Пшеничнюк

Соціальна стратифікація суспільства

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ре­сурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспіль­стві в певний історичний період.

Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституційними механізмами, постійно відтворюється й модифікується.

Соціальна стратифікація має такі особливості:

• стратифікація - це рангове розшарування населення, коли інщі верстви перебувають у більш привілейованому стано­вищі порівняно з нижчими;

• кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих. Стратифікація має такі основні виміри (критерії):

• прибуток, власність;

• освіта;

• влада;

• престиж.

Перші три критерії стратифікації - прибуток, освіта, влада-мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).

Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяль­ності в суспільній думці.

Пітирим Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види;

• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;

• політична — означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;

• професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства.

Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критерія­ми прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство.

Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціаль­них структурах. Саме тому влада є тим чинником, який ви­значає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію.

У наш час найбільш впливовою думкою щодо процесу формування соціальних верств є теорія стратифікації К. Девіса й У. Мура, в якій вони запропонували функціональне пояс­нення нерівності. Вони вважають, що суспільство є певним чином організованою сукупністю нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для функціонування суспільства як цілого, інші - менш важливі (менеджер/вахтер). Соціальний порядок у суспільстві базується на розподілі індивідів за соціальними статусами (відповідно до їхніх функціональних можливостей, тобто за їхнім максимальним внеском у досягнення суспіль­ної мети), а також мотивації до виконання соціальних ролей, що цим статусам відповідають.

Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для роз­витку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "за­кладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю.

Пояснення нерівності під кутом функціональної користі має свої вади, містить суб'єктивізм при оцінці функції та неспро­можний пояснити деякі реалії соціального життя.

З огляду на це, Т. Парсонс пов'язує конфігурацію соціаль­ної системи з панівною в суспільстві системою цінностей.

Ієрархія соціальних верств визначається сформованими уяв­леннями про значущість кожної з них, виходячи з чинної на певний період ціннісної системи.

При цьому розподіл людей на соціальні верстви відбувається за такими критеріями:

- якісні характеристики членів суспільства, що визнача­ються генетичними рисами та приписаними статусами (по­ходженням, здібностями та ін.);

- рольовий набір, який людина виконує в суспільстві (по­сада, рівень професіоналізму тощо);

- володіння матеріальними та духовними цінностями*. Див.: Фролов С. С. Социология. - М., 2000. - С. 252.

Кожне суспільство має власну організацію соціальної нерівності. Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

• рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, при­належність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

• стани - групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості пере­ходу з одного стану до іншого;

• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами.

Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід з однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

Історія свідчить, що рівність у світі не зростає, однак підвищення рівня життя загалом перетворює нерівність на припустиму та легітимну.

Основні стратифікаційні тенденції в сучасній Україні

Для характеристики різних типів соціальної структури в науці використовуються два поняття: сильне та слабке су­спільство.

Сильне суспільство - це суспільство, котре характери­зується досить стабільною та міцною соціальною структурою з явною тенденцією до органічної солідарності різних груп, з порівняно низькою диференціацією прибутків, широкими можливостями індивідуальної мобільності, усталеною шкалою престижу професій, роду занять тощо.

Слабке суспільство — це таке суспільство, в якому немає чіткої диференціації між групами, єдиної та стабільної шкали престижу професій, для нього характерна наявність нестійких соціальних спільностей з переважно конфліктними зв'язками між ними, що унеможливлює ефективну взаємодію та солі­дарність. Соціальна структура такого суспільства характери­зується високою диференціацією у прибутках, масовою спад­ною соціальною мобільністю, знедоленням основної маси населення, надмірним подовженням профілю стратифікації.

Саме до таких суспільств належить сучасна Україна. Як справедливо зазначають сучасні українські дослідники проблем соціальної структури, соціологи ще не провели реконструкції картини нової соціальної структури, не ви­робили загальної концепції її, але тенденції стратифікацій­них зсувів можуть бути означені.

В Україні наявний процес демократизації та лібералізації соціальної структури, зумовлений руйнуванням старого су­спільства, відсутністю провідних ідеологічних важелів колиш­ньої соціальної структури. Наслідком цих процесів є урізно­манітнення соціальних груп, вільний вибір місця проживання, працевлаштування, способу життя, права власності тощо.

Для України характерна ситуація паралельного існування двох різних соціальних структур: старої, що проявляється в традиційних солідарних утвореннях (робітничий клас, селян­ство й інтелігенція), котрі також зазнали певних змін, та нової соціальної структури, що склалася внаслідок інституційних змін і проявляється в таких соціокультурних одиницях, як підприємці, банкіри, фермери, особи вільних професій, безробітні, групи протиправної поведінки тощо.

Наслідком такого співіснування, а також кількісних і якіс­них змін, які відбулися в робітничому класі, селянстві й інтелігенції стала надмірна атомізованість, розпо­рошеність суспільства, строкатість і мозаїчність його соціальної структури.

Суттєві зміни відбулися також у системі визначальних чин­ників соціального статусу індивідів. За даними соціологічних

досліджень, самоідентифікація соціального статусу від­бувається переважно за єдиним критерієм - економічним - за умов зниження ролі інших критеріїв - освітніх, кваліфіка­ційних, престижних тощо. Як відомо, тенденція зведення багатоманітних чинників соціальної стратифікації до еконо­мічного є провідною ознакою саме бідних країн.

Наступна тенденція, що прослідковується в соціальній структурі України, пов'язана з браком бажаної інтеграції, солі­дарності в суспільстві та розшаруванням населення на групи з діаметрально протилежними інтересами: багаті-бідні, вищі-нижчі тощо. Загалом ця тенденція є передбачуваною, адже ринкові реформи своїм наслідком завжди мають по­ляризацію населення. Проте в Україні вона досягла безпре­цедентних розмірів і є небезпечною, оскільки виникає загроза втрати керованості соціальними процесами. За даними екс­пертів, прибутки 10 % найбагатших людей України у 20 разів перевищують прибутки 10 % найбіднішого українського на­селення (зауважимо, що вже восьмикратний розрив вважається соціально небезпечним).

Наслідком стрімкої висхідної соціальної мобільності у сфері матеріального добробуту є поява страти багатих. Вона має свої особливості, оскільки багатство вони набули за дуже короткий історичний період. Сучасна бізнес-еліта формується за рахунок поєднання носіїв капіталу й бюрократії та форму­вання фінансово-промислових груп.

Формування страти бідних унаслідок спадної мобільно­сті більшості населення - ще одна суттєва тенденція в соціаль­ній структурі українського суспільства. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, що вважається нормальним і звичним для цього су­спільства.

Особливості субкультури бідності в Україні: висока частка витрат на харчування в загальній структурі всіх витрат (по­над 60% від усіх витрат); низький рівень життя населення загалом; висока питома вага тих, хто самоідентифікує себе з групою бідних (понад 65 % населення); поширеність бід­ності серед населення, що працює; масова участь у сільгоспроботах на присадибних ділянках з метою вироблення продуктів для власного споживання (своєрідне "натуральне господарство") та ін.

Як дуже небезпечну тенденцію в соціальній структурі України слід кваліфікувати ситуацію, що склалася із "середнім класом". Помилково говорити про його повну відсутність, тому що впровадження ринкових реформ закономірним на­слідком має появу середнього класу. Однак ідеться, насам­перед, як про кількісні, так і про якісні його показники, що не можуть задовольняти розвинуте суспільство. Середній клас в Україні формується переважно від обслуговування багатих, а не від реального виробництва. Той середній клас, а фактично його зародок, який є в Україні, неспроможний ефективно виконувати роль буфера в дихотомії "багаті-бідні".

Ще одна суттєва тенденція в соціальній структурі України - це маргіналізація суспільства як наслідок посилення спад­ної соціальної мобільності. Маргінал - це людина на пере­гині шляхів, яка перебуває між двома культурами, не інтегру­ючись у жодну з них. Отож характерні риси такої людини: невизначеність соціального статусу, посилені рольові конф­лікти, амбівалентність поведінки, психологічний дискомфорт тощо.

Подальший розвиток соціальної структури безпосередньо залежатиме від процесів соціально-економічного та соціально-політичного реформування.

Соціологічна концепція "середнього класу". Перспективи формування середнього класу в Україні

Зміст соціальних взаємодій індивідів може бути відображе­ні їй певною системою категорій (основних понять) соціології, одним з них і є поняття "середній клас", яке увійшло в науковий обіг у 50-60-ті рр. XX ст.

У США та країнах Західної Європи до середнього класу підносять понад 60 % населення, у скандинавських країнах, країнах яскравої соціал-демократичної спрямованості —до 75 % населення.

Концепція середнього класу і є суттєвим елементом теорії постіндустріального суспільства (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, 3. Бжезинський).

Функції середнього класу:

• вихователь і постачальник висококваліфікованої робо­чої сили;

• основний платник податків;

• внутрішній інвестор економіки, економічний донор;

• носій демократизації суспільства;

• стабілізатор суспільства, гарант його політичної міц­ності, "буфер" між крайнощами в соціальній піраміді - вищими та нижчими верствами.

Деякі "праобрази" цього поняття можна відшукати ще у вченні Аристотеля про середній елемент, який, на думку класика, складають не зовсім бідні, але й не надмірно багаті люди, котрі мають становити фундамент поліса - міста-держави, його міцну основу і слугувати запорукою справедли­вої та стабільної держави. Саме за ці міркування Аристотеля інколи називають "ідеологом здорового глузду середнього класу".

І все ж таки середній клас як частина суспільства, котра займає проміжні статусні позиції між багатими та бідними, верхами й низами, - це унікальне явище саме XX ст. Середній клас сформувався на Заході під впливом соціально-еконо­мічних зрушень і, зокрема, унаслідок науково-технічної революції. Якісні показники та значні кількісні параметри середнього класу не могли не вплинути на сутнісні характери­стики суспільства, що його він репрезентує. М. Тетчер назвала таке суспільство "суспільством двох третин", маючи на увазі, що дві третини населення країни живуть добре, а соціальне невдоволення зосереджене в одній третині його.

Для виявлення середнього класу в суспільстві застосову­ється низка критеріїв (показників). Зазначимо, що нічого спільного з науковим не має так званий "арифметичний під­хід", згідно з яким до середнього класу відносять ту частину населення, яка має середні прибутки по країні. Такий спроще­ний підхід дає можливість знайти середній клас у будь-якій країні світу.

Основні критерії (показники) середнього класу, усталені у світовій соціології:

• рівень економічного прибутку, що дає змогу використо­вувати високотехнологічні предмети побуту та послуги й за­безпечити певний достатній рівень життя;

• характерні складові соціального капіталу: наявність освіти та кваліфікації, що підвищують вартість робочої сили їх носія, загальний рівень культури, що надає можливість виконувати висококваліфіковану працю та мати відповідний соціально-професійний статус;

• економічна поведінка з орієнтацією на ринкову форму господарювання, економічну свободу, самостійність і неза­лежність;

• соціально-психологічна спрямованість на сімейний добробут, індивідуальний усебічний розвиток особи;

• престиж трудової діяльності, кола спілкування, способу життя, наявність широких соціальних зв'язків, контактів, соціальних взаємодій.

До середнього класу в західних країнах відносять дрібних і середніх підприємців, технічну, військову та гуманітарну інтелігенцію, висококваліфікованих робітників ("білі" й "зо­лоті" комірці), фермерів тощо. У західних демократіях сформу­вався цілий прошарок - мерітократія (від англ. - заслуга), головні прикмети котрого такі: відсутність спадкового капі­талу як первинного; неабиякі власні зусилля для досягнення високих статусних позицій і життєвого успіху - елітна освіта, видатні особисті риси, висока працездатність. Мерітократію часто називають новою елітою, за якою - успіх майбутнього розвитку. Утвердження такого прошарку в Україні перебуває лише на початковій стадії.

Формування середнього класу в Україні за вказаними вище критеріями - справа майбутнього. Для України, як і для інших перехідних суспільств, характерні такі особливості серед­нього класу:

• Україна переживає початкову стадію формування серед­нього класу, що перебуває лише в зародку;

• формування середнього класу в Україні відбувалося пере­важно не шляхом домінування особистісних духовних рис, (професіоналізму, освіченості, працелюбства, вольових устремлінь і власних здобутків), а внаслідок "уміло" про­веденої приватизації, доступу до бюрократичних інституцій, що здійснювали роздержавлення тощо;

• для України характерне зведення всієї багатоманітності критеріїв визначення середнього класу до єдиного - еконо­мічного. Звідси - наявна ситуація паралельного існування ніби двох середніх класів: один - середній за прибутками, але із сумнівними життєвими та моральними цінностями; другий - загалом відповідає західним критеріям, окрім еконо­мічних;

• наявна проблема кількісних параметрів середнього класу. За деякими оцінками, він становить 15 % від усього населення, тому не здатний виконувати роль стабілізатора суспільства, гаранта політичної стабільності;

• специфіка середнього класу в Україні полягає в тому, що він утворюється не на базі розвитку реального виробни­цтва, а переважно від обслуговування класу багатих;

• подальший розвиток середнього класу в Україні пов'яза­ний з успішними економічними реформами, а також із по­верненням у коло середнього класу численної інтелігенції, що і становить осердя останнього в західних країнах.

Піча

4. 2. Соціальна стратифікація: поняття та види

Стратифікацію можна визначити як структуровані нерівності між різними групуваннями людей. Стратифікацію можна уявити як геологічне нашарування різних скельних порід земної поверхні. В такому разі сучасне суспільство можна розглядати як ієрархію "пропорцій" - з привілейованими нагорі й знедоленими внизу

Е.Гіденс

В сучасному суспільстві існують групи, які мають значно більші ресурси багатства і влади, ніж інші, а отже, перебувають щодо них у більш привілейованому становищі. Іноді в буденному житті індивіди, що входять у ці групи, не уявляють собі ані розмірів та меж такої групи, ані власного статусу у цій складній соціальній системі. Однак без наукових знань реальної соціальної структури, характеру розподілу цінностей між різними групами і ступеня нерівності між ними неможливо зрозуміти, як функціонує і розвивається суспільство. Сукупність знань, які характеризують саме ці аспекти соціального життя, відноситься сучасними вченими до теорії соціальної стратифікації.

♦ Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти ( від лат. $ігаіит - пласт, прошарок).

Розшароване, багаторівневе суспільство в даному випадку можна порівняти з геологічними нашаруваннями ґрунту або різнокольоровими пластами кондитерського виробу. Проте порівняно з простим нашаруванням соціальна стратифікація має принаймні дві суттєві особливості: ^ по-перше, стратифікація являє собою рангове розшарування, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі

(стосовно ресурсів і можливостей розвитку);

% по-друге, верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю членів суспільства, що до них належать, аніж нижчі.

Те саме можна сказати і відносно інших верств, якщо їх розглядати послідовно зверху вниз. Однак у сучасних розвинутих суспільствах цей порядок порушується. Нижчі верстви в кількісному відношенні поступаються так званому «середньому класу».

Спроби пояснити механізм соціального розшарування привели до появи трьох взаємопов'язаних підходів до аналізу соціальної стратифікації.

Функціоналістська школа в соціології пояснює нерівність, виходячи з диференціації соціальних функцій, які закріплюються за різними його групами в процесі суспільного поділу праці. Відповідно, на основі ієрархії соціальних функцій складається ієрархія соціальних груп, що їх виконують.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ

Фумкціоналістськнй підхід	Конфліктологічішй підхід	Еволюційний підхід
1. Стратифікація природна, необхідна, неминуча, бо пов'язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей.	1 Стратифікація не необхідна, але й ненеминуча. Вона виникає з конфлікту груп.	1 . Стратифікація не завжди є необхідною і корисною. Вона з'являється не лише в силу природних потреб, але й на основі конфлікту, що виникає у результаті розподілу додаткового продукту.
	2. Стратифікація несправедлива, її визначають інтереси можновладців.
2. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю і тому справедлива.
	3. Стратифікація утруднює нормальне функціонування суспільства.
		2. Винагорода може бути справедливою і несправедливою . Стратифікація може сприяти, а може утруднювати розвиток.
3. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.

Суспільство організує та відтворює нерівність по кількох критеріях, напрямках: ^за рівнем доходу, одержуваного від виконання людиною своїх функцій, ^освіти, ^ володіння політичною владою, ^ соціальним престижем. Інакше кажучи, в результаті життєдіяльності суспільства в ньому утворюються великі групи людей, які концентрують в своїх руках більшу чи меншу частину суспільних ресурсів та набувають можливості ними розпоряджатись. Відповідно, в очах решти суспільства вони є більше чи менше престижними. Статуси, якими володіють люди, що до них належать, є по-різному бажаними для інших. В такий спосіб суспільство спрямовує прагнення, амбіції людей на досягнення статусів, які дають максимальну користь для нього і максимально комфортне становище для особистості. Відносна вада такого підходу функціоналістської школи полягає хіба в тому, що суспільство, будучи єдиною системою, не може функціонувати без жодної, на перший погляд навіть найменш значущої, з набору соціальних ролей. Хоча, з другого боку, кількість складних і особливо важливих для суспільства ролей є меншою, ніж кількість ролей простіших. А отже, до їх виконання повинні залучатися люди більш компетентні та активні, які також об'єктивно складають меншість серед членів цього суспільства. І навпаки - чим простіша роль, тим більша кількість людей може іі виконувати. Вони природно змушені задовільнятися меншою частиною соціальних благ, що їм припадає в результаті розподілу.

Отже, соціальна стратифікація - необхідне, неминуче і універсальне явище, пов’язане з природною різноманітністю функцій соціальних ролей.

ієрархія функши визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, а тому є справедливою. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства. Проте функціоналісти не могли пояснити, чому окремі ролі винагороджуються аж ніяк не пропорційно їхній питомій вазі, значущості для суспільства, наприклад, чому особи, що обслуговують еліту, одержують за свою працю більше, ніж їх колеги у звичайних умовах. Критики функціоналізму підкреслювали, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про соціальні конфлікти , які призводили до складних ситуацій, вибухів і часом відкидали суспільство назад.

Другим напрямком аналізу соціальної стратифікації можна вважати конфліктологічиий підхід, тому що він аналізує це явище з позиції теорії конфлікту. Відповідно до нього соціальна стратифікація не є необхідною і неминучою, вона виникає з боротьби груп, з конфлікту між ними. її визначають інтереси тих, хто знаходиться при владі, а тому стратифікація несправедлива й утруднює нормальне функціонування суспільства. К.Маркс, якого можна вважати прихильником конфліктного підходу, пов'язує соціальну нерівність з різним становищем груп людей в системі матеріального виробництва, із відмінним їх ставленням до власності. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія суспільства - це історія боротьби класів. За К.Марксом, з розвитком суспільства зростає соціальна напруженість, багатство нагромаджується в руках небагатьох, розвивається конфлікт, який завершується вибухом, ліквідацією експлуатації. Критики марксистської концепції виступили проти абсолютизації критерію ставлення до власності та спрощенного уявлення про соціальну структуру як взаємодію двох класів: імущих та неімущих. Вони посилалися на різноманітність страт, на те, що історія надає приклади не лише загострення відносин між стратами, але й зближення, стирання відмінностей між ними, а отже, і суперечностей.

В основі соціальної нерівності, за М. Вебером, лежать не лише володіння власністю й рівень доходів. Нерівність статусів дає змогу виконувати ту чи іншу соціальну роль та забезпечують можливість досягнення певного становища, а також рівень володіння реальною владою, зокрема, належність до тих чи інших політичних угрупувань. Кожен з цих компонентів може забезпечити сходження «соціальною драбиною». В середні віки особливу роль у формуванні ієрархічної структури відігравала належність до певних статусних груп. У новітні часи в ряді країн найважливішим фактором, що забезпечує входження до найвищих верств, ставала партійна належність. Зокрема, у тоталітарному радянському суспільстві саме вона визначала близькість до владних структур й давала можливість досягти вищих щаблів соціальної ієрархії.

Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П. Сорокіна. Він виділяє три основні форми стратифікації, і, відповідно, три види критеріїв: ► економічні, ► політичні, ► професійні. Всі вони пов'язані між собою. Люди, які належать до вищих верств, у якомусь одному відношенні, як правило, належать до тих самих верств і за іншими параметрами. Представники вищих економічних верств належать одночасно й до вищих політичних тощо. Ймовірно, складність і розмаїття сучасних соціальних утворень дійсно потребують при визначенні ієрархічної структури використання різних критеріїв стратифікації.

Незважаючи на різку відмінність функціоналістської та конфліктологічної парадигм, кожна з них має специфічну цінність для соціологів у відповіді на різні питання. З точки зору конфліктної парадигми основним аргументом проти функціоналістів є те, що вони не помічають ролі влади у формуванні та відтворенні системи стратифікації. Саме влада, а не функціональна необхідність формує відповіді на питання, хто виграє від стратифікації, хто займає вищі, а хто нижчі позиції, чому назріває конфлікт. Основним аргументом проти конфліктологічної парадигми є те, що всі суспільства стратифіковані. В кінці кінців, всі сучасні стратифікаційні системи індустріальних держав подібні, незалежно від того, на якій ідеологічній основі вони грунтуються. Влада може допомогти побудувати специфічну систему стратифікації, але відповідальність за неї в цілому несе все-таки система соціальних потреб (функціональна різноманітність).

У 70-80-х роках XX ст. набула розповсюдження тенденція синтезу функціоиалістського та коифліктологічпого підходів. Найповнішого вигляду вона набула у роботах американських вчених Герхарда та Джіїї Лєнскі, які сформулювали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони створили модель соціально-культурної еволюції суспільства і показали, що стратифікація не завжди була необхідною та корисною. На ранніх етапах розвитку ієрархія практично відсутня, у подальшому вона з'являється внаслідок природних потреб, частково грунтуючись на конфлікті, який виникає в результаті

розподілу додаткового продукту. З одного боку, стратифікація може служити функціональним потребам, винагороджуючи таланти, а з іншого боку, вже існуюча форма стратифікації має тенденцію до консервації довше, ніж того потребує функціональна необхідність (так твердять конфліктологи).

Д.Лєнскі також поєднав наголос функціоналістів на спільних цінностях та соціальній стабільності та наголос конфліктологів на розділених інтересах та нестабільності. В індустріальному суспільстві вона базується в основному на консенсусі цінностей можновладців і рядових членів суспільства. У зв'язку з цим винагорода буває і справедливою, і несправедливою, а стратифікація може сприяти або утруднювати розвиток зележно від конкретно-історичних умов і ситуацій. Ймовірно, що стратифікація одночасно спрощує певні аспекти суспільного функціонування, а деякі утруднює.

увага!

Всі розглянуті підходи, аналізуючи феномен соціальної стратифікації та причини його виникнення із власних позицій, дають лише часткові знання, вони не є універсальними. Це означає, що при аналізі стратифікаційних явищ у кожному конкретному випадку слід враховувати як сильні, так і слабкі сторони цих методологічних підходів.

Суспільство не тільки допускає ієрархію статусного становища груп, окремих індивідів, щодо них належать, але й сприймає її як джерело, імпульс для свого розвитку. Соціальна стратифікація вказує на нерівність в суспільстві, його поділ за певним критерієм чи їх сукупністю на стійкі групи, які мають неоднаковий вплив на суспільне життя. Якщо соціальна нерівність потрібна для раціоналізації суспільного устрою, то проблемою залишається вибір критерію нерівності, який би забезпечив => стабільність суспільства, О його прогрес.

Найчастіше для складання загального уявлення про соціальну ієрархію суспільства є достатнім поділити громадян будь-якого суспільства відповідно до виділених вище критеріїв.

Дохід вимірюється в гривнях або доларах, які одержує окремий індивід (індивідуальний дохід) або сім'я (сімейний дохід) протягом певного періоду часу, скажімо, одного місяця або року.

Освіта вимірюється кількістю років навчання у школі, ліцеї, гімназії, технікумі, коледжі, університеті. Скажімо, початкова школа означає 4 роки, неповна середня - 9 років, повна середня 11(12), коледж -4 роки, університет -5 років, аспірантура - 3 роки. Отже, професор має за спиною більше 20 років формального навчання. Інша ж людина може не мати і неповної середньої освіти.

Влада вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте Вами рішення. Влада - можливість нав'язувати свою волю або рішення іншим людям незалежно від їх волі. Скажімо рішення Президента України розповсюджується на всіх громадян, а рішення бригадира - лише на членів бригади.

Престиж - повага статуса, яка склалася в громадській думці.

Система цінностей, яка панує в суспільстві, буде визначати домінанти у співвідношенні чотирьох критеріїв. У більшості закритих суспільств, і зокрема тоталітарному (радянському), визначальною була наближеність до влади, доступ до прийняття владних рішень, що давало можливість піднятись на вершину соціальної піраміди за всіма показниками. Сучасне суспільство орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади. ЬДохід, Ьвлада, ^престиж і досвіта визначають сукупний соціальний статус особистості, тобто її становище і роль в суспільстві, соціально-стратифікаційній структурі. Кожна привілейована страта об'єктивно прагне ^до закріплення і відтворення у спадкоємців, свого престижного статусу,1^ до перетворення власного набутого статусу у приписний для нащадків, чи, принаймні^до полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. При тому, чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей, наприклад, через передачу частини нагромаджених багатств у спадок, через створення умов для набуття кращої освіти тощо.

Якщо суспільство у побудові стратифікційної системи орієнтується на приписний статус особистості, то в результаті формується жорстка система стратифікації, обмежується доступ до привілейованих груп нових членів. Таке суспільство можна визначити як закрите. Класичними прикладами закритих суспільств є ♦• рабовласницьке, ♦ феодальне, •* кастове суспільство в Індії, залишки якого збереглися й нині. Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Таке суспільство є -►високодинамічним, воно допускає ■♦вільний перехід людей вверх і вниз по "соціальній драбині". Такими є сучасне індустріальне та постіндустріальне демократичне суспільство. В деяких країнах, в силу специфічних обставин, збереглася стратифікація змішаного типу, в якій пережитки станового закритого ладу доповнюються елементами відкритого суспільства (Великобританія, Японія).

Найдинамічнішим більшість соціологів вважають відкрите суспільство, у якому поділ на «верхи» та «низи» пом'якшується наявністю масового «середнього класу». До нього належать люди, переважно із набутим соціальним статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому представниками середнього класу і в суспільстві, яке переймає ідеологію, систему норм середнього класу, високо цінується освіта, цілеспрямованість. Відповідно, все суспільство одержує могутній стимул до прогресу, базується на принципі конкуренції. Окрім того, середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства. Для того, щоб просунутись по соціальній драбині та зберегти свої набутки потрібен соціальний мир, відсутність антагоністичних суперечностей між стратифікаційними групами. Завдяки ним і забезпечується стабільний розвиток суспільної системи в цілому.

Соціологи по-різному підходять до тлумачення поняття «середній клас», використовуючи неоднакові параметри для його виділення. Як правило, такі параметри як * «середній рівень доходів», * «усвідомлення себе як представника саме середнього класу» є занадто нечіткими і однобокими. Очевидно, має сенс пошук інтегрального параметру оцінки приналежності до середнього класу. Ним, на наш погляд, могла б бути наявність у представників цієї верстви розвинутого почуття соціального оптимЬму. Тобто впевненості у своїй здатності забезпечити собі та своїй сім'ї належні життєві умови нині та у близькій перспективі, дати своїм дітям «стартовий капітал» перш за все у вигляді доброї освіти, яка забезпечить їм можливості для самореалізації та комфортне становище у соціумі.

Найістотніші соціальні суперечності виникають у «двополюсному суспільстві» (багаті - бідні). Вони призводять до масштабних потрясінь, і навіть руйнування суспільної системи. «Суспільство середнього класу» ще називають плюралістичним. Сам середній клас складається з багатьох прошарків. Відмінності та суперечності між ними відносно слабкі, вони взаємно узгоджуються та нейтралізуються, вирішуються природним шляхом. Інакше кажучи, наявність багатьох прошарків з відносно різними неантагоністичними інтересами становить соціальну базу взаємної терпимості у відносинах між ними та плюралізму.

Отже, узагальнюючим поняттям для наукового визначення і розуміння відно­син між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння всіх видів ресурсів є "соціальна стратифікація ". Соціальні відмінності стають соціальною стратифікацією, коли групи людей вишукуються ієрархічно впро­довж шкали нерівності, яка виражається в різниці доходів, освіти, влади, престижу, віку, етнічної приналежності або за допомогою якоїсь іншої озна­ки. В сучасних високорозвинутих суспільствах існує багато стратифікацій­них критеріїв, за якими можна ділити будь-яке суспільство.

Стратифікації притаманні декілька системних властивостей: © соціальність (позабіологічність) цього явища; © традиційність, оскільки нерівність стано­вища різних груп людей зберігається протягом всієї історії цивілізації; ® уні­версальність, тобто її історична зумовленість не заперечує можливості оцінки її оптимальності стосовно конкретного суспільства; @ функціональність, тобто визнання її історичної неминучості передбачає відмову від методологічного сприйняття соціальної нерівності як зла, небажаного в суспільстві феномена, що дозволяє соціології перейти від виконання ролі соціальної критики, від про­яву ціннісного почуття справедливості ("нерівність — архаїзм, пережиток постарілих соціальних форм") до наукового аналізу реальних відносин між людьми, причин і умов їх існування, їх одвічності і корисності для функціону­вання суспільства, його розвитку.

Особливостями розвитку соціальної структури українського суспільства на

протязі XX ст. є:

> соціальна структура стала менш жорсткою, рухливішою;

>• з'являються економічні класи, верстви і страти з відповідною системою соціальних

конфліктів і суперечностей; У ослаблюються існуючі у суспільстві стратифікаційні обмеження;

> з'являються нові капали підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності;

^активізуються процеси маргіналізацїі, яка породжує феномен "нових бідних", перехід населення в переважно нижчі страти;

> основним критерієм соціальної стратифікації стає дохід;

У у формуванні високостатутних груп посилюється роль освіти і престижу; ^змінюються якісні і кількісні параметри соціальної структури українського суспільства.

Якщо на початку 90-х рр. XX ст. за показником здоров’я Україна посідала 40-е місце в світі, то на початку XXI ст. вона перемістилася у другу сотню. За рівнем життя наша країна у 2002 р. займала 141-е місце, перед Бангладеш, Конго, Зімбабве. Щорічно населення України зменшується в середньому на 400 тис. осіб. За переписом населення 2001 р. чисельність населення скоротилася за період з попереднього перепису на 3 млн. чоловік і становило трохи більше 49 млн. чоловік.

Якщо рівень життя еліт, вищої верстви за ці роки значно зріс, то у більшості населення він різко знизився. Зубожіння і бідність населення, жебрацтво, безпритульність стають все більш поширеним явищем.

Разом з тим, соціальна структура українського суспільства, зазнавши істотних змін порівняно з радянським часом, продовжує зберігати чимало його рис. Щоб позбутися їх і вийти на рубіж "суспільства середнього класу", потрібна істотна трансформація, економічне піднесення країни, що вимагатиме багато років.

♦ Отже, вивчення соціальної структури та соціальної стратифікації, тенденцій їх розвитку становить не тільки науковий, але й практичний інтерес, бо дозволяє визначити оптимальні для суспільства напрямки прогресу. Зокрема, нині в українському суспільстві актуалізується проблема запобігання його розвитку по шляху формування двополюсного закритого суспільства і переходу до відкритого суспільства з масовим та впливовим «середнім класом», яке розглядається як соціальна база плюралізму та демократії, створює передумови для самореалізації особистості у бажаних для суспільства галузях.

Резюме

Ф Суспільство відрізняється складною базовою і багатогранними людськими відноше­ннями. Соціальна структура - це внутрішня будова суспільства, сукупність його елементів і взаємозв'язків між ними.

© Найважливішими елементами соціальної структури суспільства є соціальні статуси, ролі, індивіди, соціальні групи та спільноти, соціальні організації та інститути об'єднанні стійкими зв'язками, відносинами і взаємодіями.

® Статуси пов'язані між собою соціальними функціями, які проявляються через соціальні відносини. Якщо статуси дають нам статичну, то ролі - динамічну картину суспільства, індивіди, займаючи той чи інший статус, виконують між собою соціальну взаємодію. Сукупність статусів і ролей складає фундамент соціальної структури суспільства. їх кількість, порядок, їх розташування, характер, залежності один від одного визначають зміст конкретної структури конкретного суспільства.

© Вивчення соціальної структури суспільства, тенденцій її змін має велике прикладне значення для державних органів, які здійснюють управління макросоціальними процесами, так і для окремого індивіда, котрий планує свою життєву кар 'єру і прагне обрати оптимальні варіанти поведінки в соціальному просторі.

© Спільноти і групи формуються в суспільстві в результаті процесів соціальної диференціації та стратифікації. Ці процеси описуються з допомогою номінальних та рангових параметрів соціальної структури суспільства. Знання цих параметрів дає можливість соціологам визначити природу таких базових характеристик суспільства як гетерогенність та соціальна нерівність.

© Поняття соціальної стратифікації відображає наявність у певному суспільстві численних соціальних утворень, представники яких різняться між: собою нерівним обсягом влади та матеріального багатства, прав і обов’язків, привілеїв і престижу. В такому ієрархічно вибудованому розподілі соціокультурних благ знаходить свій вираз сутність соціального розшарування, з допомогою якого суспільство отримує можливість стимулювати одні види діяльності та взаємодії, толерантно ставитися до інших та боротися з небажаними.

© Знаючи з яких соціальних спільнот і груп складається суспільство, яке місце на ієрархічній драбині вони займають, якими є їхні потреби та інтереси, якими цінностями вони керуються і які моделі поведінки властиві для їх членів, ми можемо оцінити соціальний потенціал суспільства в цілому та окремих соціальних груп, вірно спланувати політичні та маркетингові кампанії, прогнозувати перебіг великих макросоціальних процесів та поведінку окремих індивідів.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. З яких класів, верств, груп складається суспільство?

2. Що означає категорія "соціальна структура суспільства"?

З .За якими параметрами соціологи виділяють соціальні спільноти?

4. Якими є критерії диференціації населення?

5. Кого Ви відносите до представників "вищого класу", "середнього класу", "нижчого класу"?

6. Якою є соціальна структура сучасного українського суспільства?

7. Що впливає на трансформацію соціальної структури суспільства?

8. Чим різняться між собою поняття "класова структура", "соціальна структура", "соціально-класова структура"?

9. Що є спільного і відмінного в "теорії класів" і "теорії стратифікації"?

10.Чому узагальнюючим поняттям для наукового визначення і розуміння

Городяненко

Теорія соціальної стратифікації

Засновниками сучасної теорії соціальної стратифі­кації вважають М. Вебера, російського соціолога Питирима Олександровича Сорокіна. Пізніше її (теорію соціального статусу) розвинули англійський соціолог Г. Дейм, американські соціологи Т. Парсонс, Р.-К. Мер-тон, Р. Лінтон, Р. Тернер та інші вчені, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричине­на розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, со­ціальна стратифікація забезпечує виокремлення соці­альних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером влас­ності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, прес­тижем, національними та ін. Соціально стратифіка­ційний підхід є1 одночасно методологією і теорією роз­гляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи, як обов'язковість дослідження всіх верств суспільства; застосування при їх порівнян­ні єдиного критерію; достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціаль­них верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільс­тва на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин, країн, а саме їх нерівноправність. Стра­тифікація є не лише методом виявлення верств конкре­тного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділи­ти страти (верстви), з яких воно складається. Тому стра­тифікація є ознакою будь-якого суспільства. Англійсь­кий соціолог Е. Гідденс розрізняє такі основні історичні типи стратифікованого суспільства, як рабство, касти, стани і класи (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Історичні типи соціальної стратифікації (за Е. Гідденсом)