1.Реформа 1861 р.

19 лютого (3 березня за н. ст.) 1861 р. були виданні положення про скасування кріпацтва. Програма реформи стверджувала, що: 1) селяни дістають особи­сту свободу і включаються до вільного селянського стану; 2) в адмі­ністративному відношенні селяни організують сільські громади, які вибиратимуть органи громадського правління; 4) поміщик догово­рюється з громадою, а не з поодинокими особами; 4) помимо забез­печення селянина земельним наділом у вічне користування, конеч­но надати йому можливість викупити той наділ на власність.

Українські губернії були поділені на три окремі групи: Лівобе­режні, Правобережні та Південні, в яких розподіл землі відбувався за трьома "Місцевими Положеннями", що відповідали земельним відношенням між поміщиками й селянами.

Звільнення се­лян з кріпацтва мало відбуватися поступово протягом трьох років. Вони мали дістати ту землю, на якій вони до реформи працювали у панів. Але на ділі так воно не сталосяі. Поміщики отримали за землю повну ціну з державного скарбу, як відшкодування, а се­ляни мали ті гроші повернути державі протягом 20 років. Крім то­го, селяни мали платити "оброк" — податок поміщикові замість колишньої панщиниі, якщо він був вищий, ніж передбачала земельна реформа. Селяни могли викупляти свої садиби, коли їм хотілося, але ко­ли йшлося про земельні наділи, то їх селяни могли викупляти тільки за згодою поміщика.

Становище селян в Україні у цілому було гірше ніж у Росії, бо в Україні селянські земельні наділи до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа.

У додатку до того, селяни, які на землі не працювали, але з во­лі панів працювали на їх дворах і тому звані "дворовими", або "дво­раками", землі зовсім не одержали. Після реформи селяни, хоча і ставали особисто вільними, не діставали усіх громадських прав, з яких користали інші верстви ро­сійського суспільства. Крім того, на селянські маси покладено тягар всіх прямих і по­середніх податків. Дещо інакше виглядала реформа на Правобережній Україні, куди на­лежало три губернії: Київська, Волинська й Подільська, в яких іс­нували особливі умови. Уряд мав на меті обмежити значення польського поміщицького елементу та поліпшити стан українського селянства, яке вороже поставилося до польського повстання. Указ від 30 липня 1863 р. припиняв дотеперішні обов'язкові приписи селян до поміщиків.

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлю­валися незначні за розміром селянські наділи. Губернії, на які поширювалося місцеві положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділя­лися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельних площин, що належали йому до 1861 p. Земля розподіляла­ся в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодич­ними переділами, як це робилося при общинній формі землекори­стування, а на основі сімейних ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби.

Незважаючи на окремі винятки, документи реформи 1861 р. в цілому відбивали інтереси перш за все поміщиків, надаючи їм широкі можливості для значного зменшення селянського землево­лодіння.