43.Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої. Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу. З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу. Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління. Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у січні 1648 p. було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький оголосив себе главою звільненої України: "Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский". Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі. Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654 p. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р.Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав п по-старому — Руська земля, Русь. Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю. Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі. Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що глава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами. Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною.

47.Демократичні традиції Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув визначний український історик, етнограф, літературознавець і публіцист Михайло Драгоманов (1841 —1895). Він народився у дворянській сім´ї в м. Гадячі на Полтавщині. У 1863 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету і протягом 1864—1875 рр. працював у ньому приват-доцентом на кафедрі всесвітньої історії. За цей час опублікував ряд праць, в яких викривав русифікаторську політику царизму стосовно неросійських народів, за що був звільнений з університету. У 1876 р. виїжджає до Женеви, де видає збірник «Громада» з метою популяризації «українського питання» у світі. У 1889 р. болгарський уряд запросив М. Драгоманова на посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського університету, де він працював до кінця свого життя.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім´ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Однак М. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини — «живлення», тоді як існують інші не менш важливі потреби — розмноження, пізнання, розваги. Люди прагнуть до спілкування та об´єднання, основними формами яких є громада й товариство. Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. У зв´язку з цим М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».

Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об´єднань. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу догори — аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Федерація втрачатиме державні функції і поступово прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Вчений далі розвинув концепцію федералізму, започатковану М. Костомаровим. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.

Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу («громадівського соціалізму») можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень. Підтримуючи лібералізм за відстоювання ним прав і свобод громадян, М. Драгоманов водночас вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Поділ влади, парламентаризм, демократичні права і свободи, які відстоював лібералізм, мали бути притаманними й соціалізму.

Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Він заперечував ідею національної державності, вважав, що політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад. Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. Він писав: «Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії, через федералізм»2. У зв´язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

50.Переважна більшість прийнятих у вітчизняному суспільствознавстві дефініцій поняття «нація» ґрунтуються на припущенні, що нація є спільністю осіб, які об’єднані спільними ознаками: території, економіки, почуттів, мови, історії. Оскільки таку дефініцію можна застосувати і до інших суспільних феноменів (народу, племені), то вона є непродуктивною. Спроби теоретиків повернути спільнісній дефініції продуктивність призводять до тлумачення нації як: або спільності почуттів, або громадянської спільності, або уявної спільноти і т. п.

Прив’язаність теорій до дефініції нації як спільності здається фатальною. Зростання числа досліджень веде не до прояснення сутності феномена, а до зростання числа дефініцій одного поняття.

Теоретики називають це явище термінологічним плюралізмом. Однак правомірніше було б говорити про термінологічне мерехтіння, бо множина дефініцій є уявною. Жодна з них не є оригінальною, і всі вони зводяться до однієї дефініції — спільності.

Пояснення термінологічного мерехтіння множиною підходів до пізнання феномена не є переконливим. Якщо наукова парадигма допускає правомірність кожного підходу на власну версію однієї й тієї ж дефініції, то, за відсутності обмежень на допустиме число підходів, вона мусить передбачати необмежене зростання невизначеності терміну. А відтак, кожний автор, що вдається до власної версії єдиної дефініції, мав би обов’язком показувати величину невизначеності, що додалася вразі його дефінітивної ініціативи, і пропонувати компенсаційний механізм для уникнення остаточного розмивання терміну.

Маніпуляції із спільнісною дефініцією зумовили розчленування поняття «нація» на три поняття: «етнічна нація», «політична нація» і «модерна нація». Але це не є інтелектуальним винаходом наших суспільствознавців. То є запозичення з європейських теорій. Тож наші суспільствознавці «забули» ще дороге їм донедавна поняття «соціалістична нація».

Соціалістична нація [8] дефінітивно вельми схожа на вітчизняну модерну, бо витворена внаслідок індустріалізації, колективізації й ідеологічної кретинізації населення, що стало «заслугою» не тільки КПРС, а й діячів її ідеологічного цеху.

Дефінітивно політична нація близька до модерної (і до соціалістичної так само), і без великої шкоди її можна було б не згадувати. Спекулятивна цінність модерної нації в Україні така сама як і соціалістичної  — заперечувати існування української нації як цивілізаційного феномена етнічної природи.

Довільність спільнісної дефініції, розмиваючи саме поняття, призвела декого з теоретиків до висновку, що:

«універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття «об’єктивної реальності»»

Песимізм не є продуктивний, якщо тільки він не є констатацією смерті теорії. Думаю, що теорія нації може жити, якщо вона відійде від дефініції, що прийшла до нас з глибин тисячоліть, і понині тримає дослідників в полоні давньоримського дискурсу. Подолати фатальну дефініцію можна, якщо змінити метод  — не переносити в Україну історичний досвід метрополітарних націй Європи та їхні теорії, а спробувати вивести дефініцію з історичного контексту української нації, а її ідею  — з духу і бачення українських пасіонарів.

Подолати спільнісний підхід до розуміння нації ми зможемо за допомогою функціоналістського підходу в тому разі, коли розглядатимемо місію нації не як функцію життєдіяльності сконсолідованої культурою та іншими природними й соціальними чинниками психобіологічної маси, а як соціо-еволюційну функцію  — як функцію агента цивілізації. Нація, за такого підходу, є когерентною сукупністю регулятивних та iнтегративних інституцій народу, їх принципів і норм, що детерміновані психікою і життєвим середовищем. В такій якості нація є іманентною, внутрішньою структурою народу, що консолідує його і спрямовує волю до політичної самореалізації. Її авторитет живлять Віра і Моральний Закон. Психобіологічна маса постає не як об’єкт задоволення поточних потреб, а як суб’єкт, матеріал і соціокультурне середовище творчого процесу.

Нація, в наведеному вище розумінні, не виникає в наслідок історичних процесів. Вона народжується разом з народом, і разом з ним помирає. В історичному процесі нація модифікує свою структуру в залежності від реалій поточного часу, однак зберігає незмінною генеральну засаду своєї моделі суспільного буття. Цю засаду я називаю національною ідеєю. Її не треба вигадувати, тим паче не треба профанувати етнографізмом або кон’юнктурними міркуваннями. Українці знайдуть свою національну ідею, коли звернуться до еволюції свого звичаєвого права і своїх соціальних традицій. Щоправда, добратися до неї буде не так легко. Підневільні звичаї й стереотипи, що увійшли до складу культури як елементи стратегії виживання народу в умовах чужоземної тиранії, спокушатимуть дослідника позірною адекватністю. Але подолання ущербності власного духу дозволить дослідникові розчистити звалища фальшивих цінностей і добратися до здорової засади національного буття.

Агентами цивілізації є і політична (модерна, соціалістична), і етнічна нації. Розходяться вони в генезі їхніх цивілізаційних моделей. Однак цивілізаційні моделі, які реалізують нації, не є чистими. Їхні реальні структури детерміновані: в політичній нації — спротивом психологічних і звичаєвих чинників корінного етносу обраній за чужим рецептом моделі; в етнічній нації — необхідністю компромісу з зовнішнім світом та в середині суспільства між етнічними чинниками різних груп населення.

Українська нація існує стільки, скільки сягають наші історичні знання. З початком промислової революції для українців центральних і східних регіонів нічого не змінилось, бо їхнє існування було законсервоване в селі технологічно відсталої Росії. Разом з тим непорушно існувала неправедність по всій території України, і цей факт, хоч він придушував волю українців, тим не менш не припиняв породжувати невдоволення існуючим станом та бажання змінити його.

Історик Ярослав Грицак вважає, що лише в 19 столітті в Україні почалось формування модерної нації. [10] Насправді, модерною ставала не нація. Модерними ставали пошуки реалізації національної ідеї. На місце традиційних повстань з погромами приходили ідеї поступовства. На місце традиційних гасел «Землі» та «Волі» виходило гасло «Державності».

Промислова революція досягла і глибин Росії. Вона принесла нові, продуктивніші технології комунікацій. Зв’язки між українськими інтелігентами і їхнє ознайомлення з європейськими рухами інтенсифікувались. Це посприяло визріванню нових національних доктрин: еволюційної — мирного здобуття автономного статусу з подальшим переростанням автономії в суверенну державу, і революційної — силове розірвання підлеглих зв’язків з Росією. Були сформульовані й дві версії моделі майбутнього устрою: соціалістична і консервативна.

Жодна з цих версій не була реалізована через поразку національної революції. Тож настало критичне переосмислення методів боротьби за національну державу. Революційний напрям пошуку призвів до націоналістичної моделі боротьби.

55. Кордони є засобом та способом організації соціального простору, де стають вирішальними питання влади, знання, посередництва, соціальних структур. Кордон та межа є лінійним регулятором життя. Вони впливають на людську уяву та на практиці простягаються у масштабі та можливостях від локального до глобального. Кордони, за визначенням, тяжіють до створення та обрання сторін, продукування та оточення протилежних просторів. Усі кордони та межі соціально продукуються та репродукуються, тому, за своєю природою чутливі до модифікування, трансформації, стирання, відновлення, переуявлення та трансгресії.

Кордон є функціональною та символічною сутністю, котра «працює» як матеріально, так і уявно. Межа – невловиме поле з перцептуальною, структурною та дискурсивними складовими. (Х.Н. Ніколь, Дж. Мінфі). Це процес або серія просторових подій. Вона є результатом територіального поділу. Як говорив Х.Ван Хаутум, більш комплексно межу можна розуміти як місце «біля» або «поміж», де соціально-просторові відмінності вступають у комунікацію. Кордон – це простір, що конституює територію.

Межа, проведена на мапі, є не актуалізованою порубіжною лінією, котра у будь-який момент може актуалізуватися. Таким чином, межа абстрактно символізує кордон будь-де та будь на чому. Вона є уявним обмеженням, та стримується такими перемінними, як час, простір, дія, бажання, ідентичність (Р. Шілдз). Межа вказує на конкретну дію щодо кордону. Кордон – це не більше ніж об’єкт або матеріальний артефакт, що творить, формує світ та соціальну реальність. Він містить суміжні поняття: кайма, лінія, поріг, край, полоса, околиця, рубікон. К. – простір, що конструює територію, але є виключно матеріальним, оскільки це комбінаторні утворення, які фізично можна провести, юридично закріпити.К. можуть існувати віртуально, фактично, абстрактно, можливо. Виміри кордону: історичний, просторо-культурний, вимір людей, нормативний, економічний, агетальний, матеріальний (людський).

56. Кордон постає як рубіж, завдяки якому держава здійснює свою владу та показує власний суверенітет. Та це розпливчасте місце між пов’язаними культурами та цивілізаціями. Саме тут виникає порубіжна культура (це культура, що інколи дозволяє чи уповноважує додаткові або взаємозалежні відносини, що дозволяє змішування культур). Культурні межі відіграють роль знаків для кордонів і є віртуальними. Межа на мапі – не актуалізована порубіжна лінія, яка може актуалізуватися. Таким чином, межа абстрактно символізує кордон будь-де і будь на чому. Культура (порубіжна) може існувати на кібрмісці, де зв’язки з спільнотою підтримуються за допомогою доступу до мережі. Можливий елемент впливу: колективна пам’ять, кіборг кордони, змішані кордони, суспільні к.(без та з територією). Прикордонні віртуальні к. – актуалізована та реалізована межа перетворюється на кордон, який виступає і лінією, і рубежем, і краєм. Порубіжжя – зона зі своєю тільки їй притаманною культурою, спрямована на те, щоб не втратити свою специфіку. Інтеракція (взаємодія) у вигляді проникнення до порубіжних територій – важлива умова для порубіжжя. У процесі перетину межі набувають просторової і часової площини. Порубіжжя стає подією, яка відбувається за умов перетину.

53. Жіноча роль, її образ ґрунтуються на ієрархічному протиставленні чоловічого та жіночого начал, але попри переважання в укр. кул-рі патріархальних канонів між чол.. та жінкою, ще з середніх віків правосуб’єктивність жінки, закладалась законодавчо. Вона мала право відстоювати власні права в суді, безпеку. Жінка як господиня фактично володіла правом на майно(господарсько-майнове право жінки). Зміцнювався статус жінки- господині. Гендерний розподіл праці зберігався. Особл. укр. сімейного патріархату: -соціонормативна кул-ра допускала здобуття дружиною лідерських позицій. Процес гендерної соціалізації охоплював декілька етапів, що відрізнялися за змістом та формою, та були спрямовані на підготовку дівчини головних жін. ролей. Найвищий суспільний статус (соц.. престиж), яким вдалося протягом життя повноцінно реалізувати ці ролі-старі жінки. Материнство – найвища гендерна установка. Еволюція статусу жінки зумовила природну зміну гендерної ролі жінки. Жінка все частіше підсилює своє головування в науці, здебільшого публічний статус. Укр. традиція забезпечила те, що набуття нового статусу не вимагає від неї змагання за цей статус та спец. соц.. дискусій, як це прийнято в західному суспільстві.

16. Едвард Саїд - засновник постколоніальної критики, літературознавець, у центрі досліджень якого - проблеми взаємодії Сходу і Заходу, колоніалізм, доля Палестини. Найголовнішим внеском у вивчення цих проблем, поза сумнівом, є праця «Орієнталізм», оскільки без того імпульсу, який надала ця книга для аналізу колоніального дискурсу і постколоніальної теорії неможливо уявити той високий рівень теоретичних досліджень, у тому числі й у літературознавчій компаративістиці, який був досягнутий в останні десятиліття. «Ця праця стала викликом академічним уявленням, що склалися, свого роду «шоком» визнання, розуміння і, що не менш важливо, усвідомлення можливостей», - як справедливо зазначили П.Чайлд і Р.Вільямс [3, 98].«Орієнталізм» мав істотний вплив на цілу низку наук, зокрема на літературознавство. Одна з основних ідей цього дослідження - продемонструвати та довести той факт, що західні вчені та письменники взяли на себе відповідальність не лише досліджувати, але й інтерпретувати мови, історію, культуру Сходу, аналізувати минуле, визначати його майбутнє, тобто повністю репрезентувати Схід, беручи за норму та стандарт європейський спосіб життя. Саїд переконує, що західна художня свідомість зображує Схід нераціональним, слабким, феміністичним «Іншим», протиставляючи йому раціональний, сильний, чоловічий Захід. Цей контраст створює своєрідну різницю між Заходом та Сходом, яка і є предметом компаративного дослідження та входить в коло проблем, які вивчає та аналізує галузь літературознавчої компаративістики – імагологія. Д.Наливайко зазначає, що за своєю природою і структурою імагологічний літературний образ є ансамблем уявлень та ідей про «Іншого», не-свій світ і культуру, що неминуче виводить цей образ на перехрестя проблем ідеологічних і культурологічних, нерідко й політичних [1, 95]. Цей образ «Іншого» на численних прикладах пронизує все дослідження Е.Саїда. Саїд застосовує критичний аналіз до вражаюче широкого за обсягом матеріалу. Європейські поети і письменники, колоніальні адміністратори і «засновники імперій», учені-сходознавці і мандрівники, а разом з ними американські політики, журналісти й інші «експерти по Сходу» стають персонажами цієї праці. Для реалізації свого задуму - аналізу орієнталізму як дискурсу – Е.Саїд використовує техніку деконструкції тексту, розроблену Ж.Деррідою та його послідовниками. Е.Саїд показав, як різноманітні тексти представляли Схід у довільній і принизливій формі, виступаючи при цьому від імені об'єктивної науки і універсальної істини. Сам термін «орієнталізм» полісемантичний. Е.Саїд виділяє три його значення. Перше - академічне. «Кожен, хто викладає предмети, які стосуються Сходу, пише про Схід або досліджує проблеми Сходу, - хай то буде антрополог, соціолог, історик чи філолог, - чи то в специфічних, чи в загальних аспектах, є орієнталістом, а те, чим він або вона займається, - орієнталізмом» [2, 12]. Друге - більш загальне значення орієнталізму, що виводить компаративне дослідження на рівень актуальних для сучасного суспільства проблем міжкультурних відносин, полягає в його розумінні як стилю мислення, заснованого «на онтологічній та епістемологічній різниці, яка проводиться між «Сходом» і «Заходом» [2, 13]. Йдеться про знання, засноване на бінарних опозиціях, що автоматично виділяє стереотипні комплекси «західного» і «східного» та основні чинники їх відмінностей. Нарешті, в третьому значенні «орієнталізм» представляється як корпоративна інституція контактування зі Сходом - через «формулювання тверджень про нього, узаконення певних поглядів на нього, викладання певних дисциплін про нього, упокорення його, управління ним: тобто йдеться про орієнталізм як західний спосіб панувати над Сходом» [2, 13]. Всі три детально пояснені Саїдом визначення ілюструють той факт, що орієнталізм дійсно є досить складною структурою репрезентацій Сходу. Перші два визначення розкривають текстуальну природу орієнталізму, тоді як останнє демонструє використання орієнталізму в пануванні та домінуванні над Сходом. Усі визначення орієнталізму перебувають у взаємозалежному зв’язку. Таким чином, «орієнталізм» у концепції Е.Саїда постає як особливе компаративне дискурсивне поле, систематична практика думок про Схід, як система знань про Схід та репрезентацій «Іншого»Житель Сходу - орієнтал - це стереотип, але Саїд демонструє, як цей стереотип, що існував в європейській літературі більше двох століть, поступово перетворився на свого роду цілу систему сталих знань про Схід, тому що цей стереотип маскувався як факт, як результат вивчення східної культури та літератури. Варто відмітити, що проблема репрезентації є однією з головних для досліджень Е.Саїда.Праця «Орієнталізм» складається з трьох розділів: «Рамки орієнталізму», «Орієнталістські структури та реструктури», «Орієнталізм сьогодні». У першому розділі автор окреслює основні рамки свого дослідження. Е.Саїд наполягає, що зіставлення Сходу і Заходу служить варіантом опозиції «Ми - Вони», а західне уявлення про себе (також виражене в різних дискурсивних практиках) можливе лише в зіткненні зі сконструйованим образом Сходу, який наділяється «репресованими» якостями Заходу. У другому розділі Е.Саїд аналізує як дискурс орієнталізму переміщувався від країни до країни, від політичного лідера до письменника. Дослідник впевнений, що цей дискурс був прийнятий як основа для більшості подальших вчень та досліджень Заходом Сходу. Останній розділ книги присвячений тому, що Е.Саїд називає «сучасним орієнталізмом». Основна його критика тут направлена головним чином на американську арабістику. Праця Е.Саїда «Орієнталізм» мала великий вплив на процес становлення постколоніального дискурсу та на протязі десятиліть продовжує викликати дискусії, похвалу та критику. Велике досягнення Е.Саїда полягає в тому, що він зміг проілюструвати та описати методи, за допомогою яких Європа конструювала та репрезентувала своїх «Інших» у XVIII – XIX століттях. Всі вони пов’язані з ідеєю домінування. Орієнталізм уособлює процеси дослідження та спосіб думки, через які європейці «вивчали» Схід на протязі кількох століть. Основний об’єкт дослідження Саїда – це репрезентація європейського «Іншого» через співвідношення влади та знання. Орієнталізм – це модель європейських стратегій як вивчення колонізованого світу, так і стратегій домінування над ним. Праця Е.Саїда «Орієнталізм», при всій своїй суперечливості, значно вплинула на стан речей у гуманітарних науках, в тому числі й у літературознавстві, викликала жваві суперечки про науковий метод дослідження тексту, про предмет та завдання постколоніальної теорії. Питання про природу знання і ролі вченого, поставлені Саїдом в контексті «постколоніальної критики», вимагають дослідницької рефлексії, що ще тільки повинно стати вкоріненою практикою у вітчизняній компаративістиці.

27. Так, розглядаючидержавне хрещення Київської Русі, І.Шевченко однозначно позитивно оцінюєісторичний вибір князя Володимира прийнятивізантійський варіант християнства. Йогооцінка дослівно така: “Якщо стати на точкузору Києва X ст., то слід погодитися, що цебув очевидний і мудрий вибір” (с. 53). Те, щоце був очевидний вибір Володимира, невикликає сумніву, але можна засумніватися,чи таким вже мудрим був цей вибір. Підставидля такого сумніву дає насампередісторичний досвід християнської Русі-України,а також деякі висновки і спостереженнясамого автора. Так, він пише, що в моментВолодимирового хрещення Візантія “буланайблискучішим культурним центром” іперебувала “на вершині своєї політичноїмогутності” (с. 53). Правда, далі авторзауважує, і цілком слушно, що “витонченістьі рівень освіченості візантійськихкнижників, їхнє знання всього канонугрецької античної літератури були рисами,яких поганська Русь, мабуть, ще не моглаоцінити як слід. Зате могла оцінитивеличезну красу царгородського мистецтвата врочистість церковних богослужінь” (Тамсамо).Оця “велична красацаргородського мистецтва та врочистістьцерковних богослужінь”, якими спокусивсяВолодимир, свідчить лише про одне: князьВолодимир під час своєрідного конкурсуконфесій, про який говорить Початковийлітопис, віддав перевагу формі над змістом,азійській помпезності над європейськоюстрогістю. Тобто це означає, щоВолодимирові не дано було збагнути, що ця “величністьі врочистість” Візантії є всього лише їїлебединою піснею, і що друге християнськетисячоліття буде за молодою і динамічноюЄвропою, інспірованою і керованою Римом.Можна, звичайно, заперечити сказане, мовляв,тепер легко судити, а тоді, в моментхрещення, перед очима Володимира стояламогутня, згуртована імперія Ромеїв, де підпокровом доктрини про симфонію Церкви ідержави божественний імператор призначав іскидав східних патріархів, часто тлумачачиїм догмати віри. Не те, що розрізнена Європа,де національні провідники стояли в черзі допатріарха Заходу за благословенням ікоролівською короною. Спокуса Візантієюбула справді велика, і лишенайдалекоглядніші політики могли їй непіддатися. Таким політиком виявився,зокрема, угорський володар Стефан (Іштван),який лише якихось десять років післяхрещення Русі Володимиром зробив свійвибір на користь Римської Церкви, хочвізантійські місії вже тривалий часактивно працювали серед угрів, і першийугорський єпископ був висвячений саме вЦаргороді.

32. Світогляд цієї епохи творився в боротьбі з чужим наступом — в обороні від Польщі і Московщини. Організацією громадянства проводили головно два осередки: міщанський, що проявляв свою діяльність у братствах, школах, письменстві, та військовий — у запорізькому війську. Обидва центри зійшлися у спільних виступах, що проходили в атмосфері завзяття і бойовости. Найбільш характеристичні прикмети тогочасного світогляду такі:1) любов до батьківщини, що виходить із зросту національної свідомости;

2) свободолюбність і цінування рівности;

3) зрозуміння громадської дисципліни і державного авторитету;

4) консерватизм у доброму і лихому значенні.

40.Горняткевич “Що або хто загрожує українській мові»

Стан і статус української мови — тема, щодо якої готовий висловити свою думку чи не кожен мешканець країни, від президента Кучми (якому належить тонке розрізнення між "офіційною" та "державною" мовами) до рядового українця, чи то пак представника народу України. Тож не дивно, беручи до уваги кардинальне політичне значення мовного питання, що охочих до дискусії куди більше, ніж самих тільки дипломованих мовознавців держави. Нещодавно в цій дискусії забрав слово академік П. П. Толочко, видавши книжечку "Що або хто загрожує українській мові?" [П. П. Толочко. Що або хто загрожує українській мові? Київ: "Оріяни", 1998. Далі при посиланнях на це видання, як і на всі інші, в дужках вказується сторінка.]. Хоча брошурка об'ємом невеличка, всього 32 сторінки, але заслуговує на увагу через те, що її автор — не тільки відомий науковець, але й досвідчений та впливовий публіцист. (Недавно вийшла друком його праця "Від Русі до України", в якій зібрано "науково-популярні, критичні та публіцистичні праці" останніх років). Науковий стаж академіка Толочка підсилює авторитет статей публіциста Толочка, забезпечуючи йому широку авдиторію та шанобливу увагу читачів, а іноді й викликаючи палке заперечення, як це було у випадку зі статтями на тему української "національної ідеї".Публіцистика Толочка відзначається чіткістю формулювань та виразною авторською позицією, але тон її в основному раціональний, відповідальний, зрівноважений, що теж підсилює її авторитет і викликає довіру читача. Саме тому варто застановитися, наскільки такі позитиви можуть заступити відсутність фахового знання, коли автор береться за наукову тему, з якої він не спеціяліст. Розгляньмо авторський виклад історичного розвитку української мови, на якому побудована його аргументація щодо її сучасного стану та перспектив на майбутнє. І хоч я не вважаю себе спеціялістом із соціолінгвістики, мені-таки доведеться прокоментувати деякі явища саме тієї ділянки мовознавства, що їх обговорює Толочко у своїй брошурі.Толочко розглядає тезу "без мови немає і народу" (5). Він ставить її під сумнів, кажучи, що на світі є більше народів, ніж мов. Звичайно, є мови, якими користується, як рідними, ціла низка народів. Це може бути німецька мова в Німеччині, Австрії, Ліхтенштайні, Люксембурґу чи Швайцарії; англійська у Великобританії, США, Канаді, Австралії і т. д.; французька у Франції, Канаді, Швайцарії, Бельґії, Гаїті та цілій низці африканських країн. Можна б наводити багато інших прикладів, але цих вистачить. Та існують інші мови, які, в основному, є власністю тільки одного народу, наприклад, японська, грузинська, ісландська, шведська, мадярська, словацька чи польська. Крім того, існують мови, якими користуються народності, що їх не раз зараховують у склад інших народів. Мовознавці щораз відкривають нові мови, отже, годі аксіоматично казати, що є більше народів, ніж мов, можливо, що є саме навпаки. Коли б ці народи чи народності втратили свої мови й перейшли на інші, вони, до великої міри, перестали б існувати, а їхні культурні надбання пропали б або перейшли до інших.Яскравим прикладом може бути ірландський народ. Так, на західних окраїнах острова ще почуєте ірландську мову, навіть знайдете її на державних паперах, але вона фактично здала позиції англійській. А про прекрасних англомовних поетів, прозаїків і драматургів, що вийшли з того краю, не раз думають уже як про англійських, і їхня ірландськість якось забувається. Народ утратив свою мову і тим дуже збіднів, дарма що збагачує іншу (імперську) літературу. Хоч ірландці намагаються відживити свою предківську мову, але, принаймні дотепер, без великих успіхів.Українська мова є нашою спадщиною. Інші за нас її не плекатимуть, і якщо б ми її втратили, то таки розчинилися б у чужому морі.

53.Поняття жіночого в культурно-історичному контексті україни.

Україна, ставши на шлях побудови демократії, сприяла зміні багатьох сфер громадсько-

політичного життя. Здійснення державної політики щодо поліпшення становища жінок та

запровадження механізму реалізації дозволить створити рівні можливості для жінок та

чоловіків, всебічного розвитку особистості, розвитку України. За умов кардинальних

перебудов у суспільстві й розбудови української державності жінки прагнуть долучитися до

процесів творення нових реалій, займати вагоме місце у суспільному та громадсько-

політичному житті. Адже демократичним суспільство можна вважати лише те, де присутня

ґендерна рівність та якісна співпраця чоловіків та жінок, що сприяє розвитку в усіх сферах

життя.

Слід зазначити, що нерівність чоловіків і жінок є однією з найдавніших проблем

людства і, на жаль, існує вона й в Україні. Так уже історично склалося, що жінка у

суспільному та громадському житті обмежена певними рамками дому, сім’ї та родини, тому

будь-яка інша діяльність для неї є майже недоступною.

Формування ґендерної політики має свою історію. У 80-х роках ХХ ст. міжнародний

рух за права жінок виходить на нову стадію розвитку, оскільки світова спільнота вперше в

історії виявила підтримку захисту прав жінок і назвала його своїм “високоприорітетним

завданням”. Серед держав, які визнали жіночий рух, був і Радянський Союз, котрий

ратифікував Конвенцію ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” [1,

с. 136–150]. Важливим кроком стало рішення ХХVІІ з’їзду КПРС про необхідність

підвищення ролі жіноцтва у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Висвітлення форм і

ролі діяльності жінок періоду відродження жіночого руху в умовах формування самостійної

незалежної держави є важливою складовою коректної інтерпретації історії України ХХ ст.

Україна–Європа–Світ

Незважаючи на зміни в міжнародному праві та практиці, жінки з усього світу ще

стикаються з повсякденною реальністю. Крім того, їм часто бракує засобів та знань,

необхідних для використання системи прав людини, для боротьби проти зловживань.

Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не

стосується. Після здобуття Україною незалежності зростає і громадська активність жінок.

Відбувається процес становлення масових жіночих організацій, збільшується кількість

недержавних фемінних угрупувань. Причини об’єднання жінок різноманітні. Діапазон їхніх

інтересів і діяльності широкий: від клубів, центрів та організацій за інтересами – до спроб

впливу на реальну політику. Жінки-лідери з’являються в освіті, науці, культурі, економіці

політиці й інших галузях. Аналіз діяльності жіночих організацій дає змогу розкрити етапи

розвитку жіночого руху та його вплив на різні сфери громадського життя.

Жіночий рух в період незалежності стає невід’ємною частиною життя українського

суспільства. Жіночі організації, поставивши перед собою конкретні мету та завдання,

цілеспрямовано діяли згідно своїх статутних норм, що сприяло поширенню їхнього впливу

на державні структури, парламент, громадські інституції. Жіночі організації – складова

частина фемінного руху, які в процесі державотворення активно беруть участь в

удосконаленні законодавства та правових механізмів, забезпечують поліпшення становища

жінок у суспільстві, впроваджують ґендерну рівноправність й сприяють її утвердженню, що

підкреслює актуальність глибокого, всебічного вивчення даного питання.

Сьогодення ставить перед нами нові вимоги, тому на сучасному етапі одним з

найактуальніших стає питання забезпечення переходу України до стійкого соціального

розвитку, що вимагає формування нової соціальної стратегії, збалансованої в організаційно-

політичному, економіко-екологічному і соціокультурному напрямках. Соціальна стратегія,

спрямована на створення умов стійкого розвитку України, припускає також включення цілей

досягнення ґендерної рівності у суспільстві. Складність та багатоаспектність проблеми

становища жінок в Україні дедалі більше провокує інтерес багатьох науковців, створюються

центри вивчення стану розвитку гендерної політики, адже жіночий рух є складним процесом.

Тому для детального вивчення становлення, розвитку й діяльності жіночого руху потрібно

здійснити вивчення усіх його складових.

54.Перспективи українського фемінізму.Дослідники хочуть довести до висновку про існування універсального жіночого досвіду і загальних інтересів жінки. Многие феминисты считают, что дискриминация по отношению к женщинам всё ещё существует как в странах Европы и Северной Америки, так и во всех остальных странах мира. Среди феминистов существует много разных мнений касательно глубины и широты существующих проблем, их идентификации и способов борьбы с ними. Экстремальные группы включают таких радикальных феминистов, как Мэри Дейли (Mary Daly), которая придерживается мнения, что мир был бы намного лучше, если бы в нём было намного меньше мужчин. Есть и диссиденты, среди которых Кристина Хофф Соммерс (Christina Hoff Sommers) и Камилла Паглиа (Camille Paglia) — феминистки, которые обвиняют феминистское движение в пропаганде антимаскулинных предрассудков. Многие феминистки ставят под вопрос их право называть себя феминистками.Многие феминистки, однако, также ставят под вопрос применение термина «феминист» к тем, кто поддерживает любые формы насилия по отношению к любому полу, или к тем, кто не признаёт фундаментального принципа равенства полов. Некоторые феминистки, такие как Кейта Поллитт (Katha Pollitt) — автор работы «Разумные создания» (Reasonable Creatures) и Надин Строссен (Nadine Strossen) — автор «Защищая порнографию» (Defending Pornography), трактата на тему свободы слова, считают, что в основе феминизма лежит утверждение «Прежде всего, женщины — люди», а любые утверждения, целью которых становится разъединять людей по половому признаку вместо того, чтобы их объединять, должны называться сексистскими, а не феминистскими, что позволяет признать их слова ближе к эгалитаризму, чем к классическому феминизму[источник не указан 150 дней].Проходят дебаты и между феминистами-дифферециалистами (difference feminists), такими как Кэрол Гиллиган (Carol Gilligan) с одной стороны, которые придерживаются мнения о том, что существуют важные различия между полами (врождённые или приобретённые, но которые нельзя не учитывать), и феминистами, считающими, что различий между полами нет, а есть лишь только роли, которые общество навязывает людям в зависимости от их пола. Учёные современности расходятся во мнениях в вопросе о том, существуют ли более глубокие врождённые различия между полами, чем анатомические, хромосомные и гормональные. Вне зависимости от того, сколько и какие различия существуют между полами, феминистки соглашаются с тем, что эти различия не могут быть основой для дискриминации одного из них

55. межа та кордон в теорії порубіжжя. Кордон та межа є лінійним регулятором життя, що впливає на людську уяву, та на практиці простягається у масштабі та можливостях від локального до глобального. Поняття кордон містить у собі багато значень: примикати, прилягати, наближатися, знаходитися близько, бар’єр, край, межа, рубіж, обрив, виступ, окружність, окраїна, означувати рубежі, узбережжя, обмежування, пов’язувати, обрамляти, огороджувати, заключати, обгортати, кінцевість, паркан, те, що розташоване збоку; кайма, порубіжжя, оточувати, обмеження, лінія, поріг, грань, зустріч, близьке, сусіднє, окреслення, периметр, периферія, берег, бік, околиця, полоса, оточувати, дотик, порядок, рубікон. Межа додає ще декілька важливих значень: демаркація, протяжність, обмеження, – та відкриває новий простір смислів: осаджати, охоплювати, утримувати, покривати, сягати, обрамлювати, зводити, заключати, ув’язнювати, включати, розміщувати, ізолювати.Як правило, порубіжжя охоплює певну історичну геокультурну зону, частини якої можуть бути як центрами, так і периферіями певних держав [13]. На думку дослідників, парадоксальними є те, що процес становлення порубіжжя є бінарним та складається з таких протиріч, як обмежовувати / пов’язувати, ізолювати / оточувати, відокремлювати / зустрічатися, огороджувати / наближатися, обмеження / дотик. Кордони, за визначенням, тяжіють до створення та обрання сторін, продукування та оточення протилежних просторів, та до багатьох пов’язаних дихотомізацій: внутрішнє / зовнішнє, залучення / виключення, ми / вони. Це також передбачає трансгресію, рух за рамками визначених меж, та відгородження від звичного порядку речей для відкриття нових місць та простору, пошук альтернативи врегулювання, креативний синтез, змішане рішення. Можна виділити два різні шляхи, йдучи якими можна зрозуміти порубіжжя. Згідно до першого, кордон є функціональною та символічною сутністю, котра «працює» як матеріально, так і уявно. Згідно до другого, межа є невловимим полем з перцептуальною, структурною та дискурсивною складовими [113]. Межа тяжіє до того, щоб бути запитуваною як процес безперервних змін або розвитку, а також як самосуперечлива сутність і «симптом», за допомогою якого внутрішню організацію території можна було б аналізувати углиб і вшир. Це дає можливість сприймати порубіжжя як соціальну конституцію порубіжних країн, що відсилає до соціальної дії суб’єкта. Якщо наявність державних кордонів та нації як певної сукупності людей можна констатувати матеріально, то онтологічно таку нематеріальність треба визнавати віртуальною. Віртуальний статус кордонів або культурних меж можна означувати за визначенням віртуального як «реального, але не актуалізованого, ідеального, але не абстрактного»[134,с.235]. Віртуальність вказує на ймовірний аспект порубіжних ліній. Усі ці складові є співприсутніми у порубіжжі, і вони можуть переходити одна в одну, а також впливати на функціонування кордонів або культурних меж у створювальних проектах та дискурсах стосовно змін у порубіжжі.Порубіжжя охоплює собою динамічну дійсність, яку можна вивчати за допомогою певної типології, та дійсно є багатоцентричною функціональною мережею [9]. Дослідники виділяють шість вимірів кордону: історичний; просторово-культурний; вимір ідей; нормативний; економічний, матеріальний та людський; агентальний. Історичний вимір вказує на те, що існує багато способів подолання кордонів нація-державами. Це регламентується спеціальними міжнародними організаціями такими, як ЄС. Кордон – це не просто лінія у просторі, непередбачувана у безперервності пере-уявлення та переінтерпретація. Межа може бути як тим, що розділяє, так і тим, що пов’язує. Якщо ми приймаємо багатоманіття налягаючих одна на одну меж у суспільстві, то відповідно визнаємо існування порубіжних зон та рубежів. Саме тому дослідники зазначають, що важливо не те, що є «оптимальним» в межах наданого порубіжжя, а скоріше, «чому» та «як» обмежуються порубіжні зони .Виходячи з інституціонального підходу у розумінні порубіжжя, можна виокремити ряд важливих функцій, які виконують кордони. Це дозволяє координувати обмін між державами, державами та недержавними акторами, а також між центром і периферією окремої держави. На думку Ж. М. Ф. Бленчарда, кордони презентують себе у вигляді семи функцій: воєнна стратегія, національна ідентичність, етно-національна єдність, державотворення, забезпечення внутрішньої політики, економічна та утворююча 

56.»Неративна сила» порубіжжя у соціокультурному просторі. Кожна історія має контекст, який може слугувати причиною виникнення конфлікту. Відстоювання певної колективної ідентичності єдиний вихід із ситуації, коли різні історії стикаються одна з одною. Але такого роду ідентичності не породжують спільності, вони потребують наступної наративної бази, що свідчить про те, що процес оповідання є безперервним. Кожен наратив з’являється у критичні моменти та перекреслює культурний простір для відновлення почуття етнічної чи соціальної належності. К. Едер називає це наративною силою порубіжжя, в якому комунікативний простір складається з окремих історій, котрі різні групи неохоче розповідають один одному, а просто передають від покоління до покоління як певну дискурсивну традицію. У такий спосіб культурні межі заплутано пролягають від понять про ідентичність в якості обраного простору, в якому вони презентуються через еліту в ідентитеріальному просторі до інституціоналізації територіальних кордонів. Звідси випливає мінімалістська теорія ідентичності, згідно до якої конструювання останньої є когнітивним модусом сконструйованих культурних меж та територіальних кордонів.Мінімалістська теорія ідентичності виходить з того, що колективна ідентичність – це «мінімальні умови, необхідні для конструювання м’яких кордонів, котрі описують, що відокремлює нас від них»[107, с. 259]. Так, будь-який знак групи є колективно обраним символом, який слугує референтом для колективної ідентичності. У цьому значенні знак випливає з наративу, тому останній завжди буде історично випадковим контекстом для інтеракції. Таким чином, будь-які зміни порубіжних ліній можна вважати наслідком інституціоналізації когнітивних та наративних процесів. Окрім того, історії використовуються для конструювання наративів національної ідентичності по обидва боки кордонів. Конструювання соціальних та політичних значень меж відбувається через просторову соціалізацію та територіалізацію значень, на які можна натрапити в освіті, політиці, адміністрації та управління.

57.Опираючись на наративну силу порубіжжя можна стверджувати, що географічні кордони є об’єктом перманентного процесу оповідання та переказування історій, на основі чого зароджуються ідентичності. Тому видозміна кордонів залежить від домінування того чи іншого історичного наративу. Останні будуть релевантними відносно ідентичності тільки у контексті тривалої (on-going) інтеракції. При цьому важливо знати не тільки історію, але й того, хто її розповідає. Тоді буде зрозумілим, яким чином комунікативний контекст історій перетворює уявно сконструйовані межі в реальні кордони. Якщо традиційний підхід пояснює це тим, що зміст історій може бути зрозумілим завдяки національному контекстові комунікації, то в теорії порубіжжя мова йде про те, що у глобальному світі локальні історії передаються від одного контексту комунікації до наступного, та можуть слугувати ресурсом для конструювання транснаціональної ідентичності. Наративи минулого типічно високо вибіркові та сконструйовані перспективою існування держав, та направлені на минуле у сучасній манері. Домінуючі ідеології також тяжіють до трансформування наративів відносно минулого як частини їх власних репрезентацій теперішнього та майбутнього.Відповідно, межі – це важлива частина просторової практики та дискурсу, завдяки яким створюються та підтримуються соціальні групи та відмінності між ними, де стає можливим втілення територіальності. Межі, таким чином, є також частиною практики та наративів, завдяки яким конституюються соціальні групи та їх ідентичності, та управляються члени цієї групи. Держави є вирішальними у позиції відносно продукування та репродукування того, яким чином виражає себе територіальність та багато форм залучення / виключення, а соціальні та культурні межі завжди зберігають в цьому свою важливість.Створення комунікативного простору нелегке завдання, а тому розставання із наративом про «себе» як єдиного цілого у порубіжжі, супроводжується міжрелігійними та міжетнічними протистояннями [143]. Як ще зазначав Б. Андерсон, кожен наратив має історичну площину, а тому є достатньо емоційним. У порубіжному просторі історії продукуються з різних національних перспектив, у зв’язку з чим одна й та ж сама подія може розповідатися та переосмислюватися по-різному. Проблема пам’яті ⁄ забуття ускладнюється тим, що згадування трагічного минулого є травмою. На думку К. Едера, «згадування – це конструкція, яка визначає не тільки те, що треба згадати, але також й те, кого можна вважати частиною спільності (remembering community)»[107, с. 267]. Такий наратив створює простір комунікації, кордони якого є наративними межами. До головних референцій, які генерують цей простір, можна віднести провину, гордість та відповідальність. Ті, хто розуміють ці історії, здатні на те, щоб знайти та впізнати один одного для подальшого об’єднання в єдину ідентитеріальну групу. Винаходження простору пам’ятних дат створює базу для спільної ідентичності, та відрізняється від національного згадування тим, що останнє відштовхується від тріумфальних наративів, а перша – від трагічних.Таким чином, виникнення комунікативного простору є умовою для побудови спільного минулого, яке за словами І. Валлерстайна, є моральним, а, отже політичним феноменом [20]. У цьому контексті порубіжжя ніколи не буде раз і назавжди встановленим, це миттєвий знімок динамічної реальності обраного простору інтеракції, де ідентичність буде безперервно (де)конструюватися всередині культурних меж та одночасно пере-визначати їх. Задача територіальних кордонів у такому разі полягає в інституціоналізації порубіжжя.