Політологія екзамен

1.Чому виникає політика?

Своїм походженням слово «політика» зобов'язано видатному старогрецькому мислителю Арістотелю (IV вік до н.е.). В своїй роботі «Політика» він розглядав різні варіанти державного устрою, форми організації державної влади і основи державного управління. В античні часи в грецьких містах-державах (полісах) поняття «політика» інтерпретувалася як «державні і суспільні справи».

Проте, політика як суспільне явище виникає задовго до того, як Арістотель дав цьому феномену своє визначення. Так на територіях Єгипту, Китаю, Месопотамії та ін. вже в 4-5 тисячоліттях до нашої ери існували крупні політичні співтовариства.

Політика виникає у момент переходу від родоплеменних форм організації суспільства до державних. Необхідність регулювання суспільного життя усвідомлювалася людьми з давніх пір. Проте в первісних суспільствах організуючою силою виступали кровноспоріднені зв'язки, релігійні норми, звичаї, традиції і вдачі. Пізніше ж, відносини між людьми все більш ускладнювалися.

Так (1) з виникненням приватної власності і руйнуванням общин багато хто став жити окремо і незалежно, у них з'явилися своя особлива мета і потреби, які часом суперечили інтересам інших людей. (2) При цьому посилювалася суспільна нерівність. Суспільство розшаровувалося на багатих і бідних, на власників засобів виробництва і неімущих, на роботодавців і найманих працівників. (3) Поступово складалися відособлені соціальні групи: касти, стани, класи, шари, нації, конфесійні, професійні і інші спільності. (4) В той же час з розвитком суспільного розподілу праці посилювалися взаємозв'язки людей, їх залежність один від одного, частішали і загострювалися зіткнення окремих громадян і груп, виникали конфлікти в суспільстві.

На фоні такого ускладнення суспільного життя стає очевидним, що природних, колишніх регуляторів людських відносин вже недостатньо. Була потрібна особлива соціальна сила - політика, яку Платон красномовно визначив, як «мистецтво жити разом».Зміст поняття «політика» мінявся протягом історії людства. В античному світі терміном «політика» позначали все те, що відносилося до управління державою (див. Тему 8). Макіавеллі розглядав політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасністю і здатна прогнозувати майбутнє. Починаючи з кінця ХІХ століття в зміст поняття «політика» сталі включати діяльність,

пов'язану із	завоюванням,	здійсненням	і утриманням	спочатку	державної	влади, а потім і політичної влади	(див. Тему 5).
Політика	- це діяльність	груп, партії,	індивідів, держави,	пов'язана	з реалізацією	загальнозначущих інтересів за допомогою	політичної влади.

Отже, політика - багатоманітний світ відносин, діяльності, поведінки, поглядів і комунікаційних зв'язків між людьми з приводу влади і управління суспільством.

Поняття «політика», поза сумнівом, найскладніша категорія політології. В даний термін вкладають різні поняття. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, політика низьких процентних ставок, антиалкогольна політика. Політика пронизує все життя суспільства. Одне з найвдаліших визначень політики дане в «Политическом словаре». Політика характеризується як «соціальна діяльність в політичній сфері суспільства, направлена головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади»

2.Яка відмінність між політологією і політикою?

Політологія - наука про управління державою - пройшла у своєму розвитку тривалий шлях і як самостійна наукова дисципліна існує більше ста років. Предметом політології, як виявляється з самої назви, виступає політика.

Це окрема сфера життя суспільства, яка тісно пов’язана з іншими сферами – економікою, правом, культурою, мораллю і т. ін., але є відносно самостійною, має власні закони й особливості розвитку. Конкретними об’єктами дослідження тут виступають політичні відносини, політична діяльність, політичний розвиток, політичні системи, політичні організації, політична культура

тощо. Політикою називають також свідому цілераціональну діяльність у політичній сфері (інколи – не тільки в політичній), яка передбачає визначення курсу, цілей і завдань, вибір засобів досягнення цих цілей, конкретні дії у вибраному напрямі. У цьому контексті йдеться про діяльність окремих політичних суб’єктів (державна політика, політика президента, політика партії), яка спрямована на конкретний об’єкт (зовнішня політика, економічна політика, національна політика). Політика в цьому розумінні є предметом, передусім, прикладного політологічного аналізу.

Власне, різниця між цими двома значеннями полягає в тому, що політика як сфера суспільного життя є об’єктивованою, реалізованою політикою, яка відчужена від окремої людини і відтворена в самостійних інститутах. Політика як діяльність – це суб’єктивні прагнення і дії людей та інших політичних суб’єктів, і наслідки цих прагнень та дій поступово об’єктивуються в тій чи інший формі.

ПPЕДМЕТ, МЕТОД I СТPУКТУPА ПОЛIТОЛОГIЇ

Предметом власне політології є політична система, політичні інститути і політичні відносини, влада та механізми її здійснення. За визначенням російського політолога Ф. Бурлацького, «основний предмет політичної науки – політична влада, реалізована в політичних системах та в інших формах політичних відносин». Політологія – єдина наука, яка досліджує прояви політичного життя суспільства в систематизованому вигляді. Це спеціальна теорія політики, яка, на відміну від інших наук, вивчає політичну сферу суспільства як єдиний і основний об’єкт, як багатомірну й цілісну систему. Вона є теоретичною наукою, тому її метою є вивчення закономірностей політичного життя та політичних процесів. Це передбачає наявність системи категорій як фундаментальних понять, що відображають найбільш істотні зв’язки й відносини реальної дійсності. Базовою категорією політології виступає категорія «політична влада», а центральною – категорія «політична система суспільства». Отже, до кола основних проблем, що становлять предмет політології, належать влада і владні відносини в суспільстві; закони та принципи формування, функціонування й розвитку певних політичних систем та їхніх елементів; механізми дії і форми вияву закономірностей у діяльності особистості, соціальних груп, націй, держав, політична поведінка і проблеми лідерства; політична культура та політична свідомість і світовий політичний процес. Політологія – це галузь соціальної науки, що вивчає політичну організацію і політичне життя суспільства, проблеми внутрішньої політики та міжнародних відносин.Місце політології в системі наук та її структура.Політологія належить до наук про людину й суспільство, тобто є окремою галуззю суспільствознавства, ширше – гуманітарних наукових дисциплін. Найбільш близькі стосунки – до створення суміжних галузей знань – вона має з філософією, соціологією, історією, юриспруденцією, психологією. З економічними науками політологію пов’язує переплетіння

3.Вчому полягає завдання політології?

Наука про політику як самостійна академічна і навчальна дисципліна існує з кінця ХІХ століття, але особливо інтенсивно вона розвивається після Другої світової війни. З 60–70-х років ХХ ст. в європейських країнах ця наука дістає назву «політологія», хоча в англомовному світі така назва практично не вживається, натомість фігурують означення «соціологія та психологія політики», «політична соціологія», «історія політичних інститутів», «політична наука» (polіtіcal scіence). Сьогодні створені національні школи та міжнародні асоціації політологів, розроблені і вдосконалені методики дослідження, розвинуті окремі напрями політичної науки, які набули відносно самостійного характеру. Бурхливий розвиток нової науки пов’язаний із кардинальними змінами в самому її предметі, із перетворенням політики в об’єкт масового інтересу та участі. У Радянському Союзі й більшості країн соціалістичного табору політологію називали «лженаукою», «буржуазною наукою». Практично до кінця 1980-х років на неї було накладено ідеологічне табу. Політичні дослідження здійснювалися лише в межах таких ідеологізованих дисциплін, як історичний матеріалізм, науковий комунізм, історія КПРС. Лише після горбачовської перебудови політологія як наука і навчальна дисципліна почала швидкими темпами утверджуватись на теренах постсоціалістичних країн, – зокрема, з 1990 р. вона впроваджується у вищій школі України. Курс політології викладається студентам усіх спеціальностей як обов’язкова загальноосвітня дисципліна. Поряд з іншими обов’язковими гуманітарними дисциплінами навчальний курс політології спрямований на те, щоб дати людині, яка здобуває вищу освіту, необхідний мінімум знань про людину та суспільство, навчити її самостійно орієнтуватись у соціальному просторі, аналізувати події і приймати необхідні рішення. Метою викладання політології є ознайомлення студентів із сучасним станом знань про політику, вивчення історико-теоретичних основ політичної науки, формування уявлень про закономірності політичного життя та політичних відносин, усвідомлення прав й обов’язків громадянина і головних принципів взаємин між громадянином та державою, вивчення основних характеристик і особливостей функціонування політичної системи в Україні, а також основних закономірностей та тенденцій світового політичного розвитку й місця України в сучасному світі, виховання позитивних рис політичної культури, громадянської свідомості та патріотизму.

Слід підкреслити, що курс політології не містить ідеологічного навантаження – як це було, скажімо, в курсі наукового комунізму за радянських часів, – і не спрямований на нав’язування студентам якихось ідейнополітичних позицій, поглядів чи переконань. Викладання та вивчення політології передбачає відкритість до дискусій, свободу висловлювань і толерантність до різних думок; неприйнятними й нетерпимими є лише політичне критиканство, огульні звинувачення та образливі оцінки. Понад усе

залишаються принципи об’єктивності і науковості.

4.які функції виконує політологія?

Серед різноманітних функцій політичної науки підкреслимо такі:

•Теоретико-пізнавальна, тобто вивчення, систематизація, аналіз,узагальнення й оцінка політичних явищ. Виконання цієї функції пов’язане з розробленням відповідних теоретичних концепцій, які намагаються пояснити закономірності політичного процесу, зі збиранням фактичного матеріалу, що відображає практичний досвід політичного життя. Дехто з політологів розподіляє цю функцію на дві: описову та роз’яснювальну.

•Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Середньо- і довготермінові прогнози є вже справою окремої комплексної дисципліни – футурології. Тому звичайні політичні прогнози стосуються, як правило, невеликого часу. Слід мати на увазі практичну неможливість урахувати всі потенційні умови й фактори суспільно-політичних процесів, що виключає стовідсотковий прогноз навіть на обмежений відрізок часу, а також те, що винятково важливу роль у прогнозуванні відіграє інтуїція.

•Прикладна (інструментальна) функція забезпечує розроблення практичних рекомендацій про шляхи, механізми реалізації політичних знань, про раціональну організацію політичних процесів. Розширення цієї функції призвело до формування окремої галузі політичних технологій, які набувають дедалі більшого поширення в проведенні виборчих та інших політичних кампаній, відборі й підготовці політичних лідерів тощо.

• Виховна функція формує політико-правову свідомість і політичну культуру, сприяє розвитку політичної активності. Роль політологічної науки в суспільстві полягає в необхідності утвердження достовірних знань про політику, об’єктивної інформації про політичні процеси, запобігання політичним помилкам і т. ін. Необхідність її вивчення або принаймні ознайомлення з її основами зумовлена потребами вироблення раціоналістичного менталітету; засвоєння цінностей і норм демократичної політичної культури; розвитку таких якостей, як толерантність, готовність до компромісу й партнерства, схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси, розв’язувати соціальні конфлікти; забезпечення громадянського миру та національної злагоди, утвердження у свідомості почуття громадянського обов’язку,відповідальності перед суспільством; формування свідомої, повноправної особистості.

5.що є предметом і об’єктом політології.

Отож, об´єктом політології є все те, що відноситься до прояву політичного:

–політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

–політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні відносини;

–політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози, технології політичних процесів.

Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і сутності, змісту та механізму здійснення.

Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід звужує предметне поле політології.

На думку російського політолога В. Мшвенієрадзе, предметом політичної науки є вивчення об´єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами. Політична наука аналізує структуру державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну культуру, взаємозв´язок політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності.

Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації політичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. Тощенко, В. Бабкін). Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.

Загалом сукупність проблем, досліджуваних політологією, можна поділити на три великих розділи:

1.Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підґрунтя політики, системоорганізуючі ознаки й характеристики політичної системи, політичні парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.

2.Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх порівняльні характеристики, еволюція світових політико-ідеологічних доктрин.

3.Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і політична поведінка.

Предметом політології є певна система знань про політичний об´єкт, а саме:

·історико-політичні вчення;

·закономірності становлення, функціонування, зміна політичної влади;

·джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;

·сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву політичного;

·конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами;

·політичні інститути (конституції, центральний уряд, регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);

·політичні партії, групи об´єднання, участь громадян в політиці, громадська думка;

·міжнародні відносини.

Сюди відносять також такі феномени, як: політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, держава, політична система, політична діяльність, політична поведінка, політичне лідерство, громадська думка й засоби масової інформації в політичному процесі, конфліктологія, етнодержавознавство тощо.

6.які методи належать до загальних методів політології.

Загальною методологією політичної науки є відповідна соціальна філософія. Різні політологічні школи відрізняються в першу чергу саме тим, на якій філософії вони базуються – як правило, це ті чи інші форми позитивізму, неокантіанства, історичного матеріалізму, релігійної філософії. За пізнавальними методами ця філософська база може бути раціоналістичною (виходить із принципової можливості логічного осягнення буття), діалектичною (вивчає внутрішні суперечності політики як рушійну силу політичних змін), історико-релятивістською (визначає лише конкретні факти і відкидає можливості загальних закономірностей), натуралістичною (прирівнює суспільні науки до природничих, сповідуючи обов’язковий детермінізм), антропологічною (зумовлює політику не соціальними чинниками, а природою людського роду), органічною (вбачає в суспільному розвитку лише закони органічного світу), телеологічною (визнає, крім причиннонаслідкових зв’язків, наявність кінцевих цілей, доцільність тих чи інших процесів та явищ).

Конкретними методами політологічних досліджень є зокрема:

•системний метод – підхід до політики як цілісного, саморегулювального механізму, який перебуває в безперервній взаємодії із середовищем;

•функціональний метод – з’ясування важливості політичних явищ для суспільства й особи, їх оцінка з позицій системи цінностей (блага, справедливості, свободи, поваги людської гідності);

•інституціональний метод – вивчення інститутів, за допомогою

яких здійснюється політична діяльність (держави, партії тощо);

•бігевіористичний (соціально-психологічний) метод (від англ. behavіor – поведінка, вчинок) – орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів політичної поведінки окремих людей і груп;

•порівняльний метод – зіставлення двох або більше політичних об’єктів (або їх частин) із метою виявлення спільних та відмінних рис політичного життя різних народів, країн, епох;

•метод прийняття рішень (дійовий) – визначення центрів прийняття рішень і пояснення процесів прийняття і реалізації рішень; цей метод найбільше відповідає саме науці про політику, створює цілісне розуміння політичних явищ та наближає політичну теорію до практики;

•емпіричні методи – спостереження, опитування, експерименти, ділові ігри, аналіз документів і т. п.

7.Які методи належать до спеціальних методів політології?

Спеціальні методи дослідження – група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів – методи, запозичені політологією з інших наук. Це методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. Використовують аналіз статистичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об’єктом, соціальнополітичний експеримент. Прикладні функції політології розширюють, застосовуючи сааме спеціальні методи.

8.Як виникла держава з точки зору Конфуція.

Так, китайський мислитель Конфуцій (VІ–V ст. до н.е.) вбачав у державі велику патріархальну родину, де влада правителя основана на його особистому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній користі чиновників. «Правитель має бути правителем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином». Замість штучних законів у такій державі діє традиційний ритуал, сімейно-общинні звичаї. Культ давнини, традиційних методів управління, який існував у Китаї й раніше, був закріплений Конфуцієм і надовго визначив особливості політичного шляху країни.

Ідеальний правитель, з точки зору філософа, має прагнути добра, тоді й народ буде добрим. Власне, мова йде про «справедливе використання народу», тобто розподіл суспільних функцій між верхами та низами суспільства. Адже «народ можна примусити йти належним шляхом, але не можна примусити його зрозуміти, чому це потрібно». Основою державної міцності є довіра простих людей до влади, яка має вести народ належним шляхом. Відмінність правильного правління від неправильного китайський мислитель формулює афористично, апелюючи до моральних цінностей: «Якщо державою керують правильно, бідність і нешляхетність викликають сором.

Якщо державою керують неправильно, то багатство і шляхетність також викликають сором». Конфуцій одним із перших сформулював золоте правило моралі й застосував його до політики: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, тоді і в державі, і в сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі».

9. Назвіть основні положення ідеальної держави Платона.

Платон пояснював генезис держави як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава, за Платоном, має служити насамперед високому ідеалові — наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Він розробив дві концепції держави: ідеальну і реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність і постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави. В ідеальній державі громадяни

мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого,

найвищого стану належали правителі,

які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби — всі ті, хто здобуває матеріальні засоби для існування. Їхня чеснота — поміркованість. Два перші стани повинні жити за комуністичними принципами — без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання. Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості і регресивної лінії розвитку. Аристократія — влада кращих, тимократія — влада військових, олігархія — влада багатих; демократія — влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія — влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Отже, ідеальна форма державного правління, за Платоном, існувала в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці «Закони» проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закон — володар над правителями, а вони — його раби.

10.при правлінні якого класу держава буде найсильніша з точки зору Арістотеля.

Арістотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму. Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Арістотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних — тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію — помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і грунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими та убогими.

11.Як ви ставитесь до вислову макіавеллі «метав пиравдовує засоби»

Ніколо Макіавеллі у праці «Володар» заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність всякого віровчення, на думку Макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди; використання з метою виконання рабської повинності чи для формування високих якостей вільної людини. Філософ відстоює гасло «мета виправдовує засоби», а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим. Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердогопорядку.

12.Хто є автором природних прав людини і в чому її суть.

Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком, а також французьким мислителем Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід’ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Т. Гоббс — як «війну всіх проти всіх», Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства. Залежно від розуміння природного стану ці мислителі пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми. На думку Т. Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй «мінімальні» повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

13.Основні положженя теорії поділу влади та її представників.

Джон Локк і Шарль Монтеск’є висунули концепцію розподілу влади. Згідно з Дж. Локком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Дж. Локк не відмежовує від виконавчої. Розвиваючи вчення Дж. Локка, Ш. Монтеск’є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи, на думку Ш.Монтеск’є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

14.Вчому суть концепції народовладдя Руссо?

Ж.-Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу, згідно з поглядами Ж.-Ж. Руссо, є невідчужуваною і неподільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх з японськими фокусниками, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.Ж. Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави. Сувернітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодовчаму процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема.

Ж.-Ж. Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій і клік, подруге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

На думку мислителя, суспільний договір дає життя державі, наділяє ж волею і рухом її законодавство. Угоди і закони поєднують права й обов´язки громадян, повертають справедливість. У громадянському стані усі права визначаються законом. їх мета — збереження свободи і рівності. Руссо виділяє чотири роди законів: політичні (основні), громадянські, кримінальні і «найбільш важливі з усіх» — звичаї й особливо громадська думка. Останні закони «відбиті не в мармурі, не в бронзі, — пише просвітник, — але в серцях громадян; вони-то і складають справжню сутність держави; ...коли інші закони старіють чи слабшають, вони повертають їх до життя чи заповнюють їх, зберігають народу дух його перших встановлень і непомітно заміняють силою звички силу влади». У дусі Монтеск´є він говорить про необхідність урахування в законах географічних факторів, звичаїв народу та ін., що роблять «його закони придатними для нього одного».

Для переходу до справжнього народовладдя потрібен мудрий законодавець. Щоб відкрити найкращі правила співжиття, потрібний розум високий, розуміючий пристрасті і природу людей, готовий трудитися в одному столітті, а пожинати плоди в іншому.

Таким чином, у політичній доктрині просвітителя головна увага приділена проблемам соціальної природи влади, її приналежності народу. В ній немає детального проекту організації ідеального ладу. Для нього важливіше начала «вільної республіки», керованої за допомогою законів, свободи і рівності в ній. Влада суверена і загальна воля визначають права й обов´язки індивідів.

15.Суть правової держави канта.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів Іммануїла Канта, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. І. Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І. Кантом, це об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи. Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; верховенство права над державою.

16.Як Гегель розумів громадянське суспільство.

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, грунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя — захист свободи і приватних інтересів громадян. Однак Гегель розумів громадянське суспільство крізь призму тогочасної соціально-станової структури і надавав пріоритетут державі як уособленням ―абсолютного духу‖ над громадськими інститутами.

17.Назвіть дві ліні в політичному мисленні Київської Русі.

Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ—ХІV ст., у княжу добу, закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», Ярослав Мудрий у «Руській правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестр у «Повісті временних літ», Володимир Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу. Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість — «правду» і примус — «силу». Влада, на їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй. Походження державної влади літописці пов’язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов’янських племен влада покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію

міжусобиць. Договір між Рюриком — правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а й основою для обгрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також «богообраністю» і «благословенністю».

Сутність «богообраності» полягала в тому, що бог ставив князя на владу через церкву, а «благословенність» — у тому, що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

18.Учому головна суть політичної концепції Оріховського?

С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу — (шляхетний стан), розум — (король). Мета держави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці «Про природне право» С. Оріховський одним із перших в Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у Польщі, котра б нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті — священослужителі, а у правому — король. Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков, другий тісно пов’язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.

19.На які принципи опиралась конституція пилипа орлика.

Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська , який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу [1].Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання.. Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана.

У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися

державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

20.Назвіть основні ідеї Кирило-мифодіївського товариства.

Попри відсутність у ній чіткого формулювання про створення слов'янської федерації, саме про неї йдеться в 6 її пунктах, там мовиться про: 1) «духовне й політичне з'єднання слов'ян»; 2) «власну самостійність» кожного слов'ян. «племені»; 3) народне правління й рівність громадян; 4) спільні християнські основи правління, законодавства, права власності й освіти; 5) освіченість і чисту моральність як умову участі у владі; 6) загалиний слов'янський собор з представників усіх «племен». Друга частина більш детально розроблена і присвячена засадам діяльності самої таємної організації. У ній ідеться про те, що: 1) метою товариства є поширення ідей товариства «шляхом виховання юнацтва», пропаганди й залучення до своїх лав нових членів; у зв'язку з цим покровителями товариства було обрано просвітителів слов'ян — святих Кирила і Мефодія і відповідну емблематику; 2) умовою вступу до товариства є готовність віддати задля його цілей духовні здібності й майно; під жодними тортурами «не видати нікого з членів, своїх братів»; 3) товариство допомагає сім'ї свого переслідуваного члена; 4) право членів товариства (очевидно, зважаючи на конспіративний характер діяльності товариства) залучати нових побратимів, не повідомляючи імен інших членів; 5) до товариства приймаються «слов'яни всіх племен і усіх звань»; 6) у товаристві запроваджувалася цілковита рівність; 7) зважаючи на існування у слов'янському світі різних християнських конфесій, товариство мало на меті викорінення «будь-якої племінної та релігійної ворожості» й пропаганду ідеї «можливості примирення розходжень у християнських церквах»; 8) програмна вимога товариства — «викорінення рабства та будь-якого приниження низших класів» — вона стосувалася найбільш соціально та національно пригнічуваних верств слов'янських народів; 9) товариство і кожний його член керуються євангельськими принципами, відкидаючи «правило… ціль освячує засіб»; 10) окремі члени або група членів товариства наділялися правом проводити власні зібрання й виробляти часткові правила для своїх дій, які б «не суперечили головним ідеям і правилам Товариства». Останній, 11 пункт статуту містив категоричну заборону розголошення відомостей про існування товариства та його склад[1].

21.Драгомано – ліберал соціаліст чи націоналіст.

Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) був володарем дум політи чно свідомого українства у 70–80-ті роки ХІХ століття. Він очолював ліве крило київської організації «Громада», у 1876 р. емігрував, видавав журнал «Громада». Як «соціаліст європейської школи», він допускав революцію, але віддавав перевагу політичним реформам на основах свободи. За поглядами М.Драгоманова головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. І основною ланкою має бути громада. Відносини між громадами мають будуватися на федеративній основі. Вчений продовжив та розвинув концепцію федералізму М.Костомарова, запропонувавши самостійність сильних обласних органів влади.

М. Драгоманов був палким прихильником захисту політичних прав і свобод людини. Він підтримував ідею федерації слов’янських народів, де Україна мала б політичну автономію на рівні з іншими державами, а також розвивав ідеї децентралізації держави на основі автономії земств («громадівський соціалізм»). М. Драгоманов критикував культурницький напрям українського народництва за відмову від політичної діяльності, але сам обґрунтовував ідею «безбуржуазності» (а фактично і «безінтелігентності») української нації М.Драгоманов сформулював ідею формування держави на засадах по­літичної свободи, як цілісної системи визначальних по­ложень: права людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватно­го листування, національності (мови); свобода совісті, друку, об'єднань, носін­ня зброї, вибору житла і занять; право пред'явлення позову до посадових осіб, відомств, чиновників у разі вчинення ни­ми незаконних дій.

22.Яка форма найкраща на україні на думку липинського.

В’ячеслав Липинський (1882–1931) – теоретик елітарного консерватизму. Брав участь у створенні Союзу визволення України, Української демократично-

хліборобської партії. З 1919 р. – в еміграції. Основний твір – «Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму». Вважав, що без власної держави не може існувати українська нація. Але демократія не здатна створити державу. Провідну роль у розвитку суспільства має відігравати національна еліта. Необхідно спиратись на клас землевласників-хліборобів як нову аристократію («класократія») і будувати державу виходячи з етнопсихологічних та геополітичних особливостей. Форма

держави – монархія (гетьманство), яка спирається на місцеве самоврядування. Нація розглядається як територіальне об’єднання громадян, свідомих у своєму прагненні бути нацією та об’єднаних відповідальною державою. Тому нація є продуктом складного взаємовідношення держави і громадянства («територіальний націоналізм»).

23.Хто з укр.. мислителів стояв на федералістичних концепціях розвитку держави?

Федералізм в Україні до ХІХ століття. Федеральні ознаки і тенденцію до союзної держави виявляла, на думку українського історика Миколи Костомарова, Київська Русь, що була союзом земель (князівств). Однак цей процес не звершився через татарське завоювання та перевагу на півночі іншого державного ладу – централізації влади й унітарної держави. Василь Ключевський визначав Київську Русь не як політичний федералізм, а як генеалогічну, побудовану на спорідненні правителів. Німецький історик Ґеорґ фон Равх називає її «Fürstenfoederation». З українських істориків права Ростислав Лащенко і Микола Чубатий погоджуються з М. Костомаровим, що київський союз князівств мав ознаки федерації.

Статус українських земель у складі Польської чи Литовської держав також не можна вважати федеративним з тієї причини, що «руський» їх компонент там ніколи не набирав рівного статусу з іншими. Могли бути зародки федералізму в концепції Івана Виговського та підписаній ним Гадяцькій угоді (1658 рік), але це не вийшло за початкову стадію планування.

Федералізм в Україні у ХІХ столітті. Модерна федералістська думка розвивається на Україні й у Росії на початку ХІХ століття. Серед декабристів лише Товариство Об’єднаних Слов’ян підносило ідею федерації для слов’янських народів, однак без надання федеральних прав Україні. Російські слов’янофіли зовсім відкидали федералізм, бо їхнім ідеалом була сильна влада російського «земсько-народного царя-самодержця» як запорука захисту усіх слов’ян проти неслов’янського світу.

На противагу до російській концепції українське слов’янофільство, репрезентоване Кирило-Мефодіївським братством, основою своєї програми помістило ідею федерації слов’янських народів, рівних і вільних, зреспубліканським і демократичним ладом. Братство передбачало для України центральне місце у слов’янскій федерації («Книги битія українського народу»). Серед кирило-мефодіївців найвиразнішим представником федералізму був Микола Костомаров. На той час ці ідеї не мали значного поширення, але згодом вони надихали інших політичних мислителів і діячів.

24.Яка відміність між соціал-демократичною ідеологією і комуністично.

Соціалізм – ідеологія і практика соціальної організації, основана на колективній або державній власності на засоби виробництва та принципах розподільчої справедливості. Ці терміни застосовуються для позначення : 1)двох фаз нової соціально-економічної формації 2)двох варіантів цієї ідеології, де соціалізм – більш м’який варіант комунізму.

Соціалістична ідея включає низку основних загальних положень, які лише модифікуються різними напрямками: відкидання приватної власності; рівність; колективізм-надання переваги суспільному перед індивідуальним; знищення релігії.

25.Сформулювати основні ідеї анархізму.

Анархізм (із грец. άναρχία– безвладдя)– соціально-політична доктрина, яка закликає до повної відмови від усіх форм державного, правового та інституціонального управління суспільством. Філософію анархізму розробили в ХІХ – на поч. ХХ ст. У. Ґодвін, П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, Л.

Толстой, П. Кропоткін. Її головні тези такі:

•головною причиною соціальної несправедливості визнається існування держави та її політико-правових інститутів; держава і право розуміються як повністю відчужені й навіть протилежні громадянському суспільству інститути;

•відкидається будь-яка форма організації суспільства «зверхудонизу» і проголошується негативне ставлення до всіх типів державного устрою; умовою свободи особистості визнається відсутність будь-яких форм влади й державного примусу;

•обґрунтовується ідея самоуправління і самоорганізації виробничих та територіальних громад, як максимум – їх федеративного об’єднання;

•відкидається приватна власність («власність – це злодійство», стверджував П.-Ж. Прудон) і пропонуються різні форми колективної власності.

Різні напрями анархізму вдаються до різноманітних форм політичної діяльності – від насильства й терору до пацифізму («толстовство»). Популярним на початку ХХ ст. був анархо-синдикалізм (Ж. Сорель) – течія в робітничому русі, яка відкидає політичну боротьбу і вважає вищою формою організації робітничого класу не політичні партії, а профспілки (синдикати – фр. syndіcat, від грец. σύνδικος– спільний, діючий разом), які повинні взяти під свій контроль та управління засоби виробництва.

26.чому фашизм називають анти гумаю ідеологією?

Фашизм– ультраправа політична течія із тоталітарною й ієрархічною структурою, цілком протилежна демократії та лібералізмові. Фашистські організації виникли в Італії в 1919 р., і вже в 1922 р. цей рух, очолюваний Б. Муссоліні, прийшов до влади. Паралельно в Німеччині сформувався нацизм (націонал-соціалізм)

– Націонал соціалістична робітнича партія під проводом А. Гітлера в 1933 р. прийшла до влади, встановивши тоталітарний режим і розв’язавши згодом Другу світову війну, в якій Німеччина та її союзники зазнали нищівної поразки. В Іспанії та Португалії фашистські режими зберігалися до середини 70-х років. Історично термін «фашизм» відноситься до відповідної політичної течії Італії, для якої було характерно прагнення корпоративної єдності держави (у дусі солідаризму) і заперечення як класової боротьби, так і демократичної боротьби партії. Німецький нацизм додав до цього вкрай расистську та антисемітську віру у вищість німців-арійців від решти народів і культур (обґрунтувуючи її як біологічно-фізіологічними, так і містично-релігійними доказами), а також впроваджував своєрідну форму державного соціалізму. Сьогодні ідеології фашизму і нацизму, як правило, не розрізняються. Для них характерний антикомунізм, шовінізм і расизм (боротьба за чистоту «вищої раси»), проповідь «корпоративної нації» й вождізму, нестримна соціальна демагогія, знищення демократичних свобод, культ насильства. Прагнучи відновлення чистоти нації та її панування, фашизм (нацизм) приймає такі засоби досягнення цієї мети: утвердження автортитарної і антиліберальної держави; тотальний контроль однієї партії над поілтичними об’єднаннями, засобами масової інформації та суспільством вцілому; державне спрямування праці і споживання на створення самодостатньої економіки; панування харизматичного лідера, що втілює «справжні» інтереси мас і надихає їх.

В останні десятиріччя в деяких європейських країнах з’явився неофашизм, тобто нові ультраправі екстремістські течії, які використовують атрибутику, символіку та ідеологію класичного фашизму, хоча й вимушені камуфлювати деякі відверто антигуманні погляди. Боротьба сучасних неонацистів за національну і расову чистоту часто спрямовується проти іммігрантів, переважно з арабських, азіатських та африканських країн.

27.В чому полягає сутність ідеології лібералізму?

Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви,верховенством права, приватною власністю[2] і свободою приватногопідприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою

попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільству, заснованому наплюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян[3]

Деякі сучасні течії лібералізму терпиміші до державного регулювання вільних ринків заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальної освіти та зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядів вважають, що політична система повинна містити елементи соціальної держави, включаючидержавну допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовну охорону здоров'я.

Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і політичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшості керованих. На сьогоднішній день політичною системою, яка найбільш співзвучна переконанням лібералів, є ліберальна демократія.

28. Учому відміність поняття легітимнсть і легальність влади.

Відповідно, слід розрізняти поняття "легітимність влади" (громадське визнання її законності) і "легальність влади" (правове, формальне її закріплення). В одних політичних системах влада може бути легальною і не легітимною, як, наприклад, при правлінні метрополій і колоніальних державах, в інших -

легітимною, але нелегальної, як, скажімо, після звершення революційного перевороту, підтриманого більшістю населення, по-третє, - і легальною, і легітимною, як, наприклад, після перемоги певних сил на виборах.

Законність відбивається терміном«легальність» «Легітимність» і "легальність" - близькі, але не тотожні поняття. Перше носить більш одиночний, етичний характер, а друге - юридичний. Історично сформувалися кілька типів легітимності: легальний тип легітимності - узаконене владою конкретними правовими нормами, конституцією, підкріплена діяльністю відповідних інститутів, включаючи примусові санкції; Основа - загальне розуміння норм, встановлених законом; ідеологічний тип легітимності - визнання влади в силу внутрішньої переконаності чи віри в правильність тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою; Основа - ідеологічні цінності; традиційна легітимність - визнання влади легітимною, оскільки вона діє у відповідності з традиціями і традиційними цінностями масс.

29.Які типи легітимного панування виділяв вебер?

Леґальне панування існує завдяки встановленим правилам. Найчистішим його типом є панування бюрократичне. Основні засади тут такі: 1) будь-які закони приймаються і можуть при бажанні змінюватися із дотриманням певних формальних процедур; 2) члени об’єднання, яке здійснює владу, можуть обиратися або ж призначатися, саме це об’єднання та всі його частини є підприємствами; 3) окремі /158/ гетерономні й гетерокефальні підприємства такого роду (або їхні частини) називають органами влади, або владними установами; 4) управлінський штаб складається з чиновників, що призначаються керівництвом, а підлеглі вважаються членами владного об’єднання («громадянами», «товаришами»).

Традиційне панування ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим типом є патріархальне панування. Об’єднанням, у межах котрого здійснюється панування, тут є спільнота, той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу «пана», штаб управління складатимуть «слуги», а підлеглі будуть «підданими». Тут підкоряються певній особі в силу її особистих достоїнств, освячених її походженням: із пієтету.

Харизматичне панування — це панування в силу відданості особі володаря та його ласці (харизмі), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Емоційне захоплення вічно новим, небуденним, не знаним раніше є тут джерелом особистої відданості. Найчистішим типом такого панування є панування пророка, військового героя, великого демагога. Об’єднанням, у якому реалізується таке панування, буде об’єднання типу громади або почту. Типом того, хто віддає накази, буде вождь.

31.Назвить види ресурсів влади.

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Для реалізації своїх завдань влада має спиратись на силу, тобто можливість у разі потреби примусово досягти бажаного результату. Легітимність влади завжди підкріплюється авторитетом її сили, інакше найлегітимніша влада стає пустим місцем. Сила влади – це не тільки можливістьпримусу, але й можливість оплати, тобто наявність необхідних фінансових

та матеріальних ресурсів. Підкорення людей ненасильницькому авторитету зумовлено первісними мотивами страху і надії – страху перед помстою магічних сил або володаря та надії на потойбічну або поцейбічну винагороду чи задоволення певних інтересів. Але використання владою фізичної сили має бути обмеженим виключно випадками крайньої необхідності й загальними інтересами і не перетворюватись в насильство, тобто безконтрольне та безпідставне (або у власних інтересах) застосування силових інструментів.

30.Назвіть відмінності політичної і державної влади. Яке поняття є ширшим. (ПОЛІТИЧНА)

32.Які мислителі наголошували на розподілі влади?

Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами: главою держави, уря дом, парламентом, вищими судовими інстанціями. Важливе значення тут має обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг пов новажень президентської влади призводить до авторитаризму, а законо давчої — до охлократичної олігархії. Якщо допускати дуалізм вико навчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади послаблює її ефективність, призводить до розпорошення пов новажень між президентськими й урядовими структурами, а у високорозвинених суспільствах цей феномен послаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних по вноважень між главою держави та урядом залежно від партійного представництва.

33. У чому полягає мета економічної політики?

Економічна політика держави завжди має на меті не тільки власне соціально-економічний розвиток країни, але й певний політичний результат. Виявлено, наприклад, що серед трьох найважливіших економічних показників, які безпосередньо зачіпають населення, – безробіття, інфляції,зростання прибутків – саме безробіття має найбільший вплив на електорат. Особливою проблемою для багатьох держав є існування так званої тіньової економіки, тобто господарської діяльності, яка відбувається по-за межами державного контролю та регулювання. Вона може носити різний характер – або отримання надприбутків від протизаконних видів діяль-

ності (наркобізнес, проституція, гральний бізнес, торгівля зброєю тощо), або приховування звичайних економічних операцій із метою уникнення податків. Утім, великі масштаби тіньової економіки відображають неефективність економічної політики держави, а також її неспроможність у боротьбі проти мафії та організованої злочинності й безпосередньо пов’язані з рівнем корупції у державі. З 60-х до кінця 80-х років тіньовий сектор економіки СРСР збільшився в 30 разів

ісягнув понад 20 % національного доходу. Сьогодні частка тіньової економіки в Україні сягає 50 %.

34.Чим відрізняться функції держави в ринковій та адміністративній економіці?

Впершому випадку держава здійснює безпосереднє управління економікою, в другому – проводить політику економічного регулювання. В першому випадку формується адміністративно-командне господарство, в другому – ринкова економіка. В адміністративному господарстві політика панує над економікою, влада – над власністю. Господарське управління підкоряється не економічним законам, а політичним та ідеологічним пріоритетам. Характерними рисами цієї системи є планування економіки, особиста залежність працівника від держави, дефіцитність споживчого ринку, затратність виробництва, гальмування науково-технічного прогресу, соціальне споживацтво. У ринковій системі економічна влада намагається взяти під свій контроль політичну владу. Американський політолог Ч.

Мерріам писав:

«Економічна влада неминуче намагається перерости в політичну владу. Ті, хто контролює власність, обов’язково будуть прагнути перетворити свої долари на голоси виборців, свою власність – на політичну владу». Але відносна самостійність політичної сфери накладає обмеження на пряму владу «мішка з грошима», а саме – вимагає більш-менш сумлінного виконання соціально значимих функцій держави, отже, врахування інтересів й інших прошарків суспільства. У процесі демократизації суспільства відбувається ускладнення стосунків між власниками і політиками – розвивається політичний бізнес, тобто реалізація економічних інтересів політичними засобами. Політичний бізнес – це створення підприємницьких організацій, взаємозв’язок бізнесу з політичними партіями, регламентація фінансування виборчих кампаній, правове регулювання лобістської діяльності.

35.Які ознаки характеризують громадянське суспільство?

Громадянське суспільство – це сукупність міжособистісних стосунків, родинних, громадських, економічних, культурних, релігійних та інших структур, які розвиваються в суспільстві поза межами безпосереднього впливу держави. Інакше кажучи, громадянське суспільство збігається зі сферою приватного, особистого життя людей та охоплює суспільні відносини, які стосуються індивіда та міжіндивідуальних стосунків, як взаємних, так і асоціативних (внутрішнє духовне життя, сфера безпосереднього міжособистісного спілкування, сфера особистого й родинного попиту, майнові стосунки).

За Геґелем, громадянське суспільство характеризується такими ознаками:

• опосередкуванням задоволення потреб окремого громадянина через взаємопов’язану систему розподілу праці;

•дієвістю свободи і захистом власності за допомогою правосуддя;

•захистом особливих інтересів за допомогою поліції та корпорацій.

36.Назвіть інститути громадянського суспільства.

Громадянське суспільство – це сукупність міжособистістих стосунків, родинних, громадських, економічних, культурних, релігійних та інших структур, які

розвиваються в суспільстві поза межами безпосереднього впливу держави. Інакше кажучи, громадянське суспільство збігається зі сферою приватного, особистого життя людей та охоплює суспільні відносини, так і асоціативних. Політичне, публічне начало розповсюджується і на приватну сферу, але тут людина має свободу вибору.

Таким чином, громадянське суспільство характеризується, з одного боку, наявністю реальних суверенних індивідуальних суб’єктів політичного життя і громадянської самостійності. З другого для нього характерна чітка розгалуженість соціальних зв’язків та інтересів, динамічна структуризація соціального життя, чітке усвідомлення соціально-політичних інтересів, що пов’язане із існування корпорацій.

Сучасна демократія передбачає створення великої кількості «публічних сфер», які дозволяють громадянам через відкрите спілкування у суспільних інституціях контролювати державну владу на різних рівнях та великій території, що буде гарантувти забезпечення їх громадянських прав.

Інститути громадянського суспільства – це громадські організації, професійні і творчі спілки, організації роботодавців, благодійні організації, релігійні організації, засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства та установи.

В Україні до інститутів громадянського суспільства відносять:

громадські організації, релігійні організації, благодійні організації, професійні спілки, об'єднання професійних спілок, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби масової інформації, інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України.

37.Яка мета і завдання соціальної політики?

Для сучасних держав одним з головних напрямків діяльності виступає соціальна політика, з результатами якої пов’язується підвищення (або, навпаки, падіння) рівня добробуту населення. Соціальна політика спрямована на задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров’я, забезпеченні житлом, відпочинку тощо. Головною метою соціальної політики є інтеграція інтересів соціальних спільностей людей, розв’язання соціальних суперечностей заради забезпечення єдності, цілісності суспільства. Головною її проблемою є забезпечення соціальної справедливості, тобто міри досягнення в суспільстві соціальної рівності й свободи. Успіхи або провали соціальної політики

влади (не обов’язково реальні – все частіше їх образ формується в суспільній свідомості відповідною пропагандою) є найважливішими чинниками, які впливують на настрої та політичні уподобання пересічних громадян, їх довіру або недовіру до політиків. У цьому зв’язку слід відзначити, що соціальні системи мають певний поріг величин, які не можна переходити, щоб не зруйнувати систему в цілому. Це величини економічного і соціального характеру. Серед останніх виділяють дві цифри: рівень довіри до першої особи (не можна опускатись нижче від 25 %, інакше втрачається легітимність влади) і кількість людей, які вимагають кардинальної зміни соціального устрою (не можна перевищувати поріг у 40 %).

38.Яки функції виконує політична система суспільства.

Політична система – це інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу й управління справами суспільства.

Політична система тісно пов’язана з іншими підсистемами суспільства, у першу чергу з економічною, правовою, а також соціальною, яку становлять класи, стани, прошарки та інші суспільні групи. Їх групові інтереси і потреби формулюються й реалізуються за допомогою політичної системи, яку можна також визначити як

форму усвідомлення, погодження, боротьби та втілення різноманітних соціальних інтересів за допомогою політичної влади.

Основними функціями політичної системи є:

•визначення цілей і завдань суспільства, вироблення програм його життєдіяльності;

•мобілізація ресурсів суспільства на їх досягнення;

•інтеграція всіх елементів суспільства навколо загальних соціально-політичних цілей та цінностей;

•легітимація політичного життя (тобто приведення його у відповідність з офіційними політичними й правовими нормами).

39.Назвіть структуру політичної системи суспільства.

Політична система – це інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу й управління справами суспільства.

Політична система тісно пов’язана з іншими підсистемами суспільства, у першу чергу з економічною, правовою, а також соціальною, яку становлять класи, стани, прошарки та інші суспільні групи. Політичні організації (інститути), або інституціональний вимір, – це суб’єкти політики й влади, які утворюють певну структуру, тобто посідають визначене місце, виконують певну функцію і відіграють відповідну роль у політичному житті. Це держава та її органи, органи місцевого самоврядування, політичні партії, громадсько-політичні організації, рухи, об’єднання тощо. До політичної системи входять не всі наявні в суспільстві громадські організації. Розрізняють власне політичні (держава, партії), невласне політичні (профспілки, об’єднання підприємців, творчі, молодіжні,

жіночі та інші громадсько-політичні організації) і неполітичні організації (аматорські об’єднання, організації за інтересами).

Політичні (політико-правові) норми, або регулятивний (нормативний) вимір, – це правила юридично-правового характеру, які регламентують внутрішнє життя політичних організацій або відносини між ними.Це конституції та інші закони, якими регулюється політичне життя, статути та регламенти політичних партій і організацій, міжнародні правові акти.

Політичні відносини, або комунікативний вимір, – це реальні відносини між суб’єктами політики з приводу влади, а також їх становища, перспектив і впливу. Цей вимір показує, яким чином соціальні групи здійснюють політичну діяльність за допомогою системи політичних інститутів, норм та процедур, якими засобами й методами при цьому користуються.

Політична свідомість і культура, або духовно-ідеологічний вимір,– це сукупність політичних уявлень, поглядів, ідей, теорій, цінностей та зразків поведінки як окремих людей, так і соціальних груп, які надають політичній системі неповторної індивідуальності.

40.В чому полягає відмінність авторитарного режиму від тоталітарного.

Тоталітарний режим (від лат. total – цілісність, ціле) – така політична система, яка намагається – заради тієї чи іншої мети – повністю (тотально)

контролювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окремо. Поняття «тоталітарна держава» вперше було застосоване італійським диктатором Б. Муссоліні, причому в позитивному контексті. Класичні тоталітарні режими ХХ ст. – фашизм та сталінізм. Головні риси тоталітаризму такі:

1.Монополізація влади (однопартійна система, злиття партії й держави, культ особи).

2.Одержавлення суспільства, повна зверхність держави над суспільством (формальний і несамодіяльний характер громадських організацій).

3.Політичне свавілля, підкорення закону політичній волі (зокрема й відсутність механізму передання верховної влади).

4.Централізоване керівництво економікою (аж до повної державної монополізації власності).

5.Монополія держави на інформацію.

6.Ідеологізація суспільного життя і монопольне панування ідеології тоталітарного типу (тобто такої, яка зазіхає на втілення абсолютної істини й керування всіма сферами життя суспільства).

7.Використання терору як засобу внутрішньої політики.

8.Мілітаризація суспільства, створення ситуації військового табору.

Авторитарний режим (від лат. autorіtas – влада, вплив) – це спосіб правління, оснований на концентрації влади в руках однієї особи або групи осіб, применшенні або запереченні ролі представницьких інститутів влади, на політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. Такі режими можуть будуватись як на базі авторитету звичаю, традиції (монархії), так і на авторитеті сили (диктатури). Зовнішніми ознаками авторитарних режимів є відсутність або формальний характер представницьких органів влади, відмова від принципу поділу влади, різний політико-правовий статус окремих соціальних груп і в

зв’язку з цим – нерівність (або взагалі відсутність) виборів, інколи – посилення ролі армії й інших силових структур. Різновиди авторитарних режимів: традиціоналістські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні.

41. Вкажіть держави з демократичним політичнм режимом?

Демократичний режим – це така форма державно-політичного устрою суспільства, в якій народ виступає джерелом влади на принципах рівності, свободи і солідарності. Зовнішніми ознаками демократичного режиму є багатопартійність, наявність представницьких органів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на

засадах загального рівного виборчого права й здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.

Росія,США,Франція, Ісландія,Норвегія.

42. Наведіть приклади держав з тоталітарним режимом.

Тоталітарний режим (від лат. total – цілісність, ціле) – така політична система, яка намагається – заради тієї чи іншої мети – повністю (тотально) контролювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окремо. Поняття «тоталітарна держава» вперше було застосоване італійським диктатором Б. Муссоліні, причому

впозитивному контексті. Класичні тоталітарні режими ХХ ст. – фашизм та сталінізм. Головні риси тоталітаризму такі:

1.Монополізація влади (однопартійна система, злиття партії й держави, культ особи).

2.Одержавлення суспільства, повна зверхність держави над суспільством (формальний і несамодіяльний характер громадських організацій).

3.Політичне свавілля, підкорення закону політичній волі (зокрема й відсутність механізму передання верховної влади).

4.Централізоване керівництво економікою (аж до повної державної монополізації власності).

5.Монополія держави на інформацію.

6.Ідеологізація суспільного життя і монопольне панування ідеології тоталітарного типу (тобто такої, яка зазіхає на втілення абсолютної істини й керування всіма сферами життя суспільства).

7.Використання терору як засобу внутрішньої політики.

8.Мілітаризація суспільства, створення ситуації військового табору.

Ознаки джерел та меж політичної влади в реальності існують одночасно, тому більш повним буде подвійне визначення політичних режимів – як правило, це ліберально-демократичні або авторитарно-тоталітарні (але можливі і нетрадиційні комбінації, наприклад, демократично-тоталітарні, або перехідні форми).

Також можна виокремити режими за критерієм пануючої ідеології: фашистські або напівфашистські, теократичні, расистські, соціалістично-комуністичні, ліберально-правові, національно-демократичні, націократичні й ін.

Сталінська СРСРС та гітлерівська Німеччина, Італія під Муссоліні.

43. Вкажіть держави з авторитарним режимом

Авторитарний режим (від лат. autorіtas – влада, вплив) – це спосіб правління, оснований на концентрації влади в руках однієї особи або групи осіб, применшенні або запереченні ролі представницьких інститутів влади, на політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. Такі режими можуть будуватись як на базі авторитету звичаю, традиції (монархії), так і на авторитеті сили (диктатури). Зовнішніми ознаками авторитарних режимів є відсутність або формальний характер представницьких органів влади, відмова від принципу поділу влади, різний політико-правовий статус окремих соціальних груп і в зв’язку з цим – нерівність (або взагалі відсутність) виборів, інколи – посилення ролі армії й інших силових структур. Різновиди авторитарних режимів: традиціоналістські та модернізаторські; популістські, націоналісти-

чні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні.

За ознакою меж політичної влади політичні режими розподіляються на ліберальні та тоталітарні.

Традиційні абсолютистські монархії (приклади: Ефіопія до 1974 р., Непал до 2007 р., Марокко, Саудівська Аравія та інші).

Традиційні авторитарні режими олігархічного типу. Характерні для країн Латинської Америки (приклади: Гватемала, Куба до 1959 р. Нікарагуа до 1979 р. та інші).

Гегемонистський авторитаризм нової олігархії (приклади: Камерун, Туніс, Філіппіни при Ф. Маркосі в 1972-1985 рр.).

Країни «соціалістичної орієнтації» з усіма особливостями сприйняття соціалізму, його типів, егалітаристських традицій власної культури і так далі

(приклади: Росія, Алжир, Білорусь, Бірма, Гвінея, Мозамбік, Венесуела, Танзанія та інші).

Військові режими (приклади: режим Г. А. Насера в Єгипті, Х. Перона в Аргентині, авторитарні режими в Іраку, Перу та інші).

Авторитарні режими можуть бути класифіковані як:

абсолютистські монархії, в яких верховна, виконавча, законодавча та судова влада повністю належить одній особі (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати тощо);

військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів (в різні часи: Аргентина, Бразилія, Греція, Чилі тощо);

вождистські тоталітарні — спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (Німеччина часів Гітлера, СРСР часів Сталіна);

неототалітарні режими — владу контролює одна партія, інших партій або не існує, або вони мають декоративний характер (Корейська Народна Демократична Республіка).

персональні тиранії — влада належить диктаторові та спирається на підтримку поліцейського апарату (в різні часи: Гаїті, Нікарагуа, Сомалі, Уганда)

44. Які теорії походження держави ви знаєте? Існують різні теорії походження держави:

-теологічна (Тома Аквінський, неотомізм); Теологічна теорія виникнення держави грунтується на тому постулаті, що воно з’явилося по Божій волі. Виходячи з цього, робився висновок про те, що влада, держава та її інституції святі, вічні, непорушні і їх виникнення і скасування не залежать від людської волі. Правителі висловлюють Божу волю на Землі. Тому люди повинні приймати владу і державу як даність, визнавати владу духовенства, не намагатися змінити порядок, встановлений Господом.

-патріархальна (Арістотель, Р. Філмер); Патріархальна теорія. Суть теорії полягала в тому, що держава виникає з патріархальної сім'ї внаслідок її зростання: родина → сукупність родин (селище) → сукупність селищ (держава). Глава ж патріархальної родини (патріарх) стає главою держави — монархом. Таким чином, його влада є проводженням влади батька, сам же монарх є батьком для всіх своїх підданих.

-органічна (Г. Спенсер); Згідно з органічною теорією держава, як i будь-яке тіло, базується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означала, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність i в процесі свого становлення ускладнюється i розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Таким чином, органічна теорія передбачає, що держава зачинається, народжується, зростає, мужніє, старіє i вмирає, тобто вона є своєрідним аналогом організму.

-психологічна (Ґ. Тард, Л. Петражицький); Причини походження держави полягали в тих здібностях, що первісна людина приписувала племінним вождям, жерцям, шаманам, чаклунам тощо. у покорі таких психічних особливостей різних осіб i виникає держава. Психологічна теорія, таким чином, вважала, що держава є необхідною як для задоволення потреб більшої частини населення бути покірними певним особам у суспільстві, так i для придушення агресивних настроїв окремих індивідів. Звідси природа держави міститься в закономірностях людської свідомості, тобто є психологічною. На думку представників психологічної теорії держава — це продукт вирішення психологічних протиріч між ініціативними (активними) особистостями, які здатні до прийняття відповідальних рішень, та пасивною масою, що здатна лише до наслідувальних дій та виконує вищезгадані рішення.

-насильства (Л. Ґумплович); Причину виникнення держави вони вбачали у військово-політичних чинниках — насильстві, завоюванні одних племен іншими, для управління завойованими народами та територіями потрібний спеціальний апарат примусу. Ним i стає держава.

-суспільного договору (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо); Так, Т. Гоббс вважав, що причиною укладення суспільного договору є усвідомлення людьми необхідності забезпечити мир у суспільстві, гарантувати людині життя та безпеку, спрямувати її діяльність на досягнення загального блага. У природному стані недоліки людського характеру (властолюбство, жадоба багатства, бажання шкодити одна одній) зумовлюють ворожнечу, ненависть та помсту i, як наслідок, стан "війни всіх проти всіх‖ Цей стан долається за допомогою спальної влади, яка дбає про громадський порядок. Індивіди добровільно передають усі свої права i свободи державі. Так укладається суспільний договір.

-класова, або історико-матеріалістична (марксизм). Її прихильниками були С.Десницький, Л. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, І. Франко та ін. Згідно з даною теорією держава виникла як результат природного розвитку первісного суспільства. Це, насамперед, економічний розвиток, що, поряд із забезпеченням матеріальних умов виникнення держави i права, визначає соціальні зміни в суспільстві. Останні також являють собою важливі умови i причини виникнення держави i права.

45. У чому відмінність внутрішніх функцій держави від зовнішніх?

Взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики проявляється, зокрема, у наступних моментах.

•Ступінь зазіхань і формулювання національних інтересів залежить від економічної могутності держави. Також відіграє роль пануюча ідеологія, особливості політичної культури.

•Характер політичного режиму (тоталітарний, авторитарний або демократичний) прямо впливає на характер зовнішньої політики (порядок прийняття рішень, визначення мети та способів її досягнення тощо).

•Зовнішньополітичні конфлікти можуть бути засобом відволікання сил і уваги від внутрішніх проблем.

Основними засобами зовнішньої політики є:

•Дипломатія (франц. dіplomatіe, від грец. δίπλωμα – лист, складений удвоє) – офіційна державна діяльність із встановлення та підтримки політичних стосунків з іншими державами (іноді дипломатію характеризують також як «мистецтво ведення переговорів»).

•Війна або загроза застосування військової сили (можливі також потаємні військові, диверсійні операції).

•Зовнішня розвідка та контррозвідка.

•Зовнішньоекономічні зв’язки.

•Зовнішньополітична пропаганда.

•Династична політика (у монархічних державах).

^Внутрішні функції- здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності держави всередині країни.

1) політична — ця діяльність держави по здійсненню політичних функцій є вельми складною, багатогранною, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. Вона забезпечує реалізацію волевиявлення народу, реалізацію прав громадян на участь у формуванні державної влади. Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократичного громадянського суспільства.

2) економічна — спрямована на забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку економіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку, організацію виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності.

3) оподаткування і фінансового контролю — спрямована на формування та поповнення казни, передусім державного бюджету, місцевих бюджетів за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за утворенням, розподілом і використанням всіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо, призначені для покриття витрат на утримання державного апарату, а фінансовий контроль потрібен для перевірки додержання правил фінансових операцій.

4) соціальна — спрямована на створення умов, які забезпечують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту, соціальної захищеності особистості. Належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від матеріальних можливостей суспільства, від наявності певної матеріальної бази. Це такі напрямки діяльності як забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень та ін.

5) екологічна — спрямована на забезпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у зв'язку з розвитком науковотехнічної революції, яка, створюючи великі блага для людей, разом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне виробництво. Це спричинило різні негативні явища в екологічних системах, за цих умов проблема екології стала основною не тільки в межах окремої країни, але і в глобальному міжнародному масштабі.

6) культурна (духовна) — покликана підняти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізованого суспільства, створити умови для їх участі в культурному житті суспільства, охороняти культурну спадщину. Держава і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб кожен громадянин мав освіту, яка відповідає прийнятим нормам.

7) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації.

8) охоронна — це діяльність держави по охороні і захисті конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності та правопорядку, забезпечення громадського миру, прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

^Зовнішні функції держави

Зовнішні функції - основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому. Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави поза її межами, характеризують її напрями діяльності на міжнародній арені.

1) військова функція - позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов'язань. Військова функція має чи не найбільше значення впродовж існування держави. Робота по обороні країни може здійснюватися за різними напрямками: вироблення оборонної стратегії, зміцнення збройних сил, відбиття агресії, охорона державних кордонів. Ця функція є найважливішим напрямком діяльності держави, тому що вона націлена на захист мирної праці, суверенітету та територіальної цілісності держави. В ст.17 Конституції України закріплено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу.

2)економічна - це встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами, розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку, інтеграція до світової економіки.

3)функція інтеграції в європейську та світову економіку - випливає з визнання економічної взаємозалежності держав, що охоплює широке коло відносин. Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані принципи суверенітету держав щодо їх природних ресурсів свободи, вибору інтеграційних зв'язків, рівності, взаємовигідної співпраці.

4)інформаційна — це участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами.

5)дипломатична функція - передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об´єднаннях тощо. Зовнішні функції держави тісно пов´язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування має умовний характер.

6)Функція співробітництва сучасних держав - мається на увазі розвиток політичних, економічних, правових, культурних, інформаційних та інших відносин, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однаковими для всіх держав. Певні відмінності залежать від типу держави і характеру політичного режиму, від етапів її розвитку, міжнародної обтстановки, характеру взаємовідносин співіснуючих між собою держав. Між внутрішніми і зовнішніми функціями існує тісний зв'язок. Кожна держава заради найефективнішого вирішення своїх внутрішніх завдань вступає у відносини з іншими країнами у сфері економіки, політики, культури тощо. З їх допомогою держава може швидше і ефективніше вирішувати свої внутрішні проблеми, особливо тоді, коли для цього у неї немає необхідних сировинних та інших матеріальних ресурсів. Це призводить до того, що значна частина зовнішніх функцій стає, по суті, продовженням внутрішніх, особливо у державах з однотипною соціальною базою.

46.Чи може індивід впливати на державу? Якщо так, то який режим найбільш сприятливий для такого впливу?

47.Як визначає Конституція України формою державного правління і форму державного устрою?

Україна за формою державного правління, починаючи з часу власної незалежності, є змішаною республікою. Проте суть змішаної республіки постійно зазнавала динамічних змін. У перші роки незалежності Україна тяжіла до президентської форми державного правління, що, до речі, було властиве всім колишнім республікам Радянського Союзу. До прийняття Конституції України 1996 року Президент України наділявся великим обсягом повноважень у сфері законодавчої діяльності, визначення основних напрямів зовнішньої і внутрішньої політики держави, формування уряду, економічної стратегії розвитку держави та ін.

Стаття 2 Конституції України визначає, що Україна є унітарною державою, наголошуючи на цілісності території України. У ст. 132 Конституції України визначається, що територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади (державного управління з місцевим самоврядуванням).

Це підтверджує низка ознак:

-територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою;

-єдине громадянство;

-єдині органи державної влади: Верховна Рада України - вищий законодавчий орган влади; Президент України - глава держави, виступає від її імені, представляє Україну у міжнародних відносинах, Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади, судові влада на чолі з Верховним Судом України.

Відповідно до ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають 24 області, Автономна Республіка Крим, міста Київ та Севастополь (мають спеціальний статус).

У ст. 1 Конституції України проголошено: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують пов ноту законодавчої, виконавчої і судової влади у державі, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення сприят ливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, для забезпе чення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як про соціальну державу, треба виходити з того, що держава не знімає з себе турботи про соціальний захист своїх громадян, що її політика має спрямовуватися на створення доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належної під тримки малозабезпечених верств населення.

Правова держава — це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійс нюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

В Україні встановлено республіканську форму прав-(ч. 1 ст. 5 Конституції). Республіканська форма прав ління полягає в такій організації державної влади, за якої органи державної влади обираються народом або форму ються органами, що обрані народом. В Україні глава дер жави — Президент, парламент — Верховна Рада — оби раються громадянами України на основі загального, рів ного і прямого виборчого права шляхом таємного голо сування строком на п'ять років.

Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визна ється народ України.

48. У чому відмінність між абсолютною і парламентською монархією?

Монархія характеризується зосередженням верховної державної влади в руках одноосібного глави-монарха, спадкоємністю (безстроковістю) цієї влади, а також тим, що вона не є похідною і підзвітною до будь-якої іншої влади, органу або виборців, – окрім Бога.

Різновиди монархій:

Абсолютна характеризується повною владою глави держави та відсутністю конституційного устрою.

Обмежені, тобто такі, де влада монарха обмежується іншими владними структурами, досить різноманітні. Так, становій притаманна наявність станових представницьких установ і контроль за вищою владою з боку правлячого стану. Дуалістична характеризується дуалізмом влади монарха й парламенту, широкими повноваженнями монарха у виконавчій сфері. Парламентська, або конституційна, характеризується більш-менш розвиненими рисами конституційного устрою, обмеженістю влади монарха владою парламенту та виконавчих органів, зведенням функцій монарха лише до представницьких і церемоніальних.

Сьогодні монархії існують у 44 країнах світу, в тому числі в 11 європейських (Велика Британія, Іспанія, Швеція, Японія, Саудівська Аравія, Таїланд та ін.).

49. Назвіть відмінності між президентською і парламентською республікою.

Президентська республіка. Для цієї форми характерне поєднання функцій глави держави та глави виконавчої влади в одних руках – президента і відсутність посади прем’єр-міністра (може бути посада віцепрезидента). Виконавча влада (кабінет або адміністрація) формується та керується президентом, але парламент здійснює пильний контроль за її діяльністю. Президент також може контролювати дії парламенту, маючи

право відкладального вето, але не має права розпуску парламенту. Президент обирається загальнонародними виборами, які, власне, є визначальною політичною подією в країні. Типова модель президентської республіки існує в США.

Парламентська республіка. Тут глава держави (як правило – президент) не має повноважень виконавчої влади й обирається представницьким органом (парламентом). Уряд формується парламентським шляхом, тобто тими політичними силами, які перемагають на парламентських виборах, що стають центральною політичною подією. Головою виконавчої влади є прем’єр-міністр, який має широкі повноваження. Прем’єр-міністр або президент можуть мати право розпуску парламенту – переважно в тих випадках, коли результати попередніх виборів або зміни у розкладі політичних сил не дають змоги існуючому парламенту утворити дієздатний уряд. Парламентські республіки існують у Німеччині, Італії та інших країнах.

50. Чим відрізняються функції (повноваження) президента в президентській і парламентській республіках? Президентська республіка.Виконавча влада (кабінет або адміністрація) формується та

керується президентом, але парламент здійснює пильний контроль за її діяльністю. Президент також може контролювати дії парламенту, маючи право відкладального вето, але не має права розпуску парламенту. Президент обирається загальнонародними виборами, які, власне, є визначальною політичною подією в країні.

Парламентська республіка.Тут глава держави (як правило – президент) не має повноважень виконавчої влади й обирається представницьким органом (парламентом).

Спільними рисами президентської системи є:

1)президент виступає як глава держави;

2)президент є символом єдності держави;

3)президентська влада має певний правовий статус, наприклад, право вето (лат. veto – забороняю), який має на меті підтримку «конституційного балансу» між виконавчою і законодавчою владою.

Упрезидентській республіці президента обирають всезагальним прямим голосуванням або колегією виборщиків. Він виконує одночасно функції глави держави

івиконавчої влади. Як глава виконавчої влади він призначає міністрів або за згодою представницького органу, або на власний розсуд (Венесуела, Мексика). Уряд тут не має самостійного статусу , а є адміністративним органом президентської влади.Президент наділений правом вето на прийняття законів, яке парламент може подолати абсолютною або кваліфікованою більшістю. У президентській республіці, на відміну від парламентської, президент не володіє законодавчою ініціативою, не може розпустити парламент, а міністри не поєд-нують законодавчих функцій. Класична форма такого правління історично склалася у США, існує також у Мексиці, Уругваї, Венесуелі, Пакистані.

51. За якої форми правління уряд формується партією або коаліцією?

Партійна структуризація влади є противагою кланово-олігархічним і адміністративно бюрократичним джерелам її формування і засобам здійснення політиковладної функції у політичній системі, основою публічності, легітимності і політичної відповідальності владних інститутів. Партійна структуризація передбачає принципи і норми партійного формування інститутів політичної влади. Наприклад, уряд, виконавчі органи регіональної влади і місцевого самоврядування формують партії або коаліції партій, які становлять більшість представницьких (законодавчих органах), а партії, які становлять меншість, виконують роль опозиції.

52. Назвіть відмінності між унітарною державою і федерацією.

Унітарна держава централізована, у її структурі немає окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина система права, структура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поділяється на централізовану і децентралізовану. Централізована унітарна держава характеризується досить значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка).

Децентралізована унітарна держава передбачає регіональну або обласну автономію з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владні структури: державна адміністрація, регіональна влада і місцеве самоврядування.

Федерація — це об’єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади й управління, а також національні, соціальноекономічні й територіально-історичні відмінності. Федеративними державами є США, ФРН, Швейцарія, Канада. Суб’єкти федерації мають право видання власної конституції та законів, можуть мати власну правову і судову систему, власне громадянство, урядові законодавчі органи. Але обов’язково діє принцип субординації, тобто відповідальності законів суб’єктів федерації союзним законам пріоритету федеральних законів. Як правило, суб’єкти федерації не мають права на вихід із складу федеративної держави

53. Назвіть відмінності між конфедерацією і федерацією.

Федерація — це об’єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади й управління, а також національні, соціальноекономічні й територіально-історичні відмінності. Федеративними державами є США, ФРН, Швейцарія, Канада. Суб’єкти федерації мають право видання власної конституції та законів, можуть мати власну правову і судову систему, власне громадянство, урядові законодавчі органи. Але обов’язково діє принцип субординації, тобто відповідальності законів суб’єктів федерації союзним законам пріоритету федеральних законів. Як правило, суб’єкти федерації не мають права на вихід із складу федеративної держави

Конфедерація — це союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об’єдналися для досягнення певних цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.