Вопрос 5. Содержание права собственности.

З’ясування змісту права власностi полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб’єкту права власностi, та по-друге, обов’язкiв, що покладаються законом як на третiх осiб, так i на самого власника.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб’єктивного цивiльного права. Це право володіння, користування і розпоряджання.

Право володiння — право фактичного, фiзичного та господарського панування особи над рiччю, яке полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомочність власника слід відрізняти від володіння, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Останнє може мати місце як у відносних (зобов’язальних) відносинах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що існує в зобов’язальних правовідносинах, є володіння наймача (ст. 759 ЦК), користувача за договором позички (ст. 827 ЦК), зберігача (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння як речове право на чужу річ передбачається гл. 30 ЦК та існує в абсолютних правовідносинах.

Отже, право володiння, як правило, спирається на інше право — або право власності, або виникає з договору (найму, зберiгання і т. iн.). Проте не виключається можливість існування фактичного володіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна назвати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Таким чином, слід розрізняти володiння: а) як правомочність власника; б) як речове право на чуже майно, тобто насамперед фактичне володіння; в) як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння майном. Володіння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування — право на здобутття з речi її корисних властивостей, привласнення плодiв та прибуткiв, що приносяться рiччю. Воно часто невiддiльне вiд правомочностi володiння, бо для користування рiччю необхiдно якнайменше нею володіти. З передачею правомочностi користування передається i правомочнiсть володiння. Але остання може бути передана iншiй особi й без передачi правомочностi користування (наприклад, при передачi рухомих речей у заставу, здаванні майна на зберігання і т. iн.). Здiйснення власником своєї правомочностi користування за допомогою iнших осiб не означає передачi ним анi правомочності володiння, анi правомочності користування, якi здiйснює сам власник за допомогою iнших осiб.

Право на плоди та доходи, що приносяться рiччю в процесi її використання, належить власникові речi, якщо iнше не встановлено договором власника з iншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так, власнику належить право на плоди та доходи вiд речi, що знаходиться у зберiгача, а згiдно з Законом України «Про оренду державного і комунального майна», власником продукції, що виробляється на орендованому майнi, прибуткiв та iн. є орендар.

Право розпоряджання — право власника визначити юридичну долю майна — встановити рiзнi конкретнi правовiдносини з третiми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власностi. Поширеним засобом здiйснення власником своєї правомочностi по розпоряджанню є вiдчуження майна, що йому належить, пiд яким розумiється вчинення рiзного роду правочинів (продажу, дарування тощо).

Якщо правомочності володіння та користування власник може передати іншій особі, то правомочність розпоряджання, за загальним правилом, здійснює тільки власник. Винятки становлять випадки примусового вилучення і продажу майна на задоволення вимог кредиторiв (зокрема, за договором застави). Однак здійснення розпоряджання невласником не означає передачi йому власником своєї правомочностi, а випливає з того права, яке надається на підставі закону чи договору з власником (наприклад, іпотеки).

Правомочностi користування та розпоряджання майном тісно пов’язанi мiж собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим i розпоряджається ним, оскільки у процесi його використання може вiдбуватися змiна його юридичного становища.

Спiрним є питання про знищення майна власником: це правомочнiсть користування чи розпоряджання? При вирішеннi цього питання слiд виходити з того, що врештi-решт усяке використання майна призводить до його знищення — споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, обладнання, інших основних фондiв). Знищення власником майна iншим шляхом, окрiм використання, вiдбувається рiдко (забiй тварин, знищення непотрiбної речi). По сутi, зі знищенням майна припиняється саме право власності на нього у зв’язку з відсутністю об’єкта.

Таким чином, суб’єктивне право власностi характеризується за допомогою вiдомої «трiади» правомочностей по володінню, користуванню та розпоряджанню, які становлять його зміст. При цьому слiд прислухатися до висловлювань римських юристiв про те, що у зв’язку з широтою права власностi правомочностi власника можуть бути й iншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не було прямо заборонено. Так, в англо-саксонському правi нараховується 10–12 правомочностей власника.

Дедалі частіше розглядають управління як правомочність власника. Узагалі управління розуміється досить широко і насамперед його пов’язують із виробничими або суто організаційними відносинами, розуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління). Натомість у континентальному праві, і зокрема в Україні, йдеться й про управління майном, наприклад, підопічного (ст. 72 ЦК), спадщиною (ст. 1285 ЦК), за договором (ст. 1029 ЦК) та ін., що робить термін «управління» цивілістичним. Щодо управління власником своїм майном, то лунають пропозиції його вважати: а) або складовою права власника на розпоряджання; б) або способом реалізації власником трьох інших правомочностей; в) або окремою його правомочністю, яка не збігається ані з розпоряджанням, ані з іншими його правомочностями як нарізно, так і в сукупності. На користь третьої позиції висловлюються найпереконливіші аргументи.

Обов’язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов’язків. У цьому випадку зазвичай говорять про обмеження права власності. Окремим обов’язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК).