6. Поняття юридичної формули. Логiка як метод права.

Хоча національно-психологічний та соціально-історичний фактори відігравали велику роль у розвитку римського права, вони не можуть порівнятися з особливим значенням логічної константи, яка повною мірою проявила тут свою гносеологічну силу і міць. Римськими юристами був розроблений специфічний метод правового мислення, юридична логіка та філігранна техніка оперування з правовим матеріалом, саме завдяки якій тепер “справжні юристи усіх країн і всіх часів говорять однією і тією ж самою мовою”.¹ Недаремно Г.Лейбніц порівнював римське право з математикою, маючи на увазі як його універсальність, так і наявність у ньому величезної кількості формул, юридичних формул, без яких неможливо уявити сучасне право. Дійсно, на певному етапі розвитку легісакційний процес у класичний період поступово переростає у формулярний процес. А “вісссю всього формулярного процесу є формула”.²

Юридична формула – найвизначніше, на наш погляд, гносеологічне досягнення римського права, саме з її відкриттям розпочинається справжня юридична наука, юриспруденція стає самостійною інтелектуальною силою, здатною на саморозвиток. Формула тут була результатом, метою, а головне - механізмом і мовою розвитку права, тобто саме на ній сконцентрувались усі пізнавальні процеси, пов`язані з правом. Те найбільш цінне, що римське право дало людству, пов`язане саме з юридичними формулами, в яких у концентрованій формі виражено накопичений правовий досвід і які й сьогодні є найефективнішим гносеологічним засобом розвитку права. Юридична техніка, норми права, інститути, підгалузі й галузі права, презумпції і принципи права – все це породження юридичної формули, її різновидів і способів її функціонування. Цей факт, на наш погляд, до кінця ще не усвідомлений, не оцінений і недостатньо вивчений у нашій юридичній літературі. Найбільшою дослідницькою увагою логіко-гносеологічна природа юридичної формули користувалась у прибічників юридичного позитивізму в XIX ст., наслідком чого є сучасна юридична техніка; проте разом з критикою логіцистських надмірностей юридичного позитивізму з теоретичного поля зору випала формулярна природа права. Формула – це мова права, спосіб його існування і розвитку. Вона найбільш адекватно виражає логічну природу і структуру права, чудово показує, чому автентичним методом права є саме логіко-догматичний метод. Право не вичерпується формулою, але воно завжди намагається виразитись у формулі й відобразити у ній певні соціальні відносини як чіткі, ясні й однозначні правовідносини. Тому без формул, по суті, немає й права, залишається тільки абстрактна ідея справедливості, яка не має конкретних форм застосування. Юридична формула є концентрацією загальної ідеї права стосовно певного виду поведінки. Наука права розвивається формулами, і школа римського права, яка відкрила і створила “видатну формулярну систему права”,³ надзвичайно цінна і для сьогоднішньої юридичної науки. “Римське право,- підкреслює Д.В.Дождєв,- має вивчатися не тільки як основа сучасних правових систем, але і як цінний досвід правового розвитку з притаманними йому реальними труднощами, суперечностями та досягненями…”.⁴

Якщо легісакційний процес був формальним більше в розумінні обов`язкової ритуальності, то формулярний процес був формальним у розумінні розробки юридичних формул, причому в письмовій формі. Від претора залежало, в якій формі він виразить у позові юридичну сутність спору, вільно викладену йому в простих словах сторонами. “Формули повинні були тепер не тільки слугувати знаком юридичної волі, а й виражати специфічні особливості того чи іншого правовідношення”.⁵ Згодом було розроблено сотні формул процесуального та матеріального характеру, способи технічних операцій в середині формули й оперування різними формулами. Хто з юристів сьогодні не знає, що “ризик випадкової загибелі речі несе власник цієї речі”, “нехай буде вислухана й інша сторона”, “дія не робить винним, якщо не винен розум” і т.д., і т.ін. Ці формули, безліч яких можна знайти в юридичній літературі, присвяченій римському праву,⁶ складають надійний фундамент сучасної юридичної науки і практики. Але зараз нас більше цікавить гносеологічна природа юридичної формули самої собою, яка й зумовлює її універсальне та позаісторичне значення.⁷

Передусім розглянемо процес виникнення формули. Вона ніколи не посіла б такого місця в системі римського права і механізмі розвитку права загалом, якби сама не була породженням надзвичайно напруженої діалектичної, навіть антиномічної суперечливості між формулою і казусом, одиничним фактом і загальним правилом, конкретною поведінкою і нормою. Формула – це засіб боротьби з навалою казусів, які, у свою чергу, ніяк “не хочуть” вичерпатися простою формулою, оскільки казус – це саме життя, дійсність, реальність, яку повністю ніяк не втиснути в будь-яку схему. Однак без формули юрист втрачає орієнтири в реальності, не здатен відокремити головне від другорядного, чинити розсуд над масою фактів, які всі тоді стають рівнозначними. З гносеологічного погляду формула це узагальнення, типологізація подібних фактів, а отже і виділення головних і другорядних їх ознак. А це вже прямий шлях до виявлення найважливіших характеристик правовідносин і далі до сутнісних властивостей права. Чому ж вважається, що римське право мало казуїстичний характер? Тому, що юристи того часу добре усвідомлювали: життєве розмаїття (особливо в період найвищого розквіту держави в її класичний період) не вичерпується жодною формулою чи певною їх кількістю. Казус – це жива матерія права і тому він первинний і визначальний. Право є розв`язанням казусів, а не нав`язуванням абстрактних схем реальності. Звідси і певні побоювання загальних визначень. “У цивільному праві,- читаємо ми в Дігестах у Яволена Пріска,- всяке визначення загрожує небезпекою, бо чимало випадків, коли воно може бути спростоване”.¹ Якщо так, то чому ж тоді юридична формула посідає таке визначне місце в системі права? Тому, що вона була єдиним способом виживання й опанування навалою тих життєвих обставин, перед якими волею долі опинилися римляни. У будь-якому випадку, велике накопичення формулярного матеріалу, видання цілої низки збірників формул, вимагало певної їх систематизації, узагальнення вже самих формул. Одні з них відійшли на другий план, залишились окремими нормами, інші поступово стали основою правових інститутів, перетворились у галузеві принципи, презумпції. Формули як результат первинної обробки правового матеріалу, вже служили основою подальших теоретичних узагальнень. Класифікація речей у відомих Інституціях Гая – лиш окремий приклад цього гносеологічного процесу. І коли вже римська імперія розпалась і втратила національні й соціальні джерела свого розвитку, право продовжувало розвиватися, використовуючи свій внутрішній інтелектуальний потенціал, накопичений за рахунок саме формулярної системи. Кодифікація Юстиніана є прикладом внутрішнього саморозвитку права, який свідчить, що не слід зводити римське право до чисто кзуального права, або як це називається в методології науки – емпіричної стадії правової науки, оскільки римські юристи дали нам також чудові взірці теоретичних досліджень, у яких було досягнуто “піднесення правових положень до рівня логічних моментів системи”. “Право, приведене до своїх логічних моментів,- зазначав Р. Ієрінг,- дає нам азбуку права. …Безпосередня практична потреба призводить тільки до пізнання правових положень; тільки народ, що володіє особливо щасливим обдаруванням, може рано перейти від правових положень до винаходу азбуки права. …Саме в цьому виявилось особливе призначення римського народу до культури права”.² На прикладі юридичних формул, які стали мовою юристів усіх часів,³ ми бачили, як саме гносеологічні, пізнавальні процеси, їх надзвичайна інтенсивність зумовили і забезпечили велику кількість правових досягнень, якими людство користується й сьогодні.

Кожна наука, як відомо, відрізняється від іншої своїм власним специфічним предметом і методом. У праві цей метод, а саме формально-догматичний метод, має логічну природу, що свідчить про логіко-гносеологічну природу самого права.⁴ Причому те, що метод цей має логічну природу, ніяк не може бути випадковим для права. “Юридичний метод, - підкреслює Р.Ієринг, - не є чимось ззовні занесеним в право, а навпаки, вимагається з внутрішньою необхідністю самим же правом єдиним способом вірного практичного володіння ним.”⁵ Оскільки метод завжди зумовлюється предметом, то в даному разі логіка як метод зливається з самим правом, трансформується в ньому, стає юридичною логікою. І навпаки, логічна природа права породжує правову логіку як свій метод саморозкриття і самореалізації.⁶ “З точки зору дійсно наукового пізнання, - зауважував той же Б.А.Кістяківський, - абсолютно неприпустимий... “відрив” нормативного і логічного розгляду права від реального його розгляду”.⁷ Чисто формального, чисто структурного аспекту права, який би не визначався самим реальним правом, просто не існує.⁸ Завжди відбувається взаємодія і взаємозлиття формального і правового, утворюється певна формально-правова синкретичність. Закономірності її функціонування вивчає юридична логіка - наука про правовий метод. Отже, метод права не суто правовий і не суто логічний, це синкретичний логіко-правовий метод, який відображає формально-змістовну залежність права.

Існуює таємниця методу, магія методу. Найголовніше - це метод. Будь-яка проблема знімається методом. Право дійсно має свій специфічний метод. Ним є формально-догматичний метод, який має свою специфіку. Догма - це положення позитивного закону. Право по своїй природі не виступає чистим правом, а по своїй формі - є логіко-правове явище. Існує логіко-правова синкретична єдність та цілісність. Логічна структура права утворює саму внутрішню сутність права, субстанцію права і без логічної форми право не може існувати як право. Право не є право, а право є логіко-правове право. Право тоді є право, коли воно логіко-правове. Логіка складає внутрішню структуру права, його каркас. Право по своїй субстанції логічно і тому методом права виступає формально-догматичний метод як єдність логічного і правового. Це не логічний метод - він враховує специфіку права і це не чисто правовий метод, тому що він побудований на логічних засадах.

Муромцев С.А.

“Что такое догма права?”

I

Мы исходим из того воззрения на задачи правоведения, которое сложилось под влиянием позитивизма. С точки зрения этого воззрения задача правоведения как науки состоит в том, чтобы изучать законы определенной группы социальных явлений, которые своею совокупностью образуют право. Поставленное таким образом правоведение должно стать отделом социологии; как вообще законы социологии, так и законы правоведения были бы законами сосуществования (статика) и преемственности (динамика). Социологию не смешивают с историей, так и социологическое изучение гражданского права не следует смешивать с историей этого последнего, а в частности история не то же самое, что динамика. Отношение истории к обеим частям социологии, и к динамике, и к статике – одинаковое: история дает тот материал, из дальнейшей переработки которого получаются и динамические, и статические законы (хотя не на одной только истории они основываются). – В настоящее время часто говорится, что задача истории – открытие законов развития человечества, этот не совсем точный оборот речи не следует понимать в том смысле, что история поглощает собой социальную динамику. Вовсе нет. Если мы остановимся на истории отдельного народа, то такая история вообще неспособна привести к открытию законов, обыкновенно она может служить лишь у проверке законов, открытых другим путем. К открытию законом приводит история, взятая в ее целом и, в частности, историко-сравнительное исследование. Но законы, открываемые в этом случае, суть только те «исторические» законы, которые основаны на методе простого перечисления (per enumerationem simplicem); в их числе одинаково могут быть и законы последовательности, и законы сосуществования. Далее требуется свести эти законы на высшие обобщения психологии и социологии, или, другими словами, соединить их в одно целое при помощи дедукции их психологических и социологических законов. Эту задачу призваны исполнить социальная динамика и статика. Было высказано мнение, что различные истории и динамики есть дело устаревшее (Гольмстень), но, думается нами, устареть не может различение, которое основано на действительном различии предметов.

II

Спрашивая, как при изложенной постановке вопроса о задачах правоведения определяется положение догмы права? Под догмою разумели и разумеют систематическое изложение начал (принципов) действующего права какой-либо страны и какого-либо времени. Такое изложение описывает, обобщает, определяет и классифицирует и в конце концов не имеет ничего общего в исследованием законов. Если систематическое изложение служит подготовительной стадией к этому последнему, то мы имеем дело с описательным правоведением, как частью истории, если же систематическое изложение требуется в виду известных практических целей, то мы имеем догму права в строгом смысле этого слова: догма представляет в надлежащей стройности тот правовой порядок, который юрист-практик должен осуществлять в своей деятельности. Догма составляет отрасль юридического искусства, и как бы ни было разрешен вопрос о положительной науке гражданского права, право догмы на существование остается неприкосновенным.

Было высказано мнение, что догма права соответствует как раз тому отделу науки, которые юристы-позитивисты разумеют под статикой (Гольмстень). В таким мнении кроется глубокое заблуждение, хотя не трудно открыть его источник. Этот последний надо искать в очевидном желании сохранить в целости современный строй юридической науки, не вступая в то же время в открытое столкновение с новыми требованиями; напротив, при такой постановке вопроса в самом позитивизме надеются найти опору для сохранения правоведения в современном его виде. Спору о плане науки придается такой характер, как будто бы он шел о словах. В истории права желают видеть динамику, а в догме – статику. Был прежде юрист-догматик, знал он догму и историю; но вот появляется позитивность и утверждает, что должна существовать динамика и статика права. Юристу-догматику как бы досадно, что его упрекают в недостатке чего-то; и он спешит удовлетворить пришлеца: «вот вам динамика» – и с этими словами он подает историю, «а вот и статика» - и подает догму, - решение простое и спокойное, но, к сожалению, неосновательное. История по-прежнему остается историей, догма – догмой , а динамики и статики нет как нет. И другое недоразумение находит в этом случае свое место. Почему-то предполагают, что юрист-позитивист должен вовсе отвергнуть догму, как самостоятельный отдел правоведения, и вот думают, что оправдают существование догмы, доказав, что она есть лишь один из отделов позитивной юриспруденции: догма есть статика. Такой путь защиты очень рискован: если только доказательство не удается, то придется заключить, что догма не должна существовать вовсе. Не зачем уступать своим противникам более того, чем сами они требуют. За догму говорит вековой опыт юриспруденции, и позитивист охотно признает в ней отдел правоведения как искусства. Нечего, конечно, претендовать на то, что в догме не признают науки, в строгом смысле этого слова; такая квалификация не умаляет значения догмы. Физиология – наука, медицина – искусство; психология – наука, теория воспитания – искусство, и конечно, сделать исследование или написать трактат по медицине или воспитанию не менее почтенно, чем по физиологии или психологии, и для юриста-догматика нет беды, если позитивист, оставаясь верен своей терминологии, не назовет его предмет наукой, и достоинство его нисколько не потерпит, если он не отстоит во что бы то ни стало своего положения, как деятеля «науки».

Наконец, воззрение на догму как на статику подрывает самое себя потому что в конце концов ведет к полному отрицанию догматического способа изучения, как независимого от истории. В самом деле, согласимся на минуту, что догма есть статика. Но, как показано выше, задача социологического изучения (и статики, и динамики) состоит в построении научных законов, предметом же этого изучения служат исторические (эмпирические) законы; другими словами, - только через посредство исторического изучения можно придти как к динамике, так и к статике, и, стало быть, догме – статике , вопреки прямому намерению самих ее защитников, приходится вступить в тесное соприкосновение с историей! – Справедливость такого соображения не умаляется, когда в ответ на него утверждают, что юридическая справка не имеет ничего общего с статикой Конта и Милля. Напротив, такое возражение лишь обнаруживает силу нашего утверждения. С обеих сторон оказывается одинаково признанным, что статика – в том виде, как ее понимали Конт и Милль, и за ними другие сторонники позитивной доктрины, оказывается не тожественною с догмой права, лишь под условием изменения этого понятия статики возможно придти к подобному отожествлению. Но прежде, чем изменять, не следует ли тщательно обдумать необходимость изменения? Легко отступить тут а там от отдельных положений позитивной системы, переделывая из по своему; но легко ли будет потом сохранить ее целостность и единство, понаделав в ней многие бреши?

Юридическая статика есть часть юридическое науки, догма права есть часть юридического искусства. Статике предстоит исследовать законы сосуществования, догма же лишь описывает, обобщает, определяет и классифицирует, то есть занимается теми процессами, которые ничего общего в исследованием законов не имеют. В догме нет ничего индуктивного и ее обобщение суть не более, как обобщение понятий и предложений, в самой догме нет и силлогизма, и строить силлогизмы приходится лишь юристу-практику, когда отдельные догматические положения он применяет к разрешению казусов. Мы должны развить эти утверждения.

ІІІ.