16. Французька школа політичної науки: основні напрями наукових досліджень.

Французька політична наука знаходить свої витоки в юриспруденції, зокрема в конституційному праві, яке на початку ХХ століття занало реформ під впливом розвитку соціології. Окрім того, на розвиток суспільних наук в Франції великий вплив чинила ідеологія - анархо-синдикалізм Прудона, реформістський соціалізм Леона Блюма.

Леон Дюгі (1859-1928 р.) “Держава, об’єктивне право і позитивний закон2 (1901 р.) “Курс конституційного права”

Дюгі визначає своїм завданням запровадити в юриспруденцію “справжню” науку тобто позитивістську соціологію. Дюгі вважає можливим відродити природнє право і ліквідувати в праві метафізичні конструкції Центральною категорією вчення Дюгі стала ідея соціальної солідарності, запозичена в іншого француза О. Конта, яка вказує, що людина може жити лише в суспільстві тобто у тісному зв’язку із собі подібними. Цей факт спільності сприймається свідомістю і створює особливе почуття солідарності. Факт соціальної солідарності породжує певну норму поведінки тобто так звану соціальну норму. Соціальна норма, яка вимагає зміцнення єдності людей, складає базу всього “об’єктивного права”. Влада – це соціальний факт, а не право. Вона стає правом лише в міру відповідності нормі солідарності.

Окрім концепції соціальної норми визначальною є концепція децентралізації або синдикального федералізму. Дюгі критикував парламентаризм, оскільки він не представляє волю народу, а підміняє її. Держава у сучасній формі повинна зникнути – її повинна замінити корпоративна держава.

Солідаризм Дюгі став вихідним пунктом для формування інституціоналізму в Франції .

Інституціоналізм виник на основі визнання факту, що існуючі в кожному суспільстві колективи, такі як сім’я, члени однієї професії, добровільні асоціації, колективи, організовані для задоволення корпоративних інтересів, необхідно сприймати як установи інтегративні тобто такі, які забезпечують згуртування суспільства в націю-державу. Одним із засновників інституціоналізму прийнято вважати Моріса Оріу (1859-1929рр.) “Теорія інституту і її основи. Нариси соціального віталізму” На думку Оріу, інститут – це ідея справи чи починання, що реалізовується і триває юридично у соціальному середовищі; для реалізації такої ідеї організовується влада з відповідними органами; з іншого боку, між членами соціальної групи, зацікавлених у здійсненні ідеї, з’являються стосунки, керовані органами влади й регульовані правилами процедури.

Пізніше інституційний підхід був розвинутий Ж. Бюрдо, який розглядав політичні інститути як справи на службі в ідеї, причому в результаті інкорпорації ідеї у справу, останні набувають силу і тривалість існування, що переважають

Інституційний підхід до вивчення політичних явищ дозволив французьким політологам подалати юридичний формалізм конституційного підходу, розширити межі політичних досліджень.

Паралельно з розвитком класичного інституціоналізму, у Франції зароджується теорія партій, що є заслугою М. Острогорського та його праці “Демократія та політичні партії” (1903 р.) Ця проблема стала однією з найбільш визначальних у французький політичній науці після Другої світової війни.

Відразу після закінчення Другої світової війни у Франції була створена Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук, трохи пізніше – Французька асоціація політичних наук.

Найбільш поширеним тематичним напрямком французької політичної науки є:

1. дослідження політичних партій, партійних систем(М. Дюверже, Ж. Шарло);

2. конституціоналізм, держава і влада, політичні системи і політичні режими ( Ж. Бюрдо, Ж. Ведель, М, Р. Арон).

Набагато менше французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства, майже немає досліджень політичної культури.

Моріс Дюверже (народився у 1917 р.) був за освітою юристом, однак 50-60 ірр., фактично, персоніфікував політичну науку Франції. Одним з перших почав розглядати політологію не як додаток до конституційного права, а як самостійну науку. Став відомим з 1951 р., коли вийшла в світ праця “Політичні партії”:

• розгляд структурно-функціональних особливостей партій;

• особливостей становлення та розвитку як інституціоналізованих спільнот;

• вперше було поставлено проблему взаємозв’язку партійної, парламентської та виборчих систем.

У працях “Соціологія політики: елементи політичної науки” (1972 р.), “Янус. Два обличчя Заходу” (1972 р.), “Шах королю” (1978 р.) Дюверже розробляє теорію політичних режимів та сутності політики. На його думку, існують інститути двох типів. Перший: “проста система відносин”, яка склалася у суспільстві (сім’я, громадянський шлюб). Другий: окрім того, мають технічну та матеріальну основу (юридичны тексти, приміщення, емблеми, персонал). Це э парламент, мыныстерства, полытичны партыъ та профспілки. Дюверже вважає, що політичний режим – це сукупність політичних інститутів, які діють в даній країні в даний момент часу. “Політичні режими – це сузір’я, в яких зірками є політичні інститути”.

У праці “Янус. Два обличчя Заходу” політичний режим, який склався в країнах Заходу, після Другої світової війни, Дюверже характеризує як плутодемократію, оскільки владу, одночасно, мають народ (демос) та багатство (Плутос). Тому сучане західне суспільство має два обличчя: демократію та олігархію.

На думку Дюверже, політика, з одного боку, є конфліктом, в якому суб’єкт влади від володіння нею отримує вигоду і можливість управляти суспільством. З іншого боку, політика є механізмом внесення в суспільне життя порядку та справедливості, які гарантують приватний інтерес та суспільне благо на противагу ймовірному домінуванню лише приватних інтересів.

Рей мон Арон (1905-1983 рр.) У праці “Опіум для інтелігенції” (1955 р.) Арон піддає різкій критиці марксизм.

У праці “Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство” (1963 р.) . Арон висуває тезу про деідеологізацію суспільства в умовах сучасної цивілізації, яка набуває форми “індустріального суспільства” Однак, найбільшу славу Арону принесла розробка ним теорії політичних режимів, теми, яка характерною для французької політології.

У праці “Демократія та тоталітаризм” (1965 р.) Арон розробляє теорію політичних режимів В епоху сучасної цивілізації формується єдиний тип суспільства, який має дві модифікації: західну демократичну модель та радянську тоталітарну модель.

П’єр Бурдьє (народився в 1930 р.) “Соціологія політики”, “Політична виставка: елементи теорії політичного поля” (1981 р.). Соціальний простір є багатомірний простір, кожен вимір якого (економічний, політичний, культурний) можна описати як певне коло взаємодіючих у ньому сил, “точніше, як сукупність певних відношень сил, нав’язуваних усім складникам цього поля і які не зводяться до намірів індивідуальних агентів або ж до їх безпосередньої взаємодії)”. Ці відношення Бурдьє називає “полями”.

“Усяке поле є місцем більш чи менш декларованої боротьби за визначення легітимних принципів поділу поля”.

Отже, поняття поля Бурдьє визначає з двох точок зору:

1. як певний структурований стан співвідношення сил між агентами і інституціями, залученими до боротьби, де розподіл нагромадженого капіталу під час попередньої боротьби керує майбутніми стратегіями його акторів;

2. як місце символічного і фізичного простору боротьби, спрямованої на зміну співвідношення сил його учасників, де ставкою (виграшем) є монополія легітимного насильства (примусу), що характеризує це поле, тобто у підсумку збереження чи зміни в розподілі специфічного капіталу даного поля.

Політичне поле є особливим ринком, де існує виробництво, попит та пропозиція продукту окремого ґатунку – політичних партій, програм, позицій.

“Політичне поле є місцем конкурентної боротьби за владу, що реалізовується шляхом конкуренції за непосвячених, або, краще казати, за монополію на право говорити і діяти від імені певної частини чи всієї сукупності непосвячених”.

Теорія Бурдьє стала основою для розробки поструктуралістської тратегій вивчення сутності політичних феноменів.

Структуралізм– це культурно-наукова парадигми, основні положення якої використовувалися в суспільних науках.

Засновником вважається швейцарський вчений Фердінанд де Сосюр (1857-1923 рр.)“Курс загальної лінгвістики (1913 р.) – поставив проблему необхідності розгляду мови як знакової структуриСенс соціального життя формується завдяки структурам мови (тобто смисловому співвідношенню між різними знаками, словами).

Ідеї де Сосюра були розвинуті французьким дослідником Клодом Леві-Стросом, який спробував застосувати поняття “структури” до різних сфер, зокрема до антропології. Леві-Стросу вдалося довести, що в міфах різних народів, відображаються однакові структури. Наприклад, структура кровної рідні.

1966 р. вважається офіційною датою народження поструктуралізму, оскільки саме тоді його засновник Жак Деріда проитав лекцію, в якій оголосив про прихід нової ери – ери постструктуарлізму.Деріда звів всю мову до “тексту”, який в нічому не обмежує суб’єкта. Мова не має законів, як це вважали структуралісти – існує лише “текст”.

Ідеї поструктуралізму до аналізу суспільного життя використали Мішель Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, А. Турен), оскільки їх об’єднує радикальний перегляд традиційних уявлень у політології та соціології.

Мішель Фуко (1926-1984 рр.) “Нагляд і покарання” (1975 р.); “Безумство і цивілізація” (1965 р.)

Фуко трактує історію як арену боротьби між розумом і безумством. Звертає увагу на екзистенціальний аспект відношень панування/підпорядкування тобто інтерпретує їх як певний досвід існування.

Сучасна форма влади є “владою знанням”, оскільки вона генерується знанням Пізніше носій влади підпорядковує собі іншу людину чи людей за допомогою знання. Найбільшою владою користуються люди, які мають найбільше знань – технократи. Сучасне суспільство – це “змова еліт”.

Влада передбачає рівні стратегії управління індивідами (“соціальна фізика”), нагляду за ними (“соціальна оптика”), процедуру ізоляції (“соціальна механіка”), покарання чи терапії соціальних недругів (“соціальна фізіологія).

Концентрований вираз цих процедур влади можна побачити в психіатричних лікарнях та в’язницях.

28. Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії сучасності.

Термін цей уведений в науковий обіг Дестюдом Де трасі у праці «Елементи ідеології» Політична ідеологія - це система поглядів, ідей, вчень, що відображають суспільне життя, інтереси, цінності та потреби різних соціальних спільностей, цілі, завдання і методи їхньої діяльності. Тому можна стверджувати, що політика без ідеології ніколи не існувала й існувати не буде, так як політична ідеологія є необхідним структурним елементом політики. Доки люди поділяються на групи за інтересами, залишається потреба у владному регулюванні їх відносин: вони підтримуватимуть владу або протистоятимуть їй, формуючи групові образи щодо їх місця в суспільстві, відстоюючи власний погляд на речі як найдостовірніший. Потреба в ідеології – це потреба в усвідомленні, систематизації чітко визначеної мети суспільної д-ності.

Щоб пол.. теорія стала ідеологією потрібні наст. умови 1. ця теорія має мати глобальний х-тер; 2. має нести світоглядне навантаження; 3. стосуватися болючих проблем епохи; 4. оцінювати існуючий соц. х-тер; 5. висувати певну альтернативу і перспективу Основні ідеологічні доктрини сучасності: соціалізм (комунізм), соціал-демократія, лібералізм, консерватизм, фашизм.

Соціалізм (з латин.- суспільний) - вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей. Соціалізм - багатозначне поняття і має різноманітні тлумачення. Найголовнішими серед них вважаються два підходи: з точки зору марксизму і з погляду соціал-демократії. Перший визначає соціалізм, як першу фазу комунізму, суспільно-економічну формацію, що приходить на зміну капіталізму й х-зуєтся ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва. Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871 р. Подальший розвиток науковий комунізм отримує в працях В.Леніна. Очолювана ним партія здійснила революцію в 1917 р. в Росії, і теоретичні постулати наукового комунізму почали реалізовуватись на практиці. Згодом ця течія отримала назву марксизм-ленінізм.

Побудова соціалізму в цілому ряді країн світу привела до виникнення цілого ряду модифікацій марксистсько-ленінської доктрини, головними з яких були наступні: 1) сталінізм; 2) титоїзм (від імені президента Югославії И.Б.Тіто. Головні ідеї: мирне співіснування з капіталістичними країнами, визнання внутрішніх конфліктів і протиріч, можливість поєднання ринкових відносин і соціалізму тощо); 3) маоізм (від імені генерального секретаря Комуністичної партії Китаю Мао-Цзедуна. Головні ідеї: невпинна боротьба із зовнішніми і внутрішніми ворогами, рушійна сила розвитку селянство тощо).

Поряд з революційним (марксистським) баченням соціалізму в другій половині XIX ст. в його ж лоні зароджується й інше бачення - соціал-демократичне. Соціал-демократична точка зору на соціалізм розглядає його як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення соціального партнерства тощо. Одним із найперших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив Едуард Бернштейн (1850-1932), якого називають засновником сучасної соціал-демократії. Свої ідеї він виклав у працях "Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії", "Чи можливий науковий соціалізм", "Класи і класова боротьба". Формула Е.Бернштейна доволі проста: "Кінцева мета - ніщо, рух - все". Теоретична позиція Бернштейна тісно пов'язана з його політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К.Маркса він вважав, що пролетаріат не може завоювати політичну владу, так як не досяг потрібного рівня політичної та моральної зрілості. Більше того, Е.Бернштейн вважає соціалізм законним спадкоємцем лібералізму. На думку мислителя, розвиток суспільства буде здійснюватися на таких засадах: 1) з розвитком науково-технічного прогресу проходитиме децентралізація капіталу; 2) розширятиметься акціонерний капітал; 3) з підвищенням рівня освіти, добробуту робітничого класу необхідність диктатури пролетаріату відпаде сама по собі; 4) розвиток парламентаризму сприятиме трансформації політичної влади у соціалістичну, шляхом послідовних реформ, результатом яких буде поступова еволюційна зміна суспільства в напрямі до соціалізму.

Головними складниками ідеології сучасної соціал-демократії є: свобода; справедливість; солідарність. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал, який об'єднує понад 170 партій, Що налічують більш як 20 млн. членів. На сьогоднішній день в соціал-демократії виділяють цілий ряд її специфічних теоретичних концепцій: 1) латинський або середземноморський соціалізм (Франція, Італія, Греція, Іспанія); 2) скандинавський соціалізм, "шведська модель" (Швеція, Данія, Голландія); 3) інтегральний соціалізм (Австрія, Німеччина). Отже, соціалістична ідея пройшла в своєму розвитку складний шлях, етапами якого були утопічний комунізм, критично-утопічний соціалізм, революційно-демократичний утопічний соціалізм та науковий соціалізм (комунізм). В XX ст. в рамках наукового комунізму були започатковані ще два напрями: марксизм-ленінізм з його модифікаціями та соціал-демократія зі своїми специфічними варіантами.

В європейській науковій традиції існує, принаймні, три основні підходи до розуміння лібералізму. По-перше, лібералізм розглядається як соціально-політичні рухи; по-друге, під лібералізмом розуміється ідеологічна доктрина; по-третє, лібералізм розглядають як сукупність інститутів, процедур і принципів управління, які забезпечують динамічне функціонування політичної системи в цілому. Лібералізм в політиці - теоретична концепція, яка асоціюється з такими ідеями, як самоцінність індивіда і його відповідальність за свої вчинки; приватна власність як необхідна умова індивідуальної свободи; вільний ринок, конкуренція і підприємництво; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; правова держава;захист прав меншості тощо.

Саме поняття "лібералізм" увійшло в європейський лексикон на початку XIX ст. Вперше воно було використано в Іспанії, де в 1812 р. "лібералами" називали групу делегатів-націоналістів в кортесах (іспанський парламент). Потім цей термін ввійшов у англ.., франц., а згодом у всі європейські мови. Термін "лібералізм" бере своє походження від лат., що в перекладі значить вільний, свобода. Основоположником філософсько-політичної системи класичного лібералізму вважають видатного політичного мислителя Англії Дж.Локка. До теоретиків лібералізму відносять Ш.Монтеск'є, І.Канта, І.Бентама, Б.Констана, Т.Джефферсона, Д.Медісона …

Дослідники вважають, що політична доктрина лібералізму пройшла в своєму розвитку наступні етапи:

1. Аристократичний (класичний) лібералізм (кінець XVIII –поч. XIX ст.). Для класичного лібералізму було характерним те, що його основоположники, виходячи з концепції "суспільного договору", розробляють конституційний механізм захисту "природніх прав людини" і тому життя, свобода, недоторканість власності виступають базисними цінностями класичного лібералізму, за якими його можна було досить просто розрізнити серед інших суспільно-політичних доктрин.

2. Демократичний лібералізм (середина XIX - 30-ті рокиXX ст.). Починаючи з середини XX ст. цілий ряд ідей соціл-демократії та консерватизму почали використовуватися теоретиками лібералізму. Як на практиці, так і в теорії, починає поєднуватись свобода і демократія, що знайшло відображення в ліберально-демократичній доктрині.

3. Соціальний або неолібералізм (30-ті роки XX ст. - до наших днів). Неолібералізм - сучасна версія традиційної класичної ліберальної теорії. Це політична теорія, що сформувалась як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державного регулювання економіки, інституціалізації нових форм втручання суспільне життя".

Засновниками неолібералізму прийнято вважати М.фрідмана, Ф.Хайєка, Р.Дарендорфа та ін. Порівняльний аналіз класичного і неолібералізму дає змогу зробити наступні висновки: 1) наріжні принципи класичного лібералізму залишились незмінними і в працях неолібералів; 2) якщо класичний лібералізм головну увагу приділяв проблемі політичного устрою, то в працях неолібералів акцент дослідження переміщується в сферу економіки; 3) класичний лібералізм державі відводив місце "нічного сторожа", а неоліберали розробляють концепцію "загального добробуту". Фундаторами вітчизняного лібералізму прийнято вважати М.Костомарова та М.Драгоманова.

Консерватизм (від лат. - зберігати, охороняти) - політична ідеологія і практика суспільного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Вперше термін "консерватизм" був вжитий письменником Ф.Шатобріаном, який в 1815 р. заснував журнал "Консерватор", і розумів під ним ідеологію феодально-аристократичної реакції на Французьку революцію. Теоретичне обгрунтування консерватизму належить Ж. Де Местру, Л. де Бональду, Е.Бйорку. Глибоко вражені спробами радикального переустрою суспільства в часи Великої Французької революції, консерватори прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соціального порядку. Характерні ознаки консерватизму наступні: 1) існуючим соціальним інститутам слід віддати перевагу перед будь-якою теоретичною конструкцією, якою б оригінальною і завершеною вона не здавалась. Тобто, вони відстоювали пріоритет наступності перед інноваціями; 2) непорушність природного порядку, ієрархічність суспільного життя; 3) політичні принципи необхідно пристосовувати до національних традицій, які є сталими для суспільства, а не створювати нові соціальні інститути для реалізації нових принципів; 4) консерватизм, на відміну від лібералізму і соціал-демократії, не має конкретної соціальної бази (відповідно, лібералізм - буржуазія, соціалізм -робітничий клас); 5) консерватизм виступає за поступові зміни, які мають на меті збереження хорошого і виправлення хибного.

Сучасним варіантом консерватизму є неоконсерватизм, який пристосовує цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства. Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві. У більшості країн Заходу неоконсерватизм сьогодні виступає як могутня інтелектуальна сила ( Рональд Рейган у США (1980-1984), Маргарет Тетчер у Великобританії (1979-1989), Гельмут Коль у ФРН (1982-1988).

Фашизм (пучок) – ідейно-пол течія, що сформувалася у 1919 році на засадах синтезу категорії нації як вищої і одвічної реальності й деталізованого принципу соціальної справедливості. Головне ідейне гасло фашизму — корпора­тивна єдність нації, заснована на спільності крові, раси й га­рантом якої виступає держава. У класичній (італійській) формі фашизм мав за мету підносити силу національного духу, відродити історичне значення Римської імперії, сфор­мувати ментальні засади нових імперських амбіцій, вста­новити сильну державну владу, яка б організувала все суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. У політичній доктрині фашизму індивід — ніщо. Він має розчинитись у вищій силі — нації й відчувати гордість від участі в ній. Фашизм широко пропагує самопожертву з очевидною метою — обґрунтувати необхідність існування та діяльність вождів, їхнього володарювання над масою. Тільки «надлю­дина» (фюрер, дуче) може подолати негаразди та прикрощі, що ними сповнене життя. Ідеал суспільного ладу політичної доктрини фашизму — тоталітарна держава, її суть дає змогу вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвого простору, має загинути.

Нацизм — різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націонал-соніалістичної робітничої партії Німеччини. Для ідеології нацизму характерні: расизм, шовінізм, антиде­мократизм, елітаризм, марення світовим пануванням. Ці ідеї викладено в книзі А. Гітлера «Майн кампф». У книзі еклектично поєднано ідеї геополітиків, расистів, а також окремі положення з праць таких філософів, як Ф. Ніцше, А. Шопенгауер, О. Шпенглер. У підґрунтя німецького фашизму покладено ідеї расизму. На світі повноправно має існувати лише одна раса — арійсь­ка, нордична, тобто німецька раса. «Надлюдина» (ідея Ф. Ніцше) — лише одна, це — фю­рер. Решта людства, не німці, — «недолюди». Арійці мають ставитися до них як до тварин, їх можна — і навіть треба! — знищувати, якщо цього вимагають інтереси арійської раси, покликаної панувати на Землі.

Після розгрому нацистської Німеччини безславно впали фашистські режими в Італії, Іспанії та профашистські режи­ми в Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині. Світове співтовариство 10 грудня 1948 р. рішенням ООН засудило антигуманні фашистські режими. Проте від фашизму людство ще не вилікувалося. Мо­дифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст. Неофашистські ор­ганізації діють майже в усіх країнах Європи, Америки, Азії, в Австралії та Африці. Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську раси­стську тезу про перевагу німців, а тепер говорять про білу людину, яку протиставляють «кольоровим народам».