8. Політична думка Київської Русі

Протягом Х–ХІІ століть у Київській Русі відбувалося формування феодального суспільства, почали розвиватися держава та право, з'явилися перші літературні твори – "слова", "повчання", "проповіді", "патерики" тощо. Їх створювали представники духо­венства, ці твори містили відомості про соціальні відносини, по­літичне життя, побут і культуру тогочасної Київської Русі. Це були перші спроби усвідомлення цілого комплексу проблем політичного, соціального та морально-релігійного характеру.

У соціально-політичній думці провідною була ідея об'єднання удільних князівств навколо престолу великого київського князя. Вона стала смисловою сутністю створення самостійної та незалежної держави – Київської Русі.

Перший слов'янський митрополит Київської Русі Іларіон у "Слові про закон і благодать" виклав своєрідну релігійно- со­ціологічну концепцію історичного процесу як зміни принципів релігій. Старий Завіт, вважав митрополит, знаменував перемогу принципу закону в бутті, згідно з яким, існували лише богообрані іудеї. Новий Завіт, навпаки, втілював принцип благодаті. Благодать для автора – це синонім істини, а закон – лише тінь істини, слуга та предтеча благодаті. З появою благодаті створюється спів­товариство рівноправних християнських народів. Отож Русь отримала рівне з іншими християнами становище у світі.

Іларіон доводив безпідставність зазіхань Візантії на керівництво Руською Православною Церквою, оскільки князь Володимир хрестив Київську Русь за власним бажанням та ініціативою, а не за наполяганнями чи порадою з Візантії. Заслуга Володимира Великого, на думку митрополита Іларіона, подібна заслузі імператора Костянтина, котрий у 325 р. оголосив християнство державною релігією в Римській імперії. Митрополит наполягав на тому, що за заслуги перед Християнською церквою князя Володимира необхідно канонізувати до лику святих, що згодом і було зроблено.

Такий факт, проти якого в той час заперечували у Візантії, повинен був істотно підняти авторитет Руської Православної Церкви, а також престиж княжої влади в цезаропапістській моделі православ'я на Русі. У "Слові…" домінує релігійне начало, проте чітко звучить і політичний мотив: християнство своєю ідеологічною сутністю сприяє утвердженню світської князів­ської влади.

Соціально-політичними ідеями переповнений і літопис монаха Нестора "Повість минулих літ". У цій енциклопедії давньоруських знань уперше здійснено спробу генеалогічного аналізу влади в Київській Русі. У легенді про запрошення варязького князя Рюрика приховано цільову політичну інтригу: літопис назвав родоначальником княжого дому іноземця й тим, певною мірою, сприяв припиненню суперечок про старшинство серед слов'янських родів. До того ж повідомлення про те, що саме запрошений слов'янами Рюрик навів у них лад, під­вищувало авторитет його нащадків – київських князів.

Ідея єдності Руської землі концептуально підкріплюється ідеалізацією державного ладу, встановленого Ярославом Мудрим. Київська держава ґрунтувалась на західному інституті васалітету, що містив принципи свободи. "Повість…" оголошувала всіх удільних князів братами та покладала на них обов'язок підпорядкування великому київському князю.

Викладення попередньої політичної історії було зведено в "Повісті..." до образних характеристик князів і до засудження княжих міжусобиць. Свідчення ж про патріотичні виступи народних низів проти чужоземців відмітно бідним зображенням соціального життя трудового народу. Смерди вкрай рідко згадуються на її сторінках, а міські повстання проти князів цілком засуджуються.

Основна політична ідея твору – звеличення Київської Русі, оспівування важливості її єдності та незалежності – розгляда­ється поза контекстом співпраці підданих і правителів, а лише на рівні взаємодії княжої еліти.

Князь Володимир Мономах у своєму "Повчанні дітям" виявив неабиякий талант аналітика світських проблем. Якщо в гострому неприйнятті княжих чвар він уже не є оригінальним і лише повторює тези "Повісті...", то образ князя як ідеального правителя, впевненого та відповідального суб'єкта по­літики та влади, став першим зразком політичного портрета керівника на слов'янському ґрунті. Образ князя-лідера відтіснив на другий план намічені автором обриси соціальної політики, спрямованої на пом'якшення протистояння "верхів" і "низів". Справедливий із підданими, вірний законам, князь-стратег відповідальний за авторитет держави та є досить самостійним у політиці, не повинен забувати про бідних людей – простих селян і ремісників.

Цей принцип є надзвичайно важливим і для нашого часу та може стати орієнтиром для сучасної демократії. Та все ж у твор­чості Володимира Мономаха переважає зовнішньополітичний бік, він занепокоєний тим, що взаємна ворожнеча може призвести до роздроблення Київської Русі.

Безіменний автор "Слова о полку Ігоревім" – прибічник сильної князівської влади, використовує новий політичний термін "державець" для визначення правителя. Цей термін висловив поширене в ті часи уявлення про одноосібне прав­ління князя. Так, у "Слові...", можливо вперше в слов'янській полі­тичній думці, закладено обґрунтування ідеї єдиновладдя, тобто монархії, що ґрунтовно розроблялося в період утворення Російської централізованої держави.

Розповідь про невдалий похід князя Ігоря – це лише привід для роз­думів про долю Київської Русі. Причини поразкив зовнішній боротьбі з кочівниками автор пояснює згубною внутріш­ньою політикою та проявами егоїзму княжої верхівки, котра прагне лише власної слави й зневажає загальнодержавні інтереси.

Отже, у вищезгаданих творах злиті в єдиному задумі три найважливіші проблеми політологічного змісту – витоки ідеї єдино­державності, зародок концепції лідерства та проблема співзалежності внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Як висновок можна сказати, що в розглянутих пам'ятках по­літичної думки Київської Русі, при всій властивій їм наївності та спрощеності, започатковано теоретичні традиції утвердження української державності, котрі потім продовжила політична діяльність Данила Галицького (1200–1264 рр.).

Державницькі погляди мислителів Київської Русі знайшли своє відображення в дипломатичних настановах князя та в його гео­політичній орієнтації на об'єднання Європи в боротьбі з татарською навалою. У Галицько-Волинському князівстві верховна влада князя досить ефективно протистояла сваволі світських і церковних фео­далів та створювалася модель державного правління, що не поступалася провідним тогочасним європейським інституціям.