Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

практичне Походження, сутність і ознаки держави

.docx
Скачиваний:
5
Добавлен:
25.05.2017
Размер:
211.59 Кб
Скачать

Походження, сутність та ознаки держави

 

Відомо, що держава існувала не завжди, а її утворенню передував первіснообщинний устрій, який являв собою стародавній тип колективного виробництва і був результатом слабкості окремої людини перед навколишнім природним середовищем. З моменту виникнення колективної праці труд окремої людини стає частиною спільної праці всього колективу общини, яка по суті була економічною формою організації людей. Знаряддя праці, її результат ставали загальними і належали всім. Тобто характер власності теж був загаль­ним. Відповідно до цього розподіл продуктів здійснювався порів­ну, тобто існувала справедливість, яку свого часу Арістотель на­звав розподільною. Такий стан тогочасного суспільства був природ­ним. Формою соціальної організації у той період був рід, причому до нього входили люди, пов’язані не тільки родинними зв’язками, а й інтересами колективного виробництва.

Первіснообщинний устрій пройшов кілька етапів розвитку, переростаючи з часом у державно-організоване суспільство. Спочатку люди користувалися плодами природи, які вони добували примітивними знаряддями праці. Пізніше виникає домашнє скотарство, започатковується виробництво сільськогосподарських продуктів, ускладнюються знаряддя праці. В цей час предмети вжитку стають результатом праці.

Змінюються і виробничі відносини: колективне присвоєння продуктів природи переходить до більш високого розряду — колективного присвоєння продуктів праці, а загальне володіння знаряддями праці і продуктами вжитку трансформується в общинну власність.

Змінюється і суспільна організація. Роди об’єднуються у племена, а останні — у союз племен. На цьому етапі виникає необхідність в управлінні загальними справами, тобто потреба у владі. Проте така влада ще не носила політичного характеру. Її втіленням були загальні збори членів роду, племені, ради старійшин, глава роду, вождь племені, які здійснювали правління в інтересах усіх соплемін­ників. Влада базувалася на авторитеті і не давала жодних матері- альних переваг. У випадках порушень звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді фізичного покарання або вигнання з роду.

Отже, влада первісного суспільства здійснювалась з метою узгодження волі та інтересів усіх членів роду чи племені.

Удосконалення знарядь праці, виробництво великої кількості продукції сприяло диференціації суспільства, появі експлуатації, використанню людської праці для задоволення потреб окремих, заможніших і сильніших членів племені чи роду. З цього часу починає змінюватись й організація влади, відбувається ієрархізація її органів. Замість зібрання всіх членів роду проводяться збори тільки головуючої його частини. З часом запроваджується принцип представництва: голови господарств входять у родові та общинні ради, а їх голови — до рад фраторій і племен. Кожна така владна структура визначає свою компетенцію, а органи вищого рівня починають запроваджувати повноваження стосовно органів нижчого рівня.

З подальшою диференціацією суспільства відбувається розподіл функцій влади. Формуються органи світської, військової, релігійної влади. Поряд з керівниками цих органів з’являються так звані бігмени — чоловіки, які, спираючись на особисті якості і наявність власного багатства, використовували свій авторитет для впливу на інших людей.

З часом соціальне життя продовжувало ускладнюватись, і старі інститути влади не могли задовольнити потреби дня. Тому для вирішення нагальних проблем і виникає нова форма організації суспільного життя — держава. Французький мислитель Ж. Ж. Руссо зазначав, що саме вдосконалення знарядь праці, поява приватної власності, накопичення продуктів виробництва і матеріальних цінностей стали причинами соціальної нерівності, привели до розпаду первіснообщинного ладу і підвели людство до створення нового суспільного інституту — держави — з його, незмінним атрибутом — владою[1].

У кожному суспільстві виникнення держави було зумовлене цілим рядом чинників, притаманних саме тим чи іншим соціальним устроям. Серед них розрізняють економічні (або виробничі), етнічні, географічні та ін. Проте в цілому держава виникає для потреб суспільства, збереження його цілісності, сталості та регулювання відносин між його соціальними прошарками, здійснення управління справами всього суспільства.

У міру ускладнення відносин і у зв’язку з конфліктами інтересів окремих осіб і груп людей між собою в суспільстві з’явилися відповідні структури, що почали здійснювати охоронну діяльність. У подальшому становлення держави та її владних інститутів стимулюється розподілом суспільної праці й розшаруванням суспільства на соціальні групи, які мають різні джерела походження і функції, виконувані у суспільстві. Останнє стратифікується на верстви: 1) зайняті безпосередньо у матеріальному вироб­ництві; 2) такі, що виконують управлінські функції. Виконання цих функцій спочатку тимчасово покладалося на окремих людей, а згодом управлінська посада стала постійною. Тобто утворення держави пов’язане з розпадом суспільної влади родового устрою і встановленням публічної влади, яка стає основною ознакою держави. Проявами такої публічної влади на етапі становлення держави були військові формування, а згодом поліція. З виникненням цих інститутів держава починає відособлюватись від суспільства. Але цю частину публічної влади не можна ототожнювати з державою. Це тільки її частина, в основі якої лежить примус.

Державна влада відрізняється від родової насамперед територіальною, а не родовою ознакою організації населення. В державне утворення об’єднуються люди, що живуть на певній території, на яку поширюється вплив влади. Родові зв’язки відходять у минуле, і люди стають залежними від території, тобто таким чином виявляється територіальна ознака держави. Згодом публічна влада формується повністю, втілюючись у державному апараті, який значно відрізняється від апарату управління первіснообщинного ладу.

Така влада безпосередньо не збігається з населенням, що має місце в умовах родового суспільства. Вона персоніфікується у вигляді соціально-професійної групи, яка здійснює виключно управлінські функції. Підставою для виокремлення такої групи людей є суспільний розподіл праці.

Отже, основною ознакою держави є наявність публічної влади, що має універсальний характер, поширюється на все населення, об’єднання громадян, політичні організації і посідає провідне місце серед інших владних суспільних інститутів. Крім того, ця влада наділена повноваженнями встановлювати загальнообов’яз­кові норми поведінки і застосовувати санкції за їх порушення. На відміну від інших суспільних влад, державна влада має спеціальний силовий механізм впливу: поліцію (міліцію), в’язниці, фіскальні та контрольні органи тощо.

Наступною важливою ознакою держави є розподіл населення за територіальним принципом. На відміну від кровнородинних зв’язків додержавного утворення, організація населення за місцем проживання створює особливі суспільні відносини і зв’язки, які мають характер публічно-владних. Особливий характер зв’язку держави та особи проявляється в особливому статусі останньої — в державі вона стає громадянином або підданим.

Організація влади за територіальним принципом дає можливість визначити межі впливу такої влади. Територія держави є невідчужуваною і постає як матеріальна основа, на якій базуються інші складові державного управління: земельні ресурси, народ; формуються і функціонують політична, економічна і соціальна сфери життєдіяльності суспільства.

Наявність публічної влади і територіальний аспект дають підстави розглядати державу як особливе політико-територіальне утворення суспільства.

Подальшими ознаками держави є наявність грошової одиниці і матеріальних, грошових ресурсів для утримання апарату публіч­ної влади та механізму силового впливу (армії, поліції, в’язниць, місць позбавлення волі тощо), а також фінансування справ загального суспільного значення.

Грошові ресурси формуються за допомогою запроваджуваних публічною владою податків, які стягуються примусово у визначених розмірах і термінах.

До ознак держави необхідно також віднести суверенітет, який слід розглядати як незалежність держави, непорушність її території, здатність самостійно вирішувати питання внутрішнього життя і зовнішніх зносин, бути суб’єктом і рівноправним учас­ником міжнародних організацій.

Крім того, суттєвою ознакою держави є її правотворча діяль­ність, наявність законодавства, загальнообов’язкових правил (норм) поведінки.

Таким чином, держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади громадянського суспільства, яка виражає інтереси всіх його соціальних верств шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки за участю спеціальних органів управління і примусу, узгоджує і забезпечує ці інтереси та вирішує загальносуспільні справи.

Трансформація родової організації суспільства в державу відбувалась поступово, протягом тривалого часу. Причому формування державності та її атрибутів у різних регіонах світу мало свої особливості.

На території Європи головними передумовами виникнення держави були: поява приватної власності, накопичення матеріальних благ, соціальна диференціація суспільства, суспільний роз­поділ праці, а також приєднання територій за допомогою сили, тобто збройним шляхом.

Зовсім іншими були передумови появи східних держав. Це пов’язано насамперед з усталенішими соціальними зв’язками родового устрою, зумовленими земельно-общинними відносинами та їх економічною базою — колективною власністю. Родоплемінна верхівка, яка виконувала функції управління цією власністю, не виділялась у матеріальному плані. Її майновий стан і привілеї залежали від посади. Тому родова знать, використовуючи свій авторитет, поширювала свою владу за межі роду, на певну те­риторію, трансформуючись у професійних управлінців, публічну владу. До того ж, родова знать задля задоволення своїх інтересів вдало використовувала релігію. Зокрема, в літературних пам’ят­ках Стародавнього Єгипту, серед яких «Повчання Птахотепа» (XXVII ст. до н. е.), «Книга мертвих» (XXV—XXIV ст. до н. е.) та інших, репродукувалась ідея, що джерелом влади є Бог, а особа, яка виконує владні функції і здійснює це від його імені, — посередник між Богом і людьми. Подібне сприяло трансформуванню родової влади в державну, формуванню деспотичних монархій з надмірно централізованою владою та її відповідним апаратом. Водночас відбувалась модифікація колективної власності у державну. Апарат держави в особі монарха і чиновників здійснював управління общинами, загальними справами всього суспільства, власністю, виробничими процесами, будівництвом ірригаційних споруд, вирішував питання війни і миру тощо.

Проте слід зазначити, що існує кілька теорій походження держави. Вони почали з’являтись відразу після виникнення держави і мали на меті з’ясувати її сутність, соціальну роль і призначення у суспільстві.

Однією з перших виникла теологічна теорія. Головною її ідеєю стало твердження, що держава виникає та існує як результат волі Бога. Так само і влада держави теж походить від Бога, тому кожен повинен виконувати державні (владні) настанови і приписи як такі, що йдуть від Бога. Зазначена теорія бере свій початок за часів Стародавніх Індії та Китаю. Крім того, згідно з поглядами давньоєврейського народу Бог вважався верховним правителем, законодавцем і верховним суддею. Такий підхід до проблеми з’ясування питання про походження держави, влади, порядку і справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; згодом ці положення були прийняті християнством і знайшли відображення в Новому Заповіті.

Пізніше теологічна теорія отримала концептуальне оформлення в працях Аврелія Августина (354—430 рр.) та Фоми Аквінського (1225 чи 1226—1274 рр.). Прибічником цієї теорії був також український мислитель Іван Вишенський (1545 чи 1550—після 1620 рр.).

Пізніше набула поширення патріархальна теорія походження держави. В ній стверджується, що держава виникла шляхом розростання сім’ї. У зв’язку з тим, що люди прагнуть жити з собі подібними вони, об’єднуються в сім’ї, сім’ї — у рід, роди — у плем’я, останні — в союз племен, а згодом — у державу. Авторами цієї теорії були грецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) та італійський мислитель Марсилій Падуанський (1275—1343 рр.).

Державницька і правова думка Нового Часу дала світові договірну теорію походження держави. Г. Гроцій (1583—1645 рр.), Б. Спіноза (1632—1677 рр.), Т. Гоббс (1588—1679 рр.), Дж. Локк (1632—1704 рр.), Ж. Ж. Руссо (1712—1778 рр.), О. М. Радіщев (1749—1802 рр.) та інші вважали, що держава утворюється людь­ми шляхом мовчазної згоди для вирішення загальних справ су­спільства, забезпечення безпеки особи та її власності, узгодження інтересів усіх членів суспільства.

У кінці XIX — на початку ХХ століття в працях мислителів Л. Гумпловича (1838—1909 рр.), К. Каутського (1854—1938 рр.), Л. Українки (1871—1913 рр.) та інших були викладені теоретичні погляди про те, що держава утворюється шляхом застосування сили, завоювання слабких племен сильнішими.

У цей же період виникла ще одна теорія походження держави — класова. Авторами її були німецькі економісти К. Маркс (1818—1883 рр.) та Ф. Енгельс (1820—1895 рр.). Ця теорія пов’язує виникнення держави тільки з появою приватної власності, розшаруванням суспільства на антагоністичні класи, виключаючи при цьому роль інших факторів.

Основними теоріями, що пояснюють виникнення держави, вва­жають такі:

1) теологічна (релігійна) теорія, одна з найдавніших теорій, яка пояснює походження держави результатом божого творіння, відстоює її недоторканість, залежить від релігійних догм, закли­кає всіх людей підкорятися державній владі. Вона висувала ідеї непорушності й вічності держави та її залежності від божої волі, яка знаходить свій вираз через релігійні організації, обґрунтову­вала панування духовної влади над світською, церкви над дер­жавою, що зумовлює соціальноекономічну та правову нерів­ність людей, з якою слід погоджуватися задля реалізації загального блага. Особливого поширення ця теорія набула в епоху середньовіччя для теоретичного обґрунтування необме­женої влади монарха, виправдання того, що будьяке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада дана правите­лю Богом і покликана захищати загальні блага всіх.

Представниками теологічної теорії були Аврелій Августін (345—430 рр.) та Фома Аквінський (1225-1274 рр.). Є й сучасні послідовники цієї теорії (Марітен, Мерсьє та інші), які вважають державну владу вічною і непорушною.

Позитивною рисою цієї теорії є ідея авторитету державної влади, яка здатна забезпечити злагоду і порядок у суспільстві, а недоліком — заперечення активності людини, визнання соціа­льно — економічної і правової нерівності;

2) патріархальна теорія трактує походження держави як ре­зультат історичного розвитку і розростання патріархальної сім'ї. Основоположником цієї теорії був Аристотель (384-322рр. до н.е.), пізніше продовжили розвиток її положень Р. Фільмер, М. Михайловський, М. Покровський.

Аристотель вважав, що держава походить від сім'ї, котра шляхом розвитку переходить у рід, від роду — до племені, до об'єднання племен і до виникнення народності — союзу пле­мен. Державна влада поступово виростає від влади батька сім'ї до влади старійшин, вождя. Абсолютна влада монарха є продо­вженням батьківської влади. Проте на думку Дж. Локка, якщо держава походить від сім'ї, то монархів має бути стільки, скіль­ки й батьків. Сучасні науковці цю теорію не поділяють і вважа­ють, що держава і сім'я виникають майже одночасно, а резуль­татом розвитку держави стає втрата родинних зв'язків. Разом з тим вони визнають роль сім'ї у стабільності держави;

3) договірна (природноправова) теорія набула поширення в ХVII-ХVIII ст. та була сформована і обґрунтована у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.Ж. Руссо, О. Ра­дищева та ін . Прихильники цієї теорії вважали, що заради миру і благополуччя відбулось об'єднання людей у державу на підставі суспільного договору між ними, які до цього перебували у "природному стані". Автори даної теорії розглядали державу як продукт людської діяльності, зумовлену прагненням людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди переда­вали частину своїх природних прав і свобод державній владі, натомість отримуючи обов'язок підкорятись їй, а держава зо­бов'язувалася охороняти інтереси кожної людини. Тобто у пра­вителів і суспільства виникає комплекс взаємних прав і обов'язків, а також відповідальність за невиконання останніх. При цьому суверенітет у державі належить народу в цілому, а правителі — це лише представники народу, які повинні звітува­ти перед ним і змінюватися за їхньою волею. Таким чином, держава народилася в наслідок розумної волі народу, тобто коли люди свідомо і добровільно об'єдналися в державу шляхом ви­знання єдиного об'єднуючого всіх центру.

Позитивне значення цієї теорії полягає у тому, що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державнос­ті і політичної влади, визнає народний суверенітет, природні права і свободи людини та громадянина. Основні положення до­говірної теорії дістали закріплення в Конституціях США та де­яких західних країнах. Водночас ця теорія недостатньо враховує роль об'єктивних факторів (соціально — економічних, політич­них та ін.) у виникненні держави;

4) теорія насильства набула поширення наприкінці XIX — по­чатку XX ст.ст. Представниками цієї теорії були Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський, які в своїх працях обґрунтували виникнення держави як результат завоювання одних племен ін­шими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильни­ків цієї теорії, держава є тією силою, яку утворюють загарбники для утримання у покорі завойовані народи і зміцнення влади пе­реможців.

Ця теорія розкриває зовнішні, військовополітичні факто­ри виникнення держави, але нехтує внутрішніми соціальноекономічними причинами походження держави. Історичний до­свід підтверджує, що елементи насильства супроводжували процес виникнення багатьох держав;

5) органічна теорія розглядає державу, як витвір самої приро­ди, продукт її розвитку, як результат соціальної (органічної) еволюції. Обґрунтував цю теорію англійській філософ Г. Спен­сер (1820-1903 рр.), заявивши, що держава, подібно до біологіч­ного організму, народжується, росте, мужніє, старіє й гине. Як і біологічний організм держава має політичне тіло: голову, тулуб, руки, ноги, які виконують відповідні функції.

Позитивним моментом цієї теорії є визнання зв'язків за­конів суспільного життя і законів природи, розуміння того, що людина стає істотою суспільною будучи вже біологічно сфор­мованим індивідом із волею і свідомістю. В той час не слід ото­тожнювати державу з біологічним організмом, тому що вона є насамперед продуктом соціальним;

6) психологічна теорія завершеної форми набула в XIX ст. Представниками цієї теорії були Л. Петражицький, Д . Фрезер, М. Коркунов, які пояснювали виникнення держави особливими властивостями людської психіки. Начебто психіці людей прита­манна потреба до покори, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і нездатний приймати рі­шення, а тому потребує постійного керівництва. На думку пред­ставників психологічної теорії, держава є продуктом вирішення психологічних протиріч, з одного боку, між видатними особис­тостями, здатними до прийняття відповідальних рішень, з іншо­го — пасивною масою, здатною лише до наслідуваних дій, які спрямовані на виконання даних рішень.

Незважаючи на те, що психіка людей безпосередньо фор­мується під впливом соціальноекономічних, політичних та ін­ших факторів, теоретики цієї теорії стверджували, що вони не є вирішальними;

7) матеріалістична (класова, марксистська) теорія виникла в середині XIX ст. Представниками цієї теорії були Л. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, які основними причинами похо­дження держави вважали розшарування суспільства на антагоніс­тичні класи, його економічний розвиток, що зумовило три великі суспільні поділи праці (від землеробства відокремилося скотарст­во й ремісництво, а також відокремився клас людей, які були за­йняті тільки обміном), перехід від родової (колективної) власнос­ті до приватної власності. Все це підірвало зсередини родове суспільство. Вони визначали державу як результат насамперед соціальноекономічних процесів розвитку суспільства. У їх трак­туванні держава забезпечує переважні інтереси економічно па­нуючого класу за допомогою спеціальних органів примусу.

Як вважають вчені, саме ця теорія має найбільш наукове обґру­нтування і є найбільш розповсюдженою. Але недоліком цієї теорії є недооцінка національних, політичних, релігійних, культурних та ін­ших факторів, що впливають на формування держави.

Отже, в теорії держави і права немає єдиної думки щодо причин і закономірностей виникнення держави. Кожній з наведених теорій притаманні як певні недоліки, так і позитивні моменти, але всі вони мають право на існування, є відображенням рівня економічного, соці­ального розвитку суспільства і свідомості людства, сприяють кращому розумінню передумов і причин походження держави.

2. 8.2. Форми державного правління та державного (територіального) устрою

 

ФОРМА ДЕРЖАВИ – сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади.

Існують три основних категорії, які розкривають форму держави:

– “форма державного правління” (інституціональні характеристики організації влади);

– “форма державного устрою” (територіальні характеристики організації влади);

– “політичний режим” (функціональні характеристики організації влади).

Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка (рис. 5.4).

Р и с . 7 . 3 .   М о н а р х і я   т а   ї ї   р і з н о в и д и

 

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя, від monos – один, єдиний і arche – влада) – форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна із різновидами – дуалістична та парламентарна.

Республіка (лат. respublica, від res – справа, publicus – суспільний) – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

– президентська республіка;

– парламентська республіка;

– республіка змішаного типу.

Особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління відображені на рис. 7.4.

Р и с . 8 . 4   В и д и   р е с п у б л і к а н с ь к о ї   ф о р м и   п р а в л і н н я

 

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна держава (лат. unitas – єдність, однорідний, що складає ціле) – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб’єкти федерації.

Суб’єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне – для суб’єктів федерації). Проте суб’єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб’єкти добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб’єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати – у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і напівкан-тони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються іздійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації – конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб’єктів.

Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776–1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815–1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.

3.

Структура держави