^Вступ

Розділ 1. Основні права людини як загальносоціальне явище………………….

1. Поняття права як загально-соціального явища…………..

2. Поняття основних прав людини………

3. Класифікація основних прав людини

4. Основні покоління розвитку прав людини

Розділ 2 . Правовий статус особи………………………

2.1 Правовий статус : поняття та структура……………………..

2.2 Правовий статус особи(людини, громадянина): поняття, принципи та зміст.

2.3 Правовий статус громадян України……….

2.4 Правовий статус іноземців та осіб без громадянства……………………………………………….

Розділ 3 Міжнародно-правові засоби захисту основних прав людини і громадянина і тенденції їх розвитку

3.1 Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

3.2 Гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні

Висновок……………

Список використаних джерел………..

Вступ

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що їх вирішує народ України є і проблема здійснення прав людини та громадянина.

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи.

Правовий статус громадян виражає її соціально-економічне і політичне становище в державі й суспільстві, а також можливості для реалізації прав і свобод та покращення свого становища за допомогою права і законодавства. Держава і суспільство зацікавлені і значною мірою стимулюють правомірну діяльність і поведінку особи. Знання цих прав, свобод та обов’язків дає можливість захищати ці права законними методами і способами в судовому порядку, а також за допомогою інших юридичних гарантій. Знання свого правового статусу дає можливість особі знати, що дозволено робити, що вона зобов’язана робити і що заборонено робити.

Мета курсової роботи. Дослідити з сучасної дії законодавства України, що стосується правового статусу громадян. Крім того, метою є виробити орієнтир удосконалення в законодавстві України особи, його прав та свобод.

Актуальність теми курсової роботи. У ХІІІ столітті вперше з’явилося таке поняття, як «права людини». На сьогодні, права та свободи людини охороняються нормативно-правовими актами кожної держави, пройшовши довгий та складний шлях у їх формуванні та закріпленні. На даному етапі є актуальним питання про правовий статус громадян, його зміст та види, значення результатів наукового дослідження питання для майбутнього його дослідження.

У державі можуть існувати різні правові статуси; правовий статус громадян України, правовий статус окремих соціальних груп населення: неповнолітніх, пенсіонерів, військовослужбовців тощо, які займають різне становище в суспільстві. Крім того, існує правовий статус держави, органів державної влади, посадових осіб, різноманітних юридичних осіб тощо. Але об’єктом вивчення даної курсової є правовий статус громадян України. У правовому статусі громадянина виражаються відносини між громадянином і державною владою та іншими суб’єктами громадянського суспільства.

Об’єкт дослідження – правовий статус громадян України, а предмет – права та обов’язки громадян, їх різновиди та зміст.

Теоретична значущість дослідження. Дослідження питання правового статусу громадян у теоретичному плані має вагоме значення лише тому, що представлений перелік прав та обов’язків громадян може бути доцільно використаний під час вивчення даної дисципліни у навчальних закладах і для обізнаності з інших юридичних питань, яких безпосередньо стосується досліджувана тема.

Практична цінність роботи полягає у розробці системи для вивчення правового статусу як однією з частин даної дисципліни, визначення її суспільно-політичного характеру, так само, як і її вплив на інтеграцію у національну культуру, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування.

Розділ 1. Основні права людини як загальносоціальне явище

1. Поняття права як загально соціального явища

У слов'янських мовах словом (терміном) «пра­во» позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує неза­лежно від держави, має загальносоціальну приро­ду, є загальносоціальним феноменом. Інше явище, котре має ту ж назву — це наслідок виключно дер­жавної діяльності, втілення її волевиявлення. Зва­жаючи на це, необхідно розрізняти відповідно пра­во загальносоціальне і, так би мовити, спеціально соціальне, умовно кажучи, юридичне.

Загальносоціальне право — це певні можли­вості учасників суспільного життя, які об'єктив­но зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх од­нойменних суб'єктів.

Залежно від виду носіїв цих можливостей роз­різняють права людини; права сім'ї, нації (народу), інших соціальних спільнот (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства.

Право — це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених або санкціонованих і гарантованих державою норм права, які встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин, виступають регулятором суспільних відносин та забезпечуються примусовою силою держави.

Ознаки права — це найсуттєвіші характеристики права, ті риси, які відрізняють право від інших правил поведінки (норм моралі, звичаїв, традицій) та відображають його сутність.

Основними ознаками права є:

• право встановлюється або санкціонується державою

• нормативність права

• загальнообов’язковість права,

• формальна визначеність права

• системність права,;

• державна забезпеченість

• регулятивний характер.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних відносять такі функції:

1) гуманістичну — право охороняє та захищає права людства, народу, людини;

2) організаторсько-управлінську — право суб'єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем;

3) інформаційну (комунікативну) — право інформує людей про волю законодавця;

4) оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

5) ідеологічно-виховну — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

6) гносеологічну (пізнавальну) — право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну та охоронну:

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, положення, що відображають зміст права, його сутність і призначення у суспільстві, визначають спрямованість правового регулювання і поширюються на усіх суб’єктів права.

Принципи права:.принцип гуманізму ,принцип демократизму, принцип соціальної справедливості , принцип свободи , принцип рівності ,принцип взаємної відповідальності держави і особи , принцип законності

2. Поняття основних прав людини

Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та роз­витку в конкретно-історичних умовах, об'єктив­но визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і ма­ють бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, по-перше, це певні свободи людини, тоб­то її спроможність діяти певним чином або ж утри­муватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечи­ти собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. І якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормаль­но існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціального обґрунтованістю потреб людини. Вартонаголосити, що самі потреби як результат історич­но-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини за­лежать насамперед від можливостей усього сус­пільства, головним чином від рівня його економі­чного розвитку. І з цього боку права людини — явище цілком соціальне: породжуються вони са­мим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «по­чатковими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді во­ни будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, відтак не можуть во­ни бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

У різних організаціях (зокрема міжнародно-правових) та в національному законодавстві, в на­уковій, публіцистичній літературі часто-густо вжи­вається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальни­ми явищами, а також між відповідними поняття­ми (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоре­тичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» практично використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така йо­го інтерпретація обіймає мабуть також і поняття свобод людини.

Розуміння прав людини як її певних можливо­стей можна зустріти, так чи інакше, у працях пле­яди юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

1) права людини — це певним чином внормова­на її свобода;

2) права людини — це певні її потреби чи Інтереси;

3) права людини — це вимоги про надання пев­них благ, скеровані суспільству, державі, законо­давству;

4) права людини — це певний вид (форма існу­вання, спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відобра­жають, як видається, досить суттєві, проте не он­тологічні, не «субстанціональні» статуси досліджу­ваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.

3. Класифікація основних прав людини

Ця класифікація набуває практичного значен­ня, зокрема, при побудові Конституції та інших за­конів будь-якої держави (в тому числі України), оскільки здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтуванню послідовності викладу таких прав у законодавстві.

Що ж стосується прийнятих у 1966 р. Міжнарод­них пактів про права «соціальні, економічні і куль­турні», а також про права «громадянські і політич­ні», то видова класифікація, відображена у цих на­звах, котра хоч і означала на той час значний крок уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з точки зору суспільної науки і не завжди здатна за­довольнити право регулятивну практику. Зокрема не можна не відзначити, що всі права людини є со­ціальними у тому відношенні, що вони обумовлені соціумом, суспільством, як за змістом, так і за за­собами їх здійснення. З цієї позиції, «несоціальних» прав людини (особи) взагалі існувати не мо­же. Стосовно ж так званих громадянських прав, то таке поняття (як і сам термін) пов'язується, асоці­юється природним чином з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто не всіх, не будь-яких людей). А тому зазначене поняття не є тотожним поняттю особистих (точніше — особистісних) прав людини.

Розмежувати основні права за певними група­ми можна насамперед за змістом (характером)

потреб людини, котрі цими правами забезпечу­ються. Тоді класифікація матиме такий вигляд:

фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто жит­тєві) права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біо­логічних, матеріальних потреб (зокрема права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця про­живання; безпечне природне середовище; житло;

належний рівень, матеріального забезпечення; вла­сність на предмети споживання; медичне обслуго­вування та інші види соціального захисту);

особистісні права — це можливості збережен­ня, розвитку і захисту морально-психологічної ін­дивідуальності людини, Її світогляду та духовності (зокрема, право на ім'я; честь і гідність; свободу су­мління, переконань та їх прояву й поширення); .

культурні (гуманітарні) права — це можли­вості збереження і розвитку національної самобут­ності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й вихован­ня; користування надбаннями культури і мис­тецтва; наукову, технічну і художню творчість; ав­торські права);

економічні права — це можливості людини ре­алізовувати свої здібності, здобувати засоби для іс­нування, беручи участь у виробництві матеріаль­них та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; спри­ятливі умови та справедливу оплату праці; відпо­чинок і дозвілля);

політичні права — це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а та­кож громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, право на громадянство та правосуб'єктність;

участь у формуванні представницьких органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у ство­ренні й діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини).

Не заперечуючи принципу неподільності та вза­ємозалежності усіх груп основних прав людини, не можна, однак, вважати, що всі вони є цілком рівно­цінними для забезпечення її існування і розвитку. Тому й послідовність їх викладу не повинна бути довільною, «випадковою»: вона має так чи інакше зважати на певну нерівнозначність прав людини і відображати її.

Крім наведеної класифікації, всі права людини можуть розподілятися на певні види і за іншими критеріями, а саме:

- за значенням для їх носія — основні (безумов­но необхідні для його існування та розвитку) і не­основні (які не є життєво необхідними);

- за характером, способом здійснення — ак­тивні (свобода «для», тобто для вчинення актив­них дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втру­чання, перешкод з боку інших суб'єктів);

- за суб'єктним складом здійснення — індиві­дуальні (здійснюються лише одноособовими ді­ями — наприклад, право на свободу переконань, думок, на виховання своєї дитини), колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права — наприклад, право на утворен­ня громадських об'єднань, проведення мітингів, де­монстрацій) і, так би мовити, змішані (здійснюють­ся як індивідуальними, так і колективними діями).

4. Основні покоління розвитку прав людини

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини. Нині відбувається становлення четвертого покоління прав людини. Щороку 10 грудня, за рішенням ООН, відзначається в усьому світі День прав людини, перше покоління прав людини - невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання у сфери, врегульовані цими правами. Відлік першому поколінню прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відносин і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії стала втілюватися в реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, надав їм справді демократичного характеру. Після Другої світової війни необхідність забезпечення основоположних прав людини була визнана у більшості розвинених країн.

Друге покоління прав людини - соціальні, економічні і культурні права (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, захист материнства і дитинства та ін.) - сформувалося у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав внаслідок того, що вони не можуть бути реалізовані без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Соціальні, економічні та культурні права дістали нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., а також у низці конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 05.02,1917; Італійська Республіка, 02.12.1947 та ін.) Й у доповненнях і поправках, внесених до старих конституцій.

Трете покоління прав людини - колективні права народів (націй), тобто права всього людства, що ґрунтуються на солідарності людей, їх належності до якоїсь спільності (асоціації). Це право на мир, безпеку, незалежність (самовизначення народів), на здорове навколишнє природне середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому.

Становлення третього покоління прав людини (права людини - частина прав людства) пов'язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни; вперше формально відображені в документах, що вийшли під егідою ООН у 80-ті роки XX ст. Глобальні світові проблеми призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчої співпраці країн у питаннях про права людини, набуття міждержавного (інтеграційного) характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства у напрямку створення співтовариств і співдружностей держав.

У XXI ст. можна говорити про становлення четвертого покоління прав людини, котре пов'язане з науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом втручання у психофізіологічну сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне запліднення і виношування дитини для іншої сім'ї, вирощування органів людини з її стовбурових клітин та ін.), яке, однак, не є безмежним (заборона клонування людини та встановлення інших правових меж).

Між поколіннями прав людини існує взаємозалежність, що виявляється через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.

Розділ 2 . Правовий статус особи