1. Історія України як наука: предмет, методологія, джерела, основні концепції.

Історія – є наука яка передає візію (бачення) минулого свідомих себе й людських спільнот всієї Землі, що базується на писаних документах(джерелах). Історія – це наука жостко пов’язаних один з одним фактів і закономірностей. Історія сумісна лише з істиною, вона повинна бути тільки правдива. Предмет науки- генезис і процес розвитку науки у мин. розуміється історична реальність, тобото те, що реально було, але нічого вже нема, що не доступно безпосередньо спостеріганню. Є лише залишки, сліди, пам’ятники минулих процесів і є сучасне ставлення науки до цього. Історія України-єнаука багато перспективна, об’єктивна, візія минулого усіх типів держав і спільнот , що існували на теперішній укр.. території в минулому. Предмет І.У. – є огляд іст.. життя укр… народу Методологія історії – це наука, що вивчає природу,принципи та методи іст..пізнання та створ.. і поширення у суспільство іст..знань. Методологічною основою І.У.є ключові принципи іст..пізнання: 1.Обєктивність,2.Системність,3.Історизм Методи досл.історії:1.історико-порівняльний,2.періодизація,3.Ретроспекція,4.Актуалізації,5.Структурно-системний об’єкт як єдине ціле,6.Міжнаукові Осн..концепції:1.Радянська(теор.іст.Укаїни),2.Націонал-радикальна,3.Російська теорія ІУ,4.Державна концепція.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.

Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:

1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;

2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

2. Завдання вивчення історії України у ВНЗ та специфіка її соціально-політичного аспекту.

Завдання:

- вироблення вмінь аналізувати і оцінювати явища соц..-політ. Розвитку укр..суспільства в контексті світової історії;

- зіставляти іст. процеси з епохами;

- застос. набуті знання для прогнозування суспільних процесів;

- Формування свідомості громадянина й патріота України.

3. Історичні джерела про найдавніше населення на території сучасної України: археологія, антропологія, лінгвістика, міфологія, писемність.

Археологія вивчає найдавніше минуле за матеріальними (речовими) джерелами.

Антропологія досліджує фізичну будову давньої і сучасної людини, в тому числі її етнічні особливості.

Лінгвістика- наука, що вивчає мови. Це наука про природну людську мову взагалі та про всі мовах світу як індивідуальних його представників. У широкому сенсі слова лінгвістика підрозділяється на наукову і практичну. Найчастіше під лінгвістикою мається на увазі саме наукова лінгвістика. Є частиною семіотики як науки про знаках.

Міфологія - слово; тобто казкослів'я, виклад стародавніх казок, переказів) — сукупність міфів, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя.

Писемність — засіб передачі людської мови за допомогою знаків (див. алфавіт, абетка, ієрогліфіка, клинопис); також література, сукупність писемних пам'яток певного часу, певного народу; письменство.

4. Етноніми "Русь" і "Україна"

Київська Русь – штучний термін, сучасний.

Теорії поняття «Київська Русь»:

1) фінське походження (Таміщев, 1939)

2) хозарське походження (Гребянко,Пилип Орлик, Еверс, 1814)

3) литовське походження ( Костомаров, 1860)

4) угорське походження (Юргевич, 1867)

5) єврейське походження ( Борац, 1910)

6) кельтське походження ( Шелухін, 1929)

7) радянське походження ( Підоплічко)

8) походить від коренів назви річок Рось, Расава, Роставиця

9) від назви племені «роксоланів»

10) від сарматського «рос» - світло.

Термін «Україна»:

Вперше вжитий був в середині 9 ст теологом Григорієм.

Використовували цей термін як «країна», «вкраїна», «оукраїна».

5. Роль християнства в соціально-політичній еволюції Русі.

Сх.словянські землі потребували не тільки єдиної політичної, але й духовної сили, яка б їх по справжньому єднала. Причини прийняття: 1)різний етнічний та релігійний склад населення;2)втрата м мж авторитету;3)втрата князя сильної велико-княжоїруки.Наслідки: +1)Зростає мж авторитет;2)Покращується розвиток культури;3)Централізована влада князя(єдиновладна форма правління);4)Майже знищили язичницьку культуру;5)Стабілізувалося політ.життя -1)Зявляється ще один землевласник(церква),що позначилось на соц..економ. становищі селян;2)Нова віра нав’язувалась населенню в насильницький спосіб;3)Ця релігія поставила К.Р. в залежність від Візантії

6. Проблеми походження, суспільного устрою і розпаду Русі в історичній науці.

Теорії походження:

1) Норманська (Байєр і Міллер, 19ст.)

2) Антинорманська (панславійська) (Ломоносов)

3) Хазарська

4) Єврейська

5) Сучасна

Причини розпаду:

- феодальна роздробленість;

- зростання великого феодального землеволодіння;

- зростання боярської опозиції в містах;

- велика територія і поліетнічність населення Русі;

- постійні напади хазар, половців, татар та інших племен;

- занепад торгівлі;

- відсутність чіткого механізму успадкування князівської влади.

Після розпаду КР утворилося 4 групи земель:

1) Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька, Вітебська;

2) Київська, Чернігівська, Сіверська;

3) Володимир-Суздальська, Рязанська, Муромська;

4) Галицько-Волинське князівство.

7. Проблема руської народності. Русь в етнополітичній історії України та інших східнослов'янських народів.

Грушевський перший з істориків вісунув тезу про те, що укр..народ остаточно сформувався за часів складання Київської держави, тобто в Хст. Термін «давньоруська народність» в іст. Науці прийнятий саме тому, що він як найкраще відпов. Етнічній спільноті людей, котрі населяли КР в IX-XIIIст. З наукового погляду безграмотно називати народність тих часів тільки укр.., або тільки рос., або білорус. Формування давньоруської народності супроводж. Процесом складання єдиного для всіх сх. словянськогодерж.обєднання. Утворення ранньофеодальної держави з центром Київом в свою чергу сприяв подальшій консолідації давньоруської народності. У давньоруській державі зародилися елементи етнічної спільності. Ознаки народності як форми етносом. Спільності людей:-мова,-територія,-економ.звязки,-культура,-побут;етнічне самоусвідомлення і закріплення самоназви.

8. Галицько-Волинське князівство – державна організація "Малої Русі".

1119р.-утвор. Галицько-Волинського князівства. 1340р.-Казимир ІІІ захопить столицю. Чинники, які сприяли виникненню і підносенню князівства:1.Вдале географ.положення,2.Необх. спільної боротьби проти агресії збоку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя,3.Енергійна об’єднавча політика князів-Романа Мстиславича(1119-1205) та Данила Романича Галицького(1238-1264),4.Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економ. Зростанню князівства. Галицько-Волинське князівство складалось з двох частин: власне Галицько-Волинських земель і територій (князівств), що знаходились у тимчасовому володінні або в залежності від правителів Галичини та Волині. Протягом XIII — на початку XIV ст. відбувався процес спеціалізації міст, зумовлений державними потребами. Тодішнє суспільство доросло до вичленування центрів з більшим набором функцій, ніж це було в добу Київської Русі. Одні з них ставали важливими торговими й ремісничими центрами (Львів, Перемишль, Володимир), інші — мали суто оборонні функції (у прикордонних районах), решта — адміністративно-фіскальні. Природні умови сприяли розвитку сільського господарства, промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Високого рівня досягли ремесла. Галицько-Волинська земля відігравала помітну роль у загальноєвропейській торговельній системі. Через неї пролягав значний відрізок одного з двох шляхів "з варяг у греки". Торгівля велася з Польщею, Литвою, Німецьким орденом, придунайськими містами, Візантією, Угорщиною, Чехією, Саксонією, Фландрією. Про її інтенсивність свідчать розгалужена система мостів, кварталів італійських, німецьких і північно-руських купців у містах князівства. Влада у державі належала князю, який спирався на феодальну верхівку — бояр. Водночас між князем і феодалами точилася постійна боротьба: князь намагався зосередити державні функції у своїх руках, бояри — обмежити його владу. Багато істориків вказували на відмінності в мові, літературному стилі між "Галицько-Волинським літописом" і літописами Новгорода, Володимиро-Суздальської землі, подібні до тих, що існують між сучасними українською і російською мовами. У "Галицько-Волинському літописі", написаному загалом давньоруською мовою, часто вживаються слова і вирази, властиві лише українській мові. Це свідчить про посилення в ті часи процесів формування української мови, використання її в офіційних документах, яким був літопис.

9. Литовсько-Руське князівство в історії України. В Литовсько-руському князівстві залишався х-р удільних князівств, частина зберегали значну автономію. Тому більшість істориків свідчать, що за своєю структурою наближалося до типу федерації(Грушевський), новітні дослідники вважають його за «державу держав»-це така форма сполучення державності, коли суверенна держава виявила свою зверхність над залежними від неї держав. Вони маючи дуже широку незалежність у внутр.справах, у зовн. підлягали в певних обмеженнях. Вони були повинні виділяти суверенній державі своє військо, або платити данину. І Литовський князь, який почав приєднувати укр..землі був Гедемін. З нього почалася династія Гедеміновичів. Він приєднав Київське княз.,його син Любарт-Волинь, а найбільше укр..земель приєднав Ольгерд, у 1632р. він проводить битву на Синіх Водах,під час якої перемагає монголів разом з українцями й білорусами.Українцям жилося добре в Литві, бо: -90% населення Литви-українці;-віра православна;-був принцип «старого не порушуємо, нового не впровадж.»;-закони на основі Руської Правди.

10. Польсько-католицький фактор в українській соціально-політичній історії ХVІ–XVІІ ст. Унії між Польщею і Литвою:

- Кревська унія (шлюбна), 1385р.(Ягайло одруж на поль.корол. Ядвизі, стає польським королем, приєднує до Польщі Литовські землі. Наслідки: - В 1410р. відбув. Грюнвальська битва в якій Литва і Польща перемогли Тевтонський Орден;- 1392р. Ягайло підписує з братом ВітовтомОстрійську угоду, йому повертаються землі Литви, він стає довічним князем цих земель і васалом Польщі)

- Городельська унія, 1413(Уніяіжправославієм Литви і католицизмом Польщі.)

- Люблінська унія про створення державного об’єднання Речі Посполитої, 1569.(був єдиний король, сейм, гроші, податки і зовнішня політика, Литва залишила прапор, герб, місцеве самоврядування, військо і судочинство).

- Брестська унія (релігійна), 1596. (створилася 3тя релігія – греко-католицька церква. Ця релігія прийняла владу Папи Римського. Залишався православний календар, обряди і традиції.

Напрямки полонізації України:

1) соціально-економічний напрямок. (На українських землях польські і українські колонізовані феодали намагались збільшити свої прибутки посилюючи експлуатацію селянства. Була введена фільварково-панщинна система. Польща стала одним головним експортером хліба в Європу, що вплинуло на становище селян.)

2) політичний напрямок.( Відсутність власної держави.)

3) національно-релігійний напрямок (заборона укр. мови, шкіл. У зв’язку з цим відбувалася прогресуюча асиміляція українців. Вводилася польська мова. Погіршувалося становище всіх верств українського суспільства).

11. Козацтво й Запорізька Січ – осередки формування українського народу і його державності.

Теорії виникнення козацтва:

- Уходинська

- Захисна

- Татарська

- Роксоланська

- Соціально-економічна. \

Перші згадки про козаків з’явились у 15ст у південній частині України.

В основі козацької держави був українсько-православний етнос. За національним складом: українці, поляки, росіяни, татари.

За природою держави і управління це була демократична республіка промислово-оборонного характеру з перевагою кооперативних форм господарювання і побуту, та елементами розподілу благ.

За державним устроєм це був союз федерації куренів

Причини виникнення козацтва:

- економічна (стихійна колонізація українських земель)

- соціальна (посилення феодальної експлуатації селян та юридичне оформлення від феодалів)

- політична (реальна загроза з боку Кримського ханства вимушує Річ Посполиту поставити козацтво на службу охорони південних рубежів)

- національно-релігійна ( жорстка політика колонізації та покатоличення православного населення).

Запорізьке козацтво формувалося як передовий суспільний стан української народності. Саме воно як виразник етнічного самоусвідомлення протидіяло проникненню турецько-татарських орд та польських загонів на українські землі, і було основою національного війська України.

Запорізька Січ поступово перетворювалась на мало залежну від центральної влади козацьку державу.

Внутрішній устрій козацтва став зародком нової української держави.

12. Козацько-селянські повстання кінця 16ст.-1638р і визвольна війна 1648-1654рр.: проблеми їх причин, характеру і значення у соціально-політичній історії України. Історична роль Хмельницького.

Козацько-селянські повстання:

1) 1591-1593рр. під проводом гетьмана Косинського

2) 1594-1597рр. під проводом козака Северина Наливайко

3) 1613-1614рр. – ряд повстань на Брацлавщині

4) 1615-1616рр.

5) 1618р.

6) 1625рр. – битва між козаками і поляками під проводом Марка Жмайло.

У 1625р підписана Куруківська угода.

7) 1637р – очолив запорізький гетьман Павло Буг, поразка

8) 1638р.- очолив Яків Острянин., поразка

Причини поразок:

- відсутність узгодженості в діях повсталих козаків і селян;

- їх малочисельність;

- козацтво здебільшого відстоювало свої вузькі станові привілеї, внаслідок чого повстанські ватажки не змогли висунути обґрунтованих вимог національного визволення українських земель, які б підтримали всі верстви суспільства;

- Річ Посполита зуміла створити перевагу в чисельності і в озброєності (артилерія і кавалерія)

Значення:

- повстання були провісниками грандіозної боротьби проти Б.Хмельницького ;

- події козацько-селянських повстань і визвольної війни неможливо кваліфікувати тільки в руслі національно-визвольного руху, тому що в них були великі прояви релігійного, соціального і економічного протистояння.

1638-1648рр – десятиліття «золотого спокою»

Причини визвольної війни 1648-16544рр:

• економічні

• соціальні

• політичні

• національно-релігійні

Рушійні сили: козацтво, селяни, українське міщанство, православне духовенство, ремісники, різні національності.

Характер війни – національно-визвольний.

Значення визвольної війни:

ʚ сформувався український народ

ʚ

Заслуга Хмельницького полягає в тому, що він визначив перспективи розвитку гетьманської держави, війська запорізького у межах українських етнічних земель..

13. Проблема походження козацтва і Запорізької Січі в історичній науці

Існує 2і теорії походження козак:

-----Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).

-----Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачів з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

І 2і гіпотези:

Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів(адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман. В 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов.

Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї. Частково цю гіпотезу підтримували Грушевський і Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза, згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

14. Політика полонізації в 16-першій половині 17ст. Братства і сеймова боротьба проти неї.

Велику небезпеку становила політика полонізації і румунізації українців. Цьому завданню мали слугувати адміністративні заходи, полонізація і румунізація системи державного управління, суду, школи, соціальна політика. З метою психологічного та політичного роз'єднання українців у Польщі в переписні листи 1931 р. на означення україномовного населення були введені графи "українська мова", "руська мова", "тутейша мова". Особливу надію правлячі кола покладали на полонізацію школи: втілюючи у життя "Lex Grabski", прийнятий 1924 p., постійно скорочували кількість українських шкіл. На їх місце створювались польськомовні й утраквістичні, або двомовні, насправді ж переважно польськомовні. Характер школи мали визначити заяви батьків.

Такою ж безоглядною в українофобстві була румунська політика у Північній Буковині. Перейменовувались міста і села. В державних установах заборонялося навіть розмовляти українською мовою. Всі без винятку вчителі й службовці мусили складати іспит з румунської мови. Румунським вчителям платили заробітну плату на 50% вищу від плати місцевим вчителям.

Асиміляційною агресивністю, спрямованою на населення Західної України впродовж 20—30-х років, вирізнялася політика польського уряду, що вела до зростання відносної частки на українських землях польського етнічного елементу і в часовій перспективі становила загрозу полонізації всього краю. Аналогічною у Північній Буковині була політика так званої боярської Румунії.

15. Політика П. Сагайдачного та її історичне значення.

Його життя досліджувало багато вчених (Грушевський, Антонович, Максимович), але даних про нього ніяких не існує. Дата смерті: 1622р.

Народився у Самборі (Галичина), шляхтич, вчився в Острозькій школі, потім вступив в Запорізьке військо, брав участь у походах на татар, турків.

На Запоріжжі Сагайдачний спробував реалізувати себе як воїн і полководець. Українські козаки не раз обирали його своїм ватажком. Саме за часів гетьманування Сагайдачного вони здійснили низку успішних походів Чорним морем, нападаючи на прибережні міста Османської імперії. 1610 р. козаки напали на турецькі володіння поблизу Варни, 1614 р. здійснили морський похід в Анатолію та штурмували фортецю Синоп, 1616 р. напали на Кафу (Феодосію), Трапезунд, Самсун, околиці Варни й Констанци, 1620 р. знову здійснили напад на Варну, а 1621 р. — на Синоп. Найбільшою перемогою Сагайдачного виявилася все-таки Хотинська битва.

16. Велика Руїна і поділ України в 17ст.

Велика Руїна — народна назва періоду в історії України між 1672 і 1678 pp., коли Українська держава поділилася на дві частини по двох берегах Дніпра — правобережну і лівобережну; обидві частини мали своїх гетьманів; безнастанно велися війни між самими українцями, через що цілий край був занапащений і зруйнований.

Причини Руїни:

-- відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті;

-- глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики;

-- егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих;

-- перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Гетьмани Руїни:

Іван Виговський

Юрій Хмельницький

Іван Самойлович

Правобережні:

Павло Тетеря

Петро Дорошенко

Лівобережні:

Іван Брюховецький

Дем'ян Многогрішний

Після розколу України на дві частини і обрання гетьманом Правобережжя переяславського полковника П. Тетері, а на Лівобережжі — кошового Запорізької Січі І. Брюховецького боротьба за гетьманську булаву ще більше загострилася. В 1665 р. І. Брюховецький підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.). У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання проти пропольської політики гетьмана П. Тетері, який зрікається гетьманства і втікає до Польщі. Дорошенко Петро рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 р. домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну — від громадянської війни, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселення втрати населення сягали 65-70%, зазнали значних руйнувань міста і села, усе господарське життя; безперервно точилася боротьба за владу; поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація. У зовнішній політиці він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною. У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії. Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної революції та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, і усі спроби її відновлення зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежна соборна держава в межах етнічних українських земель проіснувала лише невеликий період. У 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої — Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Основними причинами поразки національно-визвольної революції українського народу були:

--боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

--зародковий стан національної державної ідеї;

--слабкість центральної влади, відсутність досвіду державного будівництва;

--слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну;

--зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, переважна більшість якого після смерті Б. Хмельницького відразу перейшла на бік Речі Посполитої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу;

--постійні агресії з боку сусідніх держав, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

17. Гетьман Мазепа в історії України

Доба правління гетьмана Івана Мазепи є важливою віхою в історії України. Протягом ХVІІ століття на її теренах невпинно відбувався процес народження, становлення держави, її інституцій. Він супроводжувався зростаючим прагненням українців мати більше свободи, вольностей та, разом з тим, опором будь-яким спробам з боку Речі Посполитої, а згодом Московії відібрати цю свободу. Кожну сходинку у здобутті волі, кращого життя козаки виборювали ціною великої крові. Знаючи ставлення російського уряду до України, гетьман Мазепа намагався використати свій вплив на Петра І і зв'язки з московськими можновладцями, для збереження прав і вольностей Гетьманщини. Українські полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреччиною. Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій України, гетьман навесні 1705 розпочав таємні переговори із союзником Карла ХІІ польським королем С. Лещинським. Весною 1709 р. було укладено угоду між шведським королем Карлом ХІІ і І.Мазепою, яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі із Швецією. Після початку наступу шведів на Москву, через територію України, гетьман 4.11.1709 відкрито перейшов на сторону Карла ХІІ. Це викликало масові репресії московських військ проти українського населення. Було знищено гетьманську столицю - Батурин, Запорізьку Січ та ін. Весною 1709 шведські та гетьманські війська розпочали наступ на Москву через Харків і Курськ. Однак на їхньому шляху знаходилась Полтава, невдала облога якої дала можливість Петру І підготуватися до генерального бою і розгромити шведсько-українські війська у Полтавській битві 1709р. Карл ХІІ та І.Мазепа були змушені відступити у турецькі володіння, де гетьман оселився у передмісті м. Бендер. Помер Мазепа 21.9(2.10).1709 р. і був похований у Святогорському монастирі в м. Галаца (нині Румунія). Гетьман І. Мазепа - видатний культурно-просвітницький діяч України. За його сприянням Києво-Могилянська Колегія одержала у 1694 р. статус академії. Піклувався гетьман станом науки, освіти, мистецтва, церковними справами. За І.Мазепи збудовано або відновлено ряд монументальних споруд у стилі українського бароко. У 1690 р. споруджено нове приміщення Києво-Могилянської Колегії, у 1698 - кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві, дзвіницю собору св. Софії у Києві, до 1695 р. - обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та ін. У 1700 було засвоєно Чернігівський колегіум. Іван Мазепа був покровителем літератури. Сам він - автор ряду віршів: «Дума», «Пісня», «Псалми» та ін. Підтримував творчість Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Іоана Максимовича. Коштом гетьмана видруковано Євангеліє арабською мовою. Багато церков і монастирів обдаровував Мазепа іконами, книгами, дзвонами, і цінними речами.

18. Початок українського національного відродження на західноукраїнських землях. Діяльність «Руської трійці».

Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 p., Буковина з 1775 р.) опинилися у складі Австрії, називаючись королівством Галичини і Володимири, а Закарпаття — під Мадярщиною. Австрія тоді переживала період "освяченого абсолютизму", реформуючи різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали дещо кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти їх у правах з іншими народами держави, підтримував політику Папської курії щодо закріплення українських церковних традицій.

У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині "Граматику" української мови. У науковому трактаті "Відомість о руськім язиці" (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремішності української мови, доводив, що початки її сягають часів Київської Русі.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання "Руська трійця". Термін "Руська" тоді означав "українська". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів "Русалка Дністрова" — перша книга демократичної культури в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, прагнення до відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність "Руської трійці" небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягли до відповідальності. Незабаром це об'єднання розпалося. У 1843 р. помер М. Шашкевич, найактивніший діяч "Руської трійці". У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Обстоював ще тривалий час ідеї "Руської трійці" Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. — його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. І все ж діяльність "Руської трійці" засвідчила реальну спробу народу Західної України заявити про свою самобутність.

19. Козацько-старшинська і дворянська інтелігенція ІІ половини XVІІІ – І чверті ХІХ ст. у формуванні української національної самосвідомості.

Радимо спочатку з'ясувати питання, що ж таке національна самосвідомість. Її можна визначити, як певну сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на підставі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності. Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв. Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси. Переломним моментом у розвитку української мови та літератури була публікація в 1798 р. поеми "Енеїда" І.Котляревського, яка була написана. Звичайною на той час народною мовою. Таким чином, завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX ст., не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних досліджень, утвердження української мови як літературної, а й теоретично обгрунтована була необхідність повернення українського автономного устрою.

20. Т.Шевченко та його роль в українській історії.

Великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два окремі напрямки козацької традиції - простонародну і старшинську. Ненависть Шевченка до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилися з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він був зобов'язаний впливу українського дворянства. Кожен шар українського суспільства знаходив у його поезії відображення своїх інтересів. Т. Шевченка наполегливо відстоював необхідність поширення освіти в народних масах. Своїх колег по Кирило-Мефодіївському братству він закликав домагатися того, щоб "завести на Україні добрі сільські школи", сам брався за складання шкільних підручників. Ретельно вивчаючи народні звичаї і традиції, уважно прислухаючись до народних сказань, читаючи багато книжок з вітчизняної та всесвітньої історії, Шевченко переймався гордістю за свою приналежність до українського народу.

21. Кирило-Мефодіївське товариство 1846–1847 рр. і його роль в українському національно-визвольному русі.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

22. Малоросійська політика російського царизму XVІІІ–ХІХ ст. та формування української нації.

В кінці 18ст. Російська імперія загарбала більшу частину земель під свою владу. Україна почала втрачати свої автономні права і перетвориться на звичайну губернію Російської імперії.

В 50х роках18ст. на запорозьких землях буде штучно створено Нову Сербію.

В 50х роках18ст. на запорозьких землях буде штучно створено Нову Сербію. На території Полтавщини, Донеччини і Луганщини буде створено Слов’яно-Сербію. Це погіршило становище козацтва, почались земельні суперечки і конфлікти.

1768 р. – війна з Туреччиною, козацтву вдасться зупинити наступ турків.

1775 р. – наказ Катерини ІІ про ліквідацію Гетьманщини і Запоріжжя.

Причини ліквідації Запорізької Січі:

• демократичний устрій Гетьманщини суперечить зміцненню само держави влади на всій території Російської імперії;

• царизм побоювався союзу Січі з Кримським ханством;

• загроза перетворення Січі на ядро антикріпосницького і визвольного руху проти самодержавства;

• Січ стала місцем зосередження втікачів з багатьох російських місцевостей і всіх українських земель;

• економічна роздача земель дворянам і воєначальникам;

• вихід до Чорного моря.

У 1678р. Туреччина проголосила війну.

Козаки тікали на південь і заснували «Військо вірних козаків», «Задунайську Січ», а потім об’єдналися з окупантськими козаками на території Росії. Частина козацтва пішла на службу до Катерини ІІ. Рядове козацтво посіло окремий стан, стали кріпосними. Козацька старшина отримала дворянські титули.

У 1785р. Катерина ІІ прийняла « Грамоту про вольності дворянства» (Дворянство отримало більше прав ніж козацька старшина, крім політичних).

В 1797р. буде офіційно встановлено кріпацтво, буде введене панщина, офіційні грошові і натуральні податки.

1783р. – Кримське ханство приєднується до Російської імперії.

Українські землі буде поділено на такі частини:

1. всі колишні землі Гетьманщини будуть переведені під українські малоросійські колегії;

2. території слобідських полків будуть перетворені на Слобідську українську губернію;

3. території Південної України будуть поділені на 2і частини: Новоросійську губернію та Озівську губернію.

В кінці 18 ст. зростає могутність Росії, Польща знаходиться в стані анархії.

23. Поділ Польщі між Росією й Австро-Угорщиною та специфіка етнічного, соціального й економічного розвитку українців у складі двох імперій. Перетворення Галичини в осередок легалізації українського національно-визвольного руху.

1686р. – між Польщею і Росією підписаний «Вічний мир». Поділ Польщі між сусідніми державами:

1ий поділ – 1772р. – до Росії пішла східна Білорусь, до Австрії – Галичина;

2ий поділ – 1793р. – Росії пішла Київщина і Поділля, значна частина Волині і Білорусь;

3ій поділ – 1795р. – Росія забере решту Волині і Литву. Прусія забере Велику Польщу з Варшавою. Австрія забере Малу Польщу з Краковом.

Річ Посполита завершила своє існування. Через 2 роки там буде створено Київську, Волинську і Подільську губернії.

На Західній Україні феодальні відносини залишалися довгий час. Україна була ринком збуту і джерелом сировини. Нафту здобували, але не переробляли. Енергоозброєність була високорозвиненою в Чехії, Польщі.

В 1848р. відбудеться революція в Австро-Угорщині. Наслідок: 1848-1849рр. будуть прийняті реформи, за якими буде відмінено панщину, але селяни всеодно повинні працювати на поміщиків.

Національно-релігійне становище – католицька і греко-католицька віра. У Польщі забороняється українська мова. Чехія дозволяє українську мову, дозволяються українські університеті, друкуються журнали і газети українською мовою.

1830-1837рр. центром політичного життя стає Львів.

З’являється Головна Українська Рада.

Уніанська церква об’єднала українську інтелігенцію проти польського наступу на церковні права.

24. Історичні особливості розвитку капіталізму в Україні в складі Російської імперії. Специфіка соціально-політичних передумов формування новітніх партій.

1а половина 19ст. знаменувалося переходом до капіталізму.

Особливості:

1. НТР, використання машинної техніки, парові двигуни;

2. зосередження засобів виробництва в руках монополістів;

Особливість України – наявність іноземного капіталу; 3) поява монополій; 4) вільна наймана праця; 5) розвиток торгівлі, зростання великих промислових центрів; 6) зміни в соціальній структурі суспільства: робітничий клас і буржуазія.

Робітничий клас на Україні був багатонаціональним.

З’являється машинобудівна промисловість, металургійна і вугільна.

Найбільшим центром по видобуванні вугілля на Україні стає Донбас. Центром видобутку залізної руди в Україні стає Кривбас.

В сільському господарстві головною галуззю була цукрова промисловість.

З’являється перша монополія в усій Російській імперії у 1877р. – цукровий синдикат у Києві.

Також розвинутими були борошномельна, тютюнова, олійна, шкіряна і виробна промисловості.

З’являються ринки і ярмарки.

У 2ій половині 19ст в Російській імперії за станом економічного розвитку Україні належало одне з провідних місць. Її економіка була однобічною, а модернізація перепліталась з відсталістю сільського господарства.

У 1ій половині 20ст. Україна відзначалась високим промисловим розвитком порівняно з іншими районами Російської імперії. Встановилися капіталістичні відносини, швидко розвивалася промисловість.

Депресія – 1903-1910рр. 1910-1913рр. – період економічного піднесення. 1905-1907рр. – перша російська революція.

Революція чітко визначала 3 основні табори:

1. урядовий (збереження існуючої влади);

2. ліберальний (обмеження монархії конституцією);

3. революційно-демократичний (за повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки).

Значення революції 1917р:

створювалися профспілки і ради робітничих депутатів;

царський уряд пішов на поступки.

25. М.Міхновський і формування ідеології українського націоналізму.

Зростання національної свідомості українців наприкінці ХІХ ст. призвело до розмежування української інтелігенції. Старше покоління віддавало перевагу у вирішенні «українського питання» культурно-просвітницькій справі, його вимоги зводилися до поміркованих реформ, які б скасували національно-культурні обмеження для українців у Російській імперії. Революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали. Вона вважала, що національного визволення можна досягти через визволення соціальне, через спільну боротьбу разом з іншими націями проти існуючого у Росії соціального ладу. Та несподівано, на початку 1890-х рр., в українському русі з'явилася зовсім нова течія. Її започаткувала молода людина, студент, який відкрито кинув «божевільний» на той час заклик до державної самостійності української нації. Він сміливо почав проповідувати, що тільки шлях боротьби за здобуття державної самостійності є єдиним шляхом, на який мусить ступити український народ. Цією людиною був Микола Іванович Міхновський.

Вже будучи першокурсником Університету Святого Володимира Микола Міхновський долучився до українського національного руху і став членом «Молодої громади». Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і 1891 року увійшов до таємної студентської організації. Перша українська національна організація з виразно політичними цілями була заснована влітку1891 року і називалася. «Братством тарасівців».

Міхновський, хоч і не був серед засновників, невдовзі став ідеологом і провідником Братства. «Братство тарасівців» проголосило своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, без класової боротьби, федеративну всередині».

Справа «тарасівців» здавалася майже безнадійною, але Міхновський відчайдушно кинувся в боротьбу за поширення своїх поглядів. Це були виступи людини іншого світогляду, не популярного і не визнаного більшістю українських діячів. Пропаганда «тарасівців» не мала помітного успіху. І все ж по всій Україні з'являлись поодинокі однодумці, які поділяли погляди молодих «самостійників», причому не лише серед студентів, а й селян, міщанства, інтелігенції. Організація припинила існування 1893 року після того, як частину «тарасівців» було заарештовано, а іншу — вислано у села.

Миколі Міхновському пощастило уникнути арешту.

26. Національні та соціальні завдання визвольної боротьби українського народу в програмах і діяльності політичних партій 1905–1916 рр. Розкол в українському національно-визвольному русі.

27. Україна в період першої російської революції 1905-1907рр.

Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада".Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

28. Формування партії есерів і анархістських організацій на рубежі ХІХ–ХХ ст.

У 1902 р. Південна партія есерів і Союз соціалістів-революціонерів заявили про об’єднання в Партію російських соціалістів-революціонерів, до якої долучилися і інші організації в Росії і за кордоном. Партію очолив Чернов. Програма партії була прийнята лише в 1905 р., але в передреволюційний період есери сформулювали її основні положення в газеті Революційна Росія та журналі Вісник російської революції. Центральним у програмі було положення про соціалізацію (усуспільненні) землі, перетвореної на загальнонародне (що не належить ні до державної, ні до приватної власності) надбання і розподіленою на основі зрівняльно-трудового принципу місцевими органами самоврядування. Перша частина програми (програма-мінімум) була націлена на повалення самодержавства і перетворення Росії на демократичну федеративну республіку з усіма громадянськими свободами. Ці цілі передбачалося досягти різними засобами, в тому числі:

Мирними, як легальними, так і нелегальними (агітація, пропаганда, парламентська діяльність),

Насильницькими (страйки, бойкот, повстання) аж до індивідуального терору проти царських чиновників та поліції, з метою дезорганізації і ослаблення самодержавства,

Потім, в рамках виконання другої частини програми (програми-максимум), планувався мирний перехід до аграрного соціалізму шляхом державних реформ і мирної боротьби трудових мас. Партія есерів мала слабку і нечисленну організацію (2,5 тис. до 1905 р.), що складалася в основному з інтелігентів.

29. Створення соціал-демократичних організацій в Україні та їх роль в організації І і ІІ з'їздів РСДРП. Більшовизм та меншовизм.

Політичні організації неонародників виникали ще в середині 1890-х рр.. Наприкінці 90-х рр.. в Петербурзі, Пензі, Полтаві, Воронежі, Тамбові та ін містах діяли спілки та гуртки соціалістів-революціонерів. Члени цих організацій, в основному з інтелігенції, зберігали народницьку точку зору на особливий шлях Росії до соціалізму, на якому головну роль має відіграти общинне селянство. У той же час неонародники багато що запозичили з марксизму, визнаючи розвиток капіталізму в країні і значну роль робітничого класу.

Більшовизм догматично відтворював гасло К Маркса про встановлення диктатури пролетаріату насильницьким, революційним шляхом. Меншовизм був російським різновидом європейської соціал-демократії, яка, піддаючи ревізії з кін. XIX ст. політичну платформу Маркса, відмовилася від його революційних гасел і прагнула захищати інтереси людей найманої праці в рамках закону й парламентаризму. Відновився випуск газети «Іскра». У липні — серпні 1903 р. в Брюсселі й Лондоні відбувся II з'їзд РСДРП. Основна частина делегатів дотримувалася платформи, яку пропагувала «Искра». Найважливішими її елементами були тези про диктатуру пролетаріату і про побудову партії на засадах т. зв. «демократичного централізму». На практиці це означало жорстку підпорядкованість місцевих комітетів центральному керівництву. Ленін негативно ставився до демократичної побудови соціал-демократичних партій Західної Європи й розглядав створювану РСДРП як інструмент завоювання політичної влади і здійснення диктатури від імені робітничого класу. Не згодні з платформою «Искры» соціал-демократи («економісти», бундівці) залишили з'їзд і тим забезпечили іскрівцям абсолютну перевагу серед депутатів. Однак самі іскрівці розкололися на «твердих» і «м'яких». Лінія розколу проходила у питаннях організаційної побудови партії. Прибічники Леніна, тобто «тверді» іскрівці, обстоювали необхідність створення централізованої партії «нового типу». Вони вважали, що тільки організація професійних революціонерів, яка підтримує у своїх лавах залізну дисципліну й постійно очищається від інакомислячих, може бути ефективним інструментом боротьби проти царизму. Т. зв. «м'яким» іскрівцям, що гуртувалися навколо Ю. Мартова, подобалася демократична побудова європейських партій парламентського типу. Не згодні з платформою «Искры» соціал-демократи («економісти», бундівці) залишили з'їзд і тим забезпечили іскрівцям абсолютну перевагу серед депутатів. Однак самі іскрівці розкололися на «твердих» і «м'яких». Лінія розколу проходила у питаннях організаційної побудови партії. Прибічники Леніна, тобто «тверді» іскрівці, обстоювали необхідність створення централізованої партії «нового типу». Вони вважали, що тільки організація професійних революціонерів, яка підтримує у своїх лавах залізну дисципліну й постійно очищається від інакомислячих, може бути ефективним інструментом боротьби проти царизму. Т. зв. «м'яким» іскрівцям, що гуртувалися навколо Ю. Мартова, подобалася демократична побудова європейських партій парламентського типу.

30. Створення РУП, її еволюція і розпад на нові партії. Кадети. Революційна Українська Партія (Р. У. П.) була першою політичною партією на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Час її утворення припадає на кінець XIX початок ХХ століття. Радянською історичною наукою РУП, — кваліфікувалася як « дрібнобужуазна націоналістична партія», що вносила розкол у загальноросійську революційну боротьбу з сомодержавством і гальмувало її. РУП виникла на хвилі протесту активної частини української молоді, з одного боку, проти принципу «неполітичного культурництва», проголошеного громадівцями старшого покоління в добу реакції 80-х рр. XIX ст., а з іншого — проти захоплення українців російським визвольним рухом, який в останній третині століття поглинув масу українських сил, але водночас нітрохи не сприяв справі визволення власне українського народу. першим завданням нової української політичної партії було: «відтягнути українську революційну молодь від їхнього перебування в різних російських революційних партіях та організаціях і заставлення їх віддавати свої сили й свою працю українській справі. На першому етапі організації РУП треба було примкнути очі на те, що дані українські революціонери за своїми переконаннями українські націоналісти, чи соціалісти-демократи, соціалісти-революціонери, чи ще інших поглядів: усіх їх треба було насамперед вирвати з пазурів російських організацій і зв'язати з українством. А тоді вже мусіла прийти черга на оформлення політично-ідеологічних позицій нової української партії».

Конституці́йно-Демократи́чна Па́ртія (Кадети) - російська ліберальна партія, з квітня 1906: — Партія народної свободи.

У політичній частині програма кадетів виступала за перетворення Росії в конституційну і парламентарну монархію з кабінетом міністрів, відповідальним перед двопалатним парламентом, що вибирався на основі всезагального виборчого права. Програма партії включала вимоги свободи слова, совісті, зібрань, недоторканості особи та життя тощо У національному питанні кадети визнавали право на розвиток національної культури неросійських народів, але були проти перебудови Росії на засадах автономії чи федерації. Третина програми партії присвячена соціальній політиці. Її аграрна частина передбачала наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок державних, удільних, кабінетських та монастирських земель, а також часткового відчуження приватновласницьких угідь за умови компенсації їх власникам державою за справедливою, а не ринковою вартістю. У робітничому питанні програма вимагала поширення законодавства на всі види найманої праці, поступового введення 8-годинного робочого дня, права робітників на страйки і утворення організацій, обов'язкового державного страхування тощо. Кадети виступали прихильниками мирного, конституційного розвитку Росії, відмовляючись від радикальних методів боротьби з урядом. присвячена соціальній політиці. Її аграрна частина передбачала наділення землею безземельних і малоземельних селян за рахунок державних, удільних, кабінетських та монастирських земель, а також часткового відчуження приватновласницьких угідь за умови компенсації їх власникам державою за справедливою, а не ринковою вартістю. У робітничому питанні програма вимагала поширення законодавства на всі види найманої праці, поступового введення 8-годинного робочого дня, права робітників на страйки і утворення організацій, обов'язкового державного страхування тощо. Кадети виступали прихильниками мирного, конституційного розвитку Росії, відмовляючись від радикальних методів боротьби з урядом.

31. Столипінська політика та її наслідки для України.

Аграрна реформа.

Жорстока політична реакція супроводжувалася погіршенням економічного становища в Росії. Скорочувалося і припинялося виробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля та безземелля. Варто сказати, що реформи Столипіна по модернізації економіки Росії були б ні на що не здатні, якби не його реформа адміністративно-територіального устрою та місцевого управління. На низовому рівні можна вирізнити дві форми самоврядування: містечкове та волостне. Містечкове стосувалось самоврядування у невеликих містечках, волосне – поширювалось у сільських територіях де не було чіткої домінанти у вигляді містечка. Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю обставину слід пояснити особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур. Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідувань і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа привела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. аграрні реформи на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

32. Державна дума Росії 1906–1916 рр. і українці в ній.

Державна дума Російської імперії — законодавчий орган Російської імперії, який з'явився в результаті революції 1905—1907. Дума була нижньою палатою парламенту, верхньою палатою була Державна рада Російської імперії. Всього було 4 скликання Державної думи. Державна дума була першим представницьким органом влади в Росії за всю її історію. 6 серпня 1905 року Маніфестом Миколи II було оголошено маніфест-декларацію про створення Державної думи, як «особливого законодавчого органу, якому надається право попередньої розробки та обговорення законодавчих пропозицій і розгляд розпису державних доходів та видатків».

У Думі першого скликання 45 делегатів сформували власну фракцію, що отримала назву Українська думська громада. Головою її був Ілля Шраг. Українська парламентська громада мала свій друкований орган — «Украинский Вестник», редактором якого був Максим Славинський. Політичною платформою Української парламентської громади була автономія України. У Другій Думі теж була існувала українська парламентська група — Українська трудова громада. Українська група домагалася автономії України, місцевого самоуправління, викладання української мови у школах, поширення української мови в судах, церкві. Зміна виборчого законодавства після розпуску ІІ Державної думи, стала головною причиною відсутності у парламенті третього та четвертого скликання представників українського національного руху та, як наслідок, українських парламентських груп. Українське питання залишалося актуальним і в роботі Третьої Думи. Перше питання з цієї теми, якому Дума змушена була приділити увагу, це було українське шкільництво. У 1908 році 37 депутатів внесли на розгляд парламенту проект про запровадження навчання українською мовою у початкових школах.

33. Лютнева загальноросійська революція 1917 р. та політичні альтернативи її розвитку. Багатовладдя в Україні.

17 лютого1917р – падіння самодержавства в Росії.

2 претенденти на владу:

1. опозиційні члени останньої 4ої державної думи створили Тимчасовий уряд;

2. Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів.

Особливістю України є багатовладдя.

Альтернативи розвитку революції:

зміцнення буржуазного ладу шляхом підтримки економічної, соціально-політичної і воєнної політики Тимчасового уряду;

орієнтація на соціальний розвиток суспільства;

національно-визвольний рух.

Багатовладдя на Україні:

представники Тимчасового уряду

ради робітничих і солдатських депутатів

Центральна рада.

34. Загострення загальної кризи Російської імперії влітку–восени 1917 р. і її особливості в Україні. Жовтнева загальноросійська революція 1917 р. та Україна.

Жовтне́вий переворот — події в Росії, внаслідок яких владу захопили більшовики. Жовтневий переворот докорінно змінив хід історії на територіях колишньої Російської імперії та значним чином вплинув на хід світової історії.

Причини поразки:

-1- розкол українського суспільного руху, взаємні обвинувачення політичних партій, різних кіл еліти і населення регіонів;

-2- політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів центризького типу, їх схильність до народницької, а не до державної ідеології;

-3- уталізм соціально-економічного законодавства, особливості в аграрній сфера;

-4- відсутність ефективних органів управління на містах, не розробленість системи самоуправління, вповноважень центра і регіонів;

-5- анархічні тенденції українського менталітету, який став причиною непідготовленості мас до самостійного національно-державного життя. Переломний момент в історії – вірус деморалізації і апатії охопив значну частину суспільства, політична культура якого була слабо розвинена;

-6- небажання і невміння створювати регулярну армію;

-7- неготовність національно-демократичних сил ні в ідейному, ні в матеріальному, ні в психологічному відношенні до держави;

-8- сусідні з УНР держави, в силу деяких причин, не були зацікавлені в існуванні сильної незалежної держави.

35. Історичні обставини утворення УНР і УСРР, початку громадянської війни та падіння обох українських республік у 1918 р.

Проголошення створення Української Народної Республіки (УНР). На початку листопада 1917 р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій, останній, етап історії Української Центральної Ради (перший - від утворення УЦР до Всеукраїнського нацконгресу; другий - від Всеукраїнського нацкошресу до повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді). В основі його - державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повну незалежність України. УЦР ухвалила Конституцію УНР, а також ряд законів: запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статус державної.

Створення УСРР:

30 грудня 1922р. I Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації.

РСР було утворено як федеративну державу, але це було лише пропагандистською вивіскою. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов панування єдиної, унітарної правлячої партії РКП(б) був фікцією. Реальний статус республіканських комуністичних партій залишався на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення прийняте московським ЦК, мало обов'язковий зобов'язувальний характер для кожної республіки.

26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який затвердив першу Конституцію СРСР. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавчо оформлявся як жорстко централізована унітарна держава.

У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР.

36. Українська Центральна рада в боротьбі за автономію України і політика Тимчасового уряду, загальноросійських партій та Рад.

23 (10) червня 1917 Українська Центральна Рада на II Всеукраїнському Військовому З'їзді проголосила I Універсал «До українського народу, на Україні й поза її сущому». Це була відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з I Універсалом, «не відділяючись від усієї России… народ український повинен сам господарювати своїм життям», закони повинні бути прийняті Всенародними Українськими Зборами. Автором I Універсалу був В. Винниченко. По проголошенню автономії 15 (28) червня 1917, був створений Генеральний Секретаріат.

Партії, політичні та громадські організації, що увійшли до Центральної Ради підтримували політику Тимчасового уряду, але домінуючою ідеєю їх діяльності було надання Україні автономії. Соціальним орієнтиром Центральної Ради було селянство, за підтримки якого вона намагалася, не пориваючи з Росією, утвердити українську державність.

37. Гетьманство П.Скоропадського і проблема демократії, диктатури, анархії та монархії в політичній боротьбі.

Оккупировав УНР, німецьке командування не було зацікавлено тримати у влади ЦР, тому що: 1) ЦР не мала адміністративного апарата для збору продовольства і сировини для Німеччини (через що постачання неодноразово зривалися); 2) проти спілки з ЦР (соціалістами) був кайзер Німеччини; 3) отсутствие підтримки народом ЦР (населення - проти німецьких здирств, поміщики - проти націоналізації землі, фабриканты- проти годинников-8- годинного робочого дня і т. д.). У результаті: 29 квітня 1918 р. на хлеборобском з'їзді в Києві за підтримкою німецького командування була скинута ЦР і для «порятунки країни від хаосу» проголошений гетьманом Павло

Петрович Скоропадський. Внутрішня політика гетьманського уряду: 1) сформирован кабінет міністрів із значних землевласників, в основному російськомовних (ряд укр. діячів відмовилися ввійти в кабінет через розгін

ЦР); 2) налажен дієздатний адміністративний апарат (старости, земські урядники, фахові чиновники, поліція і т.п.), що забезпечило майже безперебійне постачання Німеччини продовольством, сировиною і т.д.). 3)

Почате формування білогвардійської Південної армії на чолі зі ставлеником

Краснова - генералом Семеновим; 4) Відновлене помещичье землеволодіння.Зовнішня політика: а) спілка з Німеччиною; б) установлення дипломатичних відносин із 12 країнами; в) подписание мирного договору з Росією; г) безкінечна дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати східно-галицькі землі і Холмщину; д) контакти з белоказачьим

Доном. Політика в області культури: а) створення умов для розвитку просвітництва й укр.ой культури; б) відкриття більш 150 гімназій, 2 університетів (Києві і Кам'янець-Подільському), Укр. ой Академії наук; в) національного архіву, Госбиблиотеки й ін. просвітніх центрів; г) введений у більшості шкіл укр.ий мова. У цілому влада Скоропадського не була стійкої, тому що: 1) не вирішила економічних проблем, вернув дореволюційні порядки на селі; 2) не створила національно-незалежної держави, окружив себе царськими чиновниками, що мріяли про «великої і неподільної Росії»; 3) проводила каральні експедиції (у захист поміщиків і нем. постачань); 4) опора на німецькі війська була хитливої, тому що Німеччина програвала війну й у ній зріла революція; 5) соц. база гетьманщини (значні власники) була занадто вузької, щоб влада протрималася тривалий час.

38. Проголошення ЗУНР та її злука з УНР.

У Галичині - 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулося загальне собранне укр. політичних діячів Галичини і Буковини, що обрало керівний орган -

Національний Рада, що заявив про прагнення об'єднати усе західно-укр. землі в єдину державу (Галицню, Северо-Западною Буковину і Закарпаття). У листопаді 1918 р. Национальный Рад увів війська у Львів і в Східну Галицню, проголосив 18 листопада 1918 р утворення Западно-укрдинской Народної республіки (ЗУНР, Президент - Е. Петрушевич, голова уряду - К. Левицкий).

Було зроблене таке: для захисту республіки - утворив власну Укр. Галицьку армію (УГА; 40 тис.), сформував місцевий адміністративний апарат керування (з австрійських органів влади на місцях), виступив проти націоналізації значних підприємств і передача землі селянам. Що відіпхнуло від

Національної Ради селянські і робітники маси, прискорило утворення революційних Рад, Компартии В. Галичины і збройне повстання в Дрогобичі (квітень 1919 р.) із вимогою возз'єднання із Советской У. У результаті: підірвана зсередини ЗУНР не сумела відстояти В. Галичину і 3. Волынь, захоплену Польщею в червні-липні 1919 р.; уряд ЗУНР зі Львова переїхало в Станіслава. 3 листопада 1918 р. 10-тисячне Буковинське Вече висунуло вимогу: «Хочемо до У», унаслідок чого: 1) відповідно до рішення укр. і румунських парламентерів у Віден, місто Чернівц, повіти Заставна, Кицмань, Вашковцы, Выжныца цілком, а Черновицкий і Серетский частково створювали особливу укр. територіальну область; 2) мова йшла не про автономію в складі Австро-Угорщини, а про приєднання австрійські частини Укр. ой Буковини до УНР. На короткий час утворилася ЗУНР - буржуазна держава в 3. У в 1918-1919 р. Більшість земель З. У (В. Галичина, Сев. Буковнпа, Холмщина, Закарпаття), не змогло домогтися незалежності, тому що: 1) їхній повстання спалахували розрізнено друг від друга, були погано підготовлені, неорганизованны, поступалися в чисельності озброєнню військам сусідніх держав; 2) Сов. У. була не в силах зробити їм діючу поміч.

39. Отаманщина і єврейські погроми, махновщина, націонал-комунізм в Україні 1919–1920 рр.

Здійснено ґрунтовний аналіз програм партій та організацій, а також праць чільних націонал-комуністів. Зроблено висновок про існування окремої системи поглядів, що намагається поєднати радикально ліві ідеї більшовицького толку з ідеями національного визволення. Загалом революцію в Україні націонал-комуністи визначали як складову всесвітньої комуністичної революції. Однак це не заважало їм розглядати перебіг революційного процесу в Україні як неповторний, детермінований особливостями українського суспільства та української економіки. Отже, націонал-комуністи визнали Україну єдиним соціально-економічним організмом, спільністю, об’єднану єдиним економічним, національним, суспільним життям. Центральними питаннями, що постали під час революції і вимагали негайного вирішеннями, за націонал-комуністами, стали питання національного і соціального визволення українського народу. Причому вирішення національного питання ставилося в залежність від вирішення соціального питання у дусі радикальної більшовицької програми економічних і соціальних перетворень. Цим пояснюється повне визнання всіма націонал-комуністами необхідності впровадження інституту рад на базі диктатури пролетаріату та підтримки ними вимоги класової боротьби в середині суспільства. Таке бачення вплинуло і на програми національного будівництва, які були розроблені головними націонал-комуністичними партіями і групами. Гасло утворення самостійної і незалежної Української Соціалістичної Республіки стало основною програмною вимогою В. Шахрая та УКП. Навпаки, боротьбисти та борбисти дотримувались думки, що незалежність держави не може бути головним гаслом трудового люду в його революційній боротьбі, а лише тактичним засобом для досягнення Всесвітньої Федерації Соціалістичних Республік, членом якої повинна була стати й Україна

40. Більшовицька політика в Україні 1919–1920 рр. та перемога радянської влади в Україні.

Суть політичного курсу більшовиків полягала з насильницькому ламанні існуючої економічної системи України. Запровадження заходів у цьому напрямку входило до компетенції Української Ради народного господарства (УРНГ), що цілком залежала від Вищої Ради Народного господарства Росії. Соціально-політичний курс більшовиків в Україні і 1919 р. мав назву «політика воєнного комунізму» і передбачав такі заходи:

· скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном, запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці;

· націоналізація промисловості, державний контроль над виробництвом;

· мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення від 16 до 60 років, трудова мобілізація, робота за трудодні);

· запровадження продрозкладки на селі — запровадження системи заготівлі сільськогосподарських продуктів, згідно з якою селяни зобов'язувалися здавати державі за твердими цінами всі надлишки сільгосппродукції, уведення державою норми особистого споживання, початок колективізації сільського господарства (об'єднання селян в артілі, комуни);

· різке обмеження суверенітету України: КП(б)У розглядалася як складова частина РКП(б), керівництво профспілками й громадськими організаціями здійснювалося з Москви;

· утворення в червні 1919 р. військово-політичного союзу радянських республік з метою централізованого керівництва господарством, фінансами і створення єдиного військового командування.

41. Історична роль М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри, Н.Махна.

Грушевський – історик, політик(голова центральної ради) очолив укр. парламентську громаду, брав участь у директоріях.

Винниченко – політик, очолив генеральний секретаріат, голова директорії, написав «відродження нації»

Петлюра – політик, брав участь у центральній раді, виступав за союз України з АНТАНТОЮ

Махно – анархо-комуніст

42. Нова економічна політика більшовиків і роль В.Леніна в історії України. Нова́економі́чнаполі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.

Новий курс уряду в промисловості визначив­ся з другої половини 1921 р., згідно з підписаним В.Леніним «Наказом Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики».

43. Обставини вступу УСРР до СРСР у 1922 р. Національна теорія і політика більшовиків та їх втілення в "українізації".

Національний склад керівництва УСРР на початку 20-х рр. був переважно неукраїнським. Питома вага українців не перевищувала 35% і особ­ливо незначною була у керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що володіють українською мовою.

У квітні 1923 р. відбувся XІІІ з’їзд РКП(б), що проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що її основною метою є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані було інше: укоренитися більшовикам в національ­них республіках (звідси й назва – коренізація). Щоб зміцнити свій вплив, партія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік.

Здійснення зазначеного курсу в неросійських республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади. Все ж, якби там не було, національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

44. Еволюція внутріпартійної боротьби серед більшовиків у 20-их рр. і її суспільно-політичні наслідки в 30-их рр. Проблема побудови соціалізму в СРСР та УРСР .

В Україні теж йшла боротьба всередині партії, але вона набрала національного виміру. У 1926-1928 рр. КП(б)У стала джерелом трьох великих ухилів – “шумськізму”, “хвильовізму” та “волобуєвщини”. На початку 1926 р. колишній “боротьбіст” Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагановича на посаді першого секретаря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого “боротьбіста” Григорія Гринька. В умовах національного відродження, стверджував Шумський, центральні посади у партійному й державному апараті повинні займати українці. Позицію Шумського засудили як “національне ухильництво”, і в покарання разом з Гриньком він був вимушений покинути Україну і переїхати в Москву. Найбільшого розголосу набрала справа українського письменника Миколи Хвильового. Він та його товариші, – молоді і талановиті українські інтелектуали, об’єднані навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) – прийняли виклик, кинутий їм теорією “боротьби двох культур”. Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впливу російської культури та переорієнтуватися на “психологічну Європу” як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей. Лозунги Хвильового “Геть від Москви! Дайош Європу!” викликали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро критикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ, його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 рр. завершилася зовсім не по-літературному: “хвильовізм” був розбитий, а ВАПЛІТЕ – розпущено. Не зважаючи на те, що “шумськізм” і “хвильовізм” були розгромлені як шкідливі “націоналістичні ухили”, ідеї Шумського і Хвильового продовжували жити серед українських комуністів. Провідну роль у розгромі “опозиції Шумського-Хвильового” відігравав Микола Скрипник. Але замінивши Шумського на місці комісара народної освіти, він ще глибше і послідовніше повів курс на “українізацію” політичного, громадського і культурного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики “українізації”. Після піднесення Скрипника випадки “національного ухильництва” не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У “Більшовик України” статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією.

45. Радикалізація українського національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Д.Донцов і теорія "інтегрального націоналізму". УВО-ОУН. В Східній Галичині, Волині, на Закарпатті промисловість і сільське господарство перебували у стані стагнації і використовувалися як допоміжний резерв. Натомість значного розвитку тут дістали сільська кооперація, кооперативний рух взагалі. Поступово наби­рав силу український середній клас.

Боротьба населення Західної України за свої права точилася у двох формах. Політичні партії (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національна католицька партія тощо), товариства (насамперед «Просвіта», соціальні та економічні групи використовували легальні методи.

Молодь загарбаних територій приваблювала безпо­середня боротьба з окупантами, теракти, саботажні акції й напади на поліцейські дільниці, підпали польських маєтків, організовані Українською військовою організацією. Остання виникла у серпні 1920 р., а з липня 1921 р. її очолив Є.Коновалець (1891–1938).

Готуючись до створення наступниці УВО, Є.Коновалець надавав важливого значення роз­робці ідеології. Основну роботу в цьому напрямі виконував відомий політичний діяч доктор права Д.Донцов. 1926 р. у Львові вийшла друком його книга «Націоналізм». Украй права форма націоналізму, яку обстоював ав­тор, дістала назву «інтегрального». Д.Донцов розумів історичний розвиток як «вічний гін народів до експансії». Сенс мав «лише один закон» – «закон бороть­би... закон вічного суперництва націй». Визнання права на існування тільки за цим «єдиним законом» мало виразне політичне спрямування. В такий спосіб прокладався шлях нав’язування «єдиної нор­ми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації» з «єдиним вождем».

Подібна програма могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху демократії світу. Натомість вона привертала увагу фашистських режимів у Європі, рівно як і націоналістів Румунії, Угорщині, Югославії.

На ідеології інтегрального націоналізму було побудовано створену в січні 1929 р. у Відні (Австрія) Ор­ганізацію українських націоналістів, популярність якої поступово зростала на західноукраїнських землях. Лідером ОУН став Є.Коновалець. Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу за відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

ОУН повела рішучу боротьбу з окупантами. Набули поширення терористичні акти. Діячі ОУН С.Бандера, М.Лебедь, Я.Карпинець були засуджені до страти за вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького. Згодом смертна кара була замінена їм довічним ув’язненням.

Продовжувала діяти в Західній України й компартія. Діячі КПЗУ продовжу­вали опрацьовувати шляхи розв’язання не лише соціальних, а й національних проблем. Однак у Москви це викликало підозри щодо націоналістичних відхилень. Кілька разів лідери КПЗУ ставали об’єктом наклепів і замінялися. Скінчилося все масовими репресіями проти західноукраїнських комуністів, розпуском і ліквідацією КПЗУ.

46. Політика побудови кооперативного ладу в 20-их рр. і суцільна колективізація 1929–1933 рр., її наслідки.

План І п’ятирічки передбачав використання «ножиць цін». Оскільки заготівельні ціни на хліб врожаю 1927 р. були занижені, селя­ни не стали його продавати. Раніше в подібній ситуації держава йшла на поступки, тим самим збільшувався платоспроможний попит селян на фабрично-заводські товари. Ринок підправляв у бік зниження темпи індустріалізації. Проте цього разу більшовики вирішили примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою штрафних санкцій. Тисячі партпрацівників, у тому числі члени політбюро ЦК ВКП(б), поїхали «вибивати» хліб. Проти «кур­кулів» активно використовувались тюремні ув’язнення, депортації у віддалені райони, частко­ва або повна конфіскація майна – розкур­ку­лення. За січень–лютий 1928 р. з селян вдалося вичавити 70 млн. пудів хліба.

Сталін розумів, що подібні надзвичайні заходи придатні тільки як короткотривалий захід. Ніхто не змусив би селян-власників з року в рік вирощувати хліб не на продаж, а для держави. Доки вони самі вирішували, що сіяти і продавати, від них залежала держава. Щоб відсікти селян від ринку і змусити сіяти стільки, скільки необхідно державі, їх спочатку треба бу­ло позбавити власності, тобто колективізувати.

Офіційно колек­тивізація проголошувалася в артільній формі, тобто колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях, якими обставлялися офіційні документи, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 р. колективізатори стали забирати у селян корів, дрібну худобу і навіть пти­цю. Селяни почали чи­нити опір. Сталін вирішив відступитися, публічно назвав комунізацію села «перегином» і поклав відпові­дальність за це на місцеві власті. Відтоді артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна «кол­госп». Було оголошено, що колективізація – спра­ва добровільна.

Після послаблення податкового тиску колгоспи змогли розвивати, крім основних виробництв, птахів­ництво, садівництво, бджільництво. Орга­нізо­ву­ва­лися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання ху­доби. Виявилося, що полегшення матеріального ста­новища селян вигідніше державі, ніж відбиран­ня всього урожаю насильницькими методами.

47. Західно-українські землі в складі Польщі, Румунії та Чехословаччини в 20-30-ті роки. Всього за межами УСРР проживали 6,6 млн. українців. Найтяжчим їхнє становище було в Північній Буковині під владою Румунії, легшим – в Закарпатті, що належало Чехословаччині. Більша ж частина західноукраїнських теренів (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) ввійшла до складу Польщі. Українці складали не менше 15% її населення. При цьому Галичина й Волинь залиша¬лись справжнім вогнищем і центром визвольних зма¬гань. Після завершення Першої світової війни й української національно-демократичноїреволюції 1917-1920 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) - їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення цієї країни).Незважаючи на обіцянки Польської держави країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було тяжким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали вступати до нього. Забороненими стали слова «українець», «український»; замість них реанімувався термін «русин», «русинський». Польська влада проводила політику колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.Теророхопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції. У червні 1934 р. в Березі-Картузький(тепер м. Береза в Білорусі) був створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українці

Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош. собливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:

1.- русофільство, що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;

2.- русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;

3.- українофільство, що орієнтувалося на возз'єднання всіх українських земель у незалежну державу.

48. Фашистський окупаційний режим в Україні 1941–1944 рр.

Гітлер характеризував війну з СРСР як війну за Україну. Щодо майбутнього останньої фашисти довгий час не мали одностайної думки. Як джерело продуктів, сировини і робочої сили Україна не мала рівних серед республік Радянського Союзу. Разом із тим у неї були сильні традиції державності і прагнення до самостійності. Тому міністр східних територій А.Розенберг пропонував надати Україні самостійності, аж до створення своєї держави, яка б, однак, перебувала під німецьким протекторатом і гарантувала постачання рейху продовольства та сировини.

Однак симпатії Гітлера належали тим силам, що хотіли ліквідувати будь-які ознаки самобутності України. Лідер цього угруповання Г.Геринг вважав за доцільне поступово германізувати терени СРСР, максимально експлуатуючи їхні природні багатства та людські ресурси. Комуністи, радянські керівники, євреї підлягали винищенню. Решта населення зобов’язувалася працювати на завойовників. Згідно з расовою теорією фашистів українці мали стати рабами німців і використовуватися на некваліфікованих роботах. Всю Україну нацисти розглядали як життєвий простір для свого народу. За планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, а на родючі тутешні землі планувалося переселити німецьких колоністів, а також певну кількість «арійського» населення Данії, Голландії та Норвегії.

Знехтувавши інтересами корінного народу, Гітлер поділив окуповану Україну на окремі адміністративні одиниці. Закарпаття ще в 1939 р. окупувала Угорщина. Рейхскомісаріат Україна, створений 20 серпня 1941 р., включив більшу частину Лівобережжя і Правобережжя. Галичина увійшла до генерального губернаторства Польщі під назвою «дистрикт Галіція». Буковина разом із частиною Південно-Східної України (з Одесою включно) дісталася Румунії, котрою правив союзник Гітлера Антонеску, і стала складовою частиною провінції Трансністрії. У східних прифронтових областях уся повнота влади належала німецькій військовій адміністрації.

Рейхскомісаріат Україна (з центром у м. Рівне) очолив фанатичний расист Е.Кох, якого німці називали за виняткову жорстокість «другим Сталіним». Кох ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». Управлінням краєм – організацією «нового порядку» – займалася розгалужена бюрократична система, в якій місцеве населення допускалося лише на найнижчі щаблі: поліцаїв чи сільських старост.

З перших днів були налагоджені поставки до Німеччини продовольства і матеріальних цінностей. Вивозилося устаткування заводів і фабрик, яке не вдалося своєчасно евакуювати, рухомий склад залізниць, сировина і матеріали, зерно і худоба. Ешелонами відправлявся український чорнозем. Німці викопали й вивезли понад мільйон фруктових дерев. Спеціальний оперативний штаб відібрав і вилучив з музеїв понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій тощо. Серед них – низку нумізматичних колекцій світового значення, стародавні рукописи, колекції зброї часів Запорозької Січі. Окупанти не гребували бронзовими ручками від дверей київських палаців, мармуровим обличкуванням стін.

Населення України підлягало трудовій повинності. 2,4 млн. молодих людей («остарбайтери») були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. На селі зберігалася колгоспна система («лігеншафти»): люди мусили працювати від світанку до смерку, порушення каралися смертю або позбавленням їжі.

Мешканців міст чекала ще гірша доля. Україна мала стати цілком аграрною територією, міста – вимерти. Тому Е.Кох заборонив медичне обслуговування і різко обмежив постачання продуктів харчування у міста. За роки окупації Київ утратив 60% мешканців, Харків – понад 30% і т. д.

За наполяганням Гітлера, наука і культура ізолювалися від українців. Фюрер стверджував: «Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси – розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів». У тон йому генерал Йодль вважав, що навіть написи «Стережися поїзда!» зайві в Україні, бо вони дорожчі за життя 1–2 слов’ян, які можуть потрапити під потяг.

У Рейхскомісаріаті активно діяли зондеркоманди, котрі мали завдання винищувати комуністів, євреїв і всіх, здатних до опору владі. Так було спалено сотні «партизанських» сіл, часто разом з усіма їх мешканцями. Жорстоке ставлення до євреїв та військовополонених зумовило заснування 50 гетто та 180 великих концтаборів. «Фабрики смерті» діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді. Люди в них вимирали від голоду, холоду та хвороб. За перші 3–4 місяці окупації були розстріляні 850 тис. євреїв, червоноармійців, комуністів (безумовно, злочинні дії фашистів не набули б таких масштабів, якби не сприяння окупантам частини населення, котре розчарувалося в радянському ладі, ототожнюючи його зі сталінськими злодіяннями).

Жорстокий фашистський терор зумовив стрімке зменшення населення України. Швидко впроваджувався у життя план її обезлюднення.

Дещо м’якшим був режим у інших зонах окупації. Так, попри всі жорстокості, у Західній Україні фашисти дозволили збереження системи початкової, середньої і професійної освіти, діяльність окремих культурницьких осередків. Майже не існувало поліцейського терору в Трансністрії, де румунські власті, хоч і заборонили прояви національного руху, до жорстоких каральних акцій не вдавалися.

Ситуація в прифронтових районах зумовлювалась перебігом бойових подій і відзначалася так само жорстоким ставленням німців до українців, як і в рейхскомісаріаті.

49. Форми антифашистського опору народу України в 1941–1944 рр.

Рух українських націоналістів очолила ОУН. З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії був створений «Легіон українських націоналістів», який складався з двох частини – «Нахтігаль» і «Роланд» (загалом до 600 вояків). Командування вермахту розраховувало застосовувати їх, в основному, для каральних дій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. ОУН–Б сподівалося, що ці частини їй вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії.

У липні 1944 р. представники всіх частин України створили Українську Головну Визвольну Раду – перший уряд самостійницького підпілля. Він об’єднав політичні сили, що сповідували суверенність Української держави. УГВР проголосила себе «єдиним керівним органом українського народу, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави». Головою Генерального секретаріату УГВР став Р.Шухевич.

Радянський партизанський рух на початку війни через погану підготовку був майже непомітним. В перший рік війни на окупованій території залишились 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. Через погану підготовленість і недосвідченість більшість з них не витримали всього тягаря непередбачених труднощів – розпалися або були розгромлені. Тож на середину 1942 р. діяло не більше 22 загонів.

У червні 1942 р. зрештою було створено Український штаб партизанського руху на чолі з офіцером НКВС Т.Строкачем (1903–1963). Він налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії і постачання партизан за допомогою авіації. Штаб організовував нові загони, направляв партизанам спеціалістів, особливо мінерів, лікарів, радистів, координував спільні дії. До кінця року почали діяти потужні з’єднання С.Ковпака, О.Федорова (1901–1989), О.Сабурова, Д.Медвєдєва та інші. ОУН–УПА першою звернулася до радянських партизанів із пропозицією спільної боротьби проти німців. Але через незгоду взаємодії не вийшло. Більш того, протягом 1943–1945 рр. йшло кровопролитне протистояння обох сторін.

Партійно-комсомольське підпілля поряд із націоналістичним було досить розгалуженим. Однак поширеності це явище набрало лише на Лівобережжі. На Правобережній Україні швидкий наступ фашистів спричинив те, що багато партійних активістів, не встигши евакуюватися, поза їх волею опинилися в тилу ворога. Але це не завжди приводило до створення підпільних організацій.

50. Партизанський рух і підпілля під керівництвом КП(б)У в боротьбі проти фашизму (1941–1944 рр.) . Радянський партизанський рух на початку війни через погану підготовку був майже непомітним. В перший рік війни на окупованій території залишились 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. Через погану підготовленість і недосвідченість більшість з них не витримали всього тягаря непередбачених труднощів – розпалися або були розгромлені. Тож на середину 1942 р. діяло не більше 22 загонів.

У червні 1942 р. зрештою було створено Український штаб партизанського руху на чолі з офіцером НКВС Т.Строкачем (1903–1963). Він налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії і постачання партизан за допомогою авіації. Штаб організовував нові загони, направляв партизанам спеціалістів, особливо мінерів, лікарів, радистів, координував спільні дії. До кінця року почали діяти потужні з’єднання С.Ковпака, О.Федорова (1901–1989), О.Сабурова, Д.Медвєдєва та інші. ОУН–УПА першою звернулася до радянських партизанів із пропозицією спільної боротьби проти німців. Але через незгоду взаємодії не вийшло. Більш того, протягом 1943–1945 рр. йшло кровопролитне протистояння обох сторін.

Партійно-комсомольське підпілля поряд із націоналістичним було досить розгалуженим. Однак поширеності це явище набрало лише на Лівобережжі. На Правобережній Україні швидкий наступ фашистів спричинив те, що багато партійних активістів, не встигши евакуюватися, поза їх волею опинилися в тилу ворога. Але це не завжди приводило до створення підпільних організацій.

51. ОУН-УПА в роки фашистської окупації України (1941–1944 рр.) .

Організація українських націоналістів очолювала український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави. (керівник Євген Коновалець). ОУН була підпільною організацією, яка мала жорстко централізовану структуру. Перші партизанські загони українських націоналістів, які виникли на Поліссі та Волині, не були пов'язані з ОУН. Їхнім організатором виступив близький до петлюрівського уряду УНР Т. Бульба-Боровець, який влітку 1941 р. сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ» для звільнення регіону від залишків Червоної армії. УПА проголосила боротьбу на два фронти - проти німецьких окупантів і радянських партизан і за відновлення самостійної Української держави. У 1944-1945 pp. УПА поступово згортала боротьбу проти Німеччини та її союзників.. У ці роки головну увагу УПА було зосереджено на боротьбі проти відновлення радянської влади на західноукраїнських землях.

52. Українське питання в міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни. Возз'єднання українських земель. Сталінська політика на заході України.

Наприкінці 30-х р обстановка в Європі харак.2 полюсами:фашистська Німеччина та Радянський союз.Всі землі перебували під владою 4 держав:СРСР ПольшіЧехо-Словаччини та Румунії.Фашистськанімеччина прагнула перерозподілу Європи на свою користь.Гітлер вміло використовував укр..карту.Політика Сталіна різко змінилася як влада в Німеччині дісталася Гітлеру.Він направив свої зусилля на угоду з країнами колишньої Антанти.Особливу увагу він приділяв будівництву нових корпусів московського державного у-ту.

53. Україна та ОУН в агресивних планах фашистського керівництва Німеччини. Ідеологія й політика ОУН 1939–1941 рр.Перший блок:СРСР Англія Франція США;Другий блок-Італія Німеччина Японія.1940 Німеччина розробила Директиву 21 План Барбароса.Гітлер підкреслював що Україну треба перетворити на німецьку Індію.На політ арені ДСВ зберегли свою боєздатність ОУН і Союз гетьманців державників.Метою було створення самостійної держави її розглядали як частину с-ми нової Європи.1939 ОУН була тоталітарною організація що проголошувала ідеологію близьку до італфашизму.Головними ідеологами були Донцов Стіборський.1943 –з збір ОУН прийнято демократичну програму план боротьби з фашистами план колегіальності.ОУН-як ре презент укр. Ідеї повинен зайняти відповідне місце у вітчизняній історії а як орган антинаціонального опору –у світовій історії.

54. Характер війни 1941–1945 рр. для українського народу. Евакуація й оборонні бої Червоної Армії в 1941–1942 рр. в Україні та їх значення в ході війни.

Велика вітчизняна війна в 1941-45 набула жорстокого винищувального характеру.Оборонними операціями були:танкова битва в р-ні Луцьк-Броди-Рівне-Дубно;оборона Києва;оборона Одеси;Донбаська оборонна операція;оборона Керчі Севастополя;спроба укр. Військ розпочати наступ у Харькові;Евакуацією керувала комісія на чолі з Д.жилою.Все що можна було вивезти підлягало знищенню.Зукраїни було евакуйовано підприємства державні установи майно колгоспів і радгоспів.

55. Корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни і визволення Червоною Армією України в 1943–1944 рр. ОУН-УПА проти Червоної Армії і громадянське протистояння на цій основі між українцями. Історична роль А.Мельника, С.Бандери, Р.Шухевича.

Вирішальні події ДСВ що забезпечили корінний перелом на користь країн антигітлерівської коаліції відбулися на радянсько-німецькому фронті.Всі ознаки що почався корінний перелом були в наявності:стратегічна ініціатива перейшла до Червоної армії.Корінний перелом у ході ВВВ супроводжувалися політ успіхами союзників СРСР та антигітлерівської коаліції.На початку 1944 СРСР вступив у завершальний період ВВВ.Ставка Верховного Головнокомандування вирішила силами 4 укр фронтів завдати основного удару по ворогу і визволити т-рію правобережжя і Криму.

56. акінчення Великої Вітчизняної війни в 1945 р. та остаточне возз'єднання України. Джерела перемоги СРСР у війні і внесок у перемогу українського народу. Ціна перемоги.

Рішення прийнято на Ялтинській і Постдамськійконференції.Джерела перемого:героїзм людей воїнів Червоної армії партизанський рух і підпілля-ОУН-ОПА комуністична партія-діяльність творчої інтелігенції допомога США.Ціна перемоги:людські жертви 28 млн людей з них 8 українці а також зруйнована економіка.

57. "Холодна війна" як фактор післявоєнного розвитку України в складі СРСР.

Розподіл т-рій між рад Союзом і Польшею визначення кордонів по річках Одер і Нейсе.Створення ООН в 1945р від України мануїльський.Україну обрано членом екон і соц. сфери ООН.Черчель у своїй праці Фултон проголосив початок війни.Холодна війна-протистояння 2 політ полюсів-закінчилася 1985.В 1946-50 прийнята п’ятирічка відбудови господарства.1947 третій Голодомор.1946-49 політика посилення контролю над сусп..Переслідування космополітизму-ідеології світового сусп.

58. Післявоєнна відбудова України. ОУН-УПА в боротьбі проти радянської влади на Західній Україні. Ліквідація греко-католицької церкви та її наслідки.

В 1945 p. перед Україною постає надзвичайно складне завдання — підняти з руїн країну. Вирішити його можна було тільки ціною героїчних зусиль народу. Відбудова народного господарства України розпочалась відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників. П'ятирічний план відбудови народного господарства України в цілому було виконано. Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відбудовані не в __повному обсязі, тому що їм приділялося замало уваги.Москва готувала «самоліквідацію»УГКЦ.З допомогою НКВС було створено ініціативну групу на чолі з Г.Костельником.Собор вирішив скасувати рішення Берестейського собору 1596 і проголосив про возєднання УГКЦ і Російської православної.УГКЦ було розпущено але не знищено вона діяла у Підпіллі.

59. Радянізація західних областей України в 40-50-х рр. Ліквідація греко-католицької церкви та її наслідки.

В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946—1947 рр. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю.

Складові радянізації Особливості

• Націоналізація приватної власності • Колективізація

• Індустріалізація

• Ліквідація УГКЦ

• Культурна революція

• Боротьба з ОУН-УПА

• Репресії і депортація незгодних з існуючим режимом Одночасність процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і культурної революції та їх форсовані темпи

• Слабкість економічного потенціалу регіону (лише 4 % населення було зайнято в промисловості)

• Майже повна відсутність місцевих спеціалістів інженерно-управлінської ланки

• Неоднозначне сприйняття населенням соціальних перетворень, пасивний і активний (збройний) опір радянізації

• Розвиток регіону був визначений як пріоритетний. Установлювалися спеціальні посади заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було створено спеціальний відділ у справах західних областей

60. Посилення сталінської політичної реакції на рубежі 40–50-их рр. Роль Й.Сталіна в історії України.

кінець 40-х-п 50 характеризувався зміцненням сталінського режиму.Х-рні ознаки сталінізму:культ особи Сталіна;монополія більшовицької опозиції;політика денаціоналізації союзних республік;внутр. І зовн агресивність;пошук «ворогів народу».Сталінський політ режим ідентифікувався з рад соціалізмом.Сталін тримав у напрузі всю номенклатуру.Він періодично здійснював перестановки в партійному апараті.Члени цих органів беззаперечно виконували вказівки вождя.

61. Початок реформування сталінського тоталітаризму. Розвиток України в період хрущовських реформ. Історична роль М.Хрущова.

Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна. Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

Економічні реформи

Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвиненіші західні країни за виробництвом продукції на особу.

Для того, щоб прискорити темпи економічного розвитку, робилися спроби часткової реорганізації управління господарством. Вони, однак, не зачіпали основ командно-адміністративної системи. Так, було організовано територіальні органи управління — ради народного господарства. Скоротилися бездумні зустрічні перевезення вантажів з одного кінця країни в інший, з'явилися додаткові стимули розвитку для підприємств місцевого підпорядкування, зросла ініціатива на місцях. Реформа прискорила технічну реконструкцію багатьох підприємств.

Реформи військово-промислового комплексу

Уже з перших повоєнних років великих зусиль було докладено для розбудови військово-промислового комплексу, зокрема, для виробництва нових видів зброї. 1953 року Радянський Союз вперше випробував водневу зброю. Вражаючих успіхів було досягнуто в дослідженні та освоєнні космосуОсвоюючи виробництво найновішого озброєння та випробовуючи нові технології, урядовці не зважали на головне — як все це позначається на довкіллі, а отже, — на здоров'ї людини і всього живого. Так ядерна зброя стала джерелом отруєння радіонуклідами територій навколо полігонів. Аварія, що трапилася 1957 року на ядерному військовому об'єкті поблизу Челябінська, спричинила масові радіоактивні враження населення, екологічне забруднення. Цю катастрофу й її шкідливі наслідки було приховано від громадськості, люди продовжували мешкати в небезпечній зоні.

Аграрні реформи

Вишукувалися різні способи швидкого збільшення виробництва, особливо зернових культур. 1959 року було ухвалено рішення про ліквідацію машинно-тракторних станцій (МТС). Їх машинний парк передали колгоспам, сподіваючись на ефективніше використання. Однак відсутність у колгоспах гаражів, ремонтної бази, фахівців негативно позначилася на використанні й збереженні техніки. Наступною ідеєю, якою захопився М. Хрущов, було широке впровадження посівів кукурудзи. За його задумом, це мало значно підвищити ефективність сільського господарства, насамперед, тваринництва. Однак і кукурудза не дала очікуваних результатів. Партійна верхівка звинуватила селянство у недостатньо відданій праці на колгоспних ланах і взяла курс на ліквідацію особистих присадибних господарств.

Освітні реформи

За часів «відлиги» було розпочато не одну реформу освітнього простору. У потугах до змін зачіпалися різні сфери життя дитсадків, шкіл та вищих і середніх навчальних закладів країни. Проте, з усіх реформ найбільш вагомою була політехнізація навчання. Ця проблема залишила по собі найбільшу кількість відгуків, вона викликала більше змін у навчальному процесі, ніж будь-яка інша інновація уряду. Тому її вважають основоположною освітньою реформою тієї доби, яка знайшла своє відображення у Законі про освіту 1959 року. З метою наблизити навчання до виробництва 1958 року розпочато реформу середньої школи. Термін навчання збільшився з 10 до 11 років. Починаючи з 9-го класу, учні два дні на тиждень мали опановувати виробничі спеціальності безпосередньо на фабриках, заводах, у радгоспах. Реформу проводили нашвидкуруч, без глибокого вивчення справи, без достатнього фінансування. Своєї мети — підняти престиж робітничих професій та збільшити кількість кваліфікованих робітників - вона не досягла

62. Косигінські реформи другої половини 60-их рр. в історії України Реформи в сільському господарстві. Перша з реформ, ініційована головою радянського уряду, зводилася до запровадження ряду невідкладних заходів щодо розвитку аграрного сектору економіки. Основні положення цієї реформи були прийняті в березні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС. Їхня сутність зводилася до такого: - збільшення капітальних вкладень у сільське господарство; - розвиток матеріальної та соціальної бази села; - зменшення планів з обов'язкового постачання основних видів сільськогосподарської продукції; - підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; - уведення надбавок до> цін на надпланову продукцію; - уведення гарантованої оплати праці колгоспників; - скасування обмежень стосовно особистих підсобних господарств. Перші кроки щодо здійснення реформи дали позитивні результати: - оживилося сільськогосподарське виробництво, збільшилися постачання продовольства в міста, у селах з'явилося більше техніки, досить швидкими темпами будувалося житло й об'єкти соціально-культурного призначення. Але з другого боку, збереглося централізоване планування і регламентація сільськогосподарського виробництва; не діяли економічні стимули для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускалася; продовжувалося адміністрування і некомпетентне втручання партійного керівництва у справи колгоспів і радгоспів. Реформи в промисловості. Основні положення реформ у промисловості зводилися до такого: - оцінка діяльності промислових підприємств повинна була здійснюватися не за валовими показниками зробленої продукції, а за її реалізацією; - скорочення обов'язкових планових показників, що доводилися до підприємств із центру, зміцнення їхнього госпрозрахунку, підвищення самостійності, збереження в розпорядженні підприємств більшої частини прибутку; - ліквідація раднаргоспів і здійснення переходу від територіальної системи керівництва до галузевої (відновлення міністерств і відомств); - реформи спрямовувалися на посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів у цілому й окремих трудящих.

65. М.Горбачов і концепція перебудови в срср.

В березні 1985 р., після смерті Костянтина Черненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова. Квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч саме поняття "перебудова" з'явилося значно пізніше.

Основні напрями політики реформ М. Горбачова:

-Демократизація суспільства. Створення правової держави

-Гласність

-Реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади

-Утвердження багатопартійності

-Запровадження інституту президентства

-Підготовка нового союзного договору

-Політика нового мислення у зовнішніх відносинах

-Підтримка демократичних революцій у Східній Європі

Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов'язаних завдань: 1) радикальної економічної реформи, 2) демократизації суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова "гуманного, демократичного соціалізму", який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова як "революція згори" не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес "знизу", який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної імперії Кремля. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.

Почали виникати осередки "неформальних" (тобто непідконтрольних КПРС) об'єднань: історико-просвітницької організації "Меморіал", Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Студентського братства та ін. Легалізувалася Українська греко-католицька церква, відродилася Українська автокефальна православна церква. У 1989 р. виникла перша масова політична організація, що перебувала у фактичній опозиції до КПУ — Народний рух України за перебудову (Рух). Потужні шахтарські страйки червня-липня 1989 р. закінчилися частковою перемогою гірників і ознаменували відродження робітничого руху в Україні.

Для "заспокоєння" пробудженого народу використовувалися також новостворені загони міліції особливого призначення (ЗМОГО, які відзначилися арештами й масовим побиттям людей у Києві (29 липня 1989 р. і 2 жовтня 1990 р.), Львові (1 жовтня 1989 р.) та інших містах. Певну тривогу викликали міжконфесійні чвари, спричинені боротьбою між Російською православною церквою та відновленими УГКЦ і УАПЦ за культові споруди, майно, доходи.

Політика гласності - Гласність мала створити уяву про начебто відкритість функціонування партійно-державних органів влади, відновити довіру населення, забезпечити інформаційну підтримку реформаторській політиці М. Горбачова. Першою публікацією, яка започаткувала політику гласності, стала стаття в журналі «Огонек» про життя і діяльність партійного діяча Роскольнікова, який в 1930-ті pp. виступив з відкритим листом до Й. Сталіна, звинувачуючи його у численних злочинах  -У реальному житті партійно-державному керівництву не вдалося утримати інформаційний потік у певних межах -Політика гласності передбачала можливість одержувати достовірну інформацію і говорити правду, не думаючи про наслідки

Звільнення політв'язнів

• Під тиском світової громадськості та суспільства М. Горбачов дав розпорядження звільнити всіх політичних в'язнів, і навіть тих, які були звинувачені в кримінальних злочинах (1988—1990 pp.)

Реформування структури органів влади

• Кадрові зміни в партійно-державному керівництві  • 18 червня — 1 липня 1988р. XIX Всесоюзна конференція КПРС  • Вироблення основних принципів політичної реформи: — чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; — ліквідація зрощування партійного і державного апаратів; — плюралізм політичного життя, створення інших партій, але при гегемонії КПРС; — розширення повноважень рад  • Березень 1989 р. Вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі  • Травень—червень 1989 р. Перший з'їзд народних депутатів СРСР • Запровадження нової посади — Голова Верховної Ради СРСР (М. Горбачов)  • Усунення В. Щербицького з посади першого секретаря ЦК КПУ. Новим першим секретарем було обрано В. Івашка  • Березень 1990 р. Запровадження посади Президента СРСР (першим і останнім президентом СРСР став М. Горбачов)  • Березень — травень 1990 р. Вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад

Наслідки реформ:

-Розвал існуючої системи влади. Підрив монополії КПРС на владу. Створення передумов для розвалу СРСР

-Зростання політичної активності населення. Зародження багатопартійності

-Відродження національної свідомості українського та інших народів, що входили до складу СРСР