Variant_4

Варіант 4

№1 Політична думка Київської Русі

Перші писані пам´ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на Х—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів.

Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін.

Київський митрополит Іларіон (XI ст.) у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" (представники ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція “князівського одновладдя” (представники - митрополити Іларіон та К.Смолятич).

Автори першої концепції сформулювали:

- ідею "духовного проводу над світською владою ";

- ідею необхідності об´єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу;

- ідею божественної природи влади.

Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096) - це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими. Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об´єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.

Політична думка України у козацько-гетьманську добу

Політична думка у козацько-гетьманську доби розвивалася у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила(1596-1648 рр.), який:

• розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;

• виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;

• був проти втручання держави у церковні справи;

• в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.

Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

№ 2 . Особистість як обєкт і субєкт політики.

Політика здійснюється не лише в інституціоналізованих формах - через державу, політичні партії, громадські організації, а й в персоналізованих - рядовими громадянами, політичними лідерами, політичною елітою. За всієї багатоманітності проявів політичного життя в кінцевому підсумку воно є діями конкретних осіб. Вивчення участі особи в політиці, шляхів та засобів реалізації її громадянських і політичних прав є одним із найважливіших завдань політології.

Визначимось в поняттях „людина”, „індивід”, „особа”. Хто така „особа”? Яке місце посідає це поняття серед однопорядкових з ним „людина”, „індивід”, „громадянин”? Найбільш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття „людина”, яким позначається вищий ступінь живих організмів на Землі, субєкт суспільно-історичної діяльності та культури. Людина - це жива система, що являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого за життя.

Кожна окрема людина виступає і як неповторна індивідуальність, і як носій певних суспільно значущих рис, тобто виступає і як індивід, і як особистість. Індивід - це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності, суспільства в цілому. Індивід, який розглядається через його специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь родових і всезагальних характеристик, - це індивідуальність. Особистість - це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціальне зумовленими рисами. Це стійка система соціальне значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти.

Наука не може дійти до вивчення кожної окремої людини, індивіда, вона оперує загальними поняттями. В аналізі місця і ролі людини в системі політичних відносин таким найбільш прийнятним поняттям є поняття „особа” („особистість”). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб’єкта політичних відносин, політики.

Роль особи як суб’єкта політики визначається й виявляється на соціальному, інституціональному і персоніфікованому рівні. Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей - класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичної поведінки пов’язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, яка визначається такими об’єктивними соціально-економічними чинниками, як відношення до власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця об’єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об’єднань - політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на інституціональному рівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов’язки, реалізувати свої громадянські права - брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільна для всіх осіб їхня політична роль. Держава - це головний політичний інститут суспільства, через який реалізуються громадянські права його членів.

Персоніфікований рівень політичної суб’єктності особи виявляється в тому, що, виступаючи як рядовий член або лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демонстрант тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід, безпосередній суб’єкт політичної практики.

Отже, якщо кінцевими суб’єктами політичних відносин, а значить, і політичної практики є соціальні спільності й передусім класи, то особа є безпосереднім суб’єктом політичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими особами. Суб’єкти політики - це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об’єктів політики. Суб’єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб’єкти політики є головним регулятором взаємодії з об’єктом, керування ним.

У процесі діяльності суб’єкт взаємодіє з реальними суспільними відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес. Тому об’єктом політики стає той предмет, конкретна галузь реальності, що є значимою, цікавою або необхідною для суб’єкта. Об’єкти політики - це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними відносинами. Це політична сфера суспільства в цілому, його політична система, її елементи, форми політичного життя, галузь політичних інтересів, політичний процес як у межах держави, так і в регіональному або світовому просторі. Об’єкт політики дає уявлення про те, на що суб’єкт політики спрямовує свою активність у вигляді перетворюючої або руйнівної політичної діяльності.

Умови, при яких особистість може приймати участь у політиці і впливати на органи державної влади:

v висока суспільна і політична культура особистості, розуміння того, що відбувається в суспільстві;

v об’єктивна і повна інформація про політичне життя суспільства;

v можливість самостійно виконувати свої міркування і можливість ознайомитись з альтернативними точками зору;

v з’єднання своїх зусиль з зусиллями інших людей (партії, об’єднання);

v характер політичної системи, рівень її демократизації, наявність правової бази.

Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть „для” або „за рахунок” політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польським дослідниками Є. Вятром Він розрізняє два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

v звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

v громадянин - член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;

v громадянин - член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

v громадський, особливо політичний, діяч;

v професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

v політичний лідер - загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

v виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

v політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;

v політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом - придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

v політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

№ 3 Іплив соціотектоніки на роль і місце регіональних еліт, їх відносин з центральною владою України

Знесилення центральної влади через міжкланові і внутрішньокланові "розборки" зміцнює позиції регіональних лідерів. В Україні місцева еліта стверджує свої позиції лише на регіональному рівні і, головним чином, в економічному плані. Політично вона все ще малозначуща. Центральна влада не ділиться з нею і, здається, не збирається ділитися у майбутньому своїми

повноваженнями. Це посилює поки що приховані суперечності між Києвом і регіонами, а також між окремими регіонами. Зрозуміло, що регіони у будь-якій країні мають відмінні інтереси, і це є об"єктивною основою суперечностей між ними. В Україні помітним є суперництво регіонів за розподіл у Верховній Раді бюджетних коштів. Тут стикаються інтереси регіонів-донорів (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська області) і регіонів-споживачів. Крім того, окремі регіони-донори

невдоволені й Києвом, оскільки саме вони фінансують Центр, а відповідного політичного впливу на нього не мають.

Деякі регіони незадоволені увагою центру до їхніх специфічних проблем - Київська, Житомирська, Рівненська області, що найбільш постраждали від Чорнобильської катастрофи; Автономна Республіка Крим, на яку випав основний тягар, пов"язаний з облаштуванням депортованих. Раніше в Україні не було правового механізму подолання таких протиріч. Певні надії покладалися на те, що нова Конституція передбачить відповідні правові важелі, за допомогою яких будуть вирішуватись міжрегіональні проблеми. Але, як виявилося, Конституція не передбачає спеціальних механізмів розв"язання спірних питань між регіонами, між центральними органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Надаючи важливого значення питанню збалансованості інтересів регіонів, центру та регіонів, Л.Кучма ще у перші тижні після вступу на посаду Президента запропонував нову організаційну форму їхнього співробітництва. Він затвердив Раду регіонів, як дорадчий орган при Президенті, що складався з голів обласних Рад, а пізніше, після прийняття Конституційної угоди у 1995 році, з голів облдержадміністрацій. У своїй роботі Президент також спирається на створений раніше громадський орган — Асоціацію мерів міст базового рівня. Звичайно, громадські органи відіграють позитивну роль у координації зусиль центральних і місцевих органів влади. Проте вони не можуть вирішити скільки-небудь значущі проблеми, що виникають у цій сфері. Це обмежує можливості регіональних еліт у захисті своїх інтересів, викликає у них незадоволення, створює в їх середовищі певну опозиційність центральній владі.

Але на тлі суперечностей між об"єктивними інтересами регіонів та між їх адміністративно-владними органами існують й протиріччя між регіональними тіньовими структурами, або як їх ще називають - кланами. В останній час в Україні стало навіть зовні досить помітним регіональне кланове протистояння. Регіональні клани, угруповання існують як групи, що концентровано відображають регіональні інтереси ( звідси фіксація "донецького", "дніпропетровського", "львівського", "одеського", "харківського" та інших кланів), так і інтереси окремих галузей (нафто-газовий клан, металургійний, аграрний, енергетичний та інші). Про ці неформальні та тіньові об"єднання багато пишуть у пресі, широко обговорюють, хто з вищих посадових осіб входить в той або інший клан чи контролює його.

Процеси протиборства центральних і регіональних еліт, офіційних еліт і тіньових кланів відбуваються водночас з подальшим падінням життєвого рівня населення, невиплати зарплат та пенсій, зростання відкритого та прихованого безробіття в Україні, яке поглиблює і так вже глибоке відчуження політичної влади від населення.

Все це викликає негативні соціально-психологічні реакції у пересічних громадян. Тому в широких верств населення словосполучення "політична влада" асоціюється не із словом "еліта", а із словом "мафія". (Див. про це Федоров Андрей. Украина: лидерство-элита-власть // "Независимость", 9 сентября 1994 года). А після багатьох так званих резонансних кримінальних справ, пов"язаних з високими посадовими особами, після замахів на життя

ряду політичних і державних діячів, замовних убивств відомих політиків, ці негативні асоціації закріплюються у суспільній свідомості, як усталені соціально-психологічні стереотипи.

Демократичні канали формування нових типів владної еліти звужуються. Частина з них замінюється (або перетворюється) на менш демократичні або псевдодемократичні способи рекрутування в еліту ( скажімо, зменшення набору посад, заміщення яких відбувається шляхом виборів). Відтворення системи державних службовців йде не шляхом демократизації: проведення кваліфікаційних іспитів, атестацій, конкурсів на заміщення вакантних посад, а, навпаки, навіть там, де передбачені такі процедури, на практиці їх не дотримуються. Таким чином, можна зробити висновок, що у регіонах або зовсім відсутній механізм контролю мас над правлячою елітою, або він неефективний. Все це приводить до втрати довіри мас до регіональної еліти, до розчарування широких верств населення у демократичних гаслах, до занепаду віри у можливість справедливого суспільного устрою, зниження політичної та електоральної активності народу.

У цих умовах з"являються ідеї побудови громадянського суспільства авторитарними методами, шляхом надання широких повноважень демократично зорієнтованому політичному лідерові. Виправдовується авторитаризм, який нібито за наявності передового президента - "криголама демократії" - може ефективно подолати спротив консервативних сил на місцях модернізації суспільної системи.

Егалітаристські концепції, що були популярні у період горбачовської "перебудови", замінюються елітаристськими теоріями, сутність яких зводиться до того, що ефективно управляти країною всім народом технічно неможливо. Тому необхідно передавати повноваження народу у сфері політичного управління правлячій центральній еліті. Це, по-перше. А, по-друге, мовляв, маса непоінформована і некомпетентна, вона не може приймати виважені, розумні політичні рішення. Краще за народ це зробить

еліта, яка є мудрою і професійно підготовленою. Інколи до цього додаються ще такі аргументи: народ за роки радянської влади люмпенізувався, у нього сьогодні проявляється комунально-барачне мислення. Тому йому не можна довіряти вирішувати серйозні державні питання. Він може накоїти лиха, заподіяти собі шкоду.

В Україні пропаганда елітаристських ідей настійливо поширюється у тому варіанті, що еліта виступає певним вихователем тих, хто до неї не входить. Мовляв, еліта випереджає маси в осмисленні суспільних тенденцій, бачить їхню сутність, а не лише поверхові явища, вона задає суспільні цілі, орієнтири, виробляє суспільні цінності тощо.

Втім сучасна центральна українська еліта, особливо у її наближених до влади групах, не має жодних підстав претендувати на роль “володарів дум” з огляду на властиві їй якості. Індикатором її занепаду, войовничого антиінтелектуалізму міг би прислужитися “феномен М.Поплавського”, управлінця-культуролога, висування якого на перші ролі було б неможливим, якби влада мала б вищий за нього інтелектуально-освітній рівень (не формальний, а за змістовним наповненням).

Сумніви викликає й ефективність зусиль навіть кращих представників еліти щодо впровадження в поведінку “простих людей” її (еліти) ідей. Це давня головна біль інтелігенції: простий народ не розуміє і не хоче сприйняти її “ідеї”.

Таким чином, в умовах політичної кризи, в умовах політичного безсилля центральної влади цілеспрямовано готується громадська думка до певних політичних кроків. Їх зміст — справи управління державою треба передати вузькому колу людей, дійсній (читай - центральній) еліті, яка тільки й здатна вивести суспільство з кризи. Але цим тенденціям протистоять не тільки прості громадяни, люди демократичних поглядів, але й зміцніла регіональна еліта, яка у таких тенденціях вбачає загрозу власним інтересам.

В суспільстві, що трансформується, тобто в Україні, необхідною умовою для зміцнення демократії і становлення громадянського суспільства є вільна конкуренція елітних груп. Арбітром політичних позицій та цінностей, що пропагуються елітними групами, можуть бути лише народні маси, політичні партії, що відбивають інтереси різних суспільних груп, виборці, які своїм вільним голосуванням дають оцінку політикам і тим самим

контролюють їх. Необхідно зміцнювати і розширювати базу громадянського суспільства шляхом заохочення створення та участі якомога більшої частини населення у різноманітних самодіяльних організаціях. Елітні групи повинні контролюватися масами або безпосередньо, або опосередковано через незалежні засоби масової інформації. Необхідно створити такі громадські механізми контролю, які б чутливо реагували на настрої населення, на його

ставлення до правлячої еліти. Відчуження владних структур від мас, відсутність постійного публічного діалогу між масами та владною елітою загрожує утвердженням у державі авторитаризму і тоталітаризму. Тому в суспільстві необхідно створити умови для динамічної циркуляції елітних груп. Останні мають бути відкритими для входження в них як представників різних верств населення, так і представників різних регіонів. Переважання у владних структурах вихідців з одного регіону, тобто асиметрія регіонального представництва в центральних органах влади, веде до недовіри регіонів.