- •Слов’янські мови серед інших індоєвропейських мов. Проблема балто-слов’янських мовних зв’язків.
- •Праслов’янська мова, значення порівняльно-історичного методу для її реконструкції.
- •Основні етапи розвитку праслов’янської мови. Характеристика змін, які відбулися у ранньопраслов’янський період.
- •Зміни, які відбулися у праслов’янській мові протягом пізнього періоду її розвитку.
- •Діалектні відмінності у праслов’янській мові як передумова поділу праслов’янського мовного ареалу на групи.
- •Найдавніші лексичні запозичення - свідченння контактів слов’ян з іншими народами.
- •Перші згадки про слов’ян в історичних джерелах.
- •Матеріальна культура давніх слов’ян, джерела знань про неї.
- •Слов’янське язичництво: ранні язичницькі культи.
- •Слов’янське язичництво: пантеон слов’янських богів переддержаної доби.
- •Етногенез слов’ян. Наукові теорії про прабатьківщину слов’ян.
- •Мовні дані у розв’язанні проблеми локалізації прабатьківщини слов’ян.
- •Питання існування писемності у слов’ян у дохристиянський період.
- •Створення слов’янської писемності.
- •Костянтин-Кирило та Мефодій - творці слов’янської писемності.
- •Кириличні пам'ятки
- •Наукові гіпотези щодо походження глаголиці.
- •Пам’ятки старослов’янської мови.
- •1.1 Мстиславове євангеліє
- •2.1 Київські листки
- •Роль слов’янської палеографії у розв’язанні питань походження слов’янських азбук.
- •Початок слов’янського книгодрукування.Інкунабули, палеотипи.
- •Загальна характеристика східнослов’янської групи мов.
- •30. Загальна характеристика західнослов’янської групи мов:
- •31. Загальна характеристика південнослов’янської групи мов.
- •Основні риси та історія розвитку української мови.
- •Основні риси та історія розвитку російської мови.
- •38. Основні риси та історія розвитку лужицьких мов.
- •39. Основні риси та історія розвитку болгарської мови.
- •40. Основні риси та історія розвитку македонської мови.
- •41. Основні риси та історія розвитку сербської мови.
- •43. Основні риси та історія розвитку словенської мови.
- •Етапи розвитку слов’янської філології.
- •Джерела слов’янської філології. Філологічні питання у слов’янській культурі від сереньовіччя до кінця XVII ст.
- •Слов’янське відродження та зростання інтересу до питань слов’янської історії, мови, культури.
- •Засновники наукової славістики: й.Добровський, п.Шафарик, є.Копітар.
- •Формуванння слов’янської філології як окремої наукової дисципліни.
- •О.Х.Востоков - один з основоположників наукової славістики.
- •Наукова діяльність
- •Заснування кафедр слов’янської філології в університетах Російської імперії. О.М.Бодянський, в.І.Григорович, і.І.Срезневський, п.Прейс.
- •1839—1842 Рр. Студентам Харківського університету.
- •Значенння діяльності о.О.Потебні для розвитку славістики.
- •Слов’янська філологія у Російській імперії у другій половині XIX ст. – на поч. Хх ст. О.О.Шахматов, п.Ф.Фортунатов, і.А.Бодуен де Куртене.
- •Слов’янознавство у Західній Європі у XIX ст.
- •Підсумки розвитку славістики у XIX ст.
- •Діяльність Ватрослава Ягича.
- •Розвиток чеської славістики.
- •Історія польскої славістики.
- •Славістика у хх ст. Форми організації наукових досліджень, міжнародне співробітництво, періодичні видання.
-
Слов’янське язичництво: ранні язичницькі культи.
Період первісно-общинних відносин у слов'ян, як бачимо, затягнувся. Насамперед це пояснюється тим, що серед них набуло великого поширення підсічне землеробство, яке вимагало спільних зусиль значної кількості людей.Однак з поступовим переходом до рального землеробства розпочалася індивідуалізація виробництва, зростала продуктивність праці, і тепер уже зі складу великих патріархальних сімей дедалі частіше виділялися малі сім'ї. Цей процес залежав від місцевих умов, тому відбувався нерівномірно.У першій половині І тис. н. е. на зміну первісній великій родовій патріархальній общині приходить сусідська (ще кровноспоріднена з нею) сільська територіальна община. Тож попередні родові зв'язки поступаються місцем новим — територіальним.Але це не означає, що кровноспоріднена система зовсім віджила. Старі й новоутворені роди продовжували спільно господарювати упродовж багатьох століть.Типовими східнослов'янськими поселеннями середини І тисячоліття були неукріплені села. Сільські общини, як правило, розселялися на чималих територіях. Якраз такий висновок випливає з повідомлення Прокопія Кесарійського про те, що анти (слов'яни) жили «в жалюгідних хатинах, розташованих на значній відстані одна від одної».Залежно від типу поселень деякі сільські общини VI—VIII ст. зводили й городища (гради) — укріплення, де тутешня людність ховалася від нападників.Хоч організація слов'янських общин залишалася родоплемінною, в них відбувалося станове (майнове) розшарування. Описуючи суспільний лад антів (слов'ян), візантійські автори VI — початку VII ст. констатували не лише наявність у них рабів, а й работоргівлю. Рабовласництво в антів безперечно існувало у IV ст. н. е., коли цар (рекс) Бож очолював боротьбу проти готів. Як оповідає Прокопій Кесарійський, анти під час одного з набігів у Фракію багатьох римлян пограбували й обернули на рабів.Спочатку рабів було небагато. Основними виробниками залишалися селяни. Але їхні господарства поступалися тим, де застосовувалася рабська праця. В сім'ях, що мали рабів, власність зростала. Очевидно, в них примножувалась і земельна власність.Наслідками розвитку станових відносин у східних слов'ян VII—VIII ст. були виокремлення ремесла й утворення міст (градів). У найдавніших градах, що зводились для захисту від нападників, жили й ремісники, які виготовляли знаряддя праці та зброю. Ремесло виникло на основі індивідуального виробництва, властивого сільським общинам. Нова система землеробства вимагала подальшого вдосконалення рального реманенту. Чимало археологічних культур середини І тисячоліття свідчить, що в землеробській техніці досить часто використовувалися деталі, виготовлені із заліза. Доказом значного розвитку тогочасного ремесла є поховання цієї епохи, в яких знайдено зброю, цінні предмети тощо.Археологічні матеріали свідчать і про те, що в середині І тисячоліття серед слов'янського населення були люди, які займалися лише військовою справою. Це — дружинники. Для них ратна служба була фахом. Вони становили привілейований (згодом панівний) прошарок тогочасного суспільства.Аристократична верхівка східних слов'ян передфеодальної доби створила дружинну організацію воїнів-професіоналів. Дружинники помітно вирізнялися з-поміж населення. Іноді вони жили в окремих, відведених для них місцях (укріпленнях чи градах). Провідники воїнів входили до оточення князя — головного командувача дружини. З цих людей пізніше сформувався стан бояр — великих землевласників-феодалів.Чи не всі дружинники мали рабів і збагачувалися за допомогою невільницької праці.Ці уклади всередині сільської територіальної общини сприяли появі трьох основних станів: 1) вільних селян-общинників; 2) рабовласників; 3) рабів.)
Із намаганнями первісних людей «задобрити» сили природи, щоб вони не завдавали шкоди, з´являються культи.
Земля залишалася матір'ю-годувальницею, силою, яку варто поважати і якій слід поклонятися. Із землею можна було розмовляти, чекати від неї відповіді щодо майбутнього врожаю. Вважалося, що вона певним чином відповість, потрібно лише прикласти до неї вухо і слухати. Якщо почується, що іде віз із вантажем, то буде врожай, якщо ж почується гуркотіння порожнього воза, то буде голод. Шанування землі спостерігалось також в інших обрядах, наприклад, у зверненні до неї з вибаченнями, присяганні землею, покладанні на голову шматка дерну або поїданні його на знак правдивості сказаного або правильності зробленого. Вважалося, що порушення клятви, брехня та відмова від звернення до землі за пробаченням караються неврожаєм.
Вогонь представлявся як сила, зіслана з неба «громовими стрілами», що може бути і корисною для людей (для приготування їжі, зігрівання та освітлення житла, відлякування диких звірів), і шкідливою (пожежі домів та посівів). Тому до вогню було особливе ставлення як до небесної сили; родинне та домашнє вогнище охоронялись, пізніше хатня піч зайняла особливе місце у людському житті. Вважалось, що вогонь має очисну силу, тому хати обкурювали, робили певні дії з вогнем над хворими.
Вода, яка теж уявлялась небесною силою, оскільки сходила на землю у вигляді дощу, могла не лише помагати людям (у вирощуванні урожаю, приготуванні їжі), а й шкодити (напр., під час повені, розливу рік, занадто частих чи затяжних дощів). Вода теж наділялась магічною та очисною силою (особливо так звана непочата вода). Тому існувало особливе ставлення до всіх водоймищ: річок, озер, ставів, джерел, потоків, колодязів — біля них здійснювались різні обряди та ритуали, приносилисьпевні жертви, щоб вода не завдавала людям лиха.
Культ грози пов´язувався з поклонінням вогню (грім, громові стріли, блискавка) та води (дощ). Гроза як поєднання цих двох стихій, уявлялась гнівом природи проти людей, а також покаранням, оскільки блискавка могла вбити людину чи підпалити житло, ліс. Тому в системі народних вірувань було багато обрядів, що мали на меті захистити від «гніву неба», існували певні обереги від грому та блискавки. До культу грози близький культ вітрів.
З культами землі та сонця тісно пов´язувався культ зерна та хліба. Вважалось, що зерно та хліб вбирають в себе сонячну енергію та силу землі. Тому ритуальний хліб випікався обов´язково круглої форми (за подібністю до сонця) і відігравав важливу роль у ритуально-магічній системі.
Культ дерев, тварин та рослин мав тісний зв´язок з уже схарактеризованими культами та віруваннями. Вважалось, що у старих Деревах (особливо у дубі) живе дух лісу. Тому біля них здійснювались певні обряди та поклоніння. Тварини (особливо кінь, цап, вовк, лисиця; земноводні —гадюки, жаби тощо) обожнювались як тотемні предки та перевтілені душі померлих; рослини — як ті, що мають особливу силу проти хвороб, вроків, магічну дію тощо. Особливого значення надавалось тим явищам природи, які, за віруваннями, мали зв´язок із потойбічним світом і могли передавати людям «таємні знання» із потойбіччя. Такими, зокрема, були вовк, що в міфології усіх індоєвропейських народів утілював смертоносне начало, вороний кінь, ворон; з культом орача був
пов´язаний культ орла, який уявлявся як такий, що навчив людей сіяти пшеницю та ін.
Культ небесних світил у давніх слов´ян, як і в багатьох інших народів, займав одне з найважливіших місць у системі поглядів, і виявлявся у поклонінні сонцеві, місяцю, зорям, а також сузір´ям, через які проходило сонце упродовж року. Із цим культом були пов´язані віруваня про роль і вплив небесних світил на життя людей та зміни природи, що відбувались під впливом змін у розташуванні сонця, фаз місяця, зоряних плеяд (таких як зміна пір року, збільшення чи зменшення дня і ночі). Як не дивно,але спочатку перше місце у цій групі відводилось місяцю (лунарний культ, тобто вшанування місяця). Вважалось, що саме він керує небесними водами, дощами та росами, колообігом води, а
відтак — впливає на врожай. Тому його вшановували спеціальними жертовними стравами — пирогами та варениками у вигляді неповного місяця. Пироги та вареники з начинкою дарів поля виготовлялись на знак поклоніння місяцю і були обов´язковою стравою свят з нагоди першої фази місяця.
Пізніше головна роль перейшла від місяця до сонця (солярний культ, тобто поклоніння сонцеві), яке відігравало не менш важливу роль у сільськогосподарській роботі. Сонце теж вшановувалося спеціальною жертовною їжею — круглими печеними бабками (білими хлібцями). Зоря вважалась божеством, що передавала людям різні повідомлення, зокрема у міфах сповіщала про народження богів і по творення всесвіту. Особливого значення набувало поклоніння сузір´ям та скупченню зір — Молочному Шляхо