Лекція 4. Розвиток економіки та економічної думки Київської Русі

У Вас залишилося 20 хвилин до завершення уроку.

1.Розвиток приватної власності, землеволодіння та феодалізація селянства.

До середини І тис.н.е. господарство східних слов'ян розвивалося на основі землеробської общини, з якої в перші століття нашої ери почала формуватися територіальна, або сусідська община – марка. Власністю всієї громади залишалися поля, ліси, луки, пасовища. Присадибні ділянки, житло, худоба, знаряддя праці, продукти виробництва стали власністю сімей, а орні землі надавалися в їхнє індивідуальне користування. Час від часу орні землі й сіножаті перерозподілялися. Головною низовою господарською ланкою стала сім'я.

З VI ст. н.е. у східних слов'ян почався період генезису феодального господарства, що був органічною частиною загально європейського процесу. Завершилось становлення общини- марки, яка у слов'ян дістала назву «вервь».

Збільшився період між перерозподілами общинних орних земель. Ділянки, що були у користуванні окремих родин, передавались у сімейне володіння. Виникла приватна алодальна форма власності на землю. Закріплення алоду в першу чергу за представниками родоплемінної знаті зумовлювало майнову нерівність в общині. Нагромадженню багатств також сприяли внутрішня і зовнішня торгівля, війни, внаслідок яких вожді та старійшини привласнювали здобич і  бранців. Останніх перетворювали нарабів. У слов'ян рабство мало патріархальний характер і прискорило розклад територіальної общини. Слов'яни в своєму розвитку обминули рабовласницький лад.

            За часів Київської Русі розвитку набула приватна власність. Вона розвивалась у двох напрямках: по-перше, алод переростав у феод-вотчину – велике феодальне землеволодіння на спадковому праві; по-друге, з виникненням держави відбувається процес становлення державної власності на землю. Основний закон того часу – «Руська правда», закріпив недоторканість приватної власності. Власниками вотчин буликнязі, бояри, церква.

            Існувало також умовне землеволодіння, яке називалося «державою». Князівські та боярські вільні слуги, а також дружинники отримували його за відбуту службу.

            Господарство вотчини було розраховане на безпосереднє задоволення потреб її власника і всього двору, тобто воно було натуральним. Населення феодального двору використовувало як продукти землеволодіння, так і вироби двірських ремісників. Останні брали участь не лише в будівництві приміщень, вони виготовляли також знаряддя праці, харчовіпродукти, різноманітні предмети побутового вжитку, одяг, взуття тощо.

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі. За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Бутурино і місто Вишгород під Києвом, її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI—XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель.