Висновки:

В результаті проведеного дослідження ефективності виконання норм міжнародного гуманітарного права (МГП) у їх історичній еволюції, на підставі аналізу сучасного світового правопорядку зроблено висновок, що ця проблема набуває все більшої актуальності. Після теоретичного обґрунтування МГП стало очевидним, що процес його “прогресивного” розвитку, пов’язаний з накопиченням правових норм, не є самоціллю, а засоби імплементації не забезпечують автоматичного їх виконання.

У 60–70-х роках ХХ століття ефективність виконання норм міжнародного права формулюється як міжнародно-правова проблема. Контент-аналіз текстів міжнародних угод, Статуту ООН, Женевських конвенцій і Додаткових протоколів показав, що термін “ефективність виконання” починає частіше зустрічатись. Проблемою ефективності виконання переймаються представники різних гуманітарних доктрин. Прибічники доктрини “права війни” присвятили IX конгрес у Единбургу Міжнародного товариства по воєнному праву та праву війни питанням виконання МГП на національному рівні.

Простежено історичний розвиток питання ефективності виконання норм гуманітарного права перед тим, як вони постали комплексною проблемою. Ефективність у історичному контексті тлумачилась як “надійність права” (Цицерон), як “забезпечення дієвості” гуманітарних традицій етносів, як “надійність” двохсторонніх угод, як “правоспроможність” сторін конфлікту дотримуватись прийнятих домовленостей. Перший етап звернення до питання ефективності прийнятих норм розпочався, коли країни взяли на себе зобов‘язання здійснювати всі необхідні заходи, що випливали з норми звичаєвого права, у відповідності до яких Сторони повинні чесно й добросовісно виконувати підписані положення. Вважалось, що ефективність забезпечать спеціальні механізми, які закріплюють та уточнюють цю норму договірного права. Другий етап відзначився частими порушеннями норм МГП, поширеними інцидентами незнання їх змісту, створенням обмежень, затягування ратифікації, прийняттям застережень, ускладненням процесу введення у національне законодавче поле (Велика Британія заявила, що у необхідних випадках Женевські Конвенції діють в її законодавстві). На третьому етапі держави зайнялись визначенням необхідних дій щодо ефективності на національному рівні – запобігання серйозним порушенням (в Конвенціях та Протоколах термін “ефективність” віднесено тільки до покарання порушників), поширення знань, імплементації на національному рівні. Новіший етап розвитку МГП пов’язується з осмисленням та практичним вирішенням проблеми ефективності виконання його базових норм. Ефективність тлумачиться як утворення, функціонування та забезпечення дії системи імплементації норм гуманітарного права. Для її реалізації необхідна Концепція виконання та створення механізму, що включає низку заходів на міжнародному, внутрішньодержавному рівні, на рівні силових структур держав та на психологічному і правовому рівні окремого виконавця.

Концепція ефективного виконання норм МГП передбачає такі складові: повнота ратифікації країнами прийнятих домовленостей; поширення знань з гуманітарного права; державне забезпечення ефективного розповсюдження знань в системі освіти, на культурному рівні; імплементація як виконання норм права у самому широкому сенсі; реальне дотримання норм воїнами у воєнних акціях. З інституціональної точки зору ефективність забезпечують згідно положенням Глав VIII – IX Ж.К. 1, Розділу VI Ж.К. III, Розділу IV Ж.К інститут розслідування (Міжнародної комісії по встановленню фактів (ст. 90, 1d.); Міжнародних судів в Гаазі, Держав-Покровительниць, інститут спеціально підготовленого персоналу, Національні товариства Комітету Червоного Хреста, але вони не дають очікуваних результатів. Слід переходити до гнучких, конкретно-історичних засобів досягнення ефективності виконання положень МГП, поєднання правових і моральних важелів, інституційних та ситуативних елементів, норм права та гуманітарних традицій.

У пошуках ефективного гуманітарного захисту суб’єкти міжнародного права часто опираються на “право Нью-Йорка”, яке включає в себе і силові гуманітарні акції. Новітні гуманітарні силові засоби – “гуманітарні інтервенції”, “миротворчі операції” та інші не забезпечують гуманітарного регулювання криз і конфліктів. Такі воєнно-політичні і міжнародно-правові реалії роблять актуальною необхідність розробки міжнародно-правової концепції регулювання збройних конфліктів.

Встановлено закономірність: ефективність МГП постає багаторівневою проблемою, яка детермінується на макрорівні наявністю правового поля регулювання збройних акцій з визначеним: а) міжнародно-юридичний статусом (війна, міжнародний конфлікт, внутрішній збройний конфлікт, насильницькі дії, що супроводжують воєнно-політичні акції по наведенню чи встановленню миру у конфліктних регіонах, спорадичні насильницькі дії); б) ступенем розвитку гуманітарно-правових основ та цивілізованості суспільства, в життєвому просторі якого спалахнув конфлікт; в) дієвістю гуманітарних традицій та кодифікованих норм врегулювання конфлікту, історично виправданих звичаїв і правил ведення збройної боротьби, включеними у культуру.

Вiйна – це легітимне, організоване застосування державою збройної сили для здійснення широких насильницьких дій, масштаб та інтенсивність яких не припускають іншого тлумачення намірів сторін та приводять до зміни міжнародно-правового статусу їх відносин. Традиційно термінологія латиною – “право війни”, “закони війни” засновані на регуляції саме війни (“bellum”): “jus belli”, “usus in bello”, “jus militare”, “forma belli gerendi”. Воєнний конфлікт – всі види організованих форм збройних сутичок соціальних сил як в середині держави, так i на міждержавному рівні, які характеризуються достатнім рівнем керованого насильства, неминучим порушенням прав та свобод людей. Нетрадиційними конфліктами є ті, міжнародно-правовий статус яких не має чіткого визначення у зв’язку з ескалацією насильницьких дій від спорадичних спалахів збройних акцій до ведення збройної боротьби організованими знаряддями. Новітньою тенденцію у МГП є вживання більш загального поняття “збройні (воєнні акції)”. Основні джерела – Женевські Конвенції і Додаткові протоколи не дають їх визначення.

Правовому зміст, форми збройної боротьби мали загальну тенденцію розвитку від синкретичних норм гуманної поведінки, правил і традицій бойової моралі, які визначені як первісне право, до моральних кодексів професійних воїнів, а далі до документів внутрішньодержавного характеру, перших міждержавних угод ХVI – XVIII століть. Є три тенденції щодо давніх гуманітарних традицій: 1) зіткнення принципових положень стародавніх гуманітарних традицій та сучасних концепцій; 2) регуляція збройних сутичок переважно на старовинних гуманітарних традиціях; 3) намагання синтезувати кодифіковані правила та специфічні етнічні гуманітарні традиції.

У сучасній правовій літературі визначення терміну “ефективність” не дається. Нами досліджено, що поняття похідне від терміну “ефект” та означає явище, яке супроводжується якимсь результатом. З поширенням терміну у різних сферах наукового знання він набув значення “корисної дії, яка приносить бажаний результат”. З нього розвинувся правовий контекст ефективності норм права як ступінь наближеності певної правової діяльності до заданої мети. Визначаючи міжнародно-правовий зміст поняття “ефективність”, ми вказуємо як реалізована закладена в угодах можливість досягнення мети регуляції міжнародно-правових відносин. У контексті МГП під ефективністю норм ми розуміємо ступінь реалізації базових принципів.

Ефективність дотримання норм будь-якої правової системи залежить і від глибинних факторів – природи права. Міжнародне право – це право договірне, рівень виконання норм якого залежить від стану міждержавних відносин, конкретно-історичного тлумачення державного суверенітету і розуміння “права сили”. Міжнародне гуманітарне право як найстаріша галузь міжнародного права – кодифіковане і звичаєве право, у підвалинах якого знаходяться вироблені впродовж тисячоліть традиції і звичаї гуманного ставлення до переможених, поранених, цивільного населення. На хід ефективного виконання його норм впливає стан суспільної моралі, поняття про справедливість і гуманізм, повага до чужого життя. МГП не має притаманних йому “силових” механізмів і структур примусу, тому виконання його вимог складає особливу проблему, а ефективність регулятивної функції залежить від функціонування механізму виконання на державному, відомчому, особистісному рівнях. Спільні статті 2 Женевських конвенцій і статті Додаткових протоколів спеціально передбачають необхідні заходи по виконанню гуманітарного права.

Розроблюючи концепцію виконання базових норм МГП, необхідно спиратись на низку відносно нових понять, які віддзеркалюють його зв’язки національним правовим полем, такі як: апроксимація, гармонізація, імплементація. Під поширеним терміном “імплементація” розуміється введення в національне законодавство і виконання “міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні”. В широкому значенні – це сукупність заходів суб’єкта міжнародного права по створенню механізму виконання всіх (а не тільки не самоздійснюваних) юридичних норм з врахуванням національно-державних особливостей воєнного законодавчого поля, особливостей і рівня підготовки воєнних кадрів. Форми імплементації включають широкий діапазон взаємодії міжнародного і національного законодавства – від автоматичного включення норм МГП у внутрішнє законодавче поле, наближення національної правової системи до міжнародних гуманітарних стандартів, до “співіснування” тих і інших приписів, до виконання міжнародних норм у прагматичному сенсі. Апроксимація означає “наближення законодавчих актів України до усталеної правової системи демократичних держав”. Встановлено, що правовий зміст апроксимації полягає в тому, що у процесі удосконалення національної правової системи відбувається наближення до міжнародних стандартів проходить творчо, з врахуванням позитивного правостворюючого досвіду демократичних країн, не загнане у жорсткі рамки для інкорпорування норм іншої правової системи. Поняттям, яке розкриває складний двохсторонній процес взаємодії міжнародного і національного права (у контексті гуманітарної регуляції збройного насильства) є “гармонізація”. Поняття “гармонізація” використовується в юридичній науці на національному і міжнародному рівнях, відображає узгоджене співіснування і взаємну чинність юридичних принципів, правил і норм, що походять з різних джерел права.

Стосовно України проблема ефективності виконання норм МГП на державному рівні залежить і від логічного завершення процесу ратифікації основних документів “права Женеви” та “права Гааги”, зокрема: а) Протоколу IV до Конвенції 1980р. про засліплюючу зброю; б) Протоколу II до Конвенції 1954р. про захист культурних цінностей; в) Оттавського договору 1997р.; г) Статуту Міжнародного кримінального суду, прийнятого у липні 1998р. Проблему імплементації для України поставлено як процес у законодавчому полі держави, який відбувається на декількох рівнях та у різних формах. Вважається, що на конституційному рівні в Україні, як і у інших демократичних країнах (стаття 15 Конституції Російської Федерації, стаття 25 Конституції ФРН) статтями 9 Першого розділу, 85, 92 Третього розділу Конституції України створені достатні умови для гармонічної взаємодії МГП і національного законодавства. На рівні національного законодавчого поля знов-таки відзначена неповна відповідність змісту статей 436 – 447 глави ХХ “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку” Кримінального кодексу України 2001 року вимогам покарання тих, хто “серйозно порушив Конвенції” майже у 30 випадках, згідно переліку статей (50,5,130,147 статей відповідно I-IV Ж.К.), а бездіяльність, яка складає також серйозне порушення (ст. 86 1 Д.П.), не визначена в новому Кримінальному кодексі. Проблема поширення знань і виконання приписів МГП спеціально підкреслена з надмірною пересторогою у Конвенціях і Протоколах: загальна 1 стаття для чотирьох Женевських конвенцій, стаття 80 1 Додаткового Протоколу, статті 47; 48; 127; 144 відповідно 1–ІV Ж.К. з метою звернення уваги держав на її важливість. На рівні “силових структур”, які зв’язують правові імперативи з ланкою планування, проведення збройних акцій та контролю, у четвертому розділі дисертації досліджено рівень правової культури військовиків. На основі порівняльного аналізу правової культури деяких армій Заходу і країн СНД встановлено, що він відносно високий у армії США, де з 1979 року виконується державна програма, а дотримання норм МГП стає частиною політики США, у арміях Європи, в яких також прийняті відповідні програми (у ФРН з 1986р.) та низький в арміях країн СНД. Встановлено, що на рівень правової культури впливають: ступінь насиченості наказів і статутів вимогами МГП, стан системи військової освіти ( на яку звернено увагу у ст. 83 1 Д.П., пар. 1, ст. 127 та 144 відповідно III i IV Ж.К.), організаційно-штатні заходи (введення до особового складу частин і об’єднань юристів-консультантів згідно статті 82 1 Д.П.), загальний рівень правового мислення військових керівників

Імплементація МГП на рівні силових структур є найбільш невирішеним питанням, пов`язаним з недостатньою правовою культурою військових керівників. Диференційовано: трансформацію гуманітарного права у конкретні документи юридичного характеру (Накази Міністрів силових структур, Статути і Настанови), забезпечення виконання кодифікованих норм в діяльності представників війська, організація викладання МГП в системі військової освіти, підготовка військового персоналу і підвищення його міжнародно-правової культури. На основі емпіричного дослідження змісту програм і тематичних планів з циклу правознавчих дисциплін у вищих закладах військової освіти нашої держави зроблено висновок, що вимоги Наказу Міністра Оборони щодо викладання курсу не завжди виконуються, рівень знань міжнародного права війни майбутніх військових керівників низький. В проблемі забезпечення виконання норм гуманітарного права на рівні силових структур виділено декілька аспектів аспекти: трансформацію гуманітарного права у спеціально підготовлені Настанови, забезпечення виконання кодифікованих норм в діяльності органів і ланок військової сили держави, поширення знань з МГП в системі військової і цивільної освіти, підготовка персоналу і підвищення його міжнародно-правової культури.

Вітчизняна воєнно-гуманітарна спадщина заклала демократичні, “європейські” засади, а практика збройних формувань нашої країни впродовж сотень років і гуманістична бойова мораль українських військових, за якими ніколи не була затверджена погана репутація жорстоких, сприяють полегшеній гармонізації МГП і національного юридичного поля, створюють умови для успішності процесу імплементації норм права Женеви і Гааги у національне правове поле, позитивному іміджу українських військових у складі миротворчих сил, до яких особливо високі вимоги з точки зору суворого дотримання міжнародного права збройних конфліктів.

У зв’язку з тим, що Міністерства освіти і науки України не прийняло ніяких рішень стосовно викладання МГП, а на факультетах гуманітарних наук деяких ВНЗ йому відведено лише 4 години навчального часу, то за ініціативою МКЧХ та через двохсторонні контакти його включено у програми викладання (4–54 год) на факультетах правознавства у м.Львові, Одесі, Луганську, Харкові, Київському університеті права. У якості практичних пропозицій приведено навчальний посібник “Міжнародне гуманітарне право як доктрина захисту прав людини” у чотирьох частинах), а також рекомендовано здійснювати кроки по інтеграції цивільної і військової правової освіти, зокрема, Київського університету права при Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України та військового гуманітарного інституту Національної академії Оборони України.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html