Модуль ііі. Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного.

Лекція І. Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХст.)

План:

1. Соціальна структура і соціальні відносини в українському суспільстві в період княжої доби, великолитовського панування.

2. Виникнення козацтва і становлення нової української соціальної структури (ІІ пол. XVI – кінець XVIIIст.)

3. Соціальна модернізація України в складі Російської та Австро-Угорської імперій в кінці XVIII – ХІХст.

Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.

Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.

Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.

Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.

Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).

Із запровадженням християнства з’явилась нова верства суспільства – духовенство. На чолі церкви стояв митрополит Київський, у великих містах були єпископи, які вирішували справи своїх єпархій. Ці служителі культу володіли землями, містами й селами. Церква мала власне військо, суд і законодавство. Отже, теж була великим феодальним власником. Духовенство, що поділялось на “чорне” і “біле”, формувалося з різних верств населення. “Чорне” духовенство – це ченці і черниці, складалося із представників вищої верстви населення – князів, членів їх родин, бояр. Серед “білого” духовенства особливе місце займали митрополит, єпископи, архімандрити.

Величезну більшість населення в Давньоруській державі становили селяни – смерди. Вони володіли власним сільським господарством: полем, двором, худобою, проживали в князівських селах. Смерди сплачували певні податки на користь держави, відбували військову повинність із власною зброєю і кіньми. Але вже в ХІІст. вони поступово потрапляють в залежність від феодалів внаслідок активного поширення боярського землеволодіння. Смерди почали відбувати і відробіткову та натуральну земельну ренту.

Існувала на Русі досить чисельна група напіввільних людей – “закупів”, які попали в залежність від феодала через неповернення позики. Тимчасова залежність для них часто ставала постійною, хоч давньоруське право це забороняло. Те ж траплялося з рядовичами, неспроможними виконати певні угоди – ряди. Невільні люди називалися челяддю, або холопами. За “Руською Правдою” Ярослава Мудрого челядь або холопство – це категорія населення, яка перебували в повній залежності від свого господаря. До неї належали селяни, які втратили своє майно, були продані феодалові при свідках, полонені на війні, втікачі – закупи. Холоп не мав власності, ні двора, ні майна, був бесправним.

Окрему групу становили ізгої, які в силу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не прилаштувалися до іншої.

Питання щодо існування на Русів рабів є суперечливим. Рабів-військовополонених відпускали за викуп, інших полонених продавали на невільничих ринках за межами держави, як прибутковий товар, а часто робили їх членами сім’ї. В цілому ж рабство не набуло поширення в Давньоруській державі.

Окрему категорію складало населення міст. В Київській Русі їх нараховувалось до 300 і в них мешкало близько 15% всієї людності держави. В містах проживали заможні громадяни (міська аристократія), міські низи та чернь. Аристократію представляли князі, вище духовенство, бояри, які, здаючи свою землю в найм селянам, мешкали в містах. Домінуюче становище в громадському житті міста займали великі купці, що вели міжнародну торгівлю і вступали в родинні зв’язки з боярами, а також реміснича, фінансова та чиновницька еліта – міський патриціат, який потупово прибрав до своїх рук економічні важелі. До міських низів або “молодших людей” належало рядове духовенство, дрібні купці, крамарі, висококваліфіковані ремісники. На найнижчому щаблі соціальної ієрархії міст стояла “чернь” – люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.

Міське населення в абсолютній більшості було вільним. “Молодші люди” сплачували податки до скарбниці, а звільнені від податків повинні були певну кількість днів відпрацьовувати на будівництві або відбудові міських укріплень. Громадські будівлі, мости, дороги, тротуари, церкви споруджувалися на кошти городян.

В розвитку соціальних відносин князівської єпохи характерною рисою є те, що сила бояр найбільше зростала за рахунок решти населення. До їх рук потрапляло все більше землі, посилювався їх вплив в торгівлі, вони мали главенство у війську і адміністрації. Зменшувалось число вільних селян, а зростала маса закупів, ізгоїв та інших категорій залежних людей. Вже у другій половині ХІст. починаються масові нарікання на економічний тиск з боку боярства. Повстання 1068 і 1113 років в Києві були проявами невдоволення селян і інших представників соціальних низів, які намагалися скинути з себе наростаючий боярський гніт.

Отже, на основі аналізу соціальної структури і суспільних відносин можна виокремити у складі населення Київської Русі певні суспільні верстви, класи. Вільні громадяни поділялись на 3 головні категорії: бояр, городян, смердів (селяни). Була ще і четверта – люди церковні, або духовенство. Поруч з вільними людьми існували напіввільні закупи, рядовичі, і невільні – челядь, холопи. Всі ці категорії не були цілком замкненими, мала місце можливість переходу з однієї верстви населення до іншої.

Суттєву роль в житті українського народу відіграло Галицько-Волинське князівство (1199 – 1340рр.). Розглянемо коротко його суспільну організацію, соціальну структуру.

В князівстві збереглась ієрархічна піраміда Київської Русі, але вона мала і ряд відмінностей. Особливістю політичного життя був значний вплив боярства, яке формувалося не з представників князівської дружини, а з місцевої родоплемінної знаті. Саме старе боярство – “мужі галицькі” – було могутньою економічною та політичною верствою класу феодалів, оскільки мало величезні землеволодіння, що формувалися переважно за рахунок захоплення більшості общинних земель. В боротьбі за свої владні інтереси князі залучали на свій бік місцеву боярську верхівку, надаючи їй посади, а головне, маєтки, які стали основою зміцненні боярських родів. У багатьох бояр були власні військові дружини, тому вони негативно сприймали втручання у їх внутрішні справи князівської влади, міст. Склад боярства поповнювали регіональні збіднілі князі, дружинники, вихідці з інших верств суспільства.

Часто великі бояри вважали вигідним для себе іноземне покровительство, виходячи з того, що правителям-чужинцям важче буде домагатися підтримки більшості населення і це змушуватиме їх надавати привілеї боярам, як головній своїй опорі. Роль покровителів бояри відводили угорським чи польським королям. Саме тому боротьба князів Данила і Василька проти бояр за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність.

Перемогу обом Романовичам забезпечили міські купці, ремісники, селяни-общинники, іноземні поселенці таких великих міст, як Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Брест, Холм, Перемишль (німці, вірмени та ін.), які були прихильниками міцної князівської влади, а не боярського свавілля. Підтримала Романовичів і частина дрібніших бояр, яка розраховувала на покровительство “служебних князів”, залежала чи від великого князя, чи від впливових бояр. Їхні маєтки формувались саме із князівсько-великобоярських пожалувань, а також конфіскованих та перерозподільних феодальних угідь. “Служебні князі” нерідко і самочинно відбирали общинні землі, а також часто отримували земельні наділи як винагороду за службу під час успішних військових походів. Саме вони поставляли великому князеві феодальне ополчення, що складалися з їхніх залежних селян – смердів. Тому ця найчисельніша селянська маса була головною опорою бояр у протистоянні князеві, постійно перебуваючи під впливом і в економічній залежності від боярства.

Становище смердів у Галицько-Волинській державі нічим не відрізнялось від їх становища у Київській Русі, а ось холопство не набуло тут значного поширення, бо на відміну від общинних господарств на Русі, у галицького-волинських землях переважав індивідуальний характер господарювання. Тому холопа вигідніше було садити на клаптик поля, ніж використовувати на примусовій роботі в господарстві феодала.

Розвиток ремесел і торгівлі вносить деякі зміни в соціальну структуру міського населення. Торгівельно-реміснича верхівка складала міський патриціат. Виникли купецькі об’єднання, ремісничі корпорації – “ряди”, “сотні”, “братства”, основані на цехових інтересах. Міські низи – робітні люди, підмайстри, обслуга – перебували на найнижчому щаблі соціальної структури міста.

Верховним правителем був великий князь. Рамки його влади і компетенції були чітко окреслені, залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Однак через те, що галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори і широкої економічної бази, вплив боярства поширювався навіть на князівський престол. Мали місце випадки, коли бояри запрошували чи усували князів, не зупиняючись і перед їх фізичним знищенням.

Суттєво відрізнялось за своїм ладом від Київської Русі Велике Литовське князівство, яке, поставши в середині XІІІ ст., приєднало до себе протягом ХІV ст. половину території Київської держави.

На першому етапі експансії литовські правителі – князі декларували непорушність ладу, збереження місцевих установ і звичаїв людності, керівного місця руської знаті. “Старого не змінювати, а нового не впроваджувати” – під таким гаслом вони завойовували руські землі.

Місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. З ХVІ ст. на українських землях діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права. Не зважаючи на те, що власне литовські землі становили 1/10 всієї держави, литовці не асимілювалися у східно-слов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Починаючи з ІІ пол. ХV ст. на українських землях було усунуто залишки старого удільного ладу, князівства очолили не українські князі, а литовські намісники. Всі важелі управління, як зовнішньої, так і внутрішньої політики, сходилися в руках Великого князя Литовського. При Великому князеві поступово сформувався постійний орган – Пани-Рада, куди входили князі, намісники, двірцеві урядовці, земські достойники, католицькі служителі. Особливе місце в державі належало військовій службі, бо одним з основних зовнішньополітичних завдань Великого князівства Литовського була боротьба з Золтою Ордою, турками та татарами.

Негативні наслідки для соціального розвитку українських земель мали Польсько-Литовські унії: 1385р. – Кревська унія, після якої католицтво стає єдиною релігією для населення Литви за розпорядженням князя Ягайла; 1413р. – Городельська унія, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежною Литвою, литовські феодали-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою, дістали право брати участь у великокняжій раді, а православне населення обмежувалось в участі у державному управлінні, українські землі роздавалися католицькій церкві, а на території Литви вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу: воєводства, повіти. Воєвод призначав Великий князь, а намісників повітів – старост обирала шляхта, князь лише затверджував їх. Отже, у другій пол. ХV ст. зникають залишки удільного ладу.

Великий вплив на цей процес мала Люблінська унія 1569р., результатом якої стало утворення єдиної держави шляхом об’єднання Литви і Польщі у Річ Посполиту. Українські землі отримали нового володаря в особі польських магнатів і шляхти. Який же був вплив Люблінської унії на становище українського народу? Після її прийняття все життя українців, як писав М.Грушевський, ополячено, надламано на полський лад. Князі й бояри, що мали великий вплив і тримали в руках всю владу на місцях, були зрівняні в правах з польською шляхтою. Шляхетський стан у Польщі у ІІ пол. ХVІ ст. зайняв провідне становище у державі, у своїх руках тримав законодавство, обмежував владу короля.

Українська шляхта, хоч формально мала ті ж самі права, як і польська, однак не отримувала високих посад, терпіла релігійні переслідування. Саме тому в боротьбі проти магнатів вона виступала на боці українських селян і козаків. Шляхта не була однорідною: вищий щабель в її ієрархічній структурі займали князі, наступний – пани, далі йшла середня і дрібна шляхта.

Отже, родова українська знать, аристократія склали українську шляхту, еліту, верхівку суспільства, яка протягом тривалого часу була виразником і захисником національних інтересів українського люду. До неї належали князі, бояри – лицарі, представники яких здійснювали державне керівництво, сприяли розвиткові культури та освіти, підтримували церкву і національну самобутність українців.

Найбільшу владу мали князі, навіть коли вже долю України вирішувала Литва чи Польша. Відомі українські княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких та ін. залишали за собою право місцевого врядування, мали реальну владу на місцях. В їх маєтностях діяло княже право з власними податками і судом, була митна система і військо, на них покладалась відповідальність за людність, яка там проживала.

Пани – це теж вища верства українського суспільства. Слово “пан” означало своєрідний титул. Головною ознакою пана було те, що він володів власною, хоч і не великою, з діда-прадіда вотчинною землею. Спадковість їм було гарантовано. Численною була і верства лицарів – бояр, що мали маєтки, надані Великим князем за військову службу ще від часу Київської Русі.

Дрібну і середню шляхту складали військові, які були на службі у князів, куди потрапляли вихідці з різних верств населення (селяни, городяни), які виконували військові обоав’язки.

Вся шляхта прагнула виділитися в суспільстві, мати власні станові права і привілеї. Три редакції Литовського статуту (1529, 1566 та 1588рр.) відобразили це в гарантіях шляхті: її не можна карати без суду, не можна в неї забирати землю “без вини”, гарантувалося зрівняння в правах боярства – шляхти з аристократичною князівсько-магнатською верхівко.

Польські магнати і шляхта, разом з польським духовенством і, головне, з ієзуїтами, намагалася розкласти провідні класи українського народу – денаціоналізувати і ополячити українських панів, ослабити городян та православну церкву.

Польська влада особливо дбала про те, щоб перетягти на свій бік аристократичну верхівку – українських панів. Патріотизм аристократії був тісно пов’язаний із державною службою, а коли велика Литва стала частиною Речі Посполитої, то нові покоління української аристократії швидко забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, яка обіцяла знатність і гідність. Особливо велику роль в полонізації відігравала католицька церква. Навіть рід Острозьких, що були захисниками православ’я, не зміг їй протистояти: син і наступник князя Костянтина Януш відрікся від своєї церкви, а онука Анна в Острозі заснувала ієзуїтську колегію. Таким же шляхом ренегатства пішли майже всі панські роди України – руські князі Слуцькі, Заславські, Вишневецькі, Чорторийські, Семашки, Гулевичі, Калиновські та ін. Таким чином, український народ фактично втратив свою провідну верству і вже пізніше, в часи Гетьманщини, змушений був наново творити собі свій авангард.

Нищівній хвилі польських впливів чинила опір дрібна незаможна шляхта, яка знаходилася в регіонах, віддалених від осередків польської культури. Саме цей прошарок українського народу заступався і за свою релігію, свої соціальні права, подаючи голос в сеймах і перед королем, інколи виступаючи в опозиції до влади.

Слід відзначити і опозицію українського духовенства в цей період. Під владою Польщі були втрачені його привілеї і нависла небезпека повного знищення, хоч грамотами 1569 року православному духовенству були обіцяні рівні з католиками права. Тому церква змушена була наблизитись до народу і зайнятися не лише духовним життям, а й світськими потребами. Під її опікою стали гуртуватися братства, школи, шпиталі, розвивалось писемництво і мистецтво.

Однак дезорганізація католиками православної церкви, деградація її церковних ієрархів не давали можливості православній церкві бути гарантом збереження національних традицій. Саме тому перед православними постала дилема: або зберегти церкву і втратити національні традиції, або реформувати її і врятувати самобутність. Берестейська унія 1596 року “вирішила” це питання – з’явилась греко-католицька церква, яка об’єднала українську православну та католицьку церкви. Католицька верхівка розглядала нову церкву як засіб посилення власного впливу. Більшість вищої православної ієрархії – митрополит і єпископи – перейшли до греко-католицької церкви. Проте більшість українського населення залишилась вірною православній вірі. Це і обумовило розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви. Вже в 1620р. за сприяння запорозького козацтва була поновлена православна церковна ієрархія: під захистом козаків Єрусалимський патріарх Феофан прибув до України, де висвятив Київського митрополита і кількох єпископів. Велика роль у відродженні української православної церкви належала Петру Могилі – відомому церковному і громадському діячеві, який домігся від королівської влади визнання права православних мати свого митрополита і єпископів, обмеження прав магнатів втручатися в церковні справи на території своїх маєтків, запровадження у богослужінні української мови, повернення майна й земель православній церкві, відновлення освіти духовенства – з 1632р. почала діяти Києво-Братська колегія, яку в 1701р. гетьман Іван Мазепа перетворив на Києво-Могилянську акалемію.

Поруч із шляхтою формується і міщанство як окрема верства населення, якої не знала Київська Русь, хоч міське життя в ній було досить розвиненим. Ще за часів Галицько-Волинського князівства влада розуміла значення міст для розвитку промисловості й торгівлі, тож сприяла залюдненню їх чужоземними колоністами, серед яких переважали німці. В XV-XVI ст. українські міста стали самостійними чинниками соціально-економічного життя завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке або Магдебурзьке право. Володимир-Волинський, Львів, Кам’янець, Берестя отримали це право ще у ХІVст. Литовські князі і надалі продовжували надавати його українським містам, які ставали незалежними від державної адміністрації, самі вирішували свої внутрішні справи.

Менші міста і містечка підлягали своїм панам, але міщани самі обирали старшин. Центральною постаттю в містах були виборні бургомістри і ратмани, які стояли на чолі міської управи, а на чолі суду – війт і лавники. Великі князі Литовські зобов’язували міста тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу.

В Речі Посполитій владу в містах захоплював міський патриціат, міські багатії. Вільне виборче право майже скрізь було скасоване. Купці – багатії шляхом кооптації потрапляли до органів міської влади і суду. На міста було накладено великі податки.

Зазнало еволюції і українське селянство. Із тих його категорій, які були на Русі, саме невільники і наближалися до становища вільних селян протягом XIVст. В 1588р. було здійснено переведення всієї челяді на селянські землі.

Вільні селяни ділились на 3 групи:

1) люди тяглі або робітні, що сиділи на панській землі, платили “обробок”, виконували різні роботи в полі, а також державні повинності – ремонт доріг, мостів, охорона, підвідна повинність.

2) данники або чиншові селяни, які платили натурою певну данину з свого господарства – “дворища” – медом, шкірами дичі, худобою, прядивом, воском.

3) службові селяни або слуги ратні, які відбували службу, пов’язану з охороною кордонів держави або замків, різні сільські ремісники – конюхи, пастухи, пасічники тощо.

Всі ці групи згодом взаємно зблизилися, бо польські пани почали вимагати від усіх селян рівної данини, робіт, служби. Закон 1573р. встановив повну владу панів над селянами. З’явився єдиний клас – кріпаки, а обов’язкові селянські роботи називали панщиною. В XVст. панщина сягала 14 днів на рік, в ІІ пол. XVIст. вже 2 дні на тиждень, а в деяких містах і 3 дні або щоденно до півдня. Селяни втратили право державного суду (це право мав тепер лише пан), право на землю, бо польське право (1557р.) визначало землеволодіння лише за князями, шляхтою та церквою. Заборонялося селянам (з 1505р.) і переселятися, щоб панські землі не пустіли. Це була втрата селянами особистої свободи. З’явився уже і сільський пролетаріат – так звані гільтаї, що наймалися на різні роботи та на промисли.

Таким чином, шляхта, панство збагачувались за рахунок селянства, яке вже перестало бути однорідною верствою населення, в основному вільною, а перетворилося на клас поневолених і само себе повинно було боронити від експлуататорів.

В протистоянні польському поневоленню, а також турецько-татарськими набігами на українській землі постало нове соціальне явище – козацтво.

Поява та формування козацької верстви – історично об’єктивний процес, зумовлений і певними ключовими факторами: посиленням феодальної експлуатації і юридичним оформленням кріпосної залежності (за третім Литовським статутом), господарським освоєнням та колонізацією земель Дикого поля; наростанням релігійного та національного гніту; нагальною потребою захисту від турків і татар.

Колискою козацтва стали землі Поділля та Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами, але містили і смерельну загрозу через щорічні вторгнення татарських орд.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні було селянство, а також міщанство. Степ інколи приваблював і бояр, і навіть князів-магнатів, які шукали пригод у його стихії. Початок козацтва як окремої верстви населення, за даними зарубіжних авторів, припадає на ХІVст., коли енергійні і сміливі люди вирушали в степ, “на уходи”, об’єднувалися у групи, спільно полювали, часто стаючи загрозою для татар. З часом вони почали осідати на постійне життя в Дикому полі. Багата здобич, а головне вільне життя мали для них особливу привабливість. Слід відзначити, що на початку свого існування, з кінця ХVст. до серединиХVІст., українське козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. ВХVІст. починається об’єднання їх у нову суспільну організацію – козацьку громаду.

Козацькі села та хутори відрізнялись значним благополуччям в порівнянні з убогими селами панських підданих: вільні люди значно більше зацікавлені в розвитку свого господарства. Козаки мужньо відстоювали свою свободу і право на землю, однак витримати натиск польського панства не змогли. Магнатсько-шляхетська колонізація поширювалась і швидко досягла Канева та Черкас, де сформувався козацький устрій.

Як окрема нова верства, козацтво виробило власну організацію, яка найповніше відповідала національному характеру українців і потребам часу. Козаки об’єднувались у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на козацькій раді. Тут же обирали старшину, отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Але поступово влада почала переходити до рук заможних козаків – гніздюків, які зосереджували в своїх руках землі, пасіки, хутори – “зимівники”, худобу, використовуючи працю бідних козаків – голоти, полонених.

В ХVІст. починається формування козацької військової організації.Одним з перших у 1540-х рр. князь Дмитро Вишневецький об’єднав розпорошені групи козаків і на о.Хортиця почав будувати фортецю. З його смертю козацька організація не розпалась, а на Дніпровських порогах ця фортеця започаткувала Запорозьку Січ. За часів її існування (1556-1775рр.) Січ руйнувалась та відроджувалась 8 разів. Там були люди з усіх станів населення, різних націй, але всі християни з рівними правами і знанням української мови. З політичної точки зору Запорозька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Але специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.

Ведучи боротьбу з чужоземними загарбниками, Січ мала струнку військову організацію, в якій діяла залізна дисципліна. Внутрішнє життя на Січі будувалося на основі демократичних відносин: кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”. Загалом Військо Запорозьке можна поділити на січових козаків – нежонатих, загартованих боях, саме вони становили цвіт Війська Запорозького і називалися товариством або лицарством, і волосних – сімейних козаків, які жили більший час за межами Січі, займалися також землеробством, промислами, торгівлею. Запорозьке козацтво очолював кошовий отамин. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. На основі загального виборчого права козаки обирали полковників, сотників, осавулів і кошового отамана. Спільним у козаків було господарство, самі себе вони забезпечували їжею, зброєю, мали свій власний флот.

Своєрідною була правова система Січі. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський Статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади, козаки мали своє власне, неписане козацьке право, яке складалось із суми правових звичаїв, що сформувалися у сфері спільних козацьких стосунків. Це право визначало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань та ін. Запорожці вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польші політику, формували власні зовнішні відносини: укладали договори з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією, здійснювали вдалі походи в Молдавію, Туреччину, Крим, що викликало скарги та погрози з боку турків і татар на адресу польського короля, а також ширило славу козаків у Європі.

Усвідомлюючи, що на Запорожжі зростає антипод Речі Посполитій, польські власті вирішили розчленити єдину козацьку організацію і використати в своїх цілях її військову майстерність. У 1572 році з’явився “реєстр” – найманий загін з 300 козаків, які перебували на службі у польського уряду і знаходилися на державному утриманні. Згодом це число досягло 1000 осіб, зростали їх права та привілеї. Реєстрові козаки звільнялись від податків і різних поборів, отримували землю на правах рангового володіння, ставали незалежними від місцевої адміністрації, мали судовий імунітет, платню отримували з польської казни, мали свого “старшого”, призаченого урядом. Козацька старшина отримала знаки влади – клейноди, була визначена і територія перебування: від Чигирина до Трахтемирова. На самій Січі була постійна залога реєстрового війська. Реєстр поглибив козацьку диференціацію, адже на цей час з’явились заможні козаки, що володіли човнами, знаряддями виробництва.

Реєстрові козаки все частіше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм, їхніми руками польський уряд придушував виступи запорожців. Однак під час повстань реєстрові козаки, які зазнавали утисків від шляхти, нерідко приєднувалися до нереєстровців та народних мас.

На початку ХVІІ ст. козаки жили під керівництвом виборної старшини, ігноруючи польську владу. “Ані магістратів по містах, ані старост, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановлюють, урядовців… не визнають, в державі другу державу заводять”, – писав польський король у своєму посланні – інструкції для сейму. Це свідчить, що польським властям не вдавалось підкорити Запорожжя, яке протягом свого існування виступало активним учасником національно-визвольної боротьби і оборонцем свого народу від гніту Речі Посполитої, посягань турків і татар. Саме на основі Запорізької Січі під час загальнонародної боротьби з панською Польщею у 1648-1654рр. Богдан Хмельницький зміг розбудувати українську гетьманську державу, яка проіснувала до 1764 р. під назвою Військо Запорозьке або Гетьманщина.

На її території населення ділилось на кілька станів, які мали своє самоуправління. Так, селяни виковали господарську повинність, тобто були підданими власника землі, але мали свою управу і свій суд – т. зв. копний суд. Міщани розділялись на дві частини: одна проживала в містах, на які поширювалася дія Магдебурзького права і мала навіть свій магістрат і суд, друга частина не підпадала під це право і підлягала козацькій, тобто державній юрисдикції. Селяни і міщяни платили податки державі. Існувало право переходу селян і міщан в козаки і навпаки. Окремим станом було духовенство, яке мало самоуправління і суд. Шляхта переважно злилася із старшинською козацькою верствою. Всі разом ці стани підлягали уряду на чолі з гетьманом, який у військовий час був головнокомандуючим армією, а в мирний – повновладним главою держави.

Основною суспільною верствою, якій належала влада в Гетьманщині, були козаки – військовий стан, члени якого в мирний час займались землеробством, були землевласниками, інколи їх цікавили промисли.

Всі посади в гетьманській державі були виборні: селяни вибирали своїх старшин і членів копного суду, те ж саме стосувалося міщанства і козацтва. Духовенство також обиралося, зокрема священники приходів. Виборними були посади сотників, полковників, гетьмана, а також ті, що належали до генеральної старшини. Генеральна старшина складалася із перших осіб при гетьмані – генерального обозного, судді, писаря (фактично міністр-канцлера), хорунжого, осавула та інш.

Держава Б.Хмельницького жила у відповідності з Литовським статутом. За ним судилися козаки, а міщани – за Магдебурзьким правом. Разом з тим існувало звичаєве право.

На зразок віче для вирішення загальнодержавних питань збиралась козацька рада, яка була 2-х різновидів: старшинська та чорна. Чорна рада вирішувала стратегічні загальні питання, а старшинська – більш локальні, а згодом почала брати на себе і функції чорної ради. Так, чорна рада мала право обирати гетьмана, але вже І.Виговського, Я.Сомка обирала старшинська рада і тому частина козаків вважала цих гетьманів незаконними.

Старшинська рада могла мати вужчий чи ширший склад залежно від того, чи брали в ній участь полковники та сотники разом із генеральною старшиною. З часом козацька старшина перетворюється, як правляча еліта, на окремий суспільний стан: має рангові маєтності, вирішує основні державні питання, виконує адміністративну і судову функції. До цього стану входила шляхта. Саме в часи І.Виговського з’явилась тенденція переростання козацької старшини у шляхту, проти чого протестував козацький загал: в його окремих колах висувалась ідея перетворення на шляхетство всього козацького стану. Наприкінці існування Гетьманщини в складі Російської імперії, за К.Розумовського, процес переходу козацької старшини у російське дворянство набув масового характеру.

Отже, національно-визвольна війна середини XVIIст.спричинила суттєві зміни в соціально-національній структурі населення України. Створювалось фактично нове українське суспільство. Місце польських панів і шляхти намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, православне духовенство. Соціальною опорою в державі стала козацька старшина, яка поступово перетворилася на окремий стан. Вона формувалася з різних верств населення, але головним її джерелом було козацтво. Саме з цього стану походила більшість полковників, сотників, осавулів.

Загальна кількість старшини в Гетьманщині становила понад 500 осіб. Це хоч і невелика, але мобільна політична сила, яка прагнула юридично виділятися з маси населення. Цей процес мав місце вже після смерті Б.Хмельницького, був суперечливим, досить повільним, але прогресуючим. Так, в Березневих статтях 1654р. право володіння маєтностями надавалося лише гетьманові, а в наступних угодах – усій старшині. До 80-х рр. ХVІІст. звільнення своїх маєтностей від державних податків отримували окремі полковники і генеральні старшини, а в 1687р. в Коломацьких статтях, укладених між Петром І і гетьманом І.Мазепою, був записаний пункт про звільнення від податків всієї вищої козацької старшини. Поступово вона дістала широку можливість для подальшого економічного відособлення від основної маси населення, а в політично-адміністративному праві та судочинстві домагалася зрівняння в правах з російським дворянством, що було остаточно досягнуто в часи правління Катерини ІІ, яка остаточно знищила Гетьманщину.

Існувала в Гетьманській державі і українська шляхта, яка взяла участь у боротьбі з Польщею на боці сил Б.Хмельницького, прагнучи зайняти провідне місце в Україні. Але цього не сталося, бо козацька старщина, прибравши владу до своїх рук, не збиралася ні з ким її ділити. Мала місце спроба шляхти за спиною Б.Хмельницького через російського посла Бутурліна домогтися собі особливих прав – “бути знатною між козаками і судитись за своїми правами”, і щоб лише з неї призначались вищі урядовці. Отримавши відмову, українська шляхта почала завойовувати привілейоване становище в суспільстві через старшинські посади. З шляхти походили Павло Тетеря, Антон Жданович, Григорій Гуляницький і інші полковники. Поступово шляхта розчинилася в масі козацької старшини і заможного козацтва, складаючи панівну верству населення. Старшинська адміністрація почала поступово звільняти маєтки шляхти від сплати державних податків, а їх підданих залучати до виконання різних повинностей.

Привілейованим станом в суспільстві стало і православне духовенство, яке раніше жорстоко переслідувалось польською владою. Саме гетьманська адміністрація, враховуючи необхідність соціального спокою та потребу в ідеологічній силі, яка б обгрунтувала право держави на існування і вела боротьбу з впливом католицизму, активно підтримувала намагання духовенства зайняти провідне місце в суспільстві. Спочатку влада захищала інтереси монастирів, а згодом надала привілеї і загалом духовенству, як визнаному стану. Зміцнення власного становища в суспільстві дало можливість духовенству протистояти тривалий час (до 1687р.) спробам Московського патріархату підкорити собі Київську митрополію, яка з давніх часів підлягала Константинопольському патріархові (з часу прийняття християнства на Русі).

Селянство в ході війни з поляками позбулося панщини, платило лише податки, завоювало особисту свободу й право земельної власності. Гетьмансько-старшинська адміністрація визнала право селян вільно розпоряджатися землею. Селяни в козацькій державі мали право брати землю в оренду, що дало змогу закласти фермерську систему господарювання. Зникли магнатські латифундії, головне місце зайняло дрібне козацьке землеволодіння. Зростання хліборобства, скотарства, дрібної промисловості і торгівлі забезпечили населенню значний добробут. Тривалий час селянство залишалось вільним станом завдяки здобутій в боях свободі і самовільно покозачувалось – переходило до стану козаків. Починаючи з 90-х рр. ХVІІст. під тиском особистих інтересів козацької старшини, шляхти й монастирів, селянський стан знову почав збільшуватись. Поверталися старі порядки, багато вільного населення ставало залежним, хоч не існувало юридичних документів, де б запроваджувалась кріпосна залежність селян. Ще за Глухівськими статтями 1669р. обмежувалась особиста свобода селян, вони потрапляли в судову залежність від власників, які отримували маєтності від царського уряду (монастирі і козацька старшина). Особливістю соціальних відносин ставало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру або так зване повторне закріпачення селянства. Заборона продавати наділи стороннім особам без згоди власника села, конфіскація у порушників врожаю, землі, заборона продавати залишені землі призвели до запровадження в кінці ХVІІст. одно-дводенної панщини. Це і започаткувало тенденцію переростання соціальної залежності селян в залежність кріпацьку. Але через збереження здобутків визвольної війни, складність політичної обстановки, розгортання процесу формування великого землеволодіння козацької старшини, шляхти, монастирів законодавчо кріпацтво не було утверджене.

Чисельним станом було козацтво. Його права і вольності були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Козаки несли військову службу, за що мали право власності на землю, звільнялись від загальних повинностей і поборів, їм були надані пільги в торгівельно-промисловій діяльності. Судити їх могли лише козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок.

Спочатку доступ до війська Гетьманської держави був вільним для всіх, але згодом заможні козаки зажадали створити привілейований козацький клас на зразок шляхти в Польщі, взяти керівництво в Гетьманщині в свої руки. Б.Хмельницький, який належав до заможних козаків, стримував надмірні апетити старшини, цінував приплив до війська народних мас.

Починаючи з 90-х років ХVІІст., коли влада козацької старшини зміцніла, кількість козаків почала різко зменшуватись. В 1698р. спеціальним універсалом гетьманський уряд наказав полковникам поділити усіх козаків на тих, хто ніс військову службу – виборних і підпомічників, які допомагали першим при спорядженні на службу. Почалось оподаткування тієї частини козаків, яка не могла відбувати військову повинність. Слід сказати, що у 1699р. польський уряд ліквідував як стан правобережне козацтво, а ліквідацію лівобережного здійснила Катерина ІІ в останній чверті ХVІІст.

Чисельним було і міщанство. В Наддніпрянщині здавна існувало багато укріплених містечок і до цього стану приставав кожний, хто не хотів йти у військо, а бажав бути вільним громадянином. Міщани звільнялись з-під влади магнатів і шляхти, послабився податковий тиск на них, підтверджувалися колишні права і привілеї міщан. Це був важливий мотив переходу селянства до стану міщан.

Долаючи натиск козацької старшини, міщани зберегли за собою політичні права, економічні привілеї і своє самоуправління, однак їм довелось брати участь в утриманні гетьманської та міської адміністрації, сплачувати торгівельне мито тощо. В залежності від майнового становища міщани поділялись на 3 соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники і торгівці), міські низи (незаможні ремісники і торгівці). Між ними не існувало бар’єрів, кожен міг переходити з однієї в іншу групу.

Еволюція соціальної структури України у ХVІІІст. привела до зростання напруги в суспільстві, народні маси, у свідомості яких жили традиції козацької волі, не бажали терпіти нову панщину, а панами-гнобителями вважали не лише магнатів, орендарів, а уніатське духовенство, яке в Речі Посполитій все активніше намагалося повернути православних на унію за допомогою польських військ.

Виявом протесту трудового люду – незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, фільварків, а також міщан, дрібної шляхти та нижчого духовенства, – стала гайдамаччина. Повстання, яке почалося на Київщині, а далі перекинулося на Поділля, частину Волині в 1734, 1750 і 1768р., набуло підтримки широких верств українського населення. Найвищою точкою цього руху була Коліївщина, коли в 1768р. повстанці, здобувши м.Умань, запровадили на Уманщині козацький лад, поділивши її на сотні. Своїх ватажків – запорожця Максима Залізняка та сотника Івана Гонту обрали на керівні посади: першого гетьманом, другого – уманським полковником. Однак за допомогою регулярного російського війська, яке прийшло з Лівобережжя, поляки жорстоко розправилися з повстанцями.

Гайдамаччина, як форма активного протесту проти несправедливих умов суспільного ладу, мала місце і в Галичині та на Буковині. Незадоволення народних мас своїм соціально-економічним становищем і пошук якогось виходу вилились тут у рух опришків під проводом одного з найвідоміших революційних ватажків – Олекси Довбуша (загинув 1745р.). Боротьба опришків тривала до самого переходу Галичини під владу Австрії.

Відомо, що ні гайдамаччина, ні опришківство не мали вирішального впливу на зміни в долі українського народу під владою Польщі. Ця держава почала занепадати через внутрішню анархію вже в середині ХVІІІст. Її долю вирішили держави-сусіди: Прусія, Австрія і Росія, скориставшись переслідуванням польськими властями протестантів і правослаівних. В результаті трьох поділів Річ Посполита як держава перестала існувати. Кримське ханство у 80-х роках ХVІІІст. також увійшло до складу Російської імперії.

Отже, дві імперії, Російська та Австрійська, захопили всі етнічні українські землі, що опинилися у новій політичній конфігурації. Україна знову входила у смугу бездержавності і повинна була пристосовуватись до тих життєвих норм, які накинули їй імперії. А це відбилося на соціальній структурі і на соціальних відносинах.

Сподівання селянства, що перехід під владу православної Росії принесе йому полегшення в політичному і соціально-економічному становищі, виявилися марними. Крім ліквідації загрози навернення до католицизму чи греко-католицизму, давнішні порядки не змінювалися, російський уряд підтвердив права польських панів і навіть розширив їх.

Втрата національної державності призвела до встановлення на українських землях соціального устрою тих імперій, у складі яких вони опинились. Самобутній соціальний устрій, якій чітко окреслився в часи Гетьманщини, не мав перспектив для розвитку через свою специфіку, несумісну з імперськими владними традиціями, тож неминуче повинен був еволюціонувати в тому ж напрямку, що й російське та австрійське суспільства.

Верхівка козацької старшини, щоб утриматися при владі та зберегти нажите багатство, почала масово відмовлятися від національної культури і русифікуватися. На кінець ХVІІІст. старшина фактично витіснила рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих првілеїв для себе. І це їй вдалося. У 1785 році Катерина ІІ видала “Жалувану грамоту дворянству”, за якою давня шляхта і козацька старшина отримували дворянські права та привілеї, звільнялися від обов’язкової державної служби, мали різні соціально-екномічні вигоди, а також право з’їжджатись на збори під проводом виборних маршалів.

Невпинно погіршувалось становище рядових козаків і селян. Справжнім лихом став обов’язок козацтва виконувати важкі роботи далеко від батьківщини – копати канали, зводити фортеці, будувати нову імперську столицю. Десятки тисяч козаків і селян не повернулися додому, гинули через неприйнятні умови життя і праці. Козацькі загони влада відправляла на війни за інтереси інших держав, у козацькі військові частини призначалися російські офіцери, які знущалися над рядовими. У 1781 році було скасовано полково-адміністративну систему, а козацьке військо у 1783 році було перетворене на регулярні полки карабінерів за взірцем російської армії. Відбувався і примусовий процес перетворення вільних козаків на залежних селян, що викликало опір з їх боку. Прикладом може служити повстання 1789-1798рр. у селі Турбаях, яке раніше входило до Миргородського полку. У 1783 році козаки були переведені у категорію державних селян.

Дедалі більше обмежувалася свобода і права селян. Новоявлене Лівобережне й Слобідське панство – поміщики хотіли запровадження кріпацтва в Україні, щоб утриматись на плаву в умовах ринкових відносин і збільшити прибутки своїх маєтків. Задовольняючи інтереси землевласників, Катерина ІІ спеціальним указом 3 травня 1783р. ввела кріпацтво на Лівобережній та Слобідській Україні, заборонивши селянам переходити на нові місця.

За активну підтримку козаками гайдамацького руху і через втрату ними ролі військового форпосту проти агресії турків і татар, в 1775р. було зруйновано Запорозьку Січ. Її козацька старшина в рамках превентивної компенцсації від царизму отримала офіцерські звання та дворянські титули.

Отже, наприкінці ХVІІІст. в Україні утвердився суспільно-політичний устрій, притаманний всій Російській імперії. Українська держава була знищена остаточно, а її соціальна структура приведена у відповідність до російської: основні верстви суспільства складали дворяни, поміщики, кріпаки тощо.

Нове коригування соціальних відносин на українських землях принесло ХІХст., коли почала швидко занепадати феодально-кріпосницька система. Найбільш яскраво це виявилося в розвитку товарно-грошових відносин, проникненні капіталізму у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури і появі промислових підпрємств.

Прагнучи уніфікувати Україну у відповідності до загальноросійського стандарту, царський уряд усіляко намагався звести вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До останніх належали козаки, військові, обивателі, однодвірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські відписні селяни, вільні хлібороби, євреї-землероби, колоністи, кантоністи, нижчі військові чини та їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. Так, колишні селяни коронних старостинських і ленних маєтностей Правобережної України, на відміну від своїх сусідів на Лівобережжі та Півдні, продовжували відбувати панщину в господарствах власників-орендарів. На Півдні чисельність державних селян збільшувалася насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців, втікачів із центральних українських і російських регіонів. На Лівобережній і Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки, які продовжували зберігати якщо не права, то згадку про своє привілейоване становище в минулому. Кількість державних селян постійно зростала і на 1858р. досягла 50,1% усього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. Основними формами експлуатації були грошова рента та державні податки, розмір яких постійно збільшувався. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801р. уряд дозволив їм купувати землі, що відкрило нові можливості для перетворення підприємливих селян на заможних землевласників. Тривалий час російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства, відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об’єктивних обставин та виявів селянського невдоволення такі заборони з 1818р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені. Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи.

Існувала невелика група удільних селян, що належали царській родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближались до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім’ї. Тільки в 1858 – 1859рр. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

Криза кріпосницьких відносин супроводжувалася якісними змінами в суспільстві, появою й розвитком нових верств населення, які не вписувалися у традиційну структуру середньовічного суспільства.

Значною верствою населення Наддніпрянщини було робітництво. Його основним соціальним джерелом виступало селянство. Значна частина зубожілих селян ще не поривала остаточно зі своїми традиціями господарства, але ставала сезонними наймитами. Наприкінці 50-х рр. таких людей налічувалося близько 200 тис. Чимало сезонників згодом ставали виключно промисловими робітниками.

У першій половині ХІХст. основна маса заробітчан подавалася на Південь України. Ходили на заробітки також у Бессарабію, Крим, на Кубань, в Область Війська Донського. Незначна частина збіднілого селянства працювала поденно й сезонно на переважно невеликих місцевих переробних підприемствах.

Крім тимчасових, неухильно збільшувалася кількість постійних робітників, які зосереджувалися переважно на фабриках і заводах. Постійні робітничі кадри поповнювалися вільними, частково кріпосними, приписними і посесійними селянами, вихідцями з робітничих і ремісничих сімей. Використовувалася також праця рекрутів.

Чисельність робітництва неухильно зростала, а відтак змінювалась й соціальна структура суспільства, певним чином – і ментальність народу. Якщо, за приблизними даними, в 1825р. робітників налічувалося 15 тис., то в 1859 – 95,3 тис. Оновлювався соціальний статус робітництва. Зменшувалась кількість залежних і одночасно збільшувалась кількість особисто вільних робітників.

Помітне місце в соціальній структурі населення Наддніпрянської України посідав і другий з двох найголовніших класів тогочасного суспільства – клас підприємців і торгівців (буржуазія). Одним із головних джерел формування буржуазії залишалося купецтво, чисельність якого нестримно зростала.

Купцями ставали за спадковістю, до них могли належати також дворяни, поміщики, багаті майстри і селяни. Купці переходили до стану буржуа тоді, коли починали займатися підприємницькою діяльністю на основі найманої робочої сили.

Показовим у цьому плані є життєвий шлях деяких українських селян – кріпаків з Черкащини Федора Симиренка, братів Яхненків, які спочатку розбагатіли на дрібній торгівлі, потім викупилися на волю і, об’єднавши свої капітали, організували оптову торгівлю хлібом, худобою, промисловими виробами. Орендували млин у Смілі, а на початку 40-х рр. заснували промислову фірму “Брати Яхненки та Симиренки”. Вона займалася виробництвом і збутом цукру та машин у великій кількості. Вартість нерухомого майна фірми становила близько 4 млн. крб.

Під впливом товарно-грошових відносин багато поміщиків ставало на буржуазний шлях господарювання. Вони мусили відмовлятися від непродуктивної праці кріпаків і запрошувати на роботу наймитів. Досить часто поміщики-капіталісти наймали на роботу навіть власних селян, поєднуючи в собі таким чином риси кріпосника і буржуа. В такому ж подвійному стані перебували й ті поміщики, котрі за відповідну плату відпускали своїх кріпаків на заробітки.

Типових буржуа уособлювали власники промислових підприємств, які не мали залежної від них робочої сили, а використовували працю як особисто вільних, так і кріпосних селян, відпущених поміщиками на заробітки. Ними ставали дворяни, поміщики, багаті представники податних станів, у тому числі й селянства. Слід відмітити, що соціальний статус буржуазії з числа податних верств суспільства на початковому етапі її існування був нестійким. Не маючи досвіду ведення виробництва, зв’язків у промисловому й торгівельному світі, вони нерідко розорялися і вибували з рядів буржуазії.

Відживаючим класом феодально-кріпосницької епохи в кінці ХІХ – на початку ХХст. був клас дворян-поміщиків, яких разом з членами їх родин на Наддніпрянщині налічувалося близько 275 тис. Переважна більшість з них, розпродавши свої землі, перебиралися на постійне місце проживання до міст, де поповнювала лави чиновництва та інтелігенції (на рубежі ХІХ-ХХст. 25% її складу все ще становили вихідці з дворян).

Питома вага і значення соціально різнорідної інтелігенції дедалі зростали. На відміну від попередніх часів вона у першій половині ХІХст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. В межах Російської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785р. Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопотатися про присвоєння дворянства. Тобто з маси населення виділялися не окремі особи, а соціальна група людей з чітко визначеним соціальним становищем. Соціологічним же змістом термін “інтелігенція” почав наповнюватись у 2-й чверті ХІХст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів, агрономів тощо. До інтелігенції за рівнем свого інтелекту відносились окремі особи без спеціальної освіти. Державні чиновники належали до розряду службовців, хоч багато з них мали грунтовну освіту.

За даними перепису 1897р., в Україні налічувалось 24 тис. осіб з вищою, близько 17 тис. осіб з середньою спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2% всього населення. Порівняно з іншими регіонами Російської імперії Україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1897р. із загальної кількості інтелігенції Росії в Україні працювало: учителів – 22,7%, медичних працівників – 19,0%, адвокатів і нотаріусів – 22,5%, діячів науки, літератури і мистецтва – 13,6%.

У ХІХст. спостерігалося швидке зростання міського населення України.

Склад городян був вельми строкатий. До найчисленнішого прошарку належали власне міщани, що сплачували більшу частину податків. Поступово послабилися обмеження у їх правовому становищі. У 1832р. їм було дозволено купувати земельні ділянки у містах для занять торгівлею та підприємництвом. Вони одержали також право переходити до купецтва, отримувати гільдійські посвідчення (за наявності відповідних капіталів). Збільшилась кількість купців, які поступово перетворювались на капіталістів – Терещенки, Чикаленки тощо.

У цей період на заводах, фабриках, будовах, транспорті України нагромаджувалась значна кількість найманих робітників. Це був новий суспільний клас, ознаками якого були: відсутність постійного місця проживання, джерел існування та праця за наймом. Наймані робітники на той час були фактично безправними через недосконалість робітничого законодавства.

На середину ХІХст. стала очевидною гальмівна роль кріпацтва у розвитку всього російського господарства. У поміщицьких економіях і промислових мануфактурах кріпацька праця була малопродуктивною. На 1860р. її ефективність в Російській імперії була такою, як у країнах Центральної Європи на початку ХІХст., коли там панували різні форми закріпачення. Тож царизм вимушений був піти на знищення кріпосного права.

Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва з’явились навесні 1861р. На Україні це стосувалося 5,3 млн. осіб. Внаслідок реформи українські селяни, здобувши особисту свободу, втратили 1 млн. десятин, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їх користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановлені урядом дуже великі ціни. Так, в Україні до 1906р., коли “викупні платежі” припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., тоді як її ринкова вартість становила 128 млн. крб. Фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю.

Долю державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн., визначав прийнятий 1866р. спеціальний закон про їх поземельний устрій. Згідно з ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони мали сплачувати щорічний державний оброчний податок. Хоча середній наділ державних селян був більший, ніж у поміщицьких селян, 58% їх одержали наділи, менші 5 десятин.

І все ж реформи 1861 і 1866 рр. відкрили перед уже особисто вільними селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва. Впродовж ХІХст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. За даними перепису 1897р., 74% населення України складали селяни. В їх середовищі інтенсивно відбувалося соціальне розшарування. Вже наприкінці ХІХст. заможні селяни Наддніпрянщини становили близько чверті сільського населення. В їх руках зосереджувалося майже 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби.

Отже, наприкінці ХІХст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні і соціальні зміни: формувалися два нові класи – буржуазія і пролетаріат, інтелігенція остаточно склалась в окрему соціальну групу населення з власними професійними ознаками та правами.

Розглянемо становище західноукраїнських земель, що перебували в цей період у складі Австрійської імперії.

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб зробити їх придатком до австрійської промисловості. Основою економіки залишалося сільське господарство. При цьому більша частина кращих земель, ліси і пасовища належали поміщикам, державі, церкві, селянське ж господарство було переважно малоземельним.

Панівними класами на західноукраїнських землях були магнати і шляхта. Прикметно, що місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші. Магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження, у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, а на Буковині – австрійські та румунські.

Основною частиною населення було селянство, яке повністю залежало від поміщиків. Імператор Йосиф ІІ (з 1765р. правив разом з Марією-Терезією, з 1780р. – самостійно) здійснив ряд реформ, які повинні були поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Патент 1781р. (5 квітня 1782р. – спеціально для Галичини) забороняв шляхті вимагати від селян понад 3-х днів панщини на тиждень, обмежувались додаткові повинності на користь землевласника. Селяни отримали права вільного одруження, переходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення зі скаргою на пана до суду, вони могли віддавати дітей до школи, навчатися ремеслам.

Патентом від 12 квітня 1785р. в Галичині був проведений перший земельний кадастр (перепис, економічна оцінка і класифікація усіх земельних угідь). Після його закінчення (1799р.) було введене нове оподаткування. Тепер 70% врожаю залишалось у селянина, 18% - віддавалось державі, 12% – забирав поміщик. Наприкінці свого правління Йосип ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею. Якщо взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення викликав цей патент серед поміщиків після смерті Йосипа ІІ. Його наступники не турбувалися за долю селян. Вже Леопольд ІІ (1790 – 1792рр.) скасував патент про заміну панщини грішми. Нові накази 1819р. збільшують оподаткування селян. Почалися суди селян із дідичами, в процесі яких вигравали останні. Становище українських селян Галичини погіршувало і те, що знову посилювала свій вплив польська шляхта, лякаючи австрійські власті вигадками про стремління галичан приєднатися до Росії. Під впливом польської шляхти в школах запроваджували польську мову замість української. Полонізація змусила навіть українське духовенство в особистих стосунках вживати польську мову.

На Буковині особиста залежність кріпаків була відмінена імператорським актом у 1785р. Однак за селянами залишалися усі феодальні повинності, зберігалося поміщицьке землеволодіння.

Імператриця Марія-Терезія здійснила деякі перетворення і на Закарпатті. 1766р. був прийнятий урбаріальний закон, згідно з яким було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, селяни мали віддавати поміщику дев’яту частину врожаю, відпрацьовувати панщину (52 дні на рік зі своїм тяглом чи 104 пішої панщини), нести інші натуральні й грошові повинності. У 40-х роках ХІХст. селяни Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Крім цього, селяни сплачували державні податки, виконували повинність на користь держави. В цілому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені реформою норми.

Соціальне становище міського населення наприкінці XVIIIст. мало чим відрізнялося від попередньої доби. У промисловості Галичини, Буковини і Закарпаття переважали іноземні капітали, та й більшість заможних громадян складали чужоземці. Але робітники майже скрізь були українського походження, оскільки ними переважно ставали зубожілі селяни та ремісники.

Революція 1848р. змусила австрійського імператора проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. У квітні 1848р., щоб не допустити загострення революційної кризи і відколоти селян від революційного табору, офіційна влада скасовує кріпосне право в Галичині, а невдовзі – на Буковині. Суть цієї селянської реформи зводилась до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їх власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Як наслідок такого рішення – у руках поміщиків Галичини опинилось 44%, на Буковині – 54%, Закарпатті – 70% земельної площі.

Більшість селян залишалася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами – халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах - коморах) було “звільнено” зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища, за які селяни змушені були платити поміщикам на основі спеціальних угод ціну.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 березня 1848р. і підтверджений 1853р. австрійським імператором Францем-Йосипом І (1830-1916рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

Суттєво підірвала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Ці селянські платежі за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Цікаво, що галицький селянин сплачував суму в 3 рази більшу, ніж чеський, і в 5 разів більшу, ніж німецький. Цю компенсацію селяни повинні були сплачувати протягом 40 років.

Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання і ін.) – усе це сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу як в боротьбі за своє соціальне визволення, так і на шляху до повної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Лише наприкінці ХІХст. вільнонаймана робоча сила почала переважати в сільському виробництві, що стимулювало розвиток як поміщицьких, так і заможних селянських господарств. У 1900р. в сільському господарстві та суміжних з ним галузях Східної Галичини працювало 110 тис. постійних і понад 173 тис. поденних робітників. Така ж перевага поденників спостерігалась і на інших західноукраїнських землях, що свідчило про незадовільне матеріальне становище селянства, його подальше розорення і пролетаризацію.

Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, розвивалося воно переважно пруським шляхом. Селянство становило близько 90% населення Західної України. Сільська буржуазія була малочисельною: в Галичині її кількість становила 11%, на Буковині – 8%.

Пролетаріат, як клас, теж був малочисельним, тому що промисловість залишалось відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими, більшість підприємств були дрібними. Навіть на кінець ХІХ ст. у Західній Україні робітники становили лише 13,6 % населення. Серед кваліфікованих робітників на Галичині переважали поляки, а власниками підприємств була іноземна буржуазія. Щодо української буржуазії, то вона зосередила у своїх руках харчову промисловість, хоч була також нафтовидобувна і деревообробна.

У першій половині ХІХ ст. у Східній Галичині, Південній Буковині та на Закарпатті не існувало істотних відмінностей у формуванні національної інтелігенції порівняно з аналогічним процесом на тих землях, що перебували в складі Російської імперії. Більшість інтелектуалів була іноземного походження: польського, німецького, угорського тощо. До того ж серед освічених людей переважало духовенство з його природним консерватизмом і відданістю властям. У ІІ половині ХІХ ст. у Галичині сформувалася ціла генерація молодої інтелігенції, яка із середини 70-х рр. започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з Іваном Франком (1856-1916рр.), Михайлом Павликом (1853-1915рр.), Остапом Терлецьким (1850-1902рр.) і прагнула надати цьому рухові модерного європейського характеру.

Отже, розглянувши соціальну модернізацію України у складі двох імперій, можемо зробити висновок, що вона не мала системного характеру, особливо в Росії, де реформи були обмеженими, непослідовними, незавершеними і половинчатими. Не було усунено впливів соціальних сил, які були залишками попереднього феодально-кріпосницького ладу, що суттево ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, капіталістичного ладу.

В обох частинах України модернізація здійснювалась панівними націями, які не були зацікавлені у прогресивному розвитку українців як самостійної нації.

Лекція ІІ. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві.

План.

1. Громади та нові суспільно-політичні організації їх діяльність.

2. Суспільно-політичні зміни в українському суспільстві в Австро-Угорській імперії в другій половині ХІХст.

3. Формування українських політичних організацій та їх діяльність в революції 1905-1907рр.

4. Тактика українських партій в революції 1905-1907рр. в Росії

Для сучасного розвитку суспільства історичний процес формування української самовизначенності має безперечно одне з найактуальніших значень. Саме прагнення збереження та розвитку національної самобутності в умовах відсутності власної держави та тиску імперської ідеології складало зміст організованих дій українського народу в кінці ХVІІІ-ХІХ століть.

В історичних умовах, що склалися в цей час в українському суспільстві, стверджувалося нове розуміння національно-культурних потреб в житті народу.

Поява літературних творів, історичних праць в кінці ХVІІІ-ХІХ ст. стала не просто надбанням в духовному житті народу України, а являла собою завершення певного етапу еволюційного національного розвитку. “Історія Русів”, літописи Самійла Величка, Григорія Граб’янки, літописи Лизогубівський, Чернігівський та ін., історичні твори М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Грушевського стали першим суттєвим кроком на шляху національного самоусвідомлення українців.

Україна продовжувала залишатись дослідницьким об’єктом історичних праць також європейських авторів, - французьких П.Шевальє, Жана Бенуа, Шерера, Шарля Масона, німецьких – К.Гаммерсдорфа, Й.Енгеля, І.Гердера, англійських та ін. В їх працях описувалася історія українців як окремого народу з особливими рисами національного характеру, народу, що не має “нічого спільного” з сусідніми народами, який не змирився з втратою своїх традиційних прав і свобод.

Отже, рівень української історіографії зазначеного періоду свідчив про наявність суттєвих змін в суспільній свідомості народу, певним чином стимулював процес розвитку українського суспільства, підтримував інтерес західноєвропейських вчених до історії українського народу.

Велике значення для розвитку національної свідомості мало становлення в кінці ХVІІІ - на поч. ХІХ ст. української літературної мови, мови великого народу, носія і творця глибоко самобутньої етнічної культури, благородства, людяності, моральної чистоти. Еволюція народної мови в літературну стає ще одиним засобом національного самоствердження. Значну роль тут відіграла творчість І.Котляревського, що започаткувала національну літературу – частину світової культури. Згодом літературну ниву поповнюють твори Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, В.Білозерського, М.Максимовича, О.Марковича, Т.Шевченка з ідеями просвітництва, демократизму, новими проблемами, досягненнями та відкриттями.

Незважаючи на моральну деградацію частини еліти, яка підтримувала імперські позиції щодо “малоросів”, набувала впливу освічена українська інтелігенція, що ставала вирішальною силою в історичному ХІХст., коли формування національної ідеї закладало умови самоорганізації, як необхідної підвалини для української державотворчості.

ХІХст. для українських земель, які перебували у складі Російської та Австрійської імперій, розпочалося з драматичних подій. В 1812р. 640-тисячна армія Наполеона вдерлася на територію Росії і дійшла до Москви. Не без підтримки українських полків, що створювались за зразком козацьких, Росія змогла відбити ворога і її війська дійшли до Парижа. Разом з цим, сотні тисяч людей змогли побачити інше життя, нові ідеї, способи вирішення суспільних проблем, якими жили європейські держави. Це стало ще одним поштовхом до розвитку нового світогляду для великої кількості освічених українців.

Починаючи з 1816р. в Україні виникають різні масонські ложі, гуртки, таємні товариства. В Полтаві - “Любов до істини”, членами якої були І.Котляревський, В.Лукашевич, М.Тарновський; в Києві - “Ложа об’єднаних слов’ян”, в Житомирі подібна організація. Цей рух став рухом втрачених надій на здійснення російським царем Олександром І реформ з демократизації управління та суспільних і національних відносин. Поширеними стали ідеї повалення самодержавства та кріпосництва.

Серед прикладів свідомої організації протесту проти існуючого становища визначне місце займає рух декабристів. В 1816р. в Петербурзі представники знатних родів Росії організували товариство “Союз порятунку”. Більш дієвим стало “Південне товариство”, керівником якого був полковник Полтавського полку Павло Пестель. Після злиття з таємною групою “Товариство об’єднаних слов’ян”, “Південне товариство” нараховувало до 160 офіцерів. В їхній програмі, яка називалась “Руська Правда”, пропагувалось скасування соціальної нерівності, кріпосного права, модернізація економіки. Існувала в Україні й ще одна таємна організація “З’єднаних слов’ян”, керівником якої був полтавський предводитель дворянства полковник Василь Лукашевич. Програмною ціллю цього товариства було звільнення слов’янських народів через їх об’єднання в федеративний союз, і таким чином, відновлення української автономії.

Ця ідея розглядалась як можливий варіант вирішення проблеми поневолених слов’янських народів Європи, що знаходились у складі Австрійської, Російської та Османської імперій і була перейнята українськими патріотами в боротьбі за відновлення національних свобод і автономії.

Спроба повстанців-декабристів змінити становище в 1825р. закінчилась трагічно як для керівників, так і для сотень учасників повстання.

Ідея слов’янської федерації у ХІХст. видавалася її творцям фактично єдиним шляхом до власного державного відродження слов’янських народів. Українцям ця ідея, на їх думку, давала можливість висунути питання про право на національний та політичний розвиток.с Російська влада забороняла українцям освітню роботу, вороже ставилась до їх національних потреб. Засновані в 1805р. на благодійницькі кошти університет у Харкові, в 1834р. – Київський університет як бастіон “русской культури” в Україні, а також ліцеї, гімназії стали осередками суспільно-політичного руху на українських землях, що перебували у складі Російської імперії. В першій пол. ХІХст. професори, викладачі цих учбових закладів, ризикуючи своєю свободою, поширювали революційні ідеї серед студентів, учнів.

Важливою частиною визвольного руху в Україні були селянські виступи проти кріпосної неволі. З 1826 по 1847рр. відбулося 250 виступів селян, серед яких найпомітніше місце займає повстання під проводом Устима Кармалюка, яке продовжувалось більше 20 років, до його загибелі у 1835р.

Західноукраїнські селяни не менш активно боролись проти кріпосницького гноблення. Бунтівники під керівництвом М.Штолюка, Лук’яна Кобилиці та ін. громили поміщицькі маєтки і оголошували ліси та пасовиська своєю власністю.

В середині століття, незважаючи на репресії, боротьба народних мас розгорнулася з новою силою. В свою чергу, українські інтелектуали, звертаючись до свого історичного минулого, народного фольклору та мистецтва, мовного багатства, відроджували народні традиції, організовували національні товариства, які відтворювали прагнення народу до самовизначення.

Самою помітною подією в національному русі українців ХІХст. стало створення в січні 1846р. Кирило-Мефодіївського товариства. Його керівники М.Костомаров, М.Гулак,П.Куліш та ін. головну увагу при розробці мети діяльності товариства зосередили на політичних, соціальних та національних проблемах.

Програмні документи “Статут і правила товариства”, “Книга буття українського народу”, прокламація “До братів українців” засуджували політику царського самодержавства, проголошували необхідність скасування кріпосного права, конституційних перетворень в Росії, самостійного розвитку слов’янських народів в федеративному союзі.

“Книга буття українського народу” М.Костомарова та його звернення “До братів українців” розкривали систему політичної федерації слов’ян, де кожен народ управляв би своєю державою самостійно, мав свою мову, літературу. А проблеми всього союзу вирішувала б Рада Слов’янства з депутатів від окремих слов’янських округів. Засобами досягнення поставлених цілей проголошувались мирні шляхи, а не насильство.

Іншим першочерговим напрямком діяльності товариства, визначеним П.Кулішом, вважалась просвітницька робота. Розвиток національної культури, історії, літератури і поширення їх серед селян мали сприяти поступовій самоорганізації народу.

Кардинальним підходом Кирило-Мефодіївців до розв’язання соціальних проблем був заклик до більш рішучих дій, активних форм протесту народу, революційного встановлення народного правління і національного звільнення. Ці ідеї об’єднували Т.Шевченка, М.Гулака, О.Навродського та ін. Т.Шевченко не був організатором товариства, але він своєю творчістю надихав на революційні зміни. Всі напрямки діяльності Кирило-Мефодіївського товариства були об’єднані гуманізмом, ідеєю християнської терпимості, любові до свого народу.

Революційний протест і силу таланту Т.Шевченка відчув сам Микола І, тому, коли почались арешти та суди в 1847р. над провідними членами цієї організації, найсуворіше був покараний саме Т.Шевченко. З забороною писати і малювати його віддали на 10 років в солдати на службу в степах Казахстану.

Організація та діяльність Кирило-Мефодіївського братства показала російській владі наявність потенційної небезпеки для самодержавства і кріпосницької системи Російської імперії. Для України вона означала, що культурно-просвітницький етап національного руху переростав в політичний.

Кріпосницька система Росії доживала останні часи. Криза системи провокувала появу нових таємних революційних організацій. У 1855р. в Харкові виникло підпільне товариство Я.Беркмана і П.Завадського. Ціллю своєї діяльності воно проголошувало знищення кріпацтва, повалення самодержавства, демократичні реформи, а також впровадження права українців на національний розвиток, мову, культуру.

В 1859-60рр. у Києві викладачами та студентами Київського університету, гімназій та інтелігенцією була заснована перша чисельна організація – Громада, що об'єднувала тисячі людей. Поступово Громади виникали в Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі, Ніжині та інших містах. Громадівці організовували недільні школи, святкування ювілейних дат видатних діячів літератури, музики, читали публічні лекції для народної аудиторії, вивчали документи з історії, філології, етнографії.

Російські владні структури почали переслідування українських діячів Громад, звинувачували їх в сепаратизмі, забороняли друкування публікацій українською мовою. Одним з таких заходів був таємний Указ 1863р. міністра внутрішніх справ П.Валуєва. Видавати українською мовою дозволялось тільки художні твори. Ряд українських діячів було заслано до російської глибинки. Громади майже на 10 років змушені були звузити та змінити порядок своєї діяльності, оскільки народна освіта цим указом була оголошена державною монополією.

На початку 70-х рр., з реформуванням Російського законодавства, громадівський рух знову активізувався. До нього увійшли нові діячі української культури, такі як В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, М.Драгоманов, П.Русів, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький та ін. Члени громад, які тримались осторонь від політики та політичних справ, брали участь в органах самоврядування, роботі земств. В др. пол. ХІХст. особливо активно розвивався ще один напрямок громад – наукові розробки з економічних, політичних, етнографічних, статистичних проблем. Стара громада в 1875р. мала свій друкований орган “Київський телеграф”. Такі форми діяльності сприяли об’єднанню громадівців інших міст Росії, а також Галичини, Буковини та Закарпаття. Завдяки науковим дослідженням українських вчених їх виступи на ІІІ Археологічному з’їзді в 1874р., стали підтвердженням існування великої героїчної історії та культури українського народу. Російським урядовцям це не подобалось. Вони були налякані можливим відродженням української державності. Сама ідея створення в 1843р. “Археографічного товариства” для вивчення археологічних матеріалів “неросійської історії” повинна була сприяти утвердженню міфа про єдині корені тогочасної російської держави і давньоруського українського народу, а не відновлення його окремої історії.

Тому висновки науковців, що не вписувались в офіційні догми, стали для влади сигналом переходу до більш активних дій проти українофільства. В 1876р. Емським указом імператора Олександра ІІ знову забороняється друк та завезення з-за кордоку творів і перекладів українською мовою, використання української літератури, мови, пісні, проповідей. Було розігнано відділ Географічного Товариства, припинено видання “Київского телеграфа”. Після заборони українського письменництва громадівці вирішили заснувати українське видавництво за кордоном.

Громада Лівобережної України активно співробітничала з українцями Галичини. В 1872р. відновилась робота львівського журналу “Правда”. Активну участь в роботі західноукраїнської громади бере Михайло Драгоманов. Розроблена ним декларація, в якій визначалися основні принципи федералізму майбутньої демократичної держави, як найбільш ефективного способу політичної організації, стала не тільки основною ідеєю демократичного руху в Галичині, а також і фундаментом для перебудови революційного українського визвольного руху на національній основі.

Відомий український історик, публіцист, політичний діяч М.Драгоманов показав можливий шлях українського національного відродження в умовах слабкості національного руху та відсутності українських політичнх партій в Російській Україні. Його ідея створення демократичної федерації слов’янських народів в першу чергу сприяла ідеї соборності України, тісній співдружності всіх сил українців на шляху визвольної боротьби.

Щоб національне відродження українства поглиблювалось відстоюванням демократичних і політичних свобод, М.Драгоманов закликав до розвитку освіти, науки, культури, активізації діяльності національної інтелігенції в Російській та Австро-Угорській імперіях.

Після Емського указу 1876р. М.Драгоманов змушений був виїхати з Росії і в еміграції продовжував підтримувати українське слово, засновуючи друкарні, часописи, з сторінок яких дискутував з “народними демократами” Росії про федеративно-демократичне влаштування народів Російської імперії. Своєю працею він, фактично, продовжував федералістичні ідеї “З’єднаних слов’ян”, декабристів та Кирило-Мефодіївців в другій половині ХІХстоліття.

В 1891р. група молодих українців – Самійленкo, брати Mіхновські, I.Липа, Б.Грінченко, В.Антонович – створили “Братство Тарасівців”. Осередки цього товариства швидко зростали по території України. Крім організації та проведення свят, ювілеїв, фестивалів, в 1893р. нова група української інтелігенції проголосила політичну програму “Декларація віри молодих українців”. В цьому документі визначалась необхідність організованої національної політичної боротьби та роль i обов’язок української інтелігенції у справі визволення рідного народу. Це була перша в національному русі організація, яка розробила політичну програму дій для відродження України. Поступово товариство розчинилося в різних політичних групах, які активно стали поширюватись по Україні.

В 1897р. з ініціативи В.Антоновича та М.Кониського була створена з багатьох таємних груп “Всеукраїнська загальна організація” (ВЗО). Поява такого масового об’єднання з книговидавництвом, фондом допомоги передусим свідчила про новий рівень можливостей самоорганізації українців.

Отже, наприкінці ХІХст. в національній свідомості українського народу, що знаходився у пригнобленому стані в обох імперіях, утворилося два напрямки:

перший – слов’янсько-автономістсько-федералістський, який теоретично був обгрунтований М.Драгомановим; другий – боротьба за незалежну українську соборну державу: він поєднувався з національно-політичним рухом західних українців.

Незважаючи на поступову ліквідацію впродовж ХІХ ст. українських традиційних форм культурного, соціального життя і введення адміністративно-правових імперських форм управління, намагання з боку російської влади знизити рівеньнаціонального самоусвідомлення українського населення, заборони, що стосувалися його рідної мови, літератури, історії, заселення російськомовним населенням території України, в останнє десятиліття ХІХст. сформувалось і вийшло на арену національного руху нове покоління української інтелігенції з прогресивними демократичними ідеями і намаганнями активної роботи задля відродженню державницького життя народу.

Українці, що перебували під владою Австрійської імперії, теж жили за незвичними для них законами. Надмірно централізована влада в особі імператора вимагала покори і вірності, спиралася на армію і бюрократичний апарат. Західні українці теж шукали шляхів до відродження державності.

До революційних подій 1847-48рр. землі Галичини, Закарпаття перебували в жалюгідному становищі провінції, сировинного придатку східного регіону імперії. Українці не мали можливості для інтелектуального розвитку і перебували у тяжких екномічних і соціальних умовах. Спочатку тільки священники греко-католицької церкви могли сприяти утриманню в українському суспільстві національних традицій, мови, писемності, бо проведені в Австрійськії імперії реформи відновили її митрополію, розширили права греко-католицького священництва. Це мало велике значення для українського народу. Нове становище церкви обмежувало втручання поляків у їх життя. В Галичині були відкриті семінарії для греко-католицьких священників, у Львівському університеті (1784р.) стали навчатись українці поруч з поляками, були відкриті початкові школи, гімназії.

З 1832 року у Львові почав діяти просвітницький гурток “Руська трійця”, заснований І.Вагилевичем, М.Шашкевичем, Я.Головацьким. Основна діяльність гуртка була направлена на захист кріпосного селянства. Велика робота проводилась по дослідженню історії слов’янства, збиранню фольклорного матеріалу. Своєю творчою працею члени “Руської трійці” започаткували нову літературу в Галичині. Створена ними збірка-альманах “Русалка Дністрова” (1838р.) несла народну мову, думку, сприяла відродженню і укріпленню самосвідомості українців.

Після революції 1848р. українці, навіть група селян на чолі з І.Капущаком, стали депутатами Віденського парламенту. По всій Галичині було створено біля 70 філій нової політичної організації Галичини - Головної Руської Ради, яку очолив єпископ Яхимович. Було ліквідовано кріпацтво, селянам надані ділянки землі, відкрита кафедра української мови та літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький, а потім М.Грушевський. Саме тут він починає написання багатотомної “Історії України-Руси”, в якій розкриває ідею державництва в минулому і у перспективі на майбутнє. Українці відкрили Український Народний Дім з музеєм, бібліотекою, видавництвом.

Українські громадські діячі, письменники Я.Головацький, О.Духнович, Марко Вовчок, Л.Глібов, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка та ін. своєю творчістю зберігали і розвивали рідну мову, культуру, політичною і суспільною роботою сприяли відкриттю українських шкіл, виданню підручників. Їхня літературна та громадська робота формувала самосвідомість українського люду, закликала до активних форм протесту, до свободи і національної гідності.

У жовтні 1890р. в Галичині була заснована Українська радикальна партія (УРП). Вона першою назвала себе українською. Її програмними вимогами проголошувались ідеї автономії краю, освітянська робота, зокрема через організації “Просвіти”, видавничо-літературна діяльність.

У 1899р. вона була перетворена в Національно-демократичну партію (НДП), на чолі її стають Франко, Левицький, Охримович. Зазнала змін і програма, яка ставила остаточною метою державну самостійність і злиття, з часом, в єдину національну державу всіх українських земель.

У вересні 1899р. в Галичині була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) з видавничими органами – газетами “Воля”, “Земля і воля”, “Робітничий календар” тощо. Ця партія мала постійне представництво в ІІ Інтернаціоналі. Особливий вплив вона отримала в суспільно-політичному житті краю, коли в грудні 1899р. за ініціативою М.Грушевського, І.Франка, Ю.Романчука УСДП злилась з прихильниками Народної Ради, однієї з найбільш впливових громадсько-політичних організацій Галичини. Вона була названа “Українська національно-демократична партія” (УНДП). Головою партії став народовець Ю.Романчук. УНДП мала багато прихильників, бо своєю програмою проголошувала поступовість реформ в економіці до повної передачі екноміки краю українцям, посилення впливу українського населення на законодавство, формування представницьких інститутів і їх участь в адміністраціях всіх рівнів від місцевих до федеральних. Стратегічним завданням партії стала боротьба за соборну, незалежну Україну.

Польські чиновники проводили відверту антиукраїнську політику. Цьому сприяла і тактика австрійського уряду. Для укріплення своєї влади він підтримував поляків, нацьковуючи народи один на одного. З 1868р. Галичина була повністю підпорядкована польському управлінню. Почалась полонізація освіти, церкви. Греко-католицькі священники, шукаючи собі підтримку ззовні, звернулись до російського уряду, який активно проводив політику підтримки москвофільства серед слов’янських народів, які жили в Австро-Угорській імперії і взагалі в Європі. Прихильники москвофільства вважали себе не українцями-русинами, а частиною російського народу. Зрозуміло, що частина греко-католицьких священників з 60-х років ХІХст. відколюється від москвофільської ідеї і створює нову партію – народовську. Ідеологи цієї партії вважали, що вони мусять поширювати народну мову, поширювати серед своїх земляків великі творчі здобутки Т.Шевченка, І.Котляревського, П.Куліша, М.Костомарова, М.Драгоманова та ін.

Частина народовців з ініціативи керівника партії А.Вахнянина засновує товариство “Просвіта”, яке поширюється і на територію Наддніпрянської України, зливається з громадами Києва, Полтави, Петербурга. Просвіти розповсюджують через дешеві видавництва книги з історії та інших галузей знань, підручники, створюють бібліотеки, клуби, кредитні товариства, страхові компанії. Народовці започаткували ще одним напрямок національного руху в Галичині.

Так проходило організаційне оформлення партійно-політичної системи українців Австро-Угорщини (з 1848р.). Незважаючи на створення і деякий вплив на частину населення Української соцпартії (УСП) та правого “Католицького русько-народного союзу” (КРНС), найвпливовішою партією в кінці ХІХст. була Українська національно-демократична партія. Вона, крім шляхів розв’язання соціально-екномічних проблем, пропонувала боротьбу за національну єдність та створення незалежної держави. Галицькі українці змогли не тільки відродити високу культуру народу, створити різні громадсько-політичні утворення, а й сприяти розвитку самосвідомості українців.

Нові умови для революційного національного руху підросійських українців виникли на рубежі століть.

Незважаючи на русифікаторську політику, українське національно- культурне відродження все більше набувало політичного характеру. Цьому значною мірою сприяло те, що в Росії швидко розвивалась промислова революція, докорінно змінюючи всі сфери життя українців. Індустріалізація, як результат проведених важливих реформ від відміни кріпосного права до адміністративних та освітніх, перетворила територію України в найбільш розвинутий у промисловому відношенні регіон імперії. Тут швидкими темпами зростала видобувна та переробна промисловість, відбувався активний приплив іноземного капіталу, утворювались монополістичні об’днання у виробництві, паливній, банківській галузях тощо.

В Україні зосереджувалась діяльність таких монополістичних об’єднань, як “Продамет”, “Продвугілля”, “Продвагон”, “Покрівля”, цукровий синдикат, якими контролювалось до 90-100% усього виробництва і збуту продукції. Відбувалось перетворення посередницької ролі банків у всесильних монополістів капіталу.

В 1904р. п’ять Петербургських банків – Російсько-Азіатський, Петербургський комерційний, Азовсько-Донський, Російський для зовнішньої торгівлі і Російський торгівельно-промисловий - тримали в своїх руках 55,7% усіх банківських капіталів Росії і контролювали 52% капіталів металургійної та 65% - вугільної промисловості імперії. Укладаючи угоди, банківські монополії створювали синдикати або консорціуми. Все це було свідченням наявності в Україні великого фінансового капіталу.

Посилювався вплив іноземного капіталу. Україна стала основним суб’єктом підприємницької діяльності іноземного капіталу в Російській імперії. У розвиток Донецько-Криворізького басейнувкладали кошти 18 акціонерних товариств, в 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в 6 – був змішаний. Активну участь у фінансуванні вугільної галузі, гірської металургії та інших галузей брав і російський капітал. Всі ці зміни в економіці прискорювали темпи розвитку виробництва на території України, які були на той час найвищими в Європі.

За рівнем концентрації промислового виробництва Східна Україна на початку ХХст. займала одне із провідних місць у світі. Кількість великих підприємств, на яких працювало 1000 і більше робітників, постійно зростала, на 25-60% кожні 2 роки.

Саме основні ознаки промислового капіталізму з усіма його суперечностями, необхідними змінами в соціальній базі та загостренням національного питання сприяли зросту національного руху в Україні.

В суспільній сфері українського життя відбувалися зміни, які можна назвати радикальним переворотом, оновленням. Швидкими темпами поповнювались ряди промислового пролетаріату, в основному за рахунок місцевого українського населення. Так, на п’яти копальнях французького товариства в 90-х рр. працювало 53,2% робітників з Київської губернії, 15,4% – з Чернігівської, 13,5% – з Харківської, 3% – з Орловської, 1,7% – з Курської.

На підприємствах Катеринославської губернії, наприклад, 63,2% робітників були вихідцями з українських губерній. Дані Всеросійського перепису 1897р. говорять про те, що 70% робітників України становили українці. В основному вони були зайняті на залізничному транспорті (70% усіх зайнятих у цій сфері), у цукровій галузі (близько 80%), в сільському господарстві (90%). Змінювалась соціальна структура суспільства.

Найбільш чисельною частиною української буржуазії було куркульство, особливо на Волині та в південних регіонах України. Українська буржуазія переважала і серед власників з дрібним капіталом. Були і мільйонери-українці - справжні представники монополістичного капіталу - Терещенки, Харитоненки, Семиренки, Римаренки, Арендаренки та ін. Але через відсутність значного українського капіталу в промисловості не могла сформуватись сильна українська буржуазія і фактично в Україні був відсутній сильний буржуазний клас.

Нова економічна ситуація викликала потребу в освічених кадрах. Розвиваються університети, розширюється їх спеціалізація. З прийняттям закону про стипендію зросло число студентів. У 1895р. на Україні їх налічувалось близько 4 тис., соціальне походження їх розширилось, навіть деякі вихідці з села могли здобути вищу освіту. Змінюється соціальна база інтелігенції. У 1900р. тільки 20-25% її походило з багатих верств, решта з міщан, священників, селян, дрібних власників.

Розвиток капіталістичних стосунків на зламі віків надзвичайно загострив одне з найбільш складних питань суспільства – національне. По всій Росії відбувався інтенсивний процес переміщення населення. Руйнувались національні райони, все більше перетворюючись в багатонаціональні, зростала самосвідомість народів, розуміння необхідності змін. Все це створювало в Україні грунт для посилення протесту проти дискримінації мови, літератури, української освіти. Але всі прагнення українців в Російській імперії щодо влаштування національного життя оголошувалось “мазепинством”, “сеператизмом”, “українофільством” і заборонялось.

Тому у перші роки нового століття в Україні діяльність української ліберальної інтелігенції зводилась до прохань дозволу на проведення урочистих зборів, засідань на честь ювілейних дат Т.Шевченка, І.Котляревського та інших видатних українських діячів, відстоювання прав на вільний культурно-національний розвиток. У цих заходах все більше брали участь робітники, селяни, делегацій лібералів з Росії та з Австро-Угорщини.

Так, на відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві в 1903р., збудованого на пожертвування, з’їхалось багато гостей з Галичини, Буковини. Серед них голова українського парламентського представництва і віце-голова віденського парламенту Юліан Романчук, професор Львівського університету Кирило Студинський, письменних Василь Стефаник, редактор часопису “Діло” Євген Левицький і багато інших діячів. Українською мовою дозволено було виступити тільки гостям з Галичини і Буковини, щоб не допустити “свята українського слова”. З обуренням була сприйнята заборона виступів у міській думі. Такі протести стали носити масовий характер, об’єднуючи різні соціальні верстви українців спільною національною ідеєю. Прогресивні вчені Російської Академії наук, Київського і Харківського університетів організували відкриту опозицію реакційному курсу національної політики російського режиму в Україні. Вони організовували запити, записки до уряду з аргументацією щодо скасування указів 1863 та 1876рр.

Протягом 1900-1904рр. петиції, прохання, доповідні записки, протести проти переслідувань української культури, мови, літератури надіслали вчені Харкова, Полтави, Лубен, Одеси, Катеринослава, Чернігова. Однак імперські реалії свідчили, що така форма протесту не спроможна докорінно щось змінити. Все ж ці заходи пробуджували народні маси як міста, так і села. Хоча українська національна інтелігенція перебувала в меншості в Україні, бо міста заселяли неукраїнці, а доступ до освіти мали в основному жителі міст.

Світова екномічна криза 1900-1903рр. надзвичайно загострила глибокі суперечності в соціально-екномічному житті України. Скорочувалось число робочих місць, росло безробіття, падали ціни на промислову продукцію та попит на неї. Наприклад, в Луганському гірнично-металургійному районі на поч. 1901р. з 10 домних печей працювало 3, в Катеринославському з 14 – 8.

Україна, що являла собою край розвинутого капіталістичного господарства, не мала можливості вільного розвитку ані виробничих сил, ані культури, бо він гальмувався важким соціально-політичним та національним становищем краю.

В той же час українці Австро-Угорської імперії з ініціативи Львівського товариства ім. Т.Шевченка створили українське об’єднання вчених, яке у 1892р. було перейменоване у Наукове товариство, а з 1898р. дістало статус Академії наук. Було створено 2 університети, ряд інститутів, засновано сотні середніх, початкових шкіл, розвивалась видавнича справа, мова, література, мистецтво.

Все це разом з постійними контактами на різних рівнях зі своїми земляками сприяло зростанню почуття впевненості в силах і можливостях українського суспільства, посилювало прагнення Наддніпрянської України добиватись своїх прав з допомогою організованої боротьби.

Так склались на початку ХХст. обєктивні умови для політичної самореалізації українців Росії, для формування нового типу революційного національного руху.

Внаслідок екномічних та соціально-політичних змін, які відбулися в результаті проведених в другій половині ХІХст. реформ і розвитку капіталізму в Російський імперії, створились умови для групування політичних сил та створення українських політичних партій.

За соціальною спрямованістю українські партії Наддніпрянщини, об’єднані негативним ставленням до російського самодержавства, поділялись на соціал-демократичний та національний напрямки.

Ці політичні табори постійно змінювали свої тактичні позиції тому, що характер класових і національних суперечностей теж постійно змінювався. Особливість політичного життя на території України полягала в тому, що тут існувало сприятливе середовище саме для дрібнобуржуазних як ліворадикальних, так і демократично-радикальних спрямувань. Тому на Україні була поширена соціалістична ідея, яка взагалі мала велику популярність в європейському суспільному житті кінця ХІХ - поч. ХХст.

В Російській імперії, відповідно до характеру соціальних груп, формувались основні політичні сили: чорносотинці, “Союз 17 жовтня” (октябристи), конституційні демократи, соціал-революціонери (есери), соціал-демократи та анархісти.

Перша українська політична партія виникла 29 січня 1900р. Вона була організована студентством та інтелігенцією Харкова і отримала назву “Революційна українська партія” – РУП.

Це була фактично перша організована українська сила в Росії, яка заявила про намагання виступити за незалежність України. Вона об’єднала ліберальні кола “Громад”, культурно-просвітницькі молодіжні організації народницької, українофільської течій, які усвідомлювали необхідність політичної консолідації революційних сил України.

Засновниками РУП стали члени гуртка студентської молоді Д.Антонович (С.Войнилович), Б.Камінський, М.Русов, Л.Мацієвич, М.Порш. Створена партія складалась також з конспіративних груп Харкова, Ніжина, Полтави, Катеринослава, які об’єднували студентів, семінаристів, вчителів, інтелігенцію. Чітко проявлялась їх прихильність до боротьби за національні права та соціальну революцію, тоді як соціал-демократичні погляди були слабо виражені. Шукаючи програмні основи своєї партії, рупівці звернулись до статті “Самостійна Україна” М.Міхновського. Він закликав до боротьби за незалежність і вказував, що цю задачу повинна взяти на себе інтелігенція. “Самостійна Україна” і стала на деякий час програмним документом РУП. Для видавничої діяльності і таємного перевезення літератури до російської України був заснований також закордонний комітет партії у Львові і Чернівцях.

Перший установчий з’їзд РУП проходив у грудні 1902р. в Києві. На ньому були вирішені організаційні питання, сформований склад центрального комітету. Але те, що уже в публікаціях часописів “Гасло”, “Селянин” частина рупівців розробляла соціалістичні програмні засади і відкрито проголошувала свою прихильність до західноєвропейського демократичного соціалізму, призвело до розколу РУП і поступового виходу її членів з партії. Згодом рупівці відреклись від програми М.Міхновського як ідейної основи. Заклик до боротьби за “Україну для українців” не отримав підтримки широких кіл суспільства, і цим пояснюється подальший акцент в програмі РУП на завдання, спрямовані на соціальні перетворення.

Оцінюючи діяльність партії, Київське охоронне відділення департаменту поліції у листопаді 1903р. зазначало: “Українська революційна партія в Києві не має правильної організації…, спрямовує свою діяльність, головним чином, на простий сільський люд. У місті діяльність партії через націоналізм не має великого успіху”.

РУП вважала себе партією селян і цим була схожа з есерівською партією Росії. Про таку ідейну спорідненість говорила і діяльність партгуртків, які посилили пропагандистську роботу переважно серед сільського населення.

Різні позиції партійців в аграрному і національному питаннях призвели до появи численних фракцій, виникнення напруженості і незгод серед її членів. В 1902р. від РУП відкололась найбільш націоналістично настроєна частина на чолі з М.Міхновським, яка створила Українську народну партію. За своїм складом вона була партією інтелігенції, з переважанням військових і юристів. Як і інші партії, УНП шукала собі прихильників серед робітників і селян, проводила велику теоретичну роботу, обгрунтовуючи ідєї самостійництва, працювала над Конституцією України, вела пропаганду своєї програми, що мала скорочений виклад в “Десяти заповідях УНП”, у часописах та гуртках. Пізніше М.Міхновський вносить до своїх програм елементи соціалістичних ідеалів. УНП не змогла добитись помітного впливу і залишалась центром тяжіння найбільш радикальної частини суспільства. Пізніше, в 1917р., УНП перейменувалася на партію соціалістів-самостійників.

Головною причиною різких суперечок і, кінець-кінцем, ще одного розколу в РУП було питання про автономію України і про самостійність партії. Більша частина партії на чолі з М.Поршем, Д.Антоновичем, В.Винниченком, С.Петлюрою, В.Дорошенком вважали, що партія повинна за організаційною структурою бути національною, самостійною і орієнтуватися на соціальні реформи. Вони рішуче виступали проти об’єднання з РСДРП.

Остаточне розходження відбулося на ІІ з’їзді РУП в 1904р. у Львові.

Частина делегатів (М.Меленевський, О.Скоропис-Ялтуховський, Є.Голіцинський, В.Мазуренко, М.Ткаченко та ін.) відмовились від участі в роботі з’їзду. Вони заснували соціал-демократичну спілку, яка відкинула національну орієнтованість і стала автономною організацією Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків), назвавши себе “Спілка”. Відстоювали вони свої рішення, посилаючись на необхідність боротьби за соціальну і політичну перебудову Росії, і вважали, що російські соціал-демократи зможуть сприяти вирішенню питання національної автономії України.

Активні члени РУП М.Порш, В.Винниченко, С.Петлюра, А.Жук, В.Антонович, не довіряючи національній програмі російських соціал-демократів і підозрюючи їх у централізмі, заснували Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка стала новою політичною партією, що поєднала прагнення політично активних українців до національної автономії і соціалістичної ідеї. У своїй діяльності УСДРП підтримувала добрі стосунки з польськими соціал-демократами та єврейським Бундом, які поділяли їхні погляди на автономію, підтримували їх сподівання добитися самостійності.

Процес заснування політичних партій в Україні підштовхнув суспільний рух та ліберально-демократичні організації до кроку, якого вони уникали. Але побоювання, що радикальні соціалісти можуть підпорядкувати національний рух своєму впливу, змусили консультативний комітет “Української загальної організації” (УЗО) з ініціативи Є.Чикаленка проголосив про утворення восени 1904р. Української демократичної партії (УДП). До неї увійшли професори, урядові чиновники, земці – різні верстви міської інтелігенції, які складали опозицію до самодержавства. Вони проголосили радикальні вимоги демократизації державного устрою, автономії України у складі Росії, націоналізації великої земельної власності. Українські демократи сподівались на підтримку частини сільського населення. Проіснувала ця організація до злиття з Українською радикальною партією (УРП) у 1905р.

Подібність програмних цілей, ідеологічних основ примирила правих “опозиціонерів” УДП – старих громадівців і “лівих”, які вимагали активних дій (лідери: Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський), і вони створили партію ліберального спрямування. Наприкінці 1905р. внаслідок об’єднання УДП та УРП постала єдина партія – Українська демократично-радикальна партія (УДРП), подібна до російських кадетів, але з вимогами автономії для України. Це була, за словами С.Єфремова, “найдужча і найсолідніша з українських сучасних партій”, але роль загальнонаціональної організації виконати вона не змогла.

Отже, як бачимо, всі створені на початку ХХст. українські партії об’єднали ті організації і ті сили, які в своїх переконаннях дотримувались лівих поглядів. Українці ж консервативних переконань вступали або підтримували російські консервативні партії, тому що політичних угрупувань такого типу в Україні не було.

Найважливішою ознакою національного відродження поч. ХХст. стало те, що український рух остаточно перейшов у політичну стадію.

Під тиском масових революційних дій, які почались в січні 1905р., цар Микола ІІ видав Маніфест про політичні свободи. Народ одержував право на вибори Державної Думи – парламенту, а імперія отримувала можливість стати конституційною монархією.

В Україні швидко стали створюватись україномовні газети та часописи, українські клуби, поширювались “Просвіти” з філіями у селах і навіть у регіонах Росії, де компактно проживали українці. Повсюди виникали кооперативи. У Харківському та Одеському університетах стали викладати українознавство.

Українські політичні партії визначали засоби, методи і форми роботи в нових умовах. Але оголошені вибори до І Державної Думи всі партії соціалістичного напрямку ігнорували.

Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 14 депутатами, обраними за мандатами російських партій, в основному за кадетськими списками. Українці створили 1 травня 1906р. думську фракцію, що стало важливою політичною подією. В.Дорошенко оцінював цей факт як “проголошення існування нації”. Велику допомогу фракції українців надавав М.Грушевський. Він став співавтором багатьох законопроектів, організатором “Українського вісника”, в якому друкувались матеріали про перспективи нової Росії, а в її складі – України з самоврядуванням івизнаним статусом української мови. Українці в І Державній Думі добивались автономії для своєї країни. Через 74 дні Дума була розпущена.

У ІІ Державній Думі українці складали громаду в 47 депутатів зі своїм видавничим органом “Рідна справа”. Головними проблемами, що їх ставили думські депутати, були, як і в І Думі, законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування, українську мову в школах, суді, церкві, про земельні справи, охорону праці, розвиток кооперативів.

У ІІІ і ІV Думі, незважаючи на обмеження права голосу народних мас на користь маєтних класів, існувала невелика українська група.

Взагалі, поява українських фракцій в парламенті мала велике значення, бо свідчила про те, що український народ в Російській державі існує і домагається визнання своїх прав.

Перша російська демократична революція супроводжувалася активними діями робітників, селян, студентської молоді, військових, усіх демократично налаштованих верств населення. Важливу роль у революційних подіях відігравали створені з ініціативи народних мас Ради робітничих депутатів.

21 жовтня 1905р. студенти політехнічного інституту підтримали виступи робітників дев’яти найбільших підприємств Києва. На загальному мітингу учасники вимагали вільних виборів Київської Ради.

Революційні настрої охопили і армію. 18 листопада 1905р. саперний батальйон на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським, об’єднавши також солдат інших частин, заручився підтримкою Київської Ради і вийшов на Галицьку площу з мітингом і вимогами рішучих реформ в політичному та соціальному житті. Боротьба продовжувалась декілька днів і перекинулась в район Шулявки, де її центром став політехнічний інститут. Це могло підняти на виступ все місто. Власті жорстоко розправились з учасниками виступів. Б.Жаданівського засудили до страти, яку згодом замінили довічним ув’язненням. Жорстоко покарані були учасники революційних виступів Харкова, Олександрівська, Донбасу, Катеринослава та ін.

В соціальну боротьбу робітників України органічно вписались вимоги, пов’язані з необхідністю демократичного вирішення національного питання: протест проти великодержавної мовної політики, чорносотенних погромів, вимоги надання народам імперії права на самовизначення, скликання Установчих зборів із представників усіх національностей Росії, а також відміни всіх обмежень стосовно мови і культури українського та інших народів.

Під час революції українські соціал-демократи визнавали страйк головним засобом боротьби, проводили велику пропагандистську роботу серед міського пролетаріату, з допомогою якого сподівалися розширити свій вплив на селян. Вони мали багато своїх осередків в селах. Внаслідок політичних репресій, що почалися з 1906р., арештів партійних кадрів, партії поступово переходять на напівлегальне становище.

Восени 1908р. українські соціал-демократи заснували непартійне Товариство українських поступовців (ТУП). Вони дотримувались ідей парламентаризму і федералізму з Російською державою, розгорнули значну культурно-освітню діяльність, захищаючи принципи конституційного парламентаризму і автономії України, які, за їх сподіванням, мали бути гарантовані майбутньою федерацію рівноправних народів. Робота проводилась на захист і розвиток української мови, культури, освіти. Організаційно це товариство мало постійний робочий орган-раду, яка обиралась на щорічних з’їздах. У її складі перебували М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чикаленко, С.Петлюра, Д.Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська, І.Шраг, П.Стебницький та ін.

Обережна тактика діячів ТУПу зберегла цю організацію до 1915р. Члени ТУП розвивали широкі стосунки з західноукраїнцями і з російськими поступовцями. Так використовувались умови обмеженого парламентаризму для впровадження в маси українського народу ідеї культурно-національної автономії.

Представники революційно-демократичної течії західноукраїнської еліти Леся Українка, М.Коцюбинський, Л.Яновська, В.Яворницький та ін. надавали своїй просвітянській діяльності також політичного характеру. Організовувались видання 25 газет, журналів українською мовою в Полтаві, Києві, Одесі, Миколаєві, Мелітополі, Новочеркаську, навіть у Владивостоці та Баку.

Український рух також поширювався в економічному житті. З селянства були зняті різні обмеження, а селянський банк почав поширювати оренду і продаж відрізаних від поміщицьких маєтків дрібних ділянок землі. Створено було більш як 2000 сільськогосподарських кооперативів та товариств.

Український національний рух як Росії, так і Австро-Угорщини став яскравим доказом помітного поступу українського народу до відродження України. Події революції 1905-1907рр. свідчили про реальний досвід консолідації українських сил для організації національного культурного, економічного та політичного життя в Україні на початку ХХ століття.

Другу революцію прискорила Перша світова війна. Українці, перебуваючи у складі армій воюючих сторін, вмирали по обидва боки фронту за інтереси інших держав.

Українські соціал-демократи, емігранти з Наддніпрянщини В.Дорошенко, А.Жук, М.Меленевський, М.Залізняк, О.Скоропис-Ялтуховський створили у Львові в серпні 1914р. Союз визволення України і проголосили мету – відродження незалежної Української держави. Вперше в новій історії українці не переймалися інтересами імперії. Тоді ж представниками українських партій Галичини була утворена Головна українська рада на чолі з К.Левицьким, яка ставила за мету виробляти загальні напрямки української політики під час Першої світової війни. У травні 1915 року Головна українська рада була перетворена на Загальну українську раду. Терор в Галичині, звинувачення москвофілів у прориві російської армії в 1915 році коштували чисельних життів українського населення. Це було винищення політично свідомих українців.

Наближався 1917 рік, рік демократичних змін в житті українського народу, політичні лідери якого своєю попередньою діяльністю пришвидчували відродження національної держави.

Лекція ІІІ. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя українського народу в

радянський період

План

1. Формування нової соціальної системи та суспільно-політичне життя України в 20-30-ті роки.

2. Соціальні процеси та суспільно-політичні організіції України в період Другої світової та Великої Вітчизняної воєн та повоєнного десятиріччя (1939-1955 рр.)

3. Суспільно-політичне життя УРСР в умовах науково-технічної революції та наростання кризи адміністративно-командної системи (1955-1990 рр.)

Встановлення радянської влади на території Наддніпрянської України визначалося суперечливими процесами. Соціальна структура в цей період зазнала складної трансформації. В результаті приходу до влади більшовиків в Україні була встановлена диктатура пролетаріату. Радянське керівництво ліквідувало поміщицьке землеволодіння і клас поміщиків, ліквідовувалися станові звання: дворянин, міщанин, селянин; титули – князь, граф та ін.; звання чиновників. Встановлювався єдиний для всього населення індивідуальний статус – громадянин.

Для того, щоб не допустити до управління бюрократію, яка служила за часів Російської імперії, радянська влада законодавчо усунула її від державних установ. Ще в Конституції УСРР, прийнятій в березні 1919 р., відкрито підкреслювався класовий характер радянської влади, певні соціальні верстви позбавлялися виборчих прав за класовою ознакою (ті, хто експлуатував чужу працю, вів боротьбу проти нової влади, служителі культу, колишні жандарми, поліцейські та ін.). Враховуючи необхідність забезпечення керівної ролі у Радах робітничого класу в умовах селянської країни, в цій же конституції передбачалася процентна перевага представників пролетаріату порівняно з селянством при виборах до Рад. Норми представництва від міст та фабрично-заводських поселень були в 5 разів більші, ніж від сільської місцевості.

Із запровадженням в 1921 р. нової економічної політики змінилася економічна ситуація в Україні. В результаті часткової денаціоналізації промисловості, створення приватних орендних підприємств приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу. Внаслідок цього в країні з’явилася нова буржуазія – “непмани”: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі.

Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації заборони наймати робітників і використання примусової обов’язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук, нового типу виробничих відносин між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо відступити від гасла про ліквідацію експлуатації людини людиною, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім’ї також працюють разом з ними) наймана праця була дозволена.

Суттєво змінилася соціальна структура села. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства. В результаті кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилася, а середняцьких – збільшилася.

Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, окрім КП(б)У – складової РКП(б), реальної влади не мали і користувалися незначним впливом.

Союзником більшовиків у громадянській війні була Українська комуністична партія (боротьбистів) – лідери Г.Гринько, В.Блакитний, П.Любченко. Однак в результаті внутрішніх обставин і зовнішніх факторів у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. З 15 тис. боротьбистів 4 тис. було прийнято до КП(б)У.

На початку 1920 р. з лівого крила УСДРП була створена Українська комуністична партія (УКП), яка нараховувала приблизно 300 осіб (лідери – А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович). Але у грудні 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи його тим, що партія є націоналістичною, а її діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. У березні 1925 р. на IV з’їзді УКП було прийнято рішення про її саморозпуск.

В результаті у 1925 р. КП(б)У залишилася єдиною партією в республіці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя.

Важливою складовою тодішньої політичної системи в країні були громадські організації. Найбільшими з них були профспілки. І Всеукраїнський з’їзд профспілок відбувся у Харкові наприкінці квітня 1919 р. Притримуючись позицій більшовицької ідеології, його учасники засудили теорію меншовиків про незалежність профспілок від партії, окреслили завдання профспілок України, визнали неприпустимою пропаганду “буржуазними націоналістами” відокремленості профспілкового руху в Україні від загальноросійського, заявили про свою тверду рішучість та готовність перетворювати в життя політичну лінію більшовистської партії, приймати активну участь у здійсненні завдань соціалістичного будівництва. До 1921 р. в Україні була в основному завершена організаційна перебудова профспілок за виробничим принципом. На 1921 р. профспілки України об’єднували вже майже 1,4 млн. робітників та службовців.

Важливим елементом політичної системи радянської України були ради. Формально ради вважалися повновладними органами влади, але змушені були працювати під політичним впливом парторганів. ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. видав циркуляр, згідно з яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконавчих комітетах рад створювались комуністичні фракції, до яких входили всі комуністи – члени виконкомів. Головне їх завдання полягало у впровадженні рішень компартії в діяльність рад.

Для контролю над селом у 1920 р. було утворено комітети незаможних селян. Комнезами були проголошені “організаціями державного значення”. З їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян, придушував “політичний бандитизм”. Під керівництвом партійних органів комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих рад, усуненні з їх складу “куркульсько-націоналістичних елементів”. З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в комнезамах відпала. Було вирішено перетворити їх з організацій державного значення в суто громадські, звільнивши від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко зменшилося. Остаточно вони були ліквідовані у 1933 р.

Важливі ідеологічні функції компартія покладала на комсомол. І з’їзд Комуністичної спілки робітничої молоді України (КСРМУ), що відбувся наприкінці червня 1919 р. в Києві, проголосив, що він підтримує програму і тактику комуністичної партії та працює під її керівництвом і є частиною РКСМ. На той час комсомол налічував близько 9 тис. осіб. У 1924 р. КСРМУ перейменовано в ЛКСМУ.

19 травня 1922 р. ІІ Всеросійська конференція РКСМ прийняла рішення про утворення піонерської організації. Для керівництва нею в січні 1923 р. при ЦК КСРМУ було створено центральне бюро комуністичного дитячого руху. На заводах, фабриках, в установах, клубах створювалися загони піонерів: у грудні 1924 р. в республіці їх нараховувалося 200 тис.

Крім дитячо-юнацьких, існували ще й жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. У 20-ті роки діяли Міжнародна організація допомоги борцям революції, Товариство друзів повітряного флоту, “Спілка войовничих безвірників” та інші. У 1925 р. ці організації й товариства об’єднували понад 2,5 млн. осіб.

Поширення адміністративних методів керівництва призвело до зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. Профспілки фактично злились з державними органами, перетворились на складовий елемент командно-адміністративної системи. Формалізувалась робота й інших організацій.

Наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво посилило процес відчуження виробника від засобів виробництва і стало на шлях директивного планування. 3 жовтня 1928 р. розпочалася перша п’ятирічка. П’ятирічний план (1928-1932 рр.) передбачав напружені темпи приросту промисловості, які потребували інтенсифікації праці робітників через: соцзмагання, зустрічні плани, рух новаторів, стимулювання нагородженням орденами тощо.

Результатом бурхливого розвитку важкої промисловості стала урбанізація. Якщо до проведення індустріалізації лише кожен п’ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років – кожен третій.

Ще одним наслідком індустріалізації стало розгортання процесу українізації робітничого класу, формування національного робітничого класу, який до цього був переважно російським, а також технічної інтелігенції.

В 1929 р. партійно-державне керівництво у зв’язку з новою економічною доктриною розпочало масову колективізацію. Оскільки селяни без ентузіазму ставилися до колективізації, а також виходячи з особливостей економічного розвитку СРСР, Сталін і його прибічники в Політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В.Молотова розбити регіональну систему, з відповідною хронологізацією залучення селян до колгоспів. Комісія порушила проблему “куркульства”. На той час заможні селяни складали невелику групу. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920-1923 рр. власті винищили більшість тих, хто будував свій добробут на широкому застосуванні найманої праці. В 1930 р. заможних господарів (тих, хто своєю працею створив собі якийсь достаток) було оголошено куркулями. В Україні розпочалося запровадження політики “ліквідації куркульства як класу”. Це робилося у відповідності з його диференціацією. Тих, хто брався за зброю, розстрілювали. Тих з селян- середняків, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. “Ліквідація куркульства” на практиці означала не тільки знищення верстви заможних селян-господарів, а й намагання створити на селі нові виробничі потужності соціалістичного типу.

Не остання роль у здійсненні індустріалізації та колективізації належала громадським організаціям. Третій (1926 р.) та четвертий (1928 р.) з’їзди профспілок України, виконуючи рішення з’їздів партії про соціалістичну індустріалізацію, підготовку робітників та технічних кадрів, свою роботу тісно пов’язали з виробництвом. Це проявлялась у розгортанні наприкінці 20-х – 30-х рр. масового соціалістичного змагання, ударництва та стаханівського руху.

Певну роль відігравали робітничі профспілки в соціалістичній перебудові сільського господарства. Так, в 1929-1933 рр. вони за дорученням ЦК КП(б)У надіслали до села близько 9 тис. робітників з числа т. зв. 25-тисячників, які проводили роботу з колективізації.

Комсомол України також був залучений до індустріалізації, колективізації сільського господарства. За роки першої п’ятирічки більше 36 тис. комсомольців виїхало на шахти Донбасу, 9,5 тис. працювало на будівництві ХТЗ, 3 тис. – Дніпрогесу. Посланці комсомолу України працювали на спорудженні Сталінградського тракторного заводу, Урало-Кузнецького комбінату, будували Комсомольськ-на-Амурі. В 1936 р. в Донбасі на 50 шахтах комсомольці ставали стахановцями.

Комсомольські організації України, беручи участь у колективізації сільського господарства, в 1933 р. відправили більше 2500 чол. на роботу секретарями колгоспних комсомольських осередків, 849 чол. – на посади помічників начальників політвідділів МТС. З комсомолу вийшла плеяда героїв праці – Є.Романько, П.Ангеліна, М.Демченко, М.Гнатенко, М.Мазай, П.Кривонос та ін.

Для зміцнення партійного впливу на селі у 1933 р. були створені політвідділи при МТС і радгоспах. Їх начальниками призначали комуністів зі значним партійним стажем. В Україну начальників політвідділів присилали здебільшого з Росії (56%). Заступниками начальників політвідділів обов’язково були працівники держбезпеки (ОДПУ).

Із встановленням тоталітарного режиму в країні посилилась роль репресивного апарату в усіх сферах життя суспільства. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі “шкідниками” і “саботажниками”, що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до репресій стала “шахтинська справа” (навесні 1928 р. у Шахтинській окрузі Північнокавказьського краю було “викрито” велику “шкідницьку” організацію, яка нібито складалася з вороже налаштованої частини технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців).

Партійне керівництво України (Л.Каганович) одразу ж відгукнулося на цю кампанію, і вже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед “шахтинців” опинилися керівники промисловості України, яким інкримінували створення “Харківського центру” з керівництва “шкідництвом”. Після цього набрала розмаху цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. Було сфабриковано судовий процес “Спілки визволення України” (СВУ), “розгромлено” так звані “Український національний центр”, “Польську організацію військову”, “Блок українських націоналістичних партій”, “Троцькістсько-націоналістичний блок” тощо. Впродовж 1930-1941 рр. в Україні було “виявлено” і “розгромлено” понад 100 “ворожих” “центрів”, “блоків” і “організацій”.

З початком сталінського комуністичного штурму наростав наступ на церкву. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, окрім богослужіння. Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях храмів влаштовувалися сільради, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. була поставлена поза законом Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). За період з 1928 по 1938 рр. 13 архієпископів і єпископів УАПЦ із наявних 15 загинули у концтаборах, тюрмах, психлікарнях.

У прийнятій 1937 р. Конституції УРСР зазначалося, що в країні переміг соціалізм. Держава надалі відмовлялася від поділу населення на категорії за класовою ознакою під час виборів до органів влади. Стверджувалося, що експлуататорські класи винищені, а тому зникла соціальна база для класової боротьби всередині суспільства. Однак графа “соціальне походження” в усіх анкетах залишилася.

23 серпня 1939 р. в Москві був підписаний двосторонній договір про ненапад між Німеччиною та СРСР. Додатком до цього документу був таємний протокол, згідно з яким розмежовувалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі, в тому числі стосовно західноукраїнських земель.

1 вересня 1939 р. фашистські війська перейшли кордон Польщі. Людство опинилося у безодні Другої світової війни. В результаті окупації Польська держава перестала існувати. До СРСР в результаті введення радянських військ на землі Галичини і Волині відійшла територія близько 200 тис. км², із населенням 12 млн. чоловік, із них 7 млн. українців.

Після юридичного оформлення приєднання до УРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки почалася їх “радянізація” без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного українського суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність.

Така ж доля спіткала культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства, що існували за польської влади. Всі елементи громадянського суспільства Польщі були в короткий час ліквідовані, серед них українські – Наукове товариство ім. Т.Шевченка, “Просвіта”, “Рідна школа” та інші. Натомість створювалися громадські організації радянського типу.

В 1939-1940 рр. в західноукраїнських областях на кожному підприємстві створювалася єдина організація профспілок, яка об’єднувала всіх робітників та службовців незалежно від їх професій. Заново були створені великі галузеві профспілки: залізничників, машинобудівників, робітників нафтової промисловості та ін. Кількість членів профспілок зросла на 80-85%,

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна народів СРСР за своє майбутнє, за Батьківщину. Організовувала і спрямовувала зусилля мільйонів людей на відсіч агресорові єдина політична структура тогочасного суспільства – Комуністична партія.

До Радянської Червоної армії з України було мобілізовано понад 2,5 млн. осіб. Водночас понад 2 млн. жителів республіки з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювали формування народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. Будівництво понад 4 тис. км. оборонних ліній та багатьох військових споруд було здійснене в основному силами цивільного населення й ополченцями. З добровільних внесків громадян було створено фонд оборони країни. Розгорнувся рух за надання шефської допомоги пораненим воїнам, їхнім родинам тощо. Сотні мільйонів карбованців зібрала і православна церква.

До перебудови економіки на воєнний лад жорстокими методами залучалося все працездатне населення. На зміну мобілізованим чоловікам прийшли жінки, студенти, учні шкіл. Складовою частиною цієї перебудови була евакуація у тилові райони СРСР матеріальних цінностей і людей. Надлюдських зусиль коштувала робітникам та службовцям евакуація підприємств з економічних центрів України.

У роки війни робочу силу було закріплено за підприємствами й установами. У червні 1941 р. указом Президії ВР СРСР було введено право на трудову мобілізацію, якій підлягало все населення, включаючи учнів починаючи з шостого класу. Тривалість робочого дня становила 11 год. Крім того, встановлювалися понаднормові роботи – від 1 до 3 год. на добу. Було відмінено відпустки робітникам і службовцям.

Німецькі війська, незважаючи на відчайдушний опір Червоної Армії, швидко просувалися в глиб радянської території. Вже до кінця 1941 р. майже вся територія України була окупована. 22 липня 1942 р. нацистська армія зайняла останній населений пункт на території України – м. Свердловськ Луганської області.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору, поділивши її на декілька частин. Нацисти ставилися до українців як до неповноцінної раси. Відбувалося масове пограбування республіки. Для знищення населення на території України було створено 50 гетто, 180 концтаборів. Жорстокість окупантів викликала масовий опір населення. Рух опору в Україні мав дві течії: комуністичне і молодіжне підпілля, радянські партизани та загони ОУН-УПА.

На початковому етапі війни партизанські загони діяли стихійно, неорганізовано. Для керівництва партизанським рухом 30 травня 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року – Український штаб на чолі з Т.Строкачем. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією й забезпечення партизанів зброєю, медикаментами тощо. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 р., коли сформувалися великі партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, М.Наумов. Вони розпочали “рейкову війну”, руйнували комунікації ворога, знищували транспорт, живу силу, техніку, боєприпаси. Партизанські з’єднання здійснювали тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати війська із фронту.

Боротьбу з окупантами вели і підпільні організації. Зокрема у с. Кримки Миколаївської області діяла “Партизанська іскра”, учасники якої нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли військовополонених. Героїчну боротьбу вели підпільні організації “Молода гвардія” (м. Краснодон), “Спартак” (Кіровоградська область), “Вуйко” (м. Тернопіль), “Народна гвардія ім.І.Франка” (м. Львів) та ін.

Складовою частиною руху опору була боротьба ОУН-УПА. Історія формування УПА досить складна. Ще влітку 1941 р. перші партизанські загони на Поліссі та Волині створив Тарас Бульба (Боровець). Сформований ним загін “Поліська Січ” боровся з частинами Червоної армії. Коли німці хотіли роззброїти загін, Т.Бульба повів своїх вояків у ліс і став боротися також проти німців.

У жовтні 1942 р. військові загони створила ОУН. Улітку 1943 р. загони ОУН-Б роззброїли й приєднали до себе загони Боровця і ОУН-М. Очолив УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Політична платформа ОУН була вироблена на ІІІ надзвичайному зборі у серпні 1943 р. У контрольованих нею районах Волині, Полісся та Карпат функціонувало фактично українське управління. УПА боролася з німецькими загарбниками, радянськими партизанами, а згодом, після вигнання гітлерівців, проти відновлення в Україні радянського режиму.

Влітку 1943 р. після перемоги під Курськом відбувся докорінний перелом у ході війни. Німецька армія відступала. Восени 1944 р. вся територія України була звільнена від ворога Радянською Армією, в складі якої діяло 4 Українських фронти.

На звільненій території почалася відбудова народного господарства. Першочерговим завданням було відродження машинобудування, електростанцій та транспорту. Матеріально-побутове становище населення було незадовільним. Встановлена карткова система забезпечувала найнижчий прожитковий рівень. Майже 10 млн. чоловік залишилася без житла. Саме руками цих напівголодних людей до закінчення Вітчизняної війни було відбудовано 30% довоєнних виробничих потужностей. Поступово відроджувалося сільське та житлово-комунальне господарство, однак цей процес значно відставав від темпів відбудови важкої промисловості, якій приділялася першочергова увага.

Протягом 1946 р. робота з перебудови воєнно-промислового виробництва на випуск мирної продукції була в основному завершена. Одним із першочергових завдань у перші післявоєнні роки була відбудова “всесоюзної кочегарки” – Донбасу. Тисячі юнаків і дівчат за комсомольськими путівками приїхали в Донбас з різних куточків країни, щоб взяти участь у його відбудові. Молодь з ентузіазмом працювала, відновлюючи шахти, хоча побутові умови були вкрай важкими. Газети щодня повідомляли про трудові здобутки шахтарів.

В Україні стали широко відомі імена ініціаторів і майстрів нових методів праці – київських токарів В.Семинського та Г.Царика, маріупольського сталевара М.Кучеріна, донецького шахтаря І.Бридька, та багатьох їхніх послідовників, які звитяжною працею сприяли якнайшвидшій відбудові та реконструктції заводів і шахт. Проте, розгортаючи соціалістичне змагання, роблячи ставку на трудовий ентузіазм народу, ігноруючи матеріальні стимули до праці, партійні, профспілкові, комсомольські органи не враховували того, що за роки війни трудівники перевтомилися. До того ж, в той час почини нерідко народжувалися не серед робітників, а в партійних комітетах. Тому багато починів, про які повідомлялося в пресі, зазвичай залишалися здобутками ентузіастів-передовиків.

В західних областях України після війни розгорнулося промислове будівництво. Паралельно формувався місцевий робітничий клас, зростав і зміцнювався прошарок інженерів, техніків, було покінчено з безробіттям. Продовжувався процес активної “радянізації” краю, для забезпечення якого в Західну Україну було направлено понад 30 тис. партійних працівників і 3,5 тис. пропагандистів.

У цілому в Україні за 1946-1950 рр. чисельність робітників, інженерів, техніків збільшилася на 2,6 млн. осіб. У 1950 р. в УРСР налічувалося 6,9 млн. робітників і службовців – на 133 тис. більше, ніж у довоєнні роки (1940 р.).

На відміну від індустріального сектору економіки, що розвивався в повоєнні роки досить високими темпами, її аграрний сектор довго залишався в занедбаному стані. Соціальне становище селян було безправним: вони не мали паспортів, тобто не могли вільно міняти місце проживання, були позбавлені навіть права на мізерну пенсію, яку отримували робітники та службовці. Колгоспам заборонялося створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя та побут селян.

У повоєнні роки державні та партійні органи у відносинах із селянством не відмовилися від насильництва. 21 лютого 1948 р. Президія ВР СРСР прийняла Указ “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”. За цим указом кожного, хто не виробив установленого мінімуму трудоднів, можна було виселяти за межі України. З часу прийняття цього указу до липня 1950 р. було винесено 11991 “громадський вирок” про виселення селян за межі України. Серед тих, кого це торкнулося, були люди похилого віку, інваліди, учасники війни.

Насильницькими методами в повоєнні роки була проведена колективізація сільського господарства в західних областях УРСР, яка супроводжувалася примусовим виселенням селян з їх домівок та переселенням до інших областей України та у східні регіони Радянського Союзу.

Трудівники села в повоєнний час, всупереч усім труднощам, що лягали тягарем на їхні плечі, своєю звитяжною працею в надзвичайно важких умовах забезпечували основні потреби країни в продуктах харчування. В Україні були широко відомі імена майстрів вирощування кукурудзи М.Озерного (Дніпропетровська обл.) і О.Хобти (Київська обл.), бригадира першої жіночої тракторної бригади П.Ангеліної (Донецька обл.), ланкової, яка вирощувала небувалі врожаї цукрового буряку, С.Виштак (Київська обл.) і багатьох інших механізаторів, тваринників, рільників.

Однак на кінець п’ятирічки аграрний сектор порівняно з іншими дав найнижчі результати. Унаслідок серйозного відставання сільського господарства дуже повільно відновлювався матеріальний добробут народу.

В повоєнні роки більшість радянських громадян вірила у можливість щасливого та заможного життя. Але зростаюче самоусвідомлення народу було несумісне з існуючими порядками. Керівники держави розуміли, що кілька десятків мільйонів осіб жили під час війни на окупованих землях, були вивезені на примусові роботи до Німеччини, перебували у полоні. Усі вони зазнали зовсім інших ідеологічних впливів. Мільйони солдатів та офіцерів побували в країнах Європи й бачили там значно вищий рівень життя. Тому сталінський режим намагався за всяку ціну відновити контроль над їх свідомістю. Для цього були використані різноманітні засоби тиску, передусім ідеологічні кампанії та репресії.

Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п’ятий з них пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Решту було звинувачено у зраді Батьківщині і вислано у сталінські табори.

Приборкання критично настроєної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А.Жданову, який втручався у діяльність творчої та наукової інтелігенції, звинувачуючи її у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, космополітизмі, а українців ще й у буржуазному націоналізмі. У 1946-1948 рр. ЦК ВКП(б) було прийнято ряд ідеологічних постанов. Перебуваючи у фарватері цієї політики, ЦК КП(б)У 1946 р. ухвалив постанови “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури”, “Про журнал сатири й гумору “Перець”, “Про журнал “Вітчизна”, “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення”.

Цю лінію було продовжено в наступні роки, коли з’явився ще ряд постанов ЦК КП(б)У: “Про журнал “Дніпро” (1950), “Про підсумки VI Пленуму правління Спілки радянських письменників України” (1951), “Про стан і заходи поліпшення ідеологічної роботи партійної організації України” (1951) та ін. 2 липня 1951 р. в газеті “Правда” з’явилася редакційна стаття “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. вірш В.Сосюри “Любіть Україну”.

Усього за період з 1946 по 1951 рр. було прийнято 12 найбільш значних за своїм характером партійних постанов з ідеологічних питань. В “антинародному, формалістичному, згубному для радянської музики напрямі” звинувачувалися такі українські композитори, як Б.Лятошинський, М.Колесса, М.Вериківський, Г.Таранов та ін.

Одним із жорстоких кроків комуністичного режиму в західних областях стало знищення Української греко-католицької церкви. Церкву очолював А.Шептицький (з 1901 до 1944 рр.). Після його смерті з 31 листопада 1944 р. УГКЦ очолив митрополит Й.Сліпий.

В березні 1945 р. з’явилася схвалена Сталіним інструкція про ліквідацію УГКЦ. Невдовзі розгорнулася пропагандистська робота щодо її дискредитації як “слуги Ватикану”, “ворога народу”, знаряддя “українського буржуазного націоналізму”. У квітні 1945 р. в газетах “Радянська Україна” (Київ) і “Вільна Україна” (Львів) з’явилася велика стаття Я.Галана під назвою “З хрестом чи ножем”, яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема, на покійного А.Шептицького. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й.Сліпого та інших ієрархів церкви. Усіх їх засудили до багаторічного ув’язнення.

У травні 1945 р. у пресі з’явилася відозва “Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною”, яку очолив греко-католицький священик Г.Костельник. Група розгорнула агітацію за розрив унії з Римом. 8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, на якому було ухвалено скасувати Берестейську унію 1596 р., возз’єднавши галицьку церкву з російською православною. За такою ж схемою було ліквідовано церкву в Закарпатті. Ужгородська унія 1646 р. також була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях пішла в підпілля.

Після смерті Сталіна в СРСР було зроблено спробу без зміни виробничих відносин шляхом деяких послаблень пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил села. Зокрема, мала місце спроба переходу від жорсткого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Резонансною реформою “великого десятиріччя” була заміна галузевого управління промисловістю територіальним.

Ще одним нововведенням М.Хрущова став поділ партійних, радянських, профспілкових й комсомольських організацій за виробничим принципом – на промислові й сільські. Ця реформа передбачала наближення керівництва до конкретних виробничих справ. Водночас збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів.

Саме з діяльністю М.Хрущова пов’язані перші спроби демократизації суспільства. 14-25 лютого 1956 р. в Москві відбувся ХХ з’їзд КПРС. Поряд з іншими питаннями на закритому засіданні з’їзду було заслухано доповідь М.Хрущова “Про культ особи і його наслідки”.

Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталіна) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок тривалому процесу розладу радянської політичної системи.

Короткий період ревізії сталінської політики (1956-1959 рр.) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. За певного тиску діячів культури (М.Шумило, А.Хижняк, М.Рильський та ін.) і громадської думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (перевидання “Словника української мови” Б.Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення “білих плям” в літературі, театрі (М.Куліш, Л.Курбас, “Березіль”).

Незаперечним досягненням доби М.Хрущова була соціальна політика, що торкалася майже усіх сфер суспільного життя.

У березні 1956 р. радянський уряд скоротив тривалість робочого дня на дві години у передвихідні та передсвяткові дні. Було збільшено тривалість відпусток, пов’язаних із вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів). У квітні скасовано закон 1940 р., що “прив’язував” робітників до підприємств, на яких вони працювали. Тепер працівники мали право змінювати місце роботи, за два тижні попередивши адміністрацію про свій намір. Для селян, однак, зберігалося існуюче становище: не маючи паспортів, вони не могли залишити свій колгосп або радгосп. Скасовувалася плата за навчання у старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах.

У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії, згідно з яким значно збільшено розмір мінімальних пенсій і обмежено розміри високих. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середній розмір пенсій збільшився майже вдвічі.

Державна система соціального забезпечення колгоспників почала діяти тільки з липня 1964 р. і була менш радикальною. Право на пенсію отримали колгоспники: чоловіки – від 65 років (якщо мали стаж роботи не менше 25 років) і жінки – від 60 років (стаж роботи – 20 років). Мінімальні розміри пенсій для колгоспників були зовсім мізерні. І все-таки це був істотний крок уперед порівняно зі становищем, що існувало до того часу.

У вересні 1956 р. уряд видав постанову про підвищення в середньому на третину заробітної плати малооплачуваним робітникам і службовцям, підвищувався неоподатковуваний мінімум заробітної плати.

У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про розвиток житлового будівництва в СРСР”. У ній ставилося завдання надати кожній сім’ї окрему квартиру. Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десять років, істотно пом’якшили житлову проблему.

14 квітня 1964 р. пленум ЦК КПРС звільнив М.Хрущова від обов’язків першого секретаря ЦК, члена Президії ЦК і Голови Ради Міністрів. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л.Брежнєва, а на посаду Голови Ради Міністрів рекомендовано О.Косигіна.

Наступники Хрущова майже відразу почали відмовлятися від багатьох його нововведень. Насамперед вони скасували реформу партійного апарату. До кінця 1964 р. промислові й сільські обласні партійні органи було знову об’єднано. Відповідно об’єдналися радянські, профспілкові, комсомольські й інші органи.

Прискорений розвиток індустріальних галузей і недостатня інтенсифікація виробництва в умовах директивного господарювання зумовили в цей період постійне зростання чисельності робітничого класу. На початку 60-х років робітники становили половину зайнятої в народному господарстві робочої сили, а в середині 80-х років їхня частка збільшилася до 60%. Темпи зростання чисельності робітників у 80-х роках помітно скоротилися внаслідок вичерпання трудових ресурсів і певним чином у зв’язку з модернізацією виробництва.

Умови праці робітничого класу визначалися специфікою галузі. На підприємствах воєнно-промислового комплексу та новобудовах важкої індустрії вони були кращими, а в сфері виробництва товарів народного споживання – набагато гіршими.

Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців збільшилася з 78 крб. у 1960 р. до 155 крб. у 1980 р. Унаслідок підвищення мінімальної заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років різниця в заробітній платі на користь останніх не перевищувала 10%, а в деяких галузях промисловості інженери одержували навіть менше, ніж робітники. Престиж інженерної праці впав. Спостерігалася зрівнялівка в заробітках високо- та низькокваліфікованих робітників.

Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшилася в 1965-1985 рр. у 2,7 рази (до 134 крб.), у радгоспах – у 2,3 рази (до 163 крб.). Розрив у оплаті праці між промисловістю та сільським господарством істотно скоротився. Проте держава як суб’єкт господарювання однаково мало платила і робітникам, і селянам.

Незважаючи на вирівнювання доходів працівників індустріального й аграрного секторів, сільське життя залишалося непрестижним. Однак держава, спонукувана дефіцитом робітників у індустріальних галузях, перестала розглядати селян як робочу силу, прикріплену на все життя до колгоспів. Їм почали видавати паспорти, зрівнявши таким чином з міськими жителями. Проте слід зауважити, що радянський внутрішній паспорт з позначками щодо соціального походження, національності, прописки тощо був унікальним документом – відмінним від особистих посвідчень громадян багатьох розвинутих країн. Однак після отримання паспорта селяни дістали змогу переїжджати в міста.

Роки “застою” характеризувалися стрімким зростанням чисельності міського населення. За 1960-1985 рр. вона збільшилася в Україні з 19,9 до 33,2 млн. чол. Сільське населення за ці роки скоротилося з 22,6 до 17,6 млн. чол. Кількість сіл в Україні зменшилася більш ніж на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно молодь, унаслідок чого вікова структура сільського населення помітно погіршилася. Середньорічна чисельність колгоспників, які працювали в громадському господарстві, знизилася з 6,4 до 3,9 млн. осіб.

Масштаби, яких надав житловому будівництву М.Хрущов, були майже збережені в добу “застою”. За 1965-1985 рр. в Україні з’явилося 7305 тис. нових квартир. Кількість осіб, які вселилися в них або поліпшили свої житлові умови, становила 33 млн. Однак проблему житла не вдалося цілком розв’язати. Темпи урбанізації виявилися надто високими, і сотні тисяч осіб продовжували стояти у чергах на отримання квартири. Якість безоплатного житла була низькою, а квартири – невеликими за площею.

Недоліки в соціальній політиці, економіці, ідеологічний тиск з боку держави породжували ті чи інші протестні виступи певних опозиційних груп. На боротьбу з режимом зважилась відносно невелика кількість громадян, переважно з числа національно свідомої інтелігенції.

Опозиційний рух заявив про себе в основному в західному регіоні України та Києві. У другій половині 60-х – першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій. Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови. Їх діяльність практично мало виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей.

Адміністративно-командна система управління народним господарством привела країну до поглиблення кризи в соціально-економічній сфері. З приходом до влади у березні 1985 р. М.Горбачова та його прибічників почалось “реформування” СРСР. У 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС на перший план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного життя. Велику роль у цьому відіграла політика гласності. Виразніше окреслювалися розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування суспільства. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства. Одним із перших самодіяльних об’єднань став Український культурологічний клуб, заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. привели до утворення у Львові Товариства Лева.

На початку 1988 р. у Харкові й Києві виникли просвітницькі організації “Спадщина”. Тоді ж у Києві виникає студентське об’єднання “Громада”, а у 1989 р. – Українська студентська спілка (УСС), студентське братство у Львові та ін. В 1988 р. була відновлена Українська гельсінська група, а в липні того ж року вона була перейменована на спілку (УГС).

У другій половині 80-х – на початку 90-х рр. боротьба за національне й культурне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил. У лютому 1989 р. було створено товариство шанувальників української мови, а через два роки “Просвіта” ім. Т.Шевченка.

Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України засновувалися культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. 8 грудня 1989 р.Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови. Українська мова отримала статус державної, інші отримали право на розвиток і використання в житті етносів республіки.

У листопаді 1988 р. на зборах київської організації Спілки письменників України визріла ідея створення ініціативної групи “Рух на підтримку перебудови”. Незважаючи на опір компартійної номенклатури, за станом на вересень 1989 р. Рух нараховував майже 280 тис. осіб. Це була масова всеукраїнська демократична організація. Того ж місяця відбувся Установчий з’їзд Народного Руху, який затвердив Програму й Статут організації, обрав її керівні органи. До Програми увійшли положення про надання українській мові статусу державної, відродження національної символіки, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церков, закриття ЧАЕС.

Наприкінці 1989-1990 рр. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії. У вересні 1990 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці. У квітні 1990 р. на базі УГС була створена Українська Республіканська партія (УРП). Лідером партії був обраний Л.Лук’яненко. Головною метою своєї діяльності партія проголосила створення Української самостійної соборної держави. У березні 1990 р. І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський заявили про створення Демократичної партії України (ДемПУ). Головною метою було проголошено досягнення державної незалежності України. Тоді ж виникли Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та ін. Усі новостворені партії в Україні були в опозиції, виступали проти гегемонії Компартії в суспільстві, добивалися докорінних змін у соціально-економічному й політичному житті країни.

Демократизація суспільно-політичного життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури відкрили замовчувані або сфальсифіковані події в історії України, сприяли поверненню несправедливо забутих імен діячів української культури та їх творів. Протягом 1987-1991 рр. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу 1917-1920 рр., голодомор 1933 р., колективізацію, масові репресії тоталітарного режиму.

Важливою складовою національно-культурного відродження було відновлення діяльності заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ) церков. У зв’язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ.

Крах політики керівництва СРСР вів до ломки радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР і УРСР в 1989-1990 рр. Відкрилися реальні перспективи для здобуття Україною суверенітету, створення в майбутньому самостійної Української держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Проголошення Декларації про Державний суверенітет стало каталізатором подальшого розвитку національної свідомості.

Лекція ІV. Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації.

План

1. Утворення політичних партій, становлення багатопартійної системи та її вплив на громадсько-політичне життя в Україні.

2. Етапи і особливості формування соціальної політики в контексті нових реалій наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

3. Історичний поступ культури, освіти та науки в умовах функціонування суверенної держави.

4. Українська церква та проблеми духовного відродження нації.

На рубежі XX – XXI століть Україна стала одним з основних європейських суб’єктів політичних випробувань та перетворень. Події кінця 80 – початку 90-х років зумовили творення нового державного устрою в Україні, перехід від політики соціалістичного спрямування до демократичного громадянського суспільства, від планової соціально-економічної системи до ринкової економіки.

Структурні зміни у формах власності на засоби виробництва та формування нових виробничих відносин породжують розшарування суспільства, впливають на психологію, мораль та культурне життя. Розподіл культурних та соціальних цінностей все більше набуває ознак соціальної диференціації. Соціально-культурна структура суспільства стає більш різнобарвною, з новою конфігурацією можливостей та уподобань окремих суспільних прошарків.

Здійснюються реальні кроки до позитивних змін та перетворень, які мають забезпечити розв’язання соціально-політичних проблем цивілізованим шляхом, сформують нові соціальні цінності, серед яких визначальними будуть свобода, культура та відповідальність особистості.

Одним з важливих елементів у формуванні демократичного громадянського суспільства є інститут політичних партій, який виступає реальним суб’єктом життя та структуризації суспільства. Визначальною функцією партійної системи є забезпечення нею зв’язку та взаємодії між органами державної влади та громадянами, своєрідне віддзеркалення політичних інтересів різних суспільних груп і об’єднань.

Політичні партії в Україні являють собою історично відносно молоду інституцію, з певною визначеною структурою, ідеологічним підґрунтям та засадами організованості. Свої витоки вони беруть з кінця ХІХ - початку ХХ ст. Але через низку причин ці процеси не мали завершеного характеру.

Активізація багатопартійного життя розпочалася у 80-ті роки ХХ ст. з перебудовчою трансформацією суспільної організації, як заперечення монополії комуністичної партії України і формування альтернативних політичних організацій та об’єднань національно-демократичного характеру. Поступово відбувалося визрівання і прийняття масовою політичною свідомістю необхідності багатопартійної системи як своєрідного гаранта демократизації українського суспільства.

Історія розвитку та становлення багатопартійної системи в сучасній Україні мала свої особливості та специфічні риси, за якими можна виділити три основні періоди партійного будівництва.

І) перший період розпочався на рубежі 1989-1990 років і тривав до 1993 року. Спочатку виникає демократична платформа в КПУ, формується Народний Рух України як політична сила. Одночасно відбувається самоідентифікація нових політичних партій: Української республіканської партії, Партії зелених України та ін. Більшість їх програмних документів мали загально-декларативні гасла демократичної ідеології, апелювали до всього українського народу з ідеями суверенітету України (або в системі співдружності, або як самостійної держави), парламентської демократії і приватновласницьких основ соціально-економічного життя.

Характерними рисами багатопартійного будівництва цих років стали антикомунізм, демократизм, західництво та романтизм. Процес партійного формування розвивався на двополярній основі. На одному боці була Комуністична партія, в середині якої виникали різні платформи, що в майбутньому переросли у самостійні партійні структури, а на іншому боці – група партій і рухів, які в основу своїх програмних платформ поклали демократичні принципи. Після проголошення незалежності України політичне життя набуло не тільки широкого розмаху, а й стало на певну юридичну основу. Правовий статус партій закріплювався в Міністерстві юстиції України.

ІІ) другий період, на думку деяких політологів, розпочався з перетворенням НРУ на партію і реєстрацією КПУ як легітимної партії. Цей період завершився на рубежі 1997-98рр. під час виборів до Верховної Ради України 1998р. Процес формування партійної системи здійснювався за класичною схемою: комуністичний, соціалістичний, соціал-демократичний, націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберальний та інші напрямки.

Характерними рисами цього періоду стала орієнтація партій на нагальні потреби політичного і соціально-економічного життя України. На часі стало утворення союзницьких виборчих блоків зі споріднених політичних сил, зросла тенденція до переходу від дрібнопартійності до утворення потужних партій. В результаті спостерігалося намагання оформити “партію влади” як домінуючу політичну силу в структурах законодавчої і виконавчої влади. На роль такої партії претендувала Соціалістична партія України на чолі з її лідером О.Морозом, але через низку причин вона такою не стала. В різні періоди неформально “партією влади” називали СДПУ (о) та “партією ілюзії влади” НРУ, НДП.

ІІІ) третій період партійного будівництва розпочався у ході політичних баталій у виборчому процесі до Верховної Ради (1998р.) і продовжується надалі.

Виборчі змагання розподілили політичні партії на два блоки – парламентські та позапарламентські. Постало питання створення потужного політичного центру, що об’єднав би більшість суспільства в розбудові держави, однак його розвиток не завершений до сьогоднішнього дня. Причинами такого явища стали партійні негаразди в рядах центристських партій – НДП, “Громада”, та несформованість соціальної бази цих партій.

Вибори 1998р. до ВР України засвідчили також подальше зростання політичного впливу партій лівої орієнтації. З п’яти з них, що брали участь у виборчій кампанії, чотири потрапили до ВР. В результаті в парламенті були представлені 173 депутати партій лівого спрямування.

Характерними рисами цього періоду стало набуття властивих для України політичних ознак у партійному будівництві, зокрема, проявилися партії, які не вписувалися у традиційну класифікацію: ліві – праві. До них відносяться: “Громада”, “Реформи і порядок”, СДПУ(о), СелПУ та інші. Центр протистояння значною мірою перемістився зі сфери поділу на ліві – праві і зосередився на боротьбі між прихильниками західництва, з одного боку, і слав’янофільства – з іншого. Ці партії намагаються поширити свою ідеологію та партійні структури не лише на заході чи сході, а й мати своїх симпатиків та електорат у всіх регіонах України. Набула широкого розвою тенденція внутрішньопартійних розколів і дрібнення майже серед усіх таборів партійного життя. Конфлікти в НРУ призвели до його розколу на дві партії і стрімкого падіння їх авторитету, політичного впливу. Серйозних випробувань зазнав і центр, зокрема партія “Громада”, яка розкололася одразу після еміграції та арешту її лідера П.Лазаренка. Частина громадівців створила Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” на чолі з Ю.Тимошенко.

Внутрішньопартійні розколи відбувалися і серед партій лівого спрямування. В складі ВР розформувалася фракція ПСПУ та СелПУ, розкололася СПУ. З її частини було утворено Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість” на чолі з І.Чижом.

Проте партійне будівництво поки що залишається на етапі мультипартійності і крайньої поляризованості, не оформлена легітимно “партія влади”, яка б стала гарантом процесу стабілізації українського суспільства. Лише в 2002 році при формуванні чергового керівництва Верховної Ради нового скликання, та формування нового Кабінету Міністрів вдається створити так звану “парламентську більшість”, до складу якої увійшли представники центристів та деяких правих партій. Поступово відбувається перехід до більш стабільної системи класичної багатопартійності, де існують потужні масові політичні партії і поляризований плюралізм думок.

В політичному спектрі сучасної України представлені: ліберали, радикали, консерватори, реформатори і помірковані. Розглянемо їх детальніше:

І) Праві націонал-радикальні партії (Українська національна асамблея, Державна самостійність України, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів). Серед головних ідей:

• ідея інтегрального націоналізму (створення української державності навіть шляхом відходу від демократичних засад),

• економічні інтереси чітко не сформовані, їх спектр від приватизації до державного контролю.

ІІ) Правоцентристи, які висувають ідеї націонал-демократії (НРУ, Партія “Реформи і порядок”, Демократична партія України, Українська радикальна партія, Партія зелених України, ВО “Батьківщина”, Народна партія України та інші). Їх основні засади:

• унітарна централізована держава з ринковою економікою і з інтеграцією в Європу,

• ідея неоконсерватизму з національною ознакою,

• захист української культури та підтримка християнської ідеології,

• в зовнішній політиці визначальним є інтеграція в Європейський союз і вихід з СНД,

• в економічних питаннях пріоритетними є приватновласницькі основи, підтримка структур малого та середнього бізнесу.

ІІІ) Центристські партії ліберальної демократії (партія “Яблоко”, народно-демократична партія України, Аграрна партія України, Ліберальна партія України та ін.). Серед головних ідеологічних основ – побудова громадянського суспільства з орієнтацією на інтереси людини і подальшим розвитком інтеграційного процесу з європейськими країнами, обмеження державної влади та її втручання в соціально-економічне життя суспільства.

IV) Лівоцентристи соціал-демократичного спрямування (СДПУ(о), Слов’янська партія, Партія регіонів, Соціал-демократичний союз, “Трудова Україна” тощо). Основні ідеологічні основи: демократичне громадянське суспільство з гуманістичними цінностями та соціальною справедливістю.

V) Партії лівого спрямування з ідеями соціалізму та комунізму (КПУ, СПУ, ПСПУ, ВОЛ “Справедливість”, СелПУ, КПРС та інші). Їх ідеологічними основами є:

• у державному будівництві – побудова унітарної радянської держави з широким місцевим самоврядуванням,

• в економічному питанні – суспільна, колективна власність, цивілізоване соціально-справедливе співіснування державного сектору економіки та ринкових відносин.

Основними питаннями, яким приділяють увагу опозиційні сили, є антикорупційна тема, недостатній рівень соціальної політики держави та загальнонаціональні інтереси України.

Таким чином, процес становлення багатопартійної системи в Україні та структуризація суспільства розпочалися на рубежі 1989-1990 років і перманентно продовжуються. Країна пройшла шлях від нестабільної дрібнопартійності до формування більш стабільної багатопартійної системи з елементами поляризованого плюралізму. Не визначеними законодавчо залишаються статус опозиційного руху та структура домінантних партій, остаточно не оформилася і не легітимізувалася“партія влади” як політичний центр.

Соціальна політика держави має бути спрямована на забезпечення життєвих інтересів усіх верств населення. Після здобуття Україною незалежності соціально-економічна ситуація в державі загострилася. 3 січня 1992р. Україна пережила інфляцію та гіперінфляцію, коли ціни на товари та послуги зросли більш як у 50 разів. Менше 20% промислових підприємств України мали завершений цикл виробництва. Основна частина продукції складалася з напівфабрикатів і комплектуючих виробів, що використовувалися у виробничому процесі в інших республіках в період СРСР. Тому розрив економічних і технологічних зв’язків із Росією та іншими республіками при збереженні залежної структури виробництва боляче вдарив по молодій Українській державі. А науково-технічна і технологічна відсталість в ряді галузей української індустрії, низька конкурентноздатність її продукції не дали змоги швидко інтегруватись до міжнародного поділу праці. До того ж європейська політико-економічна спільнота не дуже поспішала розкрити свої обійми для потенційно сильного майбутнього конкурента. Як наслідок, у грудні 1993р. інфляція перевищила 90%, а національний дохід у першому кварталі 1994р. скоротився у порівнянні з відповідним періодом 1993р. на 36%, обсяг виробництва – на 38%. Економіка України опинилася в стані руйнації. Це породило масове безробіття і зубожіння більшості народу України. За даними українських соціологів, на середину 90-х років відбулося майнове розшарування громадян. Група багатих складала від 3 до 6%, група середньо заможніх – близько 13%, група бідних – за різними даними від 70,8% до 86,5%. Для порівняння відзначимо, що майнове розшарування в США виглядає так: багаті – 3%, забезпечені – 17%, середні – 60%, бідні 20%. За даними статистичного бюро Європейської комісії індекс купівельної спроможності населення України у 2001 був одним з найнижчих у Європі і становив 17% від європейської норми.

А якщо врахувати об’єктивні оцінки самого населення, то до категорії бідних в Україні можна віднести 70% громадян. Заборгованість із заробітної плати на 1 січня 2003р. становила 2 млрд. 323 млн. грн., а кількість працівників, яким вчасно не виплатили заробітної плати – 2 млн. 155 тис. Це є дестабілізуючим чинником, що посилює соціальну напруженість у суспільстві. Середній рівень пенсій в 2002р. становив 137 грн., що складало 40% прожиткового мінімуму. Дуже гострою залишалась проблема безробіття. За оцінками Міжнародної організації праці на 2003 рік в Україні нараховувалося 2,5 млн. безробітних, переважну більшість з яких становили жінки та молодь до 28 років.

Рівень безробіття і зубожіння народу змушує багатьох шукати кращої долі на заробітках за кордоном. З одного боку, це еміграція в прямому розумінні слова – відплив за кордон здорових, ініціативних людей, чверть з яких мають вищу освіту. З другого – величезні масштаби тимчасової трудової еміграції. За даними експертів за межами України шукають роботу від 5 до 7 млн. наших громадян. Багато з них перебувають на нелегальному становищі і соціально не захищені. Вони отримують нижчу від місцевих робітників заробітну плату, не можуть оскаржити неправомірні дії роботодавця, користуватися послугами медицини тощо.

У сільській місцевості також спостерігається розшарування населення. В аграрному секторі України зайнято 21% від усіх працюючих у суспільному виробництві. На заході цей показник значно нижчий – від 2 до 9%. Крім того, серед працівників с/г 84% становлять жінки (у Європі і США – 40%). Матеріальне становище працівників села значно гірше, ніж в інших сферах суспільного виробництва. Заробітна плата в с/г становить 72,7% заробітної плати в цілому по народному господарству, а середній розмір пенсій на 10,4% менший, ніж загалом по Україні. Тому проблеми села потребують посиленої уваги владних структур.

Усі вищенаведені показники свідчать про народження численної верстви бідних, що негативно впливає на формування громадянського суспільства, містить у собі загрозу соціальних і політичних конфліктів.

Вихід із цього становища, як свідчить досвід розвинутих країн, у формуванні потужного середнього класу. В Україні він лише почав складатися. Його становлення відбувається внаслідок виникнення стійкого прошарку людей-власників нерухомого майна, земельних ділянок, акцій, а також прискореного розвитку середнього й малого бізнесу, фермерських господарств та ін. Зміцнить позиції середнього класу науково-технічна інтелігенція, вчені, діячі культури та освіти, спеціалісти середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів. Середній клас утворюють працівники виробничої і невиробничої сфери, які отримують середній за своїм розміром доход у вигляді прибутку або заробітної плати.

Життєво важливою галуззю є система охорони здоровя в суспільстві. Від її злагодженого функціонування залежить не лише фізичне, а й морально-психологічне здоров’я нації.

Падіння соціально-економічного рівня розвитку України в 90-х рр. призвело до погіршення стану здоров’я населення. А це в свою чергу позначилося на демографічній ситуації: знизився рівень народжуваності, підвищився рівень смертності, відбувається старіння населення і зменшення середньої тривалості життя. Цілий комплекс причин призвів до демографічної кризи. В суспільстві в останні роки не забезпечується навіть просте відтворення населення. Аналітики вважають, що до 2026р. чисельність населення в Україні за таких обставин може зменшитись на 5 – 13,3 млн. Ситуація ускладнюється тим, що серед населення випереджаючими темпами скорочується питома вага людей працездатного віку.

Звичайно, загальна економічна криза негативно позначилася на всій системі охорони здоров’я. Але фахівці стверджують, що до кризи додались суб’єктивні фактори, тобто чиновники кинули галузь напризволяще. Впродовж 90-х років валовий внутрішній продукт – ВВП знизився на 40-60%, а державні видатки на охорону здоров’я скоротились у 7,5 рази, тобто на 750%. Бюджетних коштів не вистачає і значна частина медичних послуг стала платною, недоступною для малозабезпеченого населення. Одночасно підвищилася вартість медичних препаратів, котрі користуються найбільшим попитом.

Лише з 2000р. ситуація дещо покращилася. Стабілізація в економіці країни сприяла кращому фінансуванню галузі. У 2000-2002рр. на охорону здоров’я виділяється 2,5-2,8% ВВП. Це стабільне, але недостатнє фінансування. Всесвітня організація здоров’я рекомендує виділяти 7-8% ВВП на медичну галузь.

При достатньому фінансуванні і раціональному використанні коштів вітчизняна медицина здатна працювати на рівні світових стандартів. Масову медицину потрібно реформувати так, щоб вона була ефективною і доступною. У Верховні Раді готується до третього читання законопроект про медичне страхування. Чи зможе він розв’язати всі проблеми? Фахівці вважають, що страхова медицина стане ефективною тільки тоді, коли запрацює вся економіка і люди будуть отримувати належну зарплату, зможуть робити страхові внески.

На піднесення економіки спрямований новий податковий кодекс, який має максимально сприяти розвитку малого й середнього бізнесу. Досвід країн посткомуністичної системи свідчить, що малі і середні підприємства забезпечують високу зайнятість населення і зниження безробіття. В цьому середовищі формується середній клас, який повинен стати опорою громадянського суспільства. У стані реформування система пенсійного забезпечення, що максимально враховує досвід передових держав світу.

Тривалий час українська культура розвивалася на засадах соціалістичного реалізму. Проголошення в Україні незалежності поставило на порядок денний відродження української культури та її модернізацію з метою органічного входження в європейський культурний простір. Без духовного пробудження нації сам процес демократизації українського суспільства буде загальмований, а держава не стане цілісною культурною системою, здатною до самооновлення.

В 1992р. були прийняті основи законодавства України про культуру, в якому проголошується право на свободу творчості, а також вільний вибір видів культурної діяльності. Держава гарантує невтручання у творчий процес і не допускає цензури. Останнє положення відкриває особливо широкі можливості для творчої індивідуальності.

Розкрити інтелектуальний потенціал нації покликана вся система середньої та вищої школи. У тому ж 1992р. Верховна Рада схвалила “Закон про освіту”, а в грудні 1993р. – зміни та доповнення до “Закону про підприємництво”, які дозволили створення приватних навчальних закладів під юрисдикцією Міністерства освіти. Середня освіта є обов’язковою.

Конституція України гарантує кожному громадянинові доступність отримання дошкільної, повної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних і комерційних навчальних закладах. Держава відмовилась від монополії на освіту. З’явилися і успішно розвиваються навчально-виховні заклади нового типу – гімназії та ліцеї, десятки авторських і приватних шкіл. В цілому в Україні функціонує більш як 21 тис. закладів середньої освіти, в яких навчається близько 7 млн. дітей. Але недостатнє фінансування галузі призвело до відтоку кваліфікованих кадрів. Середня і вища школа переводяться на україномовний режим роботи. До 70% першокласників навчається українською мовою. У вищій школі цей процес значно відстає. Особливо у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил українізація освіти просувається дуже повільно. А в школах Криму надано право самому учневі вирішувати, вивчати йому чи не вивчати державну мову. Це свідчить про те, що в державі відсутня належна політика в галузі освіти.

Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстка регламентація змісту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, програм, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти.

Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. В 1992р. провів свій перший набір студентів Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Заснований в 1615р., він був закритий царизмом в 1811р. і знову став функціонувати в незалежній Україні. В 1993р. навчальні плани і програми університету були схвалені на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО.

Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади – Києво-Могилянській колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум “Берегиня” в Черкасах, Феодосійський колегіум в Криму. В університеті крім української вивчають англійську, німецьку, французьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

Заснування університету “Києво-Могилянська академія” стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження. Він уже завоював кілька престижних наукових грантів у європейських та американських університетах. Кращі студенти проходять стажування в авторитетних зарубіжних фундаціях.

Широко розвивається міжнародне співробітництво в галузі освіти. Україна підтримує плідні контакти з багатьма урядовими і неурядовими освітніми національними та міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО, структури у складі Ради Європи, що займаються освітніми питаннями, Німецька служба академічних обмінів, Інформаційна служба США, а також з державними органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Китаю, Франції та багатьох інших держав. Практикуються безпосередні зв’язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вузів України здійснюють пряме співробітництво з 415 іноземними вищими закладами освіти. Аналогічні угоди мають школи та профтехучилища.

За розвитком вищої освіти Україна здебільшого не поступається розвиненим європейським країнам. І хоч економічна криза надзвичайно болісно вдарила по вищій школі, кількість вузів в Україні не зменшилась, а навіть зросла за рахунок відкриття навчальних закладів недержавного сектора. На сьогодні їх налічується 120. Сучасна молодь все частіше намагається паралельно здобути 2-3 вищі освіти. І це виправдано. Адже щороку на ринку з’являється приблизно 500 професій, які залишаються актуальними впродовж 5-15 років, а потім або відмирають, або кардинально змінюються. У молоді є всі умови для постійного самовдосконалення і самореалізації в швидкоплинному житті.

Повсякденною практикою Міністерства освіти і науки стало ліцензування та акредитація вузів України. Ліцензії видаються закладам усіх форм власності, якщо вони відповідають затвердженим критеріям. Акредитація проводиться за чотирма рівнями. Найвищий IV рівень акредитації отримують університети та академії. Акредитація дала можливість українським закладам освіти інтегруватися в міжнародну систему освіти і створила умови для конвертованості державних документів про освіту.

Але у діяльності вищої школи є чимало проблем. Найперше – це нераціональне використання випускників вищих навчальних закладів. Дуже часто вони працюють не за фахом. Не налагоджена система розподілу випускників, внаслідок чого регіони не забезпечені кадрами професіоналів. Спостерігається значний відтік висококваліфікованого професорсько-викладацького складу за кордон через низьку заробітну плату.

Ці прорахунки і недоліки не можуть заслонити ті практичні здобутки, якими збагатилась система освіти. Без сумніву, вони сприятимуть економічному, культурному, соціальному піднесенню України, зростанню добробуту її народу та зміцненню позицій держави в сучасному світі.

Наука України до здобуття незалежності була зорієнтована значною мірою на потреби військово-промислового комплексу і фінансування здійснювалось з джерел, призначених для розвитку ВПК. Повсюдне скорочення бюджетних асигнувань болюче позначилося на науковій сфері. У розвинутих країнах на наукові дослідження виділяється щонайменше 2% валового внутрішнього продукту. В Україні ці асигнування скоротилися з 3,1% ВВП у 1990р. до 0,5% в 2000р. Найбільше постраждали інститути, пов’язані з ВПК, а також фундаментальні дослідження, які не можуть бути самоокупними.

У науковому комплексі України налічується понад 1300 різних установ, в яких зайнято більш 300 тис. науковців. Це вдвічі більше, ніж у деяких західних країнах, але ефективність наукових досліджень у нашій державі була набагато нижчою, ніж у країнах Західної Європи чи Америки. В останні роки через низьку заробітну плату кваліфіковані вчені виїжджали на постійну роботу в наукові установи західних держав. Найвідчутніші втрати від “відпливу умів” спостерігаються серед генетиків, біохіміків, фізіологів, фізиків-теоретиків.

Незважаючи на негативні явища в науковій сфері, поступово перебудовується робота Академії наук, яка з 1994р. проголошена Національною. Посилюється увага до фундаментальних досліджень, виконуються цікаві й перспективні роботи в галузі проблем енергетики, екології, клітинної біології, генної інженерії та ін.

Гуманітарна наука впродовж 90-х рр. поповнилася новоствореними інститутами в системі Національної Академії Наук. Це інститути сходознавства, української мови, східноєвропейських досліджень, української археографії та джерелознавства, етнополітики та політології. Налагоджено і міцнішає співробітництво вітчизняних вчених з науковцями західної української діаспори, інтелектуальні сили яких в міру можливого сприяють розвитку і утвердженню української науки. Деякі з них включилися безпосередньо у державне і культурне будівництво в Україні, серед них В.Гаврилишин, Б.Кравченко, О.Пріцак, Т.Гунчак тощо.

Відчутні зміни відбуваються в сфері літератури. Письменники звільняються від догматів комуністичної ідеології. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, поглядів на вітчизняну історію. На перше місце виходить публіцистика, яка висвітлює політичні процеси і зміни, що відбуваються в суспільстві. Високим громадянським пафосом відзначається творчість О.Гончара (нині покійного), І.Драча, Д.Павличка, П.Мовчана, І.Дзюби, Ю.Щербака, П.Осадчука та ін. Вагомий внесок у відтворення забутих імен роблять друковані органи: газета “Літературна Україна”, часописи “Вітчизна”, “Дзвін”, “Київ”, “Березіль”, “Дніпро”, “Всесвіт”, “Український історичний журнал”, тижневик “Україна”, щоквартальник “Пам’ятки України”.

Завдяки цим виданням повернулися в Україну раніше заборонені імена письменників та їх твори, твори мистецтва, творчість митців діаспори, історичні дослідження. Були опубліковані твори Б.Лепкого, Г.Чупринки, М.Зерова, М.Куліша, В.Винниченка, М.Драй-Хмари, Є.Сверстюка, В.Симоненка, В.Стуса, І.Світличного тощо. Тижневик “Україна” почав друкувати мистецтвознавчі розвідки про твори М.Бойчука та його школи, висвітлювати творчість таких художників, як Н.Онацький, О.Заливаха, І.Марчук, Ф.Гуменюк, які замовчувалися за часів застою.

Журнал “Пам’ятки України” запровадив рубрику, в якій публікувалися матеріали про незаслужено забутих українських краєзнавців, праці істориків М.Брайчевського, Я.Дашкевича, Я.Ісаєвича, Ф.Шевченка. була опублікована тритомна праця Д.Яворницького “Історія запорозьких козаків”. Для українського народу відкрилися твори письменників української діаспори Є.Маланюка, Т.Осьмачки, І.Багряного, а також поетів, які загинули у боротьбі з фашизмом – О.Теліги та О.Ольжича (Кандиби). Побачили світ твори видатного українського історика М.Грушевського, його багатотомна “Історія України-Руси”.

Без цензури і інших обмежень вийшли твори українських письменників: поезія Л.Костенко, “Чорнобильська мадонна” І.Драча, документальна повість “Чорнобиль” Ю.Щербака, публіцистика І.Дзюби тощо.

Театральне мистецтво України представлене цілим рядом талановитих творчих колективів як у м. Києві, так і у великих містах Заходу, Сходу та Півдня України, а також низкою обласних театрів. Але у зв’язку з низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю, побутовою невлаштованістю небувало впав престиж акторської професії. Хоча навіть в таких скрутних умовах театральні колективи під керівництвом талановитих режисерів здійснили низку постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Такі режисери-новатори, як Р.Віктюк, І.Борис, С.Данченко, С.Мойсєєв, знані не лише в України, а далеко за її межами.

Відбуваються зміни в театрах опери і балету. Починаючи з 1991р. на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І.Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсах беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн. Балетний колектив Національної опери України останнім часом здійснив постановку балетів “Вікінги” – видатного сучасного українського композитора Є.Станковича, і “Жар-птиця” – класика музичної культури ХХст. І.Стравінського, українця за походженням.

Завдяки творчим колективам, обдарованим особистостям Україна поступово входить у світовий культурний простір. Починаючи з 1990р. у Києві проводиться міжнародний музичний фестиваль “Київ-музик-фест”. Уже на перший фестиваль до Києва прибули гості з США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини та інших країн. Нині цей фестиваль знають у всьому світі, він став престижним. Завдяки творчим контактам учасниківфестивалю, українська капела “Думка” відвідала Францію. У Парижі з успіхом виступав оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В.Сіренка. У рамках фестивалю плідно працював композитор І.Карабиць. Його кантату на вірші М.Руденка виконували в одному з найпрестижніших концертних залів світу – Карнегі-Хол. У концерті брали участь відомі виконавці з Метрополітен-опера, із Сіті-опера, а також три хорових колективи з Вашингтона та Філадельфії. Важко перерахувати всі успішні виступи українських мистецьких колективів, солістів у багатьох державах Європи і Америки. За радянських часів більшість українських музичних колективів та виконавців не виїздили за кордон (особливо до розвинутих капіталістичних країн). Нині українські митці за певних умов бажані гості на всіх континентах, де вони демонструють свою майстерність.

Значну роль у піднесенні культури народу належить такому компоненту культури, як естрада. Як зазначають фахівці, на початку 90-х років українська естрада утримувала свої позиції. Незмінними залишались такі відмітні риси українські пісні, як музична традиційність, грамотність текстів, національна особливість. У цьому жанрі мали місце консервативні сили. Але почали з’являтися автори і виконавці, які модернізувались, свідомо переорієнтувавшись з радянського на українське мистецтво. Це Ю.Рибчинський, П.Зібров, Т.Петриненко. Зразки нової національної музики, що впроваджує традиції В.Івасюка, демонструє ансамбль “Червона рута”. Національну музику успішно поширюють ансамблі “Гуцули”, “Чорні черешні”, “Брати блюзу”, “Океан Ельзи” та ін.

Українську музику, пісню, танець пропагують у світі академічний хор ім. Г.Верьовки під керівництвом академіка А.Авдієвського, ансамбль танцю ім. Вірського, етнографічний хор “Гомін” під керівництвом лауреата премії ім. Т.Шевченка Л.Яценка та ін.

Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Спустіли кіннотеатри, малі зали кінотеатрів віддані комерційним структурам. Держава фактично не фінансує кіномистецтво. У 1994р. на кошти держбюджету було завершено лише дев’ять українських кінофільмів. Не краще становище і нині. В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, майже зовсім зникла кінопреса. Перестали виходити журнали “Новини кіноекрану”, “Вавилон”.

Разом з тим є приклади поступового відродження кіномистецтва в Україні. На екранах з’явилися фільми талановитих режисерів О.Бійми “Казка”, “За ніччю день іде”, В.Артеменка “Ой, на горі калина”, “Солдатські вдови”, “З матір’ю на самоті”. Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О.Чорного, В.Домбровського, Н.Андрійченка та ін

В Україну почала повертатись творчість розсіяних по всьому світу українців, яких комуністична система не допускала на Батьківщину. Але відродити духовний світ українського народу як нації, показати всьому світові світогляд українців, звичаї, традиції, уявлення про добро і зло за порівняно короткий термін дуже важко.

В зв’язку з цим важливо усвідомити, що духовне відродження нації і української держави неможливе без відродження виховної ролі церкви у суспільстві. Відділення церкви від держави спричинило неповноту структури української культури, бо в церкві значною мірою жили мова, архітектура, малярство.

Значні пласти культури усіх континентів пронизують біблійні сюжети. Тому глибоке розуміння надбань світової цивілізації безпосередньо пов’язане також із знанням церковної історії. Історія України вчить, що релігія посідала важливе місце у житті народу, що робило духовно-культурний прогрес нації більш повним та довершеним.

Демократичні перетворення в Україні, що почалися в роки горбачовської перебудови, дали змогу відродити Українську Автокефальну Православну Церкву, яка безперервно існувала з 1920р. В 1990р. Всеукраїнський собор УАПЦ ухвалив дуже важливе для життя церкви організаційне рішення. Вперше в історії Української держави він обрав Патріарха Київського і всієї України. Ним став 92-річний митрополит Мстислав (Скрипник). Це мало стати запорукою самостійності Української православної церкви й рівності її серед інших автокефальних церков світу. Але московський патріархат відмовився надати Українській церкві повну автокефалію. Це призвело до розколу в українському православ’ї. В Україні стало функціонувати три самостійні православні церкви – Українська православна церква Московської юрисдикції, Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква.

Крім православних конфесій в Україні функціонує і греко-католицька церква, яка бере свій початок від Берестейського собору 1596р.

В роки перебудови поширився рух за відновлення греко-католицької церкви. З 1988р. почався процес офіційної реєстрації релігійних громад. На початок 1999р. УГКЦ мала 3212 релігійних громад, 76 монастирів, 10 духовних навчальних закладів, 27 періодичних видань. Греко-католики України звертаються до Папи Римського з проханням надати їхній церкві статус патріархату. Але це справа майбутнього.

В незалежній Україні, попри всі чвари на міжконфесійному рівні, законодавство стосовно вірувань є демократичним і відповідає європейському досвіду.

Сьогодні в Україні діє понад 90 релігійних структур різних напрямків.

Основні християнські церкви станом на 1995р. мали таку кількість громад: УПЦ (Московський патріархат) – 6132, УПЦ (Київський патріархат) – 1753, УАПЦ – 616, УГКЦ – 3032, Римо-католицька – 615. Серед християнських церков протестантського напряму в Україні функціонують, зокрема, такі: Союз євангельських християн – 1420 громад, Союз християн євангельської віри (п’ятидесятників) – 680. На території Криму активно поширюється мусульманство.

Активізували свою діяльність різноманітні нетрадиційні для України східні релігійні секти.

Враховуючи історичний досвід церковного життя, українські православні ієрархи свідомі того, що церква як невід’ємна складова громадянського суспільства в суверенній державі має бути єдиною і незалежною.

В українському суспільстві, до якого входять, крім українців, ще представники більш як 100 етносів, існує мовна проблема. В період становлення державності мовне питання має неабияке політичне значення. Його не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації.

Українська мова проголошена в 1989 р. законом про мови Верховної Ради УРСР державною. Це закономірний крок для України. Але закон про мови виконується повільно, програми підтримки української мови здійснюються наскоками як через відсутність належного фінансового забезпечення, так і брак державної волі. Згідно з даними останнього перепису населення 70% громадян назвали своєю рідною мовою українську. Але в ряді регіонів у громадських місцях нею практично не послуговуються. Такий стан української мови не випадковий. Це результат багатовікової бездержавності українського етносу.

Сьогодні кількість загальноосвітніх закладів з українською мовою навчання та учнів у них зросла від 47,5% у 1988-1989рр. до 73,5% у 2002-2003рр.

Книговидавці, видавці газет, шоумени в гонитві за негайним прибутком орієнтуються тільки на російськомовну продукцію. До того ж, в Україну могутнім потоком ідуть книги і газети з Росії. В результаті навіть у Києві, не кажучи про інші міста, російське друковане і ефірне слово переважає українське.

Російська естрада не найвищої проби заполонила сцени наших міст. Усе це не стихійний процес, а здійснення продуманої політики культурної експансії Росії. І цього ніхто не приховує.

Деяке розширення сфери функціонування української мови викликало опір з боку як внутрішніх, так і зовнішніх сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини. При цьому не враховується право українця на українську книжку, газету, освіту рідною мовою, право на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.

За таких умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка української культури та українського слова, української освіти, як за допомогою ринкових, так і законодавчих механізмів.

Зважаючи на вищеназвані обставини, додає оптимізму міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика, започаткований Міністерством освіти і науки України, Освітньою фундацією Петра Яцика (Торонто, Канада) і лігою українських меценатів. В травні 2003 року завершився третій конкурс з української мови. Якщо у першому конкурсі взяли участь 200000 школярів, то в другому і третьому – понад 5 млн. школярів та студентів. Організатори конкурсу намагаються перетворити його на справжнє свято рідної мови.

Звичайно, конкурс був би неможливий без спонсорів. Основні кошти дає Освітня фундація Петра Яцика, до якої щороку приєднуються численні жертводавці з Канади, США, Австралії, а також з України. До освітньої фундації приєдналося вже більш як 300 жертводавців. Після раптової смерті Петра Яцика справу батька продовжує Надія Яцик. Вона була серед організаторів третього конкурсу.

Цікаво, що до школярів і студентів навчальних закладів Міністерства освіти і науки України приєдналися учні навчальних закладів, підпорядкованих іншим міністерствам – охорони здоров’я, транспорту, оборони – з усіх областей України і Криму. Можливо, це є початок “емансипації” української мови, її функціонування як мови повноправного державного народу, що задовольняє всі потреби суспільного життя.

Для розв’язання проблем української культури і мови вирішальне значення має всебічний прогрес України як держави. Саме він зможе піднести почуття національної гідності в масі населення і почуття відповідальності за свою культуру і мову.

З м і с т

Курс “Історія України (Соціально-політичні аспекти)”…………………….… 4

Модуль ІІІ. Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного.

Лекція І. Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХст.) ………………………………………………………. .24

Лекція ІІ. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві……………………… .59

Лекція ІІІ. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя українського народу в радянський період ………………84

Лекція ІІІ. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя українського народу в радянський період ……...……...106

125