3.Структура процесу пізнання

Структура процесу пізнання являє собою діалектичну єдність чуттєвого (відчуття, сприйняття, уявлення) і раціонального відображення світу (в поняттях, судженнях, умовиводах), в їх діалектичному взаємозв’язку та обумовленості практикою.

Співвідношення суб’єктивних і об’єктивних моментів у відчутті, що є первинною, вихідною формою чуттєвого пізнання, Л. Фейєрбах висловив у формулі: «відчуття є суб’єктивний образ об’єктивного світу», де термін «образ» рівнозначний терміну «віддзеркалення». Ця формула вказує на вторинність відчуттів по відношенню до наведених у ньому об’єктів і на наявність у відчуттях суб’єктивних моментів. Точніше буде її розуміти так: відчуття об’єктивні за змістом, але суб’єктивні за формою. Однак внаслідок своєї широти фейербахіанского визначення дало відомий простір для інших варіантів вирішення питання про відчуття. Це особливо стосується тих видів відчуттів, в яких суб’єктивний момент (наприклад, відчуття кольору, смаку, запаху) виражений сильніше, ніж, приміром, при зоровому сприйнятті геометричних форм предметів. Труднощі, пов’язані з поясненням цих відчуттів, часом ведуть до поступок агностицизму.

Практика доводить, що відчуття є відображення, копії, знімки об’єктів. Людина не змогла б навіть біологічно пристосуватися до речової середовищі, якщо б його відчуття не давали йому об’єктивно-правильного уявлення про неї.

Світ пізнається через відчуття, а вони природою обмежені, отже, наше пізнання має природні межі - так стверджують агностики. Це помилковий в своїй основі висновок. Якщо ми знаємо про обмеженість органів чуття, то тим самим уже знаємо, що існують такі явища зовнішнього світу, які наші органи чуття не сприймають, тобто наше знання обмеженості органів чуття виступає як пряме свідчення того, що людина здатна вийти за межі даного у відчуттях, причому настільки, що здатен пояснити походження і органів чуття, і причини їх обмеженості, і механізм отримання відчуттів. «У людини як раз стільки органів чуття, скільки саме необхідно, щоб сприймати світ у його цілісності, в його сукупності», - зазначав Л. Фейєрбах. І додаткові органи чуття і в кількістю, і в якісному відношенні не підсилили б відбивні здібності людини, якщо його розглядати не тільки як біологічна істота. Людина може пізнавати невидиме, нечутне і т.п., по-перше, тому що існує об’єктивна зв’язок між явищами, доступними органами почуттів, і явищами, для них недоступними; по-друге, людина може пізнавати предмети і явища, недоступні чуттєвому сприйняттю, завдяки взаємозв’язку почуттів і розуму, по-третє - завдяки взаємозв’язку почуттів і розуму з практикою.[5, 7]

Наукове пізнання - це форма процесу пізнання, головною функцією якого є вироблення й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Передусім у структурі наукового пізнання відокремлюються емпіричний і теоретичний рівні. У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне - про його сутність. Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.

Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Наукове пізнання виконує функції опису, пояснення, розуміння, передбачення.[4]