Висновки

Результати аналізу дібраних із творів сучасної української художньої прози приєднувальних конструкцій дозволив зробити такі висновки.

1. Приєднування – це явище, при якому певна частина висловлення, одержуючи самостійну комунікативну значущість, прикріплюється до основного повідомлення у вигляді додаткової інформації. Зародившись у розмовному мовленні, воно перейшло в писемне, де реалізує логіко-смислові відношення додавання. Відображаючи тематичну єдність одиниць, між якими вони виникають, оформлюючись за допомогою матеріально виражених показників та особливої інтонації (зниження тону перед приєднуваним компонентом, його логічне виділення, наявність значної приєднувальної паузи, наголошення на засобах зв’язку), ці відношення набувають ознак специфічного семантико-синтаксичного приєднувального зв’язку, відмінного від сурядності й підрядності.

На нашу думку, він є еквівалентним сполучниковому, оскільки має свої специфічні матеріальні показники, а також характеризується однобічною спрямованістю, переривчастістю, яка обумовлена змістом додавання, і функціонує як у межах одного речення, так і між елементами тексту, допомагаючи забезпечити його смислову й структурну цілісність, зв’язність і виступаючи одним із видів міжфразового зв’язку. За допомогою приєднувального зв’язку оформлюються приєднувальні конструкції.

2. Ознаками цих моделей як текстових єдностей є двочленний склад, відкрита будова, однобічна залежність приєднуваного компонента, наявність матеріально виражених засобів зв’язку, фіксоване розташування частин: перша, незалежна, базова, знаходиться у препозиції, другий, приєднуваний елемент завжди постпозиційний.

Такими рисами приєднувальні конструкції на рівні тексту відрізняються від складного синтаксичного цілого, якому властива багаточленна структура, замкнена побудова та взаємосплетення речень, від парцельованих конструкцій, які не мають у своєму складі засобів зв’язку та можуть бути повернені в первинний стан, тобто здатні об’єднувати парцелят й основну частинй без зміни їх розташування, чого не можна зробити при приєднуванні, оскільки втрачається зміст додавання, приєднувана частина не випливає з вимог граматичної будови основного елемента. Цими специфічними характеристиками приєднувальні конструкції на рівні речень відмежовуються від відокремлення, вставленості.

3. Яскравим структурним атрибутом і виразником специфіки приєднувальних конструкцій, показником залежності, доданості другого компонента виступають матеріально виражені засоби інтегративності елементів побудови. Відповідно їх можна вважати еквівалентами сполучників та сполучних слів.

За походженням та семантико-функціональними особливостями формальні показники приєднувального зв’язку поділяються на три групи: а) власне приєднувальні сполучники та сполучні слова; б) приєднувальні сполучники та сполучні слова, омонімічні сурядним; в) приєднувальні сполучники та сполучні слова, омонімічні підрядним.

В узагальненому вигляді з урахуванням кількісної характеристики цей поділ на групи подано в Додатку А «Типи формально виражених показників зв’язку в приєднувальних конструкціях».

Власне приєднувальні показники зв’язку виділяються на основі їх здатності приєднувати додаткову інформацію. За походженням вони поділяються на а) такі, для яких функція приєднування є основною; вони утворюються від службових частин мови, що звичайно виражають певне граматичне значення й передають якісь смислові відношення; б) такі, які лише за певних умов виступають засобами приєднувального зв’язку. Вони є похідними від модальних слів і деяких повнозначних частин мови, які продовжують відповідно виражати модальність і зберігати своє лексичне значення, водночас набуваючи ознак і функцій службових слів. Оскільки функція приєднування є для них вторинною, то вони не можуть вважатися сполучниками чи сполучними словами в повному розумінні. Власне приєднувальні показники можуть поєднуватися із сполучниками сурядності чи підрядності, із частками, що посилює їх сполучникову функцію й ускладнює відношення між частинами досліджуваних побудов.

Для наступних двох груп спільною характерною ознакою є зміна їх розташування в структурі речення та трансформація їх функцій. У приєднувальній ролі вони виносяться за межі речення й виступають у зачинательній функції, а також не передають тих логіко-смислових відношень, які виражають у своїй первинній ролі. Сполучники, омонімічні сурядним, збагачують, а іноді навіть змінюють свою семантику, втрачаючи розподіл на єднальні, розділові, протиставні: вони виконують нові для себе спільні функції: додають повідомлення, яке є доповненням, поширенням, уточненням, оцінкою щодо основного, коментуванням, резюмуванням тощо, що пов’язується із самою специфікою приєднування.

Засоби приєднувального зв’язку, омонімічні підрядним сполучникам, частково продовжують виражати ті логічні зв’язки між компонентами, які виражали в складнопідрядному реченні, однак приєднувана одиниця характеризується більшою семантичною самостійністю порівняно з підрядним реченням, певною необов’язковістю. Ці сполучники та сполучні слова виступають у функції прикріплення нової думки, яка не пов'язана з попередньою тільки підрядністю, а додає, уточнює, поширює чи пояснює її. Вони відзначаються частковою втратою сполучникових функцій при приєднуванні, коли компоненти приєднувальної конструкції не мають граматично-смислової відповідності частинам складнопідрядного речення, набуваючи при цьому ознак і функцій часток. Посиленню функцій сполучників та сполучних слів, омонімічних сурядним та підрядним, збагаченню їх семантики та призначення приєднуваної частини сприяє при приєднуванні наявність часток та вставних слів.

4. У приєднувальних конструкціях залежні компоненти, спираючись на значення кожного показника зв’язку, мають такі спільні призначення, які визначаються не однаковою семантикою сполучників і сполучних слів, а змістом самого приєднування: а) доповнювати основну думку важливою інформацією, яка поширює зміст усієї побудови й створює враження повноти повідомлення; б) уточнювати, звужувати, обмежувати зміст висловленого раніше; в) додавати нову думку, яка пояснює, коментує, узагальнює попередню; г) виділяти в інформативному плані додану одиницю, що є своєрідним наголошенням, акцентуацією; ґ) виражати оцінку, ставлення мовця до сказаного в попередньому висловленні. Їх кількість і якість залежить від семантичної місткості кожного окремого засобу.

За допомогою приєднувального зв’язку в художніх прозових текстах української літератури другої половини ХХ століття відбувається об’єднання семантично спільних компонентів, тобто реалізуються зв’язність, цілісність як одні з найважливіших категорій тексту. Цей міжфразовий зв’язок є активним елементом творення тексту, структурного об’єднання його частин як у монологічному, так і в діалогічному мовленні, при переході від однієї форми оповіді до іншої, а також при оформленні одиниць тексту, що належать до різних абзаців, і прикріпленні стійких словосполучень і цитат.

Приєднувальна конструкція допомагає створити повне, інформативно вичерпне повідомлення, відобразити хід думок автора чи персонажа, наблизити оповідь до усно-розмовної: надати їй таких рис або передати усне мовлення, відтворити процес мислення із значною кількістю смислових і модальних відтінків.

5. Спостереження за побудовами з приєднувальним зв’язком дали можливість виявити їх синтаксичні особливості, які пов’язані з функціональною характеристикою цих побудов у тексті. Так залежний компонент може стосуватися як усієї попередньої думки, характеризуватися структурною неповнотою, так і окремих її складових. Тоді, як правило, він може мати повтор деяких лексичних одиниць. Це свідчить на користь того, що доданий елемент моделі семантично й структурно є залежним, похідним від головного. Такі синтаксичні особливості виконують допоміжні конструктивні функції при поєднанні частин приєднувальних конструкцій.

Доданість приєднуваного компонента підкреслюється порушенням звичайного розташування компонентів повідомлення, а зміна послідовності засобів зв’язку в приєднувальних конструкціях пов’язана з виділенням нової, найбільш суттєвої інформації.

Залежно від обсягу доданої думки приєднуватися можуть два й більше компоненти, які паралельно чи послідовно підключені до базової одиниці. Паралельно підключені компоненти можуть бути однорідними, тобто однаково залежати від головної й приєднуватися тотожними засобами, та неоднорідними. У багатокомпонентних приєднувальних конструкціях може відбуватися поєднання однорідного й неоднорідного, а також паралельного й послідовного способів приєднування. За умови безпосередньої послідовності між головною й залежною частинами наявний контактний характер поєднання, за його відсутності одиниці поєднані опосередковано, за допомогою дистантного приєднування.

Зрідка базова частина побудови з приєднувальним зв’язком може становити певну тематичну єдність речень, тоді залежний елемент пов’язується з кожною її складовою.

1. Оскільки головна частина приєднувальної конструкції є автосемантичною, то її будова може бути довільною й не відігравати певної ролі при функціонуванні побудов. Приєднувана ж, навпаки, залежно від свого структурного типу відзначається чітко окресленим призначенням. Відповідно до обсягу та будови доданої одиниці виділяємо приєднувані одиниці мінімального лексичного наповнення, співвідносні як з головними, так і з другорядними членами речення, що виконують функцію поширення, доповнення або уточнення, конкретизації змісту базової одиниці, та приєднувані частини, що відповідають реченням різної кількості предикативних основ і виконують функцію додавання певного зауваження, коментаря, нової думки, які стосуються всього повідомлення в цілому.

Приєднувані елементи, співвідносні з членами речення, можуть виражатися словом, словосполученням та мати при собі ускладнювачі, які не перебувають у безпосередньому зв’язку з основною частиною. Ця одинична лексема або головне слово відповідає функції головних або другорядних членів речення й відзначається досить міцним семантико-граматичним зв’язком із попередньою думкою, оскільки зберігає ознаки зв’язку між словами в реченні.

Додані частини, співвідносні з реченнями, можуть відповідати реченням з однією або двома й більше предикативними основами. Прості приєднувані речення є двоскладними й односкладними: означено-особовими, неозначено-особовими, безособовими, інфінітивними, номінативними. До приєднуваних речень складної будови належать складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові та з різними типами зв’язку. Така будова доданих речень не залежить від специфіки приєднування, а пов’язана з обсягом і способом оформлення думки.

В узагальненому вигляді з урахуванням кількісної характеристики ці структурні типи ми наводимо в Додатку Б “Структурні типи приєднуваної частини за співвідношенням із членами речення” й у Додатку В “Структурні типи приєднуваної частини за співвідношенням із реченнями різної кількості предикативних основ”.

Отже, для функціонально-текстової характеристики приєднувальних конструкцій важливими виявляються логіко-семантичні відношення між елементами цих моделей, зовнішні ознаки приєднування – еквіваленти сполучників і сполучних слів, а також специфіка побудови й синтаксичні особливості, що належать до допоміжних, внутрішніх засобів організації за допомогою приєднувального зв’язку смислової й структурної цілісності тексту.