2. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

3. Літературна мова - це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд.

Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість – одна з головних ознак української літературної мови.       Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.       Мовні норми характеризуються:       - системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);       - історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);       - соціальною зумовленістю (виникають у зв'язку з потребами суспільства);       - стабільністю (не можуть часто змінюватися).

4. У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі: 1)                               розмовний, який має два різновиди:       а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний; 2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).       Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) і  конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо).       Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно-офіційний різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий.       Розмовно-офіційний підстиль – це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері. Розмовно-офіційне спілкування (або ділове) визначається соціальними функціями мовців, на відміну від побутового, готується заздалегідь і, як правило, не виходить за межі обумовленої теми. Для цього підстилю характерне вживання простих коротких речень, певна емоційність висловлювань, усні діалоги і полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації, логічних наголосів).       Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.       Це один із найдавніших стилів української мови: його ознаки знаходимо в документах 11-12 століття, в українських грамотах 14-15 століття.

5. Науковий стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.       Найважливіші особливості наукового стилю: 1)       логічність, недвозначність викладу; 2)        насиченість термінами, абстрактною лексикою; 3)       використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо; 4)       документування тверджень (наявність цитат, посилань); 5)       монологічний виклад.       Науковий стиль має такі різновиди: 1. Суто науковий  (розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових   статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних робіт, рефератів і т.д.), який поділяється на науково-технічний і науково-гуманітарний;       2. Науково-популярний (використовується для зрозумілого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних часописах, книгах);       3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних посібників).       Фахівець повинен досконало володіти всіма стилями літературної мови, які використовуються в професійному спілкуванні.

6. Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.       Це один із найдавніших стилів української мови: його ознаки знаходимо в документах 11-12 століття, в українських грамотах 14-15 століття.       Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі: 1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до ..., у зв'язку з тим, що ..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.; 2) точність, послідовність і лаконічність викладу; 3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис; 4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце; 5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти; 6) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб'єктивної оцінки; 7) речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень. Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі: 1.       Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами;  реалізується в текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо); 2.       Дипломатичний (використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури;  реалізується в текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень),  протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів, заяв, ультиматумів (дипломатичних вимог); 3.  Юридичний (використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж), обслуговує правові та конфліктні відносини; реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо); 4.       Адміністративно-канцелярський (використовується в професійно-виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.).

7. Публіцистичний стиль мовлення використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їх емоційним забарвленням.

Метою публіцистичного стилю стає викладення та з'ясування певних соціально-політичних та філософських проблем, вплив на читачів або слухачів, агітація та пропагування суспільно-політичних та освітніх ідей у газетах і журналах, по радіо і телебаченню, під час мітингів і зібрань.

Публіцистичний стиль потребує попереднього відбору певних мовних засобів, матеріалу.

Звичайною формою реалізації публіцистичного стилю є усний або друкований монологом.

У цьому стилі можуть використовуватись і нормативна лексика, високі, урочисті слова і фразеологізми, емоційно забарвлені лексеми, вигуки, частки, нескладні синтаксичні конструкції, риторичні запитання, окличні інтонації, повтори. Відповідно до провідного завдання цього стилю у ньому часто використовуються політичні та морально-етичні слова і фразеологізми.

Формою реалізації для публічного стилю може бути промова, стаття, памфлет, гумореска.

Сфера використання публіцистичного стилю — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основні ознаки:

• доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал),

• поєднання логічності доводів і полемічності викладу,

• поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю,

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційну ознаку,

• наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол тощо).

Основні мовні засоби:

• синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів,

• насичення лексики суспільно-політичними й соціально-економічними термінами, закликами, гаслами,

• використання багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполук, перифраз,

• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів,

• використання чужомовних суфіксів -іст (-ист), -атор, -ація тощо, префіксів псевдо-, нео-, супер-, інтер- тощо,

• різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та інше,

• влучні афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль щодо жанрів, мовних особливостей і способів подання інформації поділяють на такі підстилі:

• стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телевізія тощо),

• художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо),

• есей (короткий нарис вишуканої форми),

• науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

8. Етика усного професійного спілкування

Кожний зі видів усного професійного мовлення

передбачає дотримання відповідних етичних норм і правил спілкування.

Людина може по-різному ставитися до свого співрозмовника, але етикет у

поєднанні з почуттям власної гідності та самоповаги не дозволяє їй

відкрито висловлювати негативні оцінки чи іншим чином виявляти своє

негативне ставлення.

Незалежно від змісту розмови мовці послуговуються висловлюваннями, що

включають певні етикетні знаки. Вони й становлять тематичні об'єднання

різних за структурою мовних одиниць (слів, словосполучень, речень) на

ознаку:

( привітання (Добрий день! Доброго ранку! Добрий вечір! Добридень! Вітаю

Вас! Мої щирі вітання! Радий вас привітати! Здрастуйте!);

( подяки (Прийміть мою найщирішу вдячність! Дозвольте висловити Вам

подяку! Щиро вдячний! Спасибі, Ви дуже люб’язні!);

( вибачення (Вибачте! Прошу вибачення! Прошу вибачити! Мені дуже шкода,

вибачте! Перепрошую! Даруйте мені!);

( відмови (На жаль, не можу..., Мені дуже шкода, але..., З радістю

допоміг би, проте..., Охоче приєднався б, проте..., Мені незручно

відмовляти, однак...);

( поради (Дозвольте дати Вам пораду..., Я порадив би Вам..., Може, Вам

слід було б..., Я наполегливо раджу Вам...);

( прохання (Прошу Вас..., Чи можу я попрохати Вас..., Будьте

ласкаві..., Вам не важко буде..., Чи не могли б Ви..., Дозвольте...,

Будь ласка... );

( співчуття (Прийміть мої найщиріші співчуття..., Я хотів би висловити

мої співчуття..., Я розумію Ваше горе..., Сумую разом з Вами...);

( прощання (До побачення! Прощавайте! Бувайте здорові! На все добре! До

зустрічі! До завтра! Побачимося завтра!) тощо.

Кожне тематичне об'єднання є частиною досить розгалуженої системи

засобів вираження мовного етикету. Вибір тієї чи іншої одиниці формул

увічливості залежить від ситуації спілкування, професії, соціального

статусу, статі, освіти, віку учасників спілкування.

За умови вмілого володіння та врахування цих складників мовець має

більше можливостей досягти поставленої мети. Важко не погодитися із

соціолого-психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить

від уміння спілкуватися.

Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповід­ності нормам вимови, слововживання та ін., установ­леним для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.

Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність і система комунікативних якостей мови, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність.

9. У межах усного мовлення розрізняють два типи:

Розмовно(літературне мовлення, тобто усне літературне мовлення;

Розмовно(фамільярне мовлення ( мовлення, яке містить

Усне професійне мовлення належить до першого типу. Це

розмовно(літературне мовлення людей у процесі виконання ними службових

обов’язків.

Усне професійне спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між

співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних

(поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Усне професійне мовлення можна поділити на такі види:

залежно від способу сприймання інформації:

контактне (безпосереднє);

дистанційне (телефонне, селекторне, за допомогою комп’ютера);

залежно від кількості учасників:

діалогічне (бесіда з одним співрозмовником);

монологічне (доповідь, промова, лекція);

полілогічне (дискусія);

залежно від форми і ситуації спілкування:

міжперсональне (нарада, колоквіум тощо);

публічне (виступ на зборах, конференції тощо).

Міжперсональне професійне мовлення ( це засіб повсякденного спілкування

двох або кількох людей під час виконання ними службових обов’язків.

Міжперсональне професійне спілкування найчастіше відбувається в таких

ситуаціях:

( ділова нарада (інформаційна, директивна (інструктивна), оперативна

(селекторна, телефонна, комп’ютерна), дискусійна, виробнича);

( ділова телефонна розмова;

( спілкування між співробітниками в колективі;

( спілкування керівника з підлеглим;

( приймання відвідувачів;

( ділова бесіда, переговори;

( анонімне спілкування (спілкування типу водій ( пасажир, продавець (

покупець, лікар ( хворий тощо);

( прес(конференція; інтерв’ю; допит; іспит.

10.

11.

УСНЕ І ПИСЕМНЕ МОВЛЕННЯ

Усне мовлення	Писемне мовлення
Усне слово - це слово живе, виразне, інколи спонтанне. В усному мовленні не завжди є час для добору найбільш точного слова. Сказане слово не можна виправити.	У писемному мовленні завжди попередньо обдумується кожне слово, кожна фраза. Написаний текст можна перечитати, виправити.
Це мовлення розраховане на сприйняття слухом.	Писемне мовлення - це графічне мовлення, розраховане на зорове сприйняття.
Усне мовлення володіє більшим арсеналом засобів передачі думок і почуттів.	У писемному мовленні ясності і виразності правильно дібраних мовних елементів сприяють характерні для даної форми мовлення додаткові засоби.
В усному мовленні порядок слів відіграє важливу роль (допомагає чітко побудувати речення, логічно висловити думки).	Важливу роль у писемному мовленні виконує порядок слів (уживається для логічного розвитку від відомого до нового і для чіткої побудови речення).
В усному мовленні добір засобів повинен відповідати вимогам стилю.	У писемному мовленні добір засобів повинен відповідати не тільки літературній нормі, а й вимогам стилю, до якого належить текст.
Слово в усному мовленні майже завжди супроводжується інтонацією, мімікою, жестами. Вони є засобом для усного мовлення.	Важливим засобом для написаного є розділові знаки, без яких інколи зрозуміти правильно написане просто неможливо. А.Чехов писав, що знаки служать нотами під час читання написаного.
В усному мовленні вживаються здебільшого неповні речення.	Характерною ознакою писемного мовлення є повні і закінчені речення, які розміщені у логічній послідовності.
В усному мовленні використовуються частіше речення прості.	У писемному мовленні більшість речень - складні. Прості ж речення, як правило, поширені і ускладнені.
Усне мовлення розраховане на слухача, що знаходиться пере/і очима оратора.	Писемне мовлення розраховане на читача (слухача).
Порядок слів у реченні вільний, зустрічаються повторення окремих слів, словосполучень, частин речень, неповні речення, вставні слова тощо.	Порядок слів часто прямий, повторення слів автори намагаються умикати.

Щодо ділового писемного мовлення доречно сказати, що тут можливий не лише текстовий виклад. Є папери, котрі містять тільки конкретні цифрові дані, схеми, таблиці тощо. Це документи стандартного типу. Вони дають можливість ефективно підготувати максимум даних. А є й такі ділові папери, що містять лише загальні відомості. Тут відповідно добираються й мовні елементи. Такі документи мають дещо вільну від стандарту форму викладу.

Ефективність того чи іншого документа залежить від мовних засобів, насиченості найнеобхіднішою інформацією. Ось чому кожна організація чи підприємство прагнуть виробити свої типові документи. Перевага їх у тому, що вони не потребують багато часу для складання, легко сприймаються і зручні у використанні.

Порівняно з писемним мовленням усне є мовною творчістю, імпровізацією;

воно значно емоційніше й експресивніше, ніж писемне.

Усне професійне мовлення ( і міжперсональне, і публічне ( повинно

відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі:

чіткість, недвозначність формулювання думки;

логічність, смислова точність, звідси ( небагатослівність мовлення;

відповідність між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними

мовними засобами (Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в

приміщеннях є їх аерація шляхом відкривання фрамуг за допомогою

спеціального пристрою ( і це про звичайне провітрювання!);

укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у

реченнях;

12. Телефонна розмова – це один із видів усного мовлення, до того ж досить спеціфічний: оскільки співрозмовники не бачать один одного, то виключається передача інформації через міміку, жести, вираз очей та обличчя. Навіть звичайне підтвердження того, що вас слухають, потребує словесного вираження, в той час як при безпосередній розмові достатньо було б глянути на співрозмовника. Такі репліки-підтвердження наявності зв’язку вносять надлишкову інформацію в телефонну розмову, хоч ця інформація виправдана: вона забезпечує безперервність у розмові.

Тому при веденні ділових розмов особливо важливо широко використовувати лексічні можливості української літературної мови, насамперед багату синоніміку, з одного боку, й точність її термінології, з другого боку, й точність її термінології, з другого, а також інтонаційні можливості мовлення.

Заважає й надто сильний голос: по телефону слід розмовляти середнім за силою голосом. Оскільки по телефону голос часто здається зміцненим, а окремі звуки неясними, треба намагатися говорити не дуже швидко й по можливості чітко, ясно, говорити в мікрофон телефонної трубки – інакше співрозмовник буде погано вас чути. Тон розмови має бути спокійним, витриманим, ввічливим.

Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співрозмовника добре враження. Для цього слід дотримуватися ряду вимог, про які ми і порозмовляємо.

Службова телефонна розмова складається з таких компонентів:

момент встановлення зв’язку;

виклад справи;

заключні слова, знак, що розмову закінчено.

Називаючі своє прізвище, не забувайте, що окремі прізвища важко сприймаються на слух. До того ж потрібен певний час, щоб співрозмовник звик до вашого голосу і вашої дикції. Тому важкі до сприймання прізвища ставлять у кінці речення й вимовляють якомога виразніше, або всі звуки і склади були зрозумілі.

Слід пам’ятати, що ведення надто довгих службових розмов – це прояв нецеремонності та неповаги до тих, хто теж чекає звільнення телефону.

Розмова по телефону не потрібна перетворюватись у монолог: викладаючи багатоаспектне питання, слід передавати інформацію частинами, по можливості частіше робити паузи, щоб міг включитися співрозмовник.

Коли співрозмовник зупиняється, він цим самим дає знак, що чекає підтвердження зрозумілості викладеного, а тоді продовжить думку. Пауза може означати, що якась частина розповіді закінчена, думка завершена. Це створює певний ритм у розмові і дає можливість уникнути перебивання, переривання думки, що особливо неприємно в певних ситуаціях.

Взагалом вміння вести телефонну ділову розмову значною мірою полягає якраз у тому, щоб своєчасно зробити паузу й тим самим дати можливість співрозмовникові висловити своє ставлення до питання, що обговорюються.

Ініціатива закінчення розмови належить звичайно тому, хто подзвонив, але якщо співрозмовник значно старший за віком або службовим становищем, слід дати можливість закінчити розмову йому.

Молодший за віком чи становищем може лише повідомити старшого про те, що він уже з’ясував усі питання, які у нього виникли. Розмову закінчує старший, але при всій віковій чи службовій відстані між співрозмовниками вони однаково повинні вживати обов’язкові форули ввічливості (Добрий день! Прошу! Будь ласка! Будьте люб’язні! Пробачте за турботу! Дякую за увагу! До побачення!)

14. У межах усного мовлення розрізняють два типи:

Розмовно(літературне мовлення, тобто усне літературне мовлення;

Розмовно(фамільярне мовлення ( мовлення, яке містить

Усне професійне мовлення належить до першого типу. Це

розмовно(літературне мовлення людей у процесі виконання ними службових

обов’язків.

Усне професійне спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між

співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних

(поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Усне професійне мовлення можна поділити на такі види:

залежно від способу сприймання інформації:

контактне (безпосереднє);

дистанційне (телефонне, селекторне, за допомогою комп’ютера);

залежно від кількості учасників:

діалогічне (бесіда з одним співрозмовником);

монологічне (доповідь, промова, лекція);

полілогічне (дискусія);

залежно від форми і ситуації спілкування:

міжперсональне (нарада, колоквіум тощо);

публічне (виступ на зборах, конференції тощо).

Промовець повинен дотримуватися ряду вимог, зокрема пов’язаних із його

поведінкою:

( природність, позбавлена штучності;

( доброзичливість, повага, теплота у ставленні до слухачів;

( зосередженість, серйозність оратора;

( глибока внутрішня переконаність;

( відповідна інтонація, міміка, жести.