Теорія літератури

Конспект лекцій

„В книзі можна вичитати не більше того, що вже знаєш”.

„Чого ви хочете від літератури, те й отримаєте”.

„Перш ніж навчити людину говорити, слід навчити її мовчати” Мудрість древніх

„Велике нещастя – не розуміти прочитаного...”

Пророк Ісайя

„Смотрим – в книгу, видим – фигу!”

Сучасний фольклор

Зміст

Розділ 1. Від античності до сьогодення

Тема 1. Для чого журналісту теорія літератури……………………………….

Тема 2. Предмет і специфіка художньої літератури………………………..

Тема 3. До джерел літературознавства………………………………………

Тема 4. Сучасні напрями літературознавства……………………………

Розділ 2. Літературно-художня творчість.

Тема 1. Література, як вид художньої творчості……………………………

Тема 2.Літературно-художній образ як форма

відображення дійсності й форма буття художнього твору…………....

Тема 3. Структура літературно-художнього образу………………………

Тема 4. Види літературно-художнього образу……………………………

Розділ ІІІ. Літературно-художній твір

Тема 1. Художній твір як основна форма буття літератури………………..

Тема 2. Структура літературно-художнього твору…………………………

Тема 3. Структура й елементи змістової організації твору…………………

Тема 4. Внутрішня форма літературно-художнього твору…………………

Тема 5. Зовнішня форма художнього твору…………………………………

Тема 6. Композиція……………………………………………………………

Розділ IV. Роди і жанри

Тема 1. Загальні поняття……………………………………………………….

Тема 2. Система жанрів………………………………………………………..

Розділ V. У вічному русі

Тема 1. Літературний розвиток………………………………………………...

Тема 2. Літературний процес…………………………………………………...

Розділ 1. Від античності до сьогодення

Для чого журналісту теорія літератури

Предмет і специфіка художньої літератури

До джерел літературознавства

Сучасні напрями літературознавства

Ключові терміни: літературознавство, мімезис, міф, архетип, герменевтика, психоаналіз, екзистенція, самопізнання, світогляд.

Тема 1. Для чого журналісту теорія літератури

Чому Біблія забороняє створення кумирів? Бо кумир стає перешкодою на шляху самопізнання, вимагає поклоніння іншому, пізнання іншого, а відтак – зупинки. Зупинка ж на шляху самопізнання, тобто духовного розвитку, дорівнює падінню. Аби протистояти кумирам, яких нав’язує людині соціум (політичні лідери, зірки маскультури, моди, шоу-бізнесу тощо), треба розвивати власну особистість.

А що це взагалі таке, особистість? Безліч визначень, дефініцій (тобто коротких наукових визначень якогось поняття, явища або процесу). Одні ототожнюють її з індивідуальністю, інші протиставляють ці іпостасні складові людини. Те ж саме стосується й духовності, про яку сьогодні стільки говорять – з високих трибун, газетних шпальт, екранів телевізорів, рекламних щитів і т.д. Загальноприйнятого визначення не існує, а найпростіше (і можливо, найточніше) стверджує, що духовність – це здатність людини до самопізнання, до усвідомлення сенсу свого життя і смерті. Спробуємо розтлумачити відомий вислів, що прийшов до нас із глибини століть: „Треба витратити багато часу й зусиль, щоб стати молодим!” Як це зрозуміти? Людське „я” – це плід певних відносин, певних поведінкових схем (матриці „дитина”, „школяр”, „студент”, „лікар”, „хворий”, „начальник”, „підлеглий”, „закоханий” „розчарований” тощо), що існують задовго до того, як їх починає „реалізовувати” конкретна людина. Перший сигнальній системі, тобто інстинктивно-рефлекторній, з якою народжується дитина, не одне тисячоліття, як і тим програмам, які детермінують людську поведінку упродовж земного життя. А де ж тоді людське „я”, яке б не було запрограмованим? Отже, заклик древніх мудреців „Пізнай себе!” не застарів, не втратив своєї актуальності упродовж століть.

Найвідоміші релігійні тексти людства свідчать, що є духовність чиста й нечиста, якщо ж під духовністю розуміти здатність людини до самопізнання, то виходить, що до нечистої – слід віднести свідомість кожного, хто не здатен до правильного напряму в самопізнанні, передусім до усвідомлення того, що кожна людина є таємницею і не лише для інших, а й для самої себе.

Наші дії, вчинки, які здаються нам власними, насправді жорстко детерміновані, обумовлені об’єктивним зціпленням різних подій та факторів, тобто природним плином життя. А відтак – матричним, бо Всесвіт, як свідчить сучасна наука, є інформаційною системою, про що здогадувалися ще античні мудреці, які називали космос машиною, а сьогодні деякі вчені називають „макрокомп’ютером”. Кожен в певний момент перебуває в певному місці, а десь в іншому місці, згідно з певною програмою, відбувається щось, що має або ще матиме до нього певне відношення, але ж він цього не знає, якщо, звісно, йому не нагадали, не напророчили, як Пушкіну смерть на дуелі чи Берліозу на трамвайних рейках...

Згадаймо, античний міф про Едіпа, який, намагаючись уникнути жахливої долі, напророченої дельфійським оракулом, все ж таки вбиває батька й одружується на своїй матері. Є й таке тлумачення цього міфу, яке говорить, що Едип – символ земної людини, на долю якої впливають обставини, що запрограмовані навіть раніше її народження. Тобто поза її волею. А хто не пізнав себе, не знає про себе настільки достатньо, аби уникнути лихої долі, є злочинцем, який вбиває свій дух, тобто здатність до самопізнання (батька), і вступає у подружні стосунки з тією силою, яка його породила, тобто з власною душею (матір’ю).

Усе, що має відношення до людини, усе прожите нею, тобто минуле, розпорошене в її підсвідомості, відбито в тисячах тисяч свічадних дрізків, тобто миттєвостей. Чого шукає гетевський Фауст? Яку мить хотів зупинити? Яка б дала йому повноту буття, тобто владу над самим собою, розпорошеному, розсіяному в колишньому. Чи вирішив Гете цю проблему позитивно? Однозначної відповіді не існує.

Отже, висновок. Кожен, хто не пізнав себе й не знає справжніх законів буття, є злодієм, бо його доля в чужих руках, тобто в запрограмованій реальності, на яку він просто не здатен вплинути. Не випадково синонімами слова „доля” (щось часткове, а не ціле) є „рок”, „фатум”, „судьба”. Людина не може отримати свободу, тобто волю, не підкоривши долю. Ще древні розуміли, що свобода (воля) є усвідомленою необхідністю, тобто людина повинна усвідомити, що вона є несвободою і потребує справжньої, а не уявної свободи, а для цього треба докласти певних вольових зусиль. Отже, кожен, хто прагне зовнішньої волі, повинен звертатися до власної внутрішньої волі, докладати певних свідомих зусиль для досягнення свободи, за яку більшість людей сприймає можливість реалізовувати свої бажання, тоді як саме вони, бажання, роблять людину своїм рабом.

Хіба людське „я”, тобто людина як індивідуум, народжується або йде з цього світу за власним бажанням? Навіть самогубці йдуть з життя, як правило, під тиском певних обставин, а не за власним, як здається їм, бажанням. Свобода – це не роблю, що заманеться, а роблю те, наслідки чого залежать виключно від мене, а не від інших людей, обставин, маніпулятивних технологій, якими просякнутий соціум. Людина вільна тільки тоді, коли усвідомлює правильні, а не оманливі причини та наслідки своїх дій, вчинків.

Що означає гамлетівське „бути чи не бути”? Ні, принц датський не має сумніву, що треба діяти, тобто бути. Але для нього „бути” – значить, діяти усвідомлено, а не за наказом привиду. Раптом це спокуса, раптом він помститься невинному... Що робить Гамлет? Ставить виставу у виставі, вибудовує своєрідну „машину часу”, яка б зімітувала події минулого, катартично вплинула на душі глядачів і по їх реакціям виявила сутність незрозумілої ситуації. Тоді вже – помста, тоді – гора трупів, бо насправді Гамлет рішучий, але тільки тоді, коли впевнений у правильності власних дій.

Справжня література допомагає створювати подібні „машини часу”, своєрідні „детектори брехні”, театри в театрі життя. Уважний читач має можливість перевірити на справжність не одну життєву ситуацію, будучи не безпосереднім, а віртуальним її учасником. Відповідальність за поверхове, не вдумливе читання абсолютна, адже для підсвідомості людської немає різниці, віртуально чи реально брала вона участь у тих чи інших подіях. У глибинах людської пам’яті залишаться не тільки певні перипетії, а й чуттєві та інтелектуальні реакції на них, які чинитимуть відповідний (можливо, й негативний) вплив на свідомість і вчинки людини. Ось чому біблійний пророк Ісая попереджає, що „велике нещастя не розуміти прочитаного”.

Теорія літератури певною мірою вчить саме уважному, тобто фаховому читанню, яким зобов’язаний володіти кожен, хто має відношення до текстотворення. „Кожен розуміє твір настільки, наскільки він є його автором”, – справедливо стверджував відомий лінгвіст О.О. Потебня. Відтак той, хто створює текст, несе відповідальність не тільки за своє вміння адекватно передавати твір через текст, а й за те, наскільки вдало він створив умови для адекватного сприйняття тих ідей, які містить твір.

Отже, знання основ теорії літератури, безсумнівно, допоможе кожному, хто хоче стати свідомим автором як при створенні текстів, тобто кодуванні творів, так і при їх декодуванні. Засвоєння літературознавчих термінів, набуття специфічних умінь та навичок дасть можливість майбутньому фахівцю кваліфіковано обробляти й подавати потрібну інформацію. Такі знання допоможуть об’єктивніше оцінювати ідейно-художню вартість, переваги та недоліки як окремого твору, так і певного доробку того чи іншого автора, а ще дозволять зорієнтуватися в літературному процесі, його історії, закономірностях розвитку та сучасному стані. Знадобиться це особливо тим журналістам, чия професіональна діяльність буде пов'язана з роботою у мистецьких та літературних програмах, з висвітленням новин та проблем культурного життя міста чи регіону (нотатки з виставок, презентацій тощо).

Журналіст як фахівець повинен мати уявлення про закономірності розвитку національної і світової літератури, психологічні механізми творчості, вміти інтерпретувати різні тексти, працювати з бібліографічними джерелами. Знання з теорії, безсумнівно, сприятимуть і кращому засвоєнню студентом тих курсів літератури, які складають навчальну програму, а відтак – розвитку його фахових здібностей і взагалі особистості, бо саме література, як відомо, відіграє одну з провідних ролей у формуванні світогляду людини.