Глава 4 Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

Основні цілі розв’язання задач. Розв’язання задач (казусів) є окремою формою вивчення кримінального права, яка спрямована на оволодіння навичками щодо практики застосування норм цієї галузі права. Така практика, в свою чергу, становить невід’ємну частину предмета кримінального права як навчальної дисципліни в юридичному вищому навчальному закладі.

Отже, основними цілями розв’язання задач з кримінального права є:

а) набуття та закріплення навичок самостійної роботи з нормативним матеріалом кримінально-правового характеру переважно в правозастосовній (практичній) площині;

б)  вироблення вміння давати власну кримінально-правову оцінку конкретних життєвих ситуацій (фактичних обставин);

в) досягнення належного рівня обґрунтування власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин;

г) наближення навчальних форм засвоєння кримінального права до змісту конкретних «кримінально-правових елементів» відповідних процесуальних документів реальних кримінальних справ.

Загальні методичні рекомендації

Будь-яка задача з кримінального права передбачає: а) умови; б) основне питання. Умовами задачі є інформація про поєднання певних фактичних обставин (юридичних фактів); іноді в умови задачі вводяться оцінки та доводи конкретних суб’єктів кримінального судочинства, які також мають бути «предметом дослідження» при розв’язанні задачі.

Значна кількість задач, крім основного варіанта умов, включає один чи кілька альтернативних варіантів. У цьому випадку умови альтернативного варіанта передбачають поєднання відповідних фактичних обставин, наведених в умовах основного варіанта, та фактичних обставин, безпосередньо вказаних в умовах даного альтернативного варіанта. Останні можуть доповнювати, уточнювати або змінювати умови основного варіанта. Тому

120

важливо чітко і конкретно визначити, у чому саме полягає новий зміст альтернативного варіанта умов задачі.

У більшості задач із Загальної частини кримінального права основне питання прямо і конкретно сформульоване в їх тексті. У більшості задач з Особливої частини кримінального права основного запитання в тексті немає. Воно «виводиться» контекстуально і в найбільш загальній формі звучить так: «Яка кримінально-правова оцінка (кваліфікація) дій, зазначених у задачі суб’єктів?».

Деякі задачі, переважно із Загальної частини кримінального права, крім основного запитання, містять одне чи кілька додаткових (проміжних) запитань. Як правило, вони спрямовані на полегшення вирішення основного запитання задачі, тому відповідь на них має передувати остаточній відповіді на основне питання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформульовані конкретні завдання (рекомендації) типу: «Ознайомтесь із ст. 257 КК та коментарем до неї» чи «Ознайомтесь з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12. Такі завдання спрямовані на полегшення засвоєння тих положень Особливої частини кримінального права, без яких неможливо дати відповідь на основне запитання задачі із Загальної частини кримінального права. Якщо подібних завдань (рекомендацій) у тексті задач даного типу немає, їх повинен сформулювати викладач, задаючи таку задачу студентам для самостійного розв’язання.

У деяких задачах із Загальної частини кримінального права замість запитань можуть бути сформульовані завдання, наприклад: «Дайте оцінку рішенню суду» чи «Напишіть резолютивну частину вироку суду, в якому Носкову буде призначено остаточне покарання». У цьому випадку виконання таких завдань відбувається у контексті загального розв’язання задачі і, як правило, є його завершальним елементом.

Незалежно від того, чи сформульовано в задачі конкретне запитання або завдання (кілька запитань чи завдань), її розв’язання у найбільш загальній формі включає:

—  встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин;

—  формулювання власної кримінально-правової оцінки у відповідній формі (кількох формах);

121

— обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки;

— конкретну відповідь на поставлені в задачі питання чи завдання, якщо таку відповідь не було сформульовано раніше.

1. Встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин — досить складний поетапний процес. Його основними етапами є: 1) уточнення, попередня оцінка та систематизація фактичних обставин; 2) визначення тих норм (положень) кримінального права, які виступають правовими підставами (орієнтирами) для відповідних висновків щодо фактичних обставин; 3) встановлення тих положень правозастосовної практики і теорії кримінального права, які уточнюють, доповнюють чи конкретизують названі вище правові підстави (орієнтири); 4) зіставлення уточнених і систематизованих фактичних обставин з відповідними нормами кримінального права та положеннями правозастосовної практики й кримінально-правової теорії; 5) формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин.

1) Уточнення, попередня оцінка та систематизація фактичних обставин здійснюються з дотриманням певних правил. Серед них, насамперед, можна виділити так звані загальноприйняті презумпції, які в основному стосуються загальних умов кримінальної відповідальності особи. Основні з цих презумпцій передбачають таке:

а) якщо в умовах задачі конкретно не вказано дату (час) вчинення суб’єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не зазначено дату (час) настання інших юридичних фактів, необхідно виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в межах чинності у часі останньої редакції відповідного закону про кримінальну відповідальність та (чи) інших джерел кримінального права України;

б) якщо в умовах задачі конкретно не вказано місце вчинення суб’єктом відповідних дій (бездіяльності), а також не зазначене місце настання інших юридичних фактів, слід виходити з того, що всі юридичні факти мали місце в Україні;

в) якщо в умовах задачі конкретно не вказано вік суб’єкта (потерпілого) чи не зазначено, що він (вона) неповнолітній (неповнолітня) або малолітній (малолітня), належить виходити з

122

того, що такий суб’єкт (потерпілий) досяг 18 років; при цьому термін «неповнолітній», вжитий в умовах задачі, означає, що особа досягла 14 (16) років, але не досягла 18 років, а термін «малолітній» — що особа не досягла 14 років;

г) якщо в умовах задачі прямо не зазначено конкретний прояв медичного критерію неосудності суб’єкта або прямо не вказано на стан неосудності щодо вчиненого ним діяння, належить виходити з того, що суб’єкт вчинив діяння, будучи осудною особою;

ґ) якщо в умовах задачі не вказано термін (час), який сплинув між окремими діяннями суб’єкта, слід виходити з того, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за попереднє діяння на момент вчинення наступного не минув;

д) якщо в умовах задачі вказано на судимість суб’єкта, необхідно вважати, що на момент вчинення ним відповідного діяння судимість не знято і не погашено.

Названими презумпціями слід керуватися при розв’язанні будь-якої задачі. При цьому саме тому, що вони мають загальноприйнятий і практично неспростовний характер, спеціально наводити їх у рішенні не потрібно.

Друга група правил стосується уточнення специфічних фактичних обставин окремої задачі, які можна тлумачити неоднозначно. На відміну від сформульованих вище загальноприйнятих презумпцій тут у більшості випадків має діяти інша презумпція — «всі сумніви на користь суб’єкта». Щодо окремих найтиповіших ситуацій ця презумпція набуває вигляду таких правил:

а) якщо в умовах задачі прямо не вказано, що суб’єкт вчинив певне діяння чи мали місце окремі юридично значущі його ознаки (спосіб, мотив, мета тощо), таке діяння чи відповідні ознаки не повинні інкримінуватися суб’єкту;

б)  якщо в умовах задачі описано лише відповідне діяння суб’єкта (побив, наніс кілька ударів, відштовхнув тощо) і прямо не зазначено наслідки такого діяння (втрата свідомості, тілесне ушкодження того чи іншого ступеня тяжкості тощо), належить виходити з того, що наслідки як такі не мали місця;

в) якщо в умовах задачі вчинене суб’єктом діяння чи інший юридичний факт описано недостатньо конкретно (пригрозив побити, спричинив ножове поранення тощо) і відповідна кри-123

мінально-правова оцінка неможлива без подальшої конкретизації, таку конкретизацію слід здійснити за найсприятливішим для суб’єкта варіантом;

г) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі таким чином, що виникають сумніви в можливості їх інкримінування суб’єктові (певні юридичні факти чи їх юридично значущі ознаки могли не усвідомлюватися співучасником злочину чи особою, яка його приховує, тощо), такі фактичні обставини не повинні інкримінуватися відповідному суб’єктові;

ґ) якщо фактичні обставини викладено в умовах задачі так, що неможливо однозначно визначити, в межах якого виду вини їх можна інкримінувати суб’єктові (бажав настання певних наслідків, свідомо припускав їх настання чи легковажно розраховував на їх відвернення), і це впливає на зміст відповідної кримінально-правової оцінки, такі обставини мають інкримінуватися суб’єктові в межах «більш м’якого» виду вини.

Як уже зазначалося, наведені вище правила уточнення специфічних фактичних обставин окремої задачі поширюються на більшість випадків. Проте можливі й винятки з цих правил. Так, якщо в умовах задачі вказано, що суб’єкт викрав пістолет у працівника міліції у жіночому гуртожитку, а потім зберігав його у себе вдома, можна практично беззаперечно вважати, що з боку суб’єкта мало місце не лише зберігання, а й носіння пістолета — принаймні від місця його викрадення до місця зберігання.

Важливо підкреслити, що і при застосуванні наведених вище правил, і при здійсненні окремих відступів від них відбувається формулювання юридично значущих попередніх висновків, які безпосередньо впливають на зміст остаточної кримінально-правової оцінки. Тому такі висновки, якщо вони потрібні, обов’язково мають бути викладені у письмовій формі як окремий елемент розв’язання задачі.

Третя група правил стосується попередньої кримінально-правової оцінки фактичних обставин. Проблема попередньої оцінки найчастіше виникає тоді, коли відповідні фактичні обставини кореспондують із так званими кількісними та оціночними поняттями кримінального права, насамперед, з кількісними та оціночними ознаками юридичного складу злочину. Наприклад, в умовах задачі може бути вказано конкретну вартість викраденого майна – 62400 грн. або зазначено, що, реалізуючи умисел на позбавлення життя потерпілого, суб’єкт наніс йому в груди і

124

голову 28 ударів сокирою. У цих та подібних випадках постає запитання про можливість інкримінувати суб’єктові (суб’єктам) відповідні ознаки (у наведених прикладах — кваліфікуючі ознаки «в особливо великих розмірах» та «особлива жорстокість»).

У теорії кримінального права вироблено спеціальні правила конкретизації кількісних та оціночних ознак, які вивчаються у межах його Особливої частини. Зазначені правила повинні застосовуватися при формулюванні відповідних попередніх висновків, і це також має бути відображено як окремий елемент розв’язання задачі (див., наприклад, п. 1.1 зразка рішення задачі у справі Будана, Панька, Скорика та Шумського).

Що стосується систематизації фактичних обставин, то вона, по-перше, передбачає їх певне узагальнення, а по-друге, створення в разі необхідності певних «блоків» (частин) відповідно до загального змісту тих інститутів, юридичних конструкцій чи окремих нормативних приписів, які можуть виступати конкретними правовими орієнтирами у визначенні кримінально-правового змісту відповідних фактичних обставин (див., наприклад, п. 2 зразка рішення задачі у справі Качаліної). Конкретні правила такої систематизації передбачають, насамперед, додержання законів формальної логіки, а конкретні форми її відтворення у рішенні залежать від типу (різновиду) задачі. У переважній більшості випадків відтворення у рішенні певної форми систематизації фактичних обставин як його окремий елемент може взагалі не мати місця.

2) Наступним етапом встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин є визначення тих норм (нормативних приписів) кримінального права, які виступають правовими орієнтирами відповідних висновків щодо такого змісту. Цей етап має здійснюватися з урахуванням загальних вимог і додержанням конкретних правил, що визначаються певним типом (різновидом) задачі.

Загальні вимоги передбачають:

а) попереднє визначення «блоків» тих норм кримінального права, які можуть виступати конкретними правовими орієнтирами (інститути та субінститути Загальної частини кримінального права, групи норм Особливої частини кримінального права тощо);

б) встановлення тих джерел кримінального права, які можуть містити кримінально-правові норми відповідних «блоків»; у

125

переважній більшості випадків таким джерелом є КК України 2001 р., але в деяких випадках, крім нього, джерелами кримінального права можуть бути, зокрема Конституція України, КК України 1960 р., міжнародні договори, рішення Конституційного Суду України;

в) вирішення питання про чинність відповідних положень названих вище джерел кримінального права щодо наведених в умовах задачі фактичних обставин: зокрема, в деяких випадках треба уточнити останню і попередню редакцію певних положень і вирішити, яка з них має застосовуватися в даному випадку; якщо має місце колізія між положеннями окремих джерел, необхідно визначити, яке з них має пріоритет щодо застосування.

Конкретні правила визначення норм кримінального права як певних орієнтирів щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин зумовлені специфікою відповідних «блоків» — інститутів, субінститутів, типових юридичних конструкцій тощо. Так, «свої» правила має, зокрема, визначення правових орієнтирів при встановленні специфічної конструкції та конкретного змісту юридичних складів злочинів, при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків, при звільненні від відбування покарання з випробуванням (див. окремі зразки розв’язання задач).

3) Важливу роль у встановленні кримінально-правового змісту фактичних обставин задачі відіграють відповідні положення правозастосовної практики і теорії кримінального права. Такі положення, як уже зазначалося, уточнюють, доповнюють чи конкретизують певні правові орієнтири. Крім того, ціла низка зазначених положень впливає й на інші елементи розв’язання задачі, насамперед, на обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки. Тому їх визначення при розв’язанні переважної більшості задач є обов’язковим.

Найбільш значущими серед положень правозастосовної практики є відповідні положення постанов Пленуму Верховного Суду України, в яких даються роз’яснення з приводу застосування чинного законодавства України. Як відомо, такі роз’яснення є основними правозастосовними орієнтирами для всіх судів загальної юрисдикції. Іншими джерелами положень пра-возастосовної практики можуть бути роз’яснення Пленуму відповідного вищого спеціалізованого суду України з питань застосування законодавства, різні узагальнення такої практики

126

(слідчої, прокурорської, судової), а також деякі процесуальні документи (зокрема, вироки, ухвали, постанови судів різних рівнів), винесені в окремих кримінальних справах.

Положення правозастосовної практики не мають обов’язкового характеру, але тією чи іншою мірою відображають існуючі в певний період реальні тенденції такої практики. Тому ці положення — особливо відповідні положення постанов Пленуму Верховного Суду України — мають враховуватись при розв’язанні задачі, в тому числі й тоді, коли вони, на думку «автора» рішення, є помилковими. В останньому випадку розв’язання задачі має здійснюватися за двома варіантами: а) з урахуванням відповідного положення постанови Пленуму Верховного Суду України; б) з урахуванням власної позиції «автора» рішення, яка має бути спеціально обґрунтована.

Як і положення правозастосовної практики, жодні положення теорії кримінального права не можна розглядати як обов’язкові. При розв’язанні задачі можна скористатися відповідними положеннями підручника, монографії, статті чи будь-якої іншої наукової публікації або сформулювати власне теоретичне розуміння певного кримінально-правового явища.

Основні вимоги до будь-яких положень теорії кримінального права, що використовуються у розв’язанні задачі, — їх наукова обґрунтованість, значимість для вирішення конкретних питань кримінально-правового характеру, переконливість. З цієї точки зору особливе місце серед джерел, що містять теоретичні положення, посідають науково-практичні коментарі Кримінального кодексу України. Теоретичні положення таких коментарів, як правило, відображають усталені позиції в науці кримінального права на даний період, максимально враховують тенденції правозастосовної практики, орієнтують на єдність підходу до однотипних кримінально-правових ситуацій. Це, звичайно, не означає, що при розв’язанні задачі теоретичні положення науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України мають наперед визначений пріоритет перед відповідними положеннями інших теоретичних джерел або перед власним теоретичним розумінням певних питань «автором» розв’язання.

Водночас зазначене вище особливе місце науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України серед інших теоретичних джерел передбачає, що їх положення при розв’язанні задач не можуть бути просто проігноровані. Якщо має

127

місце суперечність між положеннями окремих науково-практичних коментарів Кримінального кодексу України або їх положення суперечать положенням інших теоретичних джерел, які використовуються при розв’язанні задачі, чи власній позиції «автора» розв’язання, то: а) така суперечність повинна бути обов’язково зазначена у розв’язанні, б) мають бути наведені конкретні аргументи, які, на думку «автора», обумовлюють інший підхід до вирішення конкретних питань, ніж той, який запропоновано у відповідному науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України.

У будь-якому випадку повноцінне розв’язання задачі, якщо воно супроводжується безпосереднім використанням певних положень правозастосовної практики і (чи) теорії кримінального права, вимагає наведення таких положень, як правило, в межах обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки.

4) Коли наведені в умовах задачі фактичні обставини уточнено, систематизовано і попередньо оцінено, а відповідні правові орієнтири, положення правозастосовної практики та теорії кримінального права визначено, відбувається процес їх зіставлення. За своїм загальним змістом він являє собою кілька взаємопов’язаних логічних операцій, спрямованих на одержання «нової» інформації: яке кримінально-правове значення мають ті чи інші фактичні обставини. Конкретний зміст кожної з таких операцій залежить від того завдання, яке стоїть перед «автором» розв’язання задачі, і може бути різним: в одному випадку, наприклад, йдеться про відповідність окремих фактичних обставин ознакам юридичного складу злочину, а в іншому — про можливість їх визнання як обставин, що обтяжують покарання при його призначенні.

Сам процес зіставлення безпосередньо в письмовому рішенні задачі не відображається, але за необхідності, зокрема при обговоренні обґрунтованості проміжних чи остаточних висновків на практичному занятті, може бути відтворений в усній формі.

5) Завершальним етапом встановлення кримінально-правового змісту наведених в умовах задачі фактичних обставин є формулювання проміжних і остаточних висновків щодо такого змісту.

Проміжні висновки стосуються створених раніше окремих «блоків» фактичних обставин і формулюються у межах відповідних кримінально-правових інститутів (субінститутів), типових

128

юридичних конструкцій, складових частин юридичних складів злочинів тощо.

Остаточні висновки стосуються усіх наведених в умовах задачі фактичних обставин і являють собою інтегрований результат проміжних висновків. Здебільшого зміст остаточних висновків збігається принаймні з однією з тих форм кримінально-правової оцінки, які використовуються у реальних процесуальних документах і, відповідно, є основними елементами розв’язання задачі. Такий збіг, зокрема, характерний при розв’язанні більшості задач з Особливої частини кримінального права, в якому остаточні висновки безпосередньо втілюються у формулу кримінально-правової кваліфікації дій суб’єкта (у формулу кваліфікації злочину) та в юридичне формулювання обвинувачення (див. зразок розв’язання задачі з Особливої частини кримінального права). Водночас при розв’язанні окремих задач із Загальної та Особливої частин кримінального права такого збігу може й не бути.

2. Від того, чи збігаються остаточні висновки щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин зі встановленою законом формою їх кримінально-правової оцінки, залежать і подальше розв’язання задачі по суті, і зміст та обсяг його письмового відтворення. Що стосується формулювання власної кримінально-правової оцінки, то тут можливі такі варіанти.

1) Остаточні висновки повністю збігаються зі встановленими законом формами кримінально-правової оцінки фактичних обставин: у цьому випадку в розв’язанні відтворюються відповідні форми такої оцінки, і саме вони є основним елементом розв’язання задачі. Даний варіант характерний, як уже зазначалося, для більшості задач з Особливої частини кримінального права, а також для задач із Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосування окремих його інститутів, які стосуються злочину.

2)  Остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права і, відповідно, вони стосуються лише окремого «фрагмента» встановленої законом форми кримінально-правової оцінки фактичних обставин: у цьому випадку в розв’язанні мають бути відтворені, насамперед, конкретні остаточні висновки, а потім, якщо можливо, наведено і форму (кілька форм) відповідної кримінально-правової оцінки. Цей варіант переважно характерний для розв’язання задач із Загаль-129

ної частини кримінального права щодо застосування окремого інституту, який стосується злочину (зокрема, стадій вчинення злочину, співучасті у злочині, множинності злочинів).

3) Остаточні висновки сформульовано в межах окремого інституту кримінального права, але їх зміст не дає можливості безпосередньо відтворити ні встановлену законом форму кримінально-правової оцінки фактичних обставин, ні окремий її «фрагмент»: у цьому випадку в розв’язанні безпосередньо мають бути наведені остаточні висновки і саме вони розглядатимуться як відповідна форма кримінально-правової оцінки фактичних обставин і становитимуть основний елемент рішення задачі. Цей варіант характерний для розв’язання більшості задач із Загальної частини кримінального права щодо застосування окремих інститутів, які стосуються покарання та інших заходів кримінально-правового впливу.

Незалежно від того, який з наведених вище варіантів використовується при розв’язанні конкретної задачі, власна кримінально-правова оцінка відповідних фактичних обставин обов’язково має бути здійснена у письмовому вигляді. При цьому, якщо така оцінка може бути викладена у передбаченій законом формі (формула кваліфікації злочину, юридичне формулювання обвинувачення, фрагмент резолютивної частини вироку щодо призначення конкретної міри покарання тощо), додержання відповідної форми (кількох форм) також є обов’язковим.

Основний кримінально-правовий зміст двох найбільш типових форм кримінально-правової оцінки – формули кваліфікації злочину (злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення, а також рекомендації щодо їх написання сформульовано у додатках до цієї глави посібника.

3. Обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки — це окремий елемент розв’язання задачі. При цьому, якщо йдеться про повноцінне розгорнуте розв’язання, він є таким же обов’язковим, як і сама оцінка. Здійснюючи обґрунтування відповідної кримінально-правової оцінки, «автор» має визначитися принаймні щодо двох питань: а) щодо форми обґрунтування; б) щодо «ієрархії» аргументів (доводів).

Форма обґрунтування в принципі не передбачає додержання якихось жорстких правил і визначається, насамперед, типом (різновидом ) задачі. Так, обґрунтування при розв’язанні задачі із Загальної частини кримінального права в межах окремого

130

інституту, що стосується злочину, передбачає спеціальне утворення відповідного «блоку» фактичних обставин, поглиблене дослідження змісту даного інституту, як правило, поетапне встановлення відповідності фактичних обставин конкретним його проявам і лише після цього формулювання проміжного, а потім і остаточного висновків. При розв’язанні задачі із Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосування його інститутів, які стосуються злочину, обґрунтування може бути здійснено у «знятому» вигляді й обмежуватися відтворенням лише проміжних висновків та визначенням впливу кожного інституту на кваліфікацію злочину (злочинів). Ще більш спрощена форма характерна для обґрунтування здійсненої кримінально-правової оцінки при розв’язанні задач з Особливої частини кримінального права (див. окремі зразки розв’язання задач).

Що стосується «ієрархії» аргументів (доводів), які використовуються при обґрунтуванні власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин, то тут необхідно мати на увазі таке:

1)  Всі аргументи (доводи) за характером свого впливу на зміст кримінально-правової оцінки можна поділити на обов’язкові й необов’язкові. До обов’язкових належать аргументи, які безпосередньо випливають зі змісту відповідних нормативних приписів кримінально-правового характеру (обов’язкові нормативні аргументи). Необов’язковими аргументами є ті, які використовують роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (основні правозастосовні аргументи ), а також ті, що ґрунтуються на інших джерелах правозастосовної практики та на положеннях теорії кримінального права.

2) Ієрархія обов’язкових нормативних аргументів визначається юридичною силою тих джерел кримінального права, з нормативних приписів яких вони (аргументи) безпосередньо випливають. Відповідно до ст. 8 Конституції України вона має найвищу юридичну силу, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Тому, наприклад, у випадку виникнення колізій між положеннями Конституції України та КК України положення Конституції України мають пріоритет перед останніми.

3) Основні правозастосовні аргументи в принципі не повинні суперечити обов’язковим нормативним аргументам, тому, за загальним правилом, у разі виникнення колізій пріоритет мають останні. І лише у виняткових випадках, коли такі колізії

131

спричинені внутрішніми суперечностями відповідних обов’язкових нормативних аргументів між собою, основний правозасто-совний аргумент, що ґрунтується на одному з них, може розглядатись як пріоритетний перед іншим.

Прикладом такого основного правозастосовного аргументу є абзац 1 п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7. У ньому правила призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК 2001 р.) поширюються, зокрема, і на випадки кваліфікації злочинів за однією статтею чи однією частиною статті Особливої частини КК, якщо один із злочинів був закінченим, а інший становив готування до злочину або замах на злочин. У цьому випадку роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, яке за своїм змістом ґрунтується на ст. 16 КК 2001 р., але формально суперечить ст. 33 КК 2001 р., має пріоритет перед останньою статтею.

Основні правозастосовні аргументи з певною часткою умовності можна поділити на два різновиди: аргументи «прямої дії» та аргументи, що використовуються «за аналогією».

Прикладом основного правозастосовного аргументу «прямої дії» є посилання у розв’язанні задачі на абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 у випадку, коли в умовах задачі вказано на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, у процесі розбою.

Посилання ж у рішенні на цей же абзац 3 п. 12 згаданої постанови, коли в умовах задачі вказано на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, у процесі розбою з метою викрадення наркотичних засобів, є прикладом основного правозастосовного аргументу, що використовується «за аналогією». Таким чином, у розв’язанні різних задач використання одних і тих самих положень роз’яснень Пленуму Верховного Суду України може в одному випадку розглядатися як основний правозастосовний аргумент «прямої дії», а в іншому — як основний правозастосовний аргумент, що використовується «за аналогією».

4) Інші необов’язкові аргументи — навіть якщо вони за змістом видаються більш переконливими, ніж обов’язкові нормативні чи основні правозастосовчі аргументи, — не можуть мати

132

пріоритету перед останніми. При цьому, як уже зазначалося, суперечність між основним правозастосовним аргументом (відповідним роз’ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України) та іншим необов’язковим аргументом (наприклад, теоретичним правилом кваліфікації злочинів) в основному варіанті розв’язання задачі має вирішуватися на користь першого. І лише в альтернативному варіанті рішення може бути наведене розгорнуте обґрунтування висновку про те, що інший необов’язковий аргумент, на думку «автора», є більш переконливим, ніж основний правозастосовний аргумент.

5) Серед необов’язкових аргументів, що їх використовують при розв’язанні задач (крім основних правозастосовних аргументів), якась ієрархія у принципі неможлива. Однак якщо між деякими з них існують суперечності (колізії), такі аргументи мають бути наведені, а потім зроблений вибір на користь одного з них. При цьому бажано сам вибір також обґрунтувати. Подібне обґрунтування, як уже зазначалося, стає обов’язковим у разі, коли точка зору «автора» розв’язання суперечить позиції, сформульованій у науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України.

У деяких випадках викладач, задаючи студентам дві-три задачі на наступне практичне заняття, може дозволити їм не писати розгорнуте обґрунтування при розв’язанні однієї з них. Однак і в цих випадках таке обґрунтування має бути здійснене в повному обсязі, його ключові моменти зафіксовані в письмовому розв’язанні, щоб у разі необхідності відтворити відповідні аргументи в усній формі.

4. Сформулювавши власну кримінально-правову оцінку фактичних обставин у відповідній формі і належним чином обґрунтувавши її, «автор» розв’язання задачі тим самим, як правило, дає відповідь на всі запитання та завдання, які в ній поставлено. І лише тоді, коли окремі запитання за своїм змістом мають не лише кримінально-правовий, а й процесуальний характер, на них треба відповідати окремо. Наприклад, у задачах із Загальної частини кримінального права можуть бути сформульовані запитання типу: «Чи підлягає апеляція задоволенню?» або «Яке рішення має прийняти апеляційний суд?». Відповідь на такі запитання має даватись у розв’язанні після написання основної — «кримінально-правової» його частини і зводитися до відповідної констатації типу: «На підставі викладеного апе-133

ляція адвоката задоволенню не підлягає» або «Таким чином, апеляційний суд має змінити вирок місцевого суду і перекваліфікувати дії суб’єкта з ч. 2 ст. 121 на ст. 122 і ч. 1 ст. 119 КК».

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загальної частини кримінального права в межах окремого інституту, який стосується злочину. Особливості даного типу задач передбачають поглиблене дослідження змісту якогось конкретного інституту кримінального права, що стосується злочину. Тому розв’язання таких задач як окремі елементи включає:

— уточнення та попередню оцінку фактичних обставин (факультативний елемент);

— систематизацію тих фактичних обставин, які охоплюються змістом відповідного інституту (обов’язковий елемент);

—  визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орієнтирів, які впливають на зміст інституту, що розглядається (обов’язковий елемент).

— зіставлення систематизованих фактичних обставин з правовими, правозастосовними та теоретичними орієнтирами відповідного інституту (обов’язковий елемент, який у письмовому вигляді в рішенні може не наводитись);

— формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту відповідних фактичних обставин у межах інституту, що розглядається (обов’язковий елемент);

— написання формули кримінально-правової кваліфікації та юридичного формулювання обвинувачення (обов’язковий елемент, якщо таке написання можливе);

—  відповідь на конкретні запитання задачі, якщо така відповідь не сформульована у попередніх елементах рішення (факультативний елемент).

При цьому у функціональному плані перший з виділених вище елементів розв’язання задачі (якщо він потрібний) виступає загальною передумовою правильності такого розв’язання; другий-п’ятий елементи відображають процес формулювання власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин і тим самим її обґрунтування; п’ятий (у частині остаточних висновків) або шостий (якщо він можливий) елементи фіксують відповідну форму власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин; сьомий елемент (якщо він є у розв’язанні) дає відповідь на запитання задачі, що мають переважно процесуальний характер.

134

Зразок розв’язання задачі із Загальної частини кримінального права України в межах окремого інституту, що стосується злочину.

Задача

Щоб заволодіти грошима Плахової, які зберігалися у квартирі, Качаліна вирішила її отруїти. Для цього вона придбала отруту, призначену для труїння гризунів, прийшла «в гості» і дала цю отруту Плаховій під виглядом ліків від шлункових захворювань. Прийнявши «ліки», Плахова відчула себе погано, викликала швидку медичну допомогу і до її приїзду почала блювати, що, за висновком судово-медичної експертизи, в кінцевому підсумку і врятувало їй життя. Качаліна, побачивши такий розвиток подій, з квартири Плахової втекла, однак через два дні була затримана.

Внаслідок отруєння Плахова два тижні перебувала на стаціонарному лікуванні, що, за висновком судово-медичної експертизи, свідчить про заподіяння їй легкого тілесного ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

Ознайомтесь із статтями 115 і 187, приміткою до ст. 185 КК України, а також із пунктами 10, 11, абзацом 3 п. 12 та абзацом 5 п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12.

Яку кримінально-правову оцінку мають дістати дії Качаліної?

Розв’язання

1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин.

1.1.  Формулювання в умовах задачі «вирішила її отруїти» будемо розглядати як підтвердження прямого умислу на вбивство Плахової з боку Качаліної.

1.2.  В умовах задачі немає даних щодо сильних фізичних страждань Плахової після вживання отрути, тому немає підстав вбачати в діях Качаліної таку обтяжуючу обставину умисного вбивства, як його «особлива жорстокість».

1.3.  Втеча з квартири Качаліної після виклику Плаховою швидкої допомоги свідчить не про добровільну відмову Плахо-вої від доведення злочину до кінця, а про намагання уникнути відповідальності за вже вчинені нею дії.

1.4. В умовах задачі не названа сума грошей, якими збиралась заволодіти Качаліна. Будемо вважати, що ця сума не дося-135гає показників «великих розмірів» або «особливо великих розмірів», про які йдеться в ч. 4 ст. 187 КК.

2. Систематизація фактичних обставин, які охоплюються інститутом «Стадії вчинення злочину».

2.1. За наявності мети заволодіння грошима Плахової та виникнення наміру (прямого умислу) щодо її вбивства наступні дії Качаліної — придбання отрути, давання цієї отрути під виглядом ліків — є окремими етапами досягнення мети та реалізації умислу.

2.2. Заволодіння грошима не відбулося, а Плахова залишалася живою; це свідчить, що мети не досягнуто, а прямий умисел на вбивство повністю не реалізовано.

2.3.  Внаслідок отруєння Плаховій заподіяно легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров’я; в правозасто-совній практиці таке тілесне ушкодження є показником насильства, небезпечного для здоров’я потерпілого (див. п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12).

3.  Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орієнтирів у межах змісту інституту «Стадії вчинення злочину».

3.1. Правовими орієнтирами є: а) статті 13—17 КК, що передбачають особливості відповідальності за закінчений та незакін-чений злочин; б) статті 115 і 187 КК, які передбачають види закінчених злочинів, що вчинила (мала намір вчинити) Качаліна, а також визначають особливості специфічної конструкції та конкретного змісту їх юридичних складів.

3.2.  Правозастосовними орієнтирами — в даному випадку основними — є пункти 10, 11, абзац 3 п. 12 та абзац 5 п. 30 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12.

3.3. Теоретичними орієнтирами є вироблені наукою кримінального права загальні правила кваліфікації незакінченого злочину, а також правила кваліфікації злочину, який має кілька стадій вчинення.

4. Зіставлення систематизованих фактичних обставин з правовими, правозастосовними та теоретичними орієнтирами інституту «Стадії вчинення злочину» (у письмовому вигляді не наводиться).

5.  Формулювання проміжних і остаточних висновків щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин у межах інституту «Стадії вчинення злочину».

136

5.1. Проміжні висновки:

а) дії Качаліної були спрямовані на вчинення двох злочинів — розбою та умисного вбивства з корисливих мотивів; основними правозастосовними аргументами для такого висновку є пункти 10, 11, абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12;

б) дії, спрямовані на умисне вбивство з корисливих мотивів, у будь-якому випадку є незакінченим злочином, оскільки Пла-хова залишилася живою; спочатку має місце готування до цього злочину (придбання отрути як різновид підшукування знаряддя умисного вбивства), а потім закінчений замах на умисне вбивство з корисливих мотивів (Качаліна безпосередньо спрямувала свої дії на позбавлення Плахової життя — виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але умисне вбивство не було закінчене (смерть не настала) з причин, що не залежали від її волі);

в) розбій є закінченим злочином з моменту застосування небезпечного для життя чи здоров’я насильства до потерпілого або здійснення погрози застосування такого насильства; таке насильство з боку Качаліної мало місце; отже, той факт, що заво-лодіння грошима Плахової не відбулося, на визнання вчиненого Качаліною розбою закінченим злочином не впливає; таким чином, вчинення розбою пройшло дві стадії: готування до злочину (придбання отрути) і закінчений злочин;

г) попередня стадія умисного вбивства з корисливих мотивів — готування до злочину і попередня стадія розбою — готування до злочину, які мали місце в діях Качаліної, при остаточній кваліфікації її дій не дістають самостійної кримінально-правової оцінки; у цьому разі діє загальне правило: якщо вчинення злочину проходить через кілька стадій, кожна наступна стадія «поглинає» попередню і попередня стадія самостійній кваліфікації не підлягає;

ґ) остаточна кваліфікація закінченого замаху на умисне вбивство з корисливих мотивів передбачає обов’язкове посилання у формулі кваліфікації на ч. 2 ст. 15 КК; остаточна кваліфікація розбою як закінченого злочину посилання у формулі кваліфікації на ст. 15 КК не потребує;

д) оскільки при вчиненні розбою з боку Качаліної мало місце проникнення в житло (абзац 5 п. 30 постанови від 25 грудня 1992 р. № 12), її дії кваліфікуються за ч. 3 ст. 142 КК з інкримінуванням зазначеної кваліфікуючої ознаки.

137

5.2. Остаточні висновки збігаються з формулою кримінально-правової кваліфікації та юридичним формулюванням обвинувачення (див. п. 6 даного розв’язання).

6. Формула кримінально-правової кваліфікації та юридичне формулювання обвинувачення.

Дії Качаліної необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 187; ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

Качаліна вчинила: напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для здоров’я особи, яка зазнала нападу, — розбій, вчинений з проникненням у житло (ч. 3 ст. 187 КК); закінчений замах на умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині – умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів (ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 93 КК).

7. Оскільки запитання задачі мало кримінально-правовий характер, відповідь на нього дано в пунктах 3, 5, 6 розв’язання.

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загальної частини кримінального права в межах комплексного застосування інститутів, що стосуються злочину. Особливості даного типу задач передбачають послідовне та системне використання змісту кількох інститутів Загальної частини кримінального права, що стосуються злочину. При цьому кримінально-правова оцінка в межах окремого інституту, як правило, відбувається в «знятій» формі — вона зводиться лише до основних проміжних та остаточних висновків; обов’язковим компонентом таких висновків має бути визначення впливу відповідного інституту на остаточну кримінально-правову кваліфікацію дій суб’єкта (суб’єктів) та на юридичне формулювання обвинувачення. Останні два елементи практично завжди є обов’язковими для розв’язання задач цього типу.

Таким чином, розв’язання задач із Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосування інститутів, що стосуються злочину, включає наступні елементи:

— уточнення та попередня оцінка фактичних обставин;

— попередні висновки щодо видів злочинів, ознаки яких вбачаються в діях суб’єктів;

— вплив окремих інститутів Загальної частини кримінального права, що стосуються злочину, на кримінально-правову кваліфікацію діянь суб’єктів:

а) стадії вчинення злочину;

138

б) співучасть у злочині;

в) посереднє вчинення злочину;

г) причетність до злочину;

ґ) групове вчинення злочину за відсутності ознак співучасті;

д) конкуренція кримінально-правових норм;

е) множинність злочинів;

— формула кримінально-правової кваліфікації;

— юридичне формулювання обвинувачення.

Така ускладнена форма розв’язання задач даного типу в функціональному плані передбачає тісний зв’язок встановлення кримінально-правового змісту фактичних обставин у межах кожного інституту з відповідними формами кримінально-правової оцінки. Цей зв’язок, зокрема, виявляється у тому, що кожний фрагмент формули кримінально-правової кваліфікації та юридичного формулювання обвинувачення має бути обґрунтований на рівні проміжних і остаточних висновків у межах окремого інституту, який вбачається у поведінці суб’єкта (суб’єктів) та інших фактичних обставинах. Якщо ж окремий з виділених інститутів у відповідних кримінально-правових ситуаціях відсутній, про це коротко зазначається у відповідному пункті (підпункті) розв’язання. При цьому уточнення і попередня оцінка фактичних обставин, якщо вони потрібні, традиційно виконують роль загальної передумови правильного розв’язання всіх наступних питань.

Зразок розв’язання задачі із Загальної частини кримінального права щодо комплексного застосування інститутів, які стосуються злочину.

Задача

Буцан, раніше судимий за розбій, після відбуття покарання організував стійку групу для вчинення квартирних крадіжок. До неї увійшли раніше несудимі Панько та Скорик. У межах підготовки до вчинення крадіжок учасники групи розробили єдиний план скоєння злочинів та розподілили між собою функції.

Спочатку група здійснила крадіжку з квартири Марковсь-кого, заподіявши йому майнову шкоду на суму 42 тис. 850 грн.

Потім усі троє проникли в квартиру Голубовича, склали у дві великі валізи його майно вартістю 57 тис. 200 грн., але при

139

винесенні валіз з квартири були помічені сусідкою Колядою, яка зчинила галас. Незважаючи на це, Буцан, Панько та Скорик збігли з валізами вниз, сіли в автомобіль, що належав Паньку, і втекли, але невдовзі були затримані.

Більшу частину майна, викраденого з квартири Марковсько-го, вартістю 28 тис. 600 грн. Буцан продав Шумському, якого попередив, що це майно здобуте внаслідок квартирної крадіжки.

Ознайомтесь із статтями 185 і 186 КК України, а також з абзацом 2 п. 6 та абзацом 6 п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12.

Яка має бути кримінально-правова оцінка дій Буцана, Пань-ка, Скорика та Шумського?

Розв’язання

1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин.

1.1. Оскільки в умовах задачі не зазначено інше, будемо вважати, що єдиним планом злочинної діяльності групи не передбачалась ситуація, яка мала місце в другому епізоді, а вчинені суб’єктами дії після зчинення галасу сусідкою не охоплювались їх умислом на початковому етапі вчинення злочину.

1.2. Вартість викраденого майна з квартир Марковського та Голубовича дозволяє визнати обидва злочини вчиненими в особливо великих розмірах (в обох випадках ця вартість більше ніж у шістсот разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

1.3. Відсутність в умовах задачі даних про мету придбання Шумським викраденого майна зумовлює висновок про відсутність у його діях мети приховати відповідний злочин.

2. Попередні висновки щодо видів злочинів, які вчинили суб’єкти. Вчинений Буцаном, Паньком та Скориком перший злочин

містить ознаки крадіжки (ст. 185 КК); вчинене ними у другому епізоді містить ознаки крадіжки та грабежу (ст. 185, ст. 186 КК; докладніше див. підпункти 2, 5 п. 3 даного розав’язання).

Дії Шумського містять ознаки злочину, передбаченого ст. 198 КК.

3. Вплив окремих інститутів, що стосуються злочину, на кримінально-правову оцінку діянь суб’єктів.

3.1. Стадії вчинення злочинів. Вчинені суб’єктами злочини є закінченими. У перших двох епізодах суб’єкти перемістили вилучене ними з квартир майно не лише за межі цих квартир, а й

140

за межі будинків і тим самим дістали реальну можливість початкового розпорядження цим майном. І хоч у другому епізоді дії суб’єктів розпочалися як крадіжка, а закінчилися як грабіж, вчинене в правозастосовній практиці розглядається як єдиний (одиничний) злочин (докладніше див. підпункт 5 даного пункту). Закінченим є і злочин, який вчинив Шумський.

Вплив на кваліфікацію. Дії всіх зазначених у задачі суб’єктів кваліфікуються без посилання на статті 14, 15 КК.

3.2. Співучасть у злочині. Крадіжку і грабіж вчинено Буца-ном, Паньком та Скориком у співучасті. Форма співучасті — співучасть «особливого роду», в даному випадку такий її різновид, як вчинення злочинів організованою групою (всі ознаки вчинення злочину організованою групою, передбачені ч. 3 ст. 28 КК, в діях суб’єктів наявні).

Вплив на кваліфікацію: а) дії всіх учасників організованої групи, які брали участь у вчиненні злочинів, незалежно від їх ролі у вчиненні злочинів, кваліфікуються без посилання на ст. 27 КК; б) оскільки юридичні склади злочинів, передбачених статтями 185 і 186 КК, передбачають як кваліфікуючу ознаку (обтяжуючу обставину) їх вчинення «організованою групою», ця ознака і має інкримінуватись суб’єктам; в) кваліфікуюча ознака спеціального суб’єкта (Буцана) — «повторно» — при кваліфікації першого злочину інкримінується лише йому і на кваліфікацію дій інших співучасників не впливає; г) особлива роль Буцана як організатора і керівника організованої групи на рівні кваліфікації його дій не дістає відображення, але має бути врахована при призначенні йому покарання.

Злочин, вчинений Шумським, ознак співучасті не містить (див. докладніше підпункт 4 даного пункту).

3.3. Посереднє виконання злочинів. За умовами задачі не вбачається.

3.4. Причетність до злочину. Прояв даного інституту кримінального права вбачається у діях Шумського. Має місце особливий різновид причетності — заздалегідь не обіцяне придбання майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, яке є окремим різновидом злочину, передбаченого ст. 198 КК.

Вплив на кваліфікацію. Дії Шумського кваліфікуються за ст. 198 КК.

3.5. Конкуренція кримінально-правових норм. При кваліфікації злочинів, вчинених Буцаном, Паньком та Скориком, має місце

141

конкуренція юридичних складів злочинів одного виду з обтяжуючими та особливо обтяжуючими обставинами (конкуренція кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів злочинів): конкурують між собою склади злочинів, передбачені ч. 3 ст. 185 та ч. 5 ст. 185 КК — при кваліфікації дій Панька та Скорика; ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 5 ст. 185 КК – при кваліфікації дій Буцана; ч. 2 ст. 186, ч. 3 ст. 186, ч. 5 ст. 186 КК — при кваліфікації дій Буцана,Панька та Скорика.

Вплив на кваліфікацію. У межах формули кваліфікації зазначається та частина відповідної статті Особливої частини КК, яка передбачає найбільш обтяжуючу обставину, а в юридичному формулюванні обвинувачення вказуються всі обтяжуючі обставини.

Своєрідна конкуренція виникає також при кваліфікації дій суб’єктів у другому епізоді, коли має місце так зване переростання крадіжки у грабіж. Відповідно до абзацу 2 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 такі дії належить кваліфікувати лише як грабіж. Таким чином, використовуючи цей основний правозас-тосовний аргумент, можна обґрунтувати висновок, що зміна менш небезпечної форми викрадення майна на більш небезпечну не утворює сукупності злочинів, а пріоритет щодо остаточної кваліфікації має той юридичний склад злочину, який передбачає більш небезпечну форму викрадення майна. При цьому за змістом роз’яснення, що міститься в абзаці 6 п. 30 цієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України, кваліфікуючі ознаки (обтяжуючі обставини), які мали місце на початковому етапі дій суб’єкта, інкримінуються йому при остаточній кваліфікації його дій.

Вплив на кваліфікацію: а) дії суб’єктів у другому епізоді кваліфікуються лише за відповідною частиною ст. 186 КК; б) при кваліфікації їх дій суб’єктам інкримінуються кваліфікуючі ознаки «проникнення у житло» та «організованою групою», які мали місце на етапі вчинення незакінченого замаху на крадіжку.

3.6. Множинність злочинів. У діях Буцана, Панька та Скорика вбачається множинність злочинів. При цьому в діях Буцана має місце рецидив злочинів, сукупність злочинів та повторність злочинів, а в діях Панька та Скорика — повторність та сукупність злочинів. У діях Шумського множинності злочинів не вбачається.

142

Вплив на кваліфікацію: а) сукупність злочинів — особам інкриміновано кілька різних юридичних складів злочинів, що відображено як у формулі кваліфікації, так і в юридичному формулюванні обвинувачення; б) повторність злочинів — при кваліфікації дій суб’єктів за ч. 5 ст. 186 КК їм інкриміновано кваліфікуючу ознаку «повторно», що відображено лише в юридичному формулюванні обвинувачення (за правилами кваліфікації при конкуренції кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів злочину — див. підпункт 6 цього пункту); в) рецидив злочинів — при кваліфікації дій Буцана за ч. 5 ст. 185 КК йому інкриміновано кваліфікуючу ознаку «повторно», яка в даному разі представляє цю форму множинності злочинів в межах ст.185 КК (ця ознака також відображена лише в юридичному формулюванні обвинувачення).

4. Формула кримінально-правової кваліфікації.

Дії Буцана необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 5 ст. 185; ч. 5 ст. 186 КК.

Дії Панька та Скорика слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 5 ст. 185; ч. 5 ст. 186 КК.

Дії Шумського необхідно кваліфікувати за ст. 198 КК.

5. Юридичне формулювання обвинувачення.

Буцан здійснив таємне викрадення чужого майна — крадіжку, вчинену повторно, поєднану з проникненням у житло, вчинену в особливо великих розмірах, організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК); відкрите викрадення чужого майна — грабіж, вчинений повторно, поєднаний з проникненням у житло, вчинений в особливо великих розмірах, організованою групою (ч. 5 ст. 186 КК).

Панько та Скорик здійснили таємне викрадення чужого майна — крадіжку, поєднану з проникненням у житло, вчинену в особливо великих розмірах, організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК); відкрите викрадення чужого майна — грабіж, вчинений повторно, поєднаний з проникненням у житло, вчинений в особливо великих розмірах, організованою групою (ч. 5 ст. 186 КК).

Шумський здійснив заздалегідь не обіцяне придбання майна, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК).

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загальної частини кримінального права в межах окремих інститутів, що стосуються покарання та інших заходів кримінально-пра-

143

вового впливу. Особливості даного типу задач передбачають поглиблене дослідження змісту окремого інституту (іноді кількох інститутів), що стосується заходів кримінально-правового впливу. Як правило, розв’язання таких задач не містить встановленої законом «процесуальної» форми власної кримінально-правової оцінки фактичних обставин, хоч окремі задачі можуть включати завдання щодо написання, наприклад фрагмента резолютивної частини вироку з питань призначення покарання. Значно рідше при розв’язанні цього типу задач виникає необхідність уточнення та попередньої оцінки фактичних обставин, у багатьох випадках немає потреби в їх систематизації. Тому, зберігаючи в цілому таку ж форму, яку було наведено вище (див. методичні рекомендації щодо розв’язання задач із Загальної частини кримінального права в межах окремих інститутів, що стосуються злочину), розв’язання задач цього типу, як правило, за обсягом коротше, а за змістом простіше.

Зразок розв’язання задачі із Загальної частини кримінального права в межах окремих інститутів, які стосуються покарання та інших заходів кримінально-правового впливу.

Задача

Мацака було засуджено за хуліганство, пов’язане з опором представникові влади, до позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців. Через півроку після відбуття покарання стало відомо, що до постановлення вироку він вчинив також крадіжку і грабіж.

Розглянувши справу, суд призначив Мацаку покарання за ч. 1 ст. 185 КК у вигляді виправних робіт на строк 2 роки, за ч. 2 ст. 186 КК у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки, а за сукупністю цих злочинів — у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців.

Дайте оцінку рішенню суду.

Напишіть фрагмент резолютивної частини вироку, в якому Мацакові буде призначено остаточне покарання, обравши найбільш суворий з можливих його варіантів.

Розв’язання

1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин. За ч. 2 ст. 186 КК дії Мацака кваліфіковано за ознакою повторності.

144

2.  Систематизація фактичних обставин, які стосуються інституту призначення покарання. У такій систематизації немає потреби.

3.  Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орієнтирів.

3.1. Правовими орієнтирами є:

а) щодо призначення покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк — санкції ч. 3 ст. 296, ч. 2 ст. 186 та ст. 63 КК;

б) щодо призначення покарання у вигляді виправних робіт — санкція ч. 1 ст. 185 та ст. 57 КК;

в) щодо призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів — ст. 70 КК;

г) щодо правил складання покарань та зарахування попереднього ув’язнення – ст. 72 КК.

3.2. Правозастосовними орієнтирами є пункти 20—22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7.

3.3. Теоретичними орієнтирами є положення науки кримінального права щодо призначення покарання при так званій розірваній сукупності злочинів.

4. Зіставлення фактичних обставин з правовими, правозас-тосовними та теоретичними критеріями в межах інститутів «Види покарань» та «Призначення покарання». У письмовому вигляді не наводиться.

5. Проміжні та остаточні висновки щодо кримінально-правового змісту фактичних обставин у межах інститутів «Види покарань» та «Призначення покарання».

5.1. Призначення покарання за окремі злочини, що утворюють сукупність, відбулося у межах санкцій ч. 3 ст. 296, ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК; при цьому порушення положень статей 57 і 63 КК не вбачається.

5.2. Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів у порядку ст. 70 КК відбулося з окремими порушеннями, до яких, зокрема, належать:

а) було призначено остаточне покарання лише за два злочини, передбачені ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК; у даному випадку має місце так звана «розірвана» сукупність злочинів і тому остаточне покарання необхідно призначати за сукупністю не двох,

145

а трьох злочинів — з урахуванням покарання, призначеного за ч. 3 ст. 296 КК попереднім вироком;

б) не було проведено зарахування до призначеного за сукупністю злочинів остаточного покарання, покарання, відбутого Мацаком за першим вироком; у даному разі підлягає зарахуванню відбуте ним покарання у вигляді 2 років 6 місяців позбавлення волі за хуліганство, пов’язане з опором представникові влади (див. ч. 4 ст. 70 КК).

6. Написання фрагмента резолютивної частини вироку з питань, що стосуються призначення покарання. Конкретний зміст такого фрагмента зумовлений тим, що в ньому: а) збережено види і розміри покарань, призначені за окремі злочини, що утворюють сукупність; б) усунуто помилки (порушення), які були зазначені вище, при призначенні остаточного покарання за правилами ст. 70 КК; в) принцип призначення остаточного покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк і, відповідно, його розмір визначено за найбільш суворим варіантом; г) вихідні дані вироку, яким Мацак засуджений за ч. 3 ст. 296, а також дата взяття його під варту за останньою кримінальною справою є умовними.

З урахуванням зазначеного фрагмент резолютивної частини вироку має такий вигляд:

«Визнати Мацака Олександра Івановича винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК.

Призначити Мацаку О. І. покарання за ч. 1 ст. 185 КК — у виді виправних робіт на строк 2 роки, за ч. 2 ст. 186 КК — у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

На підставі частин 1—4 ст. 70 КК та з урахуванням вироку місцевого суду Дарницького району м. Києва від 21 жовтня 2001 р. шляхом повного складання покарань, призначених Мацаку О. І. за злочини, передбачені ч. 3 ст. 296, ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 186 КК, визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 2 місяці.

Зарахувати в строк призначеного покарання покарання, відбуте Мацаком О. І. за вироком місцевого суду Дарницького району м. Києва від 21 жовтня 2001 р. — 2 роки 6 місяців позбавлення волі, остаточно визначивши до відбування покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 8 місяців.

146

Строк покарання обчислювати з 20 листопада 2004 р., зарахувавши в цей строк час тримання Мацака О. І. під вартою за останньою кримінальною справою».

7. Відповідь на конкретні запитання (завдання). Дана в межах пунктів 5 і 6 цього розв’язання.

Методичні рекомендації щодо розв’язання задач з Особливої частини кримінального права. Більш високий рівень засвоєння студентами змісту норм кримінального права, положень правозастосовної практики і кримінально-правової теорії зумовлюють такі особливості розв’язання даного типу задач: а) значне скорочення проміжних висновків у межах встановлення кримінально-правового змісту фактичних обставин; відтворення у рішенні таких висновків лише у найбільш загальній формі; б) максимальне використання у рішенні основних правозасто-совних аргументів; в) формулювання у рішенні лише тих положень теорії кримінального права, які стосуються спірних та (або) найбільш складних питань кримінально-правової кваліфікації; г) забезпечення повноти, точності та коректності при написанні формули кримінально-правової кваліфікації (у переважній більшості випадків — формули кваліфікації злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення.

З урахуванням зазначених особливостей рішення даного типу задач включає такі елементи:

— уточнення та попередня оцінка фактичних обставин;

— проміжні висновки щодо видів та особливостей злочинів, ознаки яких вбачаються у діяннях суб’єктів;

— обґрунтування кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів) з використанням основних правозастосовних аргументів;

— обґрунтування кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів) з позицій теорії кримінального права;

— формула кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів);

—  юридичне формулювання обвинувачення (інша форма кримінально-правової оцінки).

При цьому перші чотири елементи розв’язання задачі можуть викладатися у довільній формі і навіть з допустимими скороченнями, а два останні елементи мають бути написані з додержанням відповідних вимог і без скорочень. У деяких випадках

147

викладач може дозволити студентам розв’язувати задачі без повноцінного письмового відтворення усіх названих вище елементів, однак і в цьому разі написання третього, п’ятого і шостого елементів розв’язання є обов’язковим.

Зразок розв’язання задачі з Особливої частини кримінального права.

Задача

Петруня, Чекалін та Щекальов утворили стійку групу, розробили план розбійних нападів на окремих громадян та розподілили між собою функції. Для нападів їм була потрібна зброя. Щоб заволодіти зброєю і боєприпасами до неї, вони напали на працівника приватної охоронної фірми Шумова, який повертався до офісу фірми після вечірнього чергування. Діючи за заздалегідь розробленим планом, Петруня штовхнув Шумова в нео-світлену частину підземного переходу, де вже чекав Щекальов, а той ударив потерпілого уламком труби по голові. Чекалін у цей час спостерігав за обстановкою. Коли Шумов упав, вони обшукали його і забрали пістолет «ТТ» та дві обойми набоїв. Шумов помер на місці події.

Після цього, продовжуючи реалізовувати розроблений раніше план, Петруня, Чекалін та Щекальов вчинили три напади на окремих громадян: демонструючи пістолет і погрожуючи вбивством, вони відбирали у потерпілих гроші, коштовності, верхній одяг. Під час останнього нападу вони, діючи без попередньої змови, згвалтували малолітню Зінкевич, а потім на пропозицію Петруні, вбили її, щоб приховати вчинені щодо неї злочини.

Розв’язання

1. Уточнення та попередня оцінка фактичних обставин.

1.1. Нанесення удару трубою по голові та смерть Шумова на місці події (показники локалізації та сили удару) свідчать про наявність у суб’єктів принаймні прямого невизначеного умислу щодо будь-яких суспільно небезпечних наслідків для життя чи здоров’я потерпілого, в тому числі і його смерті.

1.2. Після заволодіння зброєю Шумова і принаймні до вчинення останнього нападу (включно) мав місце певний проміжок часу, протягом якого існувала стійка, озброєна, організована група, а Петруня, Чекалін та Щекальов були її учасниками (членами);

148

при цьому в умовах задачі не зазначено, хто з них незаконно зберігав та носив вогнепальну зброю і бойові припаси до неї.

1.3. В умовах задачі не зазначена вартість майна, вилученого у потерпілих під час розбійних нападів; будемо вважати, що ця вартість не досягає показників кваліфікуючих ознак «у великих розмірах» та «в особливо великих розмірах».

1.4. В умовах задачі не зазначено, яким чином було здійснено зґвалтування; будемо вважати, що фізичне насильство до потерпілої у процесі зґвалтування не застосовувалось, а мала місце та ж (така ж) погроза вбивством, що й при розбої.

1.5. Під час зґвалтування суб’єкти принаймні могли і повинні були допускати, що вчиняють статевий акт з малолітньою; таке саме ставлення до віку потерпілої було і при вчиненні умисного вбивства.

2.  Проміжні висновки щодо видів та особливостей злочинів, ознаки яких вбачаються у діяннях суб’єктів.

2.1. Вчинені суб’єктами дії у поєднанні з іншими фактичними обставинами містять ознаки злочинів, передбачених статтями 115, 129, 152, 187, 257, 262, 263 КК.

2.2.  Всі злочини є закінченими; всі злочини, за винятком зґвалтування, вчинені у співучасті «особливого роду» — організованою групою, яка з урахуванням її озброєності набирає характеру банди; за умовами задачі зґвалтування вчинене без попередньої змови (ситуаційно), тобто має місце вчинення злочину «групою осіб».

3. Обґрунтування кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів) з використанням основних правозастосовних аргументів.

3.1. Щодо кваліфікації дій суб’єктів за ст. 257 КК — див. пункти 1, 3—5, абзац 1 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про бандитизм» від 7 липня 1995 р. № 9.

3.2. Щодо співвідношення бандитизму з іншими злочинами, які вчиняються бандою, — див. п. 7 названої вище постанови від 7 липня 1995 р. № 9.

3.3. Щодо кваліфікації бандитизму за сукупністю зі злочином, передбаченим ст. 262 КК, — див. абзац 2 п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибу-

149

ховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» від 26 квітня 2002 р. № 3.

3.4. Щодо кваліфікації умисного вбивства Шумова за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК, а також за сукупністю зі злочином, передбаченим ст. 262 КК, — див. абзац 3 п. 10 та абзац 4 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2.

3.5. Щодо кваліфікації зґвалтування і наступного умисного вбивства Зінькевич за сукупністю злочинів — див. абзац 3 п. 14 названої вище постанови від 7 лютого 2003 р. № 2.

3.6. Щодо кваліфікації умисного вбивства Зінькевич за пунктами 2, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК, а також щодо остаточної кваліфікації двох умисних вбивств за обтяжуючих обставин — див. відповідно пункти 6, 16, 17 постанови від 7 лютого 2003 № 2.

3.7.  Щодо інкримінування суб’єктам кваліфікуючих ознак зґвалтування «групою осіб» та «малолітньої» — див. абзац 1 п. 13 та п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. № 4.

4. Обґрунтування кримінально-правової кваліфікації з позицій теорії кримінального права.

4.1. Бандитизм — так званий складений злочин, тому співвідношення його юридичного складу з юридичними складами інших злочинів, які вчиняються при створенні банди та під час здійснення нею нападів, вирішується в межах конкуренції частин і цілого. В даному випадку діє, зокрема, таке правило: злочини, за які законом встановлено суворішу відповідальність, ніж за бандитизм, кваліфікуються за сукупністю з ним, а всі інші злочини охоплюються його юридичним складом (такий підхід сформульований у підпункті 3.2 цього розв’язання, хоча з теоретичної точки зору за сукупністю з бандитизмом мають кваліфікуватись і ті злочини, за які законом встановлено таку ж відповідальність, як і за бандитизм). Саме це правило зумовлює кваліфікацію за сукупністю з бандитизмом обох умисних вбивств за обтяжуючих обставин, розбоїв, передбачених ч. 4 ст. 187 КК, розбою з метою викрадення вогнепальної зброї та боєприпасів до неї за обтяжуючих обставин та зґвалтування малолітньої.

4.2. Конкуренція частин і цілого має місце також при кваліфікації умисного вбивства Шумова в процесі розбою з метою

150

викрадення вогнепальної зброї та боєприпасів до неї та при кваліфікації зґвалтування, що супроводжувалося погрозою вбивством. При цьому в першому випадку така конкуренція «перетворюється» на сукупність злочинів, в другому юридичний склад зґвалтування («ціле») охоплює погрозу вбивством («частину») і вона не дістає самостійної кваліфікації.

4.3. При кваліфікації розбою з метою викрадення вогнепальної зброї та боєприпасів до неї виникає конкуренція загальної (ч. 4 ст. 187 КК) та спеціальної (ч. 3 ст. 262 КК) кримінально-правових норм. Пріоритет має спеціальна норма.

4.4. При кваліфікації розбоїв має місце так звана конкуренція юридичних складів злочину одного виду з обтяжуючими та особливо обтяжуючими обставинами (конкуренція кваліфікованого (ч. 2 ст. 187 КК) та особливо кваліфікованого (ч. 4 ст. 187 КК) складів злочину. В цьому випадку у формулі кваліфікації злочинів відображається лише особливо кваліфікований склад (ч. 4 ст. 187 КК), а в юридичному формулюванні обвинувачення вказуються всі обтяжуючі та особливо обтяжуючі обставини.

4.5. Як було зазначено в п. 2.2 рішення, всі злочини, що інкримінуються суб’єктам, за винятком зґвалтування, вчинені організованою групою. Ця обставина має своє безпосереднє відображення при кваліфікації бандитизму (де вона є однією з форм банди), розбоїв (ч. 4 ст. 187 КК) та розбою з метою викрадення вогнепальної зброї і боєприпасів до неї (ч. 3 ст. 262 КК) — у двох останніх випадках суб’єктам інкримінується кваліфікуюча ознака — вчинення відповідних злочинів «організованою групою».

Юридичні склади інших злочинів, інкримінованих суб’єктам, не передбачають їх вчинення організованою групою як кваліфікуючу ознаку (обтяжуючу обставину). Тому при кваліфікації обох умисних убивств суб’єктам інкримінується кваліфікуюча ознака «за попереднім зговором групою осіб».

При кваліфікації зґвалтування — відповідно до умов задачі – суб’єктам інкримінується кваліфікуюча ознака «групою осіб».

4.6. Два вчинені суб’єктами умисні вбивства за обтяжуючих обставин, хоч «набір» цих обтяжуючих обставин у кожного з них різний, утворюють не сукупність, а повторність злочинів. Тому в остаточній кваліфікації умисні вбивства відображені одним юридичним складом злочину, який включає ті пункти ч. 2 ст. 115 КК, які передбачають усі обтяжуючі обставини обох

151

умисних убивств, у тому числі п. 13, який вказує на їх повторність.

5. Формула кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів). Дії Петруні, Чекаліна та Щекальова необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 257; ч. 3 ст. 262; ч. 4 ст. 187; ч. 4 ст. 152; пп. 2, 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України.

6. Юридичне формулювання обвинувачення.

Петруня, Чекалін та Щекальов вчинили: організацію озброєної банди з метою нападу на окремих осіб, участь у такій банді та участь у вчинюваному нею нападі (ст. 257 КК); розбій з метою викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів до неї, вчинений організованою групою (ч. 3 ст. 262 КК); напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя особи, яка зазнала нападу, – розбій, вчинений особою, яка раніше вчинила розбій, вчинений організованою групою (ч. 4 ст. 187 КК); статеві зносини з погрозою застосування фізичного насильства – зґвалтування, вчинене групою осіб щодо малолітньої (ч. 4 ст. 152 КК); умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині – умисне вбивство малолітньої дитини, з корисливих мотивів, вчинене з метою приховати інший злочин, за попередньою змовою групою осіб, особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (пп. 2, 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК).

ДОДАТОК 1

Зміст і форма формули кваліфікації злочинів: спеціально-юридичні аспекти

1.  Назва цієї форми кримінально-правової кваліфікації – формула кваліфікації злочинів (у подальшому — ФК) – зумовлена тим, що вона передбачає використання окремих символів (знаків), в яких «зашифрована» певна інформація кримінально-правового характеру; такою інформацією є висновок суб’єкта кваліфікації про те, що поведінка особи у поєднанні з іншими обставинами відповідає одному чи кільком різним юридичним складам злочинів (злочину) (в подальшому — ЮСЗ).

2. Символами (знаками) у ФК виступають певні засоби тех-ніко-юридичного характеру, що використовуються для відображення в ній відповідних джерел кримінального права та їх ок-152

ремих компонентів, які «представляють» відповідний ЮСЗ (кілька ЮСЗ).

3. Основними символами (знаками), обов’язковими для будь-якої ФК, завжди виступають: а) скорочена назва відповідного джерела кримінального права України; з урахуванням системи сучасного кримінального права України таким джерелом може бути Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. (у подальшому – КК 2001 р.) або Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. (у подальшому — КК 1960 р.); б) порядковий номер та скорочене (без назви) написання статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р., яка передбачає так звану «специфічну частину» ЮСЗ, інкримінованого особі.

4. Додатковими символами (знаками) (вони є обов’язковими лише для окремих різновидів ФК) можуть виступати: а) порядковий номер та скорочене (без назви) написання окремої статті (кількох статей) Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. — якщо одна або кілька таких статей, на думку суб’єкта кваліфікації, відображають у ФК специфіку відповідного ЮСЗ; б) порядковий номер та скорочене (без тексту) написання відповідної частини вказаної у ФК статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. – якщо така стаття має кілька частин; в) порядковий номер та скорочене (без тексту) написання відповідної частини статті Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. – якщо така стаття включена до ФК; г) порядковий номер та скорочене (без тексту) написання відповідного пункту (кількох пунктів) ч. 2 ст. 115 КК 2001 р. чи відповідного пункту (кількох пунктів) ст. 93 КК 1960 р. – якщо у ФК міститься посилання на таку статтю (частину статті).

5. Включення до ФК статей Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. є відображенням у ній висновку суб’єкта кваліфікації про те, що поведінка особи у поєднанні з іншими обставинами відповідає так званому особливому ЮСЗ. Традиційно до особливих належать юридичні склади незакінченого злочину та окремих різновидів співучасті у злочині (організації злочину, підбурювання до злочину, пособництва у злочині). Очевидно, до особливих можуть бути віднесені також юридичні склади, які передбачають заподіяння певної шкоди в стані так званої уявної оборони – у випадках, коли вона прирівнюється до перевищення меж необхідної оборони.

153

Таким чином, у ФК може мати місце посилання лише на статті 14, 15, 27, 37 Загальної частини КК 2001 р. або (та) на статті 17, 19 Загальної частини КК 1960 р. При цьому в межах відображення у ФК одного (окремого) ЮСЗ відповідна стаття Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. обов’язково має «прив’язуватись» до «своєї» статті (частини статті) Особливої частини зазначених кодексів.

6. В окремих випадках у поведінці особи, яка оцінена суб’єктом кваліфікації як єдиний (одиничний) злочин, може вбачатися кілька кваліфікуючих ознак (обтяжуючих обставин), передбачених різними частинами відповідної статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. У цих випадках відповідно до традицій, що склалися в правозастосовній практиці України, на рівні ФК має вказуватись та частина статті, яка передбачає «найбільш обтяжуючу» з наявних обставин (санкція якої передбачає найбільш суворе покарання).

Таким чином, при відображенні у ФК одного (окремого) ЮСЗ повинно мати місце посилання лише на одну частину статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. (ФК типу — частини 2, 3, 4 ст. 185 КК розглядається як некоректна).

7. В окремих випадках у поведінці особи, яка оцінена суб’єктом кваліфікації як єдиний (одиничний) злочин, що вчинений у співучасті з розподілом ролей, може поєднуватись виконання кількох таких ролей, зокрема підбурювача і організатора, підбурювача і пособника. У цих випадках відповідно до традицій, що склалися в правозастосовній практиці України, на рівні ФК має вказуватися та частина статті Загальної частини КК 2001 р. чи КК 1960 р., яка передбачає «найбільш небезпечну» роль. Орієнтиром у цьому разі повинен бути законодавчий підхід: відносна небезпечність «ролей» (видів співучасників) визначається послідовністю їх відображення в ст. 27 КК 2001 р. чи в ст. 19 КК 1960 р., тобто за схемою «виконавець (співвиконавець) — організатор — підбурювач (підмовник) – пособник».

Таким чином, при посиланні у ФК на ст. 27 КК 2001 р. чи ст. 19 КК 1960 р. — у межах відображення в ній одного (окремого) ЮСЗ — має вказуватися лише одна частина зазначених статей.

8. В окремих випадках поведінка особи у поєднанні з іншими обставинами може бути оцінена суб’єктом кваліфікації як кілька окремих злочинів, кожний з яких відповідає «своєму»,

154

відмінному від інших ЮСЗ (сукупність злочинів). За змістом ч. 2 ст. 33 КК кожний злочин в такому випадку підлягає окремій кваліфікації. Відповідно в ФК (на етапі остаточної кваліфікації) кожний ЮСЗ має бути відображений окремо — з додержанням положень, зазначених у пунктах 1—7. Цей підхід повинен застосовуватись і тоді, коли окремі злочини, що утворюють сукупність, кваліфікуються за однією і тією ж статтею або за однією і тією ж частиною статті Особливої частини КК (див. приклади написання ФК у п. 11 додатку 2).

9. В окремих випадках поведінка особи у поєднанні з іншими обставинами може бути оцінена суб’єктом кваліфікації як кілька окремих злочинів, які відповідають одному і тому ж ЮСЗ (повторність злочинів, що мають тотожні ЮСЗ). Відображення такої кримінально-правової ситуації у ФК здійснюється за такими правилами: а) на етапі так званої «проміжної» кваліфікації кожний злочин одержує окреме відображення у «своїй» ФК; б) на етапі остаточної кваліфікації окремі злочини, оскільки вони відповідають одному і тому ж ЮСЗ, мають бути «представлені» ФК, яка відображає цей один (єдиний) ЮСЗ. У переважній більшості випадків ФК кожного з таких злочинів на етапі «проміжної» кваліфікації і ФК всіх цих злочинів на етапі остаточної кваліфікації не відрізняються одна від одної. Виняток становлять ФК кількох умисних вбивств з різним «набором» обтяжуючих обставин: оскільки такі обтяжуючі обставини передбачені різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК 2001 р. чи ст. 93 КК 1960 р., ФК кожного з умисних вбивств на етапі «проміжної» кваліфікації відрізняються як одна від одної, так і від ФК на етапі остаточної кваліфікації (остання має містити посилання на ті пункти ч. 2 ст. 115 КК 2001 р. чи ст. 93 КК 1960 р., що передбачають всі обтяжуючі обставини всіх вчинених особою умисних убивств — див. приклад а) п. 9 додатку 2).

Таким чином, можлива ситуація, коли при остаточній кваліфікації кількох злочинів їх кількість є більшою порівняно з кількістю відображених у ФК ЮСЗ. Особливим проявом такої ситуації є випадок, коли вчинені особою кілька злочинів на етапі остаточної кваліфікації «представлені» у ФК лише одним ЮСЗ; у цьому випадку на рівні ФК множинність (повторність) злочинів узагалі не одержує відображення.

155

ДОДАТОК 2

Зміст і форма формули кваліфікації злочинів: техніко-юридичні аспекти

1. Якщо у формулі кваліфікації злочинів (у подальшому — ФК) міститься посилання лише на одне джерело кримінального права України – Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р., — допускається використання скорочень «КК», «КК України»; вказувати рік прийняття цього Кодексу в такому випадку необов’язково.

2. Якщо у ФК міститься посилання лише на одне джерело кримінального права України – Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року – допускається використання скорочень «КК 1960 р.», «КК України 1960 р.»; вказувати рік прийняття цього Кодексу в такому випадку слід обов’язково.

3. Якщо у ФК міститься посилання на два джерела кримінального права України — на Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. та на Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 р., — кожне джерело має вказуватись у вигляді відповідного скорочення з обов’язковим зазначенням року його прийняття; наприклад: пп. «а», «и» ст. 93 КК 1960 р.; пп. 6, 11, 13 ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.

4. Якщо у ФК вказано кілька статей одного джерела кримінального права України, допускається використання відповідного його скорочення лише один раз — у кінці такої ФК.

Наприклад: а) п. «а» ст. 93; ч. 3 ст. 142 КК 1960 р.; б) ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 27, ч. 4 ст. 187 КК.

5. Для посилання у ФК на статтю КК 2001 р. чи КК 1960 р. завжди використовується скорочення «ст.»; після цього цифрами зазначається порядковий номер відповідної статті.

6. Якщо порядковий номер статті КК 1960 р. чи КК 2001 р. включає спеціальну позначку, найбільш коректним є той варіант його написання у ФК, який передбачений в офіційному тексті КК 2001 р. чи КК 1960 р.

Наприклад: ч. 2 ст. 198² КК 1960 р.; ст. 203¹ КК 2001 р.

7. Якщо стаття КК 1960 р. чи КК 2001 р. містить кілька частин, для посилання у ФК на відповідну частину використовується скорочення «ч.»; при цьому порядковий номер частини вказується після такого скорочення, а посилання на частину – перед посиланням на відповідну статтю КК.

156

Наприклад, ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК.

8. Якщо відповідна стаття (частина статті) Особливої частини КК 1960 р. чи КК 2001 р. мала кілька редакцій, посилання у ФК на таку статтю (частину статті) здійснюється таким чином: а) у випадку використання у ФК тільки останньої редакції (чинної на момент написання ФК) вона спеціально не зазначається; б) у випадку використання у ФК тільки попередньої (однієї з попередніх) редакції вона спеціально зазначається після скороченого написання відповідного джерела кримінального права України; в) у випадку використання у ФК кількох різних редакцій кожна з них спеціально зазначається після скороченого написання відповідного джерела кримінального права України.

Наприклад: а) ч. 1 ст. 296 КК; б) ч. 2 ст. 215³ КК 1960 р. у редакції Закону від 26 січня 1993 р.; в) ч. 2 ст. 215³ КК 1960 р. у редакції Закону від 26 січня 1993 р.; ч. 3 ст. 215³ КК 1960 р. у редакції Закону від 21 вересня 2000 р.

9. Якщо стаття Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. передбачає пункти (ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.; ст. 93 КК 1960 р.), при посиланні на них у ФК використовується скорочення «п.». Після цього вказується: а) порядковий номер пункту – у випадку посилання у ФК на ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.; б) літера, що позначає відповідний пункт, — у випадку посилання у ФК на ст. 93 КК 1960 р.

Наприклад: а) п.п. 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК; п.п. 1, 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК; б) п.п. «а», «г», «і» ст. 93 КК 1960 р.

10. Якщо у ФК міститься посилання на кілька статей КК 2001 р. чи КК 1960 р. — у межах відображеного таким чином одного ЮСЗ, — першими мають вказуватись відповідні статті (частини статей) Загальної частини КК, а потім — стаття (пункт, частина статті) Особливої частини КК; при цьому між окремими статтями потрібно ставити кому; використовувати в таких випадках сполучники «і», «та» небажано, оскільки таке використання не відповідає традиційним підходам до відображення певних висновків саме у вигляді формули (в даному випадку — ФК). Некоректним є також використання у ФК розділового знака — тире, оскільки в цьому випадку створюється враження, що застосовуються всі статті, починаючи з відповідної статті Загальної частини і закінчуючи відповідною статтею Особливої частини КК.

157

Наприклад: а) ч. 1 ст. 17, ст. 94 КК 1960 р.; б) ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 121 КК.

11. Якщо у ФК відображено кілька різних ЮСЗ — відповідно до правил кваліфікації сукупності злочинів, — кожний ЮСЗ потрібно виокремлювати розділовим знаком крапкою з комою; такий розділовий знак ставиться після написання відповідної статті Особливої частини КК, а в окремих випадках — після скороченого написання відповідного джерела кримінального права України, в якому ця стаття знаходиться.

Наприклад: а) ч. 1 ст.152; ч.3 ст. 152 КК; б) ст. 94 КК 1960 р.; п. 13 ч. 2 ст. 115 КК 2001 р.; в) ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 15, п. 7 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 27, п.п. 7, 13 ч. 2 ст. 115 КК.

ДОДАТОК 3

Зміст і форма юридичного формулювання обвинувачення: спеціально-юридичні аспекти

1.  Назва цієї форми кримінально-правової кваліфікації — юридичне формулювання обвинувачення (в подальшому — ЮФО ) — зумовлена тим, що вона являє собою словесне відтворення необхідного мінімуму окремих характеристик (ознак) одного чи кількох ЮСЗ, якому (яким) , на думку суб’єкта кваліфікації, відповідає поведінка особи у поєднанні з іншими обставинами. Таким чином, та інформація кримінально-правового характеру, яка «зашифрована» у ФК, в ЮФО одержує своєрідну «розшифровку», а в багатьох випадках — і певну конкретизацію.

2. Окремі характеристики (ознаки) відповідного (відповідних) ЮСЗ, що певним чином відтворюються в ЮФО, є частиною так званого загального нормативного змісту ЮСЗ — вони мають бути прямо передбачені у тій статті (тих статтях ) КК 2001 р. чи КК 1960 р., які вказані у ФК. При відтворенні таких характеристик (ознак) у ЮФО суб’єкт кваліфікації повинен керуватися певними правилами техніко-юридичного характеру (див. додаток 4).

3. У загальний нормативний зміст багатьох ЮСЗ входять так звані альтернативні характеристики (ознаки), а окремі ЮСЗ передбачають альтернативні форми («комплекси» ознак) відповідного злочину. В цьому випадку в ЮФО мають вказуватися

158

лише ті характеристики (ознаки) чи форми ЮСЗ, яким відповідають фактичні обставини, визнані суб’єктом кваліфікації наявними.

4. Необхідний мінімум характеристик (ознак) ЮСЗ, що має бути відтворений у ЮФО, становлять ті з них, які у відповідному їх поєднанні відображають його (ЮСЗ) специфіку. З урахуванням основних (найтиповіших) різновидів ЮСЗ такий необхідний мінімум «представляє»:

а) поєднання тих характеристик (ознак) ЮСЗ, які передбачені в одній статті (частині статті) Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р.; цей варіант ЮФО характерний для тих випадків, коли: 1) у ФК міститься посилання лише на відповідну статтю Особливої частини зазначених кодексів, яка не має поділу на частини (наприклад, ст. 94 КК 1960 р. чи ст. 193 КК 2001 р.; 2) у ФК міститься посилання лише на відповідну частину статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р., яка «представляє» так званий основний юридичний склад злочину певного виду (наприклад, ч. 1 ст. 215³ КК 1960 р. у редакції Закону від 26 січня 1993 р. чи ч. 1 ст. 289 КК 2001 р.) або юридичний склад окремого виду злочину (наприклад, ч. 4 ст. 143 КК 2001 р.);

б) поєднання тих характеристик (ознак) ЮСЗ, які передбачені у кількох частинах однієї статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р.; цей варіант ЮФО характерний для тих випадків, коли у ФК міститься посилання на ту частину статті Особливої частини зазначених кодексів, яка «представляє» так званий кваліфікований чи особливо кваліфікований ЮСЗ (наприклад, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. чи ч. 3 ст. 152 КК 2001 р.);

в) поєднання тих характеристик (ознак) ЮСЗ, які передбачені у відповідній частині однієї статті Загальної частини та відповідній статті (частині, кількох частинах статті ) Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р.; цей варіант ЮФО характерний для тих випадків, коли у ФК крім посилання на відповідну статтю (частину статті) Особливої частини міститься посилання і на відповідну частину однієї із статей Загальної частини зазначених кодексів; остання в цьому разі «представляє» так званий «особливий» ЮСЗ (наприклад юридичний склад неза-кінченого злочину чи юридичний склад злочину, що вчинений організатором, підбурювачем або пособником);

159

г) поєднання тих характеристик (ознак) ЮСЗ, які передбачені у відповідних частинах кількох статей Загальної частини та відповідній статті (частині, кількох частинах) Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р.; цей варіант ЮФО характерний для тих випадків, коли у ФК крім посилання на відповідну статтю (частину статті) Особливої частини міститься посилання і на відповідні частини кількох (двох) статей Загальної частини зазначених кодексів; такі статті в цьому разі «представляють» найскладніший різновид так званого «особливого» ЮСЗ — юридичний склад незакінченого злочину, вчиненого організатором, підбурювачем або пособником.

5. В окремих випадках у поведінці особи, яка оцінена суб’єктом кваліфікації як єдиний (одиничний) злочин, може вбачатися кілька кваліфікуючих ознак (обтяжуючих обставин), передбачених різними частинами відповідної статті Особливої частини КК 2001 р. чи КК 1960 р. У цих випадках на рівні ЮФО мають обов’язково зазначатися всі ці кваліфікуючі ознаки, причому ту з них, яка є визначальною для ФК, бажано зазначати в ЮФО останньою.

6. В окремих випадках у поведінці особи, яка оцінена суб’єктом кваліфікації як єдиний (одиничний) злочин, вчинений у співучасті з розподілом ролей, може поєднуватись виконання кількох таких ролей (наприклад, підбурювача і організатора, підбурювача і пособника). В цих випадках на рівні ЮФО має обов’язково відображатися найнебезпечніша «роль», яка є визначальною для ФК (див. п. 7 додатку 1).

7. В окремих випадках поведінка особи у поєднанні з іншими обставинами може бути оцінена суб’єктом кваліфікації як кілька окремих злочинів, що відповідають одному ЮСЗ. Відображення цієї кримінально-правової ситуації в ЮФО має здійснюватися за такими правилами:

а) на етапі так званої «проміжної» кваліфікації кожний злочин – з урахуванням специфіки його ЮСЗ — одержує окреме відображення в ЮФО;

б) на етапі остаточної кваліфікації окремі злочини, що відповідають одному ЮСЗ, одержують єдине — спільне для таких злочинів — відображення в ЮФО.

Таким чином, не виключається ситуація, коли при остаточній кваліфікації вчинений особою злочин не дістає окремого відображення в ЮФО – його специфічні характеристики (ознаки)

160

поєднуються зі специфічними характеристиками (ознаками) іншого окремого злочину (кількох злочинів) у межах єдиного ЮФО. Утворений таким чином «конгломерат» специфічних характеристик (ознак) кількох окремих злочинів є в межах ЮФО своєрідною «правозастосовною фікцією». Така «право-застосовна фікція» неспроможна повною мірою виконати основну функцію ЮФО — розшифрувати і конкретизувати ФК, однак інші варіанти написання ЮФО з урахуванням законодавчої техніки КК 2001 р. та КК 1960 р. поки що в правозастосовній практиці України не використовуються.

ДОДАТОК 4

Зміст і форма юридичного формулювання обвинувачення: техніко-юридичні аспекти

1. Словесне відтворення в юридичному формулюванні обвинувачення (в подальшому — ЮФО) ознак (характеристик), які відображають специфіку інкримінованого особі ЮСЗ (кількох ЮСЗ), здійснюється з урахуванням: а) особливостей законодавчого формулювання загального нормативного змісту таких ознак; б) необхідності відтворення в ЮФО альтернативних ознак ЮСЗ; в) необхідності відтворення в ЮФО ознак так званих особливих ЮСЗ (юридичних складів незакінченого злочину або (та) злочину, що вчиняється організатором, підбурювачем чи пособником); г) наявності в поведінці особи окремих форм множинності злочинів.

2. Залежно від ступеня наближеності тексту ЮФО до відповідних законодавчих формулювань можна виділити такі основні варіанти ЮФО:

а) ЮФО, в якому має місце текстуальне відтворення відповідних законодавчих формулювань, що відображають загальний зміст всіх необхідних для даного ЮФО ознак; при цьому залишається незмінною і законодавча «конструкція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) умисне легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК 2001 р.); 2) таємне викрадення чужого майна — крадіжка (ч. 1 ст. 185 КК 2001 р.).

б) ЮФО, в якому має місце текстуальне відтворення відповідних законодавчих формулювань, що відображають загальний нормативний зміст всіх необхідних для даного ЮФО ознак;

161

при цьому зазнає змін законодавча «конструкція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) заволодіння чужим майном шляхом обману — шахрайство (диспозиція ч. 1 ст. 190 КК 2001 р. — «Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шахрайство)»; 2) умисне знищення і пошкодження чужого майна, що завдало шкоду у великих розмірах (диспозиція ч. 1 ст. 194 КК 2001 р. — «Умисне знищення або пошкодження чужого майна, що завдало шкоду у великих розмірах»).

в) ЮФО, в якому відповідні законодавчі формулювання, що відображають загальний нормативний зміст окремих необхідних для даного ЮФО ознак, зазнають текстуальних змін; у даному випадку такі зміни зумовлені суто філологічними особливостями законодавчого викладу загального нормативного змісту відповідних ознак ЮСЗ; при цьому законодавча «конструкція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ може залишатися незмінною або зазнавати змін, що зумовлені, як правило, альтернативним характером зазначених вище ознак.

Приклади: 1) погроза вбивством за наявності реальних підстав побоюватися здійснення цієї погрози (диспозиція ч. 1 ст. 129 КК 2001 р. — «Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози»); 2) статеві зносини із застосуванням погрози фізичним насильством — зґвалтування (диспозиція ч. 1 ст. 152 КК 2001 р. — «Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи»).

г) ЮФО, в якому відповідні законодавчі формулювання, що відображають загальний нормативний зміст окремих, необхідних для даного ЮФО, ознак, зазнають текстуальних змін; у даному випадку такі зміни зумовлені техніко-юридичними особливостями законодавчого викладу загального нормативного змісту відповідних ознак ЮСЗ; при цьому практично завжди зазнає змін і законодавча «конструкція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) відкрите викрадення чужого майна — грабіж, вчинений в особливо великих розмірах (диспозиція ч. 5 ст. 186 КК 2001 р. — «Грабіж, вчинений в особливо великих розмірах

162

або організованою групою»); б) грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю, — хуліганство, вчинене групою осіб (диспозиція ч. 2 ст. 296 КК 2001 р. — «Ті самі дії, вчинені групою осіб»).

ґ) ЮФО, в якому відповідні законодавчі формулювання, що відображають загальний нормативний зміст окремих необхідних для даного ЮФО ознак, зазнають текстуальних змін; у даному разі такі зміни зумовлені спеціально-юридичними особливостями законодавчого викладу загального нормативного змісту відповідних ознак ЮСЗ; при цьому практично завжди зазнає змін і законодавча «конструкція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) підміна чужої дитини, вчинена з особистих мотивів (диспозиція ст. 148 КК 2001 р. — «Підміна чужої дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів»); 2) заві-домо неправдиве повідомлення про підготовку дій, які загрожують тяжкими наслідками (диспозиція ч. 1 ст. 259 КК 2001 р. — «Завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками»).

д) ЮФО, в якому відповідні законодавчі формулювання, що відображають загальний нормативний зміст окремих, необхідних для даного ЮФО, ознак, зазнають текстуальних змін; у даному випадку такі зміни зумовлені як філологічними, так і техніко-юридичними або (та) спеціально-юридичними особливостями законодавчого викладу загального змісту відповідних ознак ЮСЗ (можливе будь-яке поєднання наведених вище у пунктах в), г) та ґ)

варіантів ЮФО); при цьому практично завжди зазнає змін і законодавча «конструкція» так званої «специфічної частини» інкримінованого особі ЮСЗ.

Приклади: 1) проведення клінічних випробувань лікарських засобів стосовно неповнолітнього, що спричинило тяжкі наслідки (диспозиція ст. 141 КК 2001 р. — «Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки»); 2) вчинення розпусних дій щодо малолітньої особи особою, яка замінює батька (диспозиція ч. 2 ст. 156 КК

163

2001 р. — «Ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, матір’ю або особою, що їх заміняє»).

3.  Крім наведених вище основних варіантів ЮФО, можна виділити також його найтиповіші різновиди. З урахуванням особливостей інкримінованого особі ЮСЗ, а також наявності в її поведінці окремих форм множинності злочинів найтиповіши-ми різновидами ЮФО є: а) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки юридичного складу злочину певного виду чи так званого основного складу злочину; б) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки так званого кваліфікованого та особливо кваліфікованого складу злочину; в) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки юридичного складу незакі-нченого злочину; г) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки ЮСЗ, вчиненого організатором, підбурювачем або пособником; ґ) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки кількох різних ЮСЗ за наявності в поведінці особи сукупності злочинів; д) ЮФО, в якому відтворюються «необхідні» ознаки одного ЮСЗ за наявності в поведінці особи повторності злочинів.

При написанні відповідного різновиду ЮФО необхідно керуватися спеціальними правилами техніко-юридичного характеру (див. пункти 4—9 цього додатку), орієнтуючись при цьому на один чи кілька наведених у п.2 варіантів.

4.  Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки юридичного складу злочину певного виду чи основного ЮСЗ у переважній більшості випадків обумовлюються особливостями законодавчого викладу так званої «специфічної частини» відповідного ЮСЗ. В окремих випадках має значення і співвідношення назви відповідної статті Особливої частини КК з її диспозицією (диспозицією однієї з її частин). З урахуванням зазначених чинників у межах даного різновиду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому обов’язково відтворюються лише так звані конкретні необхідні ознаки, передбачені в диспозиції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК; такий спосіб викладу ЮФО використовується в тих випадках, коли диспозиція відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК текстуально збігається з її назвою чи наближається до неї за змістом.

164

Приклади: 1) необережне середньої тяжкості тілесне ушкодження (назва і диспозиція ст. 128 КК повністю збігаються); 2) перешкоджання участі у страйку шляхом погрози застосування насильства (зміст диспозиції ст. 174 КК наближається до її назви, хоча і сформульований більш конкретно).

б) ЮФО, в якому відтворюються як конкретні необхідні ознаки, передбачені в диспозиції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК, так і загальне поняття, що «позначає» вид злочину, у вчиненні якого визнається винною (обвинувачується) особа; такий спосіб викладу ЮФО використовується, насамперед, в тих випадках, коли диспозиція відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК має вигляд дефініції. У такій дефініції завжди наявні загальне поняття, вжите у назві статті, і конкретні ознаки (форми), що його розкривають. Очевидно, даний спосіб викладу ЮФО може бути використаний і в тих випадках, коли в диспозиції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК загальне поняття, що позначає вид злочину в назві даної статті, відсутнє, але зміст диспозиції фактично є визначенням цього поняття (див., наприклад, ст. 113, ч. 1 ст. 114 КК). У межах даного способу викладу ЮФО і його форма — незалежно від особливостей законодавчого визначення відповідного виду злочину — за можливості має бути однаковою (див. приклади).

Приклади: 1) напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з погрозою застосування насильства, небезпечного для здоров’я особи, яка зазнала нападу, — розбій (ч. 1 ст. 187 КК); 2) грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, – хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК); 3) збирання з метою передачі представникам іноземної організації відомостей, що становлять державну таємницю, вчинене особою без громадянства, — шпигунство (ч. 1 ст. 114 КК).

5. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки кваліфікованого (особливо кваліфікованого) ЮСЗ, обумовлюються кількома чинниками, зокрема: співвідношенням загального нормативного змісту інкримінованого суб’єкту кваліфікованого (особливо кваліфікованого) ЮСЗ із загальним нормативним змістом відповідного основного ЮСЗ; особливостями законодавчого формулювання «специфічної частини» відпові-165

дного основного ЮСЗ та відповідних кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак; кількістю кваліфікуючих та (або) особливо кваліфікуючих ознак, які мають бути інкриміновані суб’єкту. З урахуванням зазначених чинників у межах даного різновиду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому використовується типовий (найбільш поширений) спосіб викладу кваліфікованого (особливо кваліфікованого) ЮСЗ; такий спосіб передбачає відтворення в ЮФО всіх необхідних ознак основного ЮСЗ (за правилами, викладеними у п. 4 і відповідної кваліфікуючої (особливо кваліфікуючої) ознаки (у відповідних випадках – кількох таких ознак).

Приклади: 1) виготовлення, зберігання, перевезення з метою збуту, а також збут підробленої національної валюти України у вигляді банкнот, вчинені у великому розмірі (ч. 2 ст. 199 КК); 2) грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, — хуліганство, вчинене групою осіб, із застосуванням предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 296 КК).

б) ЮФО, в якому використовується нетиповий (менш поширений) спосіб викладу кваліфікованого (особливо кваліфікованого) ЮСЗ; такий спосіб зумовлений законодавчими особливостями утворення кваліфікованих (особливо кваліфікованих) ЮСЗ щодо окремих видів злочинів і передбачає відтворення в ЮФО більшості (але не всіх) необхідних ознак основного ЮСЗ і відповідної кваліфікуючої (особливо кваліфікуючої) ознаки (у відповідних випадках — кількох таких ознак).

Приклади: 1) порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 286 КК); 2) умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй повноважень, — перевищення службових повноважень, що супроводжувалося насильством і спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 365 КК).

в) ЮФО, в якому використовується винятковий (такий, що зустрічається рідко) спосіб викладу кваліфікованого (особливо кваліфікованого) ЮСЗ; такий спосіб також зумовлений законодавчими особливостями утворення кваліфікованих (особливо кваліфікованих) ЮСЗ щодо окремих видів злочинів і передбачає відтворення в ЮФО відповідних формулювань, що «представляють» лише ознаки цих ЮСЗ.

166

Приклади: 1) підроблення документів референдуму, вчинене членом комісії з проведення референдуму (ч. 3 ст. 160 КК); б) розбій з метою викрадення вогнепальної зброї та бойових припасів (ч. 3 ст. 262 КК).

6. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки юридичного складу незакінченого злочину, зумовлені особливостями поєднання в одному формулюванні відповідних законодавчих термінів, передбачених статтями 14, 15 КК, і відповідних характеристик, що «представляють» юридичний склад того закінченого злочину, який мала намір вчинити особа. В окремих випадках на зміст цього різновиду ЮФО впливають також особливі юридичні конструкції, що використовуються законодавцем при формулюванні так званої «специфічної частини» юридичних складів злочинів певних видів чи окремих їх різновидів (такі конструкції пов’язані переважно з ознаками ЮСЗ типу «значна шкода...», «істотна шкода...», «тяжкі наслідки»).

З урахуванням зазначеного в межах даного різновиду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому застосовується типовий спосіб відтворення необхідних ознак юридичного складу незакінченого злочину; він передбачає використання термінів «готування», «закінчений замах», «незакінчений замах», текстуально узгоджених з відповідними характеристиками, що «представляють» загальний нормативний зміст необхідних для даного ЮФО ознак так званої «специфічної частини» юридичного складу того закінченого злочину, який мала намір вчинити особа. При цьому ті характеристики, що стосуються елементів об’єктивної сторони юридичного складу відповідного закінченого злочину, відтворюються за загальними правилами, хоча фактичний склад не-закінченого злочину цим характеристикам може і не відповідати (відповідати не повністю).

Таким чином, ЮФО, в якому застосовується типовий спосіб викладу необхідних ознак юридичного складу незакінченого злочину, в багатьох випадках є своєрідною правозастосовною фікцією, умовність якої має техніко-юридичний характер і, вочевидь, може бути виправдана тим, що, як правило, не заважає в межах цієї форми кваліфікації злочину сприймати дійсний зміст відповідної кримінально-правової оцінки.

Приклади: 1) готування до розбою з метою викрадення вогнепальної зброї та бойових припасів (ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 262 КК);

167

2) закінчений замах на таємне викрадення чужого майна — крадіжку, поєднану з проникненням у житло, вчинену у великих розмірах (ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК); 3) незакінчений замах на незаконне переміщення через митний кордон України історичних та культурних цінностей — контрабанду (ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 201 КК).

б) ЮФО, в якому застосовується нетиповий спосіб відтворення необхідних ознак юридичного складу незакінченого злочину; він передбачає використання таких формулювань, які б дозволили позбутися умовностей, характерних для згаданої вище правозастосовної фікції, і відтворити дійсний зміст відповідної кримінально-правової оцінки точніше і коректніше.

Приклади: 1) готування до придбання права на чуже майно шляхом обману — шахрайства, що мало бути вчинене за попередньою змовою групою осіб і могло завдати значної шкоди потерпілому (ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 190 КК); 2) закінчений замах на таємне викрадення чужого майна — крадіжку з проникненням у сховище, що мала бути вчинена у великих розмірах (ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК); в) незакінчений замах на умисне, з корисливих мотивів, використання службовою особою службового становища всупереч інтересам служби — зловживання службовим становищем, що могло спричинити тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 364 КК).

7. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки ЮСЗ, вчиненого організатором, підбурювачем або пособником, зумовлені особливостями поєднання в одному формулюванні відповідних термінів, які передають зміст власного діяння одного з цих співучасників, і, за загальним правилом, відповідних характеристик, що «представляють» юридичний склад того злочину, який — відповідно до умислу даного співучасника — вчинив (мав вчинити) його виконавець (співвиконавці). На форму і зміст цього різновиду ЮФО впливає також стадія злочину.

З урахуванням зазначеного в межах даного різновиду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки юридичного складу закінченого злочину, вчиненого організатором, підбурювачем або пособником. Воно передбачає використання термінів «організація», «підбурювання», «пособництво», текстуально узгоджених з відповідними характеристиками, що «представляють» загальний нормативний зміст необхідних для

168

даного ЮФО ознак так званої «специфічної частини» юридичного складу того закінченого злочину, який має бути інкримінований даному співучаснику за правилами, передбаченими ст. 29 КК.

Приклади: 1) організація умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині — умисного вбивства з корисливих мотивів, вчиненого на замовлення, за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 27, п.п. 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК); 2) підбурювання до нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя особи, яка зазнала нападу, — розбою, поєднаного із проникненням у житло, спрямованого на заволодіння майном в особливо великих розмірах (ч. 4 ст. 27, ч. 4 ст. 187 КК); 3) пособництво у одержанні хабара у великому розмірі, поєднаного з вимаганням хабара (ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК).

б) ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки юридичного складу незакінченого злочину, вчиненого організатором, підбурювачем або пособником. Крім складових, зазначених у п/п 1 п. 7, таке ЮФО передбачає використання термінів «готування», «закінчений замах», «незакінчений замах». Вони завжди вказуються після термінів «організація», «підбурювання», «пособництво».

Приклади: 1) організація готування до умисного знищення і пошкодження чужого майна, вчиненого шляхом підпалу (ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 194 КК); б) підбурювання до закінченого замаху на умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині — умисне вбивство заручника з метою приховання іншого злочину (ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, п.п. 3, 9 ч. 2 ст. 115 КК); 3) по-собництво у незакінченому замаху на таємне викрадення чужого майна — крадіжку, поєднану з проникненням у сховище, вчинену в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК).

У межах даного різновиду ЮФО може мати місце особливий випадок, коли в поведінці однієї особи наявні ознаки, що характеризують кілька видів зазначених вище співучасників (наприклад, підбурювача і пособника). У цьому разі в ЮФО мають бути відображені ознаки того виду співучасників, який був визначальним для кваліфікації діянь особи на рівні ФК.

Приклад: підбурювання до статевих зносин з погрозою застосування фізичного насильства — зґвалтування, вчиненого

169

щодо неповнолітньої (ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 152 КК; при цьому в поведінці особи наявні і ознаки пособництва у такому згвалту-ванні).

8. Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються ознаки кількох різних ЮСЗ, обумовлюються особливостями кваліфікації сукупності злочинів, передбаченими ч. 2 ст. 33 КК. У цьому разі необхідно керуватися такими правилами: а) кожний ЮСЗ має бути представлений в ЮФО окремим формулюванням; б) окремі характеристики одного ЮСЗ не повинні заміняти відповідні характеристики іншого ЮСЗ — в тому числі й тоді, коли ці характеристики стосуються одних і тих же елементів кількох різних ЮСЗ.

Приклади: 1) напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для життя і здоров’я особи, яка зазнала нападу, — розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень; умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, — умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 4 ст. 187; ч. 2 ст. 121 КК); 2) таємне викрадення чужого майна — крадіжка, поєднана з проникненням у житло, вчинена у великих розмірах; незакінчений замах на таємне викрадення чужого майна — крадіжку, вчинену повторно, поєднану з проникненням у житло, вчинену у великих розмірах (ч. 4 ст. 185; ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК); 3) підбурювання до незакінченого замаху на умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині — умисне вбивство з корисливих мотивів, вчинене на замовлення; підбурювання до умисного протиправного заподіяння смерті інший людині — умисного вбивства з корисливих мотивів, вчиненого на замовлення особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (ч. 4 ст. 27, ч. 3 ст. 15, п.п. 6, 11 ч. 2 ст. 115; ч. 4 ст. 27, п.п. 6, 11, 13 ч. 2 ст. 115 КК).

9.  Форма і зміст ЮФО, в якому відтворюються необхідні ознаки одного ЮСЗ за наявності в поведінці особи повторності злочинів, обумовлюються особливостями загального нормативного змісту юридичного складу кожного зі злочинів, що утворюють повторність. З урахуванням цих особливостей в межах даного різновиду ЮФО можна виділити:

а) ЮФО, в якому всі вчинені особою злочини відображені одними й тими ж ознаками відповідного ЮСЗ, оскільки загальний нормативний зміст юридичного складу кожного з вчинених особою злочинів утворюють одні і ті ж ознаки.

170

Приклад: особа вчинила три злочини, кожний з яких являв собою хуліганство, що супроводжувалося особливою зухвалістю; ЮФО: грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, — хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК).

б) ЮФО, в якому всі вчинені особою злочини відображені різними ознаками відповідного ЮСЗ, оскільки загальний нормативний зміст юридичного складу окремих злочинів, що утворюють повторність, представлений принаймні двома різними його ознаками.

Приклад: перший злочин — зґвалтування неповнолітньої; другий злочин — зґвалтування, вчинене повторно, групою осіб; ЮФО: статеві зносини із застосуванням фізичного насильства — зґвалтування, вчинене повторно, групою осіб, щодо неповнолітньої (ч. 3 ст. 152 КК) (про певну некоректність такого ЮФО — див. п. 7 додатку 3).

171

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА