практичне Походження, сутність і ознаки держави
.docxСтруктура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.
Вона охоплює:
1. Органи державної влади, які є представницькими, і як правило, законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві);
2. Органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);
3. Президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;
4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство законів у державі. Розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні);
5. Контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура (діє в Росії, Україні, Іспанії, а в англосаксонських країнах вона функціонує в системі судової влади), різноманітні контрольні відомства;
6. Органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.
Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.
Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій.
Функції держави.
Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.
Внутрішні функції:
- правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство);
- правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів, захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;
- економічно-господарська — захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності, регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне управління економікою;
- соціальна — регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення, узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп, ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;
- культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти, забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;
- екологічна — захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури, поліпшення природного середовища.
Зовнішні функції:
— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність та суверенітет держави;
— дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної зовнішньої політики;
— співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами, поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.
4. Після розпаду СРСР Україна обрала історичну перспективу свого розвитку: створення правової, демократичної, соціальної держави, що базується на ринковій економіці. Суть цих перспектив полягає в духовному перетворенні суспільства, формуванні у громадян нових моральних якостей й суспільних ідеалів. А він включає всі види інтересів: економічний, політичний, моральний, релігійний, інтереси держави, колективів, суспільства в цілому та інші. Однак, відомо, що інтереси окремих людей і їх об'єднань частіше протистоять один одному. Цей процес протистояння, вочевидь, існує та глибиться в сучасній Україні. На думку приходять слова великого Аристотеля, що оптимальний варіант суспільного устрою полягає в тому, щоб в суспільстві приймалися до уваги інтереси всіх соціальних груп: "… Коли одна людина, або декілька, або більшість керують, з позиції суспільної користі, природно, такі види державного устрою є вірними, а ті, при яких мають на увазі вигоди або однієї особи, або деяких, або більшості, є відхиленнями” [1, 456-457]. Парадоксально, але, в період політичної, економічної та соціальної кризи, що утворилася після розпаду СРСР, інтереси та прагнення такої численної верстви населення, як студентство, - практично не враховуються.
Однак, студентство – інтелігентна верства населення, що в майбутньому буде керувати розвитком Української держави. Як відомо, інтелігентність – це сукупність особистісних якостей людини, які відповідають суспільним потребам. Основними принципами інтелігентності є комплекс інтелектуальних та моральних якостей особистості. До цих нових якостей особистості (основі нового гуманізму) відносять: глобальність мислення, осягнення гармонії та цілісності світу; прихильність до справедливості, огида до насилля; прилучення до багатства світової й національної культури; прямування волінню совісті а не зовнішнім імперативам (повелінням); тактичність та особиста порядність, що виключає прояви нетерпимості й ворожнечі в національних взаємовідношеннях й брутальності в міжособових; здатність до співчуття; ідейна принциповість в поєднанні з терпимістю до інакомислення; соціальна та особиста активність. Тобто, інтелігентність – це особливий стан духовності особистості, який повинен бути притаманний будь якому члену сучасного суспільства [2, 138-143].
З 2004 року українське суспільство почало зазнавати кардинальних трансформацій. Вакуленко В.М. так писав про трансформаційні процеси в суспільстві: "Науково-технічна революція та інформаційний вибух, перехід від командно-адміністративної системи до демократичних механізмів управління суспільством, від авторитаризму до демократії, коли людина дійсно може стати мірилом всіх речей, а не гвинтиком до механізму багатоповерхової системи влади, потребує людей не тільки з новим особистісним ставленням до знань, а й з новим діяльнісним стилем мислення. Ці творчі, інноваційні риси характеризуються спроможностями до розвитку, перетворення, зміни, нововведення, адаптації тощо” [3, 185].
В контексті теми, що розглядається, пріоритетними є два чинника, які супроводять трансформаційні процеси в сучасному українському суспільстві. В першу чергу – це зміна політичної еліти, що започаткувало процес демократизації українського суспільства, поступовий перехід його на європейські норми та цінності. По-друге – впровадження болонської системи освіти на Україні, що внесло певний дисбаланс в освітні та виховні традиції нашої вищої школи. Більш того, відомо, що розвиток системи освіти тісно пов'язаний з тими змінами, які відбуваються в суспільстві. Як раз зараз відбувається становлення нових формацій в сферах економіки, політики, соціальній та освітній. Зазначені фактори детермінують становлення нової парадигми системи освіти в цілому і вищої освіти зокрема.
Роль вищої освіти обумовлена в першу чергу тими соціальними потребами, які вона задовольняє, її соціальними функціями. Вища освіта в сучасному суспільстві виконує функцію продукування національних еліт у всіх сферах соціальної життєдіяльності. "Без розвинених національних еліт не буде ні економічного росту, ні національної державності, ні національної культури”, – підкреслює М.Б.Євтух [4, 5-9]. Безперечно, формуючи творців матеріальної, політичної та духовної культури суспільства, система вищої освіти опосередковано визначає рівень та напрями розвитку країни в майбутньому, і від того, наскільки добре вона виконує це завдання, залежить майбутнє нації.
Відомо, що розвинені європейські країни рухаються в напрямку розбудови громадянського суспільства – організованого суспільства різноманітних інтересів – в перспективі здатного прийняти на себе від держави частину повноважень з вирішення питань забезпечення власної життєдіяльності. В законодавчих актах України також прописаний відповідний шлях. Тільки треба розуміти, що ефективно будувати громадянське суспільство буде молода еліта. Закласти пріоритети, що повинні існувати в громадянському суспільстві, в свідомість студентської молоді – одне з головних завдань вищої школи. Ці пріоритети прописані в самому визначені громадянського суспільства.
Існує багато визначень громадянського суспільства. Найбільш сутнісним для розкриття ситуації в Україні, ми вважаємо таке: "громадянське суспільство – це багатоманітність організацій та закладів, в яких інституалізується громадянська ініціатива, а також сукупність соціальних відношень, реалізація яких здійснюється поза безпосереднього втручання держави. Це – сфера розумної свободи особистості, реалізації приватних інтересів й приватних ініціатив, однак в цілому прийнятих для суспільства” [5, 92].
Громадянське суспільство – це не просто сфера суспільної самодіяльності, вільна від держави. Воно й демократична держава внутрішньо пов'язані, взаємодоповнюють один одного, ефективно розподіляють владні повноваження й соціальні функції.
Громадське становлення людини в полікультурному суспільстві – тривалий процес, бо сама культура не стоїть на місці, вона еволюціонує. Те, що до 1991 року називалося радянською культурою, радянським образом життя, сьогодні придбало інше наповнення: ринкова економіка змінила стиль життя людей, авторитарна система голосування змінилася на демократичну систему виборів, права людини стали частиною політики, ідеології і практики, трансформувалися погляди на політичне інакомислення і релігію. Змінилося відношення держави до громадянського суспільства, до процесу демократизації. Сучасна мета полікультурного громадянського виховання – сприяти за допомогою школи, інших освітніх інститутів, сім'ї і суспільних організацій створенню на Україні демократичної держави.
Цьому підпорядковується процес формування нової системи виховання, що трактується як національно-демократична. В цьому контексті розуміється не тільки прагнення до відродження національного самоусвідомлення у молоді, але і всі аспекти виховання. Вони повинні мати національний характер, тобто відповідати духові і стратегічним цілям української нації і держави, конкретній виховній традиції та ментальності, - це повинно бути виховання для потреб нації і держави. Ще однією тенденцією українського виховання стає демократизація особистості і пристосування її до активної життєтворчості в умовах, що склалися.
Із національно-демократичного характеру українського виховання випливають також його інші пріоритети, зокрема: відродження духовності, розвиток почуття патріотизму і громадянського самоусвідомлення, гуманізація світогляду й поведінки людини, забезпечення умов для розвитку в ній творчих можливостей, ініціативності і практицизму, уваги до власного фізичного, психічного та духовного здоров'я, спілкування тощо.
В світовій педагогічній теорії та практиці вже давно склалась думка, що виховний процес не може залежити від того, які погляди та переконання у людей, що стоять при владі. Виховання гармонійної особистості – це дуже серйозна проблема. Вона потрібна базуватись на так званих "вічних” ідеях та цінностях. Такою важливішою цінністю є принцип гуманізму, який означає людяність: любов до людей, високий рівень психологічної терпимості (толерантності), лагідність людських відношень, повагу до особистості й її досягнень. Реалізація принципів гуманізму при формуванні гармонійної особистості можлива при поєднанні загальнолюдських цінностей та самобутності національної культури народу. Загальнолюдські цінності – це не космополітичні цінності, вони завжди реалізуються в конкретних соціальних умовах, тому виховання людини на загальнолюдських позиціях не протиречить його вихованню як громадянина, патріота своєї країни, Батьківщини, а навпаки. Тобто, гуманізм включає патріотизм, любов до своєї Батьківщини, виховання громадянської відповідальності, повагу до звичаїв та законів своєї країни. [6].
З всього наведеного можна зробити висновок, що перш ніж стати предметом психології, етики, естетики, людина, процес її виховання, тобто, - становлення і розгортання її особистості, обставини, які все це обумовлюють, потрібні стати об'єктом соціологічного аналізу. Головна його ціль – вирішення проблеми соціальної людської сутності, відношення особистості до самого соціуму, тобто до сукупності суспільних відношень, усвідомлення своєї ролі в ньому. Прищеплювання актуальних (винайдених завдяки всебічному соціологічному аналізу) на даний момент розвитку українського суспільства рис особистості, можливе при умові здійснення якісного процесу виховання. Спостерігаючи та аналізуючи трансформації, що відбуваються в сучасному українському суспільстві, дійшли висновку, що кінцевим результатом формування особистості гармонійної сучасної людини, узагальненою її якістю є інтелігентність; головну роль в формуванні якої відіграє вища школа.