Ekzamen_ukr_lit

14. Поема „Мойсей” – найвище досягнення Франка Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості митця. Особливо могутньо прозвучала ця тема в поемі «Мойсей», написаній І. Франком у 1905 році. За жанром «Мойсей» — філософська поема, яка складається з прологу і 20 пісень (роздумів). Поштовхом до створення образу Мойсея була скульптура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І. Франко, перебуваючи в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдностіПролог написано терцинами, які заучать урочиста, піднесено, патетично. Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. В основу поемі «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійної історії, а використовує лише один її фрагмент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяно їземлів Палестині. Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується у забуває про Божі заповіді та обіцянки. Пророк, втративши віру в Божий промисел, карається Богом.Але зі смертю Мойсея не вмерли: його, ідеї та наміри: Єгошуа, продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі. Велику увагу при розгляді твору, безперечно; привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему; І справді, у пролозі І.. Франко звертається не до ізраїльського, а до українського народу. пролог поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаємний зміст.

проблематика поеми „Мойсей”. Мойсей – один з найвидатніших творів світового мистецтва, так і однойменна поема Франка – унікальне явище не лише в українській, а й в світовій літературі. Твір засвідчив глибоку віру Франка у сили його народу, світле майбутнє його вітчизни. Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рідного народу, а й спрямувати його на активні дії, на здобуття людських прав. Ця думка є основною філософською сентенцією твору. Вона знайшла ідейне втілення у прозі.Поема „Мойсей” порушувала важливі проблеми, якими жило укр. громадянство в часи революційного піднесення: зростання свідомості народних мас та їх історична роль, віддане служіння народові, суспільна роль слова, мобілізуюче значення смерті героя, поступ народу. Твір пробуджував у народі моральні сили, політичну свідомість. Тему та ідею ясно визначає пролог. Поет висловлює великий жаль з приводу того, що його народу, роз*єднаному, суджено було нести великі страждання, а також впевненість що всі страждання народу не пройдуть марно. Обравши за основу біблійну легенду і змінивши її відповідно до свого задуму, Франко намалював в образі Мойсея вождя, що самовіддано служить народу, присвячує себе боротьбі за його майбутнє.Поему „Мойсей” проймають національні і вселюдські проблеми. Це твір-роздум про майбутнє укр. народу, про поводирів, що приведуть народ до остаточної перемоги.

Алегоричність образу МойсеяСорок років блукань втомили людей. Настрої незадоволення, роздратування, гніву все з більшою силою охоплюють їх, і зневіра вкрадається в безсилі душі. Ота омріяна крахна щастя здається химерою, маревом. Плодом хворої уяви старого, немічного діда, який прирік їх на голод і страждання в цій безлюдній пустелі. І народ починає ремствувати, опиратися Божим намірам, незважаючи на мудрі застереження пророка і врешті-решт проганяє Мойсея, не зрозумівши його високих прагнень. Люди готові проміняти ідеал свободи на сите, спокійне, безтурботне життя. Алегоричний зміст біблійного сюжету настільки прозорий, що безпомилково вловлюється у кожному образі. Коли ж ті перероджені, звироднілі нащадки козацького роду жахнуться повільного вичахання, вирвуться з рабства і помандрують країною страждань та духовного очищення до святої країни Свободи! Франко був певен, що український народ заслуговує на кращу долю, проте йому не вистачає рішучості, волі, людської гідності, щоб усвідомити себе великою нацією, здатною створити власну державу.Поет зрозумів свою місію духовного провідника, бо поклав собі на плечі тягар відповідальності за долю народу. Пророк – це сам Іван Франко.Але доля пророка трагічна. Надто багато він бачить, надто високо сягає його думка. Та все ж у глибині душі поета живе усвідомлення сенсу свого діяння.Адже прозрів врешті-решт народ і вступив на обітовану землю. Значить, недаремною була жертва поводиря.Так і Франко вірить, що посіяне ним слово проросте покликом до боротьби у душах його народу. Віра в нац Відродження.Розквіт України за „Мойсеєм” І.Франка Саме в поемі "Мойсей", яка є веpшиною в літеpатуpнійспадщині Каменяpа, поет осмислює істоpичну долю, укpаїнського наpоду, тpагічні шляхи його життя, відобpажає його пpагнення до національної самостійності, до волі. "Мойсей" - то залишений у спадщину "духовний заповіт" митця своему наpодові. Це твіp пpо укpаїнців і пpо Укpаїну. Фpанко усвідомлює, що не може довіку бути в pабстві наpод. Він дивується, що наpод не віpить у свої сили, по-pабськи підкоpяється, не має сили духу. Поет ствеpджує віpу у силу наpоду. Зневіpяється люд у словах і діяннях пpоpока Лише після смеpті Мойсея люди зpозуміли істинність його дій. З наpоду легковіpого й некеpованого він стає наpодом-силою, яка легко змітає зі свого щляху всі пеpешкоди. Щоб пpодовжити шлях до свободи, наpод обиpає собі нового вождя з наpоду і в невдовзі досягає обіцяної пpоpоком землі. Ми вже бачимо наpод єдиний у своїх пpагненнях до свободи pідного кpаю, яку заповіли їм пpедки, наpод-пеpеможець. Hіщо не може спинити pеволюціного pуху наpоду-велетня, бо він є твоpцем істоpії. Поемою "Мойсей" Іван Фpанко будив національну самосвідомість, піднімав з pабства наpод, надихав його на боpотьбу і віpу.

18.Вірш "Любіть Україну" — це поетична сповідь, сповнена "щирості, душевної відвертості". Головним чином через змалювання пейзажних малюнків рідного краю автор натхненно висловлює свою велику любов до Батьківщини. Його поезія, довірлива, щира, безманірна, справді була співом душі — відкритої, людяної, дивовижно тонкої у своїх почуваннях. У своїх віршах, звертаючись до молоді, поет благає не рости безбатченками, за будь-яких умов пам'ятати і любити свою землю, свою мову. Поняття "народ", "рідна земля", "батьківщина", "держава" зливаються у Сосюри в одному слові „Україна" Україна, за Сосюрою, не просто особа — вона мати всіх українців., а отже, всі українці — брати і сестри. З такого осмислення, з такого розуміння себе як частки спільноти випливає і почуття обов'язку одиниці перед загалом. Народ, який породив таких поетів, як В.Сосюра, мас жити і розквітати. Тільки любов кожного громадянина до своєї Батьківщини допоможе піднятись їй з колін і відродитись.19

19. Любов до рідного донецького краю стала провідним мотивом його поетичної творчості. З синівською відданістю він признавався в одному із своїх віршів: Усе на світі починається з любові… Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри. Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав…», «Коли потяг у даль загуркоче…», «Білі акації будуть цвісти…», «Пам’ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання. Вірш «Так ніхто не кохав…» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця». Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання. У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині. Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй». Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою. Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас. Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити.

20. Жадання добра, краси, почуття людяності відтворені у цьому останньому творі. Разом із тим у «Тінях забутих предків» виявився, погляд автора на нерозривний зв'язок історії народу, його психології, його ментальності з його буттям. Невідворотний плин історії всього людства вбачається у картині життя одного з численних народів світу — гуцулів. Цю картину з любов'ю і розумінням найтонших порухів народної душі змальовує М. Коцюбинський. Його твір цікавий саме універсальністю проблематики, загальнолюдським характером її. Проблема життя і смерті, мабуть, найголовніша у творі, бо до неї так чи інакше звертається кожна людина. Так і герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному судять про це. Здається, життя тут нічого не варте, бо надто легко може обірватися чи у боротьбі з суворою природою гір, чи у безглуздій бійці двох ворогуючих родів, чи ще де. Звідси й гірке міркування під час похорону Івана Палійчука: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...» Справді, життя коротке, скільки б воно не тривало. Може, тому й намагаються герої радіти йому, скільки можна. Та у житті не тільки свята. Іван не боїться роботи, він радіє, працюючи, бо це так радісно бачити, що твоя праця, твої зусилля не марні. Бути потрібним, уміти працювати і пишатися своєю працею — це одна з важливих складових частин людського щастя, сенсу буття. У повісті подано багато картин побуту,, і всі вони освячені працею. З малих літ Іван, як і кожен хлопчик його віку, «мав обов'язки — його посилали пасти корів». Потім робота ускладнювалася, і ось уже ми бачимо злагоджену роботу вівчарів, серед яких і Іван, на полонині. Благословенна їхня праця і їхня майстерність. Твір насичений такими описами. Це й не дивно, адже сенс життя цих людей — у праці. У ній вони бачать і радість, і джерело життєвих сил. Жити, працювати, любити — така формула щастя. Герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному розуміють кохання. Для одних, як для Палагни та Юри,— це пристрасть, це виклик моралі, бо головне в житті, за словами Палагни,— «набутись» на цьому світі, порадіти. Для інших, як для Івана та Марічки,— це світле чисте почуття, овіяне поезією, омріяне серед свіжості зелених царинок і лісів. Не випадково природа наділила їх талантом відчувати красу світу, вмінням жити у гармонії з усім живим. Мелодії Іванової флояри, Маріччиних пісень славили життя і любов, без якої і саме життя неможливе. Проблеми, розглянуті автором у повісті, філософського плану: справжня краса, сенс життя і ставлення до смерті, людська мораль, гармонія людини і природи, проблеми соціального буття народу. Саме це коло питань окреслює проблематику повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» і визначає її мистецьку етичну цінність.

22. Земля... Вона споконвіку була необхідна людині, щоб вижити, була мірилом багатства, достатку. Але до землі треба ще докласти працю рук, походити біля неї, як біля дитини, щоб вона відчула турботу про неї. З дитинства у селянській родині батьки привчали дітей до землі, у селянина виробилася психологія відданості їй, бо земля — годувальниця. Ольга Кобилянська вирішує ряд морально-етичних питань: у дитини треба виховувати порядність, доброту, милосердя, чуйність, бо без цього не вийде з неї справжньої людини. Я засуджую і Марійку за черствість, яку вона проявила, коли Анна просила взяти онука, сина Михайла. Адже в Біблії сказано: "Возлюби ближнього". Повість "Земля" має виховне і пізнавальне значення. Проблеми, підняті в ній, є злободенними. Проблема землі не вирішена й досі, хоча багато говориться про те, що вона повинна мати справжнього господаря. І сутність людського буття полягає у тому, щоб стати справжньою Людиною, залишити в пам'яті інших добру згадку про себе. «Земля» — соціально-психологічна повість Ольги Кобилянської, яка була завершена в 1901 році, а в 1902 році надрукована в журналі «Літературно-науковий вістник» і окремим виданням. У творі — трагедія селянської родини в умовах капіталізму, коли не лише земля, але й долі людей ділилися межею. Письменниця показує, як приватна власність нівечить найкращі почуття, спотворює, і витравлює в людині людяне, штовхає на шлях злочину. Водночас повість пройнята пристрасними пошуками виходу до кращого життя і вірою, що воно настане. Історія виникнення Землі . У 1894 році в селі Димці (тепер Глибоцький район, Чернівецької області) син селянина убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю. Цю подію Ольга Кобилянська поклала в основу повісті «Земля».

23. Вислів є загалом популярним в українській мові, адже його використала українська письменниця Леся Українка у своєму вірші, котрий так і називається – «Contra spem spero!». Вислів утворений за аналогією із виразом Овідія: «Dum spiro, spero» (Поки дихаю, сподіваюсь). Contra spem spero можна сказати був своєрідним життєвим девізом Лесі Українки, котра хворіла змалечку, але незаважаючи на хворобу була сильна духом.

24. Нове́ла (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією. Характерні ознаки новели Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів тощо), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки.

26. Драма-феєрія (або просто феєрія; фр. féerie, від фр. fée — фея, чарівниця) — один із жанрових різновидів драми. Для цього виду властивий фантастично-казковий сюжет, поряд із людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти. Сценічна дія феєрії відрізняється використанням сценічних ефектів та трюків. Драми-феєрії виникли в Італії у 17 столітті. Пізніше, у 18-19 століттях, жанр феєрії було активно задіяно у європейському театральному, оперному мистецтві та балеті. Особливості драми-феєрії: фантастично-казковий сюжет; дійові особи: міфічні або фантастичні істоти; відбуваються надзвичайні історії;, театральний ефект з безліччю } театральних трюків (західноєвропейська феєрія), Найвідомішою феєрією в українській літературі є драма «Лісова пісня» Лесі Українки.

27.Відомий український поет, талановитий перекладач, вдумливий учений та мистецтвознавець, Максим Рильський ніколи у своєму житті не розмінювався на дрібноти. Його художній доробок позначений глибокими роздумами про місце людини в житті, про вічні та високі духовні цінності, він пронизаний мотивами любові до всього сущого. Поет вмів побачити суттєве, вічне у звичайному, буденному, зовні «непоетичному» та наповнити все це високим змістом та сенсом. Незбагненна краса природи, нерозділене кохання, недосяжність ідеалу, поривання в блакить — ось ідейно-емоційні домінанти образного світу лірика. Він постійно прагнув досконалості, гармоні Рильський ніколи не стояв осторонь світових подій. І коли вони докотилися до « ясних зір і тихих вод » його Батьківщини, велика любов поета до рідної землі, столоченої солдатськими чобітьми, вилилась на папір. Саме Мати-Україна стала центральним образом поетичних збірок воєнних літ: «Слово про рідну матір» та інших, у яких автор розкриває високі духовні поривання українського народу, його патріотичні почуття та незгасну віру в перемогу: Така тверда позиція самого автора. Максим Рильський оспівував вічні людські цінності. Світло та чистота душі для нього — вище за все. Це світло виявляється у щирості почуттів, справжньому коханні, розумінні краси природи, співчуванні близьким, своєму народу, любові до рідної країни. Він завжди був переконаний, що повноцінне людське життя також неможливе без поезії, музики, живопису, без краси. Мистецтво виховує людину, піднімає його душу до незвіданих висот, учить відчувати красу, а відтак естетично розвинена особа несе у своєму серці відповідальність за все суще на землі. Така людина завжди думатиме про те, що найбільші досягнення науки й техніки мають не руйнувати довкілля, а допомагати людині жити щасливо. А поезія, мистецтво — це духовність, а без неї людина перетворюється на бездушного робота.

28.«Тіні забутих предків» — повість Михайла Коцюбинського, написана під враженням його перебування на Гуцульщині. В творі розповідається про кохання Івана і Марічки, українських Ромео і Джульєтти. Яскраво передано побут і життя гуцулів. Історія написання. Повертаючись із Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменникові достатньо матеріалу для твору. Проте бажання написати про "незвичайний казковий народ", гуцулів, не полишає його. Коцюбинський ще раз відвідує гуцульський край, вивчає звичаї, побут, фольклор його мешканців. На думку письменника гуцули й у XX ст. залишились язичниками. Враження від "чарівного полону" горян лягли в основу повісті.

30.Конфлікт між природним і людським, між лісом і селом уяскравлений у творі міфологічними сюжетами, взятими з українського фольклору. З іншого боку, поетеса не могла не бути знайома і з тими творами загальноєвропейської літератури, у яких так само піднімається проблема протистояння природного й цивілізаційного. М. Зеров так писав про творчість Лесі Українки: «Справжнім пафосом» її творчості було розв'язання загальнолюдських проблем та вічних колізій, найулюбленішою сферою був світ ідей. Мандрівні образи через те й були її постійними супутниками, що більше простору давали її думці, гострій, сильній, вразливій, мимо якої не проходило без відгуку ні однозначне ідейне зворушення сучасності. В неї справді була еолова арфа, що підхоплювала своїми струнами всі повіви ідейних вітрів та бур». Образи твору немовби утворюють два табори, що протистоять один одному. Одні — природні (Мавка, Лісовик, дядько Лев), інші протистоять природі (мати Лукашева, Килина). Але до якого ж табору віднести Лукаша? І чи є Мавка тільки втіленням природного начала? Саме ці питання нам слід розв'язати протягом нашого твору. Коли ми спостерігаємо першу зустріч Мавки та Лукаша, то помічаємо, що, незважаючи на таку схожість їхніх натур, у Лукашеві спостерігається все-таки певна заземленість, побутовість інтересів. Так, він є поетичною натурою, та в ньому ніби поєднуються обидві стихії — природна (у цьому випадку музична) і цивілізаційна (побутова). Мавка ж цілком закорінена в світ поетичної природи, що є втіленням «справжнього», чистого світу:

31.Ліричний герой — суб'єкт висловлювання в ліричному творі, свого роду персонаж лірики. «Ліричний герой» — це образ, що виникає в уявi читача пiд враженням висловлених у творi почуттiв, переживань, роздумiв. Лiричний герой не обов'язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання певної якості. Ліричний герой — поняття суб'єктивне.

33.Драматичний етюд «По дорозі в казку» є одним із взірців української символістської драми, оскільки проблемно-тематичні площини автор вирішив максимально абстрактно. Персонажі не мають імен (Хлопчик, Дівчина, Перший з натовпу), наскрізною є символіка (Казка — казкова омріяна країна, світле майбутнє, добро, благо, червоні маки — дороговказ до цієї мети, дорога — очищення).Тема твору є розробленою як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературах. Це взаємини героя, індивідуальності й натовпу, колективу, розбіжність між мрією й дійсністю, ідеалом і реальністю. Така ж тема стала предметом зображення у творах «Стара Ізергіль» (Легенда про Данко) М. Горького, «Мойсей» І. Франка. Частково простежуються і ремінісценції із драмою М. Метерлінка «Сліпі». Але 0. Олесь по-новому вирішує проблему взаємодії героя і натовпу. Люди блукають по лісу, в якому немає нічого «рідного й знайомого» , а герой прагне вивести їх із темряви.У такому контексті символічними постають і образи Дівчини й Хлопчика. Дівчина — це ніби символ вагання між мрією (яка все ж таки примарна) і тим, що вже є, тобто дійсністю. Показово, що Дівчина, хоч і вступає в суперечку ідей з Ним, остаточно не зневірюється в існуванні Казки, в тому, що там буде краще. Хлопчик років десяти, який справді живе в Казці, є доказом того, що вона існує. Але найголовніше смислове навантаження цього образу полягає в тому, що для того,, щоб потрапити до Казки, треба бути духовно чистим, відкритим до всього нового, як дитина, і вірити в свої сили, довіряти самому собі, чого не вистачило навіть Йому.Можна припустити, що саме дорога дб Казки є метою блукань, що характеризує її як символ страждань, можливість очищення від темряви. Така сліпота натовпу (чи то вроджена, чи набута) в умовах вічної темряви, коли «В цім лісі завжди ніч — вночі день», є співзвучною до сліпоти в драмі М. Метерлінка «Сліпі».В етюді «По дорозі в Казку» відчутний вияв філософії двох світів — матеріального й духовного. І хоча духовний світ є вищим, ціннішим, перемагає матеріальний, звідси й песимістичний фінал твору, адже до Казки не потрапив ніхто. Автор залишає відкритим питання, чи вдасться комусь із тих, хто пішов назад у темряву, бодай одним оком побачити, цю Казку.