12. Західноукраїнські землі у 1920-1930-х рр.

У результаті війни з українцями поляки захопили територію ЗУНР й у 1923 р. домоглися від Антанти визнання цього загарбання. У березні 1921 р. був укладений Ризький договір, що залишив за Польщею західноукраїнські й західнобілоруські землі. Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. Польська держава вживала заходи, внаслідок яких: були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР; категорично заборонялося вживати назви «Західна Україна», «Східна Галичина»; забороненими стали слова «українець», «український», замість них вживався термін «русин», русинський»; зусиллями міністра освіти С. Грабовського укр. школи були перетворені на польсько-українські з перевагою пол. мови; українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі укр. кафедри; українців та представників тих національних меншин, які підтримували ЗУНР, звільнено з керівних посад і державних закладів. Польський уряд поділив країну на дві території: «Польщу А» та «Польщу Б». До першої входили етнічні польські землі, а до другої – переважно західноукр. й західнобілоруські. Для території «А» був визначений швидкий індустріальний розвиток, а територія «Б» мала залишатися ринком збуту пол. товарів та джерелом сировини.

Українців, які опинилися в Румунській державі, можна поділити на три групи: населення теренів Бессарабії; жителі повіту Марамарош (колишня територія Угорщини); населення Північної Буковини. Щоб румунізувати українців, Бухарест закрив усі школи, де викладали укр. мовою; скасував укр. кафедри у вищих навчальних закладах, заборонив укр. пресу, переслідував церкву. Румунська влада грабувала укр. села й міста.

8 травня 1919 р. представники Ужгородської, Хустської та Пряшівської рад, утворивши Центральн

15. Ліквідація царизмом Запор Січі і доля коз.

Проводячи колонізаторську політику, царський уряд поступово ліквідовував автономію України. Катерина II ви­рішила скасувати її остаточно. У відповідь на прохання козацької старшини у 1763 р. дозволити створення шляхет­ського парламенту цариця наказала гетьманові К. Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 року, після невдалих спроб досягти ком­промісу, Розумовський відмовився від гетьманства. Після закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 рр., коли татари вже не загрожували Росії, а отже, допомоги козаків вона не потребувала, Катерина II наказала вдруге зруйнувати Запорозьку Січ. Її долю було вирішено на спеціальній нараді 23 квітня 1775 року. На ній виступив новоросійський генерал-губернатор князь Г. Потьомкін з розробленим планом знищення Січі за допомо­гою збройних сил. Для знищення Запорозької Січі було використано вій­сько загальною кількістю понад 100 тис. вояків на чолі з генерал-поручиком П. Текелі. Відбувалися оборонні бої козаків. Проте старшинська рада з участю духовенства після тривало­го обговорення вирішила здати Січ без опору.

3 серпня 1775 року з'явився царський маніфест про ліквідацію Січі. Знищення Січі було одним з репресивних заходів царизму, спрямованих на ліквідацію самоврядування та на придушення нової хвилі антифеодаль' ного руху.

Різною була подальша доля запорозьких козаків. Знач­ну їх кількість було віднесено до розряду державних вій­ськових поселенців. Козацька біднота та селяни-втікачі потрапили в залежність до нових землевласників, які отримали маєтності за рахунок колишніх вільних запорозь­ких степів. Майже 5 тис. запорожців відійшло до турецьких володінь та оселилося за Дунаєм, створивши там Задунай­ську Січ (1775—1828), яка спочатку містилася на березі Ду­наю неподалік сучасного м. Вилкова Одеської області. Зго­дом за наказом турецького уряду цих козаків переселили на правий берег Дунаю. Було утворене царським урядом і зга­дане вже Чорноморське козацьке військо, яке під час росій­сько-турецької війни налічувало понад 12,5 тис. козаків.

Отже, відхід козаків із Запорожжя тривав роками. Во­ни тікали від царської сваволі у різні краї.