12. Полярність трактування предметного поля фольклористики (із посиланнями на персоналії)

Предметне поле фольклору то розширювалося, то звужувалося. Спершу ним позначали всі явища матеріальної та духовної культури народу, пізніше — тільки народну словесність, народну поезію, усну народну творчість.  Слов’янські дослідники надавали перевагу поняттям «усна народна словесність» (Ф. Буслаєв), «народна словесність» (О. Веселовський, О. Потебня), «народна поезія» (І. Франко); в українській науці превалювали терміни «усна народна творчість», «народна поетична творчість», «усна народнопоетична творчість». 1985 року на нараді (при ЮНЕСКО) урядових експертів зі збереження фольклору для подолання термінологічної невпорядкованості, притаманної новітнім дослідженням, було запропоновано таке тлумачення: «Фольклор (у широкому розумінні — частина народної культури) — це колективна, заснована на традиціях творчість груп чи індивідів, зумовлювана надіями і сподіваннями спільноти як адекватне вираження її культурної та соціальної самобутності; фольклорні зразки та цінності передаються усно, шляхом імітації та іншими каналами. Його форми охоплюють мову, слово, поезію, музику, танці, жести, міфи, обряди, ремесла, архітектуру та інші різновиди художньої творчості».  Сучасна наука застосовує поняття «фольклор» у широкому значенні (комплекс словесних, словесно-музичних, музично-хореографічних, ігрових і драматичних різновидів народної творчості, традицій, звичаїв, обрядів, поглядів) і у вузькому (мистецтво слова, у просторі якого реалізовується філологічна зацікавленість дослідників). 

13.     Які гумористичні та сатиричні мотиви календарної поезії розгортають архаїчні мотифеми ?  До пізнього періоду творення належать і сатирично-гумористичні гаївки, у яких з іронією говориться про те, що колись сприймалось всерйоз, набуваючи магічного значення:  Злетів півень на ворота,        Хто не вийде на вулицю —  Крикнув «кукуріку»,      Короста до віку...  Частими у цій групі є діалогічні твори, у яких хлоп´ячий та дівочий хори передражнюють один одного: дівчата співають, що «дівоча краса, як весняна роса — у річечці пралась, на сонці сушилась», а «парубоча краса — у калюжі пралась, на тині сушилась»; що «дівчата — ясні та красні, — вони їли пироги в маслі», а парубки — «їли кашу недоварену, їли свиню недосмалену»; а хлопці співають навпаки. 

14. Виявіть поховальні мотиви в інших народнопоетичних жанрах.

Аналізуючи поетику поховальних обрядів можна виділити три  основні функціональні групи актів в обряді:  1. Обрядові дії, спрямовані на розрив кордону життя/смерті. Їхня  мета – допомогти померлим досягти іншого світу.  2. Обрядові дії, спрямовані на відновлення, укріплення межі між  життям і смертю. Їхня мета – замкнути смерть, оберегти живих від її  втручання.  3. Обрядові дії, спрямовані на встановлення контакту через межу  між життям і смертю, наслідком якого має бути спокійне і заможне  існування живих.  Така ж тенденція зберігається в інших фольклорних площинах:  поховальних іграх, голосіннях.  Основними формами відображення «відвідин» мертвими живих у  фольклорних текстах є мотиви: «приходу» покійника до живих родичів у  їхніх снах чи мареннях; нагадування про себе через знаки. Покійні,  зазвичай, «являються» або вночі, або тоді, коли живі дивляться у дзеркало  чи телевізор, тобто зорово звернені в «інший світ». Страх перед такою  «гостиною» померлих має для живих родичів іншу природу, аніж боязнь  нечистої сили. Небезпека криється саме у силі родинних зв'язків, яка руйнує  межу земного і потойбічного. Найпоширенішою причиною «приходу»  померлих є надмірна туга за ними живих та навпаки. У народній легенді із  записів Б.Грінченка «Гріх довго плакати за мертвим» розкривається уявна  причина, яка пояснює можливість порушення кордонів локусів: «У однієї  жінки вмер син, а вона все плаче за ним... Так він раз уночі прийшов та й  каже: «Доки ви, мамо, будети мене мучить? Ви тут плачете, а в мене там  спокою нема. Гляньте, скільки вже ви сліз наплакали. Оце ж мені їх треба  збирать та з собою носить». Вона глянула, аж він повнісіньке відро держить.  Так вона каже: «Не буду вже, синку, плакати». Та вже й не плакала, і він до ВІСНИК приходив». Мотив повернення по жінку (дівчину) чоловіка  (нареченого) є актуальним для української демонологічної легенди.  Наприклад, у варіанті «Про мертвяка» Павло (небіжчик – І.О.) повертається  вночі «шестьоркою (коней – І.О.) у кареті» за Катеринкою, яка за ним  тужила, «що трохи не вмерла»