§ 4. Дипломатія та кризові стратегії у політиці України

Кардинальні зміни у системі міжнародних відносин, спричинені закінченням "холодної війни" та розпадом біполярної системи, мали далекосяжні наслідки. Об'єднання Німеччини, припинення існування Організації Варшавського Договору, розпад СРСР мали вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний) на подальшу долю країн ЦСЄ та охопили також Кавказький регіон і Центральну Азію. Йдеться, зо­крема про порушення стабільності багатьох країн і навіть цілих регіонів через конфлікти, породжені міжетнічними протиріччями, екстре­мізмом, сепаратизмом і глибші причини. Конфліктогенність залиша­ються однією із найбільш характерних рис сучасного міжнародного порядку та є одним із визначальних чинників розвитку ситуації на по-страдянському просторі, а також у ширшому регіональному масш­табі. Зміна політичної системи в багатьох країнах Східної Європи спричинила утворення на європейському геополітичному просторі зон нестабільності та розгортання внутрішніх конфліктів. "Іде сильнішими були підвалини тоталітаризму, там сьогодні існують найбільш вибухоне­безпечні зони реальних, а також потенційних конфліктів. З огляду на це територія Співдружності Незалежних Держав (СНД) та Югославії ви­явилася найбільш вибухонебезпечною зоною на всьому європейському просторі" [9, с.7]. Протягом четвертого та п'ятого етапів Україна зіт­кнулась із необхідністю розробки та застосування кризових стратегій зовнішньої політики.

Внесок української дипломатії доврегулювання регіональних конфліктів

Відповідальність і висока чутливість до питань безпеки та стабільності поставили Україну перед необхідністю стати актив­ним учасником процесів урегулювання ре­гіональних конфліктів. Разом із ситуацією на Балканах одним із сер­йозних викликів безпеці європейського простору став конфлікт у При­дністров'ї, корені якого багато в чому є подібними до боснійського конфлікту. Розглянемо безпосередній внесок України до розв'язання цієї складної проблеми, а саме - її посередницьку місію як гаранта безпеки конфліктуючих сторін. При цьому варто зважати на те, що Україна більш ніж будь-яка інша країна зацікавлена у врегулюванні цього конфлікту та є єдиним гравцем, що володіє засобами впливу на обидві сторони конфлікту.

Так звана "дейтонська модель", запропонована свого часу Боснії, могла бути використана й у Придністров'ї: її механізм побудований на дотриманні певного балансу між конфедеративним і федеративним устроєм єдиної держави та передбачає існування двох типів політико-державних відносин. Залежно від позицій Молдови та Придні­стров'я її можна було б застосувати у кількох варіантах, один з яких, передбачає безпосередню участь України: Придністров'я погоджується на федеративні відносини з Молдовою за умови, що одночасно воно перебуватиме у конфедеративних стосунках з Україною. Поки що такий варіант навряд чи реальний, але так чи інакше, існують шляхи дипломатичного розв'язання проблем будь-якого рівня, і в них мають бути задіяні всі держави регіону.

Україна неодноразово нагадувала про небайдужість до означеної ситуації. Реальними прикладами конструктивного підходу були її кон­кретні кроки, у тому числі Спільні заяви президентів Російської Фе­дерації, Республіки Молдова та України щодо деяких кроків з активі­зації політичного врегулювання придністровської проблеми (19.01.96; 20.03.98), Меморандум про основи нормалізації відносин між Респуб­лікою Молдова та Придністров'ям (08.05.97), Заява президентів Росії та України за участі представника ОБСЄ. Пізніше, протягом 2001-2003 років, у Києві, Харкові, Нью-Йорку відбулися зустрічі мі­ністрів закордонних справ України, Росії, Молдови, на яких обгово­рювалися конкретні пропозиції щодо просування процесу врегулю­вання. Подібні зустрічі проводяться й до цього часу, створюючи ді­алоговий механізм погодження підходів до розв'язання проблеми Придністров'я. У заявах керівників зовнішньополітичних відомств підкреслювалась необхідність забезпечення безперервного перего­ворного процесу для усунення розбіжностей і протиріч між конфлі­ктуючими сторонами.

З огляду на зростання інтересу ЄС і США до прискорення придні­стровського врегулювання, позиція України полягає також у підтримці безпосереднього залучення Євросоюзу до цього процесу, якщо такою буде політична воля Кишинева та Тирасполя, і проведення військо­во-гарантійного забезпечення остаточного політичного врегулювання під егідою ОБСЄ за згодою конфліктуючих сторін силами миротвор­чого контингенту України після досягнення політичного врегулювання.

У липні 2002 року посередники у придністровському врегулюванні - Україна, Росія та ОБСЄ - на зустрічі у Києві виступили із пропозицією остаточного врегулювання конфлікту на основі федеративної моделі, базові елементи якої запропоновані у так званому "Київському доку­менті". Проте діаметрально протилежні позиції конфліктуючих сторін заважають утіленню досягнутих домовленостей. У той час, як керів­ництво Молдови прагне повернути Придністров'я у правове поле дер­жави з одночасним наданням ширших повноважень, порівняно з іншими адміністративно-територіальними одиницями, Тирасполь напо­лягає на розширенні присутності Росії (у т. ч. військової) та України як фактичних гарантів існуючого політичного режиму. Молдовська сто­рона, вважаючи вимоги неприйнятними, наприкінці 2003 року від­мовилася підписати розроблений російською стороною Меморандум із придністровського врегулювання ("Меморандум Козака").

План урегулювання придністровської проблеми, висунений Украї­ною 2005 року, дозволив створити позитивні передумови для подо­лання сторонами взаємного відчуження та рішення повернутися до переговорного процесу. Так званий "План Ющенка" у цілому знайшов підтримку зацікавлених сторін, і після внесення окремих коректив документ був підтриманий російською стороною.

Український план урегулювання придністровського конфлікту вніс суттєві зміни до переговорного процесу, у результаті чого був схвале­ний новий переговорний формат 5 +2, за яким передбачається участь як спостерігачів США та Євросоюзу. З огляду на перспективу набли­ження кордонів ЄС до зони, де все ще існує потенційна загроза євро­пейській безпеці, значно підвищилась зацікавленість Євросоюзу в остаточному врегулюванні конфлікту. Така позиція повністю збіга­ється з інтересами України, яка також зацікавлена у забезпеченні стабільності та передбачуваності розвитку ситуації на її південно-східних кордонах.

Разом із тим, активізація ролі ЄС у врегулюванні придністровського конфлікту виявила розбіжності у підходах між ЄС і Росією. Запровад­ження Україною та Молдовою нового митного режиму у березні 2006 року наштовхнулося на вкрай негативну реакцію придністровсь­кої сторони, а з кінця 2006 року спостерігається налагодження тісних політичних контактів між Кишиневом та Москвою. Експерти міркують про можливість переформатування переговорного процесу: на зміну недієвому формату 5 + 2 приходить формат 1 + 1, тобто Молдова та Росія намагатимуться знайти спільне розв'язання придністровської проблеми, однак не виключено, що її обговорення та схвалення буде винесене на розгляд не лише сторін, а й посередників і спостерігачів.

Майбутнє врегулювання молдово-придністровського протистояння залежатиме від політичної волі всіх сторін, що безпосередньо беруть участь у переговорному процесі, зустрічах, у тому числі на найвищому рівні. Крім застосування зовнішніх важелів впливу на Кишинів і Ти­располь, переговорному процесу має бути наданий динамічний ха­рактер, взаємне вироблення спільних пропозицій у форматі 5 + 2 та надання конкретних консультативних послуг у сфері визначення ос­таточного статусу Придністров'я, оскільки ця проблема є багатовимір­ною й потребує відповідного ставлення.

Говорячи про конфлікти на пострадянському просторі, необхідно зазначити, що однаково твердою й послідовною є позиція України ЩОДО врегулювання грузино-абхазького та грузино-осетинського конфлік­тів. Вона полягає у збереженні територіальної цілісності та державного суверенітету Грузії, підтриманні зусиль її керівництва щодо розв'я­зання абхазької і південно-осетинської проблем винятково у мирний спосіб. 1999 року Україну вперше як незалежну державу було обрано непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 років, і час свого членства Україна плідно використала, зокрема для подальшої участі у врегулюванні різного рівня конфліктів. Важливим результатом членства України в РБ стало включення нашої країни до складу групи "Друзів Генерального секретаря ООН", яка сприяє врегулюванню грузино-абхазького конфлікту. Україна робила все можливе для на­дання нового імпульсу переговорному процесу сторін. Для досягнення всеохоплюючого політичного врегулювання конфлікту Україна ініці­ювала проведення Третьої зустрічі грузинської та абхазької сторін у межах заходів зі зміцнення довіри (Ялта, 15-16.03.01), а також спе­ціального засідання Ради Безпеки ООН із цього питання (21.03.01) під головуванням міністра закордонних справ України А. Зленка.

Україна вітає ініціативу грузинської сторони щодо скликання між­народних конференцій за спільного головування США та Російської Федерації, активній участі України та Туреччини й готова розглянути питання своєї участі у миротворчій операції у зоні конфлікту за умови відповідного рішення РБ ООН і ВР України. Водночас українська сторона не вважає за можливе включення українських військових підрозділів до Колективних сил СНД із підтримання миру в зоні грузино-абхазького конфлікту.

Ініціативи президента Грузії М. Саакашвілі з врегулювання кон­фліктів, які передбачають надання Абхазії і Південній Осетії широкої автономії, представництва у владних структурах Грузії, і права вето на рішення, що стосуються регіонів, а також соціально-економічну реа­білітацію, не знаходять відгуку в абхазької і південно-осетинської сторін. Ключовою складовою політичного діалогу з Південною Осетією грузинська сторона вважає зміну формату миротворчої операції та інтернаціоналізацію змішаних сил із підтримки миру, які у складі військових підрозділів Російської Федерації, Південної Осетії і Грузії перебувають на території невизнаної республіки з 1992 року. Однак Цхінвалі відкидає грузинські пропозиції і виступає проти підключення США та країн ЄС до переговорного процесу, а російська сторона за­перечує необхідність інтернаціоналізації миротворчих сил. Певного успіху грузинська дипломатія досягла лише у поновленні в травні 2008 року прямих грузино-абхазьких консультацій. Але черговим приводом для загострення ситуації стало введення на територію Аб­хазії наприкінці травня 2008 року підрозділів залізничних військ Росії. МЗС Грузії розцінило цей крок як підготовку до анексії Абхазії. Стур­бованість діями Російської Федерації висловили також США, члени НАТО та Євросоюзу, підкресливши, що такі заходи, незважаючи на задеклароване гуманітарне спрямування, перешкоджають мирному вирішенню конфлікту. Загальне незадоволення діями Росії з боку різних країн спричинило виведення російською стороною залізничних військ з території Абхазії (29-30.07.08) у зв'язку із завершенням робіт із відно­влення діяльності низки об'єктів народного господарства Абхазії.

Серйозним викликом для міжнародного миру та безпеки стала ес­калація воєнних дій у Південній Осетії. Силові дії грузинської армії (розпочаті 08.08.08) спричинили грузино-осетино-російський зброй­ний конфлікт, трагічним підсумком якого стала загибель тисяч людей, зруйновані міста та селища Південної Осетії і Грузії, десятки тисяч біженців з обох сторін. Це протистояння показало, що "заморожені" конфлікти, за відсутності належної уваги з боку міжнародних структур, швидко перетворюються на гарячі точки. Події на Південному Кавказі виявили безперспективний і вкрай небезпечний характер спроб во­єнними та силовими методами вирішувати міжетнічні конфлікти, що склалися історично. Водночас незаперечним фактом стала неспромож­ність міжнародних інституцій застосування превентивних заходів для попередження й врегулювання конфліктів, що перебувають у стадії напруженості.

Сплеск насилля на Південному Кавказі створює серйозні виклики та загрозу національним інтересам і безпеці України. Гостро постають питання необхідності застосування адекватних заходів із посилення безпеки країни та недопущення втягування України до збройних кон­фліктів. Вирішення цих питань вимагає стратегічних підходів і вра­хування геополітичних процесів, що відбуваються у безпосередній близькості до нашої країни. Нагальним питанням залишається при­єднання України до колективної системи безпеки та оборони й, від­повідно, інституалізація ролі нашої держави в межах Європейської політики безпеки та оборони.

Розвиток подій у Закавказькому регіоні та активізація участі в них російської армії актуалізував питання врегулювання, у тому числі у законодавчому порядку, умов перебування та діяльності підрозділів Чорноморського флоту Російської Федерації, розташованих на тери­торії України. Ця позиція знайшла своє віддзеркалення у відповідному Указі президента України (12.08.08), підготовленому за підсумками засідання РНБОУ.

Між тим, досягнуті російською та грузинською сторонами домов­леності щодо розв'язання конфлікту, укладені за посередництва пре­зидента Франції і представника Фінляндії, дають підстави для кон­структивної ролі України у подальшому мирному врегулюванні грузино-осетинського та грузино-абхазького конфліктів. Ініціативна по­зиція України, із врахуванням стратегічних партнерських відносин із Росією та Грузією, мала б важливе значення у великій політичній грі, яка розпочалася основними геополітичними силами після припинення воєнних дій на Південному Кавказі.

Грузино-осетино-російський збройний конфлікт стимулював про­цеси, які матимуть глибокі наслідки для розвитку міжнародної системи. Підписання президентом Росії указу про визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії можна розглядати як серйозний виклик і своєрідну відповідь на грузинські силові дії проти мирного населення своєї країни. Головна проблема сучасних міжнародних відносин - зважене поєднання принципу територіальної цілісності держав і права народів на самовизначення, які вступають між собою у протиріччя, що нерідко завершується конфліктом. Разом із тим, основоположний принцип міжнародного права - принцип територіальної цілісності - поступово починає порушуватися. У практиці міжнародних відносин спостері­гається певний політико-кон'юнктурний підхід до проблеми визнання незалежності окремих автономій, застосований щодо Косово, а згодом - до Абхазії і Південної Осетії. Вирішення цієї колізії лежить в площині діалогу між конфліктуючими сторонами, до основи якого необхідно покласти ідею пошуку мирного розв'язання проблеми із застосуванням дипломатичних методів і політичних підходів.

Послідовна позиція України простежується і в її кроках із врегу­лювання інших конфліктів. Одним із головних результатів діяльності делегації України під час розгляду Радою Безпеки ситуації у Косово стало забезпечення збалансованої і конструктивної позиції на захист територіальної цілісності Югославії. Неодноразово наголошувалося, що ситуація в Косово - одне із пріоритетних питань для України у Раді Безпеки, оскільки наша держава була одним із співавторів резолюції РБ 1244 (1999) і членом Групи Друзів Генерального секретаря з Косово.

Важливе значення в цьому контексті мало й термінове засідання Ради Безпеки ООН, проведене за активного сприяння України, при­свячене розгляду кризової ситуації у Македонії і на півдні Сербії, по­в'язаної з діями албанських екстремістів. У резолюції із цього питання було не тільки рішуче засуджено акти насильства, але й висловлено заклик до всіх учасників воєнних дій проти югославського та маке­донського урядів негайно припинити вогонь і скласти зброю.

Проголошення незалежності Косово в лютому 2008 року та процес його визнання поставили перед Україною непросте завдання - ви­значитися щодо статусу Косово. Сьогодні Україна дотримується обе­режної позиції, підкреслюючи пріоритетність збереження миру на Балканах. Крім того, визнання незалежності краю може спровокувати внутрішньополітичний конфлікт, ускладнити відносини з Росією та нівелювати авторитет миротворця.

Протягом 2000-2004 років тривав складний процес розвитку пост- біполярного світу. Події 11 вересня 2001 року символізували початок ери асиметричних конфліктів, стали свідченням посилення глобальної загрози тероризму та призвели до активізації військової і зовнішньо­політичної діяльності єдиної супердержави - США. Одночасно мало місце поглиблення інтеграційних процесів, трансформація безпекових структур: НАТО, згідно зі стратегічною концепцією 1999 року, роз­ширила сферу своєї відповідальності, тричі збільшувалась кількість членів Альянсу (загальна кількість країн-учасниць з 2009 року сягне 28), двічі відбулося розширення ЄС, і на кінець 2008 року це інтеграційне угруповання налічує 27 держав-членів. Змінюється й пострадянський простір, на якому сформувались або продовжують формуватись такі утворення, як ЄврАзЕС, ГУАМ, ОДКБ, ЦАС, Кавказька Четвірка, ЄЕП. Усе це переконливо свідчить про кардинальну зміну стратегічної си­туації на кордонах України: з однієї сторони, це країни ЄС та НАТО, а з іншої - російсько-білоруський союз та окремо - Молдова.

На порядку денному постає питання законодавчого закріплення нових засад зовнішньої політики. Ціла низка ознак - зміна характеру основних загроз, підвищення рівня конфліктності, посилення структуризації сучасної системи міжнародних відносин взагалі й на регіо­нальному (європейському) рівні, зокрема, певний перегляд принципів вирішення локальних конфліктів, зміна всієї структури європейської безпеки - свідчать про гостру необхідність розробки оновленої стратегії діяльності на міжнародній арені. За цих обставин певна невідповід­ність сучасним реаліям "Основних напрямів зовнішньої політики України" є очевидною.

Одночасно деякі традиційні сфери зовнішньополітичної діяльності залишаються незмінними:

• розвиток зовнішньополітичної активності на субрегіональних напрямах;

• підтвердження значимості багатостороннього формату співпраці ЯК такої, що доповнює та розширює двосторонні й регіональні механізми забезпечення національної безпеки;

• курс на загальне ядерне роззброєння;

• нерозповсюдження технологій виробництва ядерної, хімічної, біологічної (бактеріо­

логічної) зброї;

• участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності;

• сприяння розвитку науково-технічного прогресу;

• підтримка необхідних зв'язків з усіма державами світу, в яких мешкають українці;

• інформаційний захист національних інтересів;

• необхідність формування ефективного механізму втілення перелічених положень.

Дипломатична діяльність в умовах загрози міжнародної ізоляції України.

На початку 2000-х років Україна пере- бувала за крок від міжнародної ізоляції, а

українські дипломати були суттєво обме­жені у діях через внутрішньополітичну си­туацію: убивство журналіста Г. Гонґадзе, придушення свободи слова, "касетний скандал", ажіотаж навколо "продажу" українських "Кольчуг” Іраку тощо. Українська сторона виголошувала заяви про відсутність адекватної уваги з боку ЄС і НАТО до намірів європейської та євро­атлантичної інтеграції України, а також - звинувачення у втручанні до внутрішніх справ України. 2000-2004 роки стали серйозним випро­буванням для зовнішньої політики та дипломатії України, привели до застосування так званих кризових стратегій. Слід визнати, що у внутрішньополітичному розвитку України на­копичилася низка складних проблемних питань, які стали головною причиною негативного сприйняття нашої держави у світі та призвели до порушення балансу зовнішньополітичної активності України на окремих напрямках її діяльності. Серед основних ознак, які негативно характеризували тогочасну політичну систему України, - корумпованість державних структур, нерозвиненість громадянського суспільства, функціонування значного сектора тіньової неоподаткованої економіки, нерозв'язаність соціальних проблем. Усе це разом породжувало недо­віру населення до владних структур, унеможливлювало формування державницької ідеології. За оцінками міжнародних експертів, полі­тичні партії і громадські організації не стали в Україні надійними ланками зв'язків між владою та суспільством. У разі довготривалості цей фактор здатний поставити під загрозу зовнішньополітичні зусилля з підтримання належного іміджу України у світі та саму ідею побудови демократичної, економічно сильної держави. Подібні оцінки та про­гнози були серйозним викликом для України та її зовнішньої політики. Ситуація ускладнювалась намаганнями деяких країн використати ці фактори для зміцнення свого впливу на нашу державу. На цьому тлі особливої актуальності набувала необхідність забезпечення рівноваги у динаміці двосторонньої взаємодії зі стратегічними партнерами, у першу чергу - із Росією та США, а також країнами Центрально-Східної і Західної Європи.

Згадані вище резонансні справи дали підстави для загострення чи ускладнення відносин України із багатьма західними країнами та міжнародними організаціями. Спроби нашої держави здійснювати відносно незалежну зовнішню політику шляхом зближення з Росією спричинили охолодження українсько-американських взаємин у пер­шій половині 2000-х років. Унаслідок відчутного поглиблення економічних зв'язків між Україною та Російською Федерацією у цей період почала складатися тенденція відносного самоутвердження постра­дянського регіону та формування на його теренах самодостатньої геополітичної сили. Водночас під сумнів була поставлена коректність постулатів, за якими український шлях залучення до західноєвро­пейських цінностей має обов'язково проходити через "американські ворота". Звісно це не гармонізувалося з логікою зміцнення однопо-лярності світу, а тому викликало загострення протиріч в українсько-американських відносинах.

Серйозним подразником двосторонніх відносин стала проблема по­стачання комплексів радіотехнічної розвідки "Кольчуга" до Іраку, яке на­справді не мало місця, проте негативно позначилося на вирішенні низки питань, серед яких: інтелектуальна власність, обмеження на імпорт американської курятини до України, реєстрація американсь­ких політологічних інституцій (Національний демократичний інститут, Міжнародний республіканський інститут), скорочення розміру фі­нансової допомоги з боку США, створення перешкод на шляху спів­праці з міжнародними фінансовими організаціями. Характерною ри­сою цієї ситуації було небажання США вести політичний діалог з Україною на вищому рівні та продовження тиску на нашу країну з метою досягнення позитивного для Вашингтона розв'язання низки двосторонніх проблем.

У цей період досить активно застосовувалася тактика міжнародної ізоляції вищого керівництва України. Для досягнення цієї мети досить уміло використовувався саме "кольчужний скандал". Власне, на основі помилкового рішення Сполучених Штатів сталося зниження рівня ефективності Комісії Україна - НАТО (КУН), чергове засідання якої відбулося у Празі (22.11.02). Фактично більшість європейських країн - членів Альянсу зазнали тиску Вашингтона, що насаджував власні суб'єктивні, невиважені та очевидно деструктивні підходи до України. Доречно зазначити, що завдяки активній і послідовній роботі українсь­кої дипломатії Україна змогла зберегти своє політичне обличчя й не допустити реалізації окремих сценаріїв. Було забезпечено участь де­легації на чолі із президентом України у роботі празького саміту НАТО, де на засіданні КУН уперше схвалено два надзвичайно важливі до­кументи - План дій і Цільовий План дій Україна - НАТО. Глава укра­їнської держави брав участь у засіданні Ради Євроатлантичного пар­тнерства, а прийняття двох згаданих документів дало підстави вва­жати, що у геополітичному вимірі Україна продовжувала відігравати важливу роль, їй належало певне місце в європейських інтеграційних процесах і глобальному розкладі політичних сил.

Із метою демонстрування відкритості та готовності до співпраці у з’ясуванні історії з "передачею" системи "Кольчуга" до Іраку, Україна запросила групу експертів зі США та Великої Британії для вивчення ситуації на місці. Американські та британські експерти перебували в Україні, їм були створені умови для детального вивчення цієї справи (14—20.10.02). Але питання можливої передачі Україною "Кольчуг" до Іраку через треті країни залишалося відкритим, що свідчило про за­цікавленість окремих країн продовжувати політичні експерименти з нашою державою. Україна змушена була вжити відповідних заходів для спростування звинувачень на свою адресу. У зверненні міністра закордонних справ України до Голови Ради Безпеки ООН (09.11.02) було висловлено прохання ґрунтовного розгляду цього питання в Ко­мітеті 661 РБ ООН із санкцій щодо Іраку. У цілому цей орган поста­вився серйозно до розгляду зазначеного питання. Делегації Росії, Ки­таю, Сирії, Франції наголошували на важливості обговорення українсь­кого питання на засіданні Комітету. Водночас окремі представники, посилаючись на висновки американських і британських експертів, що інспектували об'єкти з виготовлення "Кольчуг", ставили питання про доцільність додаткового розслідування з огляду на відсутність кон­кретних результатів.

Звернення України до ООН мало позитивний результат, оскільки дало можливість більш-менш об'єктивно оцінити ситуацію за рахунок розширення формату учасників переговорного процесу та запобігти г.:дальшому загостренню ситуації навколо України. Хоча Комітет РБ ЗОН на своїх засіданнях не зміг дійти висновку щодо можливого трансферу з України комплексу "Кольчуга" до Іраку, демарш українсь­кої сторони став серйозним застереженням подальшого поширення необгрунтованих звинувачень на адресу України з боку США. У _чході воєнних дій в Іраку жодного комплексу "Кольчуга" не було знайдено, тому з України звинувачення у його поставках знято. Міжнародний імідж нашої держави зазнав відчутної шкоди, а офіційний Вашингтон обмежився мовчанням із приводу звинувачень на адресу України.

Важким випробуванням для України стала резонансна справа так званих "касетних плівок", що з'явилася у листопаді 2000 року. Її витоки та подробиці були озвучені на одному із пленарних засідань Верховної Ради. Касетна справа зачепила певні політичні прошарки й стала предметом гострої дискусії у парламенті України, серед політичної еліти та всієї громадськості держави. Записи було використано окремими політиками у зарубіжних країнах та іноземними інститу­ціями для підриву авторитету й ослаблення позицій президента України. Вітчизняній дипломатії довелося докласти багато зусиль для мінімізації негативних наслідків касетного скандалу для зовнішньої політики України та підтримання її належного представництва у си­стемі міжнародних відносин.

Крім названих подій, що серйозно позначилися на зовнішньополі­тичній сфері України, також СЛІД назвати вбивство журналіста Г.Гонґадзе, обставини якого не з'ясовано й досі. Ця справа загострила внутріш­ньополітичну ситуацію й до сьогодні не втрачає актуальності. Вона вийшла за межі нашої держави, стала предметом обговорень і чис­ленних заяв на різних рівнях, особливо з боку США, Ради Європи та ОБСЄ. У даному випадку зовнішня політика України стала заручником внутрішньої ситуації у державі. Розслідування справи, у тому числі й із залученням міжнародних фахівців, вимагала від зовнішньополітич­ного відомства, дипломатичних місій України за кордоном постійної уваги. Ця справа переконливо довела, що без досягнення позитивних тенденцій у внутрішній політиці неможливо поліпшити імідж України у світі за допомогою лише зовнішньополітичних зусиль. Подібні події є прикладом класичного сприйняття зовнішньої політики як важливого компонента продовження внутрішньої політики будь-якої держави.

Окремо слід наголосити, що, перебуваючи під впливом різновекторних цільових інформаційно-пропагандистських потоків, найпо­тужнішим з яких є російський, Україна та її зовнішня політика вико­нує свою місію у складному конкурентному комунікативному сере­довищі. Тому актуальним завданням як зовнішньополітичної, так й інформаційної діяльності на сучасному етапі має стати виведення нашої країни зі сфери різних пропагандистських і РR-компаній, а також запобігання появі нових резонансних справ. Наводячи окремі приклади, пов'язані зі складним періодом здійснення зовнішньополі­тичної діяльності на початку XXI століття, слід також звернути увагу на неоднозначну ситуацію та відповідну реакцію за кордоном щодо стану свободи засобів масової інформації в Україні. Жорстка позиція жур­налістських спілок в Європі щодо методів роботи Адміністрації пре­зидента України із засобами масової інформації, критика так званих "темників", припущення щодо застосування політичної цензури з боку згаданої структури серйозно позначилися на сприйнятті України за кордоном. Утім, не обійшлося й без пересмикування та підтасовки очевидних фактів, що загалом притаманно ідеологічній та інформа­ційно-пропагандистській роботі, яка велася проти України як зі Сходу, так і з Заходу.

Акцентуючи увагу на виявах кризових стратегій (2000-2004), мож­на навести й інші приклади, що серйозно позначилися на іміджі нашої держави. Це, насамперед відсутність у Європейського Союзу чіткого бачення перспектив європейської інтеграції, про що свідчить низка заяв керівництва ЄС (Р. Проді, X. Солани, Г. Ферхойгена, Б. Ферраро- Вальднер) щодо низьких шансів України набути повноправного член­ства в ЄС. Із боку Росії спостерігалося намагання нав'язати Україні окремі рішення, які могли негативно позначитися на реалізації нею євроінтеграційного курсу та зашкодити політичним й економічним інтересам країни у цілому. До них слід зарахувати спроби Росії ство­рити Єдиний економічний простір (ЄЕП) за моделлю ЄврАзЕс, залу­чити Україну до участі в ОДКБ, прив'язати процес вступу нашої дер­жави до СОТ до переговорів із цією організацією Росії, змусити нашу країну погодитися на здійснення координації зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності, що унеможливлювало б реалізацію стратегічного курсу України на європейську та євроатлантичну інте­грацію. Серйозні проблеми виникали в економічній і гуманітарній сферах двосторонніх відносин, а також у процесі визначення право­вого статусу Азовського моря та Керченської протоки, де Росія не приховує відверте прагнення забезпечити вигідний для себе варіант розподілу акваторії.

Протягом 2001-2003 років певне напруження спостерігалося у відносинах із Польщею (відкриття меморіалу на місці польських по­ховань на Личаківському цвинтарі у Львові), Румунією (питання делі­мітації виняткових економічних зон і континентального шельфу у Чорному морі; забезпечення прав національних меншин - з огляду на постійні звинувачення у порушенні прав румун, що мешкають в Україні, і надання румунського громадянства українським громадянам румунського походження; будівництво каналу "Дунай - Чорне море"), Молдовою через існування невирішеного регіонального конфлікту безпосередньо поряд із кордонами України, що становить загрозу на­ціональній безпеці нашої країни.

Таким чином, протягом 2001-2004 років відбулося порушення ба­лансу зовнішньополітичної активності України на європейському та американському напрямах і, як наслідок, послаблення готовності ЄС :ти назустріч європейським прагненням України. Разом із тим можна зазначити певний розвиток українсько-російських відносин у кон­структивному руслі (вирішення питання договірно-правового офор­млення суходільної ділянки українсько-російського державного кор­дону; відновлення переговорного процесу щодо розподілу закордонної власності колишнього СРСР).

Зміни зовнішнього та внутрішнього характеру визначають ситуацію навколо подальшої зовнішньополітичної стратегії України. Перебіг виборчої кампанії і результати президентських виборів 2004 року в Україні помітно вплинули на статус нашої країни на світовій політич­ній арені, а також змінили загальний розклад сил у Європі. Це зумов­лено ускладненням і збільшенням кількості факторів, які визначають відносини України із ключовими для неї геополітичними гравцями - Російською Федерацією, Євросоюзом і США. Події в Україні вплинули й на більш широкі зв'язки, такі як внутрішні відносини між США з Єв­росоюзом і Росією. Очевидно, жоден із цих провідних міжнародних гравців не збирається повертатися до жорсткого протистояння, та й в Україні чітко усвідомлюють неможливість прямої конфронтації між Росією та Заходом. Сучасна складна ситуація фактично не залишає місця для простих та однозначних рішень, а вимагає більшої зваженості та прагматизму.

В українсько-російських відносинах визначальним чинником має стати розв'язання внутрішньополітичних проблем. Поява нових кон­фліктних питань у сфері двосторонньої торговельно-економічної співпраці потребує адекватного та виваженого реагування. За наяв­ності такого потужного економічного та політичного важеля, як па­ливно-енергетичний комплекс, Росія використовуватиме його для до­сягнення своїх цілей, адже економічні фактори впливу є найбільш ді­євими. Створення кризової ситуації навколо постачання російського газу на початку 2006 року здебільшого спричинене необдуманими та поспішними діями української сторони, якими вдало скористалася Росія. Неузгодженість позицій і запекла конкуренція між представ­никами різній гілок влади щодо такого чутливого для енергетично залежної України питання, як газопостачання загрожує згубними на­слідками. Намічається небезпечна тенденція підміни національних інтересів інтересами окремих нечисленних груп впливу.

Україна як транзитна держава володіє та експлуатує потужні га­зопроводи, що мають стратегічне значення не лише для нашої країни, а й для європейських споживачів. Постійні сплески "газової війни" розхитують національну економіку та погіршують сприйняття України як надійного партнера на європейському енергетичному ринку. Оче­видно, що Україні та Росії необхідно якнайшвидше досягти компро­місу щодо газового питання, оскільки будь-які спекуляції на цій про­блемі поглиблюють внутрішньополітичний конфлікт і послаблюють позиції нашої держави на міжнародній арені.

Аналіз сучасної міжнародної обстановки дозволяє зробити невтіш­ний висновок: ні НАТО в особі окремих країн-членів, ні Європейський Союз у цілому не поспішають вести діалог з Україною на рівних. Осо­бливе геополітичне розташування та значний промисловий і сільсь­когосподарський потенціал нашої держави розглядаються як джерело напруженості, зняття якої вимагатиме рішучих політичних кроків і великих капіталовкладень. Оскільки це накладається ще й на внут­рішні труднощі в Європейському Союзі, Україна потрапляє у стан не­визначеності. І хоча важливість традиційних зовнішньополітичних пріоритетів нашої держави зберігається, однак необхідно звертати увагу на зміни міжнародної та європейської ситуації і вчасно відпові­дати на нові виклики сучасного світу. Насамперед це стосується роз­робки Євросоюзом нової зовнішньополітичної доктрини, основними складовими якої є Європейська політика сусідства та Європейська стратегія безпеки, продиктовані останнім розширенням ЄС (01.05.04), а також нових ініціатив, що з’явилися згодом або перебувають у стані розробки та обговорення. Україна опинилася у ситуації, коли необхідно навчитися "грати за правилами", що запропоновані новими реаліями, лише тоді може з'явитися шанс стати активним, а, можливо, й ключо­вим союзником Євросоюзу на пострадянському просторі.

На сучасному етапі фундаментальним питанням для України є ви­значення адекватного шляху розвитку, де зовнішня політика могла б відігравати вирішальну роль. В умовах формування нової міжнародної архітектури відносин важливо уникати кризових явищ, наслідки яких негативно позначатимуться на зовнішньополітичній діяльності Укра­їни. Як показує досвід, інтеграція нашої країни до світової системи зменшує ризик виявлення кризових ситуацій у міжнародній політиці України. Європейський вибір має бути стрижнем української зовні­шньої політики та пересторогою від будь-яких непередбачуваних си­туацій. Консолідація співпраці України з демократичними країнами та міжнародними об'єднаннями сприятиме створенню умов, необхідних для проведення внутрішніх реформ і реалізації зовнішньополітичної стратегії на основі передбачуваності та відповідальності.