НА БЕРЕЗІ ДИТИНСТВА

НА БЕРЕЗІ ДИТИНСТВА

У кожного, як стверджує одна романтична сага, є два береги — од якого людина одпливає і до якого мав неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічаєть­ся чимало інших, не менш значних. Серед таких — берег надії, берег юності, берег любові...

І все ж, хоч би де зупинялася людина, на цих поча­сти нетривких і мінливих берегах — пристанищах, чи, як їх іще назвав відомий поет, «білих островах», їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим щемним і невситливим спогадом, отой найперший — Берег Дитинства.

Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, без­принципною, може переродитися, стати безбатченком.

Один з найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності і з яким підтримував най­тісніші зв'язки, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.

Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зроби­ли зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де пере­почивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб по­слухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж, нарешті, надійшов час знову вирушати в дорогу, гостин­ні селяни поцікавилися: чим би могли вони віддячити щедрому співакові?

Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: «Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити манд­рівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї приземкуватої хати­ни, покритої солом'яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство...»

Спорядили настил, підсадили повитого літами чоло­віка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепе­том доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями