Зісторії науки про психічне
Німецькі ідеалісти — Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Гегель — спробували повністю звільнитися від механістичного детермінізму, від усякої подібності влади зовнішніх предметів над свідомістю. У Фіхте «Не-Я» (зовнішній світ) породжується активністю суб'єкта. Шеллінг проголосив тотожність суб'єкта й об'єкта. Гегель засвоїв шеллінгівський принцип тотожності, але осмислив його як діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю багатоманітність об'єктивного й суб'єктивного буття і досягає в людському дусі повної самосвідомості.
Г. Спенсер (1820—1903), котрого традиційно вважають яскравим представником асоціанізму, зазначав, що коли два психічних стани йдуть один безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється тенденція до того, що другий також обов'язково має відтворюватися. Однак уже сам Спенсер починає згодом ставити асоціацію в залежність від причин і факторів, закладаючи основи еволюційної психології.
Зісторії науки про психічне
Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею «психічної причинності». Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення суб'єкта.
Ф. Брентано (1838—1917). Психічні явища, на його думку, відрізняються своєю іманентною «об'єктивністю», в кожному психічному акті присутній і його об'єкт, тобто психічний акт завжди інтенціональний, включає суб'єктивну віднесеність до чогось, що не є суб'єктом. Тому психологія визначається як наука про психічні акти.
Е. Тітченер (1867—1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об'єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.
З історії науки про психічне
Дж. Уотсон (1878—1958), наприклад, вважав, що предметом психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна спостерігати й об'єктивно досліджувати. Психічні процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу.
3. Фрейд (1856—1939), навпаки, стверджував необхідність включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомого (у власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини, і прояви її поведінки.
К. Юнг (1875—1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» — образ душі, а також «особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне несвідоме» з архетипами. Усіх їх об'єднує «самість», інтеграція якої з «я» є актом «індивідуації» — кінцевої мети розвитку особистості.
З історії науки про психічне
Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології напрям і нову школу започатковує К. Левін (1890—1947). Центральним моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.
В аспекті психології дії розроблялась операціональна теорія інтелекту
Ж. Піаже (1896—1980), його структура, функції та розвиток через механізм інтеріоризації.
Онтологічний та аксіологічний аспекти психологічного дослідження ширше представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема «чистої» психіки та ін.) та в екзистенціальній психології (А. Камю, Ж. Сартр, К. Ясперс), головною проблемою в якій виступає проблема цінності й смислу людського існування.
Проблема природи психіки у вітчизняній психології
Вітчизняна психологія формувалася, спираючись як на досягнення світової науки, передової української філософсько-психологічної думки
(Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), так і на здобутки в галузі розробки проблем психічної причинності, зв'язку мозку й психіки, проблем рефлексології, психотехніки тощо.
Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного, що сформувалися в українській психології, діяльність таких видатних психологів, як І.М. Сєченов, К.Д. Ушинський, В.В. Зеньківський, М.М. Лате,
О.О. Ухтомський, В.М. Бехтєрєв, Т.І. Челпанов, К.М. Корнілов,
П.П. Блонський, Л.С. Виготський, І.П. Павлов та ін.
Психологія стала самостійною наукою наприкінці минулого століття. Біля її колиски стояли фізіологи-дослідники. Експериментальна фізіологія, яка швидко розвивалася в той час, вимушена була визнати, що існують певні явища, які хоча й пов'язані з функціонуванням тілесних органів, проте мають бути віднесені до розряду «душевних». Було з'ясовано, що той чи інший вплив на органи чуття викликає зміну не лише в нервовій системі, а й у сфері відчуттів — слухових, зорових, тактильних та ін., тобто у психічній сфері. Однак будь-які спроби «об'єктивно» вивчити психічне тими ж способами і за тими ж принципами, що й фізіологічне, виявилися марними.
Проблема природи психіки у вітчизняній психології
Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального субстрату, як відомо, було пов'язане з ім'ям і школою І.П. Павлова. У постійних намаганнях її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея: відшукати і визначити таке елементарне психічне явище, яке водночас можна було б вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість дослідним шляхом отримати об'єктивну картину роботи головного мозку.
Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін «умовний рефлекс» — тимчасовий нервовий зв'язок, який є універсальним фізіологічним явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим, що психологи називають асоціацією.
Великий внесок у розробку ідеї об'єктивної психології зробив В.М. Бехтєрєв, намагаючись довести можливість поширення на психічні та соціально- психологічні явища законів природи, фізичних законів. Як послідовний рефлексолог В.М. Бехтєрєв запропонував замінити психологію рефлексологією. З часом замість поняття «рефлекторної дуги» (що існувало ще за часів Декарта), яке не розкривало всієї сутності сигнального управління пристосовницькою діяльністю організму, була введена модель «рефлекторного кільця».
Проблема природи психіки у вітчизняній психології
П.К. Анохін, М.О. Бернштейн установили, що будь-який рух організму знаходить своє відображення в мозку у вигляді аферентного імпульсу, який сповіщає про ефект цього руху. У мозку немовби представлена модель бажаного результату, з яким порівнюється те, що насправді досягнуто. Якщо ж отриманий результат не відповідає заданій програмі, то корекція рухового акту й тренування ефекторної системи триває до досягнення автоматизму.
Апарат «випереджаючого відображення» — «акцептор дії» — контролює результати дій і зіставляє їх з поставленою метою.
Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології
З точки зору С.Л. Рубінштейна, оскільки психічна діяльність це діяльність мозку, що взаємодіє із зовнішнім світом, остільки правильно зрозумілий зв'язок психічного з мозком — це водночас правильно зрозумілий зв'язок його із зовнішнім світом.
Найбільш чітке розуміння зв'язку психіки й мозку знаходимо у Г.С. Костюка
— видатного українського психолога. На його думку, психічне й фізіологічне не є процесами, розмежованими в часі й просторі; нейродинамічна характеристика є необхідною і важливою для розкриття закономірностей психіки. Проте слід бачити й відмінності. Розкриття руху нейродинамічних процесів «не дає ще даних про те, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці. А саме в цьому і виявляється специфіка психічного, його своєрідність».
Більш прийнятною в науковому розумінні є позиція, згідно з якою мозок розглядається як фізіологічний орган психічного. Психічне у свою чергу слід диференціювати на те, що К.О. Абульханова-Славська називає суб'єктом психічної діяльності, а B.E. Чудновський — ядром суб'єктивності та периферією (підсвідоме, безсвідоме, надсвідоме й свідоме).
Внутрішнє і зовнішнє як психологічна проблема
Закономірності становлення і розвитку внутрішнього процесу переходу зовнішнього у внутрішнє, об'єктивного в суб'єктивне як процес «інтеріоризації», «поетапного формування розумових дій» стали предметом дослідження Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, П.Я. Гальперіна та ін.
Формули Рубінштейна «зовнішнє через внутрішнє» і Леонтьєва «внутрішнє через зовнішнє» з різних позицій, у чомусь доповнюючи, а в чомусь заперечуючи одна одну, спрямовані на розкриття складного механізму функціонування і розвитку психіки людини.
Розуміючи можливість звуженого чи тенденційного тлумачення своєї формули, Рубінштейн, зокрема, зазначає, що психічні явища виникають не в результаті пасивної рецепції зовнішніх впливів, які діють механічно, а в результаті зумовленої цими впливами відображувальної діяльності мозку, яка слугує для здійснення взаємодії людини як суб'єкта зі світом.
Внутрішнє і зовнішнє як психологічна проблема
Український психолог Костюк здійснює спробу відшукати спосіб інтеграції, синтезу підходів Рубінштейна і Леонтьєва до розв'язання психологічної проблем зовнішнього й внутрішнього. Замість двох антитетичних формул він пропонує робоче формулювання принципу детермінізму: психіка суб'єкта детермінується продуктами актуальної і постактуальної взаємодії з об'єктом і сама виступає важливою детермінантою поведінки й діяльності людини.
Онтологізація психічного, на думку В.А. Роменця, робить його дійсним феноменом буття, активною силою, що формує образ світу. Зовнішнє, з іншого погляду, є те, що породжене внутрішнім, і його виявом або продуктом, зафіксованим у знаках чи матеріальних предметах.
Д.М. Узнадзе пропонує розрізняти «інтрогенну» поведінку, яка визначається інтересами мотивації та «екстрагенну», що визначається зовнішньою необхідністю.