15. Сутність і співвідношення понять національна мова, літературна мова, мова художньої літератури.

Мовлення реалізує мову, функціонально різнорідну за складом і формами вираження. Мова літератури вбирає в себе всі ті лексичні багатства, які нагромадив людський вербальний досвід. Для того щоб збагнути словесну структуру художньої мови, необхідно виокремити найхарактерніші її типи, які формують лексичний та образний колорит літературного мовлення. Основними серед них є розмовна, літературна та художня мови.

Розмовна мова – це усна мова, яка функціонує здебільшого в побуті і відображає особливості говірки певної місцевості.

Національна мова – це будь-яка мовна система.

На відміну від розмовної, яка залежить від діалектних особливостей кожного регіону, літературна мова має загальнонаціональний ужиток.

Літературна мова – це унормована знакова система на засаді лінгвістичних мов;

• Це унормована, оброблена, уніфікована мова, яку використовують в офіційному діловому мовленні, засобах інформації, науці й літературі.

Літературна мова є нормативною базою і для літературної творчості, яка черпає зі словесного досвіду народу не лише лексичні запаси, а й правила їх використання на практиці.

Мова художньої літератури – це особлива знакова система, що функціонує як естетично-вартісна;

• Різновид літературної мови, яка містить у собі все багатство мови з метою створення художніх образів.

16. Специфічні особливості мови художньої літератури. Рівні мови художньої літератури.

Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. М.х.л. співвідноситься з літературною (унормованою і кодифікованою) мовою та художнім мовленням, але зв'язок з літературною мовою трактують по-різному, нерідко розглядають як один із функціональних стилів, літературної мови, а також інтерпретують як мову в її естетичній функції, як матеріал мистецтва (при цьому йдеться вже не про окремий стиль, а про особливий модус мови взагалі). У М.х.л. входять усі структурні рівні літературної мови та (реально чи потенційно) елементи розмовної мови, діалектів. Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та в сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах). Інтерпретація літературних текстів на рівні художньої мови, що передбачає вихід за межі художнього мовлення, письменницького ідіостилю, сприяє розглядові літературного процесу в єдності та наступності його культурно-історичного розвитку. У мистецькій сфері різні аспекти співвідношення мови і Мовлення набувають особливого вияву. Скажімо, те, що сприймається тільки як уживання в мовленні, тобто не стало фактом кодифікованої літературної мови, є своєрідною нормою М.х.л. (наприклад, поетичні неологізми). По-особливому виявляється в поетичній мові і співвідношення парадигматики та синтагматики. У М.х.л. функціонують усі загальновживані мовні засоби, проте їй притаманні і специфічні риси: виразна спрямованість системи на естетичне перетворення (трансформацію) мовних засобів, зокрема семантики мовних одиниць, максимально посилюючи їх зображально-виражальну здатність (експресивність) творити художній образ і виражати всю повноту художнього змісту; індивідуальний характер мовно-естетичного процесу. Категорія згаданої естетичної трансформації мови письменників трактується як одна з основних засад художньої творчості. В художньому тексті не тільки слова, а й будь-яка мовна одиниця (звук, морфема тощо) може набувати особливого естетичного значення. Поряд із естетично навантаженими компонентами завжди використовуються т.зв. "пакувальні" текстові засоби, що знаходяться на периферії образного функціонування. У М.х.л. поділ на образні і "необразні" засоби — досить відносний. Найпомітніше і найповніше образно-естетичне перетворення семантики слова виявляється в тропах. Значною мірою спираючись саме на їх вивчення, дослідники поетичної мови намагаються сформувати її специфічну одиницю, яку називають по-різному; глосемою, глосою, стилемою, експресемою таін. М.х.л. — об'єкт, у якому перетинаються наукові зацікавлення мовознавців та літературознавців. Вона є предметом дослідження стилістики,поетики, лінгвістики тексту, металінгвістики. При цьому простежується прагнення розмежовувати лінгвістичні (лінгвостилістичні) та літературознавчі методи, прийоми, завдання аналізу М.х.л. Продуктивне і певне взаємопроникнення, взаємозближення літературознавчого та мовознавчого підходів до інтерпретації поетичної мови, конкретних художніх текстів.

17. Основні лексико-граматичні засоби мови художньої літератури.

18. Синтаксична виразність мови художньої літератури.

19. Види тропів.

20. Відмінність віршованої мови від прозаїчної. Вірш як найбільш адекватна форма вираження ліричних переживань, його специфічні особливості.

Мова художньої літератури функціонує в двох її організаціях – прозаїчній і віршованій.

Проза – літературно-художні твори вільної оповідальної форми, не звертаючись до ритму.

Вірші – це мова, що розпадалась на співвимірні ряди, що спадались до вихідного моменту.

Основною відмінністю вірша і прози є наявність ритму у вірші і його відсутність в прозі.

Ритмом називають повторення однакових чи подібних явищ, через визначені відтинки та з певною послідовністю.

Віршований ритм – це рівномірне повторення мовних одиниць, якими є вірші, що оголошуються один за одним.

Саме вірш виступає представником лірики, а все тому, що вірш є найзручнішим інструментом зображення внутрішніх переживань, адже ліриці, як і самому віршу притаманна така собі музичність, що дуже добре виражає переживання людини. Як у музиці ритм може прискорюватись і сповільнюватись, так само відбувається і у вірші, те ж саме стосується тону оповіді: чергування певних нот у музиці, та звуків у вірші можуть точно зобразити стан чого-небудь, навіть самої людини.

Вірш, як відомо, пішов із лірики, що виконувалась під музику, так що вважати вірш лише літературним мистецтвом не можна. Вірш компонує в собі як музичний ритм, так і семантичне різноманіття та зміст літератури. Тому його цінність не можна переоцінити.

Проте, щоб створити приємну на слух поезію недостатньо мати всього лиш бажання, потрібно мати великий талант. Поезія вимагає неабиякої майстерності і досвідченості у цій справі, потрібно мало того щоб знати лексику мови, а і розуміти ритм, відчувати кожен рядок і кожне хвилювання.