Filosofiya_osviti

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ

Навчальний посібник

Київ Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова

2009

1

УДК.37.013.73 (075.8)+141.7:37(075.8) ББК 74.008.я73+88.252:74я73 Ф 56

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного університету імені М. П. Драгоманова

(протокол № 5 від 29 січня 2009 року)

РЕЦЕНЗЕНТИ:

В. І. Кушерець, доктор філософських наук, професор, голова правління Товариства “Знання України”;

В. І. Муляр, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри гуманітарних наук Житомирського державного технологічного університету;

В. А. Рижко, доктор філософських наук, професор, директор Центру гуманітарної освіти

Ф 56	ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ: Навчальний	посібник	/ За заг.	ред.
	В. Андрущенка, І. Предборської. –	К.: Вид-во	НПУ	імені
	М. П. Драгоманова, 2009. – 330 с.

У навчальному посібнику окреслюється загальна проблематика такої дослідницької царини, як філософія освіти шляхом показу суперечливих філософських напрямків в її проблемному полі. Мета – систематизувати і узагальнити існуючі доробки з філософії освіти для їх використання в навчальному процесі. В посібнику розкриваються акутальні проблеми освіти в її філософській рефлексії, а саме: онтологічні, антропологічні, епістемологічні, аксіологічні, естетичні аспекти. Особлива уага приділяється гендерній освіті та освітньому менеджменту.

Книга адресується студентам, аспірантам, викладачам, всім, хто цікавиться філософією освіти.

© Андрущенко В., Передборська І. та ін., 2009. © Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009.

2

П Е Р Е Д М О В А

Інституціоналізація нового філософського напрямку – філософія освіти – у вітчизняному освітньому просторі відбувається в умовах модернізації системи освіти. Безумовно, що наукові розвідки в даній царині сприяють осмисленню її стратегій.

Філософія освіти сьогодні виступає не тільки методологічним орієнтиром модернізаційних процесів в освіті, а й є спеціальністю, за якою ведеться підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації, викладається у вищих навчальних закладах як навчальна дисципліна. Не дивлячись на те, що з 2004 р. (відкриття першої вченої спеціалізованої ради по захисту дисертацій з філософії освіти) вже захищено чимало дисертацій, видаються журнали “Філософія освіти”, “Вища освіта в Україні”, написано багато статей, монографій, відверто бракує навчально-методичної літератури з філософії освіти.

Авторський колектив посібника представлений науковцями Києва, Харкова, Полтави – фахівцями з філософії освіти, серед яких: доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України В. Андрущенко, доктор філософських наук, професор Т. Андрущенко, доктор філософських наук, професор В. Бех, кандидат філософських наук, доцент Ю. Бех, кандидат філософських наук, доцент

М. Бойченко,	кандидат		філософських	наук,	доцент
Н. Бойченко,	кандидат		філософських	наук,	доцент
В. Гайденко,	доктор		філософських	наук,	професор
М. Култаєва,	кандидат філософських наук,				доцент
С. Клепко,	доктор	філософських		наук,	професор
І. Предборська, доктор			філософських	наук,	професор

І. Степаненко. Даний видавничий проект здійснюється під

керівництвом	члена-кореспондента	НАН	України
			3

В. П. Андрущенка – ректора Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, який вважається одним з засновників філософії освіти в Україні. До підготовки посібника були залучені співробітники Інституту вищої освіти АПН України, викладачі Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, Полтавського інституту післядипломної педагогічної освіти та ін.

Вихідним принципом при створенні посібника було поєднання наукових досліджень однієї з проблем філософії освіти та власного педагогічного досвіду. Цей посібник є результатом багаторічної роботи авторів, в якому вони ставили за мету – окреслити загальну проблематику такої дослідницької царини, як філософія освіти та показати існування суперечливих філософських напрямків в її проблемному полі, а на цій основі – систематизувати і узагальнити існуючі доробки з філософії освіти для їх використання в навчальному процесі. Саме цим зумовлюється й стиль викладення матеріалу: це радше роздуми, які спонукають читача до подальших міркувань над освітніми проблемами.

Розуміючи, що філософія освіти як науковий напрям, навчальна дисципліна перебуває в стані становлення, автори прагнули відійти від практики написання підручників, посібників на основі так званих готових знань, говтових відповідей, які, як відомо, продукують репродуктивне мислення. В посібнику розкриваються акутальні проблеми освіти в її філософській рефлексії, а саме: онтологічні, антропологічні, епістемологічні, аксіологічні, естетичні аспекти. Особлива увага приділяється гендерній освіті та освітньому менеджменту. Логічно робота розпочинається з історичного екскурсу та показу взаємовпливу філософії на освітні процеси, педагогічні парадигми. В роботі схарактеризована сучасна освітня парадигма через розкриття її взасадничих положень.

4

Структура роботи складається з дев’яти розділів і корелюється з робочою програмою курсу філософії освіти для спеціалістів та магістрів педагогічних спеціальностей, затверджених Вченою радою Національним університетом імені М. П. Драгоманова, а також програмою кандидатського іспиту з даної дисципліни, затвердженою Колегією МОН України. Кожний розділ складається з двох частин: теоретичної і, так би мовити, практичної.

Теоретична частина презентує існуючі підходи та роздуми автора щодо заявленої теми, а практична – складається з уривків з творів провідних фахівців в галузі філософії освіти, завдань для самостійної роботи для студентів, магістрів над матеріалом курсу. Завершується ця частина списком рекомендованої літератури. Для ілюстрації теоретичних положень в якості хрестоматійного матеріалу наводяться уривки з творів сучасних зарубіжних філософів у власних перекладах українською мовою самих авторів посібника. Через його стиль, структуру і методичні рекомендації автори намагались зробити посібник доступним, відкритим для читача, таким, що спонукає до діалогу. Саме в зіткненні суперечливих позицій, конкуруючих концепцій вибудовується нове знання як сумісний продукт навчальної діяльності викладача і студента, що цілком співпадає з сучасними освітніми стратегіями. Автори сподіваються, що навчальний посібник “Філософія освіти”, який є першим посібником такого типу, сприятиме їх реалізації.

Авторський колектив

5

РОЗДІЛ 1.

Предмет філософії освіти крізь “дух епохи”

Філософія і педагогіка в предметному полі освіти

Проблеми освіти без перебільшення належить до найскладніших і найсуперечливих не лише в педагогічній філософській науці, але й в науці загалом. Мова йде про філософію освіти як загальну парадигму організації і змісту всього того знання – наукового і позанаукового – яке через освіту ми передаємо учням і студентам, про світоглядні цінності, які виховуються, зрощуються в процесі навчально- виховної діяльності, визначеність духовного світу особистості, який формується в школі і вузі, і який визначає її особистісну позицію, роль і способи поведінки в суспільстві.

При першому наближеному розгляді помічаються дві категорії: “філософія” і “освіта”. Яким чином вони проникають одна в іншу, і яку “якість” створюють, формуючи синтетичну реальність – “філософію освіти”?

Філософія – це наука і світогляд, метод і методологія, логіка й теорія цінностей (ідеологія), які виконують гносеологічну, світоглядну, аксеологічну і багато інших функцій. Причому, як стосовно буття загалом, так і його окремих підрозділів, зокрема. В цьому контексті ми говоримо про філософію як особливу сферу духовно-практичного засвоєння світу і, водночас, як про сутність того дійства (процесу, відносин), яке розгортається в просторі і часі. У першому випадку мова йде про філософію в її класичному розумінні як онтологію і гносеологію, соціальну філософію і філософію історії, логіку і аксеологію. В другому – про філософію науки і культури, філософію історії і політики,

6

філософію права і релігії. Означену низку “філософій” можна, очевидно, продовжувати. На сьогодні не має підстав, за якими ми можемо “відмовити” в праві на існування такій відносно самостійної галузі пізнання, як філософія освіти. А оскільки це так, потрібно осмислити цей феномен точно в такому ж обсязі і визначеннях, як філософія права, релігії, науки чи культури.

В інтелектуальній історії людства відома тісна взаємодія філософії і педагогіки. Будь-яка педагогічна система завжди своїм підгрунттям мала певну філософську систему, а будь-яка філософська система як прикладне втілення реалізувалась через педагогічні принципи та ідеї. Те, що ці сегменти науки, культури, духовного життя суспільства як такого пов'язані один з іншим, очевидно. І педагогіка, і філософія займаються ЛЮДИНОЮ, формуванням її духовного світу, загальної культури, підготовкою до життя в самому широкому розуміння цього слова. Проблемою є інше: яким чином, і на яких засадах здійснюється їх органічне поєднання, що конкретно означає створений на цій основі синтез, яку функцію він виконує, і як змінюється в історичному просторі і часі?

Заглиблення в історію розвитку філософії і педагогіки дає підстави для висновку про те, що всі великі і видатні педагоги, як правило, були, водночас, відомими філософами і, навпаки, практично кожен великий філософ, як правило, завершував “будівництво” своєї філософської системи етикою, головний зміст якої складали вчення про мораль, теорія освіти і виховання. Візьмемо, наприклад, античних мислителів. Фалес і Демокріт, Сократ і Платон, Аристотель і Парменід. Хіба вони були лише філософами? Хіба вони не бачили життя? Хіба їх не цікавила доля людини, її навчання і виховання? Звичайно ж були, бачили, цікавила. Їхні етичні погляди — це чиста (теоретична) педагогіка. Лише з тією різницею, що висловлювалась вона на відповідному категорійному рівні, систематизовано і у відповідності до загально-світогляднх установок тієї доби. І не менше.

Те ж саме можна сказати й про великих педагогів. Руссо і Коменський, Пирогов і Дистервег, Толстой і Ушинський, Макаренко і Сухомлинський. Всі вони були не лише знаменитими педагогами, але й видатними філософами,

7

оскільки намагались осмислити всезагальне, наблизити його до ЛЮДИНИ, опрацювати механізми переведення в площину конкретної навчально-виховної діяльності.

Цей взаємозв’язок е, звичайно, невипадковим. Філософія і педагогіка є науками про людину, яка живе в суспільстві, виконує певні соціальні ролі, реалізується (або не реалізується) в ньому як особистість. Підготовка до життя – здобуття знань, формування необхідних вмінь і навичок, світоглядної і моральної позиції, загальної культури тощо, тобто, становлення людини як особистості – складає основний зміст педагогічної науки. Центральною є ця проблематика і в філософії. Саме тут розгортається предметне поле співробітництва цих, здавалося б, таких різних областей пізнавальної і практичної діяльності. Саме тут здійснюється їх взаємодія. “Саме тут, – як мовили давні, – Родос”, де ми “маємо стрибати”, якщо хочемо проникнути в сутність проблеми, а не обмежитись зовнішніми, дотичними характеристиками.

Зрозуміло, кожна з означених дисциплін “добирається до людини” своїми пізнавальними засобами, виконуючи при цьому свої специфічні завдання. “Різність” предметів філософії і педагогіки в науковій літературі відображена належним чином. Що ж стосується їхньої єдності, то розмова лише розпочинається. Характерно, що вона розгортається як розмова про філософію освіти.

Сутність освіти

Як відомо, освіта (рос. – “образование”; англ, – “education”;

нім. – “bildung”; грецьк. – “раіdеіа”) – є суспільний процес

(діяльність, інституція) розвитку і саморозвитку особистості, пов'язаний з оволодінням соціально значущим досвідом,

втіленим у знаннях, вміннях, навичках творчої діяльності, чуттєво-ціннісних формах духовно-практичного освоєння світу. Освіта – це, насамперед, процес суб'єкт-суб'єктної взаємодії учителя (педагога) і учня (студента), спрямованої на передачу (засвоєння) знань, формування вмінь і навичок, виховання культури мислення і почуття, здатності до самонавчання і самостійної життєтворчої діяльності.

8

В якому б вимірі не розглядався цей процес, його головними фігурантами завжди залишаються учитель і учень. Перший постає переважно у якості носія суспільно вивірених знань, досвіду, культури, другий – у якості його реципієнта; перший – “сіє добре, вічне, справедливе”, інший – трансформує його у власний духовний світ, світогляд і культуру; перший – навчає і виховує, другий – навчається і виховується. Все це і є освіта – навчання і виховання підростаючого покоління, яке йде на зміну старшим, і якому “належить майбутнє”.

Принциповим, при цьому, є положення про те, що означений процес має суспільний характер, тобто здійснюється в суспільстві, суспільним чином, і за суспільно визначеними стандартами. Які б індивідуальні форми не набував він в тому чи іншому історично конкретному типові культури чи субкультури, врешті-решт саме суспільство визначає його сутність і спрямованість, пріоритети і цінності, мету і спосіб організації. І хоч та чи інша людина періодично відчуває дискомфорт і своєрідне, як писав Фройд, “незадоволення культурою”, хоча вона і намагається, за словами Альберта Камю, “подолати абсурд”, спричинений суперечностями, й, нерідко, “виривається” за межі наявної, суспільно-узгодженої культури, блискуче демонструє свої індивідуально-творчі здібності, все, зрештою, повертається на свої місця: її

“геніальний прорив” стає суспільним надбанням, а вона сама – генієм або божевільним, видатною, історичною постаттю, або пересічною особистістю, значення якої визначається суспільним чином, конкретно-історично. І не інакше. Як зазначається в Біблії, “нема нічого нового під сонцем”.

Так здійснюється людська життєдіяльність. Освіта ж є механізмом її відтворення на індивідуально-особистісному і суспільному рівнях. Причому, індивідуальне в особистості, як правило, є унікальним і неповторним, суспільне – тим, що “делегується в освіту” як вимога конкретно-історичного типу культури. Якщо педагогіка головним чином вивчає механізм означеного делегування, то філософія, насамперед, опікується ідеалом – визначенням якості і змісту своєрідного “духу епохи”, на якому базується даний тип культури, виробництва,

9

спілкування, і який “делегується” в освіту як суспільно визначена вимога, норма, стандарт чи ідеал.

Саме у цьому вимірі (і не більше!) філософія й постає у якості теорії освіти. Оскільки ж філософське засвоєння світу розгортається як осягнення всезагального, вона (філософія) виконує в освіті методологічну функцію, визначення способу здійснення якої складає предметне поле такого напряму філософствування, як філософії освіти. Філософія, таким чином,

єтеорією й методологією освіти.

Зточки зору філософії, освіта (і виховання) є трансформацією “духу епохи” в структуру свідомості, світогляд, духовний світ, культуру і загальне єство особистості. Трансформований засобами освіти “дух епохи” стає її (особистості) стрижньовою підвалиною, визначає співрозмірність (або неспіврозмірність) людини з її добою. Через освіту (культуру, виховання) цей дух визначає суспільно вагомі параметри особистості. Філософія ж освіти корегує, по-перше, його суспільну якість і значення, по-друге, ефективність реалізації педагогічними заходами в умовах і можливостях наявного типу культури; по-третє, відповідність загальноцивілізаційним магістралям розвитку людства в загальноісторичному аспекті.

“Дух епохи” як загальна парадигма розвитку освіти

“Дух епохи” – поняття складне і далеко не однозначне. У різних філософських системах воно характеризується по- різному. Разом з тим, від знаменитих “тіней печери” – великого Платона, через “абсолютну ідею” не менш великого Гегеля і “дух капіталізму” їм співмірного Вебера, “ноосферу” нашого знаменитого земляка Володимира Вернадського, і “пункт Омега” не менш знаменитого Тейяр-де-Шардена проглядається дещо спільне, що й можна розглядати у якості конструктивного начала культуротворення особистості засобами освіти. Зупинюсь на цьому більш детально.

Поняттям “дух” активно користувались античні мислителі. У перекладі з латинської і грецької поняття “дух” буквально

10