34. Національно-культурні процеси в Україні наприкінці XVI - перш пол XVII ст.

Важливою рисою формування й становления української культури, особливо з другої XVI і в першій половині XVII ст.,була підпорядкованість її розвитку і інтересам визвольної боротьби українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католи­цизму й унії. Одночасно із збройною боротьбою на Україні дедалі ширше розгорталася ідеологічна боротьба, спрямо­вана проти намагання польських феодалів і католицького духівництва денаціоналізувати й окатоличити українське населення. В ідеологічній боротьбі, в якій український на­род відстоював свою національну самобутність і незалеж­ність, своє право на історичне існування, найактивнішу участь брало міське населення, оскільки міста були еконо­мічно більш розвинені, а міські жителі більш освічені й консолідовані. У центрі ідеологічної боротьби стояли ство­рені міщанами церковні братства, які протистояли католи­цизму й унії, дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про за­снування друкарень і видання літератури, особливо поле­мічної, а також підручників і т. ін. Наприкінці XVI ст. у культурному житті України особливо велику роль відігра­ли міста Львів і Острог, а з початку XVII ст. центром освіти і науки став Київ.

Однією з важливих ознак народності є мова, тому в 16-17 ст, українська мова, особливо розмовна, дедалі розвивалася. Найяскравіше формування укра­їнської мови і участь народних мас у творенні духовної культури виявилися в усній народній твор­чості. Продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми печатка­ми сягає в давнішні часи,— весільні пісні, поховальні голо­сіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо. Та особливе місце в усній народній творчості цього пе­ріоду займають історичні пісні та народні думи — героїч­ний епос України. Найбільш ранні думи належать до XV — XVI ст. У думах, поряд із змалюванням трагічної долі невільників у турецько-татарському полоні, оспівуєть­ся боротьба проти турецько-татарських загарбників, проти польсько-шляхетських гнобителів, показується відвага й хоробрість борців, героїв-богатирів — селян, козаків та їх­ніх ватажків Байди, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та ін.

Розвивалася оригінальна і поширювалася перекладна література. Як і раніше, з'являлися твори ораторсько-проповідницької (проповіді, повчання, учительські євангелія), житійної, паломницької літератури, історичні твори — лі­тописи. Одночасно з традиційними жанрами в літературі виникали і нові жанри — посвяти, передмови й післямови до друкованих книжок і різноманітного типу вірші — епі­грами, емблеми, панегірики, декламації, інтермедії, поле­мічні, історичні, морально-дидактичні вірші та ін. У віршах прославлялася боротьба проти ворогів, оспівувалася вір­ність вітчизні. Та найбільше значення мала полемічна література, що особливо розвинулася у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з посиленням польсько-шляхетського гніту, наступу католицизму на Україну і насильницьким насадженням унії. Відомо близько 140 полемічних творів з часів XVI — першої половини XVII ст., з яких близько 80 написано католиками та уніатами і близько 60 — пра­вославними. Вершиною розвитку полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського (1545—1550 — приб. 1620), що серед письменників-полемістів займає особливе місце. Він виступав із рішучим протестом не тільки проти національно-релігійного, а й соціального, класового гноблення, на захист простих людей — селян і міщан. Вся його творчість пройнята глибоким демократизмом, любов'ю до простого народу, ідеями соціальної рівності. Разом із тим Вишен­ський був полум'яним патріотом своєї вітчизни, ратував за її національно-релігійну незалежність, за її визволення з-під гніту іноземців, за вільний розвиток.

У XIV — першій половині XVII ст. з формуванням української на­родності та її культури розвива­лось і мистецтво, в якому дедалі більше виявлялися національні риси.

Зароджується театральне мистецтво. З'являється вір­шована шкільна драма, зароджується комедія у формі ін­термедій на побутові теми, які виконувалися в антрактах між актами драми. У XVII ст. бере свій початок і вертеп — ляльковий театр. Розвивалася і музична культура, основою якої була усна пісенна народна творчість. Музика широко вивчалася в братських школах. У шко­лах при церквах, монастирях, у маєтках окремих феодалів існували хорові капели. З XVI ст., особливо з його кінця, церковний спів став багатоголосим.

Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг та розвиток друкарства. В Україні книгодрукування розгорнув російський першодрукар Іван Федоров, який після видання разом із своїм помічником Петром Мстиславцем у Москві першої відомої датованої друкованої книги в Росії «Апостола» 1564 р. і «Часовника» 1565 р. внаслідок переслідувань ви­щого духівництва й частини боярства змушений був перей­ти за «литовський рубіж». У 1572 р. Федоров з Білорусі перебрався до Львова і у 1573 р. на кошти, зібрані неба­гатими міщанами, заснував там друкарню. З неї у ,1574 р. вийшов «Апостол» — перша друкована книга в Україні, що повторювала московське видання цієї книги. Того ж року Федоров надрукував і другу книгу — перший східнослов'янський «Буквар».

Через брак коштів Федоров уже в 1575 р. залишив Львів і пізніше влаштував друкарню у м. Острозі. У цій друкарні, що містилася поруч з відомою Острозькою школою, в 1580 р. була надрукована «Книга нового заві­ту», а в 1580—1581 рр.— славнозвісна «Острозька біблія», перше повне видання біблії в перекладі на старослов'ян­ську мову. Після заснування Федоровим друкарень у Львові й Острозі наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. ви­никли і діяли також інші друкарні.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст., у зв'язку з наступом католицизму й насадженням в Україні уніатства, з одного боку, та розгортанням визвольного руху — з другого, загострюється боротьба і в галузі шкіль­ної освіти. Єзуїти після відкриття у 1570 р. у Вільні своєї колегії, наприкінці XVI — на початку XVII ст. у містах України (й Білорусі) відкрили цілу низку своїх колегій — у Ярославі, Замості, Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі та в деяких інших містах. Суворо регламентоване, навчання в єзуїтських колегіях було схоластичним, підпорядкованим вихованню фана­тичної відданості католицизму. Відкривалися й уніатські школи.

Та основна маса українського народу, за винятком ча­стини найбільших феодалів, що полонізувалася, залишила­ся вірною православ'ю і не посилала дітей навчатися ні до єзуїтських колегій, ні до уніатських шкіл. Найважливіше значення мали православні слов'яно- руські школи, що були дійовим знаряддям у боротьбі українського народу проти польсько-католицького на­ступу. Серед цих шкіл одне з перших місць належало Острозькій школі, відкритій близько 1576 р. зусиллями й на кошти українського князя К. К. Острозького (1526— 1608). Острозька школа мала значний вплив і на організацію та постановку навчання в братських школах. Першою такою школою стала заснована у 1586 р. Львівським братством школа у Львові. Братські школи мали демократичний характер, у них навчалися діти міщан, козаків, нижчого духівництва, дріб­ної шляхти. У школах вивчали старослов'янську, а часто й народну українську мову, польську й латинську мови, а також «сім вільних наук».

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виникла Києво-братська, або Києво-Могилянська колегія. Уже з перших років свого існування ця колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів і польських академій.

Крім братських шкіл, на Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст. - при церквах у селах і сло­бодах існували численні парафіяльні, «дяківські» школи, в яких навчалися діти селян і козаків. Подібні школи виникли і на Запоріжжі.

Також розвивалася архітектура, будівництво замків, живопис.

Отже, протягом XIV— першої половини XVII ст., в складних умовах роз'єднаності українських земель і від­сутності єдиної української держави, розвивалась україн­ська національна культура. З посиленням національно-релігійного й соціального гноблення, насильницької політики покатоличення й полонізації, що її проводили урядові ко­ла й феодали Польщі, розвиток української культури на­прикінці XVI — початку XVII ст. набув характеру національно-культурного відродження. Зберігаючи й розвиваю­чи рідну мову й культуру, український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну неза­лежність, на свою самостійність.