Елітизм

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ще один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насиль­ницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були італійські соціологи Гаетано Моска (1858 - 1941) і Вільфредо Парешо (1848-1923). Свої погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспіль­ствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну мен­шість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй приві­леями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим.

Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й по­винна перебувати в руках меншості — політичного класу. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості формування політичного класу і його специфічні власти­вості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління іншими людьми, а також мате­ріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні полі­тичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації» політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здат­ним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступ­ництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта. Її склада­ють індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вирод­жується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встанов­лює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Ста­більна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілі­зованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси В. Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погод­жуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні струк­тури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, біль­шість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює про­грами, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю зако­ну, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлю­ється керівна меншість — еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверд­жував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас не­можлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпе­тентність мас і їх байдуже ставлення до політики.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію». Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії (М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.).

Таким чином, політична думка від свого зародження й до становлення науки про політику у нинішньому її вигляді пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивались під вирішальним впливом об'єк­тивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як соціально-економічні умови життя суспільства, характер взаємовідносин наявних у ньому різних класів, його державно-правова система.

Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображен­ням реальних інтересів певних суспільних класів. Двома основними напрямами суспільно-політичної думки, які склалися протягом декількох століть, є лібералізм із його головною ідеєю індивідуальної свободи і комунізм, центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри класово-апологетичний характер ліберального й комуніс­тичного вчень через їх боротьбу, взагалі через взаємодію й зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в історії політичних ідей відбувається процес осягнення об'єктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільний і державний устрій, права і свободи людини, форми і прин­ципи взаємовідносин особи і влади тощо. Звернення до політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим засобом розв'язання складних проблем, які постають перед сучасною наукою про політику.

Рекомендована література

Августин А.

Исповедь. М., 1992.

Антология мировой политической мысли: В 5 т. М., 1997.

Аристотель.

Политика // Сочинения: В 4 т. М, 1983. Т. 4.

Бентам И.

Введение в основания нравственности и законодательства. М.,

1998.

Вебер М.

Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Гегель Г. В. Ф.

Политические произведения. М., 1979.

Гегель Г. В. Ф.

Философия права. М., 1990.

Гоббс Т.

Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и

гражданского // Избр. произведения: В 2 т. М, 1965. Т. 2.

Гроций Г.

О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняется естест­венное право и право народов, а также принципы публичного права. М., 1957.

Енгельс Ф.

Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К.,

Енгельс Ф. Твори. Т. 21.

История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста. М., 2000.

История политических и правовых учений / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. М., 1996.

История политических учений / Под общ. ред. О. В. Мартышина. М., 1996.

История политических учений / Под ред. К. А. Мокичева: В 2 ч. М., 1971. Ч. 1; 1972. Ч. 2.

Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. К., 1996. Кант И.

К вечному миру: Идея всеобщей истории во всемирном граждан­ском плане // Сочинения: В 6 т. М., 1966. Т. 6.

Кант И.

Метафизика нравов. В двух частях. Часть первая. Метафизические

начала учения о праве // Там же. М., 1965. Т. 4. Ч. 2.

Классический французский либерализм. М., 2000.

Констан Б.

О свободе у древних в ее сравнении со свободой у современных

людей // Полит. исследования. 1993. № 2.

Ленін В. І.

Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33.

Локк Дж.

О государственном правлении // Избр. филос. произведения: В 2 т.

М., 1960. Т. 2.

Макиавелли Н.

Государь. М., 1990.

Маркс К,, Енгельс Ф.

Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4.

Маркс К.

Критика Готської програми // Там само. Т. 19.

Мир политической мысли: Хрестоматия: В 2 т. М., 1994.

Михельс Р.

Социология политических партий в условиях демократии //

Диалог. 1990. № 3, 5, 7, 9, 11.

Монтескье Ш.-Л.

О духе законов // Избр. произведения. М., 1955.

Мор Т.

Утопія. К., 1988.

Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів, 1996.

Платон.

Государство // Сочинения: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1.

Платон.

Законы // Там же. М, 1972. Т. 3. Ч. 2.

Политические учения: История и современность: Домарксистская

политическая мысль / Отв. ред. В. Е. Гулиев. М., 1976.

Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.

Руссо Ж.-Ж.

Об общественном договоре, или Принципы политического права // Трактаты. М., 1969.

Руссо Ж.-Ж.

Рассуждение о происхождении и основаниях неравенства между

людьми // Там же.

Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. К., 1997.

Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В.

Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки

/ За ред. В. Й. Скиби. К., 1998.

Токвиль А. де.

Демократия в Америке. М., 1992.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / За ред. Б. Кухти. Вид. 2-ге, перероб. і доп. Львів, 1997.

Цицерон М. Т.

О государстве. О законах. Диалоги. М., 1994.