Вальденси

Перш за все слід вказати на основні відмінності у вченнях катарів та вальденсів. Перші вірили в двох богів, доброго і злого; другі ж визнавали лише одного, який створив всесвіт. Катари відштовхували Троїцю, а «Благородне повчання» з перших рядків прославляє її.

В поемі «Вічний Отець», написано: «Ты, единый в трех, напиши на челе моем имя твоей троичности». Догматика вальденсів в цьому питанні була бездоганна католицькій, навіть Духа Святого вони вважали похідним від Отця і Сина. Трійця іменується, говорить їх катехізис, в результаті відмінності облич, але не в сенсі сутності Божества, оскільки знаходячись в трьох обличчях, вона не перестає бути єдиною істотою. Катари приймали різницю між Духом Святим, Втішником, Верховним Духом, а вальденси – ні.

Вальденси не розділяли вчення крайніх і помірних катарів про природу людської сутності, про небесні і земні тіла, про переселення душі. В них не було такої зневаги до Старого Завіту, про який вони відкликались не без співчуття, вони не приймали лише ті книги Старого Завіту, які ставила під сумнів навіть господарююча Церква. Втілення Спасителя вони визнавали і формували догмат так же само, як і католики.

Церква вальденсів, названа «бідняками ліонськими», відповідно своєму сповіданню, відкидає будь-які зовнішні інститути. В ній не були встановлені обряди, не було ні прелатів, ні монахів, ні десятин, ні церковного майна, шлюб священиків був дозволеним.

Особисте життя цих сектантів було бездоганним, воно багато в чому нагадує пуритан XVII ст., з якими вальденси мають дивовижну схожість. Подібно до них, вони любили розмовляти ветхозавітною мовою, а кротке мовчання тих і інших могло перетворитися на бурю обурення при вигляді ікони або католицької статуї.

Керування своїми почуттями, підкоряти тіло духові, умертвлять плоть, уникати ледарства - ось основні чотири правила, до виконання яких повинен прагнути всякий істинний християнин. Однаковими з дуалістами були у вальденсів положення життєвого кодексу, а саме: зневажати цей світ, уникати погане суспільство, жити в мирі зі всіма, любити своїх ворогів і т. п. Ніхто не міг запідозрити цих людей в тому, що вони ведуть не моральний спосіб життя.

Державна сторона вчення вальденсів була далекою від революційної, використовуючи тексти Старого і Нового завітів, євангелісти XII ст. закликають миритися із владою. Всі люди, які шкідливі суспільству, повинні бути видалені, особливо обманщики, фальшивомонетники, крадії, відповідно Писанню, вони приречені мучитися в кип’ячому маслі.

Розділ II. Переговори і війна

2.1. Передумови війни

Торжеству католицької Церкви в боротьбі з альбігойцями головним чином сприяла особистість людини, яка очолила її з 1198 р., це Інокентій ІІІ. Знаючи нового папу, його енергійність, бажання об’єднати в своїх руках вищу духовну та політичну владу всього Заходу, ми можемо передбачити, які почуття до єретиків Лангедока відчував Джиованні-Лотарь Конті, в ту хвилину коли одягав на себе тіару Григорія VII.

Першим розпорядженням Інокентія після вибору його в первосвященики, було моральне сповіщення французького короля про дотримання суспільних пристойностів. На перших порах новоспечений папа хотів показати довіру до південних феодалів, в тому числі самому могутньому із них Раймонду VI Тулузькому, захиснику єресі. Через легата Райнера він повідомив його листом від 22 квітня, що знімає з нього відлучення.

Інокентій ІІІ подавав великі надії на успіх заходів, прийнятих ним. Два цистеріанських монаха, Райнер і Гвідон, активно проповідували в Лангедоці, своїм життям та характером вони багато в чому нагадували суворі аскетичні типи перших католицьких місіонерів християнства. Проте не пройшло і місяця проповідницької і адміністративної діяльності Райнера, як він був відкликаний і з тим самим завданням відправлений до Іспанії, циркуляром від 13 травня 1198 р. всі його обов’язки цілком перекладалися на Гвідона.

Через рік Райнер повернувся, його повноваження на повторне легатство було підтверджене 12 липня 1199 р., в той же час всьому місцевому духовенству приписувалось подвоїти спостереження за єретиками. Час проходив, проте ні мирні розпорядження, ні діяльність цистеріанських фанатиків не давала результатів, вплив інаковірних зростав у суспільстві.

Всі невдачі папа звертав на неправильний вибір легатів, в 1200 р. кардинал Жан-Поль був відправлений замінити цистеріанців, в Римі йому була дана інструкція відповідно до якої він мусив діяти, звичайно це ніяким чином не змінило стан справи. Були підібрані знову два цистеріанці - Петро де Кастельно та Рауль. Петро шукав мученицького вінця, Рауль же навпаки був більш розсудливим та покійним. В кінці 1203 р. обидва почали виконувати свої обов’язки в Тулузі, на місцях вони не завжди могли знайти спільну мову з тамтешнім духовенством, Інокентію то з однієї, то з іншої сторони приходили доноси. Для стабілізації ситуації було вирішено в травні 1204 р. призначити третю особу, з ширшими повноваженнями, ніж у двох попередніх. Вибір впав на Арнольда, настоятеля головного цистеріанського монастиря, названого «абатом серед абатів», він був не настільки фанатичний як попередники, проте в цьому і заключалась головна небезпека для єретиків. Будучи родом із Нарбони , він також був намісником монастиря в Тулузі, добре володів словом, його діями керував розрахунок і хитрість.

Указом Інокентія всі три легати повинні були діяти одночасно. Папа тоді ж попросив французького короля Філіпа Августа та його сина Людовіка піднятися проти феодалів Лангедока і підтримати легатів у викоріненні єресі.

Своєю діяльністю місіонери зуміли озброїти проти себе уже не тільки альбігойців, а й місцеве католицьке духовенство. Після відсторонення Беренгарія, новим єпископом тулузьким легати затвердили Фулькона, відомого трубадура, який користувався популярністю серед населення, проте і це не спрацювало, Арнольд був відсутнім, а храми, як і раніше пустували. Петро та Рауль вже хотіли відмовитись від покладених на них доручень і знову повернутися до монастиря, однак з’явилася обставина, яка могла змінити ситуацію, а саме в цей час через Тулузу проїжджав єпископ кастильського міста Озми, дон Діего. Король Леон Альфонс VIII відправив його в супроводі декількох монахів в Скандинавію сватати наречену інфанту Фердинанду. Одним із супутників єпископа був кафедральний приор - Домінік (1170-1221), який ще під час першого проїзду через Тулузу змусив заговорити про себе.

Подвижницька діяльність Домініка, стала гарним прикладом для інших проповідників, які також відмовилися від своїх свит і почали жити за рахунок милостині,а в новостворених ним же монастирях, серед різного, навчали полеміці, мистецтву перетворення єретиків в істинну віру. З цих монастирів в майбутньому і з’явився домініканський орден.

Такі події передували випадку, який потряс всю Європу і став безпосереднім поштовхом для початку альбігойських війн.