6.5. Розвиток української культури в XVIII ст.

Особливістю культури України XVIII ст. було те, що на Гетьманщині, з одного боку, Правобережжі та Західній Україні - з іншого, вона, розвиваючись в різних умовах, не могла не зазнавати впливу культури держав, в складі яких знаходилась, але, попри все, зберігала свою самобутність.

На землях Лівобережної України, яка зберігала ще залишки автономії, склалися більш сприятливі умови для культурного розвитку. Тут, як і на Слобожанщині, характерною рисою був досить високий рівень освіти. В більшості сіл існували школи, в яких навчались діти старшини, козаків і навіть селян. Так, на Слобожанщині в 30-х роках XVIII ст. існувало більше ніж 130 трирічних шкіл, на Лівобережжі їх було 866. Це пояснюється тим, що з розвитком продуктивних сил зростали вимоги суспільства до рівня освіти. Показово, що початкові школи засновувались населенням, яке розуміло важливість навчання дітей. Сільські громади запрошували вчителів на роботу і за свій кошт утримували їх.

У XVIII ст. діти та підлітки здобували знання при канцеляріях адміністративних установ та через систему учнівства в ремісничих цехах. Після реформи 1786 року в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі були відкриті народні головні училища для дітей дворян, а в повітових містах - дворічні училища, де учні вивчали історію та мови. Іноземці зі здивуванням констатували, що в Україні майже все населення вміло читати, писати і рахувати.

Якісну середню освіту в Україні давали колегії - Чернігівська, Харківська та Переяславська, які також були відкриті на початку XVIII ст. Лише в Чернігівській колегії щорічно навчалось 700-800 студентів. В колегіях викладали українську, російську, французьку, німецьку та італійську мови, а також історію, географію, малювання та ін.

Справжнім центром освіти продовжувала залишатись Києво-Могилянська академія (офіційно з 1701 p.), яка довгий час забезпечувала по-європейському освіченими людьми не лише Україну, а й Росію, Білорусію, південнослов'янські країни. В академії навчались діти старшини, духовенства, заможних козаків, зрідка - селян. Тут також вивчали слов'янські мови, латину, грецьку та західноєвропейські мови, історію, географію, математику та ін. За прикладом європейських навчальних закладів, філософію, поетику, риторику, богослов'я вивчали латинською мовою. Це давало можливість випусникам академії продовжувати навчання в університетах Кракова, Праги, Лейпціга, Рима, Парижа. Академія мала велику бібліотеку, яка нараховувала у 80-х роках XVIII ст. до 10 тис. книг. Не дивно, що вона вважалась одним з перших за своїм значенням навчальним закладом Російської імперії. В числі її вихованців були й видатні діячі української культури - філософ і письменник Г. Сковорода, композитори М.Березовський, Д. Бортнянський, архітектор І. Григорович-Барський, вчені П. Загорський, О. Шумлянський, І. Гізель, С.Яворський, Ф. Прокопович, І. Кониський та ін.

Вже у XVIII ст. українська старшина неодноразово зверталась до царського уряду з проханням відкрити в деяких містах України університети. Але московський уряд не поспішав задовольнити ці прохання. І лише в 1805 році в Харкові було відкрито перший у східній Україні університет.

Значного розвитку в Україні досягло друкарство. Тут видавалась різноманітна література - від богослов'я до календарів, збірників пісень, навчальних посібників, господарських порад. Ця література розповсюджувалась далеко за межами України. Друкарні стали помітними культурними осередками, особливо Київська, Чернігівська і Львівська. Навколо друкарень гуртувались вчені, літератори, перекладачі, художники, гравери. В Україні діяло досить багато друкарень, але вони не могли задовольнити зростаючі потреби тогочасного суспільства. Тому поряд з друкованими виданнями набувала поширення рукописна література найрізноманітніших жанрів: історичні повісті, літописи, мемуари, збірки пісень і віршів, драматичні твори та ін. Особливо популярними були в той час літописи Самовидця, Грабянки і Величка, в яких оспівувалось героїчне минуле українського народу, українського козацтва.

Видатною постаттю того часу був Григорій Савич Сковорода -просвітитель-гуманіст, філософ-мандрівник, поет і музикант. Випускник Києво-Могилянської академії, він був вихований на ідеях гуманізму, віри в людину, добро і справедливість. Після закінчення академії працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах, а останні 25 років свого життя мандрував по Україні, проповідуючи серед народу свої погляди. За своїми переконаннями Сковорода був демократом-просвітителем. Він першим з українських філософів виступив з рішучою критикою Біблії, але водночас намагався відшукати в ній прихований зміст, невидиме духовне начало.

Г. С. Сковороді належить почесне місце і в розвитку української літератури. Він був автором численних філософських і літературних творів. Його байки і вірші містили в собі багато приказок і прислів'їв, були пов'язані з народними казками, піснями тощо. Його демократизм, глибокий патріотизм, філософське світосприйняття мали глибокий вплив на наступні покоління українських письменників і на розвиток української суспільно-політичної думки взагалі.

В українській літературі другої половини XVIII ст. відбувались значні зміни. Вона поступово звільнялась від релігійного впливу і набирала світського характеру. Почала формуватися нова література, яка витіснила попередні жанри і стару книжкову мову, в художні твори все більше проникала жива народна мова. Наблизив літературу до життя поет, драматург і філософ Феофан Прокопович. У 1798 році вийшли з друку перші три частини поеми І. Котляревського "Енеїда". Це був перший твір, написаний сучасною українською літературною мовою, який поклав початок нової української літератури.

У XVIII ст. активно розвивалась і історична наука. Вчені та політики звертались до історичних витоків українського народу, намагались визначити його роль і місце у світовому розвитку. Тоді ж з'явились і перші праці з вітчизняної історії - "Хроніка" Ф. Сафоновича і "Синопсис" невідомого автора. В другій половині XVIII ст. П. Симоновський написав історичну працю "Краткое описание о казацком малоросийском народе и о военных его делах".

В Україні великим успіхом продовжував користуватися вертепний театр. Щоправда, театральне мистецтво існувало переважно в попередніх формах шкільної драми і вертепу. Наприкінці XVIII ст. з'являються кріпосні театри, які влаштовували поміщики у своїх маєтках. Важливою віхою в розвитку театрального мистецтва стало відкриття в Харкові в 1789 році першого в Україні постійного театру.

Як і раніше, в Україні на досить високому рівні розвивалась музична культура, основу якої становила народна творчість. Багатство та мелодійність народної пісні стали основою розвитку професійного музичного мистецтва. Його становленню сприяли музичні школи, які діяли при академіях, колегіумах. У 1737 році в Глухові було відкрито спеціальне музичне училище. Видатними композиторами того часу були М. Дилецький (його "Граматика музична" була основним підручником з теорії музики), М.Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський. їх музичні твори — опери, хори, симфонії, концерти - були широко знані в Європі.

Великою популярністю користувались українські виконавці: царська хорова капела наполовину складалася з українців, з неї почав свою карколомну кар'єру О. Розумовський. Великою пошаною народу користувались народні співці: по селах і містах мандрувало багато бандуристів, кобзарів.

Розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Тут також спостерігається перехід від середньовічних канонів до національних форм з виразними демократичними елементами. В галузі живопису найбільш відомі твори Д. Левицького і В.Боровиковського. Але, на жаль, ці українські художники жили і творили далеко від батьківщини, і їх творчість була слабко пов'язана з Україною. Розвивалися іконопис і портретний жанр. Широкого поширення набули картини на історичні та міфологічні теми, картинки з зображенням козака з бандурою під дубом (так званий "Козак Мамай"). Розвивався народний живопис. Численні художники - вихідці з народу прикрашали розписом храми, будинки, малювали портрети.

Істотних успіхів досягла Україна в галузі архітектури, де панувало бароко (українське чи козацьке бароко). Видатними українськими архітекторами були І. Григорович-Барський, С. Ковнір.

Славилась Україна і талановитими скульпторами - М. Фогевич, І. Оброцький та ін.

В українському суспільстві зростав інтерес до наук, що мали практичне використання: астрономії, фізики та біології, медицини, математичних знань.

У другій половині XVIII ст. в Києво-Могилянській академії були відкриті класи чистої математики (алгебра і геометрія), а також змішаної математики, в яких викладали цивільну і військову архітектуру, механіку, гідростатику, оптику, тригонометрію, астрономію та ін.

Широкого розповсюдження набули медичні знання, які надавались Києво-Могилянською академією, медичними школами Росії та за кордоном. Чимало випускників Могилянської академії стали відомими лікарями, викладачами медичних закладів Росії. Вони ж засновували лікувальні заклади в Україні і Білорусії, Росії і Грузії. У 1707 році в Лубнах відкрили першу в Україні аптеку. У 1787 році в Єлисаветграді (нинішній Кіровоград) відкрилась перша в Україні медична школа.

Культурний процес в українських землях значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав вживання української мови, залишивши її лише в церковній сфері, а потім і царський уряд у 1720 р. заборонив книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а в другій половині XVIII ст. всі освітні заклади Лівобережжя і Слобожанщини перейшли на російську мову.

Після ліквідації української автономії царизм посилив колонізаторську політику. До кінця XVIII ст. в Україні різко зменшилася кількість шкіл, а в утворених народних училищах викладання велось російською мовою і за російськими підручниками. Українська література, наука відчували на собі вплив російської культури, а більшість українських авторів змушені були писати свої твори російською мовою.

У важких умовах розвивалась національна культура на західноукраїнських землях, де панувала польська шляхта. Вона підтримувала навчальні заклади, що були під егідою католицької церкви і обслуговували дітей магнатів, шляхти, духовенства. Українська мова зменшувалась тільки в

початкових школах, але їх кількість неухильно скорочувалась. Середні школи і заснований ще в 1661 році Львівський університет давали досить високу освіту, але вони не були українськими і сприяли денаціоналізації корінного українського населення. Отже, національне гноблення гальмувало розвиток національної науки, літератури, мистецтва.

Борисенко

Лекція 21 Зміни в культурі другої половини XVІІ—XVІІІ СТ.

Матеріальна культура

Звичаї та обряди

Усна народна творчість.

Освіта

Книгодрукування.

Мистецтво

Матеріальна культура. Матеріальна культура багато в чому визначає етнічне обличчя народу. В процесі історичного розвитку відбувається постійна еволюція її складових, у ході якої відмирає старе, несуттєве, а залишається найіс­тотніше. З'являються нові риси, які відбивають ті зміни, що сталися в суспільстві. Це життєвий процес кожної на­родності чи нації.

З розвитком господарства в період пізнього середньо­віччя вдосконалювалися сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці. На відміну від попередніх років форма ле­меша українського плуга стала асиметричнішою, а регу­лювання легшим. Вік набув звичного для нас вигляду, хоча й мав певні відмінності в тому чи іншому регіоні. Напри­клад, на Поліссі з його супіщаними ґрунтами люди широко користувалися легкими плугами. В українців уперше серед слов'ян з'явилося багатозубе бороноподібне рало, набага­то продуктивніше за свого однозубого попередника. Полі­ська соха, хоч і залишалася подібною до білоруської та російської, мала й свої особливості: вона відсувала грунт лише на один бік, а не на обидва, як це робила російська соха. На зміну дерев'яним волокушам у центральних райо­нах прийшла дерев'яна борона.

Удосконалювалися також ручні знаряддя обробітку ґрунту. Традиційна в українців мотика почала змінюватися й набула форми сапи різної конфігурації. Масивнішою са­пою обробляли землі під виноградники, кавуни й дині, а легкою — піл городні культури.

Землю засівали зерном із мішка, взятого на перев'язь через плече. Тільки на Поліссі люди насипали його, як І росіяни, в легкі дерев'яні корзини. Зернові культури жали переважно серпами, а косили лише гречку й траву. Льон і коноплі рвали руками. Зерно молотили традиційними ціпа­ми, але почала вже ширше використовувати й каток. Інко­ли хліб вимолочували кіньми, проганяючи їх кілька разів по розкиданих на току снопах. Зерно віяли вручну за допо­могою дерев'яних лопат, підкидаючи його вгору. Щоправ­да, деякі умільці вже винайшли для цього дерев'яний мли­нок — простий, але надійний машинний пристрій. Зерно мололи жорнами, у водяних млинах і вітряках, яких ста­вало дедалі більше.

Деякі зміни відбувалися й у ремісничих знаряддях пра­ці. Люди частіше використовували при обробці конопель і льону дерев'яні терниці, гребні й веретена для виготовлен­ня тканин. Поряд із вертикальним став застосовуватися го­ризонтальний верстат. Швидко впроваджувалося водяне колесо, яке значно підвищувало продуктивність праці. З його допомогою мололи зерно, кували залізо, терли й фолювали сукно, навіть пиляли дерево на лісопилках (тар­таках). У 1751 р. у Батурині під керівництвом іноземного майстра Гиршбергера почала діяти машинна «пильниця».

Зміни в суспільстві супроводжувалися змінами й в за­собах пересування. Заможна старшина наслідувала євро­пейців і заводила собі іноземні карети. За їхнім зразком місцеві майстри робили й прикрашали коляски-напівкарети, «будки», «стальні». Для освітлення дороги спереду чіп­ляли ліхтарі зі слюдяними шибками. В таких каретах мож­на було подорожувати досить комфортно. Користувалися також бричками, лінійками, таратайками тощо. Для пере­везення вантажів виготовляли вози, котрі у разі необхід­ності можна було подовжувати. Кузови мали різні фор­ми — глибокі й мілкі, довгі та короткі — у вигляді доща­них, драбинчастих і плетених коробів. Удосконалилися чу­мацькі мажі. Деякі з них були оздоблені як справжні ви­твори мистецтва художньою різьбою й національним роз­писом. У другій половині XVIII ст. з'явився різновид ма­жі — хура, У цей час ширше почали використовувати гнуті ободи. Для їх виготовлення будували спеціальні печі, ста­вили великі котли і різні пристрої. Взимку люди їздили різноманітними саньми — ґринджолами, оплетами, глабця­ми тощо.

Засобами пересування на воді були довбанки, байдаки, липи, обшиванки, баркаси, струги, окренти, шугалії, шкути, дуби, лодьї. Вантажі перевозилися плотами, зв'язаними лозою або мотузками. Переправлялися через річки за до­помогою паромів або човнів. Будували також наплавні мости.

Як і раніше, забудова українських поселень була різно­манітною — вуличною, безсистемною, круговою, рядовою тощо. Якщо на Поліссі, наприклад, переважала вулична забудова, то в лісостеповій та степовій зонах — безсистемна. Однак і тут поступово формуються вулиці, обабіч яких розташовувалися хати й городи. Жителі часто обкопували села ровами або обгороджували земляними валами. Проте загалом оборонні споруди поступово старіють, осипаються і зникають. На красивих і зручних місцях височіли церкви, а на околицях — вітряки.

Для спорудження житла використовували здебільшого місцеві матеріали. Зі зникненням лісових масивів населен­ня степової та лісостепової зон почало будувати так звані хати-мазанки. Каркас робили з тонкого дерева чи хмизу й обмазували з обох боків глиною. Печі ставили з димарями, і це дивувало подорожніх, котрі відзначали чистоту й аку­ратність українських жител. Такими особливостями, як глиняні підлоги, відсутність підклітей і погребів українське помешкання суттєво відрізнялося від російського. На Пів­нічному Причорномор'ї житла споруджували з ракушняка, а на Буковині, в Карпатах, Закарпатті та Поліссі основним будівельним матеріалом залишалося дерево. На Запоріж­жі незаможні люди копали землянки або бурдюги з оплетеними хмизом стінами й накатом з дерева. У карпатсько­му регіоні населення ставило довгу хату, а під одним з нею дахом — комору, хлів, стайню та інші господарські будівлі, В решті регіонів господарські приміщення заможних лю­дей будувалися окремо.

Хати простих людей були переважно двокамерними (кімната—сіни), а заможних — інколи й трикамерними (світлиця—сіни—світлиця). Козацька старшина, заможні міщани й пани зводили багатокімнатні, інколи й двоповер­хові будинки із заскленими вікнами. Для кращого обігріву викладали груби й оздоблювали їх високохудожніми ках­лями та настінними розписами. У звичайних житлах печі й груби часто розмальовували за близькими й зрозумілими сюжетами.

Значні зміни відбуваються й в одязі. З розвитком ману­фактур на зміну домотканим полотнам і сукну приходять фабричні тканини, хоча ще тривалий час чимало цієї про­дукції виробляли на традиційних верстатах. Якщо багатії носили одяг переважно з дорогих тканин іноземного вироб­ництва (шовку, оксамиту, парчі, тонкого полотна), то зви­чайні— з дешевих, як правило, місцевого виробництва.

Основним натільним одягом чоловіків і жінок залиша­лася сорочка. Як і раніше, в ній був вузенький комірець переважно з червоним шитвом і двома поворозками для зав'язування. Сорочки носили поверх штанів або заправля­ли в них. Самі штани шили двох типів: у центральних і південних районах — широкі, у вигляді шароварів, а на Карпатах — вузькі, в обтяжку.

Жінки на сорочки вдягали запаски, обгортки, плахти. Поряд з ними у XVIII ст. дедалі частіше почали з'являти­ся спідниці, корсетки і юпки. Спочатку їх носили заможні, а потім і бідніші жінки. Поверх одягу полюбляли чіпляти прикраси із золотих чи срібних дукатів, хрестиків, намист тощо. Хто не мав грошей на дорогоцінності, обходився мід­ними чч скляними прикрасами. Жінка завжди залишалася жінкою і любила красиво вдягатися. Обов'язковим атри­бутом убрання заміжньої жінки вважався очіпок, на який пов'язувалися намітка, серпанок або хустка. Дівчата хо­дили простоволосі або в хустках. На свята дівчата з простих сімей прикрашали голови вінками з квітів, а замож­ні — так званими корабликами.

Чоловіки вдягали на голови шапки різних форм: в од­ному випадку — високі із суконним верхом, в іншому — з низьким плоским верхом. Як матеріал використовувалися смушки сивого, чорного чи сірого кольорів. Широку по­пулярність не тільки в Україні, а й за її межами почали здобувати решетилівські смушки (від містечка Решетилівка Полтавського полку).

Звичним для чоловіків і жінок був верхній одяг — сви­та й опанча. Дедалі частіше населення починало носити, особливо на Лівобережній Україні, кобеняки. На Півдні були поширені повстяні бурки, що захищали людей не тіль­ки від вітру та дощу, а й від легких морозів. Узимку ви­користовували кожухи з овечих шкур. Улітку ходили бо­соніж, а при холоді в постолах, чоботях, на Поліссі — в ли­чаках.

Характерною ознакою одягу запорожців були різноко­льорові верхи шапок у козаків різних куренів, а також ша­ровари. Виборні городові козаки вже мали певну уніфор­му— синій каптан, білі штани, шапки з червоною околи­цею та чоботи. Козаки-підпомічники не мали форми, а но­сили повсякденний одяг. За холодів поверх каптана напи­нали опанчу. Вона опускалася до литок, мала накидні поли пі інколи розрізані внизу рукава, які закладалися за плечі.

Старшина, шляхта та інші можновладці брали за взі­рець зарубіжний одяг із дорогої тканини.

На початок XIX ст. їжа українців урізноманітнилася й стала більш поживною. Як і досі, найчастіше вживалися Традиційні каші, лемішки, кваші, кулеші, галушки. Багато споживали хліба. Поряд із ними дедалі частіше на столах з’являвся борщ, заправлений товченим нутряним салом — здором. Існували різновиди борщу — зелений, з капустою і буряками, буряковим квасом та іншими компонентами. В приготуванні борщу фантазія українських майстринь не знала меж.

На другі страви подавали локшину, вареники, гречані пампушки, кисіль тощо. Основною калорійною їжею людей стало свиняче сало Його, як і сьогодні, їли в різному вигляді, й воно не раз рятувало людей у скрутні година жит­тя. З м'ясних страв найчастіше вживали, за І. П. Котля­ревським, «баранів варених», «ковбаси», «свинячу голову до хріну», «смажені кури, гуси, качки», з «підливою інди­ки», «хляки», «печінку», смажену «ветчину» тощо. Дуже поширеними були рибні страви з карасів, сомів, щук, ля­щів, линів, тарані, чехоні тощо. Вони подавались у смаже­ному, вареному, в'яленому, сушеному, солевому виглядах. Люди могли ласувати й осетровими рибами, які водилися в Дніпрі та Чорному морі.

Ласощами вважалися бублики, пірники (пряники), ма­ковники, макуха, патока, буханчики пшеничні, коржі, мед, кавуни, дині, фрукти у свіжому та сушеному вигляді. Пили сирівець, квас, узвар. Робили різноманітні горілки — прос­ту, оковиту, тернівку, яблучну, ганусівку тощо.

При достатку харчувалися чотири рази на день. Найситнішими періодами були осінь, коли завершувалось зби­рання врожаю, та початок зими, коли починався забій ху­доби. Найголоднішими — кінець зими і початок весни: тоді в їжу йшли трави — лобода, щавель, різні дикоростучі пло­ди і ягоди. Найкраще харчувалися заможні люди їжа в них була більш різноманітною і поживною, ніж в основної маси людей.

Звичаї та обряди. Духовна культура народу вбирає в себе колективну пам'ять людей. Найголовніше місце в ній належить обрядам і звичаям, які визначають норми пове­дінки людей у суспільстві. Сімейні обряди та звичаї укра­їнців своїм корінням сягають глибокої давнини, часто на­віть язичницьких вірувань. Людина переживає три найврочистіші моменти — народження, одруження і смерть. Саме з ними пов'язані найчастіше обряди та звичаї, котрі несуть на собі вплив давніх традицій.

Сім'я в Україні мала патріархальний характер, коли її очолювали батько або дід. Вони визначали господарське, економічне, сімейне й духовне життя родини Але велика роль належала й жінці. Після смерті чоловіка вона ставала головою роду, хоч часто це траплялось і при чоловікові. Життя в Україні другої половини XVII—XVIII ст. склалося так, що чоловіки значну частину року не були вдома. Часті воєнні походи й торговельні справи надовго відривали їх від домівок, і тоді владу в сім'ї перебирала жінка. Такі обставини змінювали характер української жінки. Вона ставала самостійною, заповзятливою, здатною вийти зі скрутного становища, незалежною і твердою за характе­ром, з високим почуттям власної гідності. Дружина Семе­на Палія Феодосія за відсутності чоловіка керувала жит­тям усього полку, не гірше за козака трималася на коні й иидавала полчанам універсали щодо виконання різних вій­ськових обов'язків. Дружина гетьмана Івана Скоропадсько­го керувала не тільки господарством, а й своїм чоловіком. І таких прикладів було чимало.

У XVIII ст. велика сім'я, що складалась, як правило, з трьох-чотирьох поколінь, почала розпадатися. Головною причиною цього став дальший розвиток капіталістичних відносин. Він відривав чоловіків та жінок від родини й зму­шував їх іти в найми як у ближчі, так і у віддалені місцевості. Водночас для них відкривалася можливість розбага­тіти й дістати економічну незалежність від батьків. Най­швидше індивідуальні сім'ї почали створюватися в містах, повільніше — в містечках і селах.

Врочистостями були обставлені родини. Хрещення вва­жалося прилученням дитини до справжнього життя. На роль хрещених батьків запрошувалися, як правило, най­ближчі родичі — брати та сестри подружжя. Однак ними могли бути й найближчі друзі та сусіди, надійні й чесні люди, здатні замінити дітям справжніх батьків на випадок якогось лиха. Дітей виховували в дусі такої ж поваги до хрещених батьків, як і до рідних.

Традиційний весільний обряд українців складався з трьох частин — сватання, заручин і весілля. Коли парубок ставав на порі, батьки, за його згодою чи без неї, засилали поважних людей до дівчини. Ті з хлібом з'являлися в домі потенціальної нареченої і, як правило, в алегоричній фор­мі, з жартами й примовками, сватали дівчину. Після згоди батьків та дівчини, а школи й без її згоди, відбувалися заручини Батьки наречених сходилися й домовлялися про придане (посаг) і саме весілля. Серед багатих людей прак­тикувалися шлюбні договори між молодими, де перелічу­валися речі посагу й регулювалися майнові відносини між чоловіком і жінкою. На випадок розлучення майно повер­талося його власникові.

Головним дійством одруження вважалося весілля. Без нього шлюб був недійсним. Навіть якщо наречених вінчав піп, але не було весілля, то громада його не визнавала. Вінчання могло відбуватися до, під час і після весілля.

До весілля наречена та її сім'я готувалися заздалегідь. Пряли, ікали, вишивали, купляли різні речі. І на весіллі наречена виступала, як правило, «в білій вишитій сорочці, плахті, червоній запасці, червоних чоботях і білій свиті, з вінком на голові». Наречений одягався в сіру свиту й ша­ровари, підперезані яскравим поясом, червону або чорну шапку, взував чоботи.

Саме весілля відбувалось як урочисте, пишне дійство, веселе й щасливе. На нього збиралися вся родина з обох сторін, найближчі сусіди, друзі. Одружені жінки пекли ко­ровай із найкращого борошна. В неділю наречений іміту­вав викрадення нареченої. При цьому мусив сплатити за неї викуп братові або комусь із близьких родичів-чоловіків. Мати нареченої зустрічала нареченого на символічно­му коні — вилах або кочерзі. Тут же наречену покривали хусткою чи наміткою, що символізувало її перехід у стан одруженої жінки. Батьки роздавали гостям коровай, а ті обдаровували молодих. Після цього наречена з родичами їхала до хати молодого, де продовжувалося гуляння.

Розлучення відбувалося просто. Досить було заявити про це близьким родичам чи властям і внести невелику су­му, щоб шлюб визнавався недійсним. Церква боролася проти розлучень і врешті-решт добилася свого.

Найбільш християнізованим був похорон. На XVIII ст. вже утвердилися проповіді-казання, поминки покійних на 9 і 40 день після похорон та через рік.

Свята люди відзначали різними розвагами — піснями, танцями, ігрищами або ж іншими відповідними моменту дійствами. Серед свят найбільше шанували Різдво, Велик­день і день Купали.

Усна народна творчість. Освіта. Життя народу без уся­ких прикрас відображала усна народна творчість. У пере­казах, піснях, думах і легендах відбивалися найголовніші події. Серед них чи не на першому місці стояли визвольна війна XVII ст., її герой та проводирі Богдан Хмельниць­кий, Данило Нечай, Іван Богун, Нестор Морозенко та ін. Народні твори цього циклу пройняті героїкою, патріотиз­мом, ідеєю належності до єдиної епічної спільноти. Саме такими є думи «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун», історичні пісні «Розлилися круті бережечки», «Засвистали козаченьки», «Чи не той то Хміль» та ін.

У народній творчості віддзеркалювалась і соціальна те­матика. Найболючіше дошкуляла селянам тяжка панщина, і народ у своїй творчості не міг пройти повз неї, тому й склав примовку:

І в неділю пораненько У всі дзвони дзвонять,— Отамани з козаками На панщину гонять.

Крім звичайних переповідних сюжетів, народ підносив­ся до філософського узагальнення свого буття, задумував­ся над змістом свого життя, нерівністю серед людей:

Зле у світі, зле чувати, Тепер правди не видати. Тепер правду б'ють, карають, А неправду величають.

Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Ґонту, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка та ін.

Після повалення польсько-шляхетської влади народ України дістав кращі умови для культурного розвитку, ніж це було за панської Польщі. При багатьох церквах і монастирях Гетьманщини й Запоріжжя діяли приходські школи, де мандрівні дяки навчали дітей читати, писати й рахувати. Грамоту знали не лише заможні люди, а й бага­то простих селян, козаків і міщан, Антіохійський патріарх Паїсій Алеппський під час свого перебування у Києві був приємно здивований майже поголовною писемністю жите­лів Києва.

У XVIII ст. початкових шкіл на Лівобережній Україні було не так уже й мало. Принаймні їхнє співвідношення з кількістю сіл було кращим, ніж у XIX ст. У Ніжинсько­му полку в середині XVIII ст. діяло 217, Лубенському — 172, Миргородському — 37 сільських шкіл. їх кількість вважалася недостатньою, й передові люди заходилися розширювати шкільну мережу. Одним із них став лубенський полковник І. Кулябка. З його ініціативи в 1760 р. у полку почали навчати грамоти і військової справи одну тисячу козацьких та селянських дітей. Незабаром те ж саме вже робили і в інших полках, унаслідок чого кількість письмен­них людей стала збільшуватися. Однак період освітнього піднесення тривав недовго. З ліквідацією Гетьманщини в 1764 р. чисельність шкіл та учнів у них поступово змен­шилась. У 1789 р. на Лівобережній та Слобідській Україні відкрилися, як і по всій Росії, народні училища. З їх по­явою було покінчено з національною школою України й розпочато насаджування чужих за духом навчальних за­кладів.

Шкільна справа на Правобережжі переживала тяжкі часи. З наступом католицизму почала зменшуватися кіль­кість братських шкіл, які в першій половині XVII ст. вивели Україну в ряд найосвіченіших країн Європи. Закри­лися Кременецька й Гощанська, занепали колись знаме­ниті Львівська та Луцька братські школи. Вони були пере­довими для свого часу навчальними закладами. їхні ста­тути робили початкову освіту доступною для всіх, навіть для тих, «хто жив з милостині», Учителі мали ставитися з однаковою повагою до дітей як бідних, так і багатих лю­дей. Звичайно, життя вносило корективи у шкільну справу. Братства не завжди могли допомагати матеріально незабезпеченим учням, і ті мусили самотужки дбати про своє іс­нування. Поряд з українськими діяли школи для вірмен­ських, грецьких і єврейських дітей.

Після загарбання Східної Галичини (1772) австрій­ський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мо­вою навчання Проведена урядом Йосифа II шкільна ре­форма запроваджувала в краї одно- чотирикласні навчаль­ні заклади німецького типу. В сільській місцевості діяли приходські школи. Вони мали давати учням елементарні навички у сільському господарстві та промисловості. На Закарпатті існували однокласні приходські школи, а в міс­течках і містах — три- та чотирикласні.

Навчання у школах провадилося за підручниками, виданими у різний час і в різних місцях. Учителі продовжу­вали користуватися «Букварем» (1574) Івана Федорова. Згодом з'явилися також інші підручники, зокрема «Бук­варь языка славенска» (1679), виданий у Москві вихован­цем Києво-Могилянської колегії Симеоном Полоцьким. Діти вчилися читати за часословами і псалтирями. Найпопулярнішим підручником із церковнослов'янської мови на українським і російських землях протягом майже двох сто­літь була «Граматика славенскія правильное синтагма» (1619) Мелетія Смотрицького. Протягом 100 років голов­ним підручником з історії був «Синопсис», виданий у Ки­єві. З виникненням вищих навчальних закладів у Москві та Петербурзі тут почали готувати вчителів і для україн­ських шкіл. Тим самим посилювався наступ на українську мову, навчальну систему й виховання дітей.

Середню освіту в Україні давали колегії. Серед них у другій половині XVII ст. найавторитетнішою не тільки на українських, а й на інших слов'янських землях вважалася Києво-Могилянська колегія. З її стін вийшло чимало відо­мих діячів науки та культури всього слов'янського світу, її вихованець Іван Максимович у 1700 р. відкрив у Чер­нігові Малоросійську колегію, до якої приймали всіх бажа­ючих. У 1776 р. власті перетворили її на духовну семіна­рію. Прогресивно настроєна інтелігенція домоглася відкриття в 1738 p. Переяславської колегії. На Слобожанщи­ні з 1727 р. діяла Харківська колегія. Тут уперше в україн­ських школах стали викладатися такі предмети, як інже­нерна справа, артилерія й геодезія.

Вищих навчальних закладів на території України було мало. В 1701 р. царський уряд визнав Києво-Могилянську колегію академією. Вона мала восьмикласний із дванад­цятирічним терміном навчання курс. Вивчалися граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я, співи, малюван­ня, катехізис, геометрія, слов'яно-руська (тодішня літера­турна українська) мова, церковнослов'янська, польська, давньоєврейська та грецька мови. Давалися також певні знання з природознавства, астрономії, історії та географії. В академії дістали освіту багато видатних людей свого часу. Поступово царський уряд насаджував у ній релігій­ні предмети, й у 1798 р. їй надано статус духовного за­кладу.

На західноукраїнських землях вищим навчальним за­кладом у 1661 р. став Львівський університет. Після пере­ходу Східної Галичини під владу австрійської монархії уряд створив при ньому Український інститут із кількох кафедр. Але в цілому викладання в університеті велося ні­мецькою мовою. Уряд у 1790 р. фактично ліквідував само­стійність університету, підкоривши його владі відповідної урядової установи.

Книгодрукування. Мистецтво. Українські друкарні були не просто місцем виготовлення книжкової продукції. Нав­коло них групувалися кращі інтелектуали, які займалися наукою та культурою. Однією з найбільших друкарень в Україні залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Незважаючи на заборону Синоду друкувати світські кни­ги, вона продовжувала випускати у світ підручники, різні інструкції, наукові праці. Тільки в 1760 р. з її стін вийшло 2000 букварів. Були й інші видання. Існували приватні друкарні. З 1675 р. почала діяти Новгород-Сіверська дру­карня, пізніше переведена до Чернігова. З освоєнням Північного Причорномор'я з'являються друкарні в Єлисаветграді, Катеринославі, Харкові та інших містах.

Чи не найбільшою на західноукраїнських землях була Львівська друкарня, широко відома своєю продукцією да­леко за межами Галичини. Швидко нарощувала свою про­дукцію відновлена в 30-х роках Почаївська друкарня. її видання знали в Болгарії, Македонії, Сербії та інших міс­цях слов'янського світу.

Царський уряд усіляко намагався перетворити Украї­ну на свою духовну твердиню. Тому він перешкоджав упровадженню громадянського шрифту, який у російських друкарнях був уведений на початку XVIII ст. Тільки в дру­гій половині століття це відбулося в Україні.

Центром науки в Україні залишався Київ з його акаде­мією Тут готувалися й видавалися праці, які принесли славу Україні. З цієї академії вийшов один із найвизнач­ніших українських філософів Григорій Сковорода, Син незаможного козака з с. Чорнухи Лубенського полку Сковорода (1722—1794) став урівень з видатними мисли­телями свого часу. Після навчання у Київській академії він працював у Переяславській та Харківській колегіях, учив дітей козацької старшини, багато подорожував, одночасно популяризуючи свої ідеї. У філософії він, як і бага­то інших вихованців академії, став відходити від релігійної ідеології. У центр своєї системи філософ ставив людину. Показував її залежність від властей, всяких користолюб­ців, кар'єристів та чинодралів. Вихід із становища Сково­рода бачив у поширенні освіти, вдосконаленні самої люди­ни, а через неї і суспільства.

В Україні в другій половині XVII—XVIII ст. відбувся перехід від історичних знань до історичної науки. Перша визначна історична праця того часу «Синопсис» (1674) ймовірного автора Армашенка була видатною подією у житті слов'янського світу. На початку XVIII ст. виходять літописи Григорія Граб'янки й Самійла Величка. За своїм змістом вони значно перевершували літописи першої половини XVIІ ст. і фактично були одними з перших дос­коналих історичних праць в Україні. У XVIII ст. з'являєть­ся «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах...» Петра Симоновського. Вважаючи покозачення народу головним змістом історії України, Симоновський обґрунтував закономірність виняткових прав козацької старшини в суспільстві, у тому числі й на авто­номію. Подібні ідеї пронизували й анонімну «Историю Рус­сов или Малой России», що з'явилася в рукописах напри­кінці XVIII — на початку XIX ст.

Особливого поширення з другої половини XVII ст. на­була полемічна література. Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Феодосій Сафонович та інші обстоювали ідею єдності усіх слов'ян у бо­ротьбі проти Туреччини і Кримського ханства. У творах полемістів проводиться ідея близькості українського та ро­сійського народів, схожості їхньої історичної долі.

Відходили в минуле житійні оповідання, паломницька проза, шкільна драма. У другій половині XVIII ст. релі­гійна основа літератури поступається місцем світським мотивам. Книги стали писатися розмовною українською мовою. Нова національна українська література почала формуватися на базі народної творчості. В цьому й була її сила та перспектива розвитку. Першим класиком нової української літератури став Іван Котляревський (1769—1838).

Важливі зміни відбувалися в мистецтві. Художні полот­на дедалі більше відображали світські сюжети, людину з її світом. Поширюється олійний живопис. Кращі реалістич­ні риси простежуються в творах Григорія Левицького, Леонтія Тарасевича, Володимира Боровиковського та ін.

Удосконалюється містобудування. Архітектура цього періоду пов'язана з іменами Степана Ковніра (1695— 1786), Івана Григоровича-Барського (1713—1785) та інших зодчих України.

Незважаючи на несприятливі політичні умови, культу­ра Гетьманщини досягла свого апогея і визнання всієї Європи. Вихованці та професори Києво-Могилянської ака­демії високо цінувалися в багатьох країнах, насамперед у Росії. Феофан Прокопович фактично очолив русь­ку церкву і став ідеологом реформ Петра І, спрямованих на зміцнення влади монарха. «Вчена дружина» Прокоповича виступила ініціатором створення Академії наук у Пе­тербурзі й проведення ряду державних реформ. Стефан Яворський у 1701 р. на базі академії братів Ліхудів від­крив у Москві Слов'яно-греко-латинську академію — пер­ший вищий навчальний заклад у Росії. Він же став її пре­зидентом. До 1762 р. з 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були вихованцями Києво-Могилянської акаде­мії, а 95 її випускників працювали професорами.

Чимало українців зайняли посади єпископів і митропо­литів. Найпомітнішою фігурою серед них був Дмитро Туптало, митрополит Ростовський і одночасно автор знамени­тих чотиритомних «Четьїв-Мінеїв». Українські інтелектуали відіграли пидатну роль в організації шкільної мережі на просторах Росії. Тільки один Варлаам Ієницький відкрив семінарії в Астрахані, Коломні, Пскові, Суздалі. Гедеон Вишневський створив Слов'яно-латинську школу в Смоленську та школи в Дорогобужі. І таких прикладів чима­ло. Ректорами нововідкритих семінарій призначалися, як правило, вихованці Києво-Могилянської академії. Українські вчені й церковні діячі переносили на російський грунт кращі досягнення національної культури й суспільної дум­ки. Вони знайомили російських читачів із драматичною лі­тературою і театром, силабічною поезією. Багато зробили для навернення у християнство монголів, тунгусів, калми­ків та інших народів.

З початку ХУШ ст. починається своєрідна «україніза­ція» духовного життя російського суспільства Через впро­вадження тих елементів українізованої «руської» культу­ри, що вже були досить європеїзовані, Петро І намагався прилучити Росію до передової європейської культури. Але робилося це насильницькими методами, без урахування відмінностей української та російської культур, що викли­кало природний опір росіян.

Одночасно в Гетьманщині та на Слобожанщині працю­вали російські архітектори, малярі, інженери, які перено­сили російську культуру на український грунт. Давши по­штовх розвиткові російської культури, українська культура з кінця XVIII ст., почала зазнавати на собі дедалі біль­шого її впливу. Багато вихідців з України їхали на навчання в російські заклади здобувати професії інженерів, ме­диків, вчителів, художників й осідали в Росії. Одночасно з кінця XVI11 ст. російський .уряд масово направляв в Ук­раїну вчителів, священиків, різного рангу чиновників-росіян. З їхньою допомогою він намагався викорінити в укра­їнського народу національний дух, прищепити йому російські культурні цінності. Підтримувана всією держав­ною машиною насильницька русифікація України набира­ла сили.

Чимало українців продовжували освіту в кращих уні­верситетах Польщі, Чехії, Угорщини, Німеччини, Австрії, Франції та інших країн Європи. Повертаючись додому, вони збагачували національну .культуру кращими досягнен­нями світової цивілізації. Водночас культурно-освітні дія­чі України працювали в багатьох навчальних закладах Західної Європи, знайомлячи європейську громадськість із культурою України Паїсїй Величківський, ставши настоя­телем Нямецького монастиря у Валахії, готував книги, навчав дітей грамоті, займався медициною. Група вихован­ців Київської академії на чолі з Козачинським у 1733 р. переїхала до Сербії й багато зробила для розширення шкільної мережі, забезпечення її підручниками, літерату­рою. Не припинялися культурні зв'язки з Грецією та інши­ми країнами.

Лановик

Духовне життя України у другій половині XVII—XVIII ст.

Український народ створив і виплекав високу й розмаїту духовну культуру, яку розвивали і збагачували багато поколінь.

Освіта на Гетьманщині піднялася на дуже високий piвень. Здавна її осередком була Києво-Могилянська акаде­мії, яка «вирощувала» вчених не тільки для українських земель, а й для Росії, так само як видання Києво-Печер­ської друкарні розходилися по всьому слов'янському пра­вославному світу. Крім Київської Академії існували ко­легії у Чернігові й Переяславі, середні школи при деяких монастирях, чоловічих і жіночих, майже в кожному селі були народні школи.

Завдяки широкій мережі шкіл письменність в Україні досягла високого рівня й охопила всі верстви населення. Цікаві записи про враження з цього приводу залишив арабський мандрівник архідиякон Павло Алеппський, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія до Моск­ви на початку другої половини XVII ст., в 1654 p., а також 1656 р. побував в Україні. В розділі «Україна і Київ» книги його спогадів є дані про рівень освіти.

«Починаючи з цього міста (Рашкова), — писав П. Алепп­ський, — і по всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винят­ком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють чи­тати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків всі діти уміють читати, навіть сироти».

У 1616 р. виникло Київське братство, яке об'єднало найпрогресивніші сили городян, духівництва й козацтва: Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших.

На рівень освіти в Київській школі впливало і те, що саме тут були зосереджені найкращі культурні й наукові сили України: Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, Олександр Митура та інші.

У 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська, яку заснував архімандрит Києво-Печерської лаври П. Мо­гила. Вона проіснувала недовго. З 1632 навчального року почала діяти об'єднана школа — Київська колегія, яка зго­дом стала Києво-Могилянською академією і протягом три­валого часу була єдиним вогнищем освіти та культури не тільки в Україні, а й у всій Європі.

Києво-Могилянська колегія відіграла значну роль. У ній щороку навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім викладали визначні вчені й письменники — Лазар Баранович, Иоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та інші.

Чимало вихованців Київської колегії стали видатними діячами освіти й культури — Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький. Вони організували в Росії навчальні заклади, працювали в галузях літератури, науки, книгодрукування, музики. Слов'яно-греко-латинську академію у Москві 1687 р. заснував вихованець Київської колегії білорус С. Полоцький.

Києво-Могилянська колегія виховала багато відомих поетів. Це Олександр Митура, Касіян Сакович, Климентій Зіновіїв, Григорій Сковорода. Тут навчався Й. Галятовський, який був одним з найталановитіших українських вчених другої половини XVII ст. Його публіцистичні твори та підручники з риторики відігравали важливу роль у навчанні її вихованні студентів Київської колегії.

Колишній учень колегії І. Гізель, який згодом став її професором і ректором, відомий як письменник. Його перу належить велика праця «Мир с Богом человеку» (1669). Твір пройнятий гуманістичними тенденціями, любов'ю до простої людини.

Глибокий слід в українській літературі залишили тво­ри представників полемічної літератури Г. Смотрицького, С. Зизанія, X. Філалета, Острозького Клірика, М. Смотриць­кого, 3. Копистенського, анонімна «Перестрога», у який дано гідну відповідь на звинувачення католицьких та уніатських авторів, обґрунтовано право українського народу на власне релігійне і культурне національне життя.

Наприкінці XVII ст. на Закарпатті з полемічними твора­ми виступив М. Андрелла. Релігійна полеміка з католициз­мом та уніатством відображена в літературі другої полови­ни XVII ст. (Л. Баранович, Й. Галятовський, Ф. Сафанович, В. Ясинський). Ораторсько-проповідницьку прозу розвив К. Ставровецький (Транквіліон), автор «Євангелія учи­тельного...» (1619) і «Перла многоценного» (1646).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. зароджується драматургія у формах декламацій і діалогів, призначених для виконання у братських школах. У віршах про події народно-визвольної війни 1648—1667 pp. («Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому...», «Українонько, матінко моя») оспівано перемогу над поль­ською шляхтою. Під впливом народної пісенності розви­валася лірична поезія.

У 1625 р. в польському виданні надруковано «Пісню про козака й Кулину». В давніх рукописах, пісенниках і збірниках зафіксовано чимало українських народних пісень, у тому числі думи «Козак Голота» і «Смерть Корецького» (у зб. Кондрацького кінця XVII ст.), історичні пісні про Сагайдачного, Саву Чалого, про взяття Варни козаками у 1605 р. Відомості про український весільний обряд подали П. Могила у «Ліфосі» (1644), Г. Л. де Боплан в «Описі Украї­ни» (1650).

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій половині XVII ст. в Україні діяло одинадцять — у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові та інші.

Галичина і Волинь посіли провідне місце в розвитку книгодрукування. У Львові й Острозі працював першодру­кар Іван Федоров. Вже наприкінці XVI ст. значним осе­редком книгодрукування був Львів. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки (1638—1667), Арсена Желиборського (1644—1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687—1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городецький, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розвивалося й поза Львовом.

Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стратин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луць­кого братства, яке користувалось обладнанням Домжива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Крем'янецької друкарні — три (1638). Перемишльське братство отримало королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати жодної книги.

Незважаючи на зумовлені об'єктивними причинами не­вдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукування перекон­ливо свідчить про інтенсивність культурного життя і на­явність широкого кола людей, які розуміли значення дру­кованого слова. Львівська братська друкарня вже з пер­ших років свого існування почала реформу кирилиці.

Книжкова продукція західноукраїнських друкарень слу­жила посібником для навчання грамоти не тільки в Гали­чині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв'язків.

На Східній і Наддніпрянській Україні книгодрукуван­ня виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Україні (Львів, Галичина, Волинь) воно зароди­лося в кінці XVI — на початку XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умо­вам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби при­пав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літе­ратури.

У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорозьке козацьке військо на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львів­ської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Побачили світ два невеликі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана монументальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда.

«Лексикон» Памви Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопе­дичного змісту. Це — первісток східнослов'янської лекси­кографії. Крім лаврської, у 20-х pp. XVII ст. в Києві пра­цювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.

Отже, перший період київського книгодрукування був представлений продукцією трьох друкарень, а другий — тільки однією лаврською друкарнею.

Після переможного закінчення народно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'язаний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лаврою та її друкарнею понад чверть століття (1656—1683).

Перший твір київського друку — віршований панегірик 1658 р. «Стовп доброчинностей». У 1659 р. лаврська дру­карня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія» Й. Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольно­стях войска Запорожского» — видання документів, що сто­суються гетьманства Ю. Хмельницького. Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше ви­дання «Синопсис» — широкодоступний, літературно опра­цьований посібник з рідної історії.

Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а також історичної і художньої літератури — панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не ско­рився, що існує його мова.

У XVI—XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видано у Львові 1700 р.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньовський). Партесний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор М. Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). У Києво-Могилянській колегії були поширені хоровий спів та гра на музичних інструментах, існували хор і оркестр.

Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б. Хмельницький підписав універсал про утво­рення музичного цеху в Лівобережній Україні за анало­гією з подібними цехами, що вже існували у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах.

Розквіт українського шкільного театру, що ґрунтувався на шкільній драмі, припав на 70-ті pp. XVII ст. — першу половину XVIII ст. і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми Великоднього і Різдвя­ного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етапною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674). 1668 р. у Львові відбулися вистави у школі вірменської колонії «Страж­дання святої Рипсіме», що започаткували вірменський шкільний театр. Перші відомі драматичні твори, написані для українського народно-ярмаркового театру, належать до початку XVII ст. З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та інші), діяв народний ляльковий театр — вертеп.

Сирієць архідиякон Алеппський згадував, як вони з бать­ком, антиохійським патріархом Макарієм, їхали Україною в середині XVII ст.: «Перебуваючи перед цим у неволі та рабстві, тепер козаки живуть у радощах, веселощах та на волі, спорудили соборні церкви, створили благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси та хоругви. ... Церкви одна від одної величніші, кращі, гарніші, вищі та більші; іконо­стаси, тябла й ікони одні від одних кращі й досконаліші, навіть сільські церкви одна від другої краща».

Архітектура й будівництво у другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій, самобутній народній основі. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого ха­рактерними були декоративна пишність, вигадливість, ма­льовничість.

На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовували переважно дерево. Саме з дерева будува­лись хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах найчастіше споруджу­вали будови з цегли й каменю — гетьманські палаци, бу­динки старшини, магістратів, монастирі, церкви. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Ліво­бережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Пе­реяслав, Новгород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 pp. знаходилася гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб та інші інтенсивно розбудовувалися.

Визначними художниками XVII ст. були Ф. Сенькович, М. Петрахнович, С. Корунка, І. Руткович. Одним з найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став портрет. Залеж­но від призначення його створювали за різними композицій­ними схемами. Портрети малювали з натури або посмертно.

В одному стилістичному напрямі з малярством розвивала­ся й скульптура. Нею оздоблювали споруди (Успенську церкву у Львові), будинки феодалів і заможних міщан. Гравюрами прикрашали книги, видані в українських друкарнях.

Для художньої культури України II половини XVII ст. — 20-х pp. XVIII ст. притаманне поєднання рис бароко з традиціями народного мистецтва. Утворилися нові художні осередки — жовківська школа художників, чернігівська, новгород-сіверська та інші.

Істотно змінився монументальний живопис. Тісно по­в'язаний з тогочасною літературою, він набув більшої роз­повідності й емоційності.

Оригінальних форм набув і портрет. Він позначений гуманістичними тенденціями, широким використанням поетики й засобів образотворчого фольклору (натурний «Портрет А. Красовської» роботи О. Ляницького, епітафіальний «Портрет С. Жоравко» роботи І. Паєвського, 1697), високим мистецьким рівнем, використанням прийомів ба­роко, часто збагачених традиціями народно-декоративної творчості.

Протягом XVIII ст. передова культура та література в Україні, дедалі більше збагачуючись демократичними і реа­лістичними елементами, розвивалась у жорстокій боротьбі із церковною схоластикою, реакційними тенденціями низь­копоклонства перед іноземною та русифікаторською і ко­лонізаторською політикою російської монархії.

Тоді в українській мові почали формуватися нові функ­ціональні стилі, дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах соціального і національ­ного гноблення, що його зазнавав український народ, україн­ська мова піддавалася різного роду обмеженням, її витісня­ли із важливих сфер суспільного життя.

У XVIII ст. в різних містах України — Кременчуку, Ка­теринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших ви­микають друкарні. Проте царський уряд, здійснюючи на­сильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою.

Заборона українських видань не тільки в Москві, а й в Україні негативно вплинула на видавничий рух. І оскіль­ки друкарні належали монастирям, магнатам, заможним особам з духівництва та козацької старшини, книги друку­вали церковнослов'янською та російською мовами. Розвиток книговидавничої справи українською мовою припинився.

Київська митрополія потрапила під владу московського патріарха. Так поступово Україна втрачала позиції у бо­ротьбі за самобутність і самоцінності з погляду національ­ної релігії, культури, що згодом перейшли на грунт мовний та чисто національний. Для того, щоб увійти в загальну течію культурного життя, українці повинні були зректися мовних і літературних традицій і засвоювати мову освіче­ного середовища, що склалося за російським типом.

Розвиток індустріального суспільства в Україні супро­воджувався складним протиборством різних суспільно-політичних течій, тенденцій, з'явою зденаціоналізованих українських підприємців та інтелігенції, яка допомагала російським колонізаторам визискувати український народ. За таких умов передова література, освіта стають засобом ідейно-політичної боротьби, важливим чинником про­будження та розвитку соціальної і національної свідомості. Основним науковим, культурним, політичним та адмініст­ративним центром України у XVIII ст. залишався Київ.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. вели­кий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Київ­ський колегіум, який у 1701 р. указом Петра І був перетво­рений в академію. Цей навчальний заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи.

Академія була не спеціальним духовним закладом для підготовки церковних кадрів, а школою, що не поступалася перед вищими навчальними закладами Західної Європи.

Навчання у ній мало переважно загальноосвітній характер. Тут викладали математику, медицину, астрономію, вивчали архітектуру, живопис. Вступ до Академії був відкритий для представників усіх верств тогочасного суспільства. Студентів виховували в дусі патріотизму, відданості українському народові.

З учнів Академії вийшло чимало видатних діячів на­уки і літератури. У ній навчалися вихідці з Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закін­чили видатні церковні ієрархи, письменники, вчені і політич­ні діячі — Ф. Прокопович, С. Яворський, М. і Д. Бантиш-Каменські, І. Самойлович, С. Палій, міністри Катерини II — 0. Безбородько, Л. Трощинський та інші. Деякий час тут навчався М. Ломоносов.

У першій половині XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки для Південної, а й Північної Росії. Протягом цього часу вихованці Академії заснували або реформували семі­нарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архан­гельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської ака­демії були засновані колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).

Харківський колегіум, зокрема, став центром освіти Сло­бідської України. У 1765 р. при ньому було відкрито до­даткові класи, де викладали інженерну й артилерійську справу, геодезію та географію.

Розквіт Київської академії тривав до 60-х років XVIII ст. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили її занепад.

У другій половині XVIII ст. освіта українського насе­лення була занедбана, більшість дітей простого люду зали­шалася поза школою.

Внаслідок постійних обмежень і переслідувань з боку російського самодержавства занепадали братські школи. Перестала існувати більшість українських шкіл у Лівобе­режній та Слобідській Україні.

У 1786 р. прийнято «Статут народних училищ», згідно з яким у повітових містах України відкривали малі народні училища з дворічним терміном навчання, а з 1788 р. у губернських центрах — головні народні училища, в яких навчалися п'ять років. Такі училища вперше були відкриті в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі. Навчали в шко­лах та училищах російською мовою.

Крім того, існували василіанські школи, де навчалися діти дрібної шляхти, заможних міщан і духівництва. Васи­ліанські школи уніатський орден василіан створив у Львові, Теребовлі, Овручі, Умані та інших містах. В окремих шко­лах існували дяківки, а при церквах — школи грамоти, де дітей навчали мандрівні дяки.

У занедбаному стані перебувала освіта в Західній Україні, Буковині, Закарпатті. У 1776—1783 pp. в Західній Україні проведено шкільну реформу, в результаті чого організува­ли німецькомовні державні початкові (тривіальні) та не­повні середні (чоловічі) школи. У селах при церквах та монастирях існували школи здебільшого з польською та німецькою мовами навчання, і тільки деякі з них були українськими.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлювала події недавнього минулого. Виникають ко­зацькі літописи — своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містилися різноманітні фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, легенди тощо.

По свіжих слідах історичних подій 1648—1667 pp. писався літопис Самовидця, в якому йдеться про події 1648—1702 pp.

Відомий козацький літописець Григорій Грабянка є ав­тором великого історичного твору літописного характеру (1710) про визвольну боротьбу українського народу 1648— 1667 pp.

Український старшинський літописець Самійло Велич­ко — автор літопису, який датований 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої половини XV ст. до почат­ку XVIII ст. У літописі обґрунтовується визвольна боротьба українського народу 1648—1667 pp., славиться Б. Хмель­ницький як політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській історії та літературі вживає поняття «Україна» і «український народ», подаючи ці ка­тегорії як територіально і національно усталені.

Говорячи про культуру України XVIII ст., необхідно спи­нитися на такому цікавому літературному явищі, як творчість мандрівних дяків — учнів духовних шкіл, які ходили в села «на пропитаніє». Вірші мандрівних дяків носили бурлескний характер, проте у них крізь сміх, народ­ний гумор пробивалися соціальні мотиви.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична літерату­ра, що була кроком вперед порівняно з бурлескною літера­турою. Значна кількість сатиричних віршів спрямована про­ти експлуататорів. У них викривалися несправедливість і хабарництво суддів, сваволя панів, пияцтво і зажерливість попів. З'явилися історичні вірші, в яких описували події, що хвилювали сучасників, зокрема народно-визвольну революцію 1648—1667 pp.

Видатне явище в українській літературі другої полови­ни XVIII ст. — творчість мандрівного філософа, мислителя і просвітителя Г. Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва. У байках (зб. «Басни харковскія», 1769—1774), філософських трактатах і притчах, те­матично різноманітній поезії (зб. «Сад божественних пісень», 1753—1785) він показав, себе співцем свободи, критиком вад сучасного йому суспільства. «Мой жребий з голяками» - це не порожня фраза, а зміст життя великого поета-гуманіста, який болісно відчував трагізм життя покріпачених народних мас і виступав з критикою феодального су­спільства.

Із середини XVIII ст. прискорився перехід до нової укра­їнської літератури, в якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. В літературу все активніше проникала розмовна українська мова. Вона в кінці XVIII ст. здобула перемогу над старою українською літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми І. Котляревського «Енеїда».

Великого розвитку у XVIII ст. набув український театр. Помітних успіхів у цей час досягла, зокрема, шкільна драма. Із найбільш відомих і поширених шкільних драм слід назвати «Воскресіння мертвих» Г. Кониського, різдвяні і пасхальні шкільні драми М. Довгалевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену впер­ше 1728 p., що прославляла союз України з Росією і Б. Хмельницького як визволителя України від гніту поль­ських панів.

До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки ми­нулого. Один із таких творів — трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф. Прокоповича, який згодом став церковним та політичним діячем при дворі Петра І. Ф. Прокопович у своїй п'єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чини­ли опір Володимиру. Він вихваляє реформи Петра І, нази­ваючи його продовжувачем справи київського князя.

До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії - гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сцен­ках змальовані побутові картинки, порушені соціальні пи­тання того часу — взаємини селян і панів, козаків і росій­ських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і т. ін. Високий ідейний та худож­ній рівень інтермедій до драм М. Довгалевського «Коми­ческое действие» (1736), «Властотворний образ» (1737), до драми Г. Кониського «Воскресіння мертвих» (1747).

Близька до шкільної драми та інтермедії вертепна дра­ма, яку ставили у ляльковому театрі (вертепі). Авторами й акторами вертепу були люди з народу — мандрівні дяки, учні Київської академії. Вертепна драма та інтермедії го­тували грунт для розвитку комедії в українській літера­турі XIX ст.

Якщо говорити про розвиток українського народного театру, то він, власне, ґрунтувався на шкільній драмі і був пов'язаний з діяльністю Київської академії. Саме тут були поставлені драми названих вище та інших авторів, драми Великоднього і Різдвяного циклів, твори на історичні теми, інтермедії, писані українською розмовною мовою.

Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1783—1784 pp. постійне приміщення театру в м. Дубно, тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні — Харківський вільний театр — виникла у 1789 р.

Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С. Голіцина в с Козаць­кому на Черкащині (1798—1801), театр Г. Квітки-Основ'яненка в с Основа, нині м. Харків (1799—1802). У 50-х pp. XVIII ст. в Глухові працював придворний театр К. Розумовського, в Тульчині (Вінниччина, 1784—1798) — театр С. Потоцького. У 70—90-х pp. у містах Єлисаветграді, Києві, Кре­менчуку, Харкові влаштували аматорські вистави росій­ською мовою.

У XVIII ст. помітних успіхів досягла українська музич­на культура. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоро­ни й спів, гра на музичних інструментах. В Академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток на­ціональної музичної культури зробили вихованці Академії композитори В. Пікулицький, І. Рачинський, М. Березовський, А. Ведель. Значний вплив на розвиток української корової культури мала творчість композитора Д. Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики.

Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харків­ській колегіях. У містах і великих поміщицьких маєтках розвивалась світська музика, де багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. У

1838 p. було відкрито Глухівську співацьку школу. В кінці XVIII ст. на основі народно-пісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відбивалися у кращих зразках української народно-поетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст.

Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням За­порозької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювали пісні про героїв народних повстань — Макси­ма Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Харка, Швачку.

Бідність і нещастя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання також відбивалися у загадках, легендах, прислів'ях і приказках.

Архітектурне будівництво XVIII ст. є одним з найяск­равіших мистецтв в історії України. Глибоко самобутня українська архітектура цього часу формувалася на основі традицій народного зодчества, творчого сприймання і пере­осмислення кращих рис класичної архітектури. У цей період в Україні складається оригінальний архітектурний стиль — українське бароко, якому притаманне застосування яск­равого орнаменту, ліплених оздоб, барвистої кераміки (Покровський собор у Переяславі-Хмельницькому, 1704—1709, Покровська церква у Києві, 1766, Преображенська церква у Великих Сорочинцях Полтавської області, 1732, а також Ковнірівський корпус у Києво-Печерській лаврі, 1744—1745, будівничого Степана Ковніра).

Велику увагу приділяють зведенню громадських буді­вель, ратуш з великими вежами і багатим декором (ратуша у Бучачі Тернопільської області, 1751, архітектора Б. Меретина), житлових будинків та палаців козацької старшини, вищого духівництва (Кловський палац у Києві, 1752—1756, архітектора П. Неєлова, будівництво закінчив С. Ковнір). Дуже поширене будівництво церков, монастирів, дзвіниць, колій, духовних навчальних закладів.

Постав ряд ансамблів (Почаївська лавра, XVII—XVIIIст., колегіум у Кременці, 1731—1743, архітектора П. Гжицького, собор Св. Юра у Львові, 1746—1762, архітектора Б. Меретина), що позначені рисами пізнього бароко. У 20—50-х pp. XVIII ст. в архітектурі зріс вплив народних елементів, прийомів і стилів російського зодчества, зокрема у твор­чості В. Растреллі (Андріївська церква, 1749—1753, Маріїнський палац, 1750—1755, у Києві).

У взаємозв'язку розвивалася дерев'яна і кам'яна архі­тектура в культовому будівництві. У дерев'яній архітек­турі, зокрема, виділяється кілька регіональних шкіл — волинська, галицька, подільська, гуцульська, буковинська.

З кінця XVIII ст. архітектура розвивалася в стилі кла­сицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціональність з античністю. Провідне місце тоді посіло містобудування. Ми розробленими планами будували нові міста, торгові й Мінськові порти на Чорному морі — Херсон (1778), Севасто­поль (1784), Миколаїв (1788), Одесу (1794).

У садибах великих землевласників у сільській місцевості виникли своєрідні типи палацової архітектури — маєт­ки Шидловського в Мернику Харківської області (1776— І 778) архітекторів П. Ярослівського, О. Паліцина; Рум'янцева-Задунайського в Качанівці на Чернігівщині (70-ті pp. XVIII ст.) архітекторів І. Бланка, М. Мосципанова; палац К. Розумовського в Батурині на Чернігівщині (1799—1803) архітектора Ч. Камерона. У садово-парковому мистецтві відчувається перехід від регулярного планування, так зва­них французьких парків, до ландшафтного — парків англій­ських («Софіївка» в Умані на Черкащині, 1796—1805, інженера Л. Метцеля).

В образотворчому мистецтві XVIII ст. знаходили відоб­раження патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідо­мості. В художніх пам'ятках цього періоду барокова деко­ративність поєднувалася з реалістичними зображеннями світу та національними традиціями. В Україні утворюються художні осередки — жовківська, чернігівська, новгород-сіверська художні школи. З початку XVIII ст. набуває роз­витку монументальна декоративна скульптура з кераміки.

Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність Лаврської іконописної майстерні. Значні успіхи у розвитку українського графічного мистецтва пов'язані з творчістю художників О. та Л. Тарасевичів, І. Щирського.

Наприкінці XVIII ст. з поширенням у скульптурі та живопису ідей просвітительства церковно-релігійна темати­ка відходить на другий план. Українське мистецтво поступо­во звільняється від середньовічних канонів та набуває світ­ського характеру. Великими майстрами українського живо­пису були Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський. Поряд із творами митців тоді набули поширення народні картини із зображенням легендарного козака Мамая.

З життям і побутом українського народу нерозривно пов'язане декоративно-ужиткове мистецтво — один із важ­ливих видів художньої культури. Досить високим був рівень народних промислів, які продовжували реалістичні традиції минулого, розвивали такі види мистецтва, як ху­дожнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, народ­ний розпис.

У побуті українських селян широко використовували художні тканини; колір і характер малюнка у кожній місце­вості були різними. Неоднаковими були й орнаментальні композиції та кольорове вирішення виробів. Досить інтенсивно розвивалося килимарство з різноманітними — рос­линним (Полтавщина), геометричним (Буковина, Гуцульщина) — орнаментами.

Одним з найбільш поширених видів народного мистецтва стала вишивка, що відзначається чіткою композицією, різноманітною технікою виконання хрестиком, мережкою, низзю, гладдю. Для вишивок Галичини, Закарпаття, Буковини характерні геометричні узори, на київських, полтавських, чернігівських переважає рослинний орнамент. Різними за образним і орнаментальним рисунком, мотивами були кролевецькі, богуславські, волинські, прикарпатські рушники.

Широкого розвитку в Україні набуло мистецтво гутного скла, з якого виготовляли посуд, підсвічники, люстри. По­бутову українську кераміку випалювали на Полтавщині, Київщині, Гуцульщині. Серед виробів — керамічний посуд, кахлі для облицювання печей, іграшки.

У другій половині XVIII ст. зростає інтерес до вивчення етнографічних особливостей українського народу. Матеріали про Україну та українців містять праці А. Чепи, М. Антоновського, І. Георгі, В. Рубана. Культура і побут українців висвіт­лювалися у літописах Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки. У 1777 р. в Петербурзі надруковано першу працю з україн­ської етнографії — «Опис весільних українських просто­народних обрядів» Г. Калиновського, в 1798 р. у Москві видано книгу Я. Маркевича «Записки про Малоросію, її жителів та виробництво».

Алексєєв

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА в другій половині XVІІ-XVІІІ ст.

Розкриваючи тему, слід звернути увагу на умови, в яких розви­валась культура України того часу. Обмеження, а потім і ліквідація взагалі української автономії негативно позначились на куль­турних процесах. Внаслідок посилення в Україні русифікації ук­раїнська культура втрачала свою самобутність. Цей процес набрав сили після підпорядкування української православної церкви Московському патріархату (1686). Українська православна церк­ва поступово ставала одним із засобів поширення російської куль­тури. Кращі інтелектуальні сили українського народу в кінці XVII і у XVIII ст. заохочували і залучали до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні і освітні устано­ви, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.

Та все ж друга половина XVII і особливо XVIII ст. були періо­дом дальшого піднесення української культури. Про це свідчила насамперед вища освіта, основним осередком якої була Києво-Могилянська академія. Ще до присвоєння в 1701 р. звання академії, цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем європейським університетам. Опікуном і меценатом академії став гетьман Мазепа, який збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, часто відвідував академію, бував на диспутах і виставах.

Підкреслимо, що академія була безстановим навчальним закла­дом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших слов'янсь­ких країн. В академії було 8 класів, строк навчання не регламенту­вався, учні могли залишатися кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення знань. Чільне місце в навчальному процесі займали філософія, математика, історія, географія, риторика, вивчення мов.

Академія була визначним центром розвитку образотворчого, музичного і театрального мистецтва. Тут працювали кращі викладачі, відомі діячі культури того часу - І. Гізель, І. Галятовський, І. Конопович-Горбацький, И. Кроковський та ін.

Тяжкі часи настали для академії після 1709 p.: розправа над її покровителем Мазепою одразу ж відбилася і на ставленні до його дітища. В академії заборонили навчатися іноземцям, кількість учнів зменшилась більш ніж у 10 разів. В часи Данила Апостола і Кирила Розумовського почалось часткове відновлення минулої слави, але досягти рівня, на якому була академія на початку XVIII ст., вже не вдалося. Європейський освітній рівень з середини XVIII ст. був для неї недосяжний. В той час як на Заході в освіті посилився науковий раціоналізм, в академії продовжували надавати перевагу схоластиці та богослов'ю. Тому-то гетьман Розумовський хотів заснувати в Батурині університет, який відповідав би тогочасним вимогам.

У XVIII ст. в Україні поширюється система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працю­вали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної вер­хівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської ака­демії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Пере­яславі, Харкові.

Серед українських вчених посилюється увага до природознав­ства, що було у XVII ст. велінням часу. Ф. Прокопович у своїй про­мові "Про заслуги й користь фізики", яку він виголосив перед сту­дентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня матема­тична школа, яку репрезентували вчені Ф. Прокопович, С. Яворський, С. Кулябка, Я. Маркович. Ф. Прокопович активно пропагу­вав вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперніка і Галілея.

Видатним українським філософом і просвітителем був письмен­ник Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з неро­зумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і був зму­шений вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період мандрування: "Діалог, или Разглагол о древнем мире", "Наркісс. Разговор о том: узнай себя". Сковорода розробив філософську концепцію трьох світів: безконечного все­світу - макрокосму, мікрокосму - людини і "символічного" світу Біблії. Сковорода виступив із критикою офіційного християнства як догматичного і схоластичного вчення. Водночас він не запере­чував релігії, а намагався відшукати в ній невидиме духовне нача­ло. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнан­ня і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним із найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі.

В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглиблюється увага до історії. В цей час з'являється цілий ряд козацьких літописів: Самійла Величка, Григорія Гребінки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни українського народу. Автори літо­писів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення, використовували різноманітні докумен­ти. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" вийшов у 1674 р. з друкарні Києво-Печерської лаври.

Розвиткові науки і освіти сприяли книговидавничі центри в Києві, Чернігові і Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С. Полоцького, М. Смотрицького, Л. Магніцького, Д. Ласовича, М. Ломоносова та ін.

В українському мистецтві XVIII ст. все виразніше відчувається відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-деко­ративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються на­родні мотиви, яскраво проступають побутові деталі.

В архітектурі кінця XVII - початку XVIII ст. поширюється стиль українського бароко. В період гетьманування І. Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Пере­яславі та ін.

У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена та­кими чудовими пам'ятками як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі - Мічурін), ансамбль церкви Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А. Квасов, І. Григорович-Барський) та рядом інших.

В Україні зароджується театр, осередком якого стає Києво-Могилянська академія. Вистави частіше за все ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського. Велика увага в академії приділялась також му­зичній освіті. Була організована музично-хорова школа.

Значним музичним центром в Україні була гетьманська столи­ця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні компози­тори Артем Ведель, Максим Березовський.

Отже, українська культура в другій половині XVII - у XVIII ст. дедалі більше відходить від середньовічних канонів, збагачується ідеями гуманізму і просвітництва. Разом із тим її розвиток галь­мується феодально-кріпосницького системою, національним гні­том, що знову посилився на українських землях.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. В яких умовах розвивалася українська культура в другій поло­вині XVII-XVIII ст.?

2. Охарактеризуйте роль Києво-Могилянської академії у розвитку освіти.

Світлична

Українська культура другої пол. XVII - XVIII ст.

Культура України другої пол. XVII - XVIII ст. розвивалася в умовах боротьби українського народу за свою незалежність і державність. Повалення польсько-шля­хетської влади, утворення козацької республіки з демократичною формою правлін­ня, вільним населенням сприяло піднесенню національно-культурних процесів.

З іншого боку, наступ Росії та Польщі на українську автономію супровод­жувався утисками української культури.

Розвиток освіти. Наука

Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська академія. За часів І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На поч. XVIII ст. у ній навчалося дві тисячі студентів, у тому числі й з інших православних країн. В академії працювали видатні вчені, митці Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Викладачі і студенти запрошувалися в слов'янські країни, перш за все в Ро­сію, де стали організаторами майже всіх духовних училищ. Вихованець ака­демії Стефан Яворський відкрив у Москві Слов'яно-греко-латинську акаде­мію - перший вищий навчальний заклад у Росії. Розквіт Києво-Могилянської академії тривав до 60-х pp. XVIII ст., згодом у ній було запроваджено навчан­ня російською мовою, а у 1798 р. їй було надано статус духовного закладу.

На західноукраїнських землях вищим навчальним закладом став Львів­ський університет, відкритий у 1661 р. Після загарбання Східної Галичини Австрією викладання в університеті велося німецькою мовою.

Середню освіту в Україні давали колегіуми, засновані у Чернігові, Ніжині, Переяславі, Харкові.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 pp. на території Геть­манщини було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. З ліквідацією Гетьманщини кількість шкіл поступово зменшила­ся. Засновані ж Катериною II так звані народні училища започаткували насад­ження чужих за духом навчальних закладів.

У Східній Галичині освіта зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини - Успенське ставропігій­ське братство в 1788 р. було ліквідоване; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа. У розвитку початкового і середнього шкільницт­ва певну роль відіграли реформи Йосифа II, який у 1781 р. наказав заснувати школи німецького зразка скрізь, де було близько сотні дітей.

Відбуваються суттєві зрушення в розвитку історичних знань. У 1674 р. Лаврська друкарня видала приписуваний Інокентію Гізелю "Синопсис" — пер­ший короткий нарис історії України від найдавніших часів до останньої чвер­ті XVII ст., який і протягом наступного століття використовувався як офіцій­ний підручник, багато разів перевидавався. Набуває розквіту історико-мемуарна проза - козацькі літописи. Так, цінним джерелом для дослідження історії України є "Літопис Самовидця", автором якого вважають генерального під­скарбія Р.Ракушку-Романовського (зображує події 1648-1702 рр), літописи Гри­горія Грабянки та Самійла Величка, у яких головна увага приділяється історії козацтва, Б.Хмельницькому як полководцеві і державному діячеві. Наприкін­ці XVIII - на поч. XIX ст. з'явилася анонімна "История Руссов или Малой России". Написана з патріотичних позицій, ця праця справила великий вплив на подальший роз­виток української історичної науки.

Видатним явищем у розвитку вітчизняної філософії стала творчість Григорія Сковороди (1722-1794 pp.). Після навчання у Київській акаде­мії він шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині, в 1759-1768 pp. ви­кладав поетику й етику в Харківському колегіу­мі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну діяльність й останні 25 років вів мандрівне життя. Найвидатнішими тво­рами з філософської спадщини Г. Сковороди є "Начальная дверь ко христианскому добронравию", "Симфонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира" та інші. У своїх творах мислитель розкривав філософські, сус­пільно-політичні й етичні проблеми, центральне місце серед них належало питанню про щастя людини. З літературних творів Г.Сковороди відомі збірка поезій "Сад божественних песней", збірка байок "Басни харковскія".

Література

У другій пол. XVII ст. провідною темою дум та історичних пісень була визвольна війна XVII ст., її герої та поводирі. Саме в цей час створені відомі народні пісні "Розлилися круті бережечки", "Не дивуйтеся, добрії люди", "За світ стали козаченьки" та багато інших.

Великого розвитку набув український театр, зокрема шкільна драма. Ви­кладач Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Цікавим явищем в історії українського театру був ляль­ковий народний театр - вертеп (вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос). Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка: у верхній частині будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній - народно-побутові.

У XVIII ст. виникає таке цікаве літературне явище, як творчість мандрів­них дяків - учнів духовних шкіл, вірші яких носили бурлескний характер: сміх і гумор поєднувалися у них з серйозною соціальною тематикою.

Набуває поширення громадянська та любовна лірика - романси, сентимен­тальні пісні, в які вводилися образи, запозичені з народної поезії. Багато таких творів приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві; документальних свідчень про неї немає.

На розвитку української літератури негативно позначилася політика зросій­щення, яку проводив царський уряд. Ця політика вплинула і на становище полі­графічної справи в Україні. Так, у 1721 р. при московському синоді було заснова­но Друкарську контору, яка послідовно переслідувала українську книгу та укра­їнське слово. Українським архієреям було наказано відбирати по всій Україні церковні книги, які колись видавалися в українських друкарнях, і заміняти їх московськими. З 1766 р. київській друкарні було наказано випускати тільки ті книги, які виходили у московській друкарні за погодженням синоду.

Мистецтво

В українській архітектурі XVII cт. утверджується бароко, справжній розквіт якого припадає на добу І.Мазепи. На землях України цей італійський стиль на­брав нових мистецьких форм та національного колориту і дістав назву україн­ського, або козацького бароко. Заходами І. Мазепи споруджено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській Лаврі - справжню перлину між усіма церквами українського бароко.

За наказом І.Мазепи було перебудовано Софійський собор, Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій пол. XVII - на поч. XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами.

Найвизначнішим архітектором на за­хідноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам'ятка його твор­чості - Львівський собор св. Юра (спо­руджений у 1744-1764 pp.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармоній­но поєднані з національними.

Українське бароко знайшло відобра­ження і у творчості видатного київсько­го архітектора І.Григоровича-Барського. Прикладом цього може бути здійснена ним реставрація Кирилівської церкви. Подальша діяльність І.Григоровича-Бар­ського характеризується підготовкою ар­хітектури класицизму. Цей архітектурний стиль поширюється з кін. XVIII ст. Провідне місце посідає містобудування.

В українському образотворчому мистецтві другої пол. XVII ст. значне місце посідає іконопис, що розвивається в ренесансно-барокових формах. Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність Лаврської іконо­писної майстерні.

Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: він збе­ріг тісний зв'язок з іконописом. Монументальними були портрети Б. Хмельницько­го і визначних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами.

Друкарні розвивали графічне мистецтво, сформувалася художня школа українського граверства, основоположником якої вважають Олександра Тарасевича. Його майстерність не поступалася перед мистецтвом кращих західно­європейських граверів того часу.

Наприкінці XVIII ст. з поширенням в українському мистецтві ідей просвіт­ництва церковно-релігійна тематика відходить на другий план. Живопис поступово звільняється від середньовічних канонів та набуває світського характеру. Вели­кими майстрами живопису були В.Боровиковський, Д.Левицький, А.Лосенко. У Західній Україні особливо славились художні полотна Луки Долинського (1750-1824 pp.), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для собору св. Юра, церков П'ятницької, св. Онуфрія, очолю­вав роботи з оформлення Успенського собору в Почаєві.

Помітних успіхів досягла українська музична культура. Важливою подією в музичному житті стало відкриття Глухівської співацької школи, з якої вийшли видатні композитори, творці української музики Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. Д.Бортнянський написав 35 концертів на чотири голоси, 10 концертів на два хори, співи до служби Божої, які й досі виконуються церковними хорами. У Глухові існувала найбільша в Європі нотна бібліотека.

При кафедральному храмі св. Юра у Львові існували хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах. Осередком музики був і Перемишль. Тут єпископ І.Снігурський заснував перший постійний церковний хор.

...

Семененко

Культура України другої половини XVII — XVIII століть

З другої половини XVII віку умови для роз­витку в українських землях культури дещо поліпши­лись. При багатьох церковних парафіях і монастирях діяли приходські школи, де мандруючі дяки вчили дітей писемності, читанню, рахуванню. У XVIII столітті по­чаткових шкіл в підросійській Україні залишалось ще достатньо: в Ніжинському полку їх діяло 217, Лубенсь­кому — 172, Миргородському менше — 87. Починаю­чи з 1789 року, відкривалися, як і по Росії, народні училища, в яких навчання велося російською мовою. Саме цей підхід став причиною існування в селах Ук­раїни так званої повторної безграмотності. Російська мова в школі і лише розмовна українська мова вдома призводили до трагікомічних помилок у дітей:

— слива — плотоядное дерево;

— диня — огородное насекомое;

— блоха — насекомая животная.

У східній Галичині після 1772 року почали відкри­вати одно-, чотирикласні школи з німецькою мовою навчання» а в селах — приходські. Основними підруч­никами булж «Букварь языка славенского» С. Полоць­кого, «Граматика славенскія правильное синатагма» М. Смотрицького, «Синопсис» І. Гізеля, що викладав історію України з імперської точки зору, а також часословці й псалтирі. З 1769 року за розпорядженням Синоду російської православної церкви українські букварі були вилучені зі шкіл Малоросії, а через шість років закрито школи при полкових козацьких канцеляріях — йшла уніфікація системи освіти на всій території Російської імперії. З ініціативи київського митрополита С. Миславського 1784 року російська мова була введена і в богослужінні.

Середню освіту давали колегіуми в Києві, Переясла­ві, Чернігові, Харкові. Харківський колегіум відкрито 1727 року, пізніше тут вперше в Україні з'явилися кла­си інженерно-природничого профілю, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію. Тип вищого навчального закладу являли собою з 1661 року Львів­ський університет (пізніше він перетворився на єзуїт­ську академію, а 1784 року відкрився знову) і Києво-Могилянська академія. Хоча в останній з початку XVIII століття вивчали такі дисципліни, як французька, німецька, давньоєврейська мови, натуральна історія, географія, математика, архітектура, живопис, сільська й домашня економіка, медицина, проте епоха Петра І наклала специфічний відбиток на саму систему й стиль навчання. Було відсутнім наукове шукання істини, під освіченістю розумілась насамперед начитаність, грамот­ність, до того ж з ухилом до богослов'я. Розповсюдже­на німецька система освіти націлювала на підготовку вузьких спеціалістів, а не на здобуття елітного, різ­нобічного університетського освітнього шарму. І все ж, незважаючи на відкриття 1640 року в Яссах, а 1685 р. в Москві Слов'яно-греко-латинської академій автори­тет Києво-Могилянської продовжував приваблювати ба­гатьох інтелектуалів зі слов'янських регіонів, особли­во болгар і сербів. У Києві навчалися такі діячі Росії, як О. Ромодановський, Б. Шереметьев, К. Зотов, К. Істо­мін, П. Зеркальников, болгарин В. Черняев, серб О. Стоиков, в 1733—1734 роках тут слухав лекції навіть М. В. Ломоносов. Вже 1715 року в академії налічувалося 1100 студентів (спудеїв), в основному з різночинців. Бібліотека академії вважалась однією з найкращих у східній Європі. На жаль, пожежі 1780 та 1811 років знищили понад 10 тисяч книг, загинули унікальні дже­рела з історії України. Зі стін академії вийшли С. Яворський — автор вчення про піраміду влади в Російській імперії, Ф. Прокопович — творець концеп­цій про божественне походження царської влади, фео­дальної структури суспільства в Росії та інші діячі. Деякі київські інтелектуали стали ідеологами династій Рюриковичів та Романових. Якщо до літа 1705 року Ф. Прокопович називав І. Мазепу великим наступником князя Володимира, то вже 5 липня того ж таки року в храмі Святої Софії він оспівав уже Петра І, що прибув до Києва, як нащадка й спадкоємця не тільки Володи­мира, але й Святослава, Ярослава, Всеволода й Святополка. З 1716 року, будучи фактично керівником пра­вославної церкви Росії, Ф. Прокопович реорганізував її, повністю підпорядкувавши світській владі. Як і С. Полоцький, С. Яворський, він переходив з право­слав'я до уніатської віри й навпаки, тому віра для ньо­го стала підкорятися знанню. Перетворившись на до­даток державної машини, православна церква не лише втрачала авторитет, але й заплямувала себе злочинами проти власної пастви, беручи участь у формуванні па­вутини доносительства. Певний внесок в такий процес зробив і С. Яворський. що в грудні 1700 року дістав посаду «екзарха святійшого патріаршого престолу».

У цей період створювалися козацькі літописи, що продовжували традицію, закладену в Густинському літописі «Кройника» (можливий автор — 3. Копистенський). Сюжети в ній виявились доведеними до 1597 року, а одна з частин літопису мала назву «О начале Козаков». Найбільш відомі козацькі літописи — «Літопис Само­видця» анонімного автора (охопила події 1643—1702 ро­ків), літопис гадяцького полковника Г. Граб'янки за 1648—1708 роки, «Сказание о войне с поляками чрез Б. Хмельницкого» С. Велична, «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах,..» П. Симоновського. Наймонументальнішим (чотири томи) є більш мемуарна, ніж літописна, збірка С. Величка — канцеляриста Головної військової козацької канцелярії. Розповідаючи про події 1648—1700 років, він демонструє знання попередніх літописів, включає багато доступних йому документів. Виступаючи як ідеолог старшини, С. Величко дав історичні портрети десяти гетьманів, з любов'ю відгукується про українську землю, її народ. Автор порівнював Б. Хмельницького з О. Македонським, вважаючи гетьмана величним дія­чем українського руху. В кінці XVIII століття у Санкт-Петербурзі О. Безбородько і В. Рубан видали «Краткую летопись Малой России», в якій висвітлено період з 1506 до 1776 року. Як архівне джерело залишилась написа­на О. Безбородьком праця «Экстракт малороссийских прав», де захищалася думка про необхідність особливої правової системи для України — основи незалеж­ності української шляхти, що могло б зміцнити російсько-український симбіоз.

У другій половині XVII — першій половині XVIII сто­ліття розвивався жанр історико-мемуарної прози. До неї належали «Кройніка» Ф. Сафоновича, «Синопсис», «Летописец се ест кроника» та інші праці. Написаний кількома авторами й відредагований архімандритом І. Гізелем «Синопсис» (відомо його три редакції — 1674, 1678 й 1680 років) викладав схоластичну політико-релігійну програму ієрархів Києво-Печерської лаври у формі історичної праці. В ньому підтримувалась авто­номія України в єдиному Московському організмі, ви­правдовувалась і популяризувалась політика царизму, проводилось різке протиставлення між «доброчесним» слов'янським і «гріховним» турецько-татарським сус­пільствами. 1690 року Священний Синод заборонив твір І. Гізєля «Мир с Богом человеку» під приводом того, що він не відповідав догматичному православ'ю, Автор захищав у ньому постулати суспільного договору й при­родного права, законність повстання народу проти во­лодаря, який порушив умови договору з населенням. Церковна влада також засудила твори її. Могили, Л. Барановського, С. Полоцького та інших київських авторів, на-них було накладено «проклятство и анафему не то-чию сугубо и трегубо, но и многогубо». Основна причи­на заборон — сумніви авторів в божественності автократії та примусу.

XVIII століття — це феномен української козаць­кої історіографії, філософії, політології, правознавства в Глухові, що висунув такі імена, як М. Ханенко, П Борзаківський, П Ладинський, С Дівович, Ф. Туманський, Ф. Чубиєвич та інші.

Кілька років по Україні розповсюджувалась «Энеи­да на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским», доки 1789 року без дозволу автора була опублікована в Санкт-Петербурзі. Через деякий час під впливом цього твору з'явилася білоруська «Енеіда навыварат». Після «Енеїди» І. П. Котляревського саме мова, створена на основі полтавського наріччя, стала базою української літературної норми. Адже до цього українська література являла собою сукупність барокових текстів, написаних елітарною мовою, не завжди зрозумілою навіть її сучасникам.

За XVIII століття в Україні вийшло також близько 50 видань з медицини, ветеринарної справи, 88 — з ма­тематики, географії та інших галузей знань. Більшість з них були опубліковані польською й латинською мо­вами, незначна частина — російською, німецькою, фран­цузькою. У деяких представників еліти були власні бібліотеки: бунчуковий товариш С. Лашкевич мав 1764 книги, в маєтку родини Дольських на Волині було 2603 книги, в монастирі «босих кармелітів» (Берди­чів) — 3467 книг.

Представниками української барокової філософії були К. Транквіліон-Ставровецький (?—1649) і Г. С Ско­ворода (1722—1794). Останній понад 40 років життя віддав «ходінню в народ». Ще в 23-річному віці, зали­шивши місце співака двірцевої капели в Санкт-Петербурзі, він 1745 р. у складі місії генерала Ф. Виш-невського виїхав як вчитель його сина Гаврила до Токаю (Угорщина). Місія закуповувала на замовлення Єлиза­вети Петрівни токайські вина. Жага Познань, нових вражень приводила Г. Сковороду ще раз до Угорщини, потім до Словаччини, Австрії, німецьких земель, мож­ливо, — до Італії. В центрі його філософського кредо знаходились людина, суспільне життя. Внутрішню сут­ність людини він пояснював як безперервну боротьбу двох засад — добра й зла, надаючи останньому соціаль­ного змісту. Спасіння від несправедливостей Г. Сково­рода бачив у самопізнанні, добропорядності і невтомній праці. Соціальний прогрес для філософа — в пізнанні світу, удосконаленні духовного потенціалу людини, набутті та передачі знань новим поколінням. Працюю­чи на зламі епох, Г„ Сковорода обстоював пріоритет внутрішніх переживань над зовнішніми діями, схилявся до оспівування покірності, терпимості, віри в краще майбутнє як неодмінну потребу людини. Водночас він «реабілітував» античність, знайшовши в грецько-рим­ській культурі основу для формування педагогічних ідей, використав теорію Платона «біологічного аристок­ратизму», тобто узгодження природи людини та її со­ціальної функції» Син сотника Полтавського полку Я. П. Ковельський (1729—1795) видав «Статті про філософію і її частини з французької енциклопедії». Він захищав принцип природних прав людини, засуджував кріпацтво, ставши в цьому попередником О» Радищева.

Добре відомо про вплив та взаємопроникнення ук­раїнської й російської культур, яке інтенсивно прохо­дило з другої половини XVII століття. За 1701—1762 роки з 21 ректора і 25 префектів Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (відкрита С. Яворським на базі академії братів Лихудів) відповідно 18 та 23 були випускниками Києво-Могилянської академії, а 45 — працювали професорами. Багато українців стали єпис­копами й митрополитами, засновниками шкільної ме­режі на території Росії. С. Полоцький, будучи вчите­лем наступника престолу, написав кілька п'єс релігійного змісту, поклавши початок російській драматургії.

Початки й становлення Пекінської духовної місії (1701—1806 роки) пов'язані з малоросійською течією, а першим істориком Китаю в Російській імперії був випускник Києво-Могилянської академії архієпископ Софроній (Грибовський). До XIX століття священики з України становили більшість у цій пекінській місії.

Фундаментальні зміни внесли в музичну культуру М. Березовський та Д. Бортнянський, справивши вплив на стиль хорової й інструментальної музики в Росії й Україні. 1736 року в Глухові відкрилася перша шко­ла співаків та музикантів для хорових оркестрів. Кра­щим оперним співцем Російської імперії другої поло­вини XVIII століття виявився уродженець Чернігівщини М. Полторацький, який на рівних змагався з відомими італійськими артистами. Як директор двірцевої співочої капели, він сприяв зростанню професіоналізму своїх вихованців, збагаченню репертуару.

Зазначимо, що в середині XVII віку київські наспіви і відповідний нотний запис були запозичені церковни­ми хорами Росії, замінивши архаїчну систему «гачків». Впровадження цих елементів у світську музику знаме­нувало початок російського ліричного вокалу.

З середини XVIII століття українська культура, втра­тивши значну частину інтелектуально-творчих поста­тей, відданих до імперських центрів, стає дедалі більш провінційною, тепер на неї впливає російська культура.

До України приїздять російські архітектори, інженери, художники, медики, вчителі. Так, у Глухові першу архітектурну школу в 1760—1780 роках сформували О. Квасов і М. Мосципанов. Аналогічних прикладів ба­гато» Однак, як і раніше, через інертність та консерва­тизм українського суспільства нові ідеї й напрями в мистецтві, архітектурі, літературі знаходять слабкий відгук. Характерно, що дедалі більше українських інте­лектуалів керуються подвійною лояльністю — до своєї батьківщини та до матінки-Росії.

Мирончук

У цей період освіта й культура розвивалися в тісному зв'язку з еко­номічною і суспільно-політичною ситуацією в різних землях України.

На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура від­чувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський універ­ситет, заснований у 1661 p., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали.

На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки авто­номії, створилися кращі умови для культурного розвитку. З розвитком продуктивних сил підвищуються вимоги суспільства до школи, характеру знань.

На середину XVIII ст. в усіх містах і майже в усіх селах Лівобереж­жя були початкові школи. Середню освіту давали колегії — Черні­гівська, Харківська, Переяславська.

Основним центром освіти був Київ. Тут діяла Києво-Могилянська академія — перша вища школа в Україні, її культурно-просвітниць­кий осередок. Навчання в Академії будувалося на ідеях гуманізму і раннього просвітництва. Києво-Могилянська академія — центр інте­лектуального життя і духовного єднання народу — справляла вели­чезний вплив на розвиток української культури.

Осередками культури в XVII-XVIII ст. були друкарні, що об'єд­нували навколо себе вчених, літераторів, перекладачів, художників. Найбільші з них діяли в Києві, Чернігові, Львові.

Розвивається філософська думка. Протягом XVII-XVIII ст. основ­ною школою філософських знань була вже згадувана Києво-Моги­лянська академія. У другій половині XVII ст. значний внесок у роз­виток філософської думки зробили вчені І. Горбацький та І. Гізель. У першій половині XVIII ст. стають відомими такі видатні діячі, як Ф. Прокопович, П. Малиновський, Г. Сковорода.

Наприкінці XVII ст. в Україні з'явилося багато праць з історії. Найвизначнішими серед них були "Хроніка з літописців стародав­ніх" Ф. Сафоновича і "Синопсис" невідомого автора. Останній був першим систематизованим підручником української історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет ще в XVII ст.

Підвищується інтерес до природничих наук, математичних знань, медицини. Українське суспільство ознайомлюється з працями М. Ко­перника, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози.

Розвиваються театр і музика. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється ляльковий театр — вертеп. Значну роль у розвитку му­зичного мистецтва відіграв М. Дилецький — український компози­тор, автор "Граматики музичної" (1677).

Становлення нового типу освіти впливало і на образотворче мис­тецтво, і на архітектуру. До середини XVIII ст. формуються укра­їнські школи іконописців і граверів, а також школа графіки. У того­часній архітектурі співіснують і переплітаються різні стилі. У другій половині XVII ст. переважає мистецтво бароко. Починаючи з 20-х років XVIII ст. поступово зміцнюється класичний стиль.

Зауважимо, що українська культура ніколи не обмежувалася тіль­ки національними інтересами. Так, Києво-Могилянська академія ви­никла як загальнослов'янський центр. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню культур українського, російського та білоруського народів. Випускники Києво-Могилянської академії працювали в Молдавії, Сербії, Греції. Вчені Академії підтримували зв'язки з університетами в Галле і Кенігсбергу, Берлінською і Бранденбурзькою академіями.

...

Отже, період з другої половини XVII ст. до першої половини XVIII ст. був важливим етапом у розвитку української культури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей гуманізму і ран­нього просвітництва сприяли суспільному прогресу, формували по­чуття національної самосвідомості.