10. Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).

Державна влада:

-є владою публічної ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичної, тобто вона регулює відносини між більшими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства (соціально неоднорідного в особі класів, етносів, націй, національних меншостей і т.п.), керує їм в інтересах тої його частини, більш або меншої, котра опанувала цією владою (служить інструментом реалізації волі політичних чинностей, вартих у влади);

-є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й незалежністю стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за його межами;

-здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом);

-має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави);

-має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави ( для формування бюджету - скарбниці держави );

-поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), щоперебувають на території держави (виключення: наприклад, іноземні дипломати); 

-видає нормативно-правові акти.

Державну владу й державу не можна ототожнювати, це не те саме ( у літературі термін «публічна влада» іноді використається як синонім «держави»).Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством, а держава - спосіб (форма) організації суспільства. Державна влада -це атрибутивна ознака держави, його необхідний елемент як системного утворення, оскільки фундаментальні ознаки державно організованого суспільства (держави) : державна влада (управлінська основа держави),державний народ (соціальна основа держави),державна територія (матеріальна основа держави).Держава - це організація суспільства як єдиного цілого, керованого спеціальним апаратом влади, що поширюється на все населення країни і її територію.

11. Сутність держави полягає у тому, що вона є організатором і гарантом певних суспільних відносин, конкретний зміст яких залежить від певного етапу розвитку суспільства.

Головним призначенням класово визначених держав (рабовласницьких, феодальних) було забезпечення інтересів і потреб пануючих класів за рахунок інтересів і потреб гноблених класів.

Сучасна демократична держава покликана гармонійно поєднувати задоволення потреб та інтересів як суспільства в цілому, так і кожного його члена шляхом здійснення державної влади, яку вона одержує від народу і здійснює від його імені. Соціальний інтерес набуває спеціальної форми вираження у вигляді законів, що приймаються правотворчим органом держави. Правотворчість властива лише державі. Правотворчий орган встановлює, змінює чи скасовує загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки у вигляді нормативних правових актів.

Таким чином, незалежно від того, є держава класовою чи ні, основне її призначення полягає в організації і забезпеченні здійснення у суспільній практиці певних відносин.

Із виникненням держави виникають і розвиваються різноманітні теорії про державу. Необхідність виникнення держави здебільшого пов'язується з виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, його розшарування на певні соціальні верстви (класи), зміною форми й характеру між ними та суспільством, якісними змінами в суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених причин є засадою певного підходу до визначення шляхів виникнення держави - класового, теологічного, патріархального, договірного, психологічного, насильницького.

12. 16 липня 1990 р. Верховна Рада, тоді ще Української РСР, прийняла Декларацію про державний суверенітет України — перший документ на шляху до національної незалежності. Документ складається з преамбули та 10 розділів. Преамбула вказує на те, що Верховна Рада, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про всебічний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Наприкінці декларації було зафіксовано, що вона є базою для нової Конституції та законів України. Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство та повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні. Розрізняють дві сторони державного суверенітету:— внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади щодо всіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління та юрисдикцію всередині країни в межах цієї державної території;— зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб’єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні. Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки він дає можливість законодавчій владі видавати закони. У Конституції України проголошується, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від їх територій, кількості населення, форми правління та устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Це відображено у Статуті 00Н та інших міжнародно-правових документах. Держава має суверенні права:— право війни та миру;— право видавати закони;— право формувати державні органи;— право визначати свою атрибутику;— право встановлювати податки;— право визначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях;— право вступати до міждержавних союзів та ін. Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне, щодо інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Державам, наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки 00Н. Іншим обмеженням свободи дій держави є юридичний обов’язок виконувати укладені нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого частина їх економічного життя підлягає керівництву збоку Союзу. Крім того. Європейський Союз має власну систему права і власний суд, який виходить із принципу, що у разі виникнення суперечностей між законами союзу і законами держави-учасниці пріоритет належить законам Союзу. Незважаючи на ці обмеження, члени Європейського Союзу залишаються суверенними державами.

13. Поняття історичного типу держави. Тип держави - це сукупність істотних ознак, властивих державам єдиної суспільно-економічної формації. В основі поділу держав на типи лежать економічні відносини: 1) відносини з виробництва матеріальних благ; 2) способи розподілу матеріальних благ; 3) способи споживання матеріальних благ. Існують 2 класи: Експлуатуючі й експлуатовані (базуючись приватній власності) Держава являє собою знаряддя за допомогою якого пануючий клас зміцнює своє панування. Тому кожній формі експлуатації відповідає визначений тип держави і права: рабовласницький, феодальний, буржуазний. 1. Експлуататорська держава. Внутрішні Функції: 1) Організація експлуатаційно залежного населення (рабів, кріпаків); 2) Утримання в покорі залежного населення (перешкода відкритим виступам); 3) Збір податків у бюджет; 4) Забезпечення політичних і економічних інтересів пануючого класу; 5) Господарсько-організаційні функції. Зовнішні функції: 1) ведення захоплюючих війн; 2) експлуатація народів і природних багатств залежних територій; 3) захист державних кордонів, протистояння озброєній агресії з боку інших держав; 4) торгово-економічні; 5) культурний і інформаційний обмін з іншими державами. 2 Буржуазна держава. Клас промислової буржуазії - володіння приватною власності (результат спільної праці найманих робочих, набувають частину прибавочного продукту). На зміну каральних функцій приходить господарсько-організаційна функція. Був досягнутий компроміс між владою монарха, молодої буржуазії і робітничим класом (прийняття конституції). Держава поступова втрачає риси експлуататорського. З'являються захисні функції і риси. Типи держав: Рабовласницька держава. Держава - монархія, республіка (аристократична, демократична) Феодальне - монархії, міські республікиБуржуазного типу - демократичні республіки, конституційні монархії.

14. Поняття та елементи політичної системи суспільства

На певному етапі розвитку суспільства виникає політична система як одна із систем (поряд з економічними, соціальними, духовними), пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою.

Поняття політична система суспільства пов'язане із подвійним його розумінням: у широкому розумінні — це цілісний комплекс усіх політичних явищ, які існують у суспільстві, для завоювання, утримання чи участі у здійсненні політичної влади. Іншими словами, це механізм організації й функціонування політичної влади; у вузькому розумінні — це обумовлена економічними, соціокультурними, ідеологічними факторами сукупність взаємопов'язаних державних і недержавних організацій, інститутів, які прямо чи опосередковано беруть участь у реалізації політичної влади чи впливі на неї.

Політична система суспільства складається з таких елементів:

• політичної влади — центрального компонента, який зв'язує всі інші складові в систему;

• суб'єктів політичної діяльності (держави, політичних партій, рухів, громадських організацій та ін.);

• політичних норм та принципів — правил поведінки, що забезпечують визначений рівень суспільної організованості, стабільності і стійкості як політичних інститутів, так і всієї системи в цілому (звичаї, традиції політичного життя тощо);

• політичних відносин — відносин між соціальними групами, націями, народностями, політичними інститутами з приводу влади у зв'язку з розробленням і здійсненням політики;

• політичної свідомості — включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин;

• політичної культури — сукупності спеціальних знань і досвіду в політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей суб'єктами політики.

Кожна із самостійних частин політичної системи має власну систему, свої принципи організації й діяльності, самостійність у вирішенні внутрішніх та зовнішніх справ.

15. Суб’єктом здійснення державної влади є держава. Вона посідає одне з провідних місць у політичній системі. Це зумовлено тим, що лише держава: а) володіє суверенною владою, тому що вона є уособленням суверенітету народу та суверенітету нації і є результатом реалізованого права на самовизначення; б) виступає офіційним представником (через представницький вищий законодавчий орган влади) усього народу; в) забезпечує і захищає права своїх громадян; г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції; ґ) має спеціальний апарат, що забезпечує виконання державних функцій; д) може встановлювати правила поведінки, тобто формально обов’язкові для всіх правові норми і за допомогою них регулювати суспільні відносини. Державі як суб’єкту політичної системи властиві такі ознаки: 1) наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку поширюється повновладдя держави і де проживає населення цієї держави; 2) суверенітет; 3) державна влада; 4) державний апарат як система державних органів, за допомогою яких здійснюються функції держави; 5) здатність видавати загальнообов’язкові юридичні норми. Виходячи з ознак держави як суб’єкта політичної системисуспільства, необхідно зупинитися на головних, загальновизнаних формах взаємодії держави з іншими суб’єктами політичної системи. Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання керує та спрямовує діяльність інших суб’єктів політичної системи в обсязі та мірі, необхідних для виконання загальнонародних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення законами, що приймаються вищими органами держави, прав та обов’язків інших суб’єктів політичної системи, будь-яким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпечення обов’язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю громадських організацій, трудових колективів, передбачає відповідальність осіб за порушення законодавства. Розглядаючи місце і роль держави в політичній системі, необхідно зупинитися на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством. Визначальними при цьому є такі засади: а) держава сприяє створенню громадянського суспільства й підпорядковує свою діяльність його служінню; б) вона забезпечує рівні для всіх можливості у сферах життєдіяльності людей, ґрунтуючись на принципі соціальної справедливості; в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини і суспільства. Регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою права, яке диференціюється на публічне і приватне, а волевиявлення влади обмежене її поділом на виконавчу і судову.

16. Головним, чим громадські організації відрізняються від державних органів й організацій, є те, що перші у відносинах з іншими суб'єктами права й між собою виступають від свого імені й не наділені державно-владними повноваженнями.

Політичними партіями вважаються об'єднання громадян, що є прихильниками певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку; їхня головна мета - участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування й представництво в їхньому складі. Громадською організацією з об'єднання громадян для задоволення й захисту законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних й інших суспільних інтересів. Таким чином, суспільні об'єднання відрізняються від державних органів й організацій ще й тим, що вони створюються по якій-небудь ознаці (віком, національністю, професією й т.п.).

Громадські об'єднання при виконанні своїх обов'язків вступають у правові відносини з державними органами, у тому числі з органами виконавчої влади. У таких випадках вони є носіями адміністративної правоздатності, а виникаючі відносини є адміністративно-правовими, оскільки вони реалізуються в сфері державного керування, де учасники мають взаємні права й обов'язки. Більшість адміністративно-правових відносин, що виникають за участю об'єднань громадян, характеризуються відсутністю влади й підпорядкування; це так звані горизонтальні адміністративні відносини (внесення пропозицій органам влади й керування, захист своїх законних інтересів та законних інтересів своїх членів (учасників) у державних органах). У той самий час деяким адміністративно-правовим відносинам за участю об'єднань громадян може бути властивий елемент влади (при здійсненні державного нагляду й контролю діяльності суспільних об'єднань).

17. Ідея громадянського суспільства є одним з найцінніших досягнень світової політико-правової думки. Поняття «громадянське суспільство» склалося не відразу, зміст його формувався та збагачувався поступово. Протягом декількох століть виникали і розвивалися нові концептуальні уявлення щодо сутності громадянського суспільства, його структури та ознак.

Процес формування громадянського суспільства у юридичній науці умовно поділяють на певні етапи. В основу такого поділу покладено співвідношення громадянського суспільства і держави та визначення місця названого вище суспільства у загальній структурі людського суспільства.

Щодо цього існує велике розмаїття поглядів і думок, але більшість з них зводиться до основних трьох напрямів:

Перший: громадянське суспільство розглядається як найбільш якісний етап розвитку людського суспільства; і держава є складовою громадянського суспільства.

Другий: громадянське суспільство виступає як механізм, що зв'язує особу, її інтереси, потреби і державу як політичну організацію суспільства.

Третій: громадянське суспільство і держава розглядаються як окремі елементи суспільної структури. При цьому обидва утворення можуть розглядатись чи як рівноправні партнери, чи як нейтральні щодо одне до одного елементи, чи як антагоністичні структури.

Дослідники політичних вчень минулого звертали увагу на те, що у давньогрецьких філософів політичне життя торкалося найважливіших сфер життя суспільства: сім'ї, релігії, культури тощо.

Термін «громадянське суспільство» використовувався для характеристики типу політичної асоціації, члени якої підкоряються дії її законів, завдяки чому забезпечуються мирний порядок і добре правління. За цією давньою традицією, витоки якої йдуть від ідеї поліса у Арістотеля (koinoia politike — громадянське суспільство); sosietas civilis у Ціцерона — громадянське суспільство і держава ототожнюються: бути громадянином держави означає бути членом громадянського суспільства, поводитися відповідно до його законів.

Суспільство — це передусім суб'єкт соціальної дії, який передбачає існування інших елементів соціального життя, з якими він перебуває у взаємодії, зокрема з державою та її інститутами.

Таким чином, суспільство становить інтерес з точки зору організації та впорядкованості його взаємозв'язків. У процесі розвитку людського суспільства на певному етапі з'являється така категорія, як громадянське суспільство. Осмислення загального поняття громадянського суспільства відбувається шляхом систематизації притаманних йому ознак.

У юридичній літературі деякі вчені відносять до громадянського суспільства систему недержавних відносин (А. Кочетков), інші — всі суспільні зв'язки, які виникають поза сферою політики (А. Одинцова) та розглядають його як сукупність неполітичних відносин, галузь спонтанного самовиявлення інтересів й волі вільних індивідів та їх асоціацій.

Отже, громадянське суспільство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Наведене визначення громадянського суспільства поєднує асоціативний, структурний та функціональний аспект розуміння вказаного суспільства. Але не слід забувати про один важливий момент, що громадянське суспільство, незважаючи на його структурованість, це, насамперед, суспільство, у якому пріоритетне значення мають інтереси людини.

Таким чином, громадянське суспільство — не сукупність ізольованих індивідів, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших) та потреб членів суспільства. Це — сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій та організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та довічної регламентації діяльності громадян і організацій з боку державної влади.

Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає можливість зробити висновок про те, що воно має відображати суспільні відносини, взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. У той же час громадянське суспільство — не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об'єднань своєрідним регулятором свободи людини.

Іншими словами, громадянське суспільство — це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого життя людини, різноманітних об'єднань, громадських рухів і публічної комунікації.

Концептуальне вирішення проблеми розуміння сутності громадянського суспільства неможливе без аналізу його структури.

Структура суспільства — це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

18. Поняття правової держави сучасна політико-правова доктрина трактує як демократичну державу, де забезпечується верховенство закону, принцип розподілу влад і визнаються і гарантуються права та свободи кожної людини. Правова держава — тип держави, в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинена, без суперечностей правова система й ефективна судова влада разом з реальним розподілом влад, з розвиненим соціальним контролем політики і влади. В основу правової держави закладено рівність влади, громадянина, суспільства і права, їх юридична рівність перед законом. Правова держава — така держава, в якій на основі діючого права реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей та громадянського суспільства в цілому, де держава і людина несуть взаємну відповідальність згідно з чинним правовим законом. Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського суспільства. Тому, під громадянським суспільством розуміють сукупність недержавних неполітичних відносин, які утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-влас- ників та їх об’єднань. Ознаки правової держави: —    верховенство права та закону. Це передбачає пов’язаність законодавчої влади природним правом (держава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного (над- позитивного права); верховенство закону, що означає визнання за конституцією найвищої юридичної сили; —    здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, що не допускає можливості узурпації повноти влади в одних руках; —    вищий пріоритет прав і свобод людини та громадянина. Один із принципів правової держави «все, що не заборонено, то дозволено» сформульовано в Конституції України таким чином: «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»; —    незалежність суду. У правовій державі суд відіграє роль головного елементу механізму гарантій прав і свобод людини. Відповідно до цього має бути забезпечена реальна незалежність суду від будь-яких владних чи громадських структур. Тільки незалежний суд може ефективно захистити людину від свавілля органів виконавчої влади та їх посадових осіб; —    правовий захист людини від порушення її прав державною владою. Правова держава може існувати лише у громадянському суспільстві, а громадянське суспільство можливе лише за наявності правової держави. Вони є взаємообумовлені і формуються разом, процес їх створення займає тривалий історичний час. Він відбувається разом з розвитком суспільства і потребує цілеспрямованих зусиль. Ні правова держава, ні громадянське суспільство не вводяться законодавчим актом, весь цей процес має бути пережитий суспільством, якщо воно готове для цього.

19. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу – вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах. Хоча слід мати на увазі, що закріплені у конституційні закони правила і реальна дійсність можуть не збігатись і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин. Слід відзначити, що поняття “форма держави” відображає єдність, взаємообумовленість об’єднаних у ній елементів, в результаті чого народжується нова якість, що не властива жодному з цих окремо взятих елементів. При цьому, форма правління і державний устрій характеризують, головним чином, структурний аспект форми держави, а державний режим – її функціональний аспект.

У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, що у міру суспільного розвитку наповняються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку й взаємодії. Разом із тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.

Перерахуємо три основні структурні елементи поняття форми держави:

1. Державне правління. Державне правління визначається як спосіб організації вищої державної влади.

2. Державний устрій. Державний устрій – це спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між державою та цими частинами.

3. Державний режим.Державний режим - порядок здійснення державної влади певними методами й способами.

Отже, форма держави – це її апарат, що виражається в характері політичних взаємовідносин між людьми, між людьми й державою, між державою й людьми в процесі управління ними (політичний режим), в методах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно – територіальному поділі держави (форма територіального устрою).

20. Форма держави —- це єдність способів організації державної влади, її устрою і методів здійснення. Форма державного правління — це елемент форми держави, що відображає певний порядок утворення та організації вищих органів влади. Цей елемент характеризує структуру вищих органів влади, порядок їх утворення, розподіл повноважень між ними, принципи взаємодії владних структур у процесі здійснення їх повноважень. Розрізняють дві форми державного правління: республіку і монархію. Монархія (з лат. — єдиновладдя) — це форма правління, за якою вища влада в державі належить одній особі — монарху. Розрізняють абсолютну та обмежену монархії. Абсолютна монархія — це історичний тип монархії, якій властива належність монарху необмеженої влади. Обмежена монархія — це форма правління, що передбачає чітке визначення повноваження монарха. Вона поділяється на конституційну, дуалістичну, теократичну і виборну. 1. Конституційна влада монарха обмежена конституцією, за якою обирається парламент (Данія, Японія, Швеція). 2. Дуалістична — передбачає двопалатний парламент, верхня палата якого обирається населенням, а нижня призначається монархом. Уряд призначається і контролюється монархом (країни Африки та Близького Сходу). 3. Теократична — значну роль в управлінні державою відіграють релігійні інститути, коли релігійний лідер є одночасно главою держави (Катар, Оман, Ватикан). 4. Виборний глава держави обирається на певний строк, а не престолонаслідуванням (Малайзія, ОАЕ). Республіка — це форма правління, відповідно до якої вища влада належить виборчому органу на певний строк. Розрізняють парламентську, президентську та змішану республіки. Парламентська республіка — проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія). Президентська — характеризується наявністю глави держави й уряду. Президент призначає уряд, має право накласти вето щодо актів парламенту, за певних обставин може розпустити парламент (США, Росія, Аргентина, Мексика, Бразилія). Змішана — поєднує риси президентської та парламентської республік; уряд затверджується парламентом за пропозицією президента, уряд підзвітний президенту та підконтрольний парламенту, президент підписує та обнародує закони, що приймаються парламентом (Україна, Франція).

21. Форми державного устрою: поняття, види. Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами. За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні. Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія. Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія. Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані. Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія. Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР. Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.

22. Державний (політичний) режим: поняття і види

Політичний режим являє собою сукупність способів і методів здійснення влади державою. Деякі дослідники дотримуються думки, що «політичний режим» це занадто широке поняття для даного явища і вважають за краще використовувати дещо інше - «державний (державно-правовий режим)». На відміну від понять форми правління і форми державного устрою, які відносяться до організаційної стороні форми держави, термін «державний режим» характеризує її функціональну сторону - форми і методи здійснення державної (а не інший) влади.

Державно-політичний режим - це сукупність методів і засобів легітимації та здійснення влади певним типом держави. Легалізація державної влади як юридичне поняття означає встановлення, визнання, підтримку влади законом перш за все конституцією, опертям влади на закон. Легітимація же державної влади - це прийняття влади населенням країни, визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підпорядковуватися. Легітимація не може бутизагальної, оскільки в країні завжди знайдуться певні соціальні верстви, незадоволені існуючою владою. Легітимацію не можна нав'язати, оскільки вона пов'язана з комплексом переживань і внутрішніх установок людей, з уявленнями різних верств населення про дотримання державною владою, її органами норм соціальної справедливості, прав людини, їх захистом. Легітимізація - це підтримка влади народом у вигляді виборів або референдумів. Визначити суть режиму, значить, визначити наскільки дана державна влада формується і контролюється народом.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно включає в себе не тільки методи державного володарювання, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, рухів, спілок).

Державно-політичний режим - це поняття, що позначає систему прийомів, методів, форм, способів здійснення державної і політичної влади в суспільстві. Це функціональна характеристика влади. Характер державно-політічекого режиму ніколи прямо не вказується в конституціях держав (не вважаючи поширених вказівок на демократичний характер держави), однак майже завжди самим безпосереднім чином відбивається на їх утриманні.

Виділяють такі різновиди політичних режимів:

1. Демократичний. Він властивий насамперед країнам із соціально орієнтованою економікою, де існує сильний «середній клас». Державна влада здійснюється з урахуванням конституційних положень про розподіл влади, системи стримувань та противаг і т.д. Методи примусу строго обмежені законом, масове або соціальненасильство виключається. Державна влада застосовує різні методи прямих і зворотних зв'язків з населенням.

Можна виділити дві групи ознак, властивих даному виду політичного режиму.

Перша група це формальні ознаки: а) народ - основне джерело влади; б) юридичну рівність всіх громадян;

в) переважання більшості над меншістю при прийнятті рішень; г) виборність основних державних органів.

Друга група це реальні ознаки: а) розвинені інститути представницької і безпосередньої демократії; б) гарантування громадянам політичних прав і свобод; в) свобода інформації та незавісімостьСМІ; г) партійний і політичний плюралізм; д) поділ влади; е) незалежність профспілок; ж) місцеве самоврядування; з) сильна обмеженість політичного та правоохоронного насильства; і) визнання етнічних та інших соціальних меншин.

Демократичний державний режим існує в США, Великобританії, Франції, Японії, Канаді, Австралії, ряді країн Європи.

23. Категорія «форма держави» є науковою абстракцією і вживається у теорії держави і права для з’ясування механізму, способів формування, організації і функціонування держави. У ній проявляються, по-перше, публічно-владні відносини, які да-ють змогу розглядати державу як об’єднання індивідів, рівномасштабне суспільству, засноване на обміні товарів і діяльності. По-друге, природа і організація публічної влади — це система установ, які здійснюють управління загальносуспільними справами. По-третє, таким чином виражається внутрішній територіальний устрій держави.

В цілому форма держави — це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держа-ви в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи або частини, що її складають. Такими елементами форми держави є:

а) форма правління; б) форма державного устрою; в) політичний режим.

Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.

Форма державного устрою є внутрішнім поділом держави на складові — адміністративно-територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи суверенні держави. Вона відображає також характер співвідношення держави в цілому та окремих її частин. Форма державного устрою охоплює: 1) територіальну організацію населення; 2) розподіл держави на основні складові; 3) правове становище територіальних складових держави; 4) принципи побудови взаємовідносин центру та регіонів. В сучасній юридичній літературі, як правило, виділяють дві основні форми державного устрою — проста (унітарна) держава і складні держави (федерація та конфедерація). Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на ад- . міністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак державності. Унітарні держави є найбільш поширеною формою державного устрою. Юридичні ознаки унітарної держави такі: а) вона не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави; б) є централізованою державою (місцеві органи підконтрольні центральній владі); в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб’єктом міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці такого права не мають); г) має єдину систему права та законодавства; ґ) має єдину систему державних органів; д) має одноканальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав); е) передбачає єдине громадянство. Унітарними державами в сучасний період є більшість країн світу, зокрема Китай, Норвегія, Польща, Швеція, Франція, Японія тощо. В основу територіального устрою унітарної держави покладені принципи єдності державної території, її неподільності, недоторканності, цілісності, комплексності та керованості її частин, поєднання державних і регіональних інтересів. У деяких випадках до складу унітарної держави можуть входити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм центральною владою суверенні права. Саме такою одиницею у складі України є Автономна Республіка Крим. Більш складною і водночас менш поширеною формою державного устрою в сучасному світі є федерація. До федерацій належить 21 держава, в яких проживає близько третини населення Землі (Бельгія, Бразилія, Індія, Росія, США, ФРН тощо). Федеративна держава — це складна держава, що містить державні утворення (суб’єкти федерації), які мають юридично визначену політичну самостійність. Федерація означає створену за принципами федералізму єдину и ІІІ5/ суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць — державних утворень суб’єктів, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади. Кількість суб’єктів може бути різною, як і їхні назви. Багатоманітність модифікацій федералізму зумовлює неоднорідність федеративно організованих держав. Ознаки федеративної держави: а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні й органи суб’єктів федерації), а також відповідно дві системи інших державних органів (судових, контрольно-наглядових тощо); б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне й законодавство суб’єктів федерації; водночас жодні доповнення не можуть бути внесені до конституції, якщо вони не схвалені суб’єктами федерації). Конфедерація — це державно-правовий союз суверенних держав, створений для досягнення певних цілей. Особливості та ознаки конфедерації полягають у-тому, що: а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації будь-коли; б) утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами, тобто конфедерація — це об’єднання міжнародно-правового характеру; в) не має єдиного законодавчого органу (кожен член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах суверенної території), єдиної території створюваного об’єднання, громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю об’єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зовнішня торгівля тощо); г) не має єдиної централізованої влади: органи конфедерації утворюються лише з представників держав, що входять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами держав-членів конфедерації; ґ) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки урядами держав-членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загальноконфедеративного органу; д) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти формуються з надходжень — внесків держав; е) конфедерація — союз тимчасовий: вона або перетворюється на федеративну державу, або розпадається на окремі унітарні держави. Конфедерація часто розглядається як проміжний ланцюг на шляху руху держав до створення федерації. Прикладами є конфедерації, які існували до переростання їх у федерації на території США (з 1776 р. до 1789 р.), конфедерація земель Німеччини (з 1815 р. до 1867 р.), а також конфедерація, яка складалась із кантонів Швейцарії (з 1815 р. до 1848 р.).