3. Вчення Аристотеля про державу, та суспільство. Сутність пізнання. Етика.

Аристотель народився у 384 р. до н.е. у м. Стагіра. Його батько був придворним лікарем, тому син отримав глибокі знання й у 17 р. йде з дому в Афіни, де стає учнем Платона. В Академії він розвиває свої творчі здібності протягом 20 років, поступово “самовизначаючись” і займаючи критичну позицію відносно основних положень Академії й Афіни.

Після 30 р. подорожувань він повертається в Афіни й засновує власну школу в афінській Лікеї. Тут під час прогулянок він викладає своїм учням проблеми філософії, питання природничих та суспільних наук. Тому школу Аристотеля називають перипатетичною (перипатео – прогулююсь).

Аристотель є творцем найбільш об ємної наукової системи античності, яка спиралася на емпіричний матеріал як сфери природознавства, так і сфери суспільних наук, який систематично накопичували його учні. Він створив нові наукові напрямки, разом із учнями систематизував науки, визначив предмет і методи окремих наук. Написав більше 150 наукових праць і трактатів.

Велику групу представляють роботи, присвячені проблематиці суспільствознавства. Сюди відносяться етичні, політичні, естетичні трактати – “Політика”, “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Риторика”, “Поетика”.

Позиція Арстотеля стосовно розвитку й організації суспільства, вчення про державу виходить із пізнання існуючої дійсності (політичного устрою шерегу грецьких полісів).

Основою його соціальних поглядів була характеристика людини як суспільної істоти. Життя у державі, яку він розуміє як спільноту общин, а общину як розвинуту родину, є природною сутністю людини. Себто, він переносить устрій родини на державу. Рабовласництво він вважає природним станом суспільства, поскільки вважає, що деякі істоти з самого народження мають тенденцію бути у підкоренні іншим, останні ж – володарі.

Суспільство вільних людей складається, за Аристотелем, із трьох основних класів громадян. 1 – дуже багаті, 2- їх протилежність дуже бідні, 3- знаходяться поміж ними. Вкрай бідні, себто вільні ремісники, які працюють за плату, є громадянами “другої” категорії. Велике багатство він вважав результатом “протиприродного способу” набуття достатку. Цей спосіб “гидкий людському розуму й державному устрою”. Для позитивний стан держави особливий вплив має середній прошарок. Ці прошарки дійсно були опорою грецьких рабовласницьких держав в епоху найбільшого розквіту.

Поняття “держава” і “суспільство” Аристотель ототожнює. Сутність держави Аристотель вбачає у політичність спільності людей, які об єдналися для досягнення певного блага. Досягнення ж щастя індивіда можливе тільки через державу. Аристотель розрізнює три хороші й три дурні форми держави, які виникають як деформація хороших. Хороші – це монархія, аристократія, політея. Погані – тиранія(виникає як деформація монархії), олігархія (деформація аристократії), демократія (деформація політеї).

Основними завданнями держави Аристотель вважав запобігання завеликого накопичення багатства громадян, надмірного зростання політичної влади особистості й утримання рабів у покорі. Він відкидав спекулятивну “ідеальну державу” Платона. Ідеальним він вважав державу, яка забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшої кількості рабовласників. Рабів і вільну бідноту він вважав політично безправними. Інші вільні громадяни (імущі) зобов язані приймати участь у справах держави.

Ідеал держави, за Аристотелем, - суспільство, яке спирається на приватну власність, на знаряддя праці, землю й рабів. Тут, власне, йдеться про ідеалізацію афінської держави часів Перикла.

Етика. Розумінні Аристотелем державного устрою тісно пов язане з його поглядами на мораль. Тут він близький до Платона й Сократа. Та на відміну від Платона він обгрунтовує свої моральні принципи положенням людини у реальному суспільстві і його відношенням до держави. Держава вимагає від громадянина певних доброчинностей, без яких неможливо досягнути позитивного стану суспільства.

Доброчинності Аристотель поділяє на дві групи: 1 – діаноетичні (розумні) доброчинності. Вони відносять перш за все до інтелектуальної та розумової діяльності. 2 – вміщує етичні доброчинності, які відносяться до характеру людини. Доброчинності першої групи виникають шляхом навчання, другої – є результатом звички. Якщо йдеться про поведінку людини, то Аристотель бачить гарантію доброчинного життя в ухиленні від крайнощів. Він відкидає надмірне збагачення, надмірну владу, надмірну розкіш. І у той же час відкидає й ідеал надмірності бідності, й відречення від матеріальних благ. Основу благополуччя й урівноваженого життя він вбачає в поміркованості.

Через усю етику та політику Аристотеля проходить принцип активної діяльності людини. При цьому Аристотель відкидає зусилля, спрямовані на отримання влади та насолод. Життя, в якому переважають такі цілі, він називає паразитичним і характеризує його як “тваринне”, що свідчить про “рабське мислення”. Життям, прийнятним для вільного громадянина він вважає практичне життя, себто наповнене політичною діяльністю чи теоретичною, наповненою пізнавальною діяльністю й міркуваннями. Недостатньо знати, що є доброчинність, слід діяти й жити згідно з нею. Лише це забезпечує задоволення й благо.

Боротьба Сократа, Платона й Аристотеля як прихильників принципу загального із софістами, які були носіями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької філософії. Вона визначилася на розв’язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філософії протистояння загального і одиничного постало у формі номіналізму й реалізму.