Висновки

Із відродженням національного релігійного життя в українському суспільстві в умовах незалежності значно посилився інтерес науковців до церковної проблематики, тож історія релігії та церкви нині чітко окреслилась як самостійний напрям наукових історичних досліджень. У цьому контексті важливого значення набуває вивчення цілого комплексу проблем, пов’язаних із діяльністю Української греко-католицької церкви (УГКЦ), історія якої тривалий час висвітлювалася тенденційно або ж узагалі замовчувалася. Лише нові реалії розвитку сучасної історичної науки створили об’єктивні передумови для її всебічного дослідження та об’єктивного, неупередженого висвітлення з наукових позицій.

Вивчення та аналіз історіографії досліджуваної теми дали підстави для таких висновків:

– дослідження діяльності греко-католицької церкви на теренах Східної Галичини розпочалися ще в другій половині ХІХ ст. Однак історіографію дорадянської доби представляє невелика кількість праць переважно описового характеру, в яких розкриваються лише окремі аспекти досліджуваної теми. Узагальнювальних, концептуально цілісних робіт, у яких би висвітлювалася багатогранна діяльність УГКЦ та її духовенства в Східній Галичині у середині ХІХ – на початку ХХ ст., серед публікацій окресленого періоду не виявлено;

– вітчизняна історіографія радянської доби, ґрунтуючись на марксистсько-ленінських методологічних засадах, намагалася сформувати уявлення про уніатську церкву як про ворога українського народу, експлуататора трудящих мас, поплічника українських буржуазних націоналістів і т. п. Для переважної більшості праць цього періоду характерні тенденційність та однобічність у висвітленні проблеми, що ставить під сумнів їхню наукову вартість;

– новітня українська історіографія представлена рядом наукових публікацій, присвячених різним аспектам досліджуваної теми. У них автори намагаються відійти від ідеологічних стереотипів, сформованих у попередні часи, й об’єктивно показати роль та місце уніатської церкви в житті українців Східної Галичини в досліджуваний період. Однак сьогодні ще немає досліджень, у яких комплексно відтворено багатогранну діяльність УГКЦ як у суспільно-політичній, так і в національно-культурній та соціально-економічній сферах;

– для зарубіжної історіографії досліджуваної теми характерні епізодичність та фрагментарність у висвітленні окремих аспектів, вузькість джерельної бази для досліджень.

Отже, недостатній рівень наукового дослідження та висвітлення проблеми діяльності греко-католицької церкви і її духовенства в Східній Галичині в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. підкреслює актуальність теми дисертаційної роботи, посилює її науково-теоретичне та практичне значення.

Важливою передумовою ґрунтовного й комплексного вивчення досліджуваної теми стала можливість розширення джерельної бази та використання широкого спектру історичних джерел, особливо архівних документів, які з тих чи інших причин залишилися поза увагою дослідників. Основу джерельної бази дослідження склали оригінальні архівні документи, опубліковані документи та матеріали, матеріали періодики другої половини ХІХ – початку ХХ ст., різні за жанровими ознаками твори та мемуари громадських і культурних діячів Галичини досліджуваного періоду, довідкові видання.

Історичні джерела засвідчують, що греко-католицька церква була провідною суспільною інституцією для українців Східної Галичини в середині ХІХ – на початку ХХ ст. В умовах австрійського та польського панування вона стала репрезентантом їхніх національних інтересів, очолила боротьбу за політичні та національно-культурні права, за визволення з економічного поневолення.

Головним каталізатором суспільно-політичної активності греко-католицького духовенства в Східній Галичині у середині ХІХ ст. стали революційні події 1848 р. Саме духовенство взяло на себе роль політичного проводу українського національного руху, створивши Головну руську раду – першу українську політичну організацію. Її очолив уніатський єпископ Г. Яхимович, священики стали на чолі 50 її деканальних рад. До складу Ради увійшло багато представниківдуховенства, зокрема заступниками голови Ради були греко-католицькі священикиМ. Куземський та Т. Леонтович, її активними членами стали о. І. Бохенський,о. Й. Брилянський, о. Я. Геровський, о. І. Гушалевич, о. І. Галька, о. І. Жуковськийта інші. Духовенство виробило політичну програму національного відродження українців Галичини, яка на довгий час стала орієнтиром у їхніх національно-визвольних змаганнях. Більше того, в його середовищі зародилася ідея національно-державної незалежності України, яку сформулював о. В. Подолинський у своєму творі «Слово перестороги».

Важливим аспектом політичної діяльності греко-католицького духовенствабула його участь у роботі представницьких загальнодержавних та місцевих органів влади – австрійського парламенту та Галицького сейму. Священики-депутати першими освоїли практику українського парламентаризму й заклали традиції національної політичної культури. Вони тривалий час становили основу української репрезентації в цих представницьких органах. Серед українських парламентарів варто відзначити представників духовенства Г. Шашкевича, С. Качалу, М. Куземського, Т. Войнаровського, І. Гушалевича, К. Мандичевського та багатьох інших. Крім того, шість галицьких митрополитів були пожиттєвими членами верхньої палати Австрійського парламенту:С. Сембратович та Й. Сембратович, К. Чехович, Ю. Куїловський, С. Литвиновичта А. Шептицький. У парламентській діяльності духовенство відстоювало не вузькоклерикальні, а загальнонаціональні інтереси українців Галичини в політичній, економічній та культурній сферах.

Слід зауважити, що в середовищі греко-католицького духовенства не було єдиної позиції щодо національно-політичних орієнтирів у визвольних змаганняхукраїнців Галичини. Як і весь політикум, воно пережило поділ на народовців та москвофілів. Однак у цій ситуації важливим є те, що духовенство не було політично пасивним і в кожному з таборів з огляду на свої переконання намагалося працювати на благо української спільноти.

Аналізуючи динаміку політичної активності духовенства, потрібно констатувати факт, що з кінця 80-х рр. і упродовж останнього десятиріччя ХІХ ст. вона дещо послаблюється. Це зумовлено тим, що в цей період на політичну арену виходить світська інтелігенція, виникають політичні партії. Духовенство віддає політичний провід у їхні руки й зосереджує основну увагу на справах духовних та господарських. Проте, на наш погляд, зв’язок духовенства з політикою в Східній Галичині ніколи не переривався, адже саме з його середовища вийшла передова світська інтелігенція і нова політична еліта: К. Левицький, Є. Петрушевич, Є. Олесницький, К. Трильовський, Т. Окуневськийта багато інших. Із початком ХХ ст. вплив церкви на політичне життя галицьких українців знову посилюється. Це пов’язано насамперед із постаттю митрополита А. Шептицького, який, очоливши греко-католицьку церкву, став не лише духовним, а й політичним провідником українців Галичини.

«Весна народів», активізувавши українське національне життя, створила об’єктивні передумови для національно-культурного пробудження галицьких українців. Духовенство також долучилося до цього руху, адже основи національно-культурного відродження українців Східної Галичини були закладені за активної участі греко-католицької церкви ще до революційних подій 1848 р.

Намагаючись скерувати вірних на шлях духовного пробудження, церква розгорнула й очолила боротьбу в Східній Галичині з таким соціальним і моральним злом, як пияцтво. Рух за тверезість започаткував митрополит М. Левицький, який ще в середині 40-х рр. ХІХ ст. зініціював створення товариств тверезості при парафіях, що стали першою дієвою формою навернення населення до здорового способу життя. У 1860-х рр. розпочалася друга хвиля тверезницького руху. Важливу роль на цьому етапі відіграли духовні місії тверезості, організаторами яких були священики. Унаслідок місійних поїздок духовенства було засновано багато антиалкогольних товариств, населення масово відмовлялося від уживання алкоголю, що, у свою чергу, привело до закриття шинків у багатьох селах і відкриття натомість читалень, бібліотек, шкіл. Стримування пияцтва не лише запобігало розоренню та моральній деградації окремих осіб, а й сприяло пробудженню інтересу галицьких українців до громадських та господарських справ, піднесенню їхнього освітнього та культурного рівня. Завдяки духовенству напередодні Першої світової війни товариства тверезості діяли у понад 560 парафіях Східної Галичини.

Важливим напрямом діяльності греко-католицького духовенства на національно-культурній ниві в Східній Галичині у середині ХІХ – на початку ХХ ст. було створення культурно-просвітницьких організацій та товариств. Одним із перших таких товариств була «Галицько-Руська матиця», створена в 1848 р. До заснування цього товариства чимало зусиль доклали уніатські священики, які згодом узяли його діяльність під своє керівництво. У наступні два десятиліття духовенство становило понад половину особового складу «Галицько-Руської матиці»: в 1850 р. – 58,1 %, у 1870-му – 52,1 % загальної кількості членів. Намагаючись консолідувати західноукраїнську інтелігенцію, товариство організувало «Собор руських учених» – з’їзд провідних діячів освіти, науки і культури, у якому взяли участь близько 100 осіб. Це був фактично перший з’їзд української галицької інтелігенції, який виробив стратегію дій щодо відродження національно-культурного життя українців Східної Галичини.

Історичні документи свідчать, що товариство «Просвіта» також було створене за активної підтримки греко-католицької духовної інтелігенції. Показовим є те, що серед його засновників дослідники називають 46 прізвищ священиків. Представники духовенства не лише увійшли до керівних органів товариства, а й, використовуючи церковно-адміністративний поділ, створили при парафіях широку мережу читалень. На кінець ХІХ ст. у Східній Галичині функціонувало 816 читалень «Просвіти», а до 1914 р. їхня кількість зросла до 2944. У галицьких селах вони працювали переважно під опікою місцевого духовенства.

Греко-католицька церква сприяла розвитку українського шкільництва на теренах краю. Першими сільськими школами стали дяківські, у них священики чи дяки навчали селянських дітей. Для покращення якості освіти та вирішення освітянських проблем духовенство підтримало ідею створення Руського педагогічного товариства та взяло участь у його роботі. З його середовища вийшло багато талановитих педагогів-теоретиків та практиків.

Діяльність багатьох культурно-освітніх товариств та організацій у Східній Галичині стала можливою завдяки різнобічній, у тому числі й матеріальній, підтримці церкви та духовенства. Меценатство та благодійництво УГКЦ у Східній Галичині були невід’ємною складовою частиною її діяльності і стали традицією, яка передавалася з покоління в покоління. Митрополити, єпископи, духовенство нижчого сану зробили значний внесок у розвиток національно-культурного життя. Особливо слід відзначити митрополита А. Шептицького, який створив та фінансував Національний музей, народну лічницю, сиротинець, дяківську бурсу та багато інших установ. За його участю збудовано й забезпечено утримання чотирьох церков, чотирьох шкіл, двох монастирів, чотирьох бурс, двох шпиталів, двох наукових установ.

Духовенству Української греко-католицької церкви належить надзвичайно важлива роль у розвитку та популяризації різних видів національного мистецтва. Багато священиків долучилися до створення в Східній Галичині аматорських та професійних мистецьких колективів, які дали початок українському національному театральному, музично-хоровому мистецтву, самі проявили себе як талановиті музикантами, диригенти, композитори та режисери.

Отже, з певністю можна констатувати, що духовна інтелігенція справила значний вплив на українське національно-культурне життя Східної Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Її активна культурно-просвітницька діяльність сприяла пробудженню національної самосвідомості галицьких українців, прискорила процес їхньої етнічної та політичної консолідації, що стало важливою духовною підвалиною українського національного відродження.

Українська греко-католицька церква, скеровуючи в русло національного відродження краю суспільно-політичне й культурне життя, не стояла осторонь і від економічних процесів. Очевидно, галицьке духовенство в той час усвідомило, що піднесення власної економіки є важливим матеріальним підґрунтям у боротьбі українців за свої національні права. Хоча реформи Марії-Терезії та Франца-Йосифа покращили становище уніатського кліру, священики, особливо сільські, не могли лише з духовної діяльності забезпечити себе і свої родини. Окрім богословського, вони змушені були самотужки опановувати світський фах і працювати в полі, доглядати худобу, займатися ремеслами та торгівлею. Для своїх парафіян отці були не лише духовними наставниками, а й порадниками та вчителями, які передавали їм свої знання і вміння. Будучи близькими до народної маси, знаючи її повсякденні нужди, священики першими розпочали активну працю, скеровану на соціальне розкріпачення та економічне піднесення господарства галицьких українців.

Перші заходи духовенства в цій галузі мали господарсько-просвітницький характер. Священики у своїх проповідях, через періодичні видання та окремі брошури намагалися поширювати фахові знання з агрономії та агротехніки, тваринництва, садівництва, бджільництва тощо. Однак самі знання без належного матеріального та фінансового забезпечення не могли суттєво вплинути на становище господарства, тому наступним кроком духовенства стало створення господарських товариств, позичкових кас, відкриття крамниць, громадських зернових шпихлірів, тобто закладів, які могли реально покращити умови життя та господарювання українців.

В умовах іноземного поневолення, без державної підтримки, українська спільнота Галичини могла розвивати економіку лише за рахунок власних сил і засобів. Ця обставина об’єктивно спрямовувала її на шлях кооперування. Церква й духовенство взяли найактивнішу участь у кооперативному будівництві в Східній Галичині. Історичні джерела свідчать, що греко-католицькі священикистояли біля витоків практично всіх галузей кооперації: ощадно-позичкової, молочарської, споживчої. Із їхнього середовища вийшли такі відомі діячіукраїнського кооперативного руху, як С. Качала, Д. Танячкевич, Т. Цегельський,Т. Войнаровський, С. Городецький, О. Нижанківський, С. Борачок, Т. Дуткевичта багато інших. Завдяки самовідданій праці духовенства в керівних кооперативнихорганах, особливо ж у низових її ланках, кооперація вийшла за межі підприємницького руху, перетворившись у впливову економічну й політичну силу, яка забезпечувала матеріальну підтримку процесу національного самоутвердження українців. Участь церкви та її духовенства в кооперативному русі сприяла утвердженню в ньому християнських морально-етичних норм, що стало важливим підґрунтям його життєздатності й ефективності.

Греко-католицьке духовенство мало також безпосередню причетність до створення однієї з найвпливовіших масових хліборобських організацій – товариства «Сільський господар». Ідею його створення подав о. Юліян Дуткевичу 1889 р., разом із колегами-священиками забезпечивши усю організаційну роботу. Згодом товариство перетворилося у впливову організацію, яка надавала дієву підтримку сільським трудівникам. Священики увійшли до керівних органів «Сільського господаря», очолили його філії, сільські парохи заснували гуртки товариства в багатьох галицьких селах. Напередодні Першої світової війни воно об’єднувало 88 філій і 1324 гуртки, до яких належало 32 352 члени.

Вивчення економічного становища УГКЦ дає підстави для висновку, що церква була не лише релігійною, духовною інституцією, а й досить впливовимсуб’єктом різних видів господарської та підприємницької діяльності. Вона мала у власності землю, угіддя, нерухомість, кошти на рахунках у багатьох українських та іноземних банках, володіла цінними паперами. Особливо активізувалася економічна діяльність церкви за митрополита А. Шептицького, який із найближчим оточенням управляв не лише церковними справами, а й вирішував нагальні господарські проблеми галичан. Однак слід зауважити, що для митрополита та церкви не було самоціллю власне збагачення. Більшістькоштів вони інвестували в загальногромадські справи – будівництво навчальнихта культурно-освітніх закладів, лікарень, використовували для підтримки українських товариств та установ, для допомоги населенню, фінансували благодійні акції.

Отже, греко-католицька церква в Східній Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст. була найвпливовішою суспільною інституцією, діяльність якої охопила всі сфери життя галицьких українців: духовну, політичну, економічну культурну. Жодна політична сила не мала такого впливу на галицьке суспільство,як церква та її духовенство. Це можна пояснити такими причинами:

– греко-католицьке духовенство в той час становило досить численну освічену й національно свідому верству українського населення Східної Галичини. Від середини ХІХ ст. воно захопило лідерство в громадському та культурному, а згодом і в політичному житті українців. Наприкінці століття до політичних процесів активно долучилася світська інтелігенція, дещо послабивши позиції духовенства, однак воно з політичної діяльності змістило акцент на культурно-просвітницьку та господарську працю. Плідна діяльність у цих сферах мала для населення значну суспільну вартість і приносила реальну користь. Завдяки цьому українське населення краю бачило в духовенстві дієву силу і визнавало його провід;

– в умовах бездержавності церква залишилася єдиною інституцією, яка реально піклувалася про українське населення краю, відстоювала його національні інтереси і впливала на повсякденне життя. Ця обставина в поєднанні з традиційною релігійною ментальністю українців Східної Галичини зумовила високий моральний авторитет греко-католицького духовенства й церкви, а це, у свою чергу, закріпило за ним статус національного лідера української спільноти.

Намагаючись об’єктивно оцінити значення і роль греко-католицької церкви та духовенства в житті українців Східної Галичини в середині ХІХ – на початку ХХ ст. потрібно опиратися не лише на оцінки та аргументацію істориків. Слід також узяти до уваги те, як оцінювали й оцінюють їх люди. А найвищою оцінкою є те, що сьогодні в багатьох галицьких селах священикам, які жили і працювали в цей період, відкривають пам’ятники, присвячують експозиції в музеях, передаючи пам’ять про них із покоління в покоління, вшановують їх як великих українських патріотів, просвітителів, невтомних трудівників на благо свого народу.

Історичний досвід діяльності УГКЦ у Східній Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст. показує, що церква і її духовенство будуть мати силу та авторитет тільки тоді, коли слугуватимуть народові, і лише за цієї умови суспільство визнає їхній духовний провід. З іншого боку, це є прикладом того, як щоденною працею церква може і має піклуватися про своїх вірних, об’єднавши разом із ними зусилля у боротьбі за їхні політичні та економічні права, несучи їм освіту, науку, культуру. Унаслідок цього церква стала головним націотворчим чинником для галицьких українців. Сьогодні, враховуючи цей досвід, церква в Україні, без огляду на конфесійну належність, має реагувати на серйозні виклики, які стоять перед українським суспільством. Невирішеність багатьох проблем соціально-економічного, побутового характеру, безробіття, матеріальна скрута часто породжують у людей зневіру та безнадію, призводять до моральної деградації, провокують злочинність, зростання таких небезпечних явищ, як алкоголізм і наркоманія, що з небезпечною швидкістю поширюються серед молоді. У цій ситуації церква повинна прийти на допомогу таким людям, надати їм духовну підтримку, повернути до повноцінного життя. Безпосередньо чи опосередковано церква має впливати на політиків і політику в Україні, утверджуючи загальнолюдські та національні цінності, ідеали миру, злагоди й добра. Разом із державою вона має стати потужним чинником у процесі консолідації української нації.