Приклад планування громадського центру села

1 ‑ сільська Рада; 2 ‑ їдальня і магазин; 3 ‑ клуб; 4 ‑ готель і комбінат побутового обслуговування; 5 ‑ дитячі ясла-сад; 6 ‑ медпункт.

Відповідно з різноманітністю демографічної і соціальної структури населення і з урахуванням природно-кліматичних факторів, в забудові сільських населених місць застосовують різні типи жилих будинків: індивідуальні ( на одну сім’ю.), зблоковані, багатоквартирні. Тип жилого будинку визначає і характер забудови житлової території.

Жила забудова сільських населених місць

а б

а ‑ група зблокованих будівель

б ‑ квартально тупикова забудова

Переважає індивідуальна забудова з приквартирними ділянками. Площа присадибних ділянок – 0,08 – 0,27 га - обумовлює невисоку щільність забудови і її характерний вид. Більшу частину площі складають відкриті простори. Присадибні ділянки з жилими будинками і господарчими спорудами можуть утворювати квартали “глибиною” в дві ділянки, тобто біля 100м. Це обумовлює велику протяжність вулиць та інженерних комунікацій поселення. Тому прагнуть до збільшення глибини ділянки та зменшення його розміру вздовж вулиці до 20...22м з дотриманням протипожежних розривів між будинками. Ефективний планувальний засіб ущільнення забудови – використання тупиків та петльових проїздів, навколо яких згруповують присадибні ділянки.

Засобом ущільнення жилої забудови, зменшення протяжності вулиць та інженерних мереж ,є застосування блокування жилих будинків. В зблокованому будинку кожна квартира безпосередньо пов’язана з земельною ділянкою. Одно- двоповерхова (з квартирами в двох рівнях) забудова жилих територій індивідуальними і зблокованими будинками не тільки найбільш поширена в сільському будівництві, але і найбільш перспективна.

В плануванні присадибних ділянок виявляються різноманітні місцеві, національні, побутові, кліматичні і інші особливості.

Архітектурно – планувальна організація присадибних ділянок будинків

а ‑ одноквартирного; б ‑ двоквартирного; в ‑ чотирьох квартирного;

г ‑ п’ятиквартирного зблокованого; 1 ‑ квартири; 2 ‑ господарчі будівлі.

Але існують і загальні риси і засоби регулювання індивідуальної забудови.

Житлові будинки слід розміщувати з відступом від червоної лінії селищних доріг та головних вулиць поселень не менше 6м, а житлових вулиць та проїздів – не менше 3м.

В цій зверненій до вулиці частині садиби роблять палісадник. За будинком розташовують сад і город, а також господарчі споруди: приміщення для утримання худоби і птиці, зберігання кормів, інвентарю і палива: для переробки та зберігання овочів і фруктів; стоянки власного транспорту; майстерню і інші.

Надвірні споруди можуть бути зблоковані і розташовуються на ділянці з урахуванням санітарних та протипожежних розривів. Господарчі будівлі в залежності від конкретних умов розміщуються під одним дахом з житлом, поблизу житла або в глибині ділянки. В останньому випадку в плануванні поселення можуть виділятись господарчі проїзди (скотопрогони), що проходять між тильними сторонами ділянок і утворюють в структурі поселення систему господарчих доріг, відокремлену від пішохідних вулиць.

Деяку частину жилої забудови можуть складати багатоквартирні будівлі як правило не віще 4-х поверхів, без приквартирних ділянок. Наділи землі для жителів цих будинків виносять за межі сельбищної зони.

Виробничі зони є невід’ємною складовою частиною сільських населених пунктів. Їх розташування та проектування здійснюється у відповідності з вимогами ДБН 360 92*. Забудова і благоустрій виробничих зон здійснюється згідно з ДБН “Генеральні плани сільськогосподарських підприємств.”

Сучасні сільські виробничі зони можна розділити на спеціалізовані (розміщення одного виду виробництва) і змішані (розміщення кількох виробництв чи виробничих ділянок господарства).

Виробнича зона може розташуватись відносно сельбищної зони “автономно” тобто на значній відстані, або безпосередньо біля неї – суміжно з дотриманням необхідних санітарно-захисних розривів. Останнє має більш традиційний характер.

З усієї різноманітності відомих в практиці схем розміщення виробничої і сельбищної зон сільських поселень, які найчастіше зустрічаються, можна виділити наступні: з одностороннім, з двостороннім і периметральним розміщенням.

а) одностороннє б) двостороннє в) периметральне

кутове полюсне суміжне

‑виробнича зона ‑ громадський центр ––селищна дорога сельбищна зона.

Сельбищна зона повинна являти собою систему взаємопов’язаних об’єктів, розміщення яких основане на урахуванні природних умов і забезпечує гарні умови праці; високий рівень благоустрою і озеленення території, захист виробничого середовища і довкілля від шкідливих виробничих викидів. При цьому слід прагнути до рішень, які передбачають компактне планування, що зекономить землю і скоротить протяжність комунікацій.

Розміщення сільськогосподарських підприємств пов’язане з дотриманням санітарних та зооветеринарних розривів між виробничою та сельбищною зонами, між різними виробництвами, а також з урахуванням переважаючого напрямку вітру і характеру рельєфу місцевості. Не допускається розташування об’єктів, які виділяють шкідливі виробничі викиди, з на вітреного боку відносно жилої забудови.

Виробничі території включають кілька зон: основних і допоміжних виробництв, адміністративно-побутового обслуговування, санітарно-захисну зону. Санітарно-захисна зона відокремлює виробництво, захищаючи оточуючу територію, в першу чергу сельбищну, від несприятливих в санітарному відношенні факторів.

Санітарно-захисна зона – це озеленена територія, яку лише частково можна використовувати і для інших цілей, за розміром вона має бути не менше 50м.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть функціональні зони сільських населених пунктів.

2. Назвіть складові частини сельбищної зони.

3. Перерахуйте будівлі які формують громадський центр сільського

населеного пункту.

4. Місце розташування виробничої зони відносно жилої забудови.

Література: Л.1. ст..5-10. Л.16 ст. 229 –238. Л.9 ст.62 – 63. Л.13. ст.136 -144.