Розділ 2

ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

2.1. Однополярна глобалізація і роль сша в світовій економічній системі

Однополярність світового економічного розвитку з домінуванням єдиної світової держави-імперії в цілому є достатньо позитивним сценарієм глобальних трансформацій. Цей позитивізм, щоправда, може мати прояв за певних умов. Світова держава-імперія у теорії являє собою інститут, орієнтований на вирішення глобальних проблем і організацію світового розвит­ку на власній території. Такий інститут пропонує світу один-єдиний загальний світовий порядок, а не вибудовує власний добробут за рахунок організації двох світопорядків: одного — для себе, а іншого — для решти країн світу. Світова держава-імперія відрізняється і тим, що не розділяє світ і людство, а пропонує єдині універсальні засади існування.

На сьогодні проект однополярного розвитку економічної системи світу реалізується в контексті геополітичної ідеології американського глобалізму, що в навіть найзагальніших проявах відрізняється від кла­сичних уявлень про однополярність. США, роблячи заяви про власну планетарну відповідальність, напряму втручаються у внутрішні справи фактично усіх країн світу, ведуть неприховану експансію, але при цьому не тільки не вирішують загальних світових проблем, а й відмовляються від їх вирішення, реалізуючи власні егоїстичні інтереси. Закономірно, як зазначає Ю. Круп­нов, що США і транснаціональні фінансові еліти в останні десять років взяли курс на відмежування себе від решти світу, на створення для самих себе особливого порядку, в якому не залишається місця для вирішення загальних проблем і який захищений від решти людства витонченими санітарними кордонами. Експан-

сія і інтервенціоналізм США й інших розвинутих країн-са­телітів дозволяють однозначно визначити їх як глобальні центри сил чи нові імперії, але не як світові держави, оскільки світова держава, на думку Ю. Крупнова, визначається не імпер­скістю, потужністю, військовою силою, експансією і інтервенціоналізмом, а здатністю реалізовувати єдиний справедливий світопорядок.

Практика останніх десятиліть XX ст. і перших років XXI ст. дає всі підстави для того, щоб як джерело і предмет глобалізації на сьогодні розглядати американський капітал, рушійною силою цього процесу — американський імперіалізм, а увесь процес за сутністю — як інституціоналізацію системи неоколоніальної експлуатації світової економіки «імперіалізмом долара».

На початку 1970-х років XX ст., коли з’ясувалося, що американська економіка більше не в змозі підтримувати обмін доларів на золото, падіння системи «золотого стандарту», що спостерігалося, за законом паритету купівельної спроможності валют повин­но було призвести до незворотної зміни: змістити долар з п’єде­сталу головної грошової одиниці світу і замінити його «валютним кошиком». Насправді конкурентна боротьба валют основних розвинутих країн припинилася тільки номінально, між тим як реально створена паритетна одиниця не здобула статусу засобу безпосереднього обороту. На рівні базису, де відбувається реальний зовнішньоекономічний обмін, конкуренція валют збереглася навіть у ще жорсткішій формі, оскільки був усунутий головний і об’єктивний арбітр — золото. Відміна «золотого стандарту» дозволила досить стрімко наситити доларами США канали світової грошово-валютної системи. Основні розвинуті країни своєчасно відреагували на прямі загрози, що виникли, шляхом встановлення принципу обов’язкового товарного забезпечення іноземних інвестицій в національну економіку. Заборона монетар­них американських інвестицій, обов’язкове їх матеріальне забезпечення дозволило європейським країнам зберегти конкурентні переваги.

В інших регіонах планети експансія долара зростала майже безперешкодно завдяки створеній США системі зростаючого зарубіжного попиту на цю валюту. Відповідно до розрахунків Н. Абдулгамідова і С. Губанова, у 1980 р. доларова маса обслуговувала 9,7 % світового ВВП, у 1995 р. обсяг доларизації піднявся до 17 %, ще через 7 років він подвоївся і досяг 34,6 % ВВП світової економіки [1, с. 21]. Як зазначають ці науковці, останню цифру слід вважати мінімальною, оскільки невідомо і тому не враховано кількість оборотів, що здійснюють долари в процесах міжнародного товарообміну. Крім того, в платіжних балансах за чи- стою інвестиційною позицію не знаходять відображення зовнішньоекономічні товарообороти ТНК та їх філій. Якщо оціночно зважити вплив означених факторів з екстраполяцією, а саме за питомою вагою не відображених за статтями експорту і імпорту продаж продукції ТНК, то наведена цифра означає лише нижню межу доларового посередництва в кругообороті світового ВВП. Тим не менше вона перевищує частку всього міжнародного експорту (24—25 % ВВП), унаслідок чого стає зрозумілим, що долар опосередковує не тільки зовнішньоекономічні зв’язки, але і значну частку внутрішньогосподарського товарного обороту різних країн та регіонів [1, с. 21]. Це підтверджується статистикою, яка характеризує валютну структуру фінансово-кредитних інструмен­тів, які перебувають в обороті. За даними на 2001 р. долар не просто перетворився на безпосередню валюту внутрішнього грошово-кредитного обороту решти країн світу, а й помітно потіс­нив позиції національних валют, відвоювавши 25 % участі в активах і 30,5 % — у зобов’язаннях [1, с. 21]. Якщо виключити країни євро-зони, Великобританію, Канаду і Австралію, а також Китай та Японію, то — за умов екстраполяції за питомою вагою названих країн у світовому ВВП — вказана частка долара в монетарній системі решти країн підвищиться не менш ніж у 2,5—2,6 раза, тобто до 70 % [1, с. 22]. В сукупному ж обсязі інтернаціональних боргових зобов’язань, що були емітовані розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, долар домінує безроздільно, утримуючи власну питому вагу на рівні 66,5—67,5 % і гарантуючи тим самим панування серед всіх конвертованих валют, включаючи євро [1, с. 22].

Таким чином, можна констатувати факт, що після колапсу системи «золотого стандарту» долар не тільки не здав власних позицій світової резервної валюти, а й досяг більшого — перетворення на глобальну валюту, в якій є номінованою більшість монетарних інструментів, що були випущені в світовий оборот — від банківських кредитів до державних облігацій.

США де-факто перехопили функцію світового емісійного центру і — відповідно—верховного контролера інтернаціональних потоків глобального товарно-грошового обороту.

Тільки з 1990-х років XX ст. потік світових подій, як зазначалося раніше, почав оцінюватися в контексті глобалізації (коли до зони, що перебувала під контролем американського капіталу, було втягнуто більш ніж 1/6 планети плюс країни Східної Європи). Дезінтеграція і втягнення 1/6 планети до сфери впливу капіталу США зробили останній по-справжньому глобальним. З темпом приросту зовнішньоторговельних відносин останній факт практично непов’язаний, оскільки відповідна динаміка характеризується не революційними змінами, а звичайним еволюційним ходом подій. Зародження, а точніше навіть витоки формування глобального американського імперіалізму дослідники і аналітики відмітно розпізнавали ще на рубежі 1960—1970-х років XX ст. Французькі експерти К. Гу та Ж.-Ф. Ландо в книзі «Американський капітал за кордоном» відмітили появу, по-перше, феномену «імперіалізму долара», по-друге, виділили у складі платіжного балансу США підрозділ, що був названий ними «балансом імперіалізму», по-третє, висловили пропозицію кількісно оцінювати «ступень залежності» кожної країни від «імперіалізму долара» стосовно інвестованого американського капіталу до ВВП (понад 30 % — колоніальна залежність, нижче — протекторат, кондомініум тощо). По-четверте, французькі вчені детально і ґрунтовно розібрали вимоги американського капіталу до залежних країн, що були розроблені Гарвардською монетаристською школою. Нареш­ті К. Гу та Ж.-Ф. Ландо встановили зв’язок монетарної і техно- логічної залежності. Єдиним питанням, що лишилося без відповіді, був факт активної купівлі американських цінних паперів європейськими інвесторами. Французькі експерти прокоментували його так: «Це явище, як і все, що стосується біржової торгівлі, важко пояснити чисто економічними причинами» [1, с. 23].

Звичайно, що така фраза не може задовольнити сучасних науковців, які в більшості своїй вбачають у факті панування американського капіталу в світовій економіці активне використання системи монетарної експлуатації. Практична реалізація американської версії глобалізму дала значний матеріал для вивчення глибинних важелів того механізму, який дозволив долару США здійснити монетарне завоювання глобального товарно-грошового обороту. За своєю декомпозицією вказаний механізм являє собою пірамідальну конструкцію, яка охоплює товарне кредитування США рештою країн світу, накопичення доларових резервів за кор­доном, «зв’язування» їх в американських «цінних боргових па- перах», періодичне стискання ринку облігацій і заохочення розвитку ринку акцій з тим, щоб змістити центр ваги на приватний борг, обвалення фондової біржі і «уцінка» сумарної заборгованості, розміщення монетарних дивідендів у прямі іноземні інвестиції, які призначені для посилення американського капіталу в ТНК, викачування через ТНК реальних ресурсів для вивезення до США. Подібна схема спрацьовує досить ефективно через наявність унікальної характеристики економіки США, де не спостерігається валютного кордону між внутрішнім і зовнішнім боргом. Зобов’язання перед зовнішнім світом, що деноміновані в доларах, за суттю є зобов’язаннями США перед власною економікою. США не повинні дотримуватися вимог ліквідності і забезпечувати вимоги монетарних кредиторів товарною масою; для того, щоб погасити зовнішній борг, достатньо емітувати додатковий внутрішній. Ретроспективний аналіз дозволяє відслідковувати всі стадії реалізації основних етапів подібної схеми.

Так, обсяги товарного кредиту, які щорічно надаються США іншим країнами світу, фіксуються за платіжним балансом цієї країни як експортно-імпортне сальдо. За умов зміни поточних цін сальдований товарний дефіцит американського балансу за 1984—2002 рр. досяг 3,9 трлн дол., причому перелом припав на 1990-ті роки (3,1 трлн дол., з яких 2,3 трлн були накопичені вже з 1996 р.) [1, с. 25]. Забезпечена американським капіталом динаміка товарного кредитування (рис. 2.1) наочно демонструє «чисті» результати паралельно зростаючої за обсягами глобалізації, а також знов підтверджує реальну точку відрахунку останньої.

Рис. 2.1. Товарне сальдо в платіжному балансі США, 1984—2002 рр. (млрд дол.) [1, с. 25]

Сукупне населення країн, що є з 1990-х років чистими товарними кредиторами США, перевищує 93 % усіх мешканців планети. Так, протягом 2000—2005 рр. товарними кредиторами США виступали 95 країн світу, причому на першу десятку (Китай, Японія, Канада, Німеччина, Мексика, Тайвань, Малайзія, Італія, Венесуела, Північна Корея) припадає 339,5 млрд дол., чи майже 34 млрд дол. в середньому на країну [1, с. 25]. Слід відмітити також, що частка товарного кредиту технотронними компонентами перевищує 25 % сукупного торговельного дисбалансу. Отже, всупереч багаторазовим деклараціям про «блага цивілізації» США не виявляють бажання виступати технологічним донором слабкорозвинутих країн. Враховуючи частку самих США в чисель­ності населення планети, можна констатувати, що на цю країну та її геополітичну гегемонію працює на сьогодні практично вся світова спільнота. І в цьому полягає реальна сутність однополярної глобалізації за американським сценарієм.

Взамін наданого США товарного кредиту у решти країн світу концентрується матеріально нічим не отоварена доларова маса, більшою частиною у вигляді «електронних записів» на кореспондентських рахунках в американських банках, меншою — у вигляді готівки і пластикових грошей. Фізично основна сума не залишає кордони США, але рахується за іноземним контрагентом. Беручи до уваги інфляцію, валютні курси і відсоткові ставки, останні розміщують долари, які їм належать, у різноманітні монетарні інструменти. Так формується обсяг зарубіжних монетарних активів на території США. Як зазначалося, вони більш ніж на 3,6 трлн дол. більше за іноземні активи США. Основні статті фіктивного капіталу, в якому за допомогою монетарних інструментів поглинуті доларові авуари решти країн світу, згруповані у табл. 2.1. Її показники є достатньо інформативними і знов виділяють 1990-ті роки як переломні [1, с. 26].

Таблиця 2.1