§ 2. Форми і функції кредиту

Історично першою суспільною формою кредиту вважають лихварський капітал. В умовах розвиненої ринкової економіки впродовж тривалого еволюційного розвитку кредит набув найрізноманітніших форм. Розглянемо найважливіші з них, зауваживши при цьому, що класифікація кредиту залежить від критерію, покладеного в її основу.

За суб'єктами кредитних відносин, об'єктом позик, сферою

поширення та розміром позичкового відсотка розрізняють:

1. Комерційний кредит — надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу.

Об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал.

Інструментом комерційного кредиту є вексель. Останній може набувати форм простого (видається позичальником на ім'я кредитора із зазначенням місця та часу видачі векселя, розміру суми, місця й часу платежу) і переказного векселя, або тратти (письмовий наказ кредитора позичальникові про сплату певної суми третій особі або пред'явнику). Особа, що видає переказний вексель, називається трассантом, а особа, на користь якої виписана тратта, —ремітентом.

Мета комерційного кредиту — прискорення реалізації товарів та втіленого в них прибутку.

Величина позичкового відсотка за комерційний кредит нижча від банківського; входить у ціну товару та суму векселя.

2. Банківський кредит — найпоширеніша форма кредиту.

Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал.

Кредитором єбанк, а позичальником — домогосподарства, підприємницький і державний сектор.

Мета банківського кредиту — отримання прибутку з позик.

Банківський кредит не має цільового обмеження.

Банківський кредит — це форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове використання частину

власного або залученого грошового капіталу на умовах повернення та платності у вигляді банківського відсотка.

Банківський кредит, у свою чергу, класифікується за

такими ознаками:

— залежно від забезпечення — незабезпечений (бланковий) та забезпечений (векселем, майном чи цінними паперами);

— за строками погашення — онкольний (погашається на першу вимогу банку); короткостроковий (до 1 року); середньо- строковий (від 1 до 3 років); довгостроковий (понад 3 роки);

— за ступенем ризику — стандартний і з підвищеним ризиком;

— за способом погашення кредиту — кредит, що погашається в розстрочку (поступово, частинами), та одноразового погашення;

— за методом стягнення банківського процента — процент стягується в момент отримання кредиту, під час його повного повернення або однаковими частинами впродовж терміну кредиту.

— за методом надання — кредит, що надається на підставі індивідуальної угоди між позичальником і банком, та кредит, що надається у межах попередньо встановленого банком ліміту кредитування для певного позичальника (згідно з відкритою кредитною лінією).

Сучасній економіці властиве переплетення комерційного та банківського кредитів.

Споживчий кредит — надається банком приватним особам для придбання предметів особистого споживання довгострокового користування (холодильників, пральних машин, телерадіо-апаратури, меблів, автомобілів тощо).

Споживчий кредит існує у двох формах: комерційного (купівля товарів у розстрочку) та банківського (грошова позика в

банку для купівлі товарів довгострокового використання).

Позичковий процент за цією формою кредиту досить високий.

Іпотечний кредит — довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі, житла, виробничих будівель). Його надають переважно спеціалізовані іпотечні банки під заставу нерухомого майна. У випадку несвоєчасного повернення кредиту позичальник втрачає заставлене нерухоме майно, і воно переходить у власність банку.

Лізинговий кредит — відносини між юридичними особами, що виникають з приводу оренди майна і супроводжуються

укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує обладнання і надає його в оренду.

Ломбардний кредит — короткостроковий кредит під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує повернення кредиту. Вартісна оцінка застави повинна перевищувати суму кредиту. Якщо кредит повертається

своєчасно зі сплатою відсотка, позичальник залишається власником заставленого майна. Якщо кредит не повертається в строк,

право власності на заставлене майно переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, утримує суму боргу та відсоток.

Сучасною формою ломбардного кредиту є банківський кредит під заставу депонованих у банку цінних паперів.

Державний кредит — система економічних відносин між державою в особіїі органів влади чи управління, з одного боку,

та фізичними і юридичними особами — з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант.

Найпоширенішою формою державного кредиту є така, за якої держава є позичальником грошових засобів. Державні запозичення можуть мати як грошову форму (держава продає цінні папери: облігації, скарбничі зобов'язання, сертифікати ощадного банку), так і натуральну (хлібна або цукрова позика). Значно рідше держава виступає кредитором, надаючи позику на засадах повернення, платності та цільового використання.

Функції кредиту

• Перерозподільча — кредит забезпечує акумуляцію тимчасово вільних грошових ресурсів домогосподарств,

підприємницького та державного сектору, перетворюючи їх у позичковий капітал, який завдяки використанню численних форм кредиту

перерозподіляється на користь тих суб'єктів, які мають тимчасову потребу використання запозичених грошових засобів.

• Емісійна функція виявляється у створенні нових платіжних засобів кредитними установами.

Економія витрат обігу завдяки тому, що кредит суттєво прискорює швидкість обороту грошових ресурсів і здешевлює

обслуговування грошового обігу.

• Кредит сприяє створенню великих підприємств і ТНК,

забезпечуючи зростання рівня концентрації та централізації

капіталу.

• Кредит виступає важливим засобом державного регулювання економіки. Маніпулюючи обсягом кредитних ресурсів

шляхом впливу на позичкову ставку процента, норму резервування, операції на відкритому ринку цінних паперів, держава

проводить стимулюючу або обмежувальну політику.

31. Кредитно-грошова політика, її мета та інструменти.

Кредитно-грошова політика — діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни.

Основною метою проведення грошово-кредитної політики держави є реалізація системи заходів у сферах грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу.

Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням політики бюджетної . Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно, - на споживчий та інвестиційний попит .

Грошово-кредитна політика ґрунтується на принципах монетаризму і має низку переваг над фіскальною політикою .

Негативні моменти полягають у тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити .

Вибір методів та інструментів грошово-кредитної політики має бути прерогативою центрального банку, тобто відмінність стратегічних і проміжних цілей грошово-кредитної політики від тактичних має полягати в тому, що тактичні цілі реалізує саме центральний банк держави.

Використання того чи іншого інструмента регулювання грошово-кредитного ринку (проведення грошово-кредитної політики )

залежить від історичних традицій використання фінансових інструментів у державі, розвинутості ринкових відносин, наявності банківсько-фінансових установ, загальнодержавного стану економіки, врегульованості питань фіскальної політики й т . ін .

Основні монетарні інструменти, за допомогою яких забезпечується проведення центральними банками грошово-кредитної політики в тій чи іншій країні, залежно від рівня її економічного розвитку, такі:

регулювання облікової ставки ;

встановлення "кредитних стель" на кредитні вкладення ;

встановлення мінімальних обов'язкових резервів для комерційних банків;

здійснення операцій на відкритому ринку ;

здійснення операцій на валютному ринку ;

регулювання імпорту й експорту товарів ;

випуск депозитних сертифікатів центрального банку .

Завданням грошово-кредитної політики в Україні є забезпечення фінансової стабільності, поступове зниження інфляції, виведення економіки з

32. Кейнсіанська та монетаристська моделі кредитно-грошової політики.

Кейнсіанська та монетаристська моделі кредитно-грошової політики.

Кейнсіанська модель грошово-кредитного регулювання.. Дж. Кейнс вважав, що економіка може надовго "зависнути" у стані заниженого випуску і хронічного безробіття, оскільки поведінка заробітної плати і цін не є гнучкою і механізм відновлення повного використання виробничих ресурсів робочої сили і матеріально-речового капіталу діє недосконало. Вихід із цього становища він убачав у державному втручанні для підвищення сукупного попиту, а інструментом втручання є бюджетно-податкові та грошово-кредитні важелі.

Вирішального значення у структурі сукупного попиту кейнсіанська теорія надає інвестиційному попиту. Зміна рівня інвестицій унаслідок мультиплікаційного ефекту спричиняє значні коливання рівнів виробництва і зайнятості. Своєю чергою на обсяг інвестицій найсильніший вплив має відсоткова ставка, оскільки вона є витратами на отримання кредиту для фінансування інвестиційних рішень. Підвищення відсоткової ставки скорочує обсяг інвестицій, а отже, і обсяг ВВП.

За кейнсіанською теорією проглядається така функціональна залежність: зростання грошової маси викликає падіння відсоткової ставки, а це веде до зростання інвестицій і в кінцевому підсумку— до збільшення зайнятості і виробництва. Тобто відсоткова ставка стає важелем впливу грошового обігу на економіку в цілому. Аналіз грошового ринку, на якому складається рівень відсоткової ставки під впливом взаємодії попиту та пропонування, є важливим елементом кейнсіанського вчення.

Монетаристська теорія.

Вони (монетаристи) впевнені, що ринкова економіка є достатньо стійкою і ринковий механізм забезпечує самостійне відновлення економічної рівноваги. Через це монетаристи не визнають державного регулювання, активно захищають принципи вільної конкуренції. Вирішальне значення в розвитку виробництва, на їхню думку, належить грошам. Фундатор монетаристської теорії М. Фрідмен стверджує, що недооцінювання ролі фошового обігу і грошей, яке виявилось у недостатньому забезпеченні економіки грошовою масою під час Великої депресії 1929—1932 рр., суттєво посилило спад і ускладнило вихід з нього. Монетаристська концепція розглядає швидкість обігу грошей як змінну, але передбачувану величину. На швидкість обігу грошей впливає очікуваний рівень інфляції та відсоткова ставка. Крім цього, монетаристи виявили зв'язок між темпами зростання грошової маси, реального і номінального ВВП, що дає можливість через зміну темпів зростання грошей впливати на обсяг виробництва.

Монетаристи відкидають активну грошово-кредитну політику, націлену відразу на стабілізацію пропонування грошей і відсоткової ставки. На їхню думку, головним об'єктом регулювання має бути не відсоткова ставка, а темпи зростання пропонування грошей. Тому центральний банк країни повинен увесь час проводити передбачувану політику і забезпечувати стійке й помірне зростання грошової маси. Темпи зростання грошової маси мають відповідати середнім темпам зростання ВВП і ще 1 % додатково, що пов'язане з уповільненням обігу грошей.

33. Малі підприємства та їх роль у формуванні ринкового середовища.

Мале підприємництво є органічним структурним елементом ринкової економіки. Цей сектор економіки історично і логічно відігравав роль необхідної передумови створення ринкового середовища. Воно було первинною вихідною формою ринкового господарювання у вигляді дрібнотоварного виробництва. Саме тому дрібнотоварне підприємництво відіграло структуроутворюючу роль в історії становлення економіки конкурентно-ринкового типу.

Роль малого підприємництва полягає у житті суспільства полягає в тому, що воно є одним із провідних секторів ринкової економіки; формується на засадах дрібнотоварного виробництва; визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику ВВП; здійснює структурну перебудову економіки, характеризується швидкою окупністю витрат, свободою ринкового вибору; забезпечує насичення ринку споживчими товарами та послугами повсякденного попиту, реалізацію інновацій, додаткові робочі місця; має високу мобільність, раціональні форми управління; формує новий соціальний прошарок підприємців-власників; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Малий бізнес у ринковій економіці - провідний сектор, що визначає темпи економічного росту, структуру і якість валового національного продукту. Але справа не тільки в кількісних показниках - цей фактор по самій своїй суті є типово ринковим і становить основу сучасної ринкової інфраструктури. Основні переваги, характерні риси, властивому малому бізнесу:

а) можливість більш гнучких й оперативних рішень. У порівнянні з великими корпораціями в малому бізнесі спрощена структура прийняття управлінських рішень, це дає можливість швидко й гнучко реагувати на кон'юнктурні зміни, у тому числі шляхом маневру капіталу при перемикання з одного виду діяльності на іншій;

б) орієнтація виробників переважно на регіональний ринок. Малий бізнес ідеально пристосований для вивчення побажань, переваг, звичаїв, звичок й інших характеристик місцевого ринку;

в) підтримка зайнятості й створення нових робочих місць. Ця проблема надзвичайно актуальна для нашої країни; процес приватизації забере баласт із підприємств і дрібний бізнес міг би зіграти роль амортизатора, увібравши в себе вільну робочу силу;

г) виконання допоміжних функцій стосовно великих виробників. Великі фірми децентралізують виробничий процес, передаючи його фази малим підприємствам на основі субкооператоров;

д) невеликий первісний обсяг інвестицій. У малих підприємств менші строки будівництва; невеликі розміри, їм швидше й дешевше переозброюватися, впроваджувати нову технологію й автоматизацію виробництва, досягати оптимального сполучення машинної й ручної праці;

е) економічна ефективність виробництва в малих підприємствах;

ж) інноваційний характер малих підприємств. Багато економістів відстоюють ідею про виняткову роль малого бізнесу в розгортанні науково-технічної революції.

Дрібний бізнес відіграє важливу роль в економіці країни. Він:

– забезпечує необхідну мобільність в умовах ринку, створює глибоку спеціалізацію й кооперацію, без яких немислима його висока ефективність;

– здатний не тільки швидко заповнювати ніші, що утворяться в споживчій сфері, але й порівняно швидко окупатися;

– здатний створювати атмосферу конкуренції;

– створює те середовище й дух підприємництва, без яких ринкова економіка неможлива.

Малі підприємства відіграють помітну роль у зайнятості, виробництві окремих товарів, дослідницьких і науково-виробничих розробках.

Важливість малих підприємств ще й у тому, що, ведучи запеклу конкурентну боротьбу за виживання, вони змушені постійно розвиватися й адаптуватися до поточних умов ринку, адже, щоб існувати, треба діставати кошти для існування, а значить бути краще інших, щоб прибуток діставався саме їм.

Масовий випуск промислових виробів тривалого споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів і т.п.) великими підприємствами викликає потребу у відповідних промислових послугах з ремонту й обслуговування, які часто здійснюють дрібні підприємства, тому що монополії через свою громіздкість змушені затрачати багато зусиль у цьому напрямку або створювати розгалужену мережу маленьких філій, що саме по собі теж досить дороге заняття, що служить в основному для підтримки престижу великої фірми.

Діяльність малих підприємств у менш розвинених районах західноєвропейських країн - це основа всієї їх соціального й економічного життя й вирішальна передумова їх подальшого господарського розвитку.

34. Механізм формування рівноважної ціни.

Ринковим процесом ціноутворення керують закони попиту та пропозиції. Встановлення рівноважної ціни відбувається на ринку під впливом тенденцій і специфічних особливостей, як попиту, так і пропозиції. Вони проілюстровані вище за допомогою кривих на відповідних графіках. Однак ринкові сили набагато різноманітніші та багатші тих моделей, що були представлені.

На мал. 5 показані в найбільш загальному виді ті різноманітні і динамічні процеси, що відбуваються в реальній дійсності в сфері руху товарів і цін. Рівноважна ринкова ціна – це ціна, при якій по кожнім даному товарі на ринку немає ні надлишку, ні дефіциту. Вона встановлюється в результаті зрівноважування попиту та пропозиції як грошовий еквівалент строго визначеної кількості товару.

Попит та пропозиція врівноважуються під впливом конкурентного середовища ринку, унаслідок чого про ціну говорять як про конкурентну ринкову рівновагу. У будь-якому випадку на конкурентному ринку рівноважна ціна і відповідна їй кількість товару визначаються ринковим попитом та пропозицією.

За інших рівних умов рівноважна ринкова ціна встановлюється при такому співвідношенні попиту та пропозиції, коли кількість товарів, що покупці хочуть придбати, відповідає тій їх кількості, що виробники пропонують на ринку. При цьому на ринку відсутні тенденції зміни цін і кількості товарів.

Точка перетинання кривих попиту та пропозиції Е відповідає визначеному рівню ціни РЕ, що відзначена на осі ординат, і кількості, чи обсягу товару QЕ, що продається по цій рівноважній ціні (відзначено на осі абсцис).

Як показано на рис. 5, будь-який надлишок товару, тобто товарний надлишок, штовхає ціну товарів униз, до точки рівноваги Е. Любий товарний дефіцит, недостача товарів на ринку буде штовхати ціну товарів нагору, до точки рівноваги попиту та пропозиції Е. В остаточному підсумку встановиться рівноважна ціна РЕ, по якій буде продаватися QE товарів на ринку.

Встановлення рівноважної ціни

Ринкову рівновагу можна розглядати лише щодо фіксованого проміжку часу. У кожен наступний момент часу ринкова рівновага може встановитися як деяке нове значення ринкової рівноважної ціни і кількості продажів товару за цією ціною, що складається протягом місяця, сезону, року, ряду років і т.д. але ринкова рівновага – це завжди такий стан ринку, при якому QD = QS. Будь-яке відхилення від такого стану надає енергії силам, які здатні повернути ринок у стан рівноваги: усунути дефіцит (QD > QS) чи надлишок товарів на ринку (QD < QS).

Врівноважну функцію виконує ціна, що стимулює ріст пропозиції при дефіциті товарів і розвантажує ринок від надлишків, стримуючи пропозицію. Якщо попит росте, тобто при незмінній пропозиції товарів відбувається зсув усієї кривої попиту вправо нагору, то встановлюється новий, більш високий рівень рівноважної ціни і новий, більший обсяг кількості продажу товарів. І навпаки, зниження попиту, коли вся крива попиту зміщається уліво вниз при незмінній пропозиції, веде до встановлення більш низького рівня рівноважної ціни і меншого обсягу товарних продажів (мал. 6а).

При змінній пропозиції і незмінному попиті також буде встановлюватися інший рівень ринкової рівноваги. Так, ріст пропозиції, що означає зсув усієї її кривої вправо, дасть нову точку більш низькій рівноважній ціні при зростаючому кількості продажів товару. Зниження пропозиції, тобто зсув усієї кривої вліво, встановить більш високу рівноважну ціну і меншу кількість продажів товару

На конкурентному ринку будь-якого товару рівновага попиту та пропозиції встановлюється саме за цією схемою. Рівновага – закон для кожного конкурентного ринку. Завдяки рівновазі на кожному товарному ринку, підтримується рівновага економічної системи в цілому.

3.3. Приклад розрахунку рівноважної ціни на умовому товарному ринку

Нехай на умовному ринку пропозиція товару мє вигляд: QS = 15000 + 2,4 P,

де Р – ціна (грош. од.), QS – обсяг пропозиції (штук за рік).

Нехай на тому ж ринку попит на товар виглядає таким чином: QD = 35000 - 2,9 P.

Рівноважну ринкову ціну можна встановити, якщо зрівноважити пропозицю та попит на цей товар. (QS = QD):

15000 + 2,4 Р = 35000 – 2,9 Р, чи 5,3 Р = 20000.

Отже, рівноважна ринкова ціна за одиницю товару складає, таким чином, 2,65 грош. од.

35. Матеріальні основи розвитку сучасної цивілізації.

Вивчення економічної теорії передбачає творче осмислення ру-шійних сил соціально-економічного прогресу. Це потребує визна-чення його матеріальних засад і ролі в ньому економічного устрою суспільства при особливому значенні взаємодії різних форм влас-ності та державного регулювання господарської системи. При цьому головна рушійна сила соціально-економічного прогресу знаходить-ся в самому суспільстві у вигляді економічних потреб та інтересів людини. Показником ефективності соціально-економічного прогресу є зростання багатства суспільства, що відкриває простір для його подальшого розвитку.

Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський етнограф Л. Г. Морган (1818-1881) у книзі "Первісне суспільство", створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської історії - епоху дикості, варварства і цивілізованості.

Люди, які жили в період перших двох епох, споживали пере-важно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення тако-го споживання.

Становлення цивілізованості пов'язане з переходом від збираль-ництва до переробної суспільно-виробничої технології. Остання від-биває активне ставлення людини до навколишнього середовища, конкретно-історичний характер обміну, що відбувається між сус-пільством і природою. Розвиток суспільно-виробничої технології вказує на те, якими методами здійснюється праця і як на її основі виробляються матеріальні й духовні цінності, необхідні для забез-печення життєдіяльності людини. Перехід від однієї технології до іншої зумовлюється змінами у розвитку засобів виробництва, про-гресом науки і техніки.

У розвитку цивілізованості, як і людського суспільства в цілому, особливе місце посідає природне середовище.

На певному історичному етапі природа підготувала умови для по-яви людини. Однак, відокремившись від природного середовища, людина не вийшла за межі його структури. Перетворюючи і присто-совуючи природу до своїх потреб, вона завжди залишається її не-від'ємною частиною.

Природні умови постійно впливають на розвиток людини, ма-ють важливе значення у визначенні змісту її праці, специфіки сус-пільно-виробничої діяльності. Відповідно до цього засоби вироб-ництва, передусім активніша і динамічніша частка їх - знаряддя праці, як і в цілому суспільно-виробнича технологія, пристосову-ються до існуючих природних умов, які відбиваються і на багато-гранності цивілізаційного прогресу.

Природні умови, специфіка виробничої технології, зміст праці людини та розвиток її потреб визначають історично конкретний рівень культури суспільства. Це поняття у широкому розумінні від-биває спосіб виготовлення матеріальних і духовних цінностей, їх передавання і споживання, що склалися у суспільстві. За своїм змі-стом воно близьке до поняття "цивілізація". Спільною основою їх є відповідний зміст людської праці не лише як специфічної діяль-ності, спрямованої на виробництво засобів існування людини (пред-метів харчування, одягу, житла, а також духовних цінностей), а й як першооснови, з якої формуються людина, суспільство в цілому, со-ціальна форма розвитку матеріального буття.

Відповідно до цього цивілізація визначається як історично кон-кретний стан суспільства, який характеризується особливим спо-собом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповід-ною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характе-ристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою.

Особливої уваги потребує питання, пов'язане з гуманістичною спрямованістю цивілізації.

Після епохи варварства виникла цивілізація, яка пройшла ряд історичних етапів. Класифікація їх може здійснюватися у горизон-тальному і вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих ло-кальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньо-грецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійсь-ка і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві непов-торність, унікальність і соціально-історична особливість.

Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілі-зації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаман-на загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що від-бувається у всесвітньому масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійсню-ється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних револю-цій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продук-тивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.

Перша в історії людства технологічна революція, так звана нео-літична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації (поняття "неолітична" походить від грецького слова lithos - камінь). Завдя-ки цій революції у сільському господарстві почали широко вико-ристовуватися певним способом оброблені камінні знаряддя праці. Саме цим було забезпечено перехід від збиральництва до виробни-чої та переробної економіки. "Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля. Аграрна цивілізація, що значно прискорила розвиток суспільного виробництва, зайняла значний відрізок істо-рії людства - 8-10 тис. років. Вона була панівною аж до середи-ни XVIII ст.

Промислова революція другої половини XVIII - першої третини XIX ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що розвива-ється і тепер. Грунтуючись на застосуванні системи машин і меха-нізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила но-вий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею людини засоби вироб-ництва, передусім механічні знаряддя праці, стали основною фор-мою багатства суспільства.

Індустріальна цивілізація зумовила не лише механізацію виробни-чих процесів, а й якісно новий крок вперед у розвитку суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. Вона розір-вала натуральну структуру господарювання, що існувала протягом тисячоліть, і зробила панівною товарну форму виробництва та обігу.

Отже, товарне виробництво і ринок, економічна демократія і плюралізм власності притаманні не лише, як це вважалося до остан-нього часу, певному устрою суспільства, вона є невід'ємними преро-гативами індустріальної цивілізації. Багато з того, що до недавнього часу економічна теорія відносила лише до цінностей окремої суспіль-ної формації, тепер оцінюється як загальноцивілізаційне надбання.

36. Методи і способи конкурентної боротьби.

Конкуренція (від лат. concurrere — "зіштовхуватися") — економічне суперництво, боротьба між суб'єктами господарської діяльності за кращі умови виробництва і реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога більшого прибутку.

На конкурентному ринку суперники використовують різні методи боротьби: цінові, нецінові, нечесні (недобросовісні) та чесні (добросовісні).

Цінові методи конкуренції — це конкуренція, в якій головним засобом боротьби є ціна.

За цінової конкуренції перемагає той, хто домагається нижчої ціни продукції, ніж конкуренти. Це, по суті, боротьба за скорочення затрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці, підвищення її продуктивності тощо.

Залежно від форм і цілей конкуренції формуються такі види цін: монопольно високі, монопольно низькі, демпінгові, дискримінаційні.

Нецінова конкуренція — це стратегія конкурентної боротьби, яка спрямована не на зміну цін, а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції.

Це означає, що розробляючи стратегію й тактику поведінки на ринку, фірма насамперед дбає про те, щоб створена продукція за своїми споживчими якостями відповідала запитам споживачів.

Нецінові методи конкуренції поділяються на два види:

конкуренцію за продуктами і конкуренцію за умовами продажу.

Конкуренція за продуктами передбачає поширення таких нецінових характеристик товарів як покращання їх якості за збереження ціни, підвищення надійності під час експлуатації, оновлення асортименту, відповідність товарів міжнародним стандартам тощо.

Конкуренція за умовами продажу передбачає поширення і вдосконалення послуг, що супроводжують реалізацію товарів.

До них належать:

— продаж товарів у кредит;

— продовження терміну гарантійного обслуговування;

— безкоштовна доставка товару додому та його встановлення;

— безоплатні консультації щодо використання купленого товару;

— продаж товару із забезпеченням до нього запасних частин;

— інтенсивне використання реклами, яка доводить переваги продукції продавця;

— відкриття ремонтних майстерень та сервісних центрів, що здійснюють гарантійний ремонт, та поточного обслуговування проданого товару.

Нечесна конкуренція — це нецивілізовані форми конкурентної боротьби, які проявляються в порушенні суб'єктами ринкових відносин чинного законодавства, професійних, етичних, моральних норм і правил поведінки для досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

Найпоширенішими методами нечесної конкуренції є такі.

Неправомірне використання позначень товару іншого виробника. Це здійснюється шляхом копіювання зовнішнього вигляду товару, найменування, фірмового знака, упаковки та інших позначень, які можуть привести до змішування його з товаром конкурента.

Дезінформація споживачів про товар. Вона виявляється в неправдивих відомостях про властивості свого товару: якість, сорт, безпечність використання, термін зберігання, приховані дефекти тощо.

Компрометація товарів конкурентів. Вона здійснюється шляхом поширення у будь-якій формі, у т. ч. і через порівняльну рекламу, неправдивих, неточних або неповних відомостей про властивості товарів своїх конкурентів.

Тиск на постачальників ресурсів і банки, щоб вони не укладали, або розривали договори на постачання конкурентам сировини, матеріалів та надання кредитів.

Неправомірне збирання,розголошення та використання комерційної таємниці про діяльність суперника — конкурента. До цього можна також додати й економічне шпигунство.

Переманювання провідних спеціалістів фірм-конкурентів шляхом підкупу, встановлення вищих окладів та надання різних пільг.

Іноді деякі нечесні методи конкурентної боротьби переростають у кримінальні злочини: шантаж, підпали, вибухи, убивства.

37. Методи пізнання економічної теорії.

Метод економічної теорії — шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії.

Метод економічної теорії — сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Технологія використання методу 4 стадії.

1. нагромадження фактів шляхом спостереження

2. аналіз зібраних даних

3. узагальнення, на підставі яких формуються економічні поняття, категорії, закони

4. перевірка правильності розроблених теоретичних висновків.

Методи:

1. Діалектичний метод — гносеологічне й логічне відображення всієї діалектики (природи, суспільства і мислення), що втілюється у системах філософських принципів, законів і категорій.

2. Метод абстракції (лат. abstractio — віддалення) — відмова від дослідження поверхових, несуттєвих складових, сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, реальної тенденції руху. Результатом абстракції (поряд з використанням інших елементів діалектики) є обґрунтування економічних категорій.

3. Аналіз (об'єкт розкладається і кожна частина вивчається окремо) і синтез;

4. Індукція (від окремого та загального) і дедукція ( від загального до одиничного);

5. Економічне моделювання — формалізований опис і кількісний вираз економічних процесів і явиш (за допомогою математики і економетрики), структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя.

6. Економічний експеримент — штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження.

38. Моделі ринкової економіки.

В реальнiй економiчнiй полiтицi сучасних розвинених країн постiйно динамiчно поєднуються рiзні концепцiї економiчного розвитку залежно вiд конкретних умов, що створюються, економiчного стану тощо. Тому скорiше можна говорити про наявнiсть певних моделей господарського розвитку, якi є сукупнiстю елементiв, що забезпечують функцiонування економiки (технологiчних, економiчних, соцiальних, полiтичних, психологiчних, релiгiйних та iн.) в їх взаємозв'язку та взаємодiї [38]. Конкретна форма реалiзацiї моделей постiйно змiнюється, але загальна їх орiєнтованiсть, яка спирається на структуру продуктивних сил, особливостi суспiльних вiдносин, нацiональний менталiтет, i становить змiст моделей, виявляє значну автономнiсть щодо коливань економiчної полiтики урядiв.

В сучаснiй економiчнiй лiтературi розрізняють кiлька видiв моделей розвиненого ринкового господарства. Зокрема, видiляють моделi: американську, нiмецьку, європейську кейнсiанську, шведську, японську [3]. Критерiями класифiкацiї виступають, звичайно, питома вага держвласностi, її якiсний склад, напрямки i засоби здiйснення державної полiтики, форми ринкових відносин тощо. Вiдповiдно видається неможливим достеменно зарахувати до певної моделi економiки переважне число країн, що розвиваються, через їхню рiзноманiтнiсть i нестабiльнiсть, а також, за подiбними причинами, - економiки постсоцiалiстичних i соцiалiстичних країн.

Американська (лiберальна) модель у чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за "залишковим принципом": втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.

Початок 80-х рокiв у США ознаменувався рiзким посиленням неокласичних тенденцiй, що дало змогу говорити про "неокласичну революцiю". В комплексi пiдхiд до цiєї "революцiї" описувався документом адмiнiстрацiї Р. Рейгана "Новий початок для Америки. Програма економiчного оздоровлення", опублiкованим у 1981 р. Програма передбачала лiбералiзацiю податкової системи, скорочення граничних термiнiв амортизацiї, стримування росту державних витрат i державного боргу, скорочення асигнувань на соцiальнi програми та збiльшення вiйськових витрат.

Адмiнiстрацiя президента Б. Клiнтона, зiткнувшись з негативними наслiдками "рейганомiки", продовженої урядом Дж. Буша (скорочення темпiв зростання, прискорення iнфляцiї, бюджетний дефiцит, структурнi проблеми) на тлi розгортання свiтової економiчної кризи, змушена була зробити ряд вiдступiв вiд традицiйної неокласики. Наприкiнцi 1992 р. на конференцiї з питань економiки у м. Лiттл-Рок, де був присутнiй Б. Клiнтон, прийнято комплекс завдань нової адмiнiстрацiї, який, зокрема, включав збiльшення капiталовкладень для пожвавлення економiки, пiдвищення доступностi капiталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання iнвестицiйних програм з планом скорочення бюджетного дефiциту, зниження витрат на медобслуговування та пiдвищення загального медичного страхування для скорочення дефiциту. Багатьма економiстами та урядовцями Європи перемога Клiнтона в США розглядається як сигнал до вiдходу вiд стратегiї "laissez-faire" [56, p. 50].

Основним важелем регулювання виступає бюджетно-фiнансова полiтика. В 1990-1993 рр. через держбюджет перерозподiлялось понад 36 % ВВП [33]. США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй.

Нiмецька (неолiберальна) модель, яка здiйснюється у ФРН, орiєнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренцiї, для чого пiдтримуються умови вiдтворення, зокрема - стимулювання дрiбного бiзнесу, полiтика зайнятостi тощо. Гаслом цiєї моделi є "Ринок - для всiх", тому значна увага придiляється соцiальнiй спрямованостi дiї ринку, iснує розгалужена система соцiальних виплат.

Фундамент нiмецької моделi сформувався пiд дiєю концепцiї "соцiального ринкового господарства". Ця концепцiя вперше сформульована у 1948 р. А. Мюллером-Армаком як синтез ордолiбералiзму (В. Ойкен) та неолiбералiзму (Ф. Хайек) i проводилася урядом Л. Ерхарда. З ордолiбералiзму взято положення про важливу роль держави в охоронi економiчного та соцiального порядкiв, з неолiбералiзму - про важливiсть саморегулювання ринку за пiдтриманням державою рамкових умов.

Основнi елементи економiчної полiтики держави А. Мюллер-Армак вбачав у: створеннi на пiдприємствi соцiального порядку, який оцiнює робiтника не лише з економiчної точки зору; здiйсненнi конкурентної органiзацiї економiки, полiтики зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки у рамках можливого; вирiвнюваннi доходiв людей економiчними засобами; соцiальному житловому будiвництвi; пiдтримцi рiвних шансiв пiдприємництва, кооперативної взаємодопомоги; запровадженнi соцiального страхування; забезпеченнi мiнiмуму оплати працi тощо [22, с. 69-70]. Отже, на вiдмiну вiд лiбералiзму концепцiя соцiального ринкового господарства передбачає сильну державу.

Ключовим елементом концепцiї стало поняття господарського порядку, який є сукупнiсть форм координацiї економiчного процесу, i форми цi тiсно пов'язуються з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок, на думку теоретикiв, можливий лише в тому разi, коли поведiнка людей вiдзначається дисциплiною, а дисциплiна визначається саме ринком, або, за висловом В. Ойкена, "така поведiнка можлива лише там, де з духу правильно осягнутої свободи виходить пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [24, № 4, с. 83].

Європейсько-кейнсiанську модель iнколи називають англiйською, хоча сьогоднi вона бiльш чiтко виражена у Францiї, Iталiї, Австрiї. За цiєї моделi значну роль вiдiграє державний сектор в економiцi, який досягає значних розмiрiв.

Зокрема, уряд соцiалiстiв, прийшовши до влади у Францiї в 1981 р., виступив з програмою нацiоналiзацiї частини виробничої та невиробничої сфери, реформи системи iндикативного планування, стимулювання державних витрат та особистого споживання, боротьби з безробiттям.

На початку 80-х років у Францiї держава виробляла 10 % ВНП, здiйснювала 30 % валових капiталовкладень, їй належало 2/5 нацiонального багатства [12]. Державна власнiсть концентрувалася в електроенергетицi, вугiльнiй, газовiй промисловостi, машинобудуваннi, фiнансовiй сферi. 50 % поточних вкладiв пiдприємств i 70 % приватних вкладiв перебували у державних банках [8]. Внесок держави в економiку Iталiї в 1985 р. складав 20,3 % [31], наприкiнцi 80-х питома вага держсектора економiки тут складала 39-42 %, причому 30-35 % держпiдприємств перебували пiд прямим державним контролем [20]. Висока питома вага держсектора спостерiгається також в Iспанiї, Португалiї. Через державний бюджет в 1990-1993 рр. було перерозподiлено: у Францiї - 50 % ВВП, в Iталiї - понад 53 %, у Великобританiї - майже 40 % [33].

Незважаючи на високий рiвень перерозподiлу коштiв, питома вага державних соцiальних витрат не дуже висока, оскiльки бюджет розглядається як засіб впливу на попит i витрачається значною мiрою на iнвестицiї та структурнi змiни. Так, у Великобританiї на потреби соцiального забезпечення на початку 90-х років витрачалася третина державного бюджету [49].

Важливою рисою системи державного регулювання економiки у Францiї є високий рiвень узгодженостi заходiв, що вживаються. Для цього iснує економiчна та соцiальна Рада, до якої входять представники уряду, пiдприємцiв та профспiлок. Адмiнiстративнi Ради, що включають робiтникiв, адмiнiстраторiв, споживачiв та спецiалiстiв, iснують також на кожному публiчному пiдприємствi. Як правило, держпiдприємства користуються тактичною самостiйнiстю, причому її ступiнь тим вищий, чим успiшнiша дiяльнiсть пiдприємства. Водночас оцiнка iнвестицiйних програм здiйснюється спецiальним Фондом економiчного та соцiального розвитку, який може також надавати субсидiї i дотацiї.

Державнi економiчнi органи Францiї розробляють на базi консультацiй з економiчними суб'єктами iндикативнi гнучкi узгодженi плани, як загальнi, так i спецiальнi, цiльовi. Вiдносно держсектора економiки плани iмперативні. Виконання плану в приватному секторi забезпечується і шляхом держзамовлень, i через податкову, цiнову, кредитну полiтику, тому плани у Францiї, не будучи iмперативними, є активними. Особливе мiсце посiдають програмнi закони, якi фiнансуються з бюджету. У 60-х-70-х роках широко розповсюдилася практика угод мiж державою i пiдприємствами про виконання планових показникiв в обмiн на фiнансовi та матерiальнi ресурси.

Головною метою кейнсiанської моделi є забезпечення максимально ефективного розподiлу ресурсiв з певним страхуванням вiд непередбачуваного впливу взаємодiї приватних економiчних iнтересiв.

Наростання негативних тенденцiй в серединi 80-х років зумовило певнi консервативнi зрушення в країнах європейського кейнсiанства. Зокрема, програма уряду Ж. Шiрака, який прийшов до влади у Францiї у 1986 р., спиралася бiльше на неокласичнi постулати та передбачала денацiоналiзацiю, фiнансове оздоровлення через скорочення податкiв i дефiциту бюджету, дерегламентування.

Шведська (соцiал-демократична) модель практикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалiї, Iспанiї, Грецiї. Головна увага тут придiляється соцiальнiй сферi, полiтицi зайнятостi та соцiального забезпечення, регулюванню трудових вiдносин, жорсткiй полiтицi доходiв.

Уряд соцiал-демократiв Швецiї у 1982 р., зiткнувшись iз структурним спадом, оголосив про програму "третього шляху", вiдмiнного як вiд стимулювання пропозицiї, так i вiд пiдтримки попиту. Прiоритетними було оголошено досягнення повної зайнятостi, розширення обсягiв виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатностi, пiдвищення темпiв зростання, високий рiвень життя, регiональна збалансованiсть, стабiльнiсть державних фiнансiв, пiдтримання зовнiшньоторговельного та платiжного балансiв.

На державних пiдприємствах наприкiнцi 80-х років працювало 11-13 % всiх зайнятих, держвласнiсть мала високу питому вагу у гiрничовидобувнiй, сталеплавильнiй промисловостi, електроенергетицi, сферi послуг, причому на державних пiдприємствах системи соцiальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузi.

У 1987 р. на соцiальнi потреби витрачалось 31-35 % ВНП [7], а на початку 90-х державнi витрати на соцiальне забезпечення складали понад 40 % ВВП [18]. На вiдмiну вiд американської моделi переважна частка соцiальних коштiв формується за рахунок внескiв пiдприємцiв, iснує система страхових зобов'язань пiдприємцiв. 31 % пенсiйного фонду вноситься державою [13].

Головним орiєнтиром шведської моделi є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву iндивiдом його суспiльно-корисної активностi.

Значнi специфiчнi риси має модель ринкового господарства Японiї. Основним суб'єктом у японськiй моделi виступають корпорацiї та їх об'єднання у фiнансово-промисловi групи - "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласностi (на 1983 р. - близько 20 % нацiонального багатства [9]), економiка країни має досить високий ступiнь керованостi завдяки iснуванню позадержавних об'єднань i рад, особливiй ролi кредитно-банкiвських установ, а також об'єднанню функцiй управлiння в рамках Мiнiстерства зовнiшньої торгiвлi та промисловостi. Лише у 80-тi роки тут було здiйснено фiнансову лiбералiзацiю, за повоєннi роки набуто величезної практики проведення промислової полiтики. 9/10 основних фондiв держави зосереджено в галузях iнфраструктури, що створює оптимальнi умови для приватного капiталу. Водночас держава фiнансує майже 100 % нових розробок.

Специфiчними особливостями моделi є полiтика вирiвнювання доходiв, особлива полiтика робочої сили, ефективне використання нацiонального менталiтету. В Японiї успiшно iнтегровано державні i приватні iнтереси iз застосуванням низки позаекономiчних важелiв. Досягнення нацiонального консенсусу дає змогу створити мережу нацiональних планiв на термiн вiд 1 до 20-30 рокiв, що надає японськiй економiцi стратегiчної орiєнтацiї.

Держава в Японiї має потужний апарат регулювання дiяльностi економiчних суб'єктiв усiх сфер дiяльностi. Загалом на початку 90-х рр. тут дiяло 453 регулюючих закони, з них 220 - у сферi економiки. Із цих останнiх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр. [54]. Державне регулювання охоплює понад 10 тис. позицiй у сферах регламентування пiдприємництва, цiн, експорту тощо. Крiм економiчних важелiв, до приватного капiталу застосовуються адмiнiстративнi вимоги, рекомендацiї, "посередництво" держструктур [15, с. 80].

Керує проведенням промислової полiтики Мiнiстерство зовнiшньої торгiвлi та промисловостi (MITI), яке має право на певну свободу дiй в управлiннi галузями i якому пiдзвiтна переважна бiльшiсть галузей економiки. До сфери дiї MITI входять зовнiшня торгiвля, промисловiсть i торгiвля, новiтнi технологiї, розмiщення промислових пiдприємств та екологiя, енергетика, питання промислової власностi, пiдтримка дрiбних i середнiх пiдприємств. Мiнiстерство будується на принципi поєднання вертикальних (галузевих) i горизонтальних (функцiональних) структур.

Економiку Японiї називають "двоструктурною" завдяки системi субпiдрядiв, що має широкий розмах. Вiдмiннiсть вiд традицiйної субпiдрядної схеми полягає в тому, що великi пiдприємства не лише передають частину отримуваних контрактiв малим i середнiм фiрмам, а й здiйснюють переплетення акцiонерних капiталiв, практикують вiдрядження працiвникiв у дочiрнi фiрми, передачу технiчних засобiв тощо. З одного боку, така система дає змогу маневрувати ресурсами, економити на витратах на робочу силу, з iншого - веде до банкрутств i змушує MITI проводити полiтику пiдтримки малих фiрм.

Специфiчною особливiстю японської економiки є iснування розвиненої системи "кейрецу" - фiнансово-промислових груп з еластичними зв'язками на базi взаємного володiння акцiями, договорiв, постiйних контактiв. Практика показує, що часто пiдтримка постiйних контактiв важить для членiв "кейрецу" бiльше, нiж отримання прибутку, i норма прибутку, звичайно, є нижчою за потенцiйну. Водночас на випадок економiчної небезпеки члени угруповання можуть розраховувати на взаємопiдтримку, а MITI убезпечене від необхiдностi прийняття екстрених заходiв.

Звичайно, у "кейрецу" iснує лiдер, який охоплює понад 33 % ринку у групi, а також потужний фiнансовий iнститут. Важливо, що кожна "кейрецу" зосереджується, як правило, на виробництвi в обранiй галузi i не конкурує з iншими групами.

На думку японських економiстiв, висока керованiсть економiки країни спирається на iснування рiзноманiтних об'єднань у промисловостi, високий рiвень спецiалiзацiї та кооперацiї, iснування системи субпiдрядiв, угруповань "кейрецу" i тiсний взаємозв'язок промислових пiдприємств з банками. Фахiвцi МВФ вважають, що причинами успiшної економiчної полiтики Японiї в минулому i сучасностi є значнi вкладення в людський капiтал та технологiю, ефективна адмiнiстративна система, сильна, але не iнтервенцiонiстська держава, прагнення постiйно пiдтримувати консенсус, "ненав'язливе партнерство" держави щодо приватних фiрм.

Отже, використовуючи нацiональну специфiку, японська модель сприяє структуруванню й узагальненню iндивiдуальниx iнтересiв, максимально ефективному i стратегiчно виваженому їх поєднанню.

39. Національне багатство: його сутність і структура.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства.

Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили — науково-технічний, освітній, культурний потенціал. Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання — автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять. Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Національне багатство включає в себе також ті елементи, які перебувають у інших країнах, але належать уряду, організаціям та окремим особам.

Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства великого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України призводить до втрати їх значної частини, якою вже ніколи не скористаються прийдешні покоління.

40. Національний продукт держави: його формування, розподіл і перерозподіл.

Найглобальнішим показником національної економіки є національний продукт. Національний продукт – це маса матеріальних і духовних благ, створена національною економікою протягом певного періоду часу (як правило – рік). Функцірнальне призначення нац.продукту:

1. для того, щоб створити умови для виробництва товарів і послуг особистого споживання;

2. умови для виробництва товарів і послуг виробничого призначення;

Роль національного продукту в нац.економіці:

• національний продукт показує рівень розвитку продуктивних сил;

• національний продукт показує рівень спеціалізації та кооперування виробництва;

• нац.продукт показує рівень відкритості економіки;

Економічна природа нац.продукту має двоїсту форму:

1. натурально-речова:

• товари для особистого споживання;

• інвестиційні товари (верстати наприклад);

2. вартісна або грошова форма;

Весь нац.продукт поділяється на такі два види:

1. проміжний продукт – товари і послуги, вироблені в поточному періоді і використані у виробництві того ж періоду;

2. кінцевий продукт – це товари і послуги, створені у поточному періоді, що остаточно виходять за межі поточного виробництва і використовуються для особистого споживання, для інвестицій, амортизації (процес поступового перенесення вартості основного капіталу на знову виготовлену продукцію).

Вартісний вираз національного продукту представлений через вартість кінчевого продукту або через додану вартість – це ринкова ціна обсягу продукції, виробленої фірмою за відрахуванням спожитої сировини та матеріалів, придбаних фірмою у постачальників.

Існує два підходи до визначення вартості національного продукту:

• об’єктивний або класичний – прихильники цього підходу вважають, що національний продукт створюється працею, яка є продуктивною, тобто коли створює нову вартість, а саме у матеріальній сфері виробництва. Недоліки: при обчисленні вартості національного продукту не врахована національна сфера; присутній „повторний рахунок”, сюди відносять обчислення всіх проміжних товарів;

• суб’єктивний – представниками є сучасні економісти, які вважають, що праця є продуктивною, коли вона створює благо, яке має цінність для споживача.

Суспільне виробництво - це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) в їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності.

Суспільне виробництво структурно неоднорідне. Воно включає в себе два види (сфери) виробництв: матеріальне та нематеріальне виробництво.

У кожному конкретному випадку результат виробництва - це певний продукт: верстат, трактор, хліб, тканини і т.д. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукти - синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюють­ся в різних галузях виробництва. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу. Як правило, за рік. У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу.

А. Сміт також виділяв у складі ССП засоби виробництва і предмети споживання. Взявши до уваги цю обставину К.Маркс обгрунтував поділ сукупного суспільного виробництва на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва; II - виробництво предметів споживання. Нині висувають пропозиції щодо виділення підрозділу, який створює засоби оборони та виробництва послуг.

При аналізі суспільного відтворення такого підходу дотримувався і Дж. М. Кейнс, використовував його лише щодо сфери обігу. При визначенні обсягів споживання Дж. М. Кейнс відраховував з цієї сукупності продуктів засоби виробництва (як визначав Кейнс, те, що підприємці купують один в одного). Це дає змогу отримувати обсяг реалізації предметів споживання.

Відповідно до натурально-речової форми та функціонального призначення відповідних благ сукупний суспільний продукт поділяється на засоби виробництва та предмети споживання. У промисловості виокремлюють групи "А" (виробництво засобів виробництва) та групу "Б" (виробництво предметів споживання). В усі часи існування матеріального виробництва вони виконували різні функції у процесі суспільного відтворення. Перші з них призначено для відтворення переважно речових (матеріальних) елементів продуктивних сил, а другі - для відтворення вартості робочої сили.

Цей поділ зумовлений тим, що продукція І підрозділу за своїм натурально-речовим складом є такою, що не може бути безпосередньо спрямована на відтворення вартості робочої сили, яка була витрачена при виробництві засобів виробництва. Для цього використовуються предмети споживання, які за натуральною формою є продукцією II підрозділу. Для поновлення виробництва цієї продукції треба відновити зношені засоби виробництва.

Продукція яка виробляється в І підрозділі, не може бути в ньому об'єктом особистого споживання. Але її створюється більше, ніж потрібно для виробничого споживання у І підрозділі. Частина засобів виробництва спрямовується у II підрозділ для обміну на предмети споживання. Подібно до цього вся продукція II підрозділу не може повністю використовуватися для виробничого споживання в ньому, але її створюється більше, ніж потрібно для особистого споживання в цьому підрозділі. Тому певну її частину спрямовують у І підрозділ для обміну на засоби виробництва для II підрозділу, потреба в яких визначається необхідністю поновлення використаних засобів виробництва та розширення виробництва.

Крім сфери матеріального виробництва, виділяється також сфера нематеріального виробництва, до складу якої належать галузі, в яких створюються нематеріальні блага (духовні та інші цінності) й надаються нематеріальні послуги (освіта, наукове обслуговування, охорона здоров'я). Сукупність виробництва матеріальних благ і нематеріальних послуг утворює сферу послуг.

У західній економічній літературі крім поділу на матеріальне і нематеріальне виробництво, існує також поділ на первинне, вторинне, третинне виробництво відповідно до характеру виробничих функцій. Щодо первинного виробництва, то до нього належать видобувні галузі та сільське господарство (землеробство, тваринництво, кормовиробництво і т. п.). Основою вторинного виробництва є первинне. Воно є похідним та залежним від первинного і охоплює всі галузі обробної промисловості, а також будівництво. Третинне виробництво є похідним від первинного і вторинного та пов'язане зі створенням і наданням різноманітних послуг. Послуги поділяються на ті, що обслуговують виробництво, і ті, що обслуговують окремих осіб, тобто існує поділ на виробничі та особисті послуги.

Нормальне протікання процесу суспільного відтворення неможливе без наявності виробничого транспорту, зв'язку, а також торгівлі, фінансово-кредитних установ. Сукупність галузей, які обслуговують суспільне відтворення, складають виробничу інфраструктуру. Економічно розвинені країни світу мають постійно зростаючу виробничу інфраструктуру з високим рівнем ефективності.

Важливою характеристикою сукупного суспільного продукту є його вартісна структура. Досить повне уявлення щодо цієї економічної категорії надав К. Маркс у другому томі "Капіталу". Він довів, що структура вартості сукупного суспільного продукту, так само як і окремого товару, складається з двох частин: матеріальних затрат (с) і новоствореної вартості (V + т). Остання охоплює необхідний продукт К, що використовується для відтворення робочої сили, і додатковий продукт т, який іде на розширення виробництва та задоволення суспільних потреб.

Натурально-речова та вартісна структура суспільного продукту перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємозалежності. Кожному елементу вартісної структури суспільного продукту має відповідати той або інший натурально-речовий елемент.

41. Нові тенденції розвитку відносин власності в країнах з розвиненою економікою.

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємст-ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу. Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстроково го успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що доко-рінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність. Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в США не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

42. Нові тенденції розвитку відносин власності в Україні.

Принципово інші процеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності,інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесу формоутворення власності.У країнах, де утвердилась командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.В теперішній час виникають складні і суперечнливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – на форму багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто приватній основі.Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства.З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації.З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності.

43. Організація підприємницької діяльності. Суб’єкти, об’єкти та види підприємництва.

Підприємницька діяльність здійснюється від імені та під майнову відповідальність певними суб'єктами. Суб'єктами підприємництва (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, юридичні особи всіх форм власності. Громадяни або фізичні особи (окремі індивідууми) виступають як: а) організатори індивідуального виробництва, у якому застосовуються засоби виробництва, що належать йому, і використовується власна праця; б) організатори виробництва, де застосовується капітал і наймана праця. Юридичні особи (товариства, акціонери, кооперативи, спільні підприємства, різні асоціації, об'єднання тощо) як суб'єкти підприємницької діяльності порівняно з індивідуальним підприємництвом займаються діяльністю у більших масштабах з обов'язковим залученням найманої робочої сили.

Особливо слід сказати про державу та її органи (адміністративно-господарські одиниці, органи уряду, в тому числі міністерства, комітети) щодо підприємницької діяльності. За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб'єктом ринкових відносин, а отже, і підприємцем. Ці функції вона як власник делегує корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим підприємствам. Зумовлено це тим, що держава є організатором загальних правил підприємництва і має контролювати виконання їх.

Заборонено заняття підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Не можуть займатися підприємництвом також певні особи, зокрема ті, що мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництва, інші корисливі злочини.

Чинником підприємницької діяльності є також капітал, який створює передумови для того, щоб стати реальним суб'єктом підприємництва. А оскільки капіталом володіють далеко не всі, то і підприємцями в суспільстві всі бути не можуть.

Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у вироблюваній продукції (або благах у вигляді послуг, інформації). Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності.

Такі види діяльності в Україні, як розвідка і експлуатація корисних копалин, ремонт спортивної, мисливської та інших видів зброї, виготовлення і реалізація медикаментів та хімічних речовин, виробництво пива, вина, лікеро-горілчаних виробів, сигарет, медична, ветеринарна та юридична практика, потребують спеціального дозволу — ліцензії.

За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:

• індивідуальне, засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники без постійно застосовуваної найманої праці);

• сімейне, що ґрунтується на приватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили;

• приватне, або партнерське зі створенням юридичної особи і з обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);

• акціонерне, засноване на власності акціонерів (власники цінних паперів — індивіди, юридичні особи);

• орендні — ті, що беруться за відповідну плату на певний час у користування, що дає їм право бути власником результатів праці, доходів та на розпорядження майном;

• колективні (народні), в основі яких лежить власність трудового колективу на майно, продукцію і доходи;

• інноваційні, які створюються на базі інтелектуальної власності;

• спільні, засновані на об'єднанні майна різних власників.

44. Орендні відносини.

Під орендою розуміють передачу права користування й розпорядження власністю однією юридичною особою — власником іншій — користувачу на принципах повернення і платності та умовах, передбачених договором.

Характерні ознаки орендних відносин:

• наявність двох суб'єктів цих відносин — власника й користувача (орендаря). В ролі того, хто надає оренду, може бути лише власник землі. Орендарями можуть бути фізичні і юридичні особи, їх коло чиним законодавством України не обмежується;

• орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні, вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю. Власність залишається за первинним власником, тому орендні відносини будуються на принципі повернення;

• власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю, тобто потенційну можливість отримати від оренди землі певний дохід. Цілком природно, що за це потрібно платити. Тому обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає в формі орендної плати;

• орендні відносини завжди мають договірний характер. Орендна плата — це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) й виплачується власнику землі щороку або щокварталу залежно від умов договору.

45. Основні етапи розвитку цивілізації.

Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський етнограф Л. Г. Морган (1818-1881) у книзі "Первісне суспільство", створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської історії - епоху дикості, варварства і цивілізованості.

Люди, які жили в період перших двох епох, споживали пере-важно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення тако-го споживання.

Становлення цивілізованості пов'язане з переходом від збираль-ництва до переробної суспільно-виробничої технології. Остання від-биває активне ставлення людини до навколишнього середовища, конкретно-історичний характер обміну, що відбувається між сус-пільством і природою. Розвиток суспільно-виробничої технології вказує на те, якими методами здійснюється праця і як на її основі виробляються матеріальні й духовні цінності, необхідні для забез-печення життєдіяльності людини. Перехід від однієї технології до іншої зумовлюється змінами у розвитку засобів виробництва, про-гресом науки і техніки.

цивілізація визначається як історично кон-кретний стан суспільства, який характеризується особливим спо-собом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповід-ною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характе-ристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою.

Класифікація їх може здійснюватися у горизон-тальному і вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих ло-кальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньо-грецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійсь-ка і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві непов-торність, унікальність і соціально-історична особливість.

Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілі-зації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаман-на загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що від-бувається у всесвітньому масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійсню-ється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних револю-цій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продук-тивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.

Перша в історії людства технологічна революція, так звана нео-літична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації.

"Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля.

Промислова революція другої половини XVIII - першої трети-ни XIX ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що розвива-ється і тепер.Грунтуючись на застосуванні системи машин і меха-нізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила но-вий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи.

Щодо постіндустріальної цивілізації, то нині йдеться, з одного боку, про виробничі структури найбільш розвинених у економічно-му відношенні країн, а з іншого - про формування тільки початко-вих форм постіндустріального суспільства, яке лише зароджується.

46. Основні компоненти грошей

Гроші виконують три основні функції: 1) міри вартості; 2) засобу обміну; 3) засобу нагромадження вартості. Передусім гроші виступають мірою вартості. Суспільство вважає зручним використовувати грошову одиницю як масштаб для вимірювання відносної вартості різноманітних благ і ресурсів. Завдяки грошовій системі відпадає потреба виражати ціну кожного продукту через усі інші продукти, на які можливо його обміняти.

Використання грошей як загального знаменника означає, що ціну будь-якого продукту можна виразити через певну кількість грошових одиниць. Таке використання грошей дає змогу учасникам обміну легко порівнювати відносну цінність різних товарів і ресурсів. Подібне зіставлення полегшує прийняття раціонального рішення. Як міра вартості, гроші використовуються і в операціях з майбутніми платежами. Боргове зобов'язання всіх видів має грошове вираження.

Особливо важливою є функція грошей як засобу обміну. Тут гроші використовуються при купівлі і продажу товарів і послуг. Це зручне соціальне надбання, що дозволяє платити власникам ресурсів і виробникам грішми, які можуть бути використані для купівлі будь-якого товару чи послуги із тих, що функціонують на ринку. Як засіб обміну гроші дозволяють уникнути незручностей бартерного обміну. До того ж, гроші дають суспільству можливість скористатися плодами географічної спеціалізації і поділу праці між людьми.

Гроші служать засобом нагромадження, оскільки вони є дуже зручною формою збереження багатства. Володіння грішми, як правило, не приносить грошового доходу, який утворюється при збереженні багатства, наприклад, у формі нерухомого майна (власності) або цінних паперів (акцій, облігацій тощо). Однак гроші мають ту перевагу, що вони можуть бути нагально використані підприємством або домашнім господарством для покриття будь-якого фінансового зобов'язання.

Пропозиція грошей.

Важливо з'ясувати окремі елементи грошової пропозиції в економіці. У вузькому розумінні пропозиція грошей складається із готівки, тобто металевих і паперових грошей, що перебувають в обігу, і безстрокових вкладів, тобто вкладів у комерційних банках, різних ощадкасах або ощадних установах, на які можуть бути виписані чеки для здійснення ділових операцій. Металеві і паперові гроші є зобов'язаннями держави і державних агентів. Чекові вклади виступають як зобов'язання комерційних банків і ощадних установ.

До основних компонентів грошової пропозиції належать: готівка (металеві і паперові гроші), чекові вклади (грошовий агрегат М1), вклади на нечекових ощадних рахунках, дрібні та строкові вклади (грошовий агрегат М2) і великі строкові вклади (грошовий агрегат М3).

Металеві гроші в сучасному грошовому обігу складають малу частину грошової пропозиції (2—4%). Вони, по суті, е зручним засобом, що дозволяє здійснювати будь-які види дрібних покупок. Металеві гроші є символічними грішми. Це означає, що їхня дійсна вартість, тобто вартість самого металевого злитку, менша вартості, позначеної на монеті. Це робиться навмисне для того, щоб упередити переплавку символічних грошей з метою їхнього прибуткового продажу у вигляді злитків.

Паперові гроші, які більш значущі в кількісному відношенні, ніж металеві, складають близько 25—ЗО % грошової пропозиції в економіці.

У розвинених країнах досить поширене зберігання грошей на чекових рахунках. Замість сплати боргів паперовими грішми й монетами виписується чек на певну суму і надсилається поштою. Чек повинен бути підписаний на зворотному боці особою, яка отримала по ньому готівку. Особа, що виписала чек, після цього отримує його погашеним як завірену квитанцію, що підтверджує виконання зобов'язання.

Може здатися дивним, що чекові рахунки є частиною грошової маси. Але це легко пояснити: чеки — це не що інше, як засіб передачі власності на вклади в банках та інших фінансових установах, вони широко використовуються як засіб обігу. Крім того, такі вклади можуть бути на вимогу вкладника негайно перетворені в паперові і металеві гроші. Чеки, виписані на ці вклади, за будь-якого практичного використання замінюють гроші.

Оскільки чекові вклади є найважливішим компонентом грошової маси, важливо зрозуміти їхню еволюцію. В економічно розвинутих країнах основу фінансової системи складають комерційні банки. Банки приймають вклади підприємств і домашніх господарств і використовують ці фінансові ресурси для видачі різних позик. Позики комерційних банків забезпечують короткостроковий обіговий капітал. Вони видаються підприємствам і фермерам. За рахунок таких позик фінансується купівля споживачами товарів тривалого користування.

Комерційні банки доповнюються безліччю спеціалізованих фінансових установ: ощадно-позичковими асоціаціями, взаємно-ощадними банками і кредитними спілками, — які всі разом називаються ощадними установами. Ощадно-позичкові асоціації і взаємно-ощадні банки розміщують заощадження домашніх господарств, які потім використовують, крім іншого, для фінансування житлових іпотек. Кредитні спілки приймають вклади "членів" — зазвичай, груп людей, які працюють в одній компанії, — і надають ці фонди для фінансування покупок на виплату (у кредит).

Варто відзначити, що донедавна відкривали чекові рахунки тільки комерційні банки. Тепер ощадні установи застосовують нові види чекових рахунків. Наприклад, ощадно-позичкові асоціації приймають заощадження домогосподарств і фірм, які далі використовуються для фінансування заставних тощо.

Подібним чином кредитні спілки встановили рахунки, які являють собою чекові рахунки, основані на вкладах у кредитні спілки. Усі ці рахунки стали новаторськими засобами, що дозволяють ощадно-позичковим асоціаціям і кредитним спілкам конкурувати з комерційними банками в банківській справі.

У сфері обігу використовуються також "майже гроші". Останні виступають як певні високоліквідні фінансові активи, такі як нечекові заощаджувальні вклади, дрібні строкові вклади та великі строкові вклади. Хоча вони і не функціонують безпосередньо як засіб обігу, але можуть легко і без ризику фінансових втрат переводитися в готівку або чекові рахунки. Так, можна вимагати зняття наявних грошей з нечекового ощадного рахунку в комерційному банку або ощадній установі. Або, в іншому випадку, можна вимагати переведення фондів з нечекового ощадного рахунку на поточний рахунок.

Термінові вклади, як свідчить назва, стають доступними вкладникові лише після закінчення терміну. Хоча термінові вклади володіють явно меншою ліквідністю (здатністю бути витраченими), ніж нечекові ощадні рахунки, вони можуть бути використані як готівка або, після закінчення строку, переведені на поточний рахунок. Тому керівні грошово-кредитні установи пропонують ширше визначення грошей, в яке включають готівку і чекові вклади та інші елементи, які можуть бути досить швидко і без втрат переведені в готівку і чекові вклади.

У чекові вклади легко перетворити термінові вклади на великі суми, якими володіють підприємства у формі депозитних сертифікатів. Існують й інші менш ліквідні активи, такі як державні цінні папери (наприклад, рахунки державної скарбниці й ощадні облігації), які можуть легко перетворитися на гроші. Треба підкреслити, що існує цілий спектр активів, які лише дещо відрізняються за ступенем ліквідності або наявності грошових властивостей.

Практика показує, що "майже гроші" мають значний вплив на поведінку людей при споживанні та заощадженні. Чим більше у людей фінансового багатства у формі "майже грошей", тим більша їхня здатність втратити грошові доходи. Взаємооборотність "майже грошей" і грошей може вплинути на стабільність економіки. Наприклад, коли економічний цикл вступає в фазу розквіту інфляції, значне переведення нечекових вкладів у чекові або готівку може, якщо його не компенсувати, посилити інфляційний тиск. До того ж, таке переведення може ускладнити завдання контролю керівними кредитно-грошовими установами за грошовою пропозицією і рівнем економічної активності.

Зручним засобом придбання покупок є кредитні картки. Хоча насправді вони не стільки гроші, скільки засіб отримання короткострокової позики в комерційному банку або іншому фінансовому закладі, який випускає картку. Коли купляється певний товар за допомогою кредитної картки, то банк, що випустив її, оплачує суму магазинові. А потім покупець відшкодовує цю суму банку і платить щорічний внесок за надані послуги, а якщо він надає перевагу розрахункам із банком на виплату, то повинен вносити відсоткові платежі значних розмірів.

Основні компоненти грошової пропозиції — паперові гроші і чекові вклади — являють собою борги, або обіцянки заплатити. Паперові гроші — це боргові зобов'язання центральних резервних банків, що перебувають в обігу. Чекові вклади — боргові зобов'язання комерційних банків або ощадних установ.

Важливо відзначити, що готівкові і чекові вклади не мають дійсної вартості. Грошовий вексель — просто шматок паперу, а чековий вклад — всього лише запис у бухгалтерській книзі. Щодо металевих грошей, то їхня дійсна вартість менша за номінальну. І держава не має наміру обмінювати наявні у населення паперові гроші на щось вагоміше, приміром, золото.

У сучасних умовах паперові гроші не перетворюються у певну кількість золота чи інших дорогоцінних металів, їх можна обмінювати лише на інші паперові гроші. Це єдине, що можна отримати, коли звернутися до держави з проханням викупити частину готівки грошей. Аналогічним чином чекові гроші обмінюються не на золото, а тільки на паперові гроші, за які держава не виплачує нічого матеріального.

Готівкові і чекові вклади є грішми з тієї простої причини, що люди приймають їх за гроші. Готівка і чекові вклади виконують основну функцію грошей у результаті прийнятої давно практики бізнесу. Вони приймаються як засіб обміну. Торговець приймає паперові гроші, бо він упевнений, що інші також будуть їх приймати в обмін на товари і послуги. Кожен бере гроші в обмін на щось, оскільки впевнений, що вони в будь-який момент можуть бути обмінені на реальні блага і послуги.

Як ми вже зауважили, в економіці паперові гроші, по суті, е декретними грішми, вони — гроші, бо так сказала держава, а не тому, що їх купують за який-небудь дорогоцінний метал. Загальна прийнятність наявних грошей підтримується також згодою держави приймати їх при сплаті податків та інших фінансових зобов'язань.

Хоча держава не оголошувала чеки (які також є декретними грішми) законним платіжним засобом, але вони успішно обслуговують значний обсяг обміну товарами, послугами і ресурсами. Те, що державні агентства страхують вклади комерційних банків і ощадно-позичкових асоціацій, безперечно, впливає на бажання окремих людей і підприємств використовувати чекові вклади як засіб обміну.

47. Основні напрями, пріоритети, методи економічної політики.

Напрями і пріоритети економічної політики. Економічна політика через господарський механізм позитивно впливає на економіку тільки втому разі, коли вона реалістична, тобто орієнтована на поставлені цілі, які відбивають інтереси суб'єктів суспільства, і спирається на реальні можливості, ресурси соціально-економічного розвитку. Практика довела, що політика, орієнтована на завищені цілі, не справляє позитивного впливу не тільки на економіку, а й на соціальну, політичну сфери, деморалізує людей. На кожному етапі розвитку суспільства конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політична значимість різні. Вибір їх не може бути довільним. Він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі. Одним із найважливіших завдань суб'єктів економічної політики і є врахування в практичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки такий підхід може забезпечити глибоку наукову обґрунтованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань. Напрями економічної політики різноманітні за своїм змістом, політичною значимістю. їх можна класифікувати: за сферами економічного .життя (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо,),- за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові); за політичною та соціально-економічною значимістю. При цьому важливе значення має виділення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без визначення їх не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різнобічних інтересів суспільства і швидко рухатися вперед у поступальному розвитку. Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони повинні сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати виникнення реальних суперечностей і шляхи, способи їх вирішення. Отже, економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу. Пріоритетний розвиток економіки в цілому, певної її сфери потребує взаємодії двох чинників: передової матеріально-технічної бази, високопрофесійних кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва, з одного боку, і матеріального та морального стимулювання його розвитку — з другого. Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до розв'язання вузлових питань економіки. Отже, зміна пріоритетів в економічній політиці можлива лише за умови адекватних змін чинників, то розглядаються. При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, досягнення науково-технічного прогресу, наукове передбачення. Економічна політика як чинник економічного зростання має орієнтувати господарство на розв'язання основних завдань, вибір пріоритетних напрямів розвитку, які мають забезпечити прискорений розвиток галузей, що відбивають досягнення науково-технічної революції, а також згорнути виробництва і сфери, успадковані від минулого. Це дасть можливість якісно змінити економіку, спрямувати її на задоволення потреб людей. Важливе значення в цьому процесі має структурна перебудова економіки. Адже нинішня структура народного господарства в основному склалася ще в роки, коли Україна була складовою єдиного народногосподарського комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією. Вона застаріла, неефективна, не орієнтована повною мірою на потреби людини. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими, не комплексними, не докорінними. В результаті в економіці України переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі, галузі. Водночас частка галузей, від яких залежать розвиток науково-технічного прогресу і успішне розв'язання соціальних завдань, невелика. З огляду на це українська економіка потребує докорінної переорієнтації на найповніше використання досягнень науково-технічного прогресу з метою задоволення всього різноманіття сучасних потреб кожної людини, кожної сім'ї, суспільства в цілому. Методи та інструменти економічної політики. Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів економічного розвитку є визначення методів, інструментів економічної політики. Останні стають чинником оновлення економіки в тому разі, коли вдосконалюються не самі по собі, ізольовано від стратегічних цілей і пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного їх руху. Досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з утвердженням певної власності на засоби виробництва, а також прийняттям відповідних державних рішень. Більше того, такі методи в нашій економіці практично, за винятком періоду нової економічної політики, не використовувались через незмінність виробничих відносин. Потребують уточнення і самі поняття «адміністративно-командні» та «економічні» методи управління. Сутність перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази, розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це поверховий вияв адміністративно-командних методів управління. Тому багато хто вважає, що досить знайти якийсь універсальний показник оцінки роботи, замінити органи управління, скоротити їх, перегрупувати або замінити кадри більш підготовленими, освіченими, — і система управління запрацює. Проте все це вже робилося, і неодноразово, а успіху не принесло. Причину слід шукати глибше, в економічних відносинах, в їх серцевині — відносинах власності на засоби виробництва. Останні були монопольно зосереджені в руках держави, яка через це була монополістом влади і силою цієї влади спонукала виробників (підприємства, організації тощо) до реалізації так званих загальнонародних інтересів, не дуже дбаючи про інтереси колективів виробників і окремих людей. Отже, адміністративно-командні методи управління — це методи жорсткого ієрархічного підпорядкування (економічними і неекономічними прийомами і підоймами) особистих і колективних інтересів загальнонародним. Такі методи також можуть бути ефективними, але лише в екстремальних умовах, що довела історія розвитку нашої країни. Концентрація економічної та політичної влади в руках держави перетворила економіку країни на затратну, призвела до диспропорційності, багатомільярдного дефіциту Державного бюджету, хронічної нестачі переважної частини товарів, невиконання соціальних програм. Господарська політика, побудована на адміністративно-командних методах, застосовує відповідні інструменти: нормативні документи, інструкції, накази, розпорядження тощо, які на практиці є не чим іншим, як інструментом «тиску». Усе це сковувало самостійність колективів, стримувало їхню ініціативу, породжувало байдужість і апатію до виробництва, його вдосконалення. Водночас як інструменти «тиску» використовуються і вартісні підойми — ціни, податки тощо. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних ділянках селян. Як бачимо сутність методів управління визначається не економічними чи позаекономічними інструментами, що застосовуються в господарському житті, а виробничими відносинами — тим, наскільки вони відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил, вдосконалюються разом з ними. Якщо вдосконалення виробничих відносин здійснюється через інтереси і на їхній основі, то при цьому використовуються економічні методи управління. Воно здійснюється не підпорядкуванням інтересів, а поєднанням. З викладеного можна зробити висновок, що суспільство може перейти до економічних методів господарювання за таких умов: урахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб'єктів, які беруть участь в економічному житті; виявлення об'єктивних суперечностей економічних інтересів і розв'язання їх ефективними засобами управління; суб'єкти власності, а отже, і влади на всіх рівнях управляють інтересами і через інтереси; усі суб'єкти економічної політики мають бути рівноправними. Цього можна досягти створенням однакових економічних і політико-правових умов для всіх господарюючих суб'єктів. Такий підхід дасть змогу уникнути неправильних теоретичних трактувань методів керівництва і практичних заходів, спрямованих на розвиток економіки. Економічні методи керівництва не ототожнюватимуться з використанням товарно-грошових відносин, вартісних категорій і децентралізацією, а адміністративно-командні — лише з централізацією і використанням планових нормативів. Утвердження на практиці економічних методів керівництва економікою можливе, з одного боку, при викоріненні традиційного розуміння плану і ринку, спроб «планового» встановлення цін і обсягів виробництва за галузями «у натурі» з наступним їх погодженням у матеріальних балансах; з другого — при органічній єдності ринкових і неринкових зв'язків, що передбачають докорінне перетворення системи планування і системи організації ринку. За таких умов система ціноутворення стане ринковою, виявить реальні потреби, дасть змогу узгодити інтереси виробника і споживача. Водночас, для того щоб закони ринку не дестабілізували суспільство, не стимулювали зростання нездорових потреб, а сприяли прогресу суспільства, слід застосовувати ринкове регулювання. Важлива роль у цьому процесі належить державі, яка має використовувати податкову, інвестиційну і кредитну політику, різноманітні пільги, санкції, антимонопольні та антиінфляційні заходи, а також заходи соціального захисту громадян тощо. Отже, перехід до економічних методів господарювання з використанням адекватних їм економічних та правових регуляторів потребує радикальних змін і в базисних відносинах, і в надбудові, вироблення нової концепції функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств, які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага державних органів має зосереджуватися на специфічних завданнях щодо реалізації загальнонаціональних інтересів; зміцненні фінансової системи, розвитку інфраструктури, оборони, охорони навколишнього середовища, надання соціальних гарантій. Перехід до переважно економічних методів управління збільшує потребу у висококласних керівниках — фахівцях, обізнаних із сучасними методами управління, здатними у співдружності з колективами вирішувати соціально-економічні питання. Отже, втілення в життя нової концепції суб'єкта і об'єкта економічної політики передбачає вирішення таких завдань. Перерозподіл економічної та політичної влади, що можна здійснити не автономно, а в їхній єдності. В економічній сфері це відбувається через радикальне перетворення відносин власності, а в сфері політики — передачу владних функцій від центральних органів до місцевих. Перегляд у зв'язку з процесами, що відбуваються, функцій держави, обмеження їх сферою інтересів, які не можуть бути забезпечені на іншому рівні, крім державного. Забезпечення надійного захисту інтересів суспільства від ринкової стихії шляхом створення нового економічного механізму і застосування адекватних йому інструментів і методів. Перебудова структурної та інвестиційної політики з акцентом на пріоритетне введення в дію об'єктів інноваційно-соціального спрямування. Йдеться передусім про розвиток окремих високотехнологічних виробництв, які конкурентоспроможні на світовому ринку (окремі моделі літаків Ан-70, Ан-240, Ан-38, ракетно-космічна техніка, судна і т. ін.). Такими є галузі житлобудівництва, соціально-культурної сфери, розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб людини. Економічна політика, яка спирається на реальні, а не деформовані причинно-наслідкові зв'язки, враховує інтереси всіх господарюючих суб'єктів, визначає досяжні цілі, напрями, пріоритети економічного розвитку, використовує адекватні їм шляхи, методи та інструменти — така політика станс могутнім чинником оновлення економіки, сприятиме вирішенню суперечностей між продуктивними силами, що безперервно розвиваються, і конкретними формами виробничих відносин.

48. Основні форми власності та їх взаємодія.

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної влас­ності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) держав­на. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світо­вого господарства, зокрема у межах Європейського еко­номічного співтовариства (нині Європейського Союзу, ку­ди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумов­лено тим, що у межах кожного з них існують окремі фор­ми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а фор­мами власності.

Оскільки суспільна власність існувала тільки в пер­віснообщинному суспільстві, а наддержавна лише фор­мується, розглянемо приватний, колективний та держав­ний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — при­власнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найма­них працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іно­земних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім'ї, які проживають ра­зом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, са­дові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виго­товлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призна­чення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квар­тири у разі встановлення надмірно високої плати за зда­вання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної влас­ності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.

Якщо об'єктом приватної власності є приватні капіта­лістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин еко­номічної власності, що розкривається передусім в якісно­му аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (не­трудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивіду­альної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право при­ватної капіталістичної власності виникає на підставі ве­дення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використан­ня майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб'єктами права приватної влас­ності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законо­давстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — при­власнення асоційованими власниками результатів колек­тивної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсис­тема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий ко­лектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, спо­живчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відпо­відальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційо­вані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, спо­живчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, ма­ють деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найма­них працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законо­давством, виникає на підставі:

а) добровільного об'єднання майна громадян і юри­дичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших ци­вільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність мо­жуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогос­подарських кооперативів, сільськогосподарських акціонер­них товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чин­ним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогос­подарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, фор­ми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних си­стемах є різний за чисельністю апарат державних чинов­ників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загаль­нодержавну і комунальну форми державної власності. Ко­мунальну власність ще називають власністю адміністра­тивно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загаль­нодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — Вер­ховна Рада Криму та адміністративно-територіальні оди­ниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної влас­ності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв'яз­ку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і ство­рювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів дер­жавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-кому­нального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, по­бутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб'єктів права державної власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудя­щих державна власність переростає в суспільний тип влас­ності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім ви­щими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже ви­ди підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

49. Особливості аграрної та індустріальної цивілізації.

Аграрна цивілізація за своєю тривалістю охоплює найбільший період, початок якого поклала неолітична (аграрна) революція (4-3 тис. До нашої ери), що онаменувала перехід від привласнюючого до вирбляючого (відтворюючого) господарства. Теретичне відображення вона знайшла у вченні фізіократів та меркантелистів. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. У сільскому господарстві було зайняте майже все населення як античних (приклад: вилечезні латифундії Римської імперії), так і середньовічних держав.  Ремісництво та торгівля займали відносно невелике місце у “ВВП” країн аграрної цивілізації. Характерними ознаками аграрної цивілізації є :

• Земля –провідний тип власності

• Нерозвиненість засобів виробництва,

• Здебільшого наявність ручної праці,

• Низька мобільність робочої сили (намагання будь-якими заходами закріпити робітників на землі, на якій вони працювали – рабство, кріпатство, феодальна влада),

• Особливо в ранні часи - невеликий процент найманої праці ( працівники разом із засобами виробництва належать володарю землі).

• Натуральний тип господарства.

+ ще можна прочитати http://library.if.ua/book/41/2721.html