктивності витрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації землеробства. Інтенсифікація в сільському господарстві означає збільшення основних виробничих фондів і поточних виробничих витрат на обробіток однієї і тієї самої земельної площі, що супроводжується зростанням виходу продукції в тих господарствах, які краще забезпечені основними засобами виробництва, мають більше машин, уносять більше добрив і т. д., мають широкі можливості для виконання всього комплексу сільськогосподарських робіт в оптимальні агротехнічні строки, для піднесення культури землеробства та його ефективності. Вкладення додаткової праці та ресурсів дає змогу вести господарство інтенсивніше, виробляти більше продукції на кожному гектарі землі, домагатися вищої продуктивності. Природна родючість все більше доповнюється і замінюється економічною родючістю ґрунту. Якщо правильно використовувати додаткові кошти для комплексного поліпшення обробітку ґрунтів, то вони забезпечують такий приріст продукції, який не тільки окупає ці витрати, але й дає надлишковий додатковий дохід, який перетворюється на диференціальну ренту ІІ.

Диференціальна рента ІІ є додатковим чистим доходом, який виникає в результаті додаткових вкладень у дану ділянку землі.

Розглянемо механізм утворення диференційної ренти І докладніше. Особливістю сільського господарства є наявність суттєвої різниці в якості земельних ділянок. Навіть у межах невеликих територій з відносно однаковими кліматичними та погодними умовами одні земельні ділянки за своє якістю будуть найкращі, інші будуть їм тою чи іншою мірою поступатись і можуть бути віднесені або до середніх, або до найгірших. Зауважимо, що поділ землі за якістю на найкращі, середні та гірші є досить умовним і дуже узагальненим. У практиці для визначення якості тієї чи іншої земельної ділянки користуються земельним кадастром, який визначає якість кожної ділянки за більш детальною класифікацією.

Якість землі може бути наслідком сполучення природних факторів, тоді говорять про природну продуктивність землі. Але вона може стати і наслідком дій людини, спрямованих на підвищення якості землі. У цьому випадку говорять про економічну продуктивність землі. Усе це суттєво впливає на кінцеві показники в сільськогосподарському виробництві і на ті виробничі відносини, які там формуються.

В умовах ринкової економіки вартість виробленої продукції включає не тільки витрати праці на виробництво самого товару, але й витрати, пов’язані з його доставкою до споживача. Ці

128

останні можуть досить сильно різнитись, що залежить від місцезнаходження сільськогосподарського товаровиробника стосовно ринку збуту його продукції. З цього погляду між ділянками землі теж існує певна різниця.

Означені вище особливості відіграють важливу роль у формуванні й розподілі прибутку, який формується в процесі створення продукту сільськогосподарського виробництва. По суті, вони безпосередньо (якість ділянки землі) або опосередковано (відстань земельної ділянки від ринку) пов’язані з якістю основного засобу виробництва в сільському господарстві, а саме із землею.

Як відомо, товаровиробник, працюючи в будь-якій галузі виробництва, завжди намагається застосувати такі засоби виробництва або такі схеми організації їх використання, які б дали йому змогу зробити індивідуальну вартість його товару нижчою за суспільну. У цьому випадку він буде отримувати надприбуток, але тільки до тих пір, доки його технологія чи застосовані ним нові засоби виробництва не поширяться серед основної маси товаровиробників. Іншими словами, до тих пір, доки виняткові умови виробництва не стануть середньо-суспільними.

Інші умови існують у сільському господарстві. Основним засобом виробництва тут є земля, але її кількість і якість обмежені і мало змінюються протягом великих проміжків часу. Отже, різниця в якості землі та розташуванні земельної ділянки є сталою і вони не підвладні капіталу, бо землю неможливо вільно відтворювати. Водночас потреба в продукції сільського господарства постійно зростає, бо зростає кількість населення і його попит. Усе це веде до того, що у виробництво включаються не тільки кращі й середні, але й гірші за якістю землі.

Включення в процес сільськогосподарського виробництва гірших за якістю земельних ділянок веде до того, що ціни на сільськогосподарську продукцію формуються не на базі середніх для даного суспільства умов виробництва, а за витратами праці на гірших ділянках землі. Це пояснюється тим, що кількість землі обмежена, а потреба в продукції сільського господарства постійно зростає. І якщо ми припустимо, що на якийсь даний момент виробництво, що ведеться, наприклад, на кращих, середніх та гірших землях, повністю задовольняє потреби суспільства в продукції сільського господарства, то ціни будуть установлюватися за витратами на гірших за якістю земельних ділянках. Якщо, наприклад, відбудеться підвищення продуктивності праці на кращих ділянках землі, то це приведе до збільшення кількості продукції і, за умови незмінного попиту, спричинить зменшення цін на продукцію. Це, у свою чергу, зробить невигідним виробництво сільськогосподарської продукції на гірших за якістю землях, і вони будуть виведені

згосподарського обороту. Але внаслідок постійного зростання попиту на продукцію і відносно обмежених можливостей її виробництва тільки на кращих та середніх за якістю землях ціни на цю продукцію знову зростуть і зроблять вигідним виробництво продукції також на гірших землях. Цей процес відбувається постійно, але його кінцевим наслідком завжди є те, що ціни на продукцію сільського господарства завжди встановлюються за умовами виробництва цієї продукції на гірших із тих земель, які втягнуті в господарчий оборот.

Вумовах такого ціноутворення на кращих та середніх ділянках землі завдяки кращим умовам робітник буде створювати більше продукції, ніж на гірших, але продавати цю продукцію товаровиробник буде за цінами, що формуються на базі витрат на виробництво цієї продукції на гірших ділянках землі. Це буде призводити до виникнення на кращих та середніх ділянках землі надприбутку, який буде привласнювати власник землі у формі диференційної ренти. Механізм виникнення диференційної ренти можна розкрити на такому прикладі.

Візьмемо три ділянки землі різної родючості, а саме: краща, середня і гірша. Припустимо, що фермери ці ділянки беруть у власника в оренду. Кожен з них вирощує пшеницю і на ці рівні за площею ділянки витрачає по 100 одиниць (наприклад, по 100 грн.) вартості для здійснення всього процесу виробництва. Припустимо, що середня норма прибутку в країні становить 20 % .

Ціна виробництва всієї продукції на кожній із трьох ділянок однакова, бо вона складається

звитрат (100 грн.) та середнього прибутку (20 грн.), але оскільки праця найманого робітника в кращих умовах буде більш ефективною (12ц на кращій ділянці і 10 ц на середній ділянці порівняно з 6 ц на гіршій), то й індивідуальна вартість 1ц буде різною, а саме: 10грн., 12 грн. і 20 грн. А оскільки ціна на ринку буде встановлюватись за гіршими умовами виробництва, то за всю

129

продукцію на цих трьох ділянках буде виручено 240, 200 і 120 грн. відповідно. Оскільки витрати орендаря і його середній прибуток разом становлять 120 грн., то на кращій і середній ділянках утворюється додатковий прибуток, який і привласнює власник землі. Він набуває форми

диференційної ренти І.

Умовою виникнення диференційної ренти І є різниця в природній родючості землі. Джерелом диференційної ренти І є праця найманого працівника, яка за середньої і ліпшої родючості землі здатна створювати надлишковий додатковий продукт.

Слід підкреслити, що диференційна рента І може бути пов’язана також з віддаленістю від основного ринку збуту сільськогосподарської продукції. Ті господарства, які знаходяться найближче до такого ринку, будуть нести менші витрати на транспортування продукції, ніж ті, що розташовані від ринку на більшу відстань. Відтак, і в цьому випадку буде виникати додаткова вартість, яка буде набувати форми диференційної ренти І.

Сказане можна зобразити за допомогою графіків.

Рис. 12.1. Утворення диференційної земельної ренти.

На рисунку подано три різні за родючістю земельні ділянки: І — краща; II — середня; III

— гірша. На осі абсцис показано урожайність ділянки у центнерах (Q), на осі ординат — ціна продукції (Р). Крива МК — середні суспільні витрати виробництва одиниці сільськогосподарської продукції; криві AK1, AK2, AK3 — індивідуальні витрати виробництва одиниці продукції відповідно на I, II, III ділянках. Як бачимо, на кращій ділянці (І) найвища урожайність (Q1) і найнижчі витрати виробництва продукції (АК1 нижчі порівняно із середніми суспільними витратами виробництва (МК). Це означає, що власник першої ділянки, продаючи урожай, отримує додатковий продукт у вигляді диференційної ренти, розмір якої дорівнює площі заштрихованого прямокутника. У власника середньої ділянки (II) індивідуальні витрати виробництва АК2 також нижчі від суспільних, і він також отримує додатковий дохід у вигляді диференційної ренти, однак дещо меншого розміру, оскільки у нього нижча урожайність Q2. У власника гіршої ділянки (III) індивідуальні витрати виробництва АК3 дорівнюють суспільним витратам МК і урожайність найнижча Q3. Після реалізації продукції він покриє лише свої витрати й отримає нормальний середній прибуток. На гіршій ділянці додаткового доходу понад середній прибуток не створюється, отже, диференційна рента відсутня.

130

Орендар, який розпоряджається і користується землею в умовах чітко визначеної ділянки, що здається в оренду, намагається отримати додатковий продукт, перш за все, шляхом штучного підвищення якості землі. Вносячи добрива, запроваджуючи нові технології обробки землі, здійснюючі різноманітні агротехнічні заходи, він, урешті-решт, досягає більшої продуктивності праці і, як наслідок, отримує додатковий (порівняно із середнім) прибуток. Але земля має ту властивість, що її поліпшена якість зберігається на роки, і коли термін угоди орендаря з власником закінчиться, власник землі врахує вже нову, більш високу якість землі й буде отримувати додатковий продукт у вигляді диференційної ренти II. Вона відрізняється від диференційної ренти І тільки тим, що виникає не за умови природної, а за умови штучно досягнутої різниці в родючості між окремими ділянками землі.

Диференційна рента II науково пояснює факт постійної боротьби між орендарем і власником землі з приводу терміну оренди. Орендар намагається взяти землю на якомога більший термін, а землевласник хоче здати її в оренду на відносно невеликий термін, щоб наприкінці терміну за нової угоди отримувати диференційну ренту II. Звичайно, це можливо тільки за умови штучного підвищення родючості землі орендарем. Але це, скоріше, правило, бо й для орендаря прибуток — головний сенс його господарчої діяльності, а підвищити його можна, перш за все, шляхом підвищення родючості землі.

Отримання диференційної ренти II у деяких розвинених країнах регламентується відповідними законами. Так, у Бельгії оренда землі здійснюється на термін не менше за 9 років. При цьому, щоб додатково стимулювати орендаря докласти зусиль щодо підвищення родючості землі, орендар, як правило, має право на певну компенсацію тієї вартості, що створюється на землі, якість якої була ним поліпшена.

Абсолютна земельна рента. Диференційна рента виникає на кращих та середніх ділянках землі, а на гірших її немає. Проте власник такої ділянки без отримання доходу від неї просто не здасть її в оренду. Але ж він її таки здає і отримує від цього дохід. У країнах, де панує приватна власність на землю і діє міжгалузева конкуренція, існує ще й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі й на гірших. Її причиною є монополія приватної власності на землю, яка закріплює високу норму прибутку у сільському господарстві — понад середню норму.

Джерело абсолютної ренти. Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках

як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток).

Умова формування абсолютної ренти. Вона виникає тоді, коли існує монополія приватної власності на землю, яка заважає вільному переливанню капіталу з промисловості в сільське господарство, що спричиняє технічне відставання цієї галузі порівняно з промисловістю.

В інших галузях економіки внаслідок постійних перетікань капіталу з однієї галузі в іншу утворюється щось подібне до спільного «котла», з якого підприємці різних галузей господарства дістають середній прибуток на рівновеликий капітал. Але сільське господарство в процесі вирівнювання індивідуальних прибутків у середній не бере участі у зв’язку з існуванням приватної власності на землю, яка заважає вільному застосуванню капіталу в землеробстві. З цієї причини сільськогосподарська продукція продається не за цінами виробництва, а за своєю вартістю, яка містить у собі й субстанцію абсолютної ренти, тобто надлишок над середнім прибутком. Вона є даниною, яку отримує землевласник на основі права приватної власності.

Розглянемо докладніше механізм формування абсолютної ренти. Нехай економічні витрати на 1 т пшениці на гіршій землі становлять 750 грн., з яких 600 — бухгалтерські витрати на виробництво продукції (собівартість), а 150 — нормальний прибуток, який забезпечує необхідний рівень розширеного відтворення в галузі. Поки ціна пшениці на ринку становитиме 600 грн. за 1 т, орендарі не братимуть в оренду такі ділянки землі і виробництво продукції знизиться, що призведе до перевищення попиту над пропонуванням і, як наслідок, ціна підвищиться. Якщо ціна рівноваги буде 770 грн. за 1 т, то орендарі вестимуть виробництво і на гірших землях, оскільки забезпечуватиметься і одержання нормального прибутку — 150 грн., і виплата землевласнику 20 грн., які й становитимуть абсолютну земельну ренту.

131

Деякі економісти заперечують існування абсолютної земельної ренти. Дискусія з цього приводу не припиняється з часу оприлюднення теорії абсолютної ренти класичною економічною школою. Проте причина виникнення абсолютної ренти — монополія приватної власності на землю — залишається.

Формою вилучення абсолютної ренти є орендна плата та податок на землю.

Монопольна рента. Крім диференційної і абсолютної ренти існує монопольна рента. Вона утворюється на землях особливої якості чи в особливих кліматичних умовах. Тільки на певних землях і в певних природно-кліматичних умовах можливе обмежене виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими, унікальними якісними характеристиками (наприклад, особливих сортів винограду та вина із нього, чаю, прянощів, тютюну, трояндової олії тощо). Таким чином, причиною цієї ренти є монополія на землю, розташовану у виняткових природних умовах.

Умови формування монопольної ренти. Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення у сільськогосподарський оборот нових земель, а високий попит на продукцію не задовольняється, з’являється можливість реалізувати таку продукцію за монопольно високими цінами. Рівень цих цін визначається не реальними витратами виробництва продукції, а виключно платоспроможним попитом заможних споживачів цих рідкісних продуктів. Різниця між монопольно високою ціною такого продукту і його вартістю й становитиме монопольну земельну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.

Джерело монопольної ренти перебуває поза межами сільського господарства. Вона не є результатом додаткових вкладень праці і капіталу в землю. Це, як правило, частина прибутку, створена в інших галузях виробництва, яку отримує землевласник через монопольні ціни, тобто внаслідок перерозподілу доходів заможних покупців. Тому монопольну ренту можна вважати «незаробленим» доходом землероба або «квазірентою».

Формою вилучення монопольної ренти є вища орендна плата та земельний податок. Рента в інших секторах економіки. Ренти утворюються і вилучаються не лише в

сільському господарстві, а й у несільськогосподарських галузях.

Власники деяких земельних ділянок можуть отримувати гірничу, будівельну, житлову, туристичну, екологічну й інші види рент. Особливості цих рент пов’язані зі специфікою використання землі у несільськогосподарських галузях — гірничодобувній промисловості, будівництві, організації зон відпочинку, туризмі і т. ін. Тут також можуть утворюватися диференційна і монопольна ренти. Закономірності їх виникнення такі самі, яків сільському господарстві.

Наприклад, диференційна гірнича рента (у гірничодобувній промисловості) залежить від природних умов залягання корисних копалин, вмісту компонентів у руді, їх співвідношення, умов та відстані транспортування тощо. Монопольна гірнича рента існує на земельних ділянках, з яких добувають рідкісні копалини (дорогоцінні метали, алмази, уранову руду тощо). На величину будівельної ренти значно впливає місцезнаходження земельної ділянки, її рельєф, наявність комунікацій тощо.

Екологічна рента — це ціна, яка сплачується власнику землі за право користування ліпшими екологічними умовами. На її величину впливають якість природного середовища, чистота повітря, рівень озеленення, наявність рекреаційних зон (курортів, пляжів, ігрових майданчиків) тощо.

Туристична рента — це дохід, який отримує власник туристичних ресурсів. Туристичні ресурси — це природні, історичні й соціально-культурні фактори, здатні задовольнити духовні потреби людей і сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил.

Усі рентні доходи розподіляються між державою, земельними власниками і тими, хто користується землею (фермери, селянські господарства, підприємці тощо).

Економічна рента. У сучасній світовій літературі використовують термін «економічна рента», який є більш широким поняттям, ніж земельна рента. В загальноекономічному розумінні економічна рента — це рента за використання ресурсу, кількість якого значно обмежена, тобто пропозиція якого нееластична. При такому визначенні економічної ренти інші види рент, в тому

132

числі і земельна, виступають різновидами економічної ренти. Економічну ренту отримують і власники людського ресурсу — талановиті музиканти, співаки, спортсмени, кінозірки, топ-моделі, шахісти у вигляді супергонорарів за свій рідкісний професійний ресурс. Кількісно економічна рента є різницею між реальною ціною рідкісного ресурсу і тою мінімальною ціною, яку необхідно сплатити, щоб спонукати власника цього ресурсу його продавати.

3. Підприємництво в аграрній сфері та аграрна політика держави. Ринок землі.

В умовах ринкової економіки земля не лише здається в оренду, а є об’єктом купівліпродажу, отже, має ціну. Метою купівлі землі є: 1) виробництво сільськогосподарських продуктів; 2) видобуток корисних копалин; 3) забудова; 4) спорудження автомагістралей; аеропортів тощо.

На відміну від інших товарів, земля — особливий товар, продукт природи, а не праці, ціна якого ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, — ренті. Ціна землі — це дисконтований потік її доходу (ренти). Дисконтування — це метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в тому числі й землі) з урахуванням надання ним майбутнього прибутку при існуючій ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє визначити, яку ціну необхідно заплатити за капітальний ресурс (землю) сьогодні, щоб від його використання через визначений час отримати бажаний результат. Щоб визначити теперішню цінність капітального блага, необхідно здійснити операцію дисконтування. Ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна ставці позичкового відсотка. Так, якщо ділянка землі приносить щорічно R доходу (ренти), а ставка позичкового відсотка дорівнює і, то поточна ціна (Р) ділянки визначатиметься за формулою

Р = ( R / і ) ∙100%.

Власник погоджується продати свою ділянку за таку суму, яка, будучи покладеною до банку, принесе йому річний дохід у вигляді процента не нижчого від того, який він одержував би у формі ренти. Фактично ціна може коливатися не тільки від маси ренти і норми позичкового відсотка, а і від вартості освоєння і поліпшення землі, співвідношення попиту і пропозиції на продукцію сільського господарства, напрямків економічної політики щодо державного регулювання аграрного сектору економіки тощо.

Пропозиція землі залежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох: якість або родючість землі та місцезнаходження ділянки. Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною. Фіксований (у конкретний час) обсяг сукупної пропозиції землі визначає криву пропозиції на землю як абсолютно нееластичну. Тобто пропозиція землі не може бути збільшена навіть за умови підвищення ціни на землю. Попит на землю, навпаки, еластичний і має тенденцію зростати , що зумовлює підвищення ціни на землю. Особливо швидко підвищуються ціни на земельні ділянки в містах, оскільки зростають рента і попит на ділянки під забудову.

Сам по собі ринковий механізм не виключає спекуляцію землею. Але у розвинутих країнах є певний досвід її обмеження. Так, у Великобританії різниця щодо ставки податку між проданою і придбаною землею коливається в межах від 15 до 75 %, що робить перепродаж землі економічно невигідним. Скажімо, якщо ціна на землю за якийсь період зросла і той, хто її купив з метою перепродажу, хоче це зробити, то він буде змушений з цієї ціни заплатити 20 % ПДВ, 30 % податку на прибуток та 10 % інших платежів, що призводить до того, що 60 % усієї суми перейде до держави, що й робить перепродаж землі невигідним.

Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі є : 1) суспільство в цілому в особі держави; 2) сільськогосподарські підприємства, кооперативи, товариства, селянські спілки; 3) індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства). Взаємодія суб’єктів аграрних відносин є основою економічних відносин у цьому секторі. Ці суб’єкти вступають в економічні відносини не лише між собою, а й з представниками інших галузей і суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини є складовою загальної системи

133

економічних відносин суспільства.

Характер і особливості аграрних відносин визначаються насамперед формою власності на землю як основний засіб виробництва. У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми, як: державна, муніципальна (комунальна), приватна. Їх співвідношення є різним у різних країнах, але історичний досвід підтверджує необхідність рівноправного існування кожної з них. Це зовсім не означає відсутності тенденцій до змін у їх співвідношенні. Такий процес відбувається, і він є нормальним, якщо тільки не порушується катаклізмами у вигляді революцій, масових експропріацій тощо.

Однією з найбільш ефективних форм власності є приватна власність на землю. В умовах, коли власник водночас є і товаровиробником, вона обумовлює максимізацію дбайливого ставлення господаря до землі. Водночас можливість широкого спектра дій відносно землі (її продаж, застава, передача в оренду тощо) дають можливість власнику пристосуватись до короткострокових і довготривалих змін у кон’юнктурі ринку, підвищують його мобільність як власника.

Проте приватна власність, як відомо, має і певні недоліки. У сільському господарстві негативні сторони приватної власності мають ще й деякі особливості. Вони пов’язані з тим, що об’єктом цих відносин є земля, і за певних умов може виникнути суперечність між інтересами власника землі і всього суспільства. Ці умови можуть бути спровоковані ринковою кон’юнктурою, яка за певних обставин здатна викликати занадто інтенсивне, а іноді й хижацьке використання землі. Це особливо помітно тоді, коли ціни на той чи інший вид сільськогосподарської продукції різко зростають, що, як правило, веде до значного збільшення виробництва такої продукції навіть унаслідок порушення сівозмін та інших умов дбайливого використання землі. З іншого боку, ця суперечність може виникнути і за умов здійснення заходів із загальної організації господарювання. Останні вимагають періодичного відведення земельних ділянок під промислове та житлове будівництво, будівництво шляхів, залізниць, трубопроводів тощо. За цих умов приватна власність на землю може стати певною перешкодою до вибору оптимального варіанту організації господарювання в суспільстві.

У сільському господарстві досить поширеною формою виробничих відносин виступає оренда. Ці відносини ґрунтуються на передачі землі її власником іншій фізичній чи юридичній особі в користування. Як правило, ці відносини оформлюються орендною угодою. Умови передачі землі і користування нею можуть бути найрізноманітнішими. Вони розрізняються,як правило, термінами оренди, орендною платою, цільовим використанням об’єктів, що розташовані на землі тощо. Але глибинною основою виникнення та існування цих відносин є розмежування між правом володіння на землю і правом на розпорядження та користування нею. Слід зауважити, що розвиток відносин власності призводить до того, що це розмежування суттєво зменшується. Сільськогосподарський товаровиробник стає і власником землі, на якій він здійснює виробництво. Прикладом можуть бути країни Європейського Союзу, де близько двох третин сільськогосподарських угідь належить саме виробникам.

Проте це не зменшує і значення відносин оренди. З одного боку, у деяких країнах Західної Європи, таких як Франція і Бельгія, а також Східної Європи, наприклад, в Україні, розмежування між правом володіння на землю і правом на розпорядження і користування нею є істотним. З іншого боку, орендні відносини мають місце і в межах відокремленого сільськогосподарського виробництва, наприклад, у межах сімейного фермерського господарства. Формою таких відносин виступає сімейна оренда. Вона полягає в тому, що голова сім’ї віддає в оренду землю одному з членів своєї родини. Особливо поширено це в Німеччині та Великобританії, де в такий спосіб використовується від 15 до 20 % усіх земель, що знаходяться в оренді.

За користування землею орендатор сплачує орендну плату. Її основою є земельна рента, яка може сплачуватись у вигляді натуральних платежів або у вигляді грошей. Щоправда, у минулі століття мала місце ще й відробна орендна плата, але на сьогодні вона зустрічається дуже рідко. До складу орендної плати, окрім ренти, може входити і плата за користування тими спорудами, будівлями тощо, які розташовані на ділянці, що здається в оренду.

Як і приватна власність, оренда має певні недоліки. Справа в тому, що орендар, як

134

правило, зацікавлений у довгостроковій оренді, бо тоді він може отримувати додатковий продукт, пов’язаний з підвищенням її продуктивності за рахунок внесення добрив, здійснення меліорації й інших заходів щодо землеустрою. Ці заходи мають довготривалий характер, діють і після закінчення строку оренди, якщо він був відносно невеликим. Підвищення якості землі враховує власник і під час укладання нового договору, він має можливість здати землю в оренду на більш вигідних умовах. Отже, на відміну від орендаря, власник намагається здати землю на невеликий термін. Боротьба між власниками й орендарями землі за терміни оренди супроводжує, по суті, всю історію розвитку цих відносин. Оптимальному вирішенню цієї суперечності приватна власність, як правило, перешкоджає, і це один з її недоліків.

Поряд з приватною власністю на землю існує і державна власність. Вона виникає різними шляхами і забезпечує реалізацію інтересів усього суспільства. Саме держава за рахунок земель, що знаходяться в її власності, може здійснювати найменш витратну й раціональну розбудову виробничої та соціальної інфраструктури, відводячи землі під шляхи, аеропорти, житлове та промислове будівництво. Вона здатна створити найліпші умови для орендарів, які користуються землею, що належить державі. Терміни користування землею держава встановлює довготривалі, а за певних умов і безстрокові. Отже, державна власність на землю відкриває для користувача землею широкі можливості в плані її раціонального, дбайливого використання. Проте з цього не можна зробити висновок, що єдиною перспективною формою власності на землю є державна.

Відкриваючи можливості для створення найбільш прийнятних, з погляду суспільства і товаровиробника, умов передачі землі в оренду, держава не може реалізувати весь спектр умов для найкращої організації використання землі і водночас досягнення високого рівня товарності сільськогосподарських підприємств. Реалізація цього неодмінно пов’язана з приватною власністю на землю, бо вона за всіх її недоліків створює можливість поєднання в одній особі власника і виробника. Таким чином, у сільському господарстві власність на засоби виробництва, включаючи землю, відіграє важливу роль в організації високоефективного товарного виробництва. Проте її остаточна роль пов’язана не з суто відносинами власності, а з тим рівнем умов, які кожна з форм власності створює для високоефективної організації виробництва і водночас для дбайливого, раціонального використання землі.

В Україні в результаті проведення поетапної земельної реформи відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Уже на початку нашої незалежності відбулися деякі зміни (було проведено «паперове» розпаювання землі). Але ці зміни були невеликими і не зачіпали корінних проблем аграрної сфери. І тільки в грудні 1999 р. було зроблено перший помітний і значний за своїми наслідками крок. За Указом Президента розпочалося розпаювання землі в натурі. В дуже короткий термін було розпайовано 25,8 млн. га сільськогосподарських земель. Землю отримали 6,4 млн. селян, при цьому середній земельний пай по Україні склав 4,2га на душу (найменший в Івано-Франківській області — 1,1га, і найбільший у Луганській — 9,3га). За рік реформи замість 11 тис. великих колгоспів виникли нові господарські структури, які вже були орієнтовані переважно на ринок. Серед них 14тис. господарств ринкового типу (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо), 37тис. фермерських господарств (хоча тут приріст за рік був не дуже великий, бо основна маса фермерських господарств, 35тис., була створена раніше). Значно підвищився рівень товарності особистих селянських підсобних господарств, яких налічувалось ще до 1999 р. 11,5 млн. У зв’язку з проведенням реформи 300тис. селян приєднали свій пай до свого особистого господарства,а наприкінці 2001 р. це зробили вже 600тис. селян, що свідчило про посилення товарної спрямованості особистих селянських підсобних господарств. Середній розмір землеволодіння в цих господарствах склав понад 4га, а це дорівнює середньому розміру фермерських господарств у багатьох країнах Європи, у таких, наприклад, як Іспанія, Португалія, Греція. Реформування земельних відносин супроводжувалось зміною в загальних умовах функціонування аграрного сектору. Так, у 2000 р. безпосередня бюджетна підтримка сільського господарства зменшилась з 3,1млрд грн. на рік до 0,4 млрд. грн. Вакуум повинні були заповнити комерційні банки, а держава запланувала допомогу у вигляді часткової компенсації відсотків по кредитах для селян, бо середній відсоток (28 %) по кредитах комерційних банків був надто високий для сільськогосподарського товаровиробника. На такі цілі

135

було витрачено 0,3млрд грн. бюджетних коштів. Тільки за 2000 р. селяни отримали 2 млрд. грн. кредитів, що було в 4,6 рази більше, ніж у попередньому 1999 р. і, що особливо важливо, уперше за багато років повернення кредитів перевищило 92 %. У сільському господарстві було суттєво зменшено податковий тиск. Сукупне оподаткування галузі склало усього 7 %, в той час як у Росії він сягав 21 %, а в інших галузях у нашій державі — 30 %.

Важливим напрямом створення сприятливих умов для реформування аграрної сфери виробництва і її розвитку стало створення системи заставних цін на зерно. Проблема полягала в тому, що селяни, зібравши врожай, змушені були його продавати задешево, бо пропозиція зерна восени велика, а їм потрібні кошти для розрахунків за кредити і за пальне, а також для підготовки землі під озимину. Яскравим прикладом гостроти цієї проблеми став 1999 р. Потреба в коштах змусила селян продати на внутрішньому ринку 8,8млн тонн зерна, у середньому за ціною 200,4грн. за тонну. Це зерно в основному скупили перекупники, які весною наступного року продали його за ціною 600—700 грн. за тонну. Зароблені важкою працею селянина гроші були ним утрачені. Інший бік проблеми полягав у тому, що низькі ціни дали можливість перекупникам вивезти зерно за кордон і там його продати. Усього в 1999 р. за межі країни було вивезено 6,2 млн. тонн зерна, а це становило 25 % від його виробництва, що було надто обтяжливим для країни з відносно невеликим — на той час — валовим збором зернових (у 1999 р. — 24,6 млн. тонн). До речі, такий показник експорту зерна притаманний США, але ж вони виробляють на душу не півтонни зерна (1999 р. в Україні вироблено зерна 495кг на душу, це навіть менше, ніж у 1910— 1911 рр. — 504 кг), як в Україні, а більше тонни. Наслідком цього стало те, що Україна була змушена навесні закупити 1,5 млн. тонн зерна за кордоном. Вихід з такої ситуації у світі давно відпрацьований саме через систему застави зерна. У США така система діє з 1933 р. Її суть і механізм полягають у тому, що фермер своє зерно здає під гарантовані заставні ціни в спеціальну організацію (у США це фермерська товарно-кредитна корпорація), але, отримавши за свою продукцію кошти, він залишається її власником. І весною, якщо ціни на зерно будуть вище заставних, то він може повернути корпорації взяті гроші, заплатити за зберігання й продати свій врожай кому завгодно. Якщо ціни на ринку весною будуть на рівні заставних або ж нижчі — то йому невигідно забирати свою продукцію, вона залишається корпорації.

Розглянуті вище заходи, разом з іншими позитивними факторами, що діяли на фоні глибокого реформування села, привели до позитивних наслідків. Уже в 2000 р. у сільському господарстві вперше за роки незалежності відбувся приріст виробництва. Він становив 9,2 відсотка.

Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності. Згідно з Земельним кодексом, прийнятим у жовтні 2001 р. парламентом України, суб’єктами права власності на землю стали: 1) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності; 2) органи місцевого самоврядування — на землі комунальної власності; 3) державні органи — на землі державної власності. За цим Кодексом іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства могли стати власниками лише земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об’єкти нерухомості, які належать їм на правах приватної власності. Реформування земельних відносин призвело до суттєвих соціально-економічних змін на селі — створення нових різнотипних суб’єктів господарювання у сільському господарстві та економічного підґрунтя для активізації їх діяльності.

Найбільш поширеною організаційною формою сільськогосподарського виробництва є фермерське господарство. У розвинених країнах вони переважають за своєю кількістю, і саме на них базується виробництво в цій галузі народного господарства. Таке становище обумовлено низкою причин як економічного, так і історичного характеру.

Фермерське господарство — це форма сімейного господарства, яке водночас виступає і первинною соціальною ланкою, і первинною ланкою в суспільному виробництві. Це приводить до високого рівня стійкості фермерського господарства. Сталість цієї форми сільськогосподарського виробництва пов’язана також із тим, що воно, маючи товарну спрямованість, водночас у межах сім’ї має і певні ознаки натурального, бо частково задовольняє потреби самих товаровиробників.

136

Усільському господарстві товаровиробник має справу з живими організмами, а сам процес виробництва здійснюється в постійно змінюваних умовах, які суттєво впливають на наслідки цього виробництва. Це не дозволяє застосовувати тут стійкі технологічні стандарти і постійно вимагає від товаровиробника творчого підходу, який ґрунтується не тільки на професійних знаннях, але й на навичках, роками нагромадженому досвіді тощо. З цього погляду фермерське господарство створює найбільш сприятливі умови для набуття й розвитку таких навичок. З покоління в покоління передаються спостереження, які відображають усі особливості організації виробництва в умовах окремої місцевості та клімату.

В умовах фермерського господарства в особі членів сім’ї поєднуються і власник, і товаровиробник. Це робить зайвим створення якоїсь штучної системи стимулювання праці, а отже, робить сам процес сільськогосподарського виробництва високоефективним. Фермерське господарство відкриває широкий простір для застосування творчого підходу до праці, для постійного пошуку шляхів підвищення ефективності виробництва.

Сільське господарство, як окрема галузь народного господарства, відрізняється від інших галузей рівнем концентрації виробництва. Вона тут значно нижча, а часто й обмежена природними факторами. Тому саме фермерське господарство стає тією організаційною формою, яка найбільш адекватна специфічним умовам сільськогосподарського виробництва. Зрозуміло, що

уцій галузі є деякий мінімальний рівень концентрації виробництва, досягнення якого в певних умовах неможливе для окремої сім’ї. Але така суперечність вирішується за рахунок сезонного або постійного найму робочої сили. Це перетворює сімейне фермерське господарство, яке є по суті простою формою товарного виробництва, на капіталістичну або, як ще говорять, на розвинуту форму. Даний процес пов’язаний, перш за все, з переходом до постійного й більш масштабного використання найманої праці, яка перебуває у власності фермера. Але це, безсумнівно, тільки загальна тенденція. Вона може бути обмежена або взагалі неможлива відповідно до земельного законодавства тої чи іншої країни.

Великі приватні підприємства, які грунтуються на найманій праці, також мають місце. Вони можуть бути значними як за земельною площею, так і за часткою продукції, що виробляється. У цьому випадку їх частіше називають латифундіями, але в розвинених країнах держава, як правило, так чи інакше обмежує латифундизм. Засобом такого обмеження може бути оренда, яка дає можливість концентрувати сільськогосподарське виробництво, але без відповідного посилення приватної власності на землю. Так, у Японії в 1946 р. держава викупила землю у великих латифундистів і продала невеличкі ділянки землі (усього 0,63га) своїм селянам за помірну плату. По суті, ця реформа мало чим відрізняється від української, хіба що розміром наділу — не 4,2га, як в Україні, а тільки 0,63га, і тим, що в Японії вони селянам продані, а не передані безкоштовно. Що ж стосується купівлі-продажу, то це зустрічається як виняток і то тільки тоді, коли власник не здатний займатися землею. На сьогодні в Японії 95 % селян, які отримали землю за реформою не втратили власність на неї. Процес концентрації землі в Японії триває, але переважно через оренду. Так, окремі селяни зуміли зосередити у своїх руках через оренду ділянки землі в 5, а то і в 10тис. та. При цьому механізм оренди діє у 99 % усіх випадків переміщення землі. Аналогічні механізми діють також в інших країнах, наприклад, у Швеції та Голландії.

Урозвинених країнах фермерство становить основу сільського господарства. Проте воно не є єдиною організаційною формою. Справа в тому, що розвиток науки і техніки вимагає посилення спеціалізації в сільському господарстві. Поряд із цим важливою передумовою змін в організаційних формах сільськогосподарського виробництва виступають ті особливості праці сільського товаровиробника, які значно погіршують умови відтворення його робочої сили. До цих особливостей слід віднести сезонний характер виробництва, високу інтенсивність праці, відсутність можливості регулярно відпочивати тощо.

Усі ці обставини, урешті-решт, збільшують витрати і зменшують ефективність функціонування фермерського господарства. Виходом з цієї ситуації стає утворення сільськогосподарських кооперативів. На сьогодні вони досить поширені у високорозвинених країнах, до них належать від 25 % (США, Великобританія, Італія) до 30 % (Франція, Данія,

137

Німеччина) фермерських господарств.

Кооперація в сільському господарстві розвинених країн виявляється, в основному, у двох формах кооперативів: 1) виробничі кооперативи. Як правило, фермери об’єднуються для того, щоб разом обробляти землю або виконувати інші сільськогосподарські операції; 2) кооперативи, які забезпечують фермерів необхідною технікою, мінеральними добривами тощо, а також кооперативи, що займаються транспортуванням, переробкою, зберіганням та реалізацією вироблених фермерами товарів. Ці кооперативи дуже поширені, через них реалізується значна частина сільськогосподарської продукції.

Кооперативи являють собою добровільне об’єднання незалежних фермерських господарств з метою зменшення витрат і вирішення численних як економічних, так і соціальних проблем. Передаючи кооперативам деякі організаційні або комерційні функції, фермери зосереджують свою увагу на питаннях виробництва, і така спеціалізація підвищує ефективність їх функціонування.

Поряд з кооперативами в сучасних умовах з’являються нові організаційні форми, які об’єднують кооперативи з промисловими підприємствами, що зайняті переробкою сільськогосподарської продукції. Найчастіше це відбувається на основі вертикальної інтеграції кооперативів, спеціалізованих на одному або небагатьох видах сільськогосподарської продукції та переробних підприємств. Виникають агропромислові об’єднання, які характеризуються новими формами організації праці і відкривають шлях для подальшого зростання ефективності сільськогосподарського виробництва.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалася під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.

Потребу й особливості державного регулювання агропромислового комплексу визначають низка об’єктивних чинників: 1) нестабільність цін і доходів в агропромисловому виробництві; 2) конкурентне середовище в сільському господарстві і високий ступінь монополізації в ресурсних і переробних сферах; 3) низька привабливість інвестування аграрного виробництва; 4) різноманітність природно-кліматичних умов; 5) потреба екологізації сільського господарства, проведення наукових досліджень; 6) страхування сільськогосподарської діяльності; 7) особливості формування соціальної інфраструктури села тощо.

Головними завданнями державного регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є: 1) підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів; 2) попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції; 3) обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості.

Головними важелями державного регулювання АПК є:

1)законодавча діяльність і механізм санкцій;

2)пряма державна підтримка (субсидії, дотації тощо). Розвинуті країни світу щорічно надають дотації виробникам сільськогосподарської продукції на суму понад 300 млрд. дол., з них тільки США — більше 100 млрд. дол. Дотації сільськогосподарським виробникам у країнах ЄС становлять до 40 % вартості валової продукції сільського господарства. В Україні рівень відповідної державної фінансової підтримки сільського господарства зростає, але залишається ще недостатнім, що ускладнює конкурентоспроможність вітчизняних товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках із зарубіжними. Державна підтримка селянських господарств має стати невід’ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень і розвитку країни.

3)кредитна система; 4) оподаткування і митне регулювання; 5) цінове регулювання. Політика держави відносно аграрного сектору не може бути раз і назавжди даною. Для

кожної конкретної країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох типових ситуацій: 1) коли існує дефіцит сільськогосподарської продукції; 2) коли попит на сільськогосподарську продукцію та її пропозиція відносно збалансовані; 3) коли пропозиція

138

сільськогосподарської продукції перевищує попит на неї. Зрозуміло, що в усіх цих випадках політика держави щодо аграрного сектору і його агентів не може залишатися однаковою. Вона залежатиме від рівня економічного й соціального розвитку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках.

У розвинених країнах ціни на продукцію аграрного сектору значною мірою регулюються державою. В умовах перевищення пропозиції над попитом (у момент збуту врожаю основних культур) держава робить масові закупівлі для того, щоб утримати високі ціни на сільськогосподарську продукцію. За протилежної ситуації держава викидає на ринки товар і тим самим балансує ціни. У нашій державі цей механізм досі практично не працював.

Розглядаючи питання про організацію сільськогосподарського виробництва, перш за все, необхідно враховувати те, що центральною фігурою в ньому є навіть не власник, а користувач землею. Це має тим більше значення, чим більш поширеною в суспільстві є ситуація, за якої виробництво здійснює не сам власник землі, а орендар. Проте становище останнього значною мірою залежить від рівня розвитку відносин власності на землю.

Вирішення однієї з центральних проблем розвитку сільського господарства, а саме забезпечення такого використання землі, унаслідок якого її якість постійно б підвищувалась, вимагає і постійного втручання держави в процес сільськогосподарської діяльності й у саму систему виробничих відносин, які формуються в цій сфері. Найважливішим напрямом реалізації такого втручання є її законотворча діяльність у галузі земельного права.

У більшості високорозвинених країн земельне право спрямоване на створення умов для максимально можливого використання землі саме для сільськогосподарського виробництва. Це завдання вирішується через створення певних переваг, які отримують майбутні власники землі, які купують її для здійснення сільськогосподарського виробництва. У деяких країнах взагалі купівля землі або отримання її в оренду дозволяються тільки тим, хто працює на землі, має відповідні знання і навички. Ці обмеження можуть бути дуже суттєвими, й інколи навіть землю, яка перебуває в приватній власності, власник не може передати своєму спадкоємцю, якщо той не має відповідної освіти і досвіду роботи в сільському господарстві. Особлива увага в законодавстві багатьох країн приділяється збереженню й підвищенню якості землі. Це досягається як системою заохочувальних заходів, так і прямою регламентацією сівозмін та вимогами відносно дотримання певної технології організації виробництва. Значну роль у збереженні землі відіграє також екологічне законодавство й розроблені схеми контролю за його виконанням.

Державне регулювання сільського господарства в Україні повинно охоплювати: 1)

постійне спостереження за рухом ринкових цін на продукцію АПК, за дохідністю галузей і формуванням витрат виробництва; 2) відпрацювання механізму підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом регулювання мінімальних цін, фінансування і кредитування; 3) погодження цінової і фінансово-кредитної політики на продовольчому та ресурсному ринках з іншими країнами; 4) сприяння розвитку міжнародних зв’язків, насамперед у галузі техніки й технології виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, організації агропромислових формувань; 5) максимально можливе стимулювання з боку держави збільшення виробництва та підвищення якості продукції харчування і сировини з урахуванням досвіду інших країн та цін на світовому ринку.

ТЕМА 10. ДОХОДИ НАСЕЛЕННЯ, ЇХ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗПОДІЛ

1.Доходи: сутність, види та джерела формування. Номінальні та реальні доходи. 2.Функціональний розподіл доходів 3.Заробітна плата: сутність, форми та системи.

4.Сімейні доходи, їх джерела та напрямки використання. Персональний розподіл доходів та його державне регулювання.

1.Доходи: сутність, види та джерела формування. Номінальні та реальні доходи.

139

У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб’єктів господарського життя. У вузькому значенні дохід — це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється у запасах активів (будівлях, спорудах, знаряддях праці, цінних паперах, готівкових грошах і т. ін.), дохід передбачає приплив грошей.

В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями:

1.За рівнем формування: 1) доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, процент, прибуток, амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. ін.; 2)доходи макроекономічного рівня: національний дохід; сукупний особистий дохід; дохід кінцевого використання і т. ін.

2.За суб’єктами привласнення – доходи : індивіда; домогосподарства (сім’ї); підприємства (фірми); галузі; територіальної громади; держави; доходи суспільства (національний дохід).

3.Залежно від цін, в яких визначається дохід: 1) номінальний дохід — визначається в цінах поточного періоду; 2) реальний дохід — визначається в цінах базового року (або в цінах поточного року за вилученням рівня інфляції).

4.Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми доходу: Валовий дохід TR, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг:

TR = PQ,

де Р — ціна одиниці виробленого товару (послуги); Q — кількість реалізованих товарів (послуг); PQ — виручка від реалізації продукції обсягом Q одиниць.

Середній дохід AR, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг:

AR=TR/Q

Граничний дохід MR— приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг:

MR=ΔTR/ΔQ

де TR— приріст валового доходу; ΔQ — приріст обсягів реалізованих товарів чи послуг.

1.Залежно від включення доходу в ціну товару:

—первинні доходи включаються в ціну товару: зарплата, процент, рента, прибуток, амортизація, непрямі чисті податки;

—вторинні доходи виникають у зв’язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, дивіденди, трансфертні виплати державою, підприємством та домогосподарством і т. ін.

2.За джерелом отримання:

1) доходи від ресурсу «праця» як такого, що не має відособленого від свого власника існування:

заробітна плата; доходи – працівників колективних підприємств; від індивідуальної діяльності; від підсобного господарства; від кооперативної діяльності; підприємців.

2) доходи від власності, яка має відособлене від власника існування: дивіденди від акцій; відсотки від паю; відсотки від банківських вкладів; доходи від облігацій; орендна плата тощо.

3)доходи, що безпосередньо не пов’язані з оцінкою результатів діяльності: часткова компенсація виплат на освіту; безоплатне надання послуг з охорони здоров’я; адресна допомога малозабезпеченим верствам населення; благодійні послуги; соціальні пенсії тощо.

3. Факторні доходи – доходи, що утворюються внаслідок використання певних факторів виробництва: доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів; рентний дохід; процентний дохід, або прибуток на капітал; підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.

2.Функціональний розподіл доходів

140

Під функціональним в економічній теорії розуміють розподіл доходів за факторами виробництва (ресурсами), до них за маржиналістською концепцією належать праця, капітал, земля і підприємницькі здібності, а за марксистською — речові фактори (земля і капітал) та особовий (робоча сила). Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості й межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств. Функціональний аспект розподілу доходів передбачає дослідження розподілу сукупного національного доходу між власниками праці (робочої сили) та капіталу.

Марксистська теорія розподілу доходів. Марксистська концепція функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких засадах:

носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах виробництва, праці на знову створюваний продукт, а подруге, створює нову вартість;

новостворена вартість (яка після реалізації набуває форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;

результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить до структури сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);

національний дохід має дві складові (v + т), де v — вартість змінного капіталу (робочої сили), які набувають форми заробітної плати; m — додаткова вартість, яка капіталісту нічого не коштує, а для найманого працівника — це неоплачена праця;

пропорція, в якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (v) і додаткову вартість (т), показує ступінь експлуатації (т'), яка визначається так: т' = v/m %.

додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами (промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) та землевласниками). У зв’язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм: прибуток промислового капіталіста; прибуток торговельного капіталіста; позичковий процент як форма доходу позичкового капіталіста (або банківський прибуток банкіра); рента — форма доходу землевласника.

Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Останній забезпечує такий спосіб розподілу, за якого власники рівновеликого капіталу в різних галузях отримають рівновеликий дохід, який набирає форми середнього прибутку.

За цією концепцією, визначення частки найманого працівника у вартості національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили. У марксистській теорії робоча сила — це сукупність фізичних та духовних здібностей людини до найманої праці.

Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю до найманої праці, досить важливе, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економічною діяльністю, теж працює. Однак він не наймається сам до себе, але також здатний до праці, хоч не найманої, а творчої, вільної. Отже, вивчення капіталістичної системи як суспільного устрою передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і землевласників.

Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здатність до найманої праці на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій розсуд використовує необхідні для здійснення певних економічних функцій здібності найманого працівника.

Оскільки об’єктом продажу найманого працівника є робоча сила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Отже, заробітна плата, згідно з марксистською теорією, є формою вартості робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається вартістю життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфіка вартості товару робоча сила.

Водночас робоча сила — товар, який має і специфічну споживчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її в одиницю часу

141

створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто в здатності робочої сили створювати

додаткову вартість.

Пояснимо це на прикладі.

На ринку праці найманий працівник продає свою здатність до праці на певний строк з обумовленими часовими інтервалами роботи і відпочинку, а також величиною і строками виплати заробітної плати. Реалізація цієї здатності є процесом праці.

Відтак найманий працівник на термін, обумовлений трудовим договором, втрачає право використовувати свою здатність до праці на свій розсуд. Підприємець (капіталіст), який купив (оплатив) право тимчасового використання здатності до праці певного працівника, скористається тільки тими його здібностями, які необхідні йому для нормального процесу виробництва саме в тій галузі, яку він (підприємець) представляє. Найманий працівник не перестає при цьому бути носієм здатності до праці, оскільки вона невіддільна від нього. Відчуженим може бути тільки результат діяльності найманого виробника. Саме тому є підстави стверджувати, що підприємець купує трудові послуги, тобто право використання результатів трудової діяльності найманого робітника (функцію робочої сили).

Процес використання робочої сили і процес її виробництва та відтворення не тотожні.

Процес використання робочої сили для найманого працівника — це час, протягом якого він працює на підприємстві, приводячи в рух землю і капітал, що не є його власністю, але в ціні вироблених товарів та послуг є і його частка. Це час функціонального відчуження найманої праці на користь підприємства, де працює найманий робітник.

Для підприємця процес використання робочої сили є водночас процесом функціонального відчуження й інших ресурсів (землі та капіталу), тоді як найманому робітникові байдуже, скільки для підприємця коштує використання всіх інших економічних ресурсів. Його інтерес полягає лише у можливості компенсувати затрати своїх фізичних і розумових здібностей, можливість не втратити здатність до найманої праці в майбутньому, а також можливість утримання сім’ї тощо. Іншими словами, йдеться про відтворення робочої сили або здатності до найманої праці. Оскільки сам працівник є носієм цієї здатності, то відтворення її можливе тільки через відтворення самого працівника. Тому затрати на відтворення здатності до праці за своїм змістом є затратами на товари та послуги, споживання яких забезпечує відтворення самого робітника з його здатністю до найманої праці.

Час використання робочої сили має перевищує час, необхідний для її відтворення. Це передбачає, що протягом однієї частини робочого дня працівник створює вартість, еквівалентну вартості його робочої сили, а протягом другої — надлишок вартості, який привласнюється підприємцем і забезпечує йому додаткову вартість у формі прибутку.

Маржиналістська теорія функціонального розподілу доходів. Маржиналістська концепція розподілу факторних доходів ґрунтується на інших засадах, а саме: 1) власниками економічних ресурсів у ринковій економіці є домогосподарства; 2) є чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів: земля створює ренту; капітал (інвестиційні ресурси) — процент; праця — заробітну плату; здатність до підприємництва — підприємницький дохід, нижньою межею якого є нормальний прибуток; 3) величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском кожного чинника у валовий дохід фірми; 4) такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, такі для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного з факторів.

Розглянемо ближче зміст цього механізму в цілому.

Насамперед слід звернути увагу на те, що економічним механізмом розподілу в ринковій (капіталістичній) економіці є ціна ресурсу, яка визначає величину доходу. Ціна на ресурси за умов досконалої конкуренції визначається співвідношенням попиту і пропозиції. А попит і пропозиція на ресурси та рівень цін на ринку ресурсів є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів.

Наприклад, попит на програмістів визначається рівнем попиту на програмне забезпечення галузей економіки та домогосподарств. До того ж усі економічні ресурси використовують в один

142

час, і обсяг попиту на кожний з факторів залежить не тільки від рівня цін на певний ресурс, а й від рівня цін на інші фактори. Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.

Це означає, що підприємець визначає, як йому вигідніше вчинити: найняти більше працівників чи збільшити обсяг фізичного капіталу залежно від величини граничного продукту, що забезпечуватиме приріст кожного з факторів на одну одиницю. Зокрема, підприємець буде збільшувати чисельність найманих працівників до тих пір, поки грошова оцінка граничного продукту праці (її гранична дохідність) перевищуватиме ставку заробітної плати.

Маржиналізм визначає ресурс «земля» як природний фактор, необхідний для виробництва продуктів, а «капітал» (споруди, будівлі, устаткування) як такий, що вироблений та нагромаджений у минулому, а використовуються зараз для виробництва нових товарів та послуг. Земля і капітал як економічні ресурси можуть бути продані, а можуть здаватись у користування на певний час за плату. У першому випадку має місце соціальне відчуження факторів, яке передбачає зміну їх власника, у другому — функціональне відчуження, що не передбачає зміни власника. Воно ґрунтується на зміні користувача певних ресурсів й означає продаж не ресурсів, а права на користування послугами, які надаються завдяки використанню певних ресурсів. Купівля землі і капіталу передбачає плату (ціну) за придбання цих ресурсів у власність на невизначений час. Купівля права на користування послугами землі та капіталу реалізується через таку ціну, яка набуває форми ренти і процента.

Рента (від лат. reddo) в перекладі означає «повертати, сплачувати». У сучасному розумінні цей термін означає дохід від землі, який регулярно отримують їх власники, не займаючись підприємницькою діяльністю. Часто замість терміну рента використовують термін орендна плата. Земельна рента визначається граничним продуктом землі. Це означає, що фірма буде збільшувати обсяг використання цього фактора доти, доки вартість граничного продукту від нього не зрівняється зі ставкою орендної плати.

Якщо ж продаються на ринку ресурсів не послуги, а сам ресурс «земля», то ціна землі залежить: а) від поточної вартості її граничного продукту; б) від вартості її граничного продукту в майбутньому. Це означає, що ціна землі є дисконтованою поточною земельною рентою.

Іншими словами, ціна землі прямо пропорційна величині земельної ренти й обернено пропорційна величині процентної ставки. Це означає, що власник землі продасть її за ціною, яка не повинна бути меншою, ніж відсоток, який він отримає, альтернативно розмістивши виручений від продажу грошовий капітал (у цьому випадку на рахунку в банку).

На відміну від землі, фізичний капітал, як фактор виробництва, створюється самою економічною системою, внаслідок чого його пропозиція є еластичною. В теорії К. Маркса прибуток (дохід на капітал) поділяється на підприємницький дохід (дохід функціонального капіталіста) та позичковий відсоток (дохід позичкового капіталіста). На відміну від цього, сучасна економічна теорія розглядає відсоток як ціну капіталу, незалежно від того, хто його отримує: власник позичкового чи фізичного капіталу. Пояснюється такий підхід тим, що за сучасних умов, коли акціонерна форма капіталу стала панівною, доходи від акціонерного капіталу виступають як процент грошового капіталу. Якщо, приміром, річна ставка дорівнює 8 %, а загальна вартість капітальних благ оцінюється в 1 млн. грн, то річний дохід на капітал, відповідно, становитиме 80 тис. грн. Норма доходу від фізичних та фінансових активів має тенденцію до вирівнювання, утворюючи таким чином єдину ринкову ставку відсотка. В класичній економічній теорії вважається, що вона визначається попитом фірм на інвестиційні ресурси та пропозицією заощаджень домашніми господарствами. Графічна точка перетину кривих пропозиції заощаджень та інвестиційного попиту є рівноважною ставкою відсотка.

На практиці, власниками фізичного капіталу виступають підприємства, які використовують його у процесі виробництва. Саме підприємства одержують дохід на капітал, який потім в певному обсязі різноманітними шляхами переходить до домогосподарств. Проте самі підприємства належать домашнім господарствам. На цій підставі в маржиналістській концепції припускається, що власниками усіх ресурсів, зокрема і капіталу, є домогосподарства, які пропонують їх фірмам. Таким чином, в цій теорії первинний процес формування факторних

143

доходів здійснюється на ринку ресурсів.

В маржиналістській економічній теорії дохід підприємця є платою за його організаційну та управлінську діяльність, новаторство і ризик. Винагорода, яку він отримує, набирає форми підприємницького доходу. Нижньою межею цього доходу є нормальний прибуток. Нормальний прибуток визначається як сума всіх мінімальних потенційних доходів, що є втратами від можливих альтернативних варіантів використання здібностей підприємця, тобто це альтернативні,

або неявні, затрати. Отже, нормальний прибуток є елементом затрат. Перевищення підприємницького доходу над нормальним прибутком утворює економічний прибуток. Економічний прибуток — це чистий прибуток, який залишається після вилучення з виторгу від реалізації всіх затрат, зокрема і нормального прибутку. Економічний прибуток — це власність підприємця, але він використовує його не тільки для особистих цілей, а й спрямовує на розвиток виробництва, вирішення певних соціальних проблем тощо.

3.Заробітна плата: сутність, форми та системи

Заробітна плата реалізує свою сутність через ті функції, які їй притаманні. Серед найважливіших слід назвати:

відтворювальну функцію, пов’язану з тим, що заробітна плата повинна забезпечувати повне відновлення здатності людини до праці;

стимулюючу, яка полягає в тому, що заробітна плата виступає дуже сильним важелем в арсеналі трудової мотивації;

соціальну функцію, яка полягає в тому, що рівень заробітної плати встановлюється на ринку, а це постійно залучає робітника до все більш широкого його включення у сферу трудових відносин і всю сукупність соціально-економічних відносин сучасного суспільства.

Заробітна плата поділяється на номінальну та реальну. Цей поділ започаткував ще Д.Рікардо, який виділяв номінальну заробітну плату, як її грошовий вираз, та дійсну заробітну плату, під якою розумів кількість праці, необхідної для створення тієї сукупності матеріальних благ, на які робітник витрачає свою зарплату. У сучасних умовах поділ на номінальну та реальну заробітну працю є загальноприйнятим. Під номінальною фахівці розуміють суму грошей, отриману робітником за певний термін (годину, день, місяць тощо). Реальна заробітна плата являє собою сукупність товарів та послуг, які можна придбати за умови існуючих цін на номінальну заробітну плату. Відповідно, номінальна ставка заробітної плати (W) визначається сумою грошей, отриманою найманим працівником за годину, робочий день чи тиждень. Реальна ставка заробітної плати (W/P) визначається величиною номінальної ставки, поділеній на рівень цін на споживчі товари.

Між номінальною та реальною заробітною платою існує залежність, яка за певних умов (наприклад, за незмінних цін) полягає в збільшенні реальної заробітної плати при зростанні номінальної. Але в умовах дії інших чинників (наприклад, зростання цін) їх взаємодія може бути іншою. Скажімо, зростання номінальної заробітної плати може супроводжуватись падінням реальної.

Динаміка зміни реальної заробітної плати є надзвичайно важливим показником розвитку суспільного виробництва і, зокрема, відносин розподілу. В цьому процесі в розвинених країнах важливе місце посідають профспілки, які на ринку праці відстоюють економічні інтереси найманих працівників.

У післявоєнний період в США та багатьох західноєвропейських країнах мало місце зростання реальної заробітної плати. Це було пов’язано з багатьма конкретними умовами. Серед них слід виділити зростання заробітної плати у зв’язку зі збільшенням вартості робочої сили, яке було зумовлено підвищенням загальноосвітнього та професійно-кваліфікаційного рівня найманих робітників, зростанням їх потреб. У цьому напрямі діє також підвищення інтенсивності праці, а також успіхи профспілок у відстоюванні інтересів найманих працівників.

Однак реальна заробітна плата може мати і тенденцію до зменшення, а за певних умов і до досить суттєвого зменшення. На це впливає зростання продуктивності праці в суспільному

144

виробництві, що призводить до здешевлення споживчих товарів та послуг. Важливим фактором є також безробіття. Його наявність здійснює тиск на ринок праці й обумовлює зменшення ціни робочої сили.

За умов переходу України до ринку і загального спаду виробництва в нашій країні реальна заробітна плата протягом 1991—1999 рр. постійно зменшувалась, що призвело до зростання соціального напруження у суспільстві.

Якщо розглядати заробітну плату як окреме економічне явище, то можна виявити, що у формах і системах заробітної плати проявляється дія двох принципів (законів) її формування:

1)усереднений рівень оплати праці в країні визначається вартістю робочої сили (встановлення мінімального гарантованого рівня всім працівникам незалежно від кінцевих результатів);

2)диференціація заробітної плати (залежно від рівня кваліфікації, продуктивності праці, ризикованості, відповідальності й т. ін.) здійснюється на основі закону граничної корисності, що проявляється як закон граничної продуктивності, або на основі ціни трудових послуг, наданих найманими працівниками підприємцями.

Окрім природних талантів та рівня освіти і кваліфікації на ціну праці впливають профспілки та держава, що пояснює недосконалість конкуренції на ринку праці. Вплив держави на функціонування ринку праці проявляється різноманітно. Але визначальну роль відіграє законодавче встановлення мінімальної ставки заробітної плати на рівні, вищому від ринкового. Метою такого урядового впливу є соціальний захист найманого працівника від свавілля роботодавця. А супутнім негативним наслідком такого впливу є зростання вимушеного безробіт-

тя.

Недосконалу конкуренцію на ринку праці зумовлюють також дії профспілок, які виступають на ринку праці з боку пропозиції від імені та в інтересах найманих працівників. За таких умов ціна праці визначається не тільки функціями попиту і пропозиції, а й цілями профспілок. Якщо профспілка сильна й авторитетна і ставить собі за мету максимізувати заробітну плату, то заробітна плата може суттєво відхилятись від ринкової в бік зростання, але це призведе до зменшення зайнятості. Якщо профспілка свою мету вбачає в максимізації зайнятості, відповідно буде зменшуватися ставка заробітної плати. Оскільки є два сектори економіки: охоплений профспілкою і не охоплений нею, то, як правило, профспілковий сектор вирішує свої проблеми за рахунок найманих працівників, котрі не є членами профспілки. Як правило, ті наймані працівники, які не знайшли собі роботи в секторі, охопленому профспілкою, знаходять собі роботу в секторі, де профспілки немає.

Тиск профспілок змусив роботодавців об’єднатись у спілки підприємців з метою створення противаги на ринку праці.

Рівень заробітної плати в кожній окремій країні має певні особливості. Так, у США рівень заробітної плати кваліфікованих робітників високий, а в країнах Східної Європи переважає дешева робоча сила. Окрім різниці в національних рівнях заробітної плати вона досить диференційована по окремих регіонах, за кваліфікацією, за расовими та національними ознаками тощо.

Попит на працю. Попит на ресурси (в тому числі на працю), на відміну від попиту на споживчі блага, пов’язаний з виробництвом, яке здійснює конкретне підприємство (фірма). Оскільки метою підприємства є максимізація прибутку, то нею визначається й обсяг попиту на ресурси. Це означає, що підприємство прагне придбати такий обсяг ресурсів, використання якого забезпечить максимізацію прибутку.

Для розуміння процесу формування попиту на ресурси необхідно враховувати два моменти:

1)попит на ресурси залежить від попиту на економічні блага, вироблені з цих ресурсів, тобто попит на ресурси має похідний характер від попиту на продукти;

2)ціни на ресурси залежать від типу ринкових структур, де реалізуються самі ресурси та економічні блага, вироблені з них.

Найпростішим випадком є досконала конкуренція водночас на ринку продукту та ресурсу:

145

підприємство купує ресурси на досконало конкурентному ринку і продає свою продукцію на досконало конкурентному ринку. За умов досконалої конкуренції підприємство виробляє і продає стільки продукції, скільки вважає за необхідне за ціни, що склалася на ринку. Впливу на ціну свого продукту підприємство не має, оскільки частка окремого виробника в загальному обсязі продукту дуже незначна. Якщо частка підприємства у виробництві мала, то й частка закупівель ресурсів для виробництва продуктів окремим підприємством теж мала. Це означає що окреме підприємство не має впливу і на ціну ресурсу.

Загалом, поведінка підприємства на ринку ресурсів буде такою: намагаючись максимізувати прибуток, підприємство намагатиметься збільшувати додаткові одиниці ресурсу доти, доки кожна наступна одиниця ресурсу буде приносити додатковий приріст загального доходу (MRP). Звісно, кожна додаткова одиниця ресурсу вимагає від підприємства додаткових затрат. Величина, на яку зростають загальні затрати підприємства з кожною додатковою одиницею залученого ресурсу, називається граничними затратами на ресурси (MRC). Відповідно, правило прибуткового використання ресурсів для підприємства можна сформулювати так: для підприємства прибуткове використання додаткових одиниць змінного ресурсу триває

доти, доки MRP ресурсу не урівноважиться з MRC:
	MRP = MRC	,
де MRP — гранична доходність ресурсу, а MRC — граничні затрати на ресурс. Стосовно
праці це правило матиме вигляд:
MRPL = MRCL ,	MRPL = ∂TR / ∂L ,	MRCL = ∂TC / ∂L ,

де TR — загальний дохід фірми, ТС — її загальні витрати.

За умови досконалої конкуренції на ринку продукту гранична доходність праці дорівнює добутку ціни та граничного продукту праці:

MRPL = ∂TR / ∂L = ∂(P ∙ Q) / ∂ L = P ∙MPL ,

де MPL — граничний продукт праці, що дорівнює відповідній частинній похідній: MPL = ∂Q / ∂L

За умови досконалої конкуренції на ринку праці граничні витрати на працю дорівнюватимуть ставці заробітної плати:

MRCL = ∂TC / ∂L = ∂ (W∙L) / ∂ L = W

Це означає, що загальні затрати на ресурс «праця» зростають на величину ставки заробітної плати для кожного додатково найнятого працівника. Звідси для умови досконалої конкуренції на обох ринках підприємство максимізує прибуток якщо

MRPL = MRCL = W.

Крива MRPL є кривою попиту на працю, оскільки кожна точка цієї кривої показує обсяг праці, залученої підприємством за даної ставки заробітної плати.

У ринковій економіці попит на працю (або на будь-який інший ресурс) залежить від продуктивності. У цілому чим вища продуктивність праці, тим більший попит на неї. Висока чи низька продуктивність праці, включаючи її граничну продуктивність, залежить від якості затраченої праці, кількості та якості факторів виробництва, що взаємодіють, та рівня використання технічних знань. У свою чергу якість праці залежить від грамотності, освіченості, навченості та кваліфікованості робітників. Країна з малоосвіченими робітниками не спроможна освоїти сучасні технології, що вимагають використання комп’ютерів і складної техніки.

На продуктивність праці впливають також кількість і якість факторів виробництва, що взаємодіють. Розвинуті країни нагромадили значні запаси високопродуктивних засобів і знарядь праці в промисловості, будівельному комплексі, на транспорті, в освіті й науці, в інших галузях виробництва. Бідні країни цього не мають. Велике значення для рівня і динаміки продуктивності праці мають прогресивні технології, форми власності та методи управління. Країна може мати значні ресурси і високоосвічених робітників, але слабий менеджмент, низьку виконавчу та технологічну дисципліну. Останні фактори знижують рівень продуктивності праці в країні.

Зрештою, поєднання вищої якості робочої сили і праці, нагромадження капіталу і науковотехнічного прогресу веде до значного підвищення продуктивності праці й попиту на працю. На цьому матеріальному підґрунті зростає й заробітна плата.

146

Пропозиція праці. Праця — це ресурс, який займає особливе місце на ринку ресурсів у зв’язку з тим, що доходи від цього ресурсу є домінантними для найчисленнішої соціальної групи населення в будь-якій країні світу. Особливість ресурсу «праця» полягає в тому, що це єдиний ресурс, який не має відособленого від власника цього ресурсу існування. Це означає, що власником здатності до найманої праці є індивід. Саме він вільний обирати сферу застосування своїх трудових здібностей. Для спрощення аналізу абстрагуємось від того, що праця може бути переважно розумовою чи фізичною, простою чи складною, кваліфікованою чи некваліфікованою, престижною чи непрестижною і т. ін. І припустимо, що є тільки один вид однорідної праці. За такої передумови вибір найманого працівника стосовно того, на який час він віддасть підприємцю в користування свої здібності і скільки часу залишить для дозвілля, визначається величиною реальної ставки заробітної плати (ціни праці).

Крива індивідуальної пропозиції праці може мати різні конфігурації (рис. 10.1а, б). Рис. 10.1а ілюструє ситуацію, за якої нижньою межею ставки реальної заробітної плати, за якої наймані працівники погоджуються пропонувати свої послуги, є (W/P)0. Крива SL1 має висхідний нахил, це означає, що у найманих працівників є бажання пропонувати більше праці у міру зростання ставки заробітної плати. На рис. 13.3б зображена крива пропозиції SL2 складної конфігурації. За відносно низьких ставок реальної заробітної плати (від (W/Р)0 до (W/P)N) крива SL2 має висхідний нахил. Починаючи зі ставки, що перевищує (W/P)N, працівник скорочує пропозицію своєї праці.

Рис. 10.1. Криві індивідуальної пропозиції праці

Так відбувається тому, що найманий працівник, пропонуючи свою працю на ринку, мусить здійснити вибір між зростанням доходу і збільшенням часу дозвілля. Якщо, наприклад, ставка заробітної плати дорівнювала 35 грн. за годину і працівник за 8-годинний робочий день отримував зарплату в 280 грн., то при зростанні ставки з 35 грн. до 40 грн. працівник за 7 годин отримає ті самі 280 грн. заробітної плати. Окрім того, він отримає додатково 1 годину дозвілля. Але така поведінка найманого працівника не обов’язкова. Залежно від сімейного стану, стартових економічних умов індивіда, його пріоритетів у системі цінностей тощо одні індивіди будуть збільшувати пропозицію праці зі зростанням ставки заробітної плати, інші почнуть зменшувати її, віддаючи перевагу збільшенню вільного часу.

Сучасна економічна теорія вважає вільним увесь час, який не використовується в межах ринкового сектору економіки. Таким чином, вільний і робочий час є альтернативами для найманого працівника. Збільшення робочого часу дає можливість більше заробляти, а отже,

147

більше споживати економічних благ, але це зростання споживання здійснюється за рахунок скорочення часу дозвілля, оскільки чим вищою є ставка заробітної плати, тим дорожчою є кожна година дозвілля. Наприклад, якщо індивід “А” має годинну ставку в 50 грн., а індивід “В” — в 150 грн., то кожна вільна від роботи в ринковому секторі економіки година дозвілля коштує індивіду “В” втричі дорожче, ніж індивіду “А”. Тому індивід “В” важче відмовляється від роботи за наймом. Така поведінка пояснюється ефектом заміщення вільного часу на користь робочого

(пропозиції праці) у зв’язку зі зростанням ставки заробітної плати.

З іншого боку, є і протилежний ефект — ефект доходу, зміст якого полягає в тому, що при зростанні ставки заробітної плати пропозиція праці зменшується. Пояснюється дія цього ефекту тим, що вища ставка заробітної плати дає змогу отримати вищий дохід за менших затрат робочого часу.

Зрозуміло, що ефект доходу може превалювати за надвисоких ставок заробітної плати, а ефект заміщення властивий для переважної більшості категорій найманих працівників. Тому найпоширенішою є крива пропозиції праці, що має висхідний (додатний)нахил.

В розглянутих ситуаціях працівник сам визначає обсяг праці, який він хоче запропонувати на ринку. На практиці, на пропозицію праці впливає також держава. Вона законодавчо обмежує час виробництва у шкідливих для здоров’я людини умовах праці; обмежує тривалість робочого дня, тижня тощо, встановлює мінімальну межу заробітної плати, нижче якої підприємець не має права опускати її. Окрім того, підприємства певною мірою самі визначають тривалість та режим роботи (одно-, дво-, тричи чотиризмінний) залежно від галузі та технологічного процесу (безперервний чи з перервами).

У зв’язку з цим є певні особливості формування пропозиції праці для окремого підприємства, для галузі та економіки в цілому.

Як правило, великі галузі економіки є основними споживачами найманої праці певної кваліфікації чи спеціальності. Так, вугільна промисловість в Україні є єдиним роботодавцем для шахтарів, а на ливарників пред’являє попит металургійна галузь. За таких умов крива пропозиції праці матиме додатний (висхідний) нахил. Причини, що зумовлюють висхідний нахил кривої пропозиції праці галузі:

перевищення сили ефекту заміщення дозвілля працею над ефектом доходу, зумовлених зміною (зростанням) ставки заробітної плати, що виявляється в тому, що у міру зростання ставки заробітної плати збільшується пропозиція праці не тільки тими, хто вже зайнятий у виробничому процесі, а й тими, хто відмовлявся за нижчої ставки заробітної плати брати участь у процесі виробництва (студенти, учні, пенсіонери, жінки, що доглядають дітей, старих і хворих тощо);

галузі з високою ставкою заробітної плати стають привабливими для працівників інших галузей з меншою ставкою заробітної плати. Оскільки загальна чисельність економічно активного населення (робочої сили) в короткостроковому періоді є незмінною, то «переливання» працівників у високооплачувані галузі спричиняє дефіцит найманої праці порівняно з обсягом капіталу в галузях з низькою оплатою. Наслідком цього є зростання граничного продукту праці в низькооплачуваних галузях, що змушує підприємства цих галузей збільшувати заробітну плату;

Пропозиція праці в масштабах економіки. Світовий досвід свідчить, що зростання ставки заробітної плати зумовлює зростання пропозиції праці, тобто крива SL для економіки як цілого теж має додатний (висхідний) нахил. Якщо припустити, що зростання ставок заробітної плати буде мати стійку тенденцію до зростання й надалі, то, за незмінності інших умов, крива пропозиції мала б вигляд SL (рис. 10.1б), адже зростання зарплати в кілька разів за незмінного (насиченого) обсягу споживання економічних благ привело б до скорочення робочого та до збільшення вільного часу. Але НТП за цей час запропонує нам багато нових речових товарів і послуг, про існування яких ми сьогодні навіть не здогадуємося. Щоб задовольнити ці потреби, наймані працівники будуть знову збільшувати пропозицію праці.

Рівноважний обсяг праці забезпечує повну та ефективну занятість. Повна зайнятість

означає, що всі, хто бажає працювати за ринковою ставкою заробітної плати, можуть реалізувати свої бажання. Навіть за умови перевищення чисельності робочої сили над рівноважним обсягом зайнятих LЕ в економіці може існувати повна зайнятість. Пояснюється це тим, що надлишок

148

чисельності робочої сили над LЕ буде утворювати природне безробіття — таку кількість працівників, які за рівноважної ставки заробітної плати (WE) не бажають пропонувати більше праці, ніж LЕ , і добровільно залишаються без роботи. Ефективною зайнятість LE є тому, що за такого рівня зайнятості граничний дохід від праці дорівнює граничним затратам на останню одиницю праці, тобто MRPL = MRCL.

Форми і системи заробітної плати. Для розуміння сутності важливим є один із аспектів праці — ставка заробітної плати, яка є ціною, що її сплачує роботодавець найманому працівникові за функціональне використання його праці. Окрім ставки, заробітна плата формується на підставі багатьох різних за своїм функціональним призначенням складових. Співвідношення цих елементів утворює структуру заробітної плати, яка охоплює: основну та додаткову зарплату, а також види винагород, що входять до кожної зі складових.

Заробітна плата з боку її організації виступає у вигляді почасової і відрядної плати. Почасова плата являє собою заробітну плату, яку отримує працівник за певний робочий час. Вона виникає в процесі становлення капіталістичних відносин і переважає на перших етапах розвитку капіталізму. Почасова форма заробітної плати застосовується там, де потрібно виробляти продукту саме стільки, скільки того вимагає технологія. Надлишок виробленої продукції є порушенням технології та не стимулюється. Почасова форма функціонує як почасово-нормативна та почасово-преміальна. Почасово-нормативна передбачає оплату за відпрацьований час та за виконання нормативів робіт, які (нормативи) періодично переглядаються. Почасово-преміальна передбачає оплату за відпрацьований час та додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці тощо.

У подальшому на перше місце виходить відрядна, яка передбачає залежність заробітної плати від обсягу виробленої за певний час продукції. Відрядна заробітна плата — це форма, що заохочує збільшення обсягів виробництва продукту. Вона застосовується тоді, коли саме від інтенсивності праці робітника залежить обсяг виробництва. Відрядна форма зарплати передбачає систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці, за ризик і т. ін.

Ця форма заробітної плати в певних умовах мала свої переваги, бо вона забезпечувала контроль за якістю продукції та праці, давала можливість підтримувати певний рівень інтенсивності праці, значно зменшувала функції контролю з боку роботодавця, бо цей контроль здійснювався за допомогою виготовленої продукції, від кількості і якості якої залежала заробітна плата.

Проте з розвитком продуктивних сил і суттєвими змінами в організації виробництва та праці відбулись певні зміни у співвідношенні почасової та відрядної праці. З часом, в найбільш розвинених країнах, таких, наприклад, як США, почала переважати почасова заробітна плата. Вона поширилась через те, що широке застосування автоматизованих процесів перенесло акцент у виробництві з кількості продукції на її якість. Одночасно зросла потреба в застосуванні не стільки фізичних (енергетичних, транспортних тощо) функцій робітника, скільки потреба у використанні його інтелектуального потенціалу. Важливою передумовою поширення почасової оплати праці стало й те, що застосування конвеєрів давало змогу встановлювати примусовий ритм (інтенсивність) праці.

Окрім форм заробітної плати існують різні системи заробітної плати, які характеризують певну організацію заробітної плати, як правило, пов’язану тією чи іншою формою мотивації праці. Перші наукові розробки в галузі нормування та організації заробітної плати пов’язані з американським інженером Ф.Тейлором, який на рубежі ХІХ-ХХ ст. розробив тарифну систему, що отримала назву системи Тейлора. Використовуючи хронометраж операцій, які виконував робітник, та аналізуючи організацію праці, він установив два види тарифних ставок. Одна для тих, хто виконував і перевиконував установлену норму. Вона, як правило, на 20—30 % перевищувала звичайну ставку. Інша була на 20—30 % нижче від звичайної. Вона встановлювалась для робітників, які не виконували норми. По суті, це була штрафна система заробітної плати, яка базувалась на науковому підході, але була відкрито спрямована проти найманих працівників, бо примушувала їх значно посилювати інтенсивність праці. Саме це

149

викликало незадоволення й опір профспілок і змусило економістів шукати більш м’які системи організації виробництва і заробітної плати. Унаслідок цього на зміну системі Тейлора прийшли системи Меррика, Ганта та ін. Але загалом вони були досить жорсткими щодо робітників, тому на сьогодні майже не застосовуються.

У сучасних умовах, які дуже відрізняються рівнем організації виробництва і суспільства від тих, що були на початку ХХ століття, відбувся перехід до нових, більш гнучких систем заробітної плати. Основними принципами їх організації є:

залучення робітників за допомогою відповідної організації заробітної плати до досягнення цілей, що стоять перед фірмою, шляхом поширення їх участі в організації виробництва, його плануванні, управлінні тощо;

використання широкого набору мотиваційних стимулів, які пов’язані не тільки безпосередньо з матеріальним заохоченням працівника через заробітну плату та її відповідну організацію, а й з широким використанням різноманітних систем соціальних гарантій для працюючих. Сюди слід віднести приватні програми соціального страхування, корпоративного пенсійного забезпечення, різноманітних пільг, пов’язаних з лікуванням, підвищенням кваліфікації

іт.ін.;

застосування значної диференціації в заробітній платі, яка дозволяє враховувати індивідуальні кваліфікаційні особливості працівника;

значне зростання тих елементів у заробітній платі, які не є стабільними і використовуються для посилення мотивації найманого працівника.

Серед різних систем заробітної плати можна виділити кілька характерних систем, а саме:

тарифні, преміальні, колективні.

Тарифна система заробітної плати будується на розробці тарифних ставок, які диференційовані від розрядів. Їх може бути досить багато, що залежить від галузі, особливостей професії тощо. Так, в автомобільній промисловості США для робітників передбачено від 14 до 18 розрядів. У колишньому Радянському Союзі панувала шестирозрядна система рівня кваліфікації робітників.

Тарифна система націлена на стимулювання робітників до сумлінного виконання своїх операцій, забезпечення високої якості робіт, оволодіння суміжними професіями, забезпечення раціонального використання устаткування.

Тарифна система, як вона склалась у СРСР та в інших соціалістичних країнах, у своїй організації включала три основних елементи:

1.Тарифну ставку. Це ставка заробітної плати працівника, який виконує роботу за першим розрядом.

2.Тарифно-кваліфікаційні довідники. Це документ, що містить опис характеру операцій, які здійснює працівник відповідної професії і відповідної кваліфікації, вираженої у розрядах. У цих довідниках уміщені також вимоги до знань і вмінь працівника конкретного (за розрядом) рівня кваліфікації.

3.Тарифну сітку. Вона містить тарифні коефіцієнти, що показують різницю в тарифних ставках розрядів, вищих за перший.

В Україні діє тарифна система, яка включає: тарифні ставки; тарифні сітки; схеми посадових окладів; тарифно-кваліфікаційні характеристики. За допомогою тарифної системи заробітної плати здійснюють диференціацію робіт залежно від їх складності, а робітників залежно від їхньої кваліфікації та рівня відповідальності за розрядами тарифних сіток. Вони є основою диференціації заробітної плати.

Для стимулювання інженерно-технічного та управлінського персоналу система тарифних ставок базується на так званій аналітичній оцінці робочого місця. Її суть полягає в тому, що за допомогою бальної системи оцінюються численні фактори, які відображають обсяги роботи працівника, її складність, умови, за яких виконується конкретна робота, індивідуальні риси виробника (сумлінність, досвід роботи, рівень професійної підготовки тощо). Поширеним методом при цьому також є ранжування цілей компанії чи фірми і встановлення матеріальної винагороди працівнику відповідно до його внеску в досягнення конкретної мети.

150

Преміальні системи найчастіше застосовуються в тих випадках, коли характер роботи дозволяє чітко визначити внесок конкретного працівника. Однією з видів такої системи є відрядно-преміальна, яка передбачає сплату певної надбавки за виготовлену понад норму продукцію. Ця система спрямована на посилення інтенсифікації праці і найчастіше застосовується в тих випадках, коли підприємцю необхідно збільшити кількість продукції, що виробляється.

Досить часто використовується преміальна форма організації заробітної плати й у вигляді погодинно-преміальної системи. У тих випадках, коли фірма має складне устаткування і зацікавлена в його збереженні та сумлінному використанні, встановлюються премії за дотримання технологічної дисципліни, дбайливе обслуговування обладнання тощо. При цьому вважається за доцільне застосування преміальних надбавок у розмірі не менше 3—5 % від основної заробітної плати. Нижчий відсоток надбавки, як показує досвід багатьох фірм, не має чітко визначеної стимулюючої функції.

Між найманим працівником і власником капіталу існує постійна суперечність. У системі оплати праці ця суперечність проявляється в тому, що найманий працівник, який отримує свою частку, незалежно від фінансового стану підприємства, на якому працює, залишається байдужим до його (підприємства) частки. Для того, щоб зацікавити найманого працівника у результативній діяльності підприємства, застосовують систему пайової участі у розподілі доходів підприємства. Частка участі найманого працівника в доходах фірми визначається двояко:

—визначенням частки кожного працівника в чистому доході підприємства;

—у формі акціонування та отриманні дивідендів на певний обсяг акціонерного

капіталу.

Значне місце займають також колективні системи заробітної плати. Вони є певною реакцією в організації суспільного виробництва на подальший розвиток відносин власності, що, у свою чергу, пов’язано з посиленням усуспільнення виробництва. Серед таких систем чи не найбільш поширеною є система участі в прибутках. Вона спрямована на те, щоб зацікавити працівників у кінцевій меті функціонування підприємства, а саме в одержанні прибутку. З цією метою з прибутку виділяється частина для створення спеціального преміального фонду, з якого працівники отримують винагороду за підвищення продуктивності праці, зменшення витрат виробництва, внесення раціоналізаторських пропозицій і т.ін.

Премії можуть видаватись у вигляді акцій того підприємства чи компанії, на якій працює робітник. Це певною мірою залучає його не тільки до участі в розподілі частини продукту, але деякою мірою і до управління підприємством.

З розвитком системи трудових відносин їх удосконалення відбувається не тільки в напрямі поліпшення організації заробітної плати, але й створення різноманітних систем соціального страхування та соціального забезпечення. Прикладом останнього можуть бути системи корпоративних пенсійних фондів, у формуванні яких беруть участь роботодавці і наймані працівники. Такі системи недержавного пенсійного забезпечення дуже поширені в багатьох країнах. До цих систем часто розробляються також різноманітні системи охорони здоров’я, коли робітники, а нерідко і члени їх сімей, обслуговуються за рахунок фірми.

Пошук нових і вдосконалення існуючих систем заробітної плати дозволяє пом’якшити протилежність економічних інтересів найманого робітника і роботодавця, залучити творчий, інтелектуальний потенціал працівника і, урешті-решт, сприяє збільшенню прибутку власника засобів виробництва.

Причини диференціації заробітної плати. Розміри заробітної плати в різних країнах суттєво відрізняються. Причинами відмінностей у національному рівні заробітної плати є: розмір вартості робочої сили; технологічний рівень виробництва; рівень продуктивності праці; сила й авторитет профспілок; вплив держави на політику доходів. Щоб пояснити відмінності в рівнях заробітної плати між галузями та індивідами, слід звернути увагу на вплив таких факторів:компенсаційні відмінності, відмінності в якості праці, елементи унікальної праці та сегментація ринку праці.

Деякі зі значних відмінностей у заробітній платі, що є в повсякденному житті, виникають унаслідок відмінностей робочих місць. Різна праця має різну привабливість, складність, зручність,

151

тому заробітну плату можуть підвищувати, щоб компенсувати додаткові витрати на відтворення робочої сили. Відмінності в заробітній платі, що покликані компенсувати відносну непривабливість, або нематеріальні відмінності самої праці називають компенсаційними відмінностями. Праця в деяких галузях є небезпечною для здоров’я. Через це вартість робочої сили на таких галузевих ринках є високою. Це одна з причин того, що в реальному житті вартість робочої сили може перевищувати граничну продуктивність праці. Навпаки, працю, що є особливо приємною чи психологічно вдячною, оплачують досить скромно. Ці фактори знижують вартість робочої сили, і вона може бути меншою від вартості граничного продукту праці.

Одна з головних причин нерівності в заробітній платі полягає у величезних відмінностях в якості праці, спричинених вродженими та фізичними здібностями, освітою, підготовкою та досвідом. Люди дуже відрізняються здатністю примножувати доходи підприємства. Важливим фактором є людський капітал, термін, що означає запас корисних і цінних знань, нагромаджених під час навчання, і який відповідно підвищує вартість висококваліфікованої робочої сили. Частину високої заробітної плати працівників вищої кваліфікації (інженерів, юристів, лікарів, економістів, менеджерів) слід розглядати як дохід на інвестиції в людський капітал.

Одна з причин нерівності в розмірах заробітної плати полягає у тому, що ринки праці поділені на неконкуруючі групи. Замість того щоб бути єдиним фактором виробництва, робоча сила є сукупністю різних, але тісно пов’язаних між собою робочих сил різних професій: металургів, машинобудівників, лікарів, правників, агрономів. Агрономи і правники є неконкуруючими групами, оскільки важко і надто дорого замінити одне з потрібних умінь, які конкурують лише в загальному плані. Інженера-машинобудівника не можна за одну ніч замінити інженером-металургом. Оскільки люди спеціалізуються в певній діяльності, то вони стають частиною субринку робочої сили: атомних електростанцій, сільського господарства, лісохімічної галузі, торгівлі тощо. Через те вони є об’єктом пропонування та попиту на це вміння, а тому їхні власні трудові доходи зростають чи спадають залежно від стану справ в українському машинобудуванні, що характеризується глибокою кризою; цим пояснюється низька оплата праці, яка в цій галузі загалом є висококваліфікованою.

Сімейний дохід — сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв’язків та спільності побуту невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім’ї. Сімейний дохід — економічна основа відтворення сім’ї.

Доходи населення в ринковій економіці виконують такі функції:

1)добробуту — забезпечують певний рівень життя населення;

2)мотиваційну — сприяють ефективному включенню до виробничого процесу шляхом створення системи нових стимулів;

3)соціальну — формують відповідну якість життя, що охоплює умови праці, життя і відпочинку, соціальні гарантії та забезпеченість, охорону правопорядку і дотримання прав людини, природно-кліматичні умови і стан навколишнього середовища, наявність вільного часу й можливості його ефективного використання, а також суб’єктивні відчуття спокою, комфортності та стабільності.

Є різні джерела формування сімейних доходів:

власність на ресурс «праця», який не має відособленого від власника існування і забезпечує доходи у формах: заробітна плата, доходи від особистого підсобного господарства, від індивідуальної та кооперативної трудової діяльності, нормальний прибуток підприємця, гонорари;

власність на ресурси, що мають відокремлене від їх власника існування, забезпечує такі форми доходів: процент, рента, орендна плата, прибуток, дивіденди тощо;

трансферти — це виплати, які здійснює держава або підприємець і за які платник не отримує товари чи послуги. До трансфертів відносять допомогу у зв’язку з безробіттям, пенсії,

152

виплати у зв’язку з непрацездатністю, субсидії на освіту тощо. З розвитком суспільства трансфертні платежі стають все вагомішою частиною доходу домашніх господарств;

інші джерела (спадщина; дарування; виграші і т. ін.)

За ресурси, які домашні господарства постачають на ринок ресурсів, вони отримують певне відшкодування. Перш за все, це виручка за реалізований товар (робочу силу). Вона виступає у формі заробітної плати, рівень якої визначається дією закону вартості і тими загальними умовами, за яких здійснюється відчуження цього товару (кон’юнктура на ринку праці, ступінь організованості продавців робочої сили і роботодавців, ступінь і форми втручання держави в процеси функціонування ринку праці тощо).

Заробітна плата є основним джерелом доходу для переважної частини населення, бо в розвинутих країнах частка найманих працівників становить 85—90 %. У загальній сукупності доходів домашнього господарства заробітна плата коливається в межах від 2/3 до 3/4 доходу.

Окрім доходу, який являє собою гроші або продукти, тобто має натуральну форму, сімейне господарство володіє і певним майном. Майно — це уречевлена вартість у вигляді матеріальних об’єктів, як то власний будинок, автомобіль, меблі і т. ін., а також у вигляді фінансових активів, що мають форму готівки, рахунків в ощадних установах, акцій тощо. Наявність майна і його розміри відіграють важливу роль, принаймні з двох позицій.

По-перше, його розміри і структура суттєво впливають на витрати домашнього господарства (для його утримання) і на доходи в тій частині, в якій вони можуть бути джерелом певних доходів.

По-друге, розміри нагромадженого майна можуть стати основою для трансформації домашнього господарства як структури, яка функціонує для задоволення потреб його членів у підприємницьку структуру. Це надзвичайно важливо враховувати в тому плані, що підприємництво повинно постійно поповнюватись.

Персональний розподіл доходів — це розподіл доходів між окремими фізичними особами, сім’ями або домогосподарствами. Аналіз персонального розподілу доходів дає можливість виявити фактори, що визначають рівень і структуру доходів окремих сімей.

Фактори, що впливають на структуру сімейних доходів: 1) розмір грошових доходів членів сім’ї; 2) наявність чи відсутність безплатних і пільгових благ; 3) рівень цін на споживчі економічні блага; 4) обсяг податків; 5)наявність чи відсутність безробітних у сім’ї; 6)ступінь соціальної захищеності; 7) тривалість робочого дня працюючих у ринковому секторі; 8) наявність чи відсутність доходів від власності, що функціонує незалежно від власника; 9) наявність та число утриманців тощо.

Про рівень життя населення свідчить не тільки рівень сімейних доходів, а й напрямки їх використання, до яких належать:

придбання економічних благ довгострокового користування (квартир, меблів, електропобутової техніки, затрати на освіту, довгострокове страхування життя тощо);

придбання економічних благ поточного споживання (одяг, їжа, оплата комунальних послуг з охорони здоров’я, транспортних та інших послуг);

сплата податків та обов’язкових неподаткових платежів;

придбання цінних паперів, нерухомості та іншого майна з метою збереження цінності заощаджень або ж з метою отримання додаткових доходів на заощаджені кошти;

інші витрати.

Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим прожиткового мінімуму, який має дві форми прояву: фізіологічний та соціальний.

Фізіологічний мінімум враховує витрати на задоволення найнагальніших фізіологічних та фізичних потреб, включаючи витрати на оплату основних послуг (комунальних, транспортних і т. ін.) практично виключаючи придбання одягу, взуття та інших непродовольчих товарів з розрахунку, що на фізіологічний мінімум сім’я живе короткий час, і вона має необхідне житло,

одяг, взуття та інші необхідні в побуті речі. Якщо індивідуальні доходи нижче цієї межі, то настає скорочення населення в країні.

Соціальний мінімум, крім фізіологічного, включає також затрати на задоволення

153

мінімальних духовних і соціальних потреб, які суспільство визначає (нормує) як такі, що забезпечують прийнятний для суспільства рівень життя.

Чим бідніша країна, тим більша частка сімей, що проживають у межах фізіологічного мінімуму. Звісно, що найважливіше значення для забезпечення фізіологічного життя людини має харчування. Чим вища частка затрат на харчування у загальній структурі витрат домогосподарства (сім’ї), тим нижчий його добробут. Це означає, що структура витрат сім’ї є важливим показником економічного розвитку країни. Німецький статистик Ернст Енгель дослідив ще в XIX ст. структуру споживання сімей з різними рівнями доходів і виявив емпіричну залежність, яка потім отримала назву закону Енгеля. Зміст закону Енгеля полягає в тому, що частка національного доходу, витрачена на продукти харчування, є важливим індикатором добробуту. Чим менша ця частка, тим вищий добробут. Зі зростанням доходів домогосподарств частка витрат на харчування зменшується; частки витрат на одяг, житло та комунальні послуги зазнають незначних змін, а частки витрат на задоволення соціальних та культурних благ суттєво зростає.

Прожитковий мінімум є індикатором визначення межі бідності в суспільстві й відбиває якісний перехід між різними рівнями споживання. Прожитковий мінімум розділяє сім’ї (домогосподарства, окремих осіб) на дві умовні групи за рівнем споживання — забезпечених та

малозабезпечених.

Згідно з Законом України «Про прожитковий мінімум» норматив прожиткового мінімуму формується з розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення.

Важливу роль в організації відносин з купівлі-продажу робочої сили відіграє держава. У сучасних умовах вона не стоїть осторонь питань функціонування економіки, а постійно втручається в систему суспільного виробництва з метою його регулювання. Однією з форм такого втручання виступає встановлення мінімальної заробітної плати. За своєю соціально-економічною роллю мінімальна заробітна плата призначена для забезпечення мінімальних умов відтворення робочої сили. Через це вона не повинна бути меншою від встановленого рівня малозабезпеченості, і в цьому її економічне призначення. Соціальний аспект визначення мінімальної заробітної плати відображає проблему розподілу національного доходу. Держава забезпечує найманим робітникам право на його певну частину і гарантує цю частину у вигляді мінімальної заробітної плати.

Уперше питання про мінімальну заробітну плату виникло в Новій Зеландії та Австралії на рубежі ХІХ-ХХст. На міждержавному рівні цей процес набуває законодавчого оформлення тільки з 1928 р., коли Міжнародна організація праці (МОП) приймає конвенцію №26 «Про створення процедури встановлення мінімальної заробітної плати», а в 1970 р. — Конвенцію про встановлення рівня мінімальної заробітної плати з урахуванням особливостей країн. У деяких країнах, наприклад, у Франції, Іспанії, Нідерландах та інших, мінімальна заробітна плата встановлюється централізовано. У деяких с Данії, Італії, Німеччині — децентралізовано.

Слід підкреслити, що мінімальна заробітна плата визначається у формі погодинної оплати для працівників або помісячних окладів для службовців. Це означає, що найманий робітник може отримувати заробітну плату і нижче рівня мінімальної заробітної плати. Такі умови стають реальністю тоді, коли робітник зайнятий неповний робочий тиждень або неповний робочий день.

У кожній країні існує власне законодавство стосовно мінімуму заробітної плати. Воно відображає, перш за все, національні особливості розрахунку прожиткового мінімуму.

Значною мірою рівень мінімальної заробітної плати залежить і від усієї системи соціальноекономічних відносин, що складаються в тій чи іншій країні. Зрозуміло, що там, де профспілки мають суттєвий вплив на розвиток суспільства, можливості найманих працівників щодо захисту своїх прав, що відображаються в рівні мінімальної заробітної плати, будуть більшими, ніж у країнах з нижчим рівнем організації профспілкового руху.

Особливості встановлення і контролю за рівнем мінімальної заробітної плати досить часто відображаються і в межах дії законів про цей рівень заробітної плати. Так, у деяких країнах,

154

скажімо, у США, частина найманих робітників залишається поза межами дії цього закону. Виступаючи конкретною державною соціальною гарантією, вона є обов’язковою для

підприємств будь-якої форми власності. її рівень, згідно з чинним законодавством, визначається з урахуванням таких чинників:

вартісної величини, мінімального споживчого кошика;

загального рівня середньої заробітної плати;

продуктивності суспільної праці;

рівня зайнятості.

При цьому Закон України «Про оплату праці» фіксує як необхідну залежність між межею малозабезпеченості і мінімальною заробітною платою. Ця залежність полягає в тому, що розмір заробітної плати не може бути нижчим за вартісну межу малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Інфляційні процеси призводять до неперервного зменшення реальної заробітної плати. Протилежний процес — перегляд мінімальної заробітної плати — є досить складним і повільним. Ця проблема частково вирішується за рахунок індексації заробітної плати. Разом з тим, цей метод створює певну проблему: індексація заробітної плати зменшує стимули до високоефективної організації трудової діяльності, тому в деяких країнах Заходу сьогодні від індексації відмовляються.

Мінімальна заробітна плата тісно пов’язана з визначенням прожиткового мінімуму. Він у різних країнах визначається по-різному. Так, в одних країнах цей мінімум включає лише ті матеріальні блага, що необхідні для фізичного існування людини. В інших прожитковий мінімум включає і витрати, необхідні для задоволення всіх тих потреб робітника, які забезпечують розвиток його робочої сили. Як правило, у державі мінімальна заробітна плата повинна дорівнювати прожитковому мінімуму або бути більшою за нього. В Україні протягом багатьох років після здобуття незалежності мінімальна заробітна плата була нижча за прожитковий мінімум.

Кризовий стан економіки України, на жаль, поки що не дозволяє підтримувати відповідний науково обґрунтований рівень прожиткового мінімуму для значної частини населення, особливо соціально вразливих прошарків — багатодітних сімей, інвалідів, основної маси пенсіонерів і безробітних. Ці люди неспроможні без допомоги держави забезпечувати хоча б мінімальні свої потреби, тому категорія наших співвітчизників, які знаходяться за межею бідності, надзвичайно численна.

При аналізі доходів бюджету сім’ї принципово важливо врахувати не просто номінальний їх розмір, а реальну купівельну спроможність, що залежить від рівня цін на товари, послуги та динаміки інфляційних процесів у тій чи іншій країні.

Одночасно слід розуміти, що чисельність і склад сім’ї, співвідношення між працюючими і непрацюючими у реальному житті надзвичайно різноманітні. Це позначається як на обсязі, так і на структурі доходів. Середні цифри не в змозі врахувати цю різноманітність (тут особливо часто виходить як у тому анекдоті: пан сам з’їв курку, але разом зі слугою вони з’їли по півкурки). Однак середні величини мають позитивну властивість: дають можливість виявити типову ситуацію і визначити головні тенденції її розвитку. У нашому випадку — це тенденції формування та використання сімейних доходів. На цьому й базується їх широке застосування при аналізі цих доходів.

Витрати домашніх господарств. Отримання сімейних доходів, якими б великими вони не були, з точки зору теоретичного економічного аналізу не слід абсолютизувати як самоціль, адже це лише засіб задоволення потреб людини. Із зростанням доходів не тільки повніше задовольняються потреби сім’ї, а й змінюється структура системи надання переваг в їх використанні. У цьому виявляється одна з форм закону зростання потреб та їх ускладнення. Відповідно змінюється і структура витрат сім’ї.

Пропонуючи ресурси, домашні господарства тим самим створюють базові умови для організації функціонування суспільного виробництва. Але це тільки одна сторона їх економічної ролі. З іншого боку, домашні господарства виступають тим суб’єктом ринкової економіки, який

155

формує кінцевий попит на вироблені в суспільстві товари та надані послуги. Саме вони, урештірешт, визначають, що виробляти, в якій кількості і з якими якостями. Це здійснюється через витрати, які роблять ці господарства.

Витрати домашніх господарств визначаються метою їх функціонування, яка зводиться до задоволення різноманітних потреб. Це витрати на предмети довгострокового користування, меблі, автомашини, складні побутові прилади і на предмети поточного споживання, як то харчі, одяг, взуття тощо. Важливою складовою витрат домашніх господарств виступають витрати на послуги. Задоволення потреб в послугах відіграє помітну роль перш за усе в процесі відтворення робочої сили. В умовах ринку переважна частина послуг є платною і тому можливість доступу до більшості послуг прямо впливає на якість відтворення робочої сили.

Витрати виступають другою стороною доходу, бо вони визначаються тим доходом, який залишається в домогосподарстві після сплати податків державі, серед яких найважливіший — це

податок на особистий дохід.

Витрати домашніх господарств, як правило, класифікують. У США така класифікація включає:1)витрати на товари довгострокового користування; 2)витрати на товари короткострокового користування; 3)витрати на послуги. У нашій державі під час розрахунку споживчого кошика витрати домогосподарств класифікують дещо інакше. Це такі витрати: 1) на харчування; 2)промислові товари (одяг, взуття тощо); 3)предмети спільного користування (посуд, холодильник, пральна машина тощо); 4)транспорт; 5)послуги (освіта, культура і т.ін.).

Витрати домогосподарств відіграють надзвичайно важливу роль в економічному житті суспільства, бо це кінцеве споживання. Усе суспільне виробництво об’єктивно націлене саме на задоволення потреб. У зв’язку з цим витрати домогосподарств ретельно вивчає економічна наука. Ці знання відображає теорія споживання, яка розкриває поведінку споживача залежно від його уподобань, власних потреб, доходу й інших чинників.

Серед факторів, які найбільше впливають на витрати домашнього господарства, провідне місце займає дохід. Якщо дохід зростає, то в разі незмінних цін зростають і витрати. Але це має місце стосовно так званих вищих благ. До них належать, наприклад, блага, які задовольняють духовні потреби. Що ж стосується нижчих благ, а це блага, які задовольняють фізичні потреби, наприклад, потреби в харчуванні, то тут зростання доходу може й зменшувати витрати на їх споживання.

Крім доходу, на витрати домашнього господарства дуже впливають ціни. Якщо дохід домашнього господарства залишається незмінним, а ціни зростають, то витрати домогосподарства будуть зростати, а його реальний дохід зменшуватися.

На ринку завжди існує значна кількість товарів, які можуть за своєю споживчою вартістю заміняти інші товари. Наприклад, потребу в м’ясі людина може задовольнити і свининою, і яловичиною, і курятиною. Це дає можливість споживачеві шукати той товар-замінник, який є найдешевшим. Особливо це має місце у випадку зростання цін. Якщо, наприклад, ціна на яловичину зросла, то споживач намагається замінити цей товар іншим, наприклад, курятиною з метою задовольнити власну потребу, витративши на це найменшу кількість грошей.

Витрачаючи дохід, споживач завжди прагне до досягнення оптимального співвідношення між ціною і корисністю блага, яке він купує. Це правило в економічній літературі відоме як правило максимізації корисності. У дещо спрощеній формі воно полягає в тому, що споживач досягає максимального задоволення своєї потреби, якщо співвідношення корисності і ціни буде однаковим для різних товарів-замінників. Проте, як це вже було підкреслено вище, це правило максимізації корисності діє з певними обмеженнями, бо як зауважують представники інституціоналізму індивіду бракує необхідної інформації і сам він дуже часто є некомпетентним стосовно рівня споживчих вартостей тих чи інших товарів.

Але в реальній ринковій ситуації навіть при наявності інформації і компетентності в конкретних споживчих вартостях можливості індивіда стосовно зменшення негативного впливу цін дуже обмежені.

Ще складніші проблеми з оптимізацією членами домашніх господарств своїх витрат на послуги. Ціни тут мало контрольовані і ростуть, як правило, значно швидше ніж ціни на товари.

156

Це змушує населення шукати найдешевші варіанти отримання послуг, а це часто веде до отримання послуг дуже низької якості.

Скажімо в Україні на 2010 р. існувало 904 вищих навчальних заклади різних форм власності. Це для країни з населенням в 46млн. чол. занадто багато. В країнах Європи приблизно таких по кількості населення як Україна таких закладів не більше 100 на країну. Така кількість вищих навчальних закладів робить контроль за наданням освітянських послуг дуже проблематичним. До того ж ці ВНЗ мають 1005 своїх структурних підрозділів по всій державі і якість послуг, які вони надають, дуже часто є просто неприйнятною.

Ще одна гостра для України проблема пов’язана з послугами полягає в величезних масштабах корупції. Це часто приводить до того, що формально безкоштовні послуги медицини чи освіти на практиці перетворюються в платні. Так, проголошене Конституцією України право на безоплатне медичне обслуговування, освіту із-за величезного хабарництва перетворюється в систему платних послуг і тим самим суттєво трансформує витрати домашніх господарств.

Певна частина витрат домогосподарств пов’язана з тим процесом виробництва, який здійснюється в межах сім’ї з метою покращення умов проживання, поліпшення якості споживання і т.ін. Це витрати на приготування їжі, ремонт одежі, побутових приладів тощо. В українській сім’ї це внутрішнє виробництво домогосподарства займає значне місце і часто виступає не тільки засобом забезпечення більш повного чи найбільш раціонального задоволення потреб індивіда, а і певним способом самореалізації творчих здібностей людини.

Щодо зміни структури витрат із сімейного бюджету можна виявити кілька тенденцій.

Перш за все це скорочення у доходах питомої ваги коштів, що йдуть на харчування сім’ї. В цілому така тенденція прогресивна і свідчить про зростання рівня та якості життя населення. Вона характерна для всіх країн з динамічним розвитком економіки. Пояснюється це тим, що витрати на харчування — необхідна основа існування кожної людини. Видатки на нього, за всієї їх пріоритетності, визначаються традиційними сімейними потребами і менш за все піддаються скороченню. Тобто ці видатки більш-менш стабільні порівняно з іншими їх видами.

Позитивними є й тенденції зростання витрат із сімейного бюджету на соціально-культурні потреби, збільшення заощаджень та нагромаджень, які спрямовуються для поліпшення добробуту членів сім’ї, організацію власного бізнесу тощо.

Щодо згаданих загальних прогресивних тенденцій, характерних для використання бюджету домогосподарств у розвинутих країнах, то в Україні у 90-ті роки вони не проявлялися. Так, досить високою була питома вага витрат сімей на харчування (близько 3/5) і мізерними — нагромадження коштів (менше 1 %). Більше того, незважаючи на те, що частка витрат коштів з бюджету сім’ї на харчування в середньому була надзвичайно високою, споживання цих продуктів на душу населення наприкінці 90-х років істотно зменшилось. У цей період і відбулося суттєве зниження рівня добробуту сімей.

Добробут населення формується під впливом різних факторів, які іноді діють у різноманітних, навіть протилежних напрямах. Чим більше в домогосподарстві працездатних осіб, чим вищою є їх освіта, кваліфікація, тим краще вони працюють або займаються підприємницькою діяльністю, тим більшим буде сукупний дохід сім’ї. І навпаки, переважання в сім’ї непрацездатних осіб, утриманців, пенсіонерів з малою пенсією зменшує сукупний і середньодушовий дохід. Як правило, додаткові джерела добробуту для наших сімей — малі пенсії, стипендії, допомоги різного призначення та субсидії — не є вирішальними.

Не сприяє зростанню добробуту і масова втрата роботи працездатними членами сім’ї, тобто безробіття, яке в Україні за останні роки безперервно збільшується. Знижується добробут українських сімей і зростають податки на доходи, нерухомість, а також збільшуються різні збори, платежі, особливо перманентне підвищення плати за комунально-побутові послуги.

Суттєвим фактором негативного впливу на добробут сімей залишається інфляція, яка без компенсаційних заходів з боку держави є хронічною для економіки України. Тож, соціальна політика уряду має бути спрямованою на реальне стримання інфляції, стабілізацію курсу гривні, скорочення безробіття та своєчасних розрахунків з боргами по виплаті зарплати і пенсій, оптимізацію податків й інших платежів.

157

Країна ніколи не буде багатою, якщо в ній основна маса населення зубожіла. Навпаки, зростання доходів домогосподарств сприятиме і зростанню споживчого попиту, пожвавленню економічної кон’юнктури, поступальному розвитку суспільства.

Взаємозв’язок двох секторів. Домогосподарства з державою мають органічні взаємозв’язки. З одного боку, вони об’єктивно заінтересовані в існуванні сильного державного апарату, який забезпечує охорону кордонів країни, підтримує правопорядок, створює і вдосконалює законодавство, регулює функціонування різних сфер і галузей економіки та управляє адміністративно-територіальними утвореннями, забезпечує значною мірою безкоштовні освітні та медичні послуги тощо. Весь цей громіздкий державний апарат утримується за рахунок податків, в т. ч. і громадян (домогосподарств). І хоча всім нам не дуже хочеться віддавати гроші державі у формі податків, зборів та інших платежів, але це є об’єктивна умова існування країни, її суспільства і кожного з нас.

З іншого боку, держава за рахунок податків та різних платежів юридичних і фізичних осіб формує спеціальні фонди: пенсійний; соціального, медичного страхування; сприяння зайнятості тощо. Це дає змогу їй сплачувати пенсії непрацездатним особам, матеріально підтримувати дітейсиріт, інвалідів, безробітних, відшкодовувати втрату заробітної плати через травми і хвороби. З державного бюджету, який також формується в основному за рахунок податків, держава фінансує системи освіти, охорони здоров’я, утримує силові структури (армію, міліцію тощо).

Образно кажучи, економіка домогосподарства пов’язана з економікою держави за принципом сполучених посудин. У періоди економічної активності зростає обсяг виробництва (національний дохід країни) і суспільство має можливість підвищувати добробут сімей шляхом збільшення як трудових доходів, так і пенсій, стипендій, інших соціальних виплат. І хоча можливості сім’ї щодо маневрування своїми ресурсами небезмежні навіть у періоди сприятливої економічної кон’юнктури, вона може більше витрачати коштів на поточні потреби, освіту, зміцнення здоров’я своїх членів та робити заощадження.

У періоди погіршення загальної економічної кон’юнктури (кризи) в країні доходи сім’ї скорочуються і вона мусить зменшувати свої видатки або шукати нові можливості поновлення доходів.

Перерозподіл національного доходу. Об’єктивними передумовами перерозподілу є зростання витрат держави, необхідність суспільних витрат (послуги освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства, дитячих ясел і садків, будинків інвалідів і людей похилого віку, дитячих будинків тощо) та нерівномірність доходів, що може призвести до економічних диспропорцій і підриву економічних стимулів. Нерівність доходів є не тільки наслідком неоднакової ефективності та продуктивності виробництва, а також результатом нерівного розподілу приватної власності на засоби виробництва, що є відображенням історичних тенденцій формування права власності в кожній країні та впливу соціальних відносин у суспільстві. Політика перерозподілу зачіпає інтереси всіх класів і соціальних верств населення і завжди супроводжується виникненням суперечностей.

Перерозподіл національного доходу в економічній теорії розглядається в межах державних фінансів. Держава відіграє вирішальну роль у перерозподілі доходів, виконуючи цим самим свою соціальну функцію. Зазначимо, що держава — це лише один учасник перерозподілу. Монополістичні фінансові корпорації, підприємницькі структури, що володіють факторами виробництва, здійснюють активний вплив на законодавчу діяльність і поведінку уряду в прийнятті рішень у бюджетній, фінансово-кредитній та податковій політиці. Співвідношення політичних сил у суспільстві також впливає на характер перерозподілу доходів.

Держава здійснює перерозподіл доходів на двох рівнях.

1.Держава може втручатись у процес формування цін на економічні фактори виробництва

ітаким чином захищати інтереси економічних агентів, гарантуючи їм отримання доходів. Це стосується в першу чергу ренти, процента і заробітної плати. Так, політика Національного банку щодо встановлення облікової ставки, ставки рефінансування формує рівень доходів банківського капіталу. А політика заморожування заробітної плати приводить до стримування доходів найманих працівників. Державна підтримка сільськогосподарських цін у більшості країн світу

158

гарантує фермерам отримання відповідного доходу.

2. Держава може втручатись у перерозподіл пізніше, стягуючи податки із суб’єктів господарювання. У цьому разі держава змінює результати індивідуального розподілу доходів між економічними факторами виробництва.

Результати перерозподілу можуть проявлятись у формі вертикального перерозподілу (між багатими та бідними за рахунок різного роду податків) та горизонтального перерозподілу (за рахунок трансфертів, субвенцій, витрат на охорону здоров’я та освіту, субсидії тощо). Економічна доцільність перерозподілу забезпечується за допомогою поєднання реалізації двох розподільних принципів: принципу ефективності та принципу соціальної справедливості. Здійснюючи принцип соціальної справедливості, держава гарантує своєму громадянину достатній рівень життя, не допускає, щоб він опинився за межею бідності. Із цією метою держава визначає мінімум оплати праці, якого обов’язково повинні дотримуватись роботодавці всіх форм власності.

Споживання та заощадження. Однією з найважливіших в економічному відтворенні є функція споживання, що являє собою зв’язок між споживанням та доходом. Вона розкриває взаємозв’язок між величиною видатків на споживання та обсягом використовуваного особистого доходу. Це поняття ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний взаємозв’язок між споживанням і доходом. Крива графіка на рис. 10.2, що проходить через точки А, B, C, …, G, є функцією споживання. Для кожного розміру національного доходу визначається розмір споживання С домогосподарства. Споживання зростає разом із збільшенням національного доходу.

У точці А споживання перевищує розмір національного доходу, у точці В воно точно відповідає обсягу національного доходу, а починаючи з точки С споживання становить частину національного доходу.

C
28,000				E

26,000			В	D	E F	G
		А	В	D	E F
		А	С
24,000
22,000
20,000					E
45					E
0						DI
0	22,000	24,000	26,000	28,000	30,000	DI
20,000	22,000	24,000	26,000	28,000	30,000

Рис. 10.2. Функція споживання

Зміни у споживанні, які спричиняються змінами в доході, називають граничною схильністю до споживання

MPC = ∆ C / ∆Y

Гранична схильність до споживання — це величина додаткового споживання, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу. Гранична схильність до споживання коливається в межах від 0 до 1.

У системі розширеного економічного відтворення споживанню належить надзвичайно велика роль. По-перше, воно є головним компонентом сукупних видатків. По-друге, те, що не

159

споживається, — заощаджується. Заощадження — це частина доходу, що не споживається.

Отже, заощадження S дорівнюють національному доходу Y мінус споживання С: S = Y – С

Заощадження здійснюють домогосподарства, підприємства, організації та держава. У ринковій економіці основними cуб’єктами заощадження є домогосподарства і підприємства.

Економічні дослідження показують, що дохід є визначальним компонентом не тільки споживання, а й заощадження. Багаті заощаджують більше ніж бідні не тільки в абсолютних цифрах, а також як процент від доходу. Часто найбідніші витрачають більше ніж заробляють. Тому, як правило, замість заощадження зростають борги.

Функція заощадження показує зв’язок між розміром заощадження та доходом. Гранична схильність до заощадження визначається як частка кожної додаткової одиниці доходу, що йде на додаткове заощадження, тобто

MPS = ∆ S / ∆Y

Сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використання національного доходу на заощадження повинні дорівнювати обсягу національного доходу країни

Y =C+S .

Сума граничних схильностей до споживання та заощадження дорівнює одиниці:

MPC + MPS =1

Отже, MPS = 1 – MPС. Заощадження є вартісним показником інвестицій і нагромадження капіталу. Поняття інвестицій застосовують, щоб позначити збільшення запасу матеріальних капітальних благ. Відповідно інвестиції мають місце тоді, коли є заощадження і коли за їх рахунок створюється реальний капітал.

Отже, між заощадженнями та інвестиціями існує прямий зв’язок. Його можна розглядати, приміром, на як на рівні корпорації, так і в масштабі суспільного відтворення. В останньому разі використовують поняття «національні заощадження» і «норма національних заощаджень».

Національні заощадження — це та частина національного доходу, яка не використовується на споживання, тому що має бути спрямована на нагромадження капіталу і багатства країни. Це

— чисті заощадження і чисті нагромадження.

Норма національного заощадження (ННЗ), визначається як відсоток національного доходу, що заощаджується. Заощадження, здійснювані за рахунок національного доходу називаються чистими заощадженнями. Оптимальною нормою національного заощадження вважається 20— 25%. Між нормою національного заощадження, інвестиціями і темпами економічного зростання існує тісний взаємозв’язок. Тому кожна країна особливу увагу звертає на стимулювання схильності населення, домогосподарств, підприємств до заощадження.

ТЕМА 11. ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ

1.Державне регулювання ринкової економіки: необхідність, цілі та методи

2.Фінансова система. Державний бюджет та державний борг

3.Система оподаткування та її елементи. Класифікація податків. Крива Лаффера

1. Державне регулювання ринкової економіки: необхідність, цілі та методи

Еволюція економічної діяльності держави. Вона є результатом еволюції суспільства на певному етапі його розвитку і визнанням того, що суспільство заплуталось у невирішених суперечностях. Суспільство не може без певної сили позбутися суперечностей, які виникають, чи примиритися з ними. Для того щоб вони не завдавали шкоди економічному розвиткові суспільства і стабілізували його, необхідна була сила, яка пом’якшувала боротьбу, утримувала

160

порядок, формувала «правила поведінки» суб’єктів господарювання. Ця сила, яка виросла із суспільства, поступово стала над суспільством і все більше відчужувалась від нього, і є державою.

Розвиток людської цивілізації підтверджує, що втручання держави в економіку відбувалося здавна, проте його ступінь у різні історичні періоди був неоднаковим. На перших етапах еволюції держава виступала як зовнішня сила щодо суспільного виробництва. Держава через свою особливу роль у суспільстві тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власними виникненням і необхідністю.

З розвитком, держава розпочала контроль за обміном всередині роду, общини, країни, впливаючи на все суспільне життя, великого успіху вона досягла у стимулюванні міжнародних зв’язків. Держава генерувала нові торгові шляхи і виконувала роль посередника між різними країнами. Торгове суперництво між країнами призвело до військових конфліктів і застосування владою заходів протекціонізму, а саме утримання в секреті техніко-технологічних новин, придбання дешевих матеріалів для обробної промисловості тощо. Держава втручалася в процеси господарської діяльності й ніколи не була пасивною щодо різних суспільних груп, класів, верств. Вона замовляла товари суб’єктам виробництва, здійснювала державне споживання, тобто була великим споживачем.

На ранньому етапі державне господарство збігається з особистим господарством глави держави. Державна скарбниця у цей період — одночасно й особиста скарбниця князя, короля. Основна частина суспільних потреб, а це — утримання володаря під час подорожей, військові й транспортні повинності, забезпечення армії всім необхідним та інше, задовольняється в натуральній формі.

У період пізнього середньовіччя роль держави, її економічна діяльність посилюється і стає закономірним явищем у суспільному розвитку. Суспільне виробництво починає змінювати форму господарювання, оскільки зароджуються капіталістичні відносини. У країнах Західної Європи це було пов’язане з найбільш грубими формами насильства: розорення дрібних виробників, поневолення колоній, работоргівля тощо. Ці заходи проводилися за безпосередньої участі держави. На етапі первісного нагромадження торгові і колоніальні компанії мали економічні відносини з монархічною державою, що допомагала в централізації та концентрації грошей, готувала їх перетворення в капітал. Зі зміцненням економічного становища буржуазії пропорції розподілу прибутку між буржуа і феодалами підлягали перегляду, що відбулося в результаті буржуазних революцій. Тому спочатку для буржуазії було характерне продержавне, а потім антидержавне мислення. У цілому власники засобів виробництва неодноразово змінювали своє ставлення до держави.

Становлення централізованих монархій змінює економічну діяльність держави. Державна скарбниця відокремлюється від особистої скарбниці монарха. Джерелом її поповнення стають такі постійні податки, як обов’язкові платежі. Основний податковий тягар лягає на низові верстви суспільства. Запроваджується правило, що будь-який борг глави держави стає боргом держави (це розширило кредитоспроможність держави). З’являються постійні внутрішні і зовнішні позики. Запроваджуються паперові гроші. Великим монархіям цього періоду були необхідні регулярні армії, великий штат чиновників і значні обсяги коштів. Збільшення витрат держави вимагало шукати джерела доходів. Панівною економічною доктриною в суспільстві став меркантилізм, висхідним початком якого був протекціонізм. Держава зменшувала внутрішні митні збори, замінюючи їх встановленням мита на товари, завезені з інших країн. Велику роль відігравала держава в проведенні і розширенні кордонів світового економічного простору, первісному нагромадженні капіталу.

На свою користь держава вилучала певну частину суспільного продукту для утримання державної машини: апарату чиновників державної влади, армії, поліції, судів та ін. Таке вилучення і перерозподіл доходів (як частки суспільного продукту) вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов’язки всіх членів суспільства. Зазначені суто утриманські інтереси держави визначали її обмежену діяльність в економіці.

Поряд з цим у ринковій економіці багатьох країн, заснованій на приватних, вільно

161

конкуруючих капіталах, почали все частіше виявлятися негативні процеси: економічні кризи, падіння промислового виробництва, масове безробіття та ін. Ставало все більш очевидним, що природний, стихійний розвиток товарно-грошових відносин у нових умовах сам по собі не може впоратися із різкими загостреннями суспільного відтворення, а як результат — неможливість забезпечення відносної економічної рівноваги та стабільності, а також соціальної захищеності населення. Процес розвитку суспільства об’єктивно вимагав виваженого втручання в економіку держави з метою регулювання діяльності господарських суб’єктів.

На межі ХІХ і ХХ ст. суспільний розвиток характеризувався формуванням монополій і фінансового капіталу, вивезенням капіталу, експансією розвинутих країн, переміщенням жорстокої конкуренції в міжнародний простір та ін. Зміни, які відбувалися в економічному механізмі, продовжували вдосконалювати економічну діяльність держави. Вона стає суб’єктом економічної діяльності.

Концепції державного регулювання економіки та їх еволюція. Теоретичні аспекти розвитку економіки до середини XX ст. базувались на працях англійських класиків політекономії. Їх ідеї були насичені детермінізмом, абсолютною залежністю господарських процесів від дії економічних законів. Класична теорія, в цілому, практично не залишила розробок щодо цілеспрямованого і систематичного впливу держави на економічний розвиток суспільства.

Процес трансформації капіталістичної системи в змішану практично розпочався після Великої депресії 1929—1933 рр., яка поставила під сумнів саме існування капіталізму. Надалі — після Другої світової війни — ці трансформаційні процеси істотно активізувались.

Головним ідеологом активного втручання держави в економіку був відомий англійський економіст Дж. М. Кейнс. Кейнсіанська модель державної політики ставила за мету контроль і регулювання сукупного попиту для того, щоб він відповідав сукупній пропозиції при забезпеченні повної (високої) зайнятості населення. Кейнс виходив з того, що ціни і зарплата змінюються не досить динамічно, особливо в короткостроковому періоді. Тому його модель передбачала стимулювання сукупного «ефективного» попиту шляхом мотивації до інвестування приватного капіталу, а також перерозподіл через бюджет деякої частки національного доходу на користь незаможніх і державне фінансування громадських робіт. Основними інструментами регулювання, за Кейнсом, мають бути: державний бюджет; дефіцитне фінансування економіки; облікова ставка процента.

Так, у періоди криз рекомендувалось розширяти державні витрати, стимулювати інвестиції приватного сектора шляхом зниження податків, низької ставки процента. Кейнсіанська концепція стала теоретичним обґрунтуванням нового підходу до ролі держави в ринковій економіці. Вона знайшла найбільш повне застосування в економічній політиці президента США Ф. Д. Рузвельта (до речі, Дж. Кейнс був радником у нього) при виході країни з Великої депресії на початку 30-х років.

Кейнсіанська модель — це концепція опосередкованого макроекономічного регулювання, цільові пріоритети якої — зайнятість і стабільність економічного зростання, інструменти — кредитно-грошова політика і державний бюджет. Кейнс виходив з того принципового посилання, що ринковий механізм не в змозі забезпечити стабільне економічне зростання і повну зайнятість, а тому потрібне втручання держави. Ідея про необхідність такого втручання в ринкову економіку утвердилась в суспільній свідомості та державній економічній політиці у повоєнний період в усіх розвинутих країнах.

З часом, на рубежі 70—80-х років, кейнсіанська концепція і заснована на ній політика були піддані критиці з боку неокласичного напряму, і в першу чергу монетаристів. Вони виходять з постулату щодо тенденції капіталістичної економіки до рівноваги, усталеності та стабільності. Представники цього напряму вважають, що ринок, конкуренція, гнучкість цін — кращі механізми встановлення рівноваги. При цьому також акцентується увага на інфляційному характері кейнсіанських рецептів дефіцитного фінансування. Дійсно, на той час проблемою номер один для західних країн була галопуюча інфляція. Так, один з найвідоміших представників монетаризму М. Фрідмен вбачав альтернативу ідеї державному регулюванню в свободі конкуренції і підприємництва. Він особливо різко виступав проти втручання держави в грошовий обіг. Ідеї

162

Фрідмена були використані в так званій рейганоміці. Прихильники неоліберальних концепцій вважають, що потрібно відмовитися від кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання, які призводять до різких коливань грошової маси і перейти на суворе регулювання грошей в обігу, незалежно від кон’юнктури. Грошова маса, на їх погляд, може бути збільшена лише відповідно до довгострокових темпів зростання національного доходу.

Неокейнсіанці, як і раніше, виходять з того, що у капіталістичній економіці існують стійкі причини, які зумовлюють відхилення від оптимального використання ресурсів і стабільного зростання, тому для їх коригування необхідна держава.

Проте, як стверджує досвід, держава в змішаній економіці використовує елементи різних концепцій регулювання економічних процесів. Здійснюючи централізоване регулювання, вона надає своїм заходам загального характеру та сприяє підвищенню рівня узгодженості дій на мікро-

імакрорівнях. Активне втручання держави в суспільне відтворення викликане перш за все необхідністю підтримання умов саморегулювання економіки, забезпечення ефективності функціонування ринку.

Забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Ще А. Сміт стверджував, що держава є гарантом і захисником прав власності, цілісності національного суверенітету, законності і правопорядку, стабільності національної валюти. Більшість цих функцій можна віднести до «передекономічних», бо без їх реалізації стабільний і ефективний ринок неможливий. Необхідна правова база передбачає такі засоби, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності й гарантоване дотримання контрактів. Уряд установлює «правила гри», що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами. Економікоправовий порядок забезпечується державою через оформлення і закріплення загальних правил поведінки економічних суб’єктів. Вони складаються з: приватного права розпорядження власністю

іправил його передачі; прав, що регулюють відносини всередині економічних одиниць, — підприємницьке, сімейне та юнацьке право; прав, що регламентують грошове забезпечення економіки і фінансове господарство державного підпорядкування, — право емісійного банку, податкове та фінансове право; прав, що закріплюють санкції для дій, які виключають конкуренцію або загрожують їй, — конкурентне право, право економічних штрафів та ін. Основні послуги, що забезпечуються урядом, включають: застосування поліцейських сил для підтримання суспільного порядку; введення стандартів вимірювання ваги і якості продуктів; створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг. Така діяльність уряду поліпшує розподіл ресурсів. Забезпечення ринку засобом обігу, гарантована якість продуктів, визначення прав власності й відповідальність щодо дотримання умов контрактів — усі названі заходи обумовлюють збільшення обсягів торгівлі.

Держава захищає ринок від монополізації, від знищення конкуренції, тому що при послабленні конкуренції ефективність суб’єктів господарювання знижується. По-друге, необхідність державного втручання зумовлена й тим, що певна економічна діяльність є невигідною для суб’єктів господарювання. Тому держава здійснює будівництво шляхів, електростанцій, комунальне обслуговування будинків, санітарний контроль тощо. По-третє, втручання держави викликано необхідністю певного перерозподілу доходів, підвищенням доступу населення до деяких товарів і послуг. Механізм перерозподілу доходів передбачає виплату з державного бюджету і позабюджетних фондів пенсій, стипендій, дотацій, різної допомоги.

Відмови ринку. В сучасній економічній науці необхідність урядового втручання в економіку пов’язують з відмовами ринку (фіаско ринку). Відмови ринку — це небажання або неспроможність ринку задовольнити потреби суспільства чи окремих груп індивідів ринковою економічною системою.

Розглянемо основні випадки відмов ринку.

1.Ринок ґрунтується на індивідуальній економічній свободі та конкуренції учасників господарського процесу, що є істотною перевагою цієї форми господарювання. Індивідуальна економічна свобода доти, доки вона не обмежує економічну свободу інших індивідів, є благом. У тому випадку, якщо свобода одного індивіда обмежує свободу інших, має бути суспільний

163

обмежувач індивідуальної свободи. Так, свобода підприємництва на основі конкурентної боротьби природним чином породжує свій антипод — свавілля монополій, який може бути обмежений законом про захист конкуренції (чи антимонопольним законодавством). Монополія — це стан, за якого кількість продавців стає такою малою, що кожен продавець може вплинути на загальний обсяг пропозиції, а тому й на ціну продукту, що продається. Коли монополія замінює конкуренцію, продавці отримують можливість маніпулювати цінами на власну користь і на шкоду суспільству. Монополія призводить до нераціонального розподілу економічних ресурсів.

2. Ринок повного мірою забезпечує виробництво благ для індивідуального споживання. Ці блага називають приватними. Приватні блага — це блага, споживання яких одними особами виключає можливість їх одночасного споживання іншими. Доступ до споживання приватних благ має той, хто хоче їх придбати та може їх оплатити. Це їжа, взуття, одяг, засоби гігієни, а також верстати, машини, сировина і т. ін. Звісно, приватні блага виробляються ринком в належному обсязі та потрібної структури.

Але є і ті блага, які можна споживати тільки сумісно, вони неподільні (національна безпека, забезпечення правопорядку, захист довкілля тощо). Такі блага називають суспільними. Суспільні блага — це ті блага, які водночас можуть споживатися багатьма особами, незалежно від того, може чи не може їх оплатити кожний окремий споживач. За виробництво суспільних благ відповідає уряд. Суспільні блага поділяють на два види: чисті, на які зовсім не поширюється принцип вилучення; та змішані, у яких суспільна корисність вища, ніж індивідуальна. Безпека держави, охорона правопорядку, підтримання в належному порядку вулиць міст і населених пунктів — чисті суспільні блага, виробництво яких фінансується за рахунок бюджетів. Змішані суспільні блага поділяються на: 1) загальнодоступні – земля, надра, водойми, флора та фауна – у випадку необмеженого доступу споживачі можуть споживати їх у надмірній кількості; 2) платні

– бібліотеки, освіта, медицина – вони можуть вилучатися зі споживання тих, хто не може або не хоче їх оплатити.

Регулювання виробництва і розподілу змішаних суспільних благ уряд здійснює:

—шляхом надання виключних прав на використання ресурсів для виробництва цих

благ;

—запровадженням адміністративних бар’єрів на шляху до входження на ринок цих благ шляхом ліцензування, квотування, надмірного оподаткування та ін..

Вплив уряду на виробництво платних суспільних благ здійснюється шляхом:

—виробництва цих благ у належному обсязі та потрібної структури на підприємствах державного сектору;

—надання субсидій для їх виробництва підприємницькому сектору;

—адміністративного обмеження доступу до використання цих благ.

3.Ринок дбає про зиск, залишаючись байдужим до проблем вичерпності невідтворюваних природних ресурсів. Уряд бере на себе відповідальність за долю майбутніх поколінь, обмежує доступ до цих ресурсів, частину їх консервує, запроваджує систему «покарань і стимулів» для запровадження ресурсозберігаючих технологій, фінансує фундаментальні наукові дослідження тощо.

4.Уряд урегульовує екстернальні ефекти, насамперед, негативні, пов’язані з перекладанням одними суб’єктами своїх витрат на інших суб’єктів без будь-яких компенсацій потерпілим. Це врегулювання здійснюється з двох боків:

уряд примушує за допомогою податків, штрафів, заборон припиняти виробництво і забруднення, обмежуючи згубний вплив на довкілля та на обсяг збитків, завданих іншим суб’єктам;

уряд знешкоджує екстернальні ефекти (відновлює) та відшкодовує збитки, завдані ними, за рахунок державного бюджету.

5. Уряд обмежує згубний вплив циклічних коливань, стабілізує економіку, тобто контролює рівень зайнятості та інфляції, що породжується коливанням економічної кон’юнктури. Історично склалося так, що найновішою та в певному розумінні найважливішою функцією уряду є стабілізація ринкової економіки, тобто допомога приватній економіці у

164

забезпеченні і повної зайнятості ресурсів, і стабільного рівня цін. Рівень виробництва залежить від загального обсягу витрат. Можливим є виникнення двох несприятливих ситуацій:

а) безробіття, коли загальний рівень витрат у приватному секторі занадто низький для реалізації повної зайнятості. Уряд зобов’язаний так доповнити приватні витрати, щоб загальний обсяг витрат — приватних і державних — був достатнім для створення повної зайнятості. Уряд повинен підвищити власні витрати на суспільні блага й послуги, а з іншого боку — скоротити податки для стимулювання доходів приватного сектору. Ринкова економіка не забезпечує повної зайнятості населення, тому регулювання ринку праці, матеріальне забезпечення безробітних — теж функція держави в ринковій економіці. Вона має піклуватися і про зайнятих, гарантувати їм мінімальний рівень споживання через законодавче регулювання рівня мінімальної зарплати.

б) інфляції, коли суспільство намагається витрачати більше, ніж дозволяє виробнича потужність економіки. Коли сукупні витрати перебільшують величину продукту за повної зайнятості, надмірні витрати викликають підвищення цін. Уряд зобов’язаний ліквідувати надмірні витрати, скоротити власні витрати, а також підвищити податки з метою скорочення витрат приватного сектору.

6. Перерозподіл доходу та національного багатства. Уряд регулює небезпечну для стабільності економічної системи диференціацію доходів серед різних верств населення, забезпечуючи соціальну спрямованість економічної системи. Ринкова система веде до нерівності у суспільстві: ті, що володіють значними капіталами, земельними площами, мають великі доходи, інші — досить незначні, крім того люди похилого віку, з фізичними чи розумовими вадами, безробітні взагалі не мають доходів в умовах ринкової системи. Ринкова система породжує значну нерівність у розподілі грошового доходу й, відповідно, у розподілі національного продукту між індивідуальними домогосподарствами.

Ринок визнає лише один критерій розподілу доходів: результат участі в конкуренції на ринку товарів (послуг) капіталів і робочої сили. Тому справедливими для нього є як високі доходи, що були отримані тими, хто досяг успіху у конкуренції, так і низькі у тих, хто зазнав невдачі. Чисто ринковий розподіл зовсім не гарантує прожиткового мінімуму. Нічим не обмежений і ніким не підкоригований ринковий розподіл, справедливий з точки зору законів ринку, призводить до різкої диференціації доходів, соціальної незахищеності значної маси населення. А коли такий розподіл не влаштовує більшість людей, це здатне породити серйозні соціальні конфлікти.

Держава виконує завдання щодо зменшення нерівності доходів у суспільстві. Трансфертні платежі забезпечують допомогу тим, хто її гостро потребує, здійснення різних програм соціального захисту. Уряд упорядковує структуру розподілу доходів шляхом ринкового втручання, тобто шляхом індикації цін. Законодавство щодо мінімальних ставок заробітної плати є прикладом того, як уряд фіксує ціни з метою підвищення доходів певних груп населення.

Об’єктом державного регулювання є вся економічна система держави. Це означає, що вся сукупність виробничих відносин, яка формується в процесі суспільного виробництва і стає об’єктом державного регулювання. Але оскільки економічна система суспільства має складну структуру і включає значну кількість підсистем (галузі, сфери тощо), які постійно функціонують, що виявляється в різноманітних соціально-економічних процесах, як-то економічні цикли, демографічні зміни, інфляція тощо, то вони і стають безпосереднім об’єктом державного регулювання. Об’єктом державного регулювання економіки є також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не вирішуються автоматично або можуть бути вирішені у віддаленому майбутньому, тоді як їх вирішення конче потрібне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності. Об’єктами державного регулювання економіки прийнято вважати: економічний (інвестиційний) цикл; секторну, галузеву та регіональну структури господарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу; зайнятість населення; грошовий обіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовку кадрів; довкілля; зовнішньоекономічні зв’язки.

Суб’єктом державного регулювання виступає держава в особі органів влади. Президент

165

країни, Верховна Рада, уряд, міністерства, адміністрації, Національний банк — усе це

безпосередні суб’єкти державного регулювання. Система формування владних структур, їх конкретні функції і межі відповідальності визначаються політичним устроєм країни, рівнем організації суспільства, співвідношенням класів, верств населення, політичних партій і т. ін. Як правило, права й обов’язки владних структур загалом і в частині їх можливого втручання в економічні процеси юридично оформлюються в Конституції країни, законах та інших нормативних актах.

Слід зазначити, що загальна організація суб’єкта державного регулювання залежить, насамперед від рівня розвитку демократії в конкретному суспільстві. Там, де існують сталі демократичні традиції, як правило, суб’єкти державного регулювання економіки найбільш повно відображають інтереси всього суспільства і несуть високу відповідальність за свої дії і за їх наслідки.

Сучасне суспільство складається з різноманітних соціальних груп, що відрізняються одна від одної за такими ознаками: майно, доходи, види діяльності, професії, галузеві та регіональні інтереси. Це — наймані робітники та власники підприємств, фермери та земельні власники, управлінці та акціонери, інвестори та ін. У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого регіону, виду діяльності. Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є об’єднання, асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів тощо. Виразниками соціально-економічних, культурних, екологічних, регіональних інтересів є також політичні партії. Наймогутніші виразники господарських інтересів — це спілки підприємців та профспілки. Вони реалізують власні концепції соціально-економічної політики, намагаючись максимально вплинути на державну економічну політику.

У тих же країнах, де демократичні інститути обмежені й існує скоріше автократія окремої особи чи партії (прикладом можуть бути Росія або Китай), там вплив держави на економічне життя може бути дієвішим за реалізацією, але не завжди ефективним за кінцевими наслідками. Хоча навіть у країнах з автократичними режимами, якщо вірити гаслам, усі дії владних структур підпорядковані інтересам народу. Проте історичний досвід свідчить, що тільки демократія здатна найбільш повно відображати інтереси всіх членів суспільства й забезпечувати їм максимум свободи в їх економічному житті.

Державне регулювання охоплює найважливіші макроекономічні процеси і здатне суттєво впливати на весь процес суспільного відтворення. Але абсолютизувати його не можна. Держава у своїх регуляторних функціях теж має обмеження. Вони виявляються в такому:

держава часто не має достатньо повної і достовірної інформації, яка б дозволила приймати найбільш дійові й ефективні управлінські рішення;

конкретні суб’єкти державного регулювання, як правило, несуть скоріше умовну відповідальність за свої рішення або ж не несуть її зовсім.

державне регулювання здійснюється переважно непрямими методами, і наслідки цього регулювання фіксувати й оцінювати часто можна тільки приблизно;

завжди існує недосконалість управління макроекономічними процесами, бо розвиток суспільного виробництва й кількість проблем, які виникають, постійно наростають, а державне регулювання завжди більш консервативне й інертне. Це призводить до того, що державне регулювання завжди має певні вади, які необхідно враховувати.

Визначення міри впливу уряду на економіку досить складне. Тому найчастіше обраховують цю міру за допомогою частки ВВП, яка перерозподіляється через державний бюджет. Є ще один спосіб визначення міри участі уряду в економічному житті. Це індекс економічної свободи (ІЕС). ІЕС — це агрегований показник, який включає десять показників, що мають складну будову і засвідчують рівень втручання уряду в економіку. Чим більша участь уряду в економіці, тим менший рівень економічної свободи, а сама економічна свобода має визначальний позитивний вплив на розвиток економіки. У зв’язку з цим виникає потреба у окресленні меж урядового впливу на економіку. Мінімальну межу урядового впливу визначає: 1) правова база функціонування економіки; 2) організація грошового обігу; 3) урегулювання

166

екстернальних негативних ефектів; 4) виробництво суспільних благ. Максимальна межа урядового впливу визначається як точка рівноваги між затратами, пов’язаними з державним втручанням, та виграшем у соціально-економічній ефективності.

Розрізняють дві моделі урядового регулювання економіки:

адаптивну модель, чутливу до змін і відмов ринку, що дає можливість уряду сумісно з приватним бізнесом гнучко пристосуватись до умов економічного (національного та міжнародного) довкілля. Прикладом цієї моделі урядового впливу на економіку є США;

проактивну модель, спрямовану на попередження фіаско ринку шляхом «виваженої міри» державного втручання в діяльність бізнесових структур. Ця модель властива японській системі урядового регулювання економіки.

Будь-яка національна економіка поєднує саморегулятивні та регулятивні механізми, які застосовує уряд. Якщо в процесі саморозвитку є загроза істотного відхилення від визначених відносних орієнтирів, завдання уряду полягає в приведенні цих показників (співвідношень) до такого рівня, який би не загрожував сталому економічному розвитку. Набутий досвід дозволяє стверджувати, що:

—критичний рівень безробіття не повинен перевищувати 15%;

—рівень дефіциту державного боргу, який не загрожує стабільності, коливається в межах 3—5 % ВВП;

—обсяг золотовалютних резервів має бути достатнім для покриття витрат на імпорт, як мінімум, за 3 місяці і т. ін.

Уряд здійснює вплив на економіку за допомогою економічної політики держави. Економічна політика — це система економічних цілей та засобів (інструментів), які забезпечують вирішення стратегічних (довгострокових) і тактичних завдань розвитку економічної системи країни, втілених у державних (урядових) програмах. Вирішення завдань, що постають перед урядом, вимагає певних інструментів (засобів). Інструменти (засоби) — це ті дії, за допомогою яких можна реалізувати цілі та завдання, що постають перед урядом. Уряд може здійснювати вплив на економіку, реалізуючи фіскальну, монетарну, зовнішньоекономічну, соціальну, антимонопольну, інвестиційну, антиінфляційну, антициклічну політику, а також політику ціноутворення, індикативне планування, амортизаційну політику тощо. Кожна з перерахованих вище складових має свою структуру засобів (інструментів) впливу на економіку з боку уряду.

Основні завдання, що постають перед урядами держав такі.

1.Розробка законів, норм і правил володіння власністю та функціонування ринків.

2.Здійснення державних (урядових) закупівель економічних благ з метою забезпечення ними секторів фірм та домашніх господарств, а також виробництво державним сектором суспільних благ з подальшим їх продажем чи передачею в частково оплачуване чи безоплатне користування (споживання). Урядові затрати на закупівлю економічних благ (речових товарів і послуг) сприяють перерозподілу ресурсів з приватного на суспільне споживання економічних благ. Якщо уряд купує на товари та послуги, то частина населення зможе завдяки діяльності уряду спожити оплачені суспільством блага.

3.Здійснення трансфертних виплат: на соціальне страхування, на випадок безробіття, виплати субсидій, субвенцій, допомоги.

4.Справляння податків. Сума затрат на державні закупівлі речових товарів і послуг та виплату трансфертів становить затрати держави. Головним джерелом надходжень (доходів) для можливості здійснення цих затрат є податки. Надлишкова сума затрат утворює дефіцит державних бюджетів, які фінансуються грошовою емісією або позикою.

5.Прямий та опосередкований вплив уряду на розподіл ресурсів. Уряд значною мірою може впливати на структуру виробництва, маніпулюючи податками і затратами, рекомендуючи «що» виробляти. Збільшуючи податки на певні групи товарів, уряд обмежує обсяги їх виробництва, а субсидуючи — стимулює їх зростання. Шляхом регламентування норм права уряд впливає на те, «як» виробляти. За допомогою податків і трансфертних виплат уряд впливає на вирішення проблеми «для кого» виробляти.

167

6.На уряд покладається вирішальна роль у розв’язанні проблем довкілля.

7.Національна безпека держави забезпечується виключно урядовим фінансуванням.

8.Захист конкурентного середовища та врегулювання проблем, пов’язаних з порушенням дії ринкових сил тощо.

Уряд використовує для впливу на економіку прямі та непрямі методи. Прямі методи впливу ще називають адміністративними, а непрямі — економічними. Адміністративні та економічні методи використовують відповідно прямі й непрямі засоби впливу. Обидва методи застосовують на всіх рівнях економічної системи. Але чим вищий рівень ієрархії, тим більше використовують адміністративні методи. Стосовно найвищого рівня урядової влади частка адміністративних і економічних методів залежить від рівня дохідної частини бюджету. Якщо державна казна пуста — превалюють адміністративні методи, якщо вона повна — переважають неадміністративні.

Прямі методи урядового впливу базуються на владно-розпорядчих відносинах і проявляються у формі адміністративного впливу на поведінку, функціонування і результативність економічних суб’єктів, обмежуючи певною мірою їх економічну свободу. Окрім того, адміністративні методи управління ґрунтуються на командних формах наказів і розпоряджень, які здійснюють ті, хто стоїть вище в ієрархії. Їм властива вертикальність. Адміністративні методи запрограмовані на швидкість, а не на економічну ефективність. Тут воля спирається не на економічний інтерес, а на владу. Ці методи характеризуються обов’язковістю й безальтернативністю виконання положень, наказів, розпоряджень владних структур і чіткою відповідальністю суб’єктів господарювання та громадян за їх невиконання. Спектр цієї відповідальності широкий і перебуває в діапазоні від попередження до штрафів і навіть карної відповідальності.

Засоби адміністративного впливу на економіку можна поділити на такі групи:

— засоби заборони (скуповувати акції своїх конкурентів; заборона здійснювати

будівництво чи інші види діяльності шляхом припинення видачі чи дії ліцензії);

—засоби дозволу (видача ліцензій, дозволів на використання раніше заборонених ресурсів чи інших економічних благ);

—засоби примусу (держава зобов’язує підприємців забезпечувати безпечні умови праці; організувати виробниче навчання, встановлювати очисні споруди, здійснювати обов’язкове страхування та ін.).

Найважливішими інструментами реалізації адміністративних методів є ліцензії,

квоти, норми, стандарти, санкції, ціни.

Ліцензії являють собою дозволи, які видають відповідні органи господарюючим суб’єктам. Як правило, вони мають місце тоді, коли підприємницька діяльність з виготовлення товарів, надання послуг або виконання робіт пов’язана з можливою небезпекою для громадян. Прикладом можуть бути ліцензії на спорудження будівель, мостів, на виробництво наркотичних речовин, виробництво медикаментів, надання медичних послуг тощо. В Україні порядок надання ліцензій регламентується спеціальним положенням про видачу ліцензій за окремими видами діяльності.

Квоти — це певні кількісні обмеження, які держава встановлює стосовно виготовлення, споживання або вивозу (ввозу) товарів на територію держави. В Україні прикладом досить частого застосування квот можуть бути обмеження в експортних та імпортних операціях. Так, захищаючи власного товаровиробника, наша держава неодноразово встановлювала квоти на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції, наприклад, м’яса, тростникового цукрусирцю й на інші товари. Слід відзначити, що в системі державного регулювання економіки держава повинна рахуватись і з тими квотами, які встановлюються для країни зовнішніми суб’єктами. Так, ми маємо досить жорсткі обмеження щодо експорту нашої металопродукції в країни Європейського Союзу. Проте зовнішні обмеження поступово зменшуються внаслідок загальносвітової тенденції лібералізації торговельних відносин, а для України ще й унаслідок вступу до СОТ.

Норми — це певні, як правило, науково обґрунтовані норми витрат сировини, матеріалів, праці на виготовлення продукції, а також норми споживання. Норми відіграють величезну роль в

168

організації функціонування всього суспільного виробництва. Скажімо, для того щоб розрахувати один із базових елементів державного бюджету — прожитковий мінімум — необхідно науково обґрунтувати норми споживання харчів, промислових товарів і послуг у розрахунку на одну особу і з урахуванням її віку. В Україні норми потребують постійного вдосконалення, бо значна їх частина ще була розроблена за епохи соціалізму і вже безнадійно застаріла. Проте реальною перепоною на цьому шляху є як відсутність державної системи нормотворення, так і політичні аспекти. Адже нормативи, наприклад, споживання певних матеріальних благ, часто приймаються занижені, щоб влада могла їх без великих зусиль потроху підвищувати й демонструвати суспільству своє піклування про власних громадян.

Стандарти — це ті самі норми, але вони жорстко встановлені стосовно найважливіших характеристик виробів чи послуг. Ці стандарти фіксують якість, розміри, вагу й інші параметри виробів. Стандарти супроводжуються і чітко визначеними методами контролю за якістю, за маркуванням, пакуванням, технологією виробництва тощо. Державні стандарти є обов’язковими. їх повинен дотримуватись кожен господарюючий суб’єкт, що випускає продукцію або надає послуги, які регламентовані таким стандартом. Слід підкреслити, що вступ нашої країни до СОТ відкрив нам широкі можливості щодо просування вітчизняної продукції на нові ринки. Але ці можливості ми можемо реалізувати тільки тоді, коли піднімемо якість нашої продукції до рівня міжнародних стандартів. Це одно з найважливіших завдань наших виробників, адже без дотримання міжнародних, насамперед європейських, стандартів годі й думати про широкий вихід на міжнародні ринки.

Санкції — це заходи, які вживає держава з метою покарання суб’єктів ринку. Палітра конкретних заходів тут надзвичайно широка і має різноманітні форми. Тут можуть бути економічні покарання (пеня, неустойка, штрафи, конфіскація тощо) і покарання у вигляді карної відповідальності. Санкції вживаються державою з різною метою, але з огляду на головні стратегічні завдання держави слід відзначити, перш за все, санкції, спрямовані на захист конкуренції.

У цьому напрямі піонером є США, у яких уже в 1890 р. було прийнято антимонопольне законодавство у вигляді акта Шермана. Ця країна характеризується і найбільш жорсткою системою захисту конкуренції. У системі покарань тут передбачено не тільки примусове розукрупнення, штрафи, а й позбавлення волі для посадових осіб терміном до трьох років. Дієвість антимонопольного законодавства США можна проілюструвати такими прикладами. Так, на початку XX ст. три величезні монополії — «Стандарт ойл» (нафтова галузь), «Дюпон» (вибухівка) та «Амерікен табекоу» (тютюнова галузь) — були розпущені. У 1982—1983 рр. одна з найбільших американських компаній, «Амерікан телефоун енд телеграф» (ATT), була поділена на десять незалежних компаній, хоча одна з них абревіатуру ATT зберегла.

В Україні санкції держава застосовує рідко і дієвість їх невелика. Що ж стосується стратегічного й надзвичайно важливого для ринку захисту конкуренції, то, маючи два прямі закони про захист конкуренції, держава, в особі Антимонопольного комітету, практично бездіяльна. Жодної резонансної справи цим комітетом не здійснено, хоча в Україні ступінь монополізації ще з часів Радянського Союзу надзвичайно висока. Складається враження, що цей комітет скоріше «кришує» вітчизняних монополістів. Всевладність корупції в Україні дає підстави якщо це і не стверджувати, то принаймні так думати.

Ціни. У ринковому механізмі вони відіграють надзвичайно важливу роль. Загалом ціноутворення повинно бути вільним, відображаючи, насамперед, співвідношення між попитом і пропозицією. Основний принцип має полягати у відмові від державного регулювання цін, оскільки воно порушує дію ринкового механізму, позбавляє ціни ролі індикаторів суспільного попиту, посилає виробникам помилкові сигнали, що веде до різко виражених негативних наслідків.

Але навіть у розвинених країнах держава вдається до регулювання цін, хоча, як правило, це стосується відносно невеликого сегменту ринку. Окремі спроби регулювання цін пов’язані, як правило, з екстремальними ситуаціями. Разом з тим держава встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію (послуги) природних монополій, забезпечуючи їм нормальний (середній)

169

прибуток і захищаючи кінцевих споживачів. Так, у США під державне регулювання підпадає 5— 10 % цін. Це ціни на газ, нафту, електроенергію, послуги залізниці й деякі інші. Як правило, такі ціни встановлюються на певний період — від місяця до року.

Досить поширеним явищем у розвинутих країнах Заходу є встановлення цін на такий товар, як робоча сила. За певних обставин в економіці уряд домовляється з профспілками за так зване заморожування заробітної плати. Це означає, що на певний термін (найчастіше на рік) дія колективних угод між роботодавцем і найманими робітниками стосовно підвищення реальної заробітної плати припиняється. По суті, це і є фіксація ціни на робочу силу. Більш поширеною щодо цього є практика фіксації нижньої межі ціни товару робоча сила. Ця практика виявляється у встановленні мінімальної заробітної плати.

Адміністративні методи застосовуються переважно тоді, коли ринкові методи або не діють, або ж недостатньо ефективні. Доцільність застосування адміністративних методів визначається тим, що, по-перше, тут відомо, хто віддає команду, виконавця команди, відповідального за наслідки реалізації адміністративного управлінського рішення. Тобто, тут відносини «управлінець — виконавець» персоніфіковані. По-друге, там, де фактор часу визначальний чи досить вагомий, адміністративні методи незмінні та вони дають можливість швидко вирішити проблему. Навіть якщо рішення було помилковим, його швидко можна відмінити, чого не можна зробити за управління економічними методами. По-третє, адміністративні методи незмінні для вирішення екстремальних, екстраординарних проблем. Кожна країна повинна мати систему надзвичайного управління на випадок війни, стихійного лиха, технологічної аварії, епідемії, спроби здійснення державного перевороту і т. ін.

Подекуди люди переоцінюють роль економічних і недооцінюють значення адміністративних методів. Таке ставлення до адміністративних методів властиве постсоціалістичним країнам, оскільки система адміністративного управління призвела до руйнації економіки. Однак, незалежно від країни чи рівня економічної системи, урядовий вплив на економіку можна здійснювати тільки в єдності обох методів. Пояснюється це тим, що будь-

який економічний регулятор включає адміністрування, оскільки контролюється певною економічною службою. Наприклад, бюджетна система відчує вплив зміни ставки оподаткування тільки після того, як буде прийняте адміністративне рішення про її зростання чи зниження. З

іншого боку, в кожному адміністративному регуляторі є щось економічне, оскільки це рішення приймають для впливу на поведінку інвестора, виробника, споживача, експортера чи імпортера і т. ін.

Звуження меж економічної свободи — це не тільки недолік. Якщо, наприклад, індивідуальна свобода одних поневолює або звужує межі індивідуальної свободи інших, то адміністративне втручання в обмеження економічної свободи перших є виправданим і бажаним. Це стосується багатьох сфер діяльності: 1) жорсткий урядовий контроль монопольних ринків; 2) урегулювання зовнішніх негативних ефектів і їх наслідків для довкілля (заборона будувати житло, підприємства і т. ін. на території заповідників; заборона використовувати шкідливі технології тощо); 3) розробка та контроль за дотриманням стандартів; 4) визначення і підтримання мінімально допустимого рівня добробуту, гарантованого мінімуму заробітної плати, виплат з безробіття); 5) захист національних інтересів у системі світового господарства (ліцензування експорту, контроль імпорту, використання іноземних позик, інвестицій, валютних обмежень та ін.).

Разом з тим, адміністративним методам властива низка недоліків. По-перше, вони досить трудомісткі та дорогі. Якщо рішення, яке могла прийняти одна особа, приймається колегіально, це не тільки робить його дорожчим, а й створює персональну безвідповідальність.

По-друге, хоча ці методи прості та зрозумілі, але вони мало підходять для управління масовими явищами і процесами. О. Бек у книзі «Нове призначення» описує постанову політбюро про збір листя чаю, підписану Сталіним, де визначається число і місяць початку, кінець збору врожаю, а також вимога, щоб лист чаю був зрілим. Звісно, цю постанову в повному обсязі виконати неможливо, адже природа не підкоряється постановам уряду і лист може визріти раніше чи пізніше зазначеної в постанові дати. Якщо ж розпочати збір чаю своєчасно, може виявитися,

170

що лист некондиційний.

Спроба поширити адміністративні методи не тільки на управління функціонуванням, а й на розвиток системи, виявилась трагічною для долі соціалістичної економічної системи.

Непрямі методи — це система правових і економічних інструментів, за допомогою яких держава впливає на поведінку економічних суб’єктів, а також на функціонування і результати економіки, не обмежуючи економічної свободи суб’єктів господарювання. Економічні (непрямі) методи ґрунтуються на економічному інтересі та використовують інструменти фіскальної, монетарної, зовнішньоекономічної, соціальної, цінової, антициклічної та антиінфляційної політики. Економічним методам, на відміну від адміністративних, властива горизонтальність. Їх основою є взаємовигідні зв’язки. Ринкова культура передбачає виняткову чесність і порядність партнерів (соціальний капітал). Вона знищує тих, хто зраджує партнера.

Економічні методи найбільш підходять для регулювання масових явищ. І в цьому їх переваги. Разом з тим, економічним методам властиві певні недоліки: 1) для економічних методів важко визначити завчасно довгострокові наслідки, тут є проблема вимірювання результату; 2) помилки, допущені урядом при використанні цих методів, множаться на масовість явищ та підлягають регулюванню. Ускладнюється проблема тим, що, по-перше, помилка виявляється тільки з часом, подруге, на неї впливає мультиплікативний ефект, по-третє, призупинення дії помилкових рішень при застосуванні економічних методів вимагає багато часу.

Головними інструментами, які застосовуються під час реалізації економічних методів, є: податки, амортизація, грошова емісія, операції на відкритому ринку, зміна норми обов’язкових резервів і зміна облікової ставки, державні закупівлі тощо.

Податки — це обов’язкові платежі в державний бюджет (як у центральний, так і в місцевий), які сплачують усі громадяни. Ці платежі відіграють значну роль у розвитку країни. У розвинених країнах податки становлять до 90 % дохідної частини державного бюджету. З огляду на державне регулювання економіки податки забезпечують, перш за все, фінансування бюджетної сфери. Отже, чим більше надходжень від податків, тим більше можливостей для розвитку соціальної сфери і виробництва загалом. Проте збільшення податків з погляду можливостей збільшення надходжень до бюджету має певну межу. Теоретично (зрозуміло, дуже приблизно) вона визначається кривою Лафера.

Поряд із наповненням бюджету, податкова система дає можливість регулювати диференціацію доходів у суспільстві, зменшуючи розрив між найбагатшими і найбіднішими верствами населення. Для орієнтира тут використовують такі показники майнової нерівності, як коефіцієнт децільності, коефіцієнт Джині, криву Лоренца тощо.

Важливим напрямом втручання держави в податкову систему є стимулювання через податки суспільного виробництва. Це досягається як наданням податкових пільг, так і звільнення від податків на певний термін. В Україні податкова система на сьогодні ще є дуже обтяжливою для підприємців, хоча останнім часом намітилася загальна позитивна тенденція. Зменшено кількість загальнодержавних податків і знижено ставки на основні податки.

Змінюючи податкові ставки на протязі економічного циклу, держава впливає на динаміку національного виробництва. У період спаду і подальшої депресії держава істотно знижує прибутковий податок і податок на прибуток корпорацій, у результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і з’являється стимул до розширення виробництва. Отже, в даному разі низькі податки відіграють роль «каталізаторів» економічного зростання. Навпаки, наприкінці фази піднесення, коли настає «перегрів» економіки, виробництво виходить за рамки платоспроможного попиту, що здатне викликати кризу, держава різко підвищує податкові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити або принаймні послабити силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між пропозицією і попитом на товарних ринках. У такому разі високі податки відіграють роль «вбудованих стабілізаторів» економічного зростання.

Нарівні із загальним регулюванням податкових ставок, що носить циклічний характер, держава широко застосовує їх диференціацію. Так, порівняно низькі податки для підприємств (фірм) перспективних галузей промисловості стимулюють їх зростання; навпаки, підвищені податки на підприємства застарілих галузей обмежують зростання і стимулюють згортання

171

неефективного виробництва.

Амортизація — це та частина вартості, яка спрямована на відновлення основного капіталу. У минулому в нашій державі використовували переважно лінійний спосіб визначення норми амортизації. Але за кордоном держава досить часто застосовує механізм прискореної амортизації. Він має місце щодо тих галузей, у яких держава зацікавлена в оновленні основного капіталу й нарощуванні інвестицій. Механізм прискореної амортизації дозволяє підприємцю збільшити свої прибутки і спрямувати їх на модернізацію виробництва або на його розширення.

Грошово-кредитна політика є системою заходів, які держава спрямовує на стабілізацію економічного зростання, а на сьогодні основний акцент переміщується в напрямі підвищення ефективності економіки й зменшення темпів інфляції. Втручання держави у сферу грошовокредитної діяльності, з огляду на надзвичайну складність її функціонування й на дуже потужний і відчутний її вплив на економіку, загалом вимагає продуманого професійного підходу. Це втручання держава здійснює переважно через такий інститут, як центральний банк ( в Україні це Національний банк, в США — Федеральна резервна система) , незалежний від президента, парламенту та уряду. Контролюючи грошову емісію, держава впливає на багато економічних процесів, але передусім вона намагається забезпечити стабільність національної грошової одиниці, стримувати інфляційні процеси в припустимих межах.

Кредитне регулювання відіграє надзвичайно велику роль у зменшенні циклічних коливань та їх негативних соціально-економічних наслідків. Це регулювання має різні форми і здійснюється переважно через центральний банк і комерційні банки. Серед заходів, до яких часто вдаються окремі держави, — зменшення витрат виробника за залученими кредитами. Таку систему практикує Франція. В Україні зменшення витрат на оплату відсотків за кредитами селянським господарствам здійснюють уже кілька років. Часто держава виступає гарантом за комерційними кредитами, які надають інвестори під той чи інший проект.

Важливим напрямом впливу держави на економіку через банківську систему виступає зміна норми обов’язкових резервів і маніпулювання обліковою ставкою. Якщо центральний банк зменшує норму обов’язкових резервів, то він підвищує можливості комерційних банків з надання кредитів, що стимулює розвиток економіки. Приблизно такий самий ефект від зміни облікової ставки. Якщо центральний банк зменшує облікову ставку за кредитами, які він під цінні папери видає комерційним банкам, то це, у свою чергу, веде до зменшення відсотка по комерційним кредитам і підвищує комерційну й ділову активність господарюючих суб’єктів.

Монетарна політика центрального банку має циклічний характер. У період, коли в народному господарстві відчувається нестача грошей, що гальмує зростання виробництва, центральний банк знижує резервну норму, зменшує процентну ставку по кредитах, що надаються комерційним банкам (облікову ставку), в масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Тим самим збільшуються реальні фінансові ресурси комерційних банків, їх можливість створювати нові безготівкові гроші (зростає мультиплікатор поточних рахунків), а отже, і здатність комерційних банків надавати дешеві кредити. Така політика дістала назву політики «дешевих грошей». Зниження відсоткових ставок у період спаду і депресії веде до збільшення підприємницького прибутку і, зрештою, чистого прибутку корпорацій, а тому стимулює зростання виробництва. У випадку помірної інфляції (до 6 % на рік) пропозиція грошей перевищує попит на гроші, ставки відсотка знижуються, чистий прибуток фірм зростає — з’являється стимул до інвестицій і розширення виробництва.

Навпаки, у період загострення інфляції центральний банк підвищує резервну норму, проценти по кредитах комерційним банкам, продає їм облігації державних позик. Тим самим вужчають можливості комерційних банків створювати нові гроші, обмежується їх здатність надавати кредити, підвищуються процентні ставки, що веде до уповільнення зростання платоспроможного попиту, обмеження зростання виробництва, але разом з тим рівня інфляції. Така політика дістала назву політики «дорогих грошей». Разом з тим, підвищення процентних ставок у період «перегріву» економіки зменшує підприємницький прибуток, а тому обмежує, гальмує зростання виробництва.

Чергуючи вказані варіанти, центральний банк прагне забезпечити відповідність між

172

зростанням грошової маси і маси товарів.

Операції на відкритому ринку полягають у тому, що держава або скуповує цінні папери, або ж продає їх. Оскільки на ринку цінних паперів головними інституціональними інвесторами є банки й небанківські кредитні установи (парабанки), то це (у разі скуповування цінних паперів державою) дає їм додаткові кошти і сприяє посиленню ділової активності, а під час продажу все відбувається навпаки. Проте в Україні через нерозвинутість ринку цінних паперів цей шлях державного регулювання економіки в сучасних умовах не дуже дієвий.

Державні замовлення — це та закупівля товарів, яка здійснюється державою. В умовах ринку це надзвичайно важливий важіль регулювання співвідношення попиту і пропозиції, а відтак, й економічного життя загалом. Якщо держава закуповує стратегічні товари в державний резерв та ще за цінами, які вищі від ринкових, — вона, з одного боку, стримує можливе падіння цін на продукцію вітчизняного виробника. З іншого боку, достатньо великі продажі, наприклад, зерна дають можливість державі бути повноправним гравцем на ринку й стримувати небажане зростання цін на ньому. Крім того, здійснюючи інтервенцію на товарному ринку, вона зменшує надлишкову спекуляцію. Окрім цього, держава, закуповуючи товари, наприклад, для свого війська, дає можливість вітчизняним виробникам розширити ринок збуту, а масштабність цих закупок і стабільність ціни стають добрим стимулом посилення конкуренції серед можливих постачальників таких товарів.

Усі ці методи регулювання держава може використовувати одночасно в їх різних комбінаціях, наприклад заморожування або блокування цін, контроль над певними їх видами,

встановлення митних тарифів, квот і т. п. Часто між прямими і непрямими методами немає чітко визначеної межі і вони взаємодоповнюють (продовжують) один одного.

Основні напрями державного впливу на економіку.

1.Вплив на економічне зростання в довгостроковому періоді здійснюється завдяки впливу фіскальних (бюджетно-податкових) і монетарних (кредитно-грошових) засобів.

Бюджетно-податкові засоби стимулювання економічного зростання: 1) збільшення обсягу державних закупівель, 2) зменшення податків, 3) збільшення трансфертних виплат домогосподарствам і бізнесу. Окрім того, економічне зростання можна стимулювати монетарними чинниками шляхом: 1) зменшення облікової ставки процента, за якою комерційні банки отримують кредити в національному банку; 2) зменшення норми обов’язкових банківських резервів, що визначаються як процент від депозитів комерційних банків і на безпроцентній основі зберігаються в центральному банку та 3) шляхом викупу державних цінних паперів у населення центральним банком. Усі ці заходи спрямовані за збільшення пропозиції грошей в економіку. Це робить їх дешевшими, що сприяє розширенню кредиту, пожвавленню ділової активності та економічному зростанню.

Обмежувальна політика економічного зростання використовується в періоди стрімкого зростання, коли виникає небезпека «перегріву» економіки (буму), за яким йде спад. Щоб уникнути спадів (тобто розривів у довгостроковому зростанні), це зростання необхідно обмежувати. Заходи фіскальної політики, що обмежують економічне зростання, полягають у 1) зменшенні державних закупівель, 2) зростанні податків, 3) зменшенні трансфертних виплат. Це обмежує сукупний попит, а тому й обсяг національного виробництва. Обмежувальні заходи монетарної політики спрямовані на 1) зростання облікової процентної ставки, 2) зростання норми обо- в’язкових банківських резервів та 3) продаж населенню державних цінних паперів. Наслідком таких дій є зменшення пропозиції грошей, їх подорожчання, звуження кредиту, що стримує економічне зростання.

2.Антиінфляційна політика буває двох видів: 1) спрямована на подолання інфляції радикальними заходами та 2) спрямована на обмеження темпів зростання цін з метою адаптації (пристосування) до цієї ситуації. Переважна більшість країн світу впроваджує адаптивну інфляційну політику. США, Велика Британія та деякі інші країни надають перевагу радикальним методам боротьби з інфляцією.

Довгострокова антиінфляційна політика має за мету ліквідацію інфляційних очікувань

населення. Засобами реалізації цієї мети є: подолання бюджетних дефіцитів; контроль за

173

зростанням грошової маси; формування належних обсягів золотовалютних резервів і т. ін.

Короткострокова антиінфляційна політика спрямована, насамперед, на обмеження темпів інфляції. Для вирішення цієї проблеми уряд спрямовує свої зусилля на зменшення диспропорції між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засобами досягнення цього завдання є: 1) стимулюванні виробництва шляхом зростання державних закупівель, інвестицій; 2) пошук соціально нейтральних джерел збільшення бюджетних надходжень; 3) активізація імпортної політики; 4) зростання процентних виплат за депозитами для стимулювання заощаджень і обмеження обсягу споживчого попиту.

3.Соціальна політика уряду ставить перед собою два основні завдання: 1) забезпечення нагромадження людського та соціального капіталу; 2) соціальний захист вразливих верств населення.

Досягнення першого завдання відбувається завдяки використанню урядом таких засобів:

1)визначення й запровадження мінімальної заробітної плати; 2) нормування умов праці та тривалості робочого часу; 3) фінансування перекваліфікації та підвищення кваліфікації; 4) фінансування забезпечення базового рівня послуг щодо охорони здоров’я; 5) фінансування (часткове чи повне) освітянських послуг в освітніх закладах різного рівня; 6) індексація грошових доходів за умов інфляції; 7) встановлення неоподатковуваного мінімуму доходів; 8) диференціація податкових ставок залежно від рівня доходу; 9) надання податкових пільг і т. ін.

Реалізація другого завдання здійснюється за допомогою обов’язкового соціального страхування, що складається з двох напрямів: 1) перший пов’язаний з відновленням і збереженням працездатності; 2) другий гарантує матеріальне забезпечення громадян, що втратили працездатність або не мали її. Гарантована державою система складається із заходів забезпечення громадян: 1) у старості (пенсійне страхування), 2) у випадку захворювання, 3) у випадку втрати працездатності (медичне страхування); 4) щодо підтримання материнства та дитинства (соціальна допомога сім’ям з дітьми), а також 5) соціальною допомогою малозабезпеченим, інвалідам, ветеранам, самітнім.

4.Державне програмування економіки. Економічне програмування — це найбільш розвинуте, комплексне державне регулювання економіки. У загальному розумінні — це процес орієнтації розвитку суспільного виробництва за допомогою регулярного і комплексного впливу держави на його структуру відповідно до передбачених варіантів соціально-економічного розвитку і господарської стратегії. Виникло індикативне планування відразу після Другої світової війни у Франції, Голландії, Норвегії, Японії та інших країнах.

При програмуванні здійснюється ранжування пріоритетів, між якими існує поєднання обраних, часто суперечливих, цілей, у т. ч. із системою регуляторів (наприклад, установка на повну зайнятість і зниження інфляції).

Основними формами програмування є: розробка і реалізація національних і цільових комплексних програм.

Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і носить інформаційно-орієнтуючий характер, даючи змогу конкретним фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічної діяльності. Формально така програма носить індикативний (бажаний) характер: конкретна фірма сама вирішує питання про те, брати участь їй в державній програмі або діяти на свій страх і ризик. Насправді держава використовує всю систему економічних інструментів (державні замовлення, що забезпечують гарантійний ринок збуту і досить високі ціни, пільгові податкові та процентні ставки, прямі субсидії і субвенції), що перебувають в її розпорядженні з тим, щоб забезпечити конкретним фірмам (корпораціям) зростання обсягу продажу і збільшення маси прибутку і тим самим спонукати ці фірми брати активну участь у реалізації установок програми.

Щодо державних цільових програм, розрахованих на участь десятків і сотень фірм, то вони носять обов’язковий характер. Однак вказана обов’язковість базується не на наказах (командах), а на контрактах, які, передбачаючи жорстку матеріальну відповідальність виконавців,

174

добровільно укладаються фірмами-виконавцями з державним органом, що очолює програму. Звичайно такі програми дуже вигідні фірмам-виконавцям, що дозволяє їм розміщувати державні замовлення на конкурентній основі, надаючи перевагу тим, хто пропонує найбільш вигідні для держави умови (якість, витрати, терміни виконання).

5. Державне регулювання інтеграційних процесів. Економічна інтеграція означає зрощення національних господарств ряду країн та утворення великих інтернаціональних економічних комплексів. Основні напрями інтеграційних процесів зводяться до поступового усунення митних і фінансових бар’єрів, створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Разом з тим інтеграція передбачає уніфікацію цивільного законодавства, соціального страхування і соціального забезпечення, податкової системи, що веде до створення єдиних зовнішніх умов діяльності підприємств (фірм) різних країни. Нарешті, інтеграція передбачає валютний союз.

Як свідчить досвід країн розвинутого ринку, інтеграція сприяє значному підвищенню ефективності виробництва, зростанню конкурентоспроможності продукції, підвищенню рівня життя населення.

Необхідно також підкреслити, що інтеграційні процеси відбуваються під контролем і за безпосередньою участю держави, точніше державних органів ряду країн. Досить сказати, що Римський договір і Маастрихтські угоди — це угоди між урядами, а не приватними фірмами. При цьому макроекономічне державне регулювання інтеграційних процесів відкриває простір інтеграційним процесам на мезо- і мікрорівнях.

6.У сучасних умовах надважливим напрямом втручання держави в економічне життя суспільства є формування інформаційної інфраструктури та забезпечення рівного доступу до неї всім членам суспільства.

7.Забезпечення розвитку фундаментальних досліджень, особливо тих, які потребують значних коштів, довгих термінів окупності і великого ризику. Це відноситься і до нових галузей з невизначеними перспективами.

В цілому державне регулювання як елемент структури господарського механізму переслідує такі довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства; підвищення темпів економічного зростання; створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції; завоювання нових позицій на світових ринках; усунення надмірної диференціації прибутків; підтримка соціального світу і, зрештою, забезпечення на цій основі високого рівня якості життя широких верств населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру.

Державний сектор. У світовій економічній науці поняття державного сектору пов’язано не так з державною власністю, як із сукупністю форм присутності та участі держави у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. У такому розумінні державний сектор є основою, спираючись на яку держава здійснює свою діяльність. У сфері розподілу питома вага держави дуже велика, у виробництві втручання держави значно менше, а в обміні — мінімальна.

Державний сектор у традиційному розумінні — це сукупність державних підприємств. Його питома вага для різних країн неоднакова: традиційно мінімальна для США (частка продукції держпідприємств у національному доході — 1—2 %) і значна у країнах Західної Європи (частка держсектора у ВВП Франції — 20 %, Швеції — 14 %, Італії — 12 %).

Світова практика доводить, що державна власність може бути ефективною, оскільки має відповідні переваги порівняно з іншими формами власності. Ці переваги зумовлені її функціями: здатністю здійснювати макрорегулювання, формувати стратегію економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізувати структуру національної економіки та визначити її остаточну орієнтацію на людину.

У той же час, незалежно від характеру економічної системи, державна власність у більшості випадків функціонує з меншою ефективністю, ніж інші форми. З одного боку, це пов’язано з розвитком державної власності у тих сферах, де можливості ринку обмежені і знижена мотивація до праці. З іншого боку, ефективність державної власності може знижуватись у галузях

175

з нормально функціонуючим ринком через «знеособлення» власника і втрати підприємством ринкової орієнтації.

Історично, причинами зростання ролі державного сектора в економіці були: війни і національна оборона, інфраструктурне забезпечення макроекономічних процесів, зростання народонаселення, урбанізація, проблеми захисту навколишнього середовища, політика егалітаризму (рівності).

2. Фінансова система. Державний бюджет та державний борг

Термін «фінанси» походить від латинського finantia, що в перекладі означає «дохід», «платіж».

Спочатку цей термін вживався італійцями для характеристики руху грошей від одного власника або розпорядника до іншого. Згодом смислове навантаження терміна звузилося, і його застосовували для характеристики формування грошових надходжень до особистої каси монарха. З відокремленням державної казни від особистої власності монарха застосування цього терміна в міжнародній практиці пов’язують із системою грошових відносин у зв’язку з мобілізацією державою грошових ресурсів, необхідних для виконання нею своїх функцій: економічних, політичних, соціальних та ін.

У сучасних умовах фінанси визначають як систему економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу

( НД ) .

Фінанси, таким чином, безпосередньо пов’язані з грошовими відносинами, але не тотожні їм. Так, до фінансів не належать гроші, які обслуговують особисте споживання та обмін (купівля товарів у роздрібній торгівлі, оплата комунальних послуг, особистих транспортних засобів, зв’язку, охорони здоров’я тощо). Гроші, отримані у вигляді заробітної плати чи грошового переказу від родичів, — теж не є фінансами.

Не є фінансами і гроші, які, наприклад, центральний банк надає у позику комерційним банкам, або гроші фізичних та юридичних осіб, що перебувають на рахунках комерційних банків. Не відносять до фінансів і гроші, отримані у спадщину або від реалізації нерухомості громадянами і т. ін. Це означає, що гроші набувають форми фінансів, якщо вони певним чином акумулюються і з певного метою та на строго визначених засадах розподіляються і використовуються.

Фінансові ресурси характеризуються певними рисами: 1) набирають грошової (ненатуральної) форми; 2) носять розподільчий (нееквівалентний) характер, на відміну від обміну, якому властива еквівалентність; 3) розподіл ВВП і НД здійснюється через грошові фонди (на відміну від цінового розподілу); 4) акумулюють і використовують грошові засоби на безоплатній основі; 5) виражають відносини власності; 6) перебувають у постійному русі; 7) мають особливі джерела формування; 8) відрізняються за напрямами використання; 9) мають специфічний склад учасників формування, розподілу та використання.

Фінанси виникли як реакція на реальні потреби суб’єктів суспільного життя. Завдяки акумуляції грошових ресурсів, тобто зібранню та накопиченню їх у спільному фонді, і розподілу їх незалежно від внеску суб’єктів, що формували цей фонд, здійснюється стабілізаційний вплив на економічний стан членів сім’ї, економічний і соціальний клімат підприємства, відбувається економічне та соціальне вирівнювання в суспільстві.

Незважаючи на те, що існування фінансів безпосередньо пов’язане з існуванням грошей, причиною, що зумовила виникнення та існування їх, є не гроші, а потреби суб’єктів економіки (домогосподарств, підприємницького сектору та держави) у ресурсах, які б забезпечували їхню життєдіяльність. Наявність різних потреб у суб’єктів ринкового господарства зумовлює виникнення різних видів фінансових зв’язків.

Фінанси підприємств, установ та організацій — система відносин між юридичними

176

особами, між юридичними особами і державою, між юридичними і фізичними особами з приводу формування та використання певних грошових фондів (фінансових ресурсів). На цьому рівні формується переважна частка фінансових ресурсів країни.

Фінанси громадських об’єднань — система відносин між:

1)громадськими об’єднаннями та їхніми членами - а) щодо сплати членських внесків, отримання різних виплат, надання пільг; б) за напрямами використання грошових фондів об’єднання;

2)громадськими об’єднаннями і підприємствами, організаціями й установами (добровільні внески, пожертвування тощо);

3)між різними рівнями громадських об’єднань;

4)між громадськими об’єднаннями і підвідомчими господарськими об’єднаннями. Державні фінанси — особлива сфера розподільчих відносин, пов’язана з первинним і

вторинним розподілом та використанням ВВП з метою утворення фонду грошових засобів, необхідного для здійснення державою покладених на неї функцій. Такі грошові засоби набувають форм: 1) державного бюджету; 2) регіональних бюджетів; 3) місцевих бюджетів; 4) спеціальних фондів; 5)фінансів державних підприємств.

Система фінансових відносин різних рівнів та інститутів, що забезпечують їхнє функціонування, утворюють фінансову систему країни.

Найважливішою ланкою фінансової системи держави є державний бюджет.

Фіскальна функція бюджету полягає у вилученні за допомогою податків та інших джерел, які мають допоміжний характер, частини доходів громадян, підприємств, установ, організацій для утримання державного апарату, виробництва суспільних благ, тобто забезпечення тих видів діяльності, які не мають власних джерел доходів (природоохоронні заходи, архіви, бібліотеки тощо), або ж мають недостатні для забезпечення належного рівня розвитку джерела фінансування (фундаментальні наукові дослідження, оперні театри, музеї тощо).

Розподільча функція бюджету полягає в тому, що акумульовані в державному бюджеті грошові засоби уряд використовує для перерозподілу, спрямовуючи їх на розвиток виробничої та соціальної інфраструктури, інвестування в капіталомісткі галузі з тривалим строком окупності витрат, на структурну перебудову, прискорення НТП, зростання життєвого рівня населення, вирішення соціальних проблем.

Стимулююча функція бюджету проявляється в тому, що, змінюючи базу та ставки оподаткування, використовуючи пільги, тарифи тощо, уряд здійснює стимулюючу (обмежувальну) політику, впливаючи на циклічні коливання економіки, зміну її структури тощо.

Контрольна функція бюджету виконується завдяки тому, що він у грошовому вираженні віддзеркалює відтворювальний суспільний процес, виявляє економічні пропорції, відхилення від рівноваги тощо.

Головними джерелами формування надходжень до державного бюджету є: 1) податки; 2) відрахування на соцстрах та інші види відрахувань; 3) державна позика (внутрішня та зовнішня); 4) емісія грошей; 5) продаж державного майна.

Виплати із державного бюджету здійснюються у таких формах: 1) асигнування — видатки на утримання підприємств та установ; 2) субсидії — державна допомога організаціям, установам, громадянам; 3) субвенції — державна грошова допомога місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку; 4) дотації — допомога підприємствам, організаціям, установам для покриття збитків з метою підтримки.

Надання бюджетних засобів підприємствам, установам та організаціям для повного або часткового покриття їхніх витрат на заходи, передбачені бюджетом, називають бюджетним фінансуванням. Система бюджетного фінансування містить: 1) механізм надання бюджетних засобів розпорядникам асигнувань; 2) засоби фінансового контролю за цільовим та ефективним використанням грошових ресурсів. Однією із форм бюджетного фінансування є бюджетний кредит — надання бюджетних засобів суб’єктам господарювання й органам влади на засадах повороткості та платності.

Важливою формою використання бюджетних ресурсів є бюджетні резерви. Це

177

відособлена у спеціальних фондах частина бюджетних надходжень, призначених для забезпечення безперебійного функціонування передбачених бюджетом витрат, а також покриття непередбачуваних затрат держави (стихійні лиха, серйозні технологічні аварії, епідемії тощо), які зненацька можуть виникнути.

Бюджетна система Украіни — це сукупність бюджетів різних рівнів: 1) державного; 2) обласних, міських, районних, сільських та селищних бюджетів. Консолідований бюджет — це об’єднаний бюджет центрального уряду і бюджети місцевих органів влади.

Державне казначейство — орган, на який покладено функції: 1) використання державного бюджету; 2) обліку його касового виконання; 3) управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом.

За станом розрізняють державний бюджет: 1) нормальний (збалансований), коли надходження і видатки бюджету врівноважені; 2) дефіцитний, коли видатки перевищують доходи; 2) профіцитний, коли доходи перевищують видатки. Профіцитний бюджет характерний для періоду економічного зростання і застосовується як засіб для упередження економічного буму, за яким неминуче наступає економічний спад. Дефіцитний бюджет, зазвичай, має місце у період спаду обсягів національного виробництва, коли податкові надходження зменшуються, а потреба у видатках зростає. Розрізняють бюджетний дефіцит: 1) фактичний — відображає реальні надходження і видатки за певний період часу; 2) структурний — показує, якими мають бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва; 3) циклічний — відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

Джерелами фінансування дефіциту державного бюджету є: 1) додаткова емісія грошей, що є суто інфляційним чинником, 2) державні позики.

Вважають, що з часів Дж. М. Кейнса обов’язкова збалансованість бюджету стала анахронізмом, а концепція «здорових фінансів» (збалансованого бюджету) виявилася недостатньо ефективною. Насправді не всякий дефіцит державного бюджету є небезпечним. Якщо він не перевищує 2—3 %, він не є небезпечним; якщо ж він перевищує 3 %, існує загроза інфляційних явищ в економіці (абсолютно неінфляційних чинників фінансування державного бюджету немає). В Україні виникло явище прихованого бюджетного дефіциту, яке проявилося у невчасному та (або) неповному фінансуванні бюджетної сфери економіки. Таким чином, уряд скорочував видатки, зменшуючи відкритий дефіцит бюджету.

Причинами бюджетного дефіциту є:

—спад виробництва внаслідок циклічних коливань, який призводить до зниження рівня доходів (а відтак і податків), що надходять до державного бюджету;

—збільшення державних витрат на розвиток військово-промислового комплексу (ВПК), реалізацію соціальних програм, фінансування збиткових підприємств тощо;

—значний сектор «тіньової економіки», що уникає сплати податків;

—зростання витрат на утримання управлінського апарату;

—непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ресурсів тощо.

Для обмеження бюджетного дефіциту використовуються такі заходи: 1) перехід від фінансування до кредитування; 2) ліквідація дотацій збитковим підприємствам; 3) зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державне управління; 4) зміна системи оподаткування.

Нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіциту державного бюджету утворює державний борг. Державний борг існує у двох формах: 1) внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними особами країни; 2) зовнішнього боргу перед іноземними країнами (міжнародними фінансовими організаціями, урядами іноземних країн та іноземними приватними особами й організаціями).

Існує безпосередній зв’язок між бюджетним дефіцитом і державним боргом:

з одного боку, державний борг є різницею між нагромадженою сумою всіх позитивних сальдо бюджетів і сумою всіх від’ємних сальдо (дефіцитів), отже, бюджетний дефіцит формує державний борг;

178

з другого боку, зростання боргу потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування, що зумовлює зростання бюджетного дефіциту.

Вплив державного боргу на економіку може бути різним:

—позитивний — у фазі економічного спаду використання державних запозичень стимулює споживчий попит, збільшує рівень зайнятості населення, сприяє зростанню рівня доходів у суспільстві, стимулює економічне зростання;

—негативний — 1) витіснення приватних інвестицій, що обмежує економічне зростання, спричиняє до перерозподілу доходів на користь власників державних облігацій, 2) зменшення обсягу споживчого попиту, 3) збільшення податків для обслуговування державного боргу, 4) перекладання відповідальності за погашення боргових зобов’язань на майбутні покоління тощо.

Не всяке зростання боргу держави перетворюється на «борговий тягар». Для оцінки безпеки подальшого зростання державного боргу важливе значення має порівняння приросту обсягу реального ВВП та реальної ставки відсотка на обслуговування боргу. Якщо реальна ставка відсотка за борг перевищує темп приросту реального ВВП, то державним боргом неможливо управляти, зростає співвідношення «Борг/ ВВП», тобто борговий тягар посилюється. Небезпечною також є ситуація, коли весь приріст ВВП використовується для виплати процентів на обслуговування боргу. Якщо ж ставка відсотка є меншою за темп приросту ВВП, то таке зростання боргу не створює небезпеки і є бажаним для суспільства.

Держава, що вдається до запозичень, мусить управляти державним боргом. Управління державним боргом — це система заходів держави, пов’язана з: 1) вивченням кон’юнктури на ринку позичкового капіталу; 2) випуском та розміщенням нових боргових зобов’язань; 3) погашенням нових боргових зобов’язань; 4) виплатою відсотків на позики; 5) зміною строків позик; 6) зміною відсоткових ставок на позики (конверсія); 7) анулюванням боргу (у випадку фінансової неспроможності держави). Держава може рефінансувати свій борг, тобто випустити нові боргові зобов’язання для розрахунку за старі борги.

3. Система оподаткування та її елементи. Класифікація податків. Крива Лаффера

Головним джерелом доходів держави є податки.

Податки — обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня платниками податків у порядку та на умовах, визначених законодавством.

Податкова система — сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують вилучення їх, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Функції податків безпосередньо пов’язані з функціями фінансів: 1) фіскальна – централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби; 2) розподільча – перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та фізичними особами; 3) регулююча – вплив податків на різні аспекти діяльності їхніх платників.

Податки — один із найважливіших важелів державного регулювання економіки. Через податкову політику держава може стимулювати (обмежувати) обсяги національного виробництва, ступінь ділової активності, виробництво суспільних благ. Переважна більшість суспільних зручностей оплачуються за рахунок податків. Водночас податки спотворюють кінцеві результати процесу розподілу ресурсів і деформують структуру виробництва. Система оподаткування найкращим чином виконує своє функціональне призначення тоді, коли вона найменшою мірою спотворює економіку.

Оподаткування повинно спиратися на такі принципи як: 1) обов’язковість; 2) оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості; 3) відносна стабільність у короткота середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді; 4) прогресивний характер оподаткування; 5) захист вітчизняного виробника; 6) уникнення подвійного оподаткування.

Система оподаткування складається з таких елементів: 1) суб’єкт (платник податків) —

179

юридична чи фізична особа, що сплачує податки; 2) об’єкт оподаткування — кількісно визначений економічний феномен, який служить базою для оподаткування. Іншими словами, податкова база — це грошова сума, з якої вилучається податок; 3) джерело оподаткування — дохід платника податку, що підлягає оподаткуванню. Якщо оподатковують власне дохід або майно, що забезпечує дохід, то джерело та об’єкт оподаткування взаємно пов’язані, оскільки власне дохід є джерелом сплати податку. Якщо ж сплачується податок на майно чи землю, які перебувають в особистому користуванні й не приносять доходу, такий взаємозв’язок втрачається.

Податкова ставка (норма оподаткування) — законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Податкова ставка може існувати в таких формах: 1) середньої податкової ставки — відношення обсягу податків до величини доходу, що підлягає оподаткуванню; 2) граничної податкової ставки — відношення приросту податків до приросту доходу, що підлягає оподаткуванню; 3) податкові пільги — звільнення від податків або зменшення податкових ставок.

Розрізняють такі види податкових пільг:

—прискорена амортизація основного капіталу (списання амортизації в обсягах, що значно перевищують реальне зношування капіталу). За своїм змістом прискорена амортизація тотожна податковій субсидії підприємницькому сектору. Вона зменшує прибуток, належний до оподаткування, прискорює оборот основного капіталу, створює стимули для прискореного оновлення основного капіталу;

—інвестиційний податковий кредит, по суті, є фінансуванням державою інвестицій приватного бізнесу. За своїм змістом він є податковою знижкою. Його обчислюють як відсоток від вартості основного капіталу і вилучають безпосередньо із суми податку, а не з доходу, який підлягає оподаткуванню. Це зменшує на величину знижки вартість заново придбаного устаткування.

Податкова квота характеризує рівень оподаткування і визначається як частка податку в доході платника. З точки зору соціальної справедливості, цей елемент оподаткування має бути обов’язковим у формуванні механізму оподаткування. Але введення податкової квоти зменшує можливість впливу податків як економічного регулятора держави. Тому податкова квота законодавчо не встановлюється.

В залежності від характеру зв’язку між податковою ставкою та розміром доходу розрізняють такі методи оподаткування:

—пропорційне оподаткування — не враховує диференціації доходів при встановленні податкової ставки;

—прогресивне оподаткування — середня ставка прогресивного податку зростає в міру збільшення доходу; платник податків сплачує не тільки більшу суму податку, а й більший відсоток (частку). Прогресивне оподаткування справляє найсильніший тиск на осіб з високими доходами;

—регресивне оподаткування ґрунтується на зниженні ставки податку в міру зростання доходу. Такий метод оподаткування вигідний для осіб із високим рівнем доходів, але обтяжливий для дрібних платників податків.

Американський економіст А. Лаффер дослідив зв’язок між розміром податкової ставки та обсягами податкових надходжень до бюджету. Графічне зображення цієї залежності відоме як крива Лаффера (рис. 11.1). Ця крива виявляє таку ставку оподаткування, за якої податкові надходження досягають максимального обсягу (N). При подальшому зростанні податкової ставки нівелюються стимули до підприємництва та праці, знижується податкова база та податкові надходження до бюджету. При податковій ставці 100 % держава не отримуватиме доходу, оскільки охочих працювати безоплатно немає.

180

Рис. 11.1. Крива Лаффера

Класифікація податків здійснюється за декількома критеріями, а саме:

1)залежно від рівня державних структур:

—загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

—місцеві (встановлюються місцевими органами влади та управління).

2)за об’єктом оподаткування:

—податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту

тощо);

—податки на майно (сплачуються постійно впродовж усього часу перебування майна

увласності);

—податки на споживання (сплачуються при використанні доходів).

3)за методом стягнення:

—розкладні — спочатку встановлюється обсяг податкових надходжень, необхідних для потреб держави, а потім цю суму розкладають на окремі частини за територіями і, нарешті, між окремими платниками;

—окладні — встановлюються спочатку податкові ставки, а далі — розмір податку для кожного платника.

4)за формою оподаткування ( що є визначальним критерієм класифікації): а) прямі — вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу; б) непрямі (опосередковані)

— вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

Прямі податки, у свою чергу, набувають двох форм:

—реальні (земельний податок, домовий, на грошовий капітал і т. ін.);

—особисті — встановлюються для конкретного платника особисто (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток корпорацій, на спадщину, на дарування, на приріст капіталу, на майно і т. ін.).

Непрямі податки поділяють на три групи: фіскальні монополії, акцизи і мито.

Фіскальні монополії — це встановлені державою ціни на товари та послуги, які забезпечують їй певні грошові надходження, тобто є своєрідним джерелом доходів держави від реалізації монополізованих товарів. Монополія держави може бути повна і часткова. Повна монополія виявляється у виключному праві держави на виробництво і реалізацію певних товарів за встановленою нею ціною. Об’єктом повної монополії зазвичай є такі товари масового споживання, як сіль, сірники, горілчані та тютюнові вироби тощо. Часткову монополію держава реалізує через монополізацію нею або тільки ціноутворення, або виробництва і ціноутворення, або ціноутворення і реалізації.

Акцизи — це непрямі податки у вигляді надбавки до ринкової ціни, яка (надбавка) належить державі. У перекладі з латинської мови accido («акциз») означає «відрізати», «відсікати». Акцизи існують у таких формах:

—фіксовані — встановлені на одиницю товару в грошовому вираженні;

181

—пропорційні — як відсоток до обсягу реалізації;

—специфічні — на окремі види товарів (вироби із золота і срібла, автомобілі, тютюнові вироби);

—універсальні — встановлені на весь обсяг реалізації (податок з продажу, податок з обороту, податок на додану вартість).

Податок на додану вартість (ПДВ), податок на прибуток та прибутковий податок з громадян — найпоширеніші види податків у світовій практиці оподаткування.

Мито — встановлюється за ввезення та вивезення товарів через кордон або за транспортування іноземних товарів на території певної країни транзитом.

Розрізняють такі форми мита.

1. За походженням — експортне й імпортне.

2. За метою:

—фіскальне — має бюджетне призначення;

—протекціоністське — для захисту вітчизняного ринку від конкуренції з боку іноземних товарів та послуг;

—антидемпінгове — встановлюється на багатосторонній основі з метою розвитку світової торгівлі. Воно невелике за розміром і є перехідною ланкою до безмитної торгівлі;

—статистичне — для обліку експортно-імпортних операцій в умовах вільної зовнішньої торгівлі (не має бюджетного призначення);

—компенсаційне — встановлюється за угодою торговельних сторін з метою уникнення цінової конкуренції між ними.

3. За ставками:

—специфічне — встановлене на одиницю товару;

—адвалорне — як відсоток від вартості товару та послуг;

—змішане — яке передбачає чинність адвалорного і специфічного мита.

У співвідношенні прямих та непрямих податків частка прямих податків у структурі податкових надходжень до державного бюджету тим більша, чим багатша держава. Це не означає другорядності непрямих податків. Останні мають багато як переваг, так і недоліків.

Перевагами непрямих податків є:

—швидке надходження до бюджету, оскільки оподатковуються реалізація та

споживання;

—рівномірність вилучення у територіальному аспекті;

—мотиваційна роль у створенні державою умов для виробництва і реалізації як передумови стабільності податкових надходжень;

—обмеження споживання одних груп товарів та послуг і розширення інших завдяки диференціації податкових ставок державою.

Недоліками непрямих податків:

—неадекватність податків розміру доходів платників;

—непомірна обтяжливість для малозабезпечених верств населення.

До останнього часу в Україні переважали непрямі податки. Це пояснюється: 1) низьким рівнем доходів переважної більшості юридичних та фізичних осіб; 2) значною часткою «тіньового» сектору економіки; 3) великою кількістю збиткових підприємств; 4) низьким рівнем податкової культури.

182

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 1213 / 1313

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
20.11.201926.92 Mб40Книга Башков.doc
#
15.11.20195.23 Mб60книга технологія очищення газів.doc
#
16.07.2019874.7 Кб1кон нато.rtf
#
23.02.2016348.67 Кб23Конс.лекц.Ан.хім.І.doc
#
23.02.2016348.67 Кб67Конс.лекц.Ан.хім.І.doc
#
23.02.20161.96 Mб76Конспект ЕТ. Теми 1-11.pdf
#
23.02.20161.07 Mб103Конспект лекції ТМЗІ.doc
#
16.11.20192.39 Mб17Конспект лекцій по АЕП_1.doc
#
02.09.2019398.34 Кб4конспект скор філ.doc
#
14.07.201915.79 Mб6Конспект №1.doc
#
14.07.20192.1 Mб6Конспект №3.doc