Література

1. Аврелий Августин. Исповедь. — М., 1992.

2. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. — М., 1990.

3. Коноплев И. А. «Два Града» Блаженного Августина // Человек. — 1998 — № 1.

4. Ле Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада. — М., 1992.

5. Мишо Г. История крестовых походов. — К., 1995.

6. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987.

7. Уколова В. И. Античное наследие и культура раннего Средневековья. — М., 1989.

8. Хейзинга Й. Осень Средневековья. — М., 1988.

9. Эразм Роттердамский и его время. — М., 1989.

Культура епохи відродження

1. Соціально-економічні умови становлення культури Відродження. Криза середньовічного сприйняття та відродження античних гуманістичних традицій у культурі. Загальна характеристика епохи.

2. Гуманізм як основний напрям світоглядності епохи.

3. Титанізм, його особливості та зворотний бік.

4. Особливості мистецтва доби Відродження.

5. Художній ідеал людини в живописі.

6. Гуманістичні ідеї Ренесансу в літературі.

Особливістю Ренесансу (від фр. Renaissance — Відродження) є процес відродження античних наук та мистецтв, що вважають головним чинником, який зумовив ефект феномену Відродження.

Протистояння середньовіччю та проголошення новизни своєї цивілізації абсолютизуються мислителями Ренесансу. Але ж Відродження відштовхується від середньовіччя, а тому уявлення про «різку зміну часів не відповідало дійсному характеру культури», натомість можна говорити про «складне подолання середньовічної спадщини, яка «впливала» навіть на саме відчуття історичної метаморфози його біблійною фразеологією, есхатологічними домішками, екстазом. Інакше кажучи, в тому, як Відродження рвало із середньовіччям, виявилось певною мірою його середньовічне походження» (Л. М. Баткін).

Відродження — це особливий тип зростання культури, епоха, духовне значення якої не стільки в реалізації потенцій періоду, скільки у створенні та реалізації нових стимулів культурної творчості. Тому Ренесанс до певної міри є еталоном культурного розвитку у світовій історії, який можна порівняти з VIII—V ст. до н. е. в Елладі. Про це свідчить і зовнішній бік феномену: вражаюча концентрованість на незначному просторово-часовому проміжку визначних, усебічно обдарованих людей, які проторували нові шляхи творчості. Як розквіт особливого роду, як реалізація надмірного енергетичного потенціалу культури, що виражена в особливій інтенсивності культурного життя, його багатобарвності, розкоші й багатомірності проявів особистої творчості, Відродження стає синонімом духовного піднесення.

Розрізняють Проторенесанс (ост. третина ХІІІ—XIV ст.), коли виникають перші ознаки якісних змін культурного процесу (початок творчості Данте, Петрарки, Бокаччо), і власне Відрод­ження, де розрізняють раннє, або кватроченто (поч. XIV —90-ті роки XV ст.) — живопис Джотто, Донателло, Ботічеллі, Пізано; високе, або чінквеченто (90-ті роки XV ст. — поч XVI ст.) — у Середній Італії це — Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, у Венеції — Тіціан, Джорджоне, Веронезе, Тінторетто; та пізнє Відродження (40-ві роки XVI ст. — поч. XVII ст.).

На противагу середньовіччю, Ренесанс та античність мають схоже генетичне коріння: цілковите породження міста, міської культури, яка ґрунтувалась на більш-менш поширених розвинених товарно-грошових відносинах. Молода буржуазія знаходила в язичницькій давнині, у її світській культурі вже готову зброю для боротьби проти церковнофеодаль­ної ідеології, хоча антична спадщина сприймалась та засвоювалась різними суспільними групами залежно від корпоратив­них інтересів.

Більшість дослідників уважає, що ренесансну епоху визначають три винаходи: друкарський верстат, компас та артилерія.

Відбувається поворот від теоцентричного до антропоцен- тричного розуміння світу. З’являється новий погляд на природу, відкриття її для себе, намагання перетворити світ у царину людини.

Біля витоків ренесансної ідеології стояв Данте Аліг’єрі (1265—1321), у філософських трактатах якого («Бенкет», «Монар­хія») викладено засади нового гуманістичного вчення про людину. Створений Данте в його «священній поемі» синтез поезії, філософії, теології та науки є одночасно й підсумком розвитку середньовічної культури та початком культури Ренесансу.

Першим рухом філософської думки є гуманізм (від лат. humanus — людяний, людський), що означає потяг до людяності, до утворення умов для гідного людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає думати про себе, свою роль та покликання в цьому світі, про свою сутність, смисл та мету свого буття. Початок цього руху пов’язують з Франческо Петраркою (1304—1374).

В еволюції філософських поглядів можна виділити три характерні періоди: гуманістичний, або антропоцентричний, у якому середньовічному теоцентризму протистоїть інтерес до людини в її відносинах зі світом (серед. XIV — серед. XV ст.); неоплатонічний (ареопагітичний), пов’язаний, головним чином, з поставленням онтологічних проблем (серед. XV — перша третина XVI ст.); натурфілософський, коли гуманістичні студії поступово поширилися на теологію, натурфілософію, природознавство, що одночасно призвело до втрати деяких особливостей та досягнень гуманізму, до більш складної взаємодії з середньовічною спадщиною (друга пол. XVI — поч. XVIІ ст.).

Зрушення, які відбулися в структурі ренесансного світобачення, виявилися в суперечці про те, кого наслідувати — «класиків» чи «природу».

Відродження намагається пояснити світ, виходячи з нього самого. Світ не потребує потойбічного пояснення, він пояснюється не долею, не Богом, не чаклунством. Причина світу постає з нього самого. Показати світ таким, яким він є, пояснити все зсередини, з його власної матеріальної природи — саме таким є девіз реалізму Сервантеса, Рабле, Шекспіра.

Реалізм епохи відкрив індивідуальну людину і ствердив її силу та красу. Його героєм постає титанічна особистість, яка є вільною у своїх проявах.

Купол собору св. Петра в Римі (ренесанс)

Нова концепція світу потребувала від художників Відродження розроблення теорії та практики перспективи, художнього освоєння анатомії людського тіла в його віковій, статевій і динамічній визначеності, пошуку гармонії композиції, використання кольорових акцентів для передання свого ставлення до зображуваного. Відбувається процес розкріпачення особистості від середньовічного аскетизму; зображення голої натури, принад жіночого тіла було сильним аргументом у боротьбі з аскетизмом. Виникає поняття про пропорцію, що наближає образотворче мистецтво до архітектури, поняття композиції та світла, які поєднують образотворче мистецтво та літературу.

Для Ренесансу характерною є нова концепція ролі особистості художника у творчому процесі, соціально-естетичні функції його мистецтва, саме ставлення художнього образу до реальності (так званий ренесансний реалізм).

Принципова відкритість будь-яким традиціям була набагато ширшою власне античної спадщини, до кола інтересів залучались ранньогрецькі мислителі та християнські неоплатоніки, стоїки та епікурейці. У цій байдужості до джерел виявилась завойована Відродженням свобода мислення, свобода від школи, традиції, догми, прагнення ввести у сферу свого розгляду все різноманіття спадщини минулого, нічим не зв’язувати себе й залишати відкритим шлях для власних висновків та рішень.

Поява нових літературних форм замість схоластичних трактатів, коментарів з формальною структурою давала можливість у промовах, побудованих за правилами риторичного мистецтва, інвективі, дружньому посланні, поемі, вільному діалозі висловлювати власну думку, замислюватися над проблемами буття.

Для культури Ренесансу характерним було заперечення безпосередньо попереднього досвіду разом з прихильним ставленням до «старих цінностей», до традицій, утілених в античності, які, як уважалось, були перервані середньовіччям. Пряме відродження цих традицій було головною метою нової культури.

Марк Оже вважає, що одночасне об’єднання ренесансною Європою давніх та дуже різних традицій (грецької, римської, германської, англосаксонської, арабської, китайської) збільшило її синхронні можливості синтезу, інтеграції та винахідливості.

Відродження — це унікальний період в історії культури, який репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.