Лекція №_4__

Тема: Утворення та розвиток держави Київська Русь 9 – 10 ст.

Мета: сформувати уявлення про процес утворення Київської Русі, формування державності на українських землях, розглянути теорії утворення К.Р., процес правління перших київських князів, розвивати аналітичні вміння та навички, виховувати патріотичне ставлення до історії власного народу.

Тип лекції: комбінований.

Обладання: карта, роздатковий матеріал.

Основні терміни: племінний союз

Основні дати: 882 – утворення К.Р., ?-882 – князювання Аскольда, 882-912 – кн. Олег, 912-944 – кн. Ігор, 944-964 – кн. Ольга, 964-972 – кн. Святослав, 980 – 1915рр. – кн. Володимир.

Структура лекції.

I. Організаційний момент:

II.Перевірка домашнього завдання:

III.Актулізація опорних знань студентів:

IV. Вивчення нового матеріалу:

1.Утворення Київської Русі.

2.Правління київських князів ІХ – Хст.

V. Закріплення нових знань.

VI. Підсумки лекції.:

VII. Домашнє завдання:

Хід лекції:

Організаційний момент:

Перевірка домашнього завдання:

1.Охарактеризувати Антський союз.

2.Дати характеристику господарському життю слов’ян

3.У що вірили слов’яни?

Актулізація опорних знань студентів:

Які етнічні одиниці проживали на теренах сучасної України?

Вивчення нового матеріалу:

1. Утворення Київської Русі.

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “ руотсі ”.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

1. Правління київських князів ІХ – Хст.

Початок формування державності на території України тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ – на початку ІХ ст. відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва – князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену внутрішню та активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. В 879 році Рюрик помер і залишив свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році вбив Аскольда і захопив Київ, приєднавши до нього Новгород. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об’єднались землі ільменських слов’ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. У Києві відновився язичницький культ.

У 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду, було укладено в 911 р.

Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втратила контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був убитий.

Синові Ігоря Святославові на той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря – княгині Ольги. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнилась економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в’ятичів, придунайські міста, Тмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав започаткував адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, – в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави.

Але найбільшої могутності досягла Київська Русь  за Володимира Великого (978–1015) і Ярослава Мудрого (1019–1054).

Володимир повернув Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в’ятичів, фактично завершивши формування державної території. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні – річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою. Враховуючи, щовлада в удільних князівствах, з яких складалася Древньоруська держава, фактично належала місцевим племінним династіям, які протистояли великому київському князю в його прагненні об’єднати під своєю владою племінні князівства, Володимир продовжує розпочату батьком адміністративну реформу. Він замінив племінних вождів своїми синами, яких у нього було 1, та вірними боярами. Ті в свою чергу створили апарат управління нижчого рангу. Це  зумовило консолідацію держави, підірвало сепаратизм місцевої племінної знаті.

Для зміцнення оборонної могутності держави Володимир провів військову реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створив досить розгалужену систему фортець, валів, опорних пунктів у прикордонних землях.

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу.

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною (старослов’янською).

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії вирядив до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погодився в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) – опору візантійського панування в Криму – і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з’явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала в ряд провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ’я стало фундаментом для створення централізованої держави, а християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

У період правління Ярослава Мудрого розширилися кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.

Завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший – з візантійською принцесою, ще двоє – з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша – за норвезького короля Гаральда, а наймолодша Анна – за французького короля Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права „Руська правда“, які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначив на вищу церковну посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.

Проте після смерті Ярослява Мудрого  розпочався період міжфеодальних усобиць, період поступового політичного ослаблення Київської Русі.

За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. Протягом IX–XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на  ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляв себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). В руках Великого київського князя було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої („отроки“, „діти боярські“, „пасинки“) дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом „вето“, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжив слов’янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної, які діяли на Русі.

Закріплення нових знань.

1.За яких умов відбувався процес формування К.Р.?

2. Які існують теорії походження К.Р.?

3. Хто був першим князем К.Р.? 4. Які реформи провів Володимир?

5. Що зробила Ольга для К.Р.?

6. Що зробив Святослав для К.Р.?

Підсумкилекції.:

Домашнє завдання: вивчити конспект лекції.

Додаток №1

Передумови формування держави Київська Русь.

1. Послаблення значення родової власності та формування приватної власності, поява сусідської общини;

2. Верховним органом племінного самоврядування стало віче – народні збори чоловіків-воїнів;

3. Зросла роль і значення військових вождів-князів, навколо яких об’єднувалася дружина, що працювала за винагороду;

4. Князівська влада як вищий виконавчий орган племінного управління перетворювалася з виборної на спадкову;

5. Дружина ставала постійною організацією воїнів, атрибутом князівської влади;

6. На початку VІІІ ст. в цілому завершився процес розселення слов’ян і утворення територіально визначених великих і малих племінних союзів, із певними локальними відмінностями в культурі та побуті;

7. Поступове переростання союзів племен у племінні князівства – додержавні об’єднання більш високого рівня, що передували появі першої східнослов’янської державності;

8. Формування на межі VІІІ – ХІ ст. навколо Києва першої східнослов’янської держави, які фахівці умовно називають Київським князівством Аскольда.

Додаток №2

Періодизація історичного розвитку Київської Русі

Період	Особливості
882-972р.р.	Швидке територіальне зростання Київської Русі та поступова консолідація держави. Охоплює князювання Олега, Ольги, Ігоря, Святослава.
980-1054р.р.	Економічний та культурний розквіт Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Охоплює князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
1054-1132р.р.	Поступове політичне ослаблення Київської Русі, князівські усобиці, що розпочинаються після смерті Ярослава Мудрого. Найбільш відомі князі – старші брати Ярослава (Ізяслав, Святослав, Всеволод), Володимир Мономах і його син Мстислав.
1132-1341	Поліцентризація Київської держави, яка була насильно перервана монгольською навалою 1237-1241р.р. У князівствах, на які розпалась Русь, формуються місцеві князівські династії: Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславовичі…

Додаток №3

Правління Київських князів ІХ-Хст.ст.

Князі	Політична діяльність
Аскольд (?-882р.р.)	Володів полянами та намагався підпорядкувати владі Києва князівства деревлян, сіверян, уличів, полочан та кривичів; Звільнив полян від сплати данини хозарам; Здійснив успішний морський похід проти Константинополя у 860р., 866р., 867р. походи проти Візантії завершилися поразкою; Здійснив перше хрещення Русі 860-го року. Загинув, ймовірно, через змовницьку зраду язичницької знаті. За його правління Київське князівство досягло розквіту та міжнародного визнання; Перетворилося на етнокультурний, політичний і соціальний центр.
Олег (882-912р.р.)	Створив у племінних князівствах опорних пунктів центральної влади та визначення порядку зібрання данини; Збільшив території Київської Русі за рахунок завоювання неслов’янських племен; Був регентом Ігоря, сина Рюрика, від цього часу бере початок династія Рюриковичів; Послідовно підпорядковував Києву східнослов’янські племінні князівства: деревлян, сіверян, радимичів, кривичів. Здійснив декілька походів на Арабський халіфат (південно-західне узбережжя Каспійського моря), за переказами арабських істориків; Уклав мирну угоду з варягами, довгий час руські князі залучали до своїх походів варязькі дружини; Організував опір угорським племенам, які 893-896р.р. через Києв пересувалися у середнє Подунав’є; Здійснив два переможні морські походи на Константинополь (907, 911р.р.), домігшись для Києва вигідної торгівельної угоди з Візантією. Об’єднав Північну та Південну Русь; Сприяв перетворенню Київської Русі на централізовану державу; Зміцнив військову могутність своєї держави, що дозволило Русі активізувати зовнішньополітичну діяльність; Здійснював збирання та консолідацію східнослов’янських племен навколо Києва
Ігор (912-944р.р.)	Відновив владу над деревлянами та уличами; Намагався зменшити вплив варягів, які продовжували займати керівні позиції в дружині князя; Уклав мир із кочовиками-печенігами, який був порушений останніми у 920-х роках, що призвело до війн між ними; Продовжував походи проти Візантії, за результатами яких таки вдалося підписати угоду з вигідними умовами для Києва; Здійснив похід на Закавказзя проти горців, які підтримували Візантію, але перемога Ігоря дала можливість заволодіти деякими багатими містами. Послідовно та наполегливо згуртовував східнослов’янські племінні князівства; Діяв жорстко та відверто щодо централізації держави; Південний напрямок зовнішньої політики набув пріоритетного значення.
Ольга (944-964р.р.)	Підпорядкувала землі древлян безпосередньо Києву, придушивши повстання; Здійснила першу державну реформу на Русі: визначила чітко землі, з яких мали збирати данину; Влаштувала «становища» та княжі «погости», в яких мали зберігати зібрану данину та осередки центральної влади; Закріпила за княжою казною «ловища», багаті на хутряного звіра, що забезпечувало постійний прибуток; У Києві було збудовано «кам’яний терем» із християнською церквою, систему укріплень; Надавала перевагу дипломатії, а не війні (946р. у Константинополі уклала дипломатичну угоду з імператором Конставнтином VІІ Багрянородгим, відподвіно допомагала Візантії дружиною у війні з арабами, норманами, болгарами); Здійснила першу спробу встановити дипломатичні контакти з Західною Європою (959р. – були спрямовані посли до німецького імператора Оттона І із проханням направити єпископа для хрещення Русі, але місія єпископа на Русі 961-962р.р. завершилася провалом). Внутрішньополітичні заходи княгині сприяли об’єднанню колишніх роз’єднаних племінних володінь в єдиний державний орган; У зовнішньополітичній діяльності визначила нові підходи, надаючи перевагу мирним засобам над воєнними; Сприяла зміцненню міжнародного авторитету Київської Русі.
Святослав (964-980р.р.)	Спряв зосередженню центральної влади в руках київського князя та централізації держави; Здійснив адміністративну реформу (посадив намісникам в землях своїх синів); Був прихильником язичництва (руйнував зародки християнства на РУсі); 964-966р.р. – повернув до складу Київської Русі землі в’ятичів, розгромив Волзьку Булгарію, завдав поразки хозарському каганату, володівши столицею (м.Ітіль), поширив свій вплив на Північний Кавказ, підкоривши племена Ясів і Косогів; 968р. здійснив перший Балканський похід до Болгарії, здійснивши спробу закріпитися у Больгарії, але візантійці завадили, переміг печенігів; 969-971рр. другий, програшний, Болгарський похід.972р. загинув на дніпровських порогах в засідці печенігів. Адміністративна реформа сприяла зміцненню держави, посиленню клади київських князів у племінних князівствах; Численні війни – виснаження Русі, втративши дипломатичні відносини із провідними християнськими державами; Завойовницька зовнішня політика; Підпорядкував своїй владі величезні території від Балкан до Середньої Волги і від Балтики до Каспію та Кавказу, але не на довго.
Володимир (980-1015р.р.)	Політика збирання східнослов’янських земель навколо Києва; Військова реформа: звільнив найманців-варягів, замінив дружинниками-слов’янами; Адміністративна реформа: позбавив влади місцеву племінну знать і замінив її своїми синами-посадниками; Судова реформа: запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права «Устав земляний»; Релігійна реформа: 980 спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни. 988р. запровадив на Русі християнство; Створив величезну за розмірами систему украплень із валів, фортець та укріплених міст уздовж річок («змієві вали»); Звів церкви св..Васия та Десятинної церкви (Богородиці); Вів боротьбу з Польщею за міста Волинь, Червень, Белз, Перемишль, на сході із Волзькою Булгарією; Активізував відносини з Візантією, щоб не дозволити перетворити Київську Русь на залежну державу; Установив дипломатичні відносини із Чехією, Угорщино, Польще, уклавши договори про «мир та любов»; Обмінявся посольствами з Німеччиною, установивши відносини з Римом; Започаткував шлюбну дипломатію. Основні зусилля внутрішньої політики спрямував на розбудову держави, формування якої фактично було завершене; У зовнішній політиці перейшов від експансії до оборони кордонів Київської держави, доклав чимало зусиль для зміцнення міжнародного авторитету своєї держави.