Історія існування упц-кп та упц-мп, історичний плин протистояння

Українська православна церква (УПЦ-КП)

Українська православна церква - Київський патріархат, є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей. На сьогодні єпископат УПЦ Київського Патріархату налічує близько 40 архієреїв, в Україні діють понад 4000 парафій, об'єднаних у 29 єпархій у всіх областях нашої держави. Ця церковна організація виникла у червні 1992 року в результаті об' єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Найбільш питома вага громад УПЦ-КП в Київській, Івано-Франківській, Рівненській, Миколаївській областях. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

Загальні положення: Українська Православна Церква Київського Патріархату є Помісною православною Церквою в Україні і входить до складу єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви, Главою якої є Господь наш Ісус Христос; "Київський Патріархат" є другою офіційною назвою Української Православної Церкви Київського Патріархату; вона є рівна в правах з усіма автокефальними помісними православними Церквами, і незалежна у своєму устрої та управлінні; юрисдикція Української Православної Церкви поширюється на осіб православного віровизнання, які добровільно ввійшли до неї і проживають на канонічній території України та в діаспорі, в різних країнах світу, будучи об' єднаними в єпархії, синодальні установи, благочиння, парафії, монастирі, братства, сестринства, духовні навчальні заклади, місії, представництва, подвір' я; Українська Православна Церква Київського Патріархату бере свій початок від хрещення Руси-України (988 р.) і є спадкоємницею Київської митрополії у складі Константинопольського Патріархату; Помісна Українська Православна Церква здійснює свою діяльність на основі: Святого Письма і Священного Передання; канонів і правил святих апостолів; правил і постанов семи Вселенських Соборів; правил і постанов Помісних Соборів і Святих Отців; постанов своїх Помісних і Архиєрейських Соборів, Священного Синоду і Указів Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Історично Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату.

1299 року митрополит Максим переніс митрополичу столицю до Володимира-на-Клязьмі. З того часу й до 1461 року митрополити, що жили у Володимирі, мали титул «Київські та всієї Русі». З 1352 року кафедра митрополита переноситься до Москви.

1448 року від Київської Митрополії відокремилася Московська єпархія. Лише за 141 рік (1589 року) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.

Як свідчать грецькі історики, 1684 року (за часів лівобережного гетьмана Івана Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Київську Митрополію (тобто отримати право рукоположення Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не завадило таємно висвятити в Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського.

1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але вже за рік

1689 р. встановлено заборону Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. Наступного 1690 р. Московський собор піддав анафемі «киевские новые книги», тобто книжки Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоанікія Галятовського, Лазаря Барановича, Антона Радивиловського, Єпіфанія Славинецького та інших, написані тодішньою українською літературною мовою. 1693 р. впроваджено нову заборону Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.

Зважаючи на історичний хід подій та становище України в ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.

1924 р. ухвалено декрет (томос) Вселенської Патріархії, підписаний патріархом Григорієм VII та 12 митрополитами про неканоничність передачі Київської Митрополії Москві.

Ухвалою Архієрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України 1990 року), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в урядуванні та права широкої автономії.

1992 року Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор УПЦ (за його відсутності) усунув з посади і обрав нового предстоятеля УПЦ (МП) — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (РПЦ).

1997 року за поданням єпископату УПЦ (МП) Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено 1992 року) за «розкольницьку діяльність».

Під час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України Віктором Ющенком 24 березня 2005 р., голова делегації архієпископ Скопельський Всеволод (Майданський) передав послання патріархату: «Материнська Церква, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала в неї до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та затвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової».

УПЦ-КП має намір стати єдиною визнаною Всесвітнім православ'ям українською автокефальною церквою на відміну від:

автономної УПЦ (МП), яка підпорядкована РПЦ

підпорядкування Константинопольському патріархату, до якого входила Київська Митрополія в 988–1686 рр.

Українська православна церква (УПЦ-МП)

Історично православна церква в Україні від Хрещення Русі була митрополією у складі Константинопольського патріархату. У 1685 році Московська патріархія (що відокремилася від Київської митрополії у 1448 році та отримала визнання Константинопольського патріархату у 1589 році) зверталася до Константинополя з проханням підпорядкувати їй Київську митрополію. У 1687 році це було здійснено. Попри суперечності цього акту, в наш час Вселенська патріархія визнає його легітимність, залишаючи тим не менше право за українською нацією на власну церкву:

Звернення Вселенського Патріарха Варфоломія І до української нації 26 липня 2008

Зважаючи на історичний хід подій, Київська митрополія так і не змогла набути адміністративної самостійності від Російської православної церкви. У 1770 році вона, фактично, втратила статус митрополії й залишилась просто сукупністю єпархій Московського патріархату на території України.

Утворення УПЦ

6-9 червня 1989 року на Помісному соборі у Москві прийнято новий устав, що підтверджував статус Українського екзархату та надавав йому право називатися «Українська православна церква».

27 жовтня 1990 року Архієрейський собор Російської православної церкви, що проходив 25-27 жовтня, скасував Український екзархат і знову заснував самоврядну і з правами широкої автономії Українську православну церкву.

Ухваленням Архієрейського Собору Російської православної церкви 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату Російської православної церкви, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові Київському у 1990 році), Українській православній церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії (що не є тотожним канонічному статусу автономії, яким володіє, наприклад, Церква Фінляндії чи Японії).

У 1992 році митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор Української православної церкви (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (Росія). Філарет не визнав цього рішення і утворив Українську православну церкву — Київський патріархат. У 1997 році за поданням єпископату Української православної церкви, Архієрейський Собор Російської православної церкви видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено в 1992) за «розкольницьку діяльність». Апеляцію Філарета Вселенський Патріархат та інші помісні церкви не розглянули, визнавши таким чином акт відлучення (анафему).

У 2000 році на Архієрейському Соборі Російської православної церкви уточнено статус УПЦ і скасовано дію окремих положень статуту РПЦ стосовно УПЦ. Але статусу автономії Українська церква так і не отримала. Можливо тому, що чинним залишається прохання про надання автокефалії, подане у 1991 році, на яке Російська церква зобов'язана дати відповідь на Помісному Соборі.

У 2007–2008 роках керівництво УПЦ здійснило ряд кроків спрямованих на закріплення та розширення самостійності від Російської православної церкви, на розбудову відмінної від російської системи адміністративного управління Церквою, на оновлення системи духовної освіти, подолання проросійських та політичних тенденцій всередині Церкви.

У липні 2011 року на супротив надання більшої автономії УПЦ виступив головний її спонсор донецький мільярдер Віктор Нусенкіс, заявивши, що згортає фінансову підтримку церкві. Натомість, він має намір посилити фінансування організацій, що виступають проти автокефалії УПЦ МП Після важкої хвороби митрополит Володимир фактично був усунений від управління церквою, управління церковними справами перейняв Синод УПЦ на чолі із митрополитом Агафангелом, який є противником автономії УПЦ-МП та відзначається шовіністичними поглядами.

Навесні 2012 митрополит Володимир одужав і почалися активні зміни. З важливих посад усунено деяких учасників зимової спроби «перевороту», почалися активні кадрові ротації в єпископаті, відбулося багато нових архієрейських свячень та після значної перерви продовжилося подальше подрібнення єпархій.

Українська православна церква - є найбільшою за кількістю релігійних громад конфесією України і канонічно підпорядковується Московському Патріархату. УПЦ діє лише на території України. Найвищим органом УПЦ є Архієрейський Собор, в період між засіданнями якого УПЦ керує Священний Синод (складається з Предстоятеля, 4-х постійних і 3-х тимчасових членів). Періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний) за участю єпископату, представників духовенства, ченців та мирян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ. УПЦ була створена на основі Київського екзархату РПЦ рішенням Архієрейського Собору Російської Православної Церкви від 31 січня 1990 р. Їй були надані права, близькі до автономії, але не визначено чітко її канонічний статус. Єдина конфесія на території держави, що є частиною Вселенської Православної Церкви, перебуваючи у євхаристійному спілкуванні з усіма Помісними Православними Церквами світу. Поряд з іншими православними і католицькими церквами України, УПЦ вважає себе прямою спадкоємницею руської Київської митрополії X ст.

За винятком трьох областей Галичини і західного Поділля (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська), УПЦ є домінуючою конфесією на території країни за кількістю парафій (громад) та культових споруд у власності чи користуванні. Її релігійна мережа є найшвидше зростаючою серед усіх конфесій України (200-300 парафій та інших структур на рік ).

Про давнє походження церковного конфлікту свідчать також анафеми, які РПЦ оголошувала Українцям:

1. 1416 року Московський митрополит Фотій та Собор російських єпископів піддали анафемі митрополита Київського Григорія Цамблака. Московська церква не визнавала окремої Київської митрополії у Великому князівстві Литовському і вважала лише себе її правонаступницею. Григорія звинуватили в незаконному привласненні духовної влади. Фотій назвав його "бунтівником, поставленим від несправедливого збіговиська". Заявив: "Маємо його за відкинутого, і відлученого, і проклятого". Українські єпископи та Константинополь проігнорували московське прокляття.

2. 1458-го Київського митрополита Григорія Болгарина висвятив Константинопольський патріарх Григорій Мамма за згодою Папи Римського Пія II. Московський патріарх Іона, який за 10 років до цього самостійно проголосив автокефалію Російської церкви, не визнав Київського митрополита й оголосив йому анафему. Називав Григорія відступником від православ'я, закликав усіх єпископів розірвати з ним будь-які стосунки. Частина українських єпископів підтримали свого митрополита. Відтак відбувся остаточний поділ митрополій на Київську та Московську. 1469 року Константинопольський патріарх Діонісій затвердив Григорія на київській кафедрі.

3. 1690 року Собор під проводом патріарха Московського Іоакима оголосив анафему "хлібопоклонницькій єресі" - твердженню, що хліб і вино стають Тілом і Кров'ю Христа, якого разом із католиками дотримувалися й українські православні. Заборонили читати богословські твори українців, що "мають єдіномислія з Папою та західною церквою". Серед таких опинилися книжки Петра Могили, Кирила Ставровецького, Симеона Полоцького, Луки Барановича та інших. В Україні та низці православних країн анафему не визнали. Через це новий патріарх Московський Адріан за три роки піддав анафемі всі книжки Києво-Печерської лаври, які друкували українською.

4. 1708-го Російська православна церква наклала анафему на українського гетьмана Івана Мазепу за "хрестовідступництво та зраду великому государю". Це проголосили українські єпископи в присутності Петра І в Глухові. Розірвали гетьманські грамоти та нагороди, потягли вулицями ляльку Мазепи. Згодом кат "повісив" її на площі. Московські єпископи погрожували відлученням усім, хто спокуситься приєднатися до гетьмана в його "богопротивній справі". Торік у Київському патріархаті заявили: РПЦ створила комісію, яка розглядає питання про зняття анафеми з гетьмана. Втім, у червні патріарх Московський Кирило попросив київську владу змінити назву вулиці Івана Мазепи на Лаврську. Важає, що вулиця, яка веде до однієї з найбільших православних святинь, не може носити ім'я відступника церкви.

5. 1997 року Архієрейський собор Російської православної церкви піддав анафемі настоятеля Української православної церкви Київського патріархату Філарета. Собор пояснив: "Чернець продовжив розкольницьку діяльність, богохульні "богослужіння", в тому числі, блюзнірські лжехіротонії, не маючи священного сану, осмілився найменувати себе "Патріархом Київським і всієї Руси-України", продовжував завдавати своїми злочинними діяннями шкоди православ'ю на Україні." Філарет відлучення не визнав. Вважає, що його здійснили з політичних міркувань. Не визнаючи Київського патріархату офіційно, із Філаретом продовжують спілкуватись особисто, зокрема представники Константинопольського патріархату. Своїм патріархом Філарета визнають від 10 до 15 млн українців.