6.2 Методи дослідження мережі поселень і мережі розселень

Мережа поселень - це вся совокупність населених пунктів, яка має територі­альну впорядкованість. Вона надзвичайно інертна. Це самий консервативний еле­мент в економічній і соціальній географії. ЇЇ вивчення складає морфологічний напрям в дослідженні розселення, який представляє у вигляді відносно незмінної фіксованої на певний момент часу структури. Аналіз загальної схеми розміщення населених пунктів, нанесених на карту у вигляді точок, дозволяє виявити загальні риси і закономірності просторового розподілу поселень, оцінити в цілому ступінь «освоєності» території країни. Регіональні особливості розміщення поселень добре відображають дозіметричні показники, а їх внутрішньорегіональний харак­тер - індекс розподілу в просторі. Індекс найближчого сусідства має вигляд , де Д_Н - середня з спостережених відстаней між кожним населеним пунктом найближчим і сусідом, км. Середня відстань, що очікується визначається за формулою , де А - щільність поселень на 1 км² . Значення індекса знахо­дяться в межах від теоретичного «0», коли населені пункти концентруються в одній точці, до 2,15 (максимальна величина); коли розміщення відповідає системі трикутників (Хагнет, 1979). Індекс дозволяє упорядкувати різні випадки розмі­щення населених пунктів від «крайнє скупчених» до «повністю рівномір­ного». Типовий приклад дослідження мережі поселень з допомогою даного індек­су - роботи Кінга (King, 1962; 1969), який вивчав розміщення населених пунктів по районам США (Моделі в географії. М., 1971).

Важно підкреслити , що мережа поселень завжди індивідуальна тому, що її визначає конкретна територіальна організація процесу суспільного виробництва. В той же час мережа поселень найбільш чітко відображає тісний взаємозв’язок розселення з «природною основою виробництва» - природ­ними ресурсами і умо­вами, що дає можливість для узагальненої типології розміщення населених пун­ктів на фізико-географічній основі (з прив’язкою до орографії, гідрографії і.т.п).Такий підхід можна застосовувати і дає результати для слаборозвинутих країн. Правомірне виділення, наприклад, приморського типу поселень - з концен­трацією основної частини населених пунктів на побережжі. Він широко представ­лений в більшості країн Північної і Західної Африки. Другий тип - долинно-річ­­ковий - з тісною прив’язкою поселень до потужних водних артерій - характерний для Єгипту. Роль родовищ корисних копалин в формуванні мережі поселень чітко читається на картах Південної Африки (Мідний пояс). З 70-тих років в Амазонії стали виникати нові міста, більше половини з них - біля родовищ корисних копалин. В канадській літературі появився термін «гірничо-рудний урбанізм», під яким розуміють створення невеликих міст з населенням не більше 10 тис. жителів на незаселених просторах Північної Канади, які виникають на базі родовищ Лабрадорського трогу.

Порівняно з мережею поселень поняття «мережа розселень» відповідає більш широкому ракурсу досліджень. Його стержень складає структурно-дина­міч­ний аспект вивчення розселення. Під мережею розселення розуміється вся совокупність поселень, яка має територіальну впорядкованість і розмірну класифікації і яка міняється в часі. При вивченні мережі розселень цікавий сам процес формування структури поселень, аналіз розселення з врахуванням такої важливої його властивості, як історизм. Можливі три дослідницькі підходи. Перші два базуються на розгляданні змін в кожній з двох головних компонент розселення: «горизонтальної» - просторової і «вертикальної» - ієрархічної. Третій підхід їх злитий (спільний) аналіз.

Процес формування мережі розселення глибоко географічний. Органічний взаємозв’язок розселення і географічно диференцированих факторів і умов особ­ливо чітко простежується при вивченні «руху» мережі поселень. Їх число допов­ню­ється перш за все за рахунок тих «точок» простору які наділені значним на­­родногосподарським потенціалом. Звідси, як правило, нерівномірність, вибір­ність, територіальна дискретність процесу формування поселенської структури. Задача визначення основних рис, направленості та інтенсивності зрушень в мере­жі поселень вирішується відомими прийомами географічних досліджень. При чому вивчення характеру і ступеню мінливості мережі з врахуванням її консервативності доцільно проводити за досить великі проміжки часу.

Світовий досвід свідчить про існування трьох макроетапів формування розселень. Для першого з них - фази колонізації - типові наступні риси: нечислен­­ність і розпиленість населених пунктів; наявність, як правило, центра - осередку господарського освоєння території, генеруючого «хвилі» заселення; визначаючу дію на конфігурацію поселень, що складується, природно-географічних факторів і т.д. Другий етап - заповнення або насичення міжпоселенських просторів - також відповідає розвитку процесу заселення «в ширину», але на деякій інші основі. Відносно впорядкованою мережею поселень охоплена практично вся придатна для господарської діяльності територія країни. В рамках уже досить вираженої територіальної структури ростуть, хоча просторово і неоднорідні, інтенсивність і щільність розселення. Появляються перші ареальні форми розселення. З досягнен­ням певного рівня насиченості території населеними пунктами наступає третя фаза - фаза конкуренції поселень. В залежності від потенціалу, закладеного в ЕГП, і ступеню його реалізації в кожному випадку одні поселення ростуть скоріше, а інші повільніше. Одні поступово займають домінуюче положення, а другі - підпо­рядковане. Процес ранжировки, ієрархізації населених пунктів відповідає прак­тично консервації мережі поселень, означає розвиток розселення переважно «не в ширину», а в «глибину». В цілому в ході еволюції розселення спостерігається поступове зниження просторової диференцірованості, контрасності і динаміч­но­сті розвитку мережі поселень, а домінанта в сокупності детермінуючих її факторів зміщується від природно-географічних до суспільно-географічних факторів.

Важливішою складовою частиною вивчення мережі розселення є аналіз його «вертикальної» компоненти; яка, за суттю, відповідає розселенню поселень за роз­мірною ознакою. Даний підхід, не враховуючи власне просторового аспекту, не втрачає географічної ознаки. Він служить меті пізнання основних рис і законо­мірностей процесу урбанізації, важною основою для формування стратегії вдос­кона­лення розселення, побудови прогнозів і програм управління розвитку мережі поселень. Дійсно, при співставленні дві країни можуть мати близькою кількістю населеннх місць і навіть рисунком мережі поселень, але принципово різною урба­нізаційною структурою. Остання виражає співвідношення поселень різної вели­­чини.

Ранжировка поселень проводиться по різним даним (кількісним параметрам) або їх злиттю. Однак, як показав досвід, одним з найбільш об’єктивних, узагаль­нюючих показників є людність поселень. Наприклад, в містобудівній практиці СРСР виділялись наступні групи міст: селище міського типу и малі міста (до 50 тис. жителів), середні (50 - 100 тис.), великі (100 - 250 тис.), крупні (250 - 500тис.), дуже крупні (500 - 1000 тис.), міста -«мільйонери» (більше 1 млн. жителів). Відмі­ти­­мо, що при типології поселень за чисельністю населення не слід забувати про наступні важливі моменти. По-перше, при визначенні людності поселень, особли­во крупного міста необхідне врахування відповідність юридичних і фактичних йо­го границь. По-друге, можливе не співпадання рангу поселення за чисельністю його населення з його адміністративним статутом, який часто використовується в якості самостійно адміністративно-ієрархічного критерія типології. По-третє, тра­диційні поняття, що склалися, малого, середнього, великого міста широко використовуються в міжнародних географічних дослідженнях , але мають єдиної, стандартизованої розмірності. В більшості країн існує своя шкала градацій посе­лень за людністю, що в значній мірі ускладнює проведення порівняльного аналізу.

Основні риси особливостей динаміки урбанізаційної структури країни добре відображає зміни в співвідношенні окремих груп поселень в процентному вираженні. Для визначення ступеню контрастності «вертикальної» компоненти розселення звичайно використовують метод, названий правилом Зіпфа, або «ранг-розмір». Суть його в наявності зворотної залежності між людністю поселення і його порядковим номером в упорядкованій послідовності населених пунктів. Правило виражається формулою , де Р_n - населення міста рангу n, Р₁ - населення самого крупного міста, - коефіцієнт ієрархізації, який визначається при апроксимації формулою фактичних даних (Мерлен П. Город. Количественные методы изучения. М., 1977).

Вивчення на базі правила Зіпфа характеру розподілу населених пунктів по людності і її зміною в часі здійснюється з допомогою графіків з логарифмічною сіткою координат. Звичайно по вісі ординат відкладають логарифми розміру поселень, а по вісі абсцис - логарифми рангу. Цей прийом дозволяє віднести країну згідно урбанізаційної структури, що в ній склалася, до одного з трьох основних типів розселення поселень за людністю. Перший тип - логарифмічно нормальний розподіл, тобто повністю співпадає з співвідношенням ранг-розмір (США, Китай); другий - домінантний або приматний розподіл, при якому одне - два міста домі­­ну­ють над системою малих міст, а проміжних міст майже немає (Австрія, Угор­щина); третій і найбільш розповсюджений - проміжний між двома першими типа­ми розселення. Очевидно, що аналіз динамічного ряду розподілу поселень згідно правилу «ранг-розмір» дозволяє виявити не тільки загальні особ­ливості еволюції ієрархії, але і прослідкувати зміни ролі окремих поселень «всередині» урбаністичної структури країни.

Третій з підходів - спряжений аналіз «вертикальної» і «горизонтальної» ком­понент розселення. В даному випадку мова йде про вивчення територіально-урба­ністичної структури країни. Вона відображає головні риси територіальної струк­тури господарства, рельєфно виділяючи її характерні особливості; дозволяє суди­ти про «обслуженності» території країни крупними містами, контрастності урба­нізації. Для її характеристики особливо важливі співвідношення і взаємороз­ташування територій з різним ступенем урбанізованостіі, різними напрямками (характером) і темпами урбанізації; масштаби розвитку і розподілу високоурбані­зованих вічок; місце крупних міст і агломерацій в міському каркасі країни (Маєргойц І.М. Географическое учение о городах. М.,1987).

Методика даного напрямку досліджень в багато чому визначається теорією розміщення господарства, математично-статистичними моделями і географічни­ми спостереженнями. Особливе значення для розробки кількісних методів вивчення мережі розселення в даному аспекті мають труди В. Кристаллера, А Ле­ша та їх послідовників. Дослідження двохмірного («вертикального» і «горизон­тального») розподілу населених пунктів, проведених цими вченими по різним основам, призвели до створення єдиної, узагальнюючої моделі «правильної грат­ки», або «центральних місць», математичне формулювання якого дав американсь- кий економіст М.Бекман. Суть її - в строгому впорядкуванні розподілу поселень в просторі у відповідності з їх ієрархією. Ця теоретична впорядкованість виражається гексогональною структурою мережі розселення, Однак дана модель базується на низці припущень. Зокрема, її виконання вимагає однорідності і ізо­тропії простору, що на практиці в більшості випадків не витримується.

М.Бекман запропонував об’єднати одномірну модель ранжировки міст з двомірною моделью ієрархії населених пунктів. В його моделі населення міста даного ієрархічного рівня вираховується за формулою

,

де P_r - населення центрального місця рівня r ,  - частка від усього населення, яке користується послугами центрального місця і проживає в цьому центральному місці, С₁ -сільське населення, яке обслуговується центральним місцем найнижчого рівня в ієрархії. К - число населених пунктів наступного, більш низького порівняно з r - рівнем

(r - 1), обслуговуваного населеними пунктами рівня r (Хагнет 11. Географія: синтез современных знаний. М., 1979).

Богатство і різноманітність природно і суспільно-географічних умов форму­вання мережі розселення обумовлює багатоваріантність її розвитку і побудови. Тому найбільш реальна і інформативна типологічна схема територіально-урбаніс­­тичних структур, які опираються на наступні ключові моменти.

1. Оцінка ступеню сформованності урбанізованого середовища країни, тісно корелює з загальним рівнем її господарського розвитку. Віднесення країнидо певного типу (високо-, середньо-, або слабоурбанізованого) середовища базуєть­ся на співставленні, наприклад, з середньосвітовими значення показника частки міських жителів (жителів крупних міст) в загальній кількості населення. При тако­му підході більшість країн сучасної Європи відноситься до високоурбанізованих країн світу, а Африки - слабоурбанізованих.

2. Оцінка регіональних особливостей і диференцірованості в рівні урбанізова­-

ності. З врахуванням сили зціплення розселення і господарства їх вивчення має особливе значення при краєзнавчих дослідженнях. Ярким прикладом служить Чехія і Словаччина, які мають різні рівні урбанізації і, як наслідок, різні моделі формування мережі розселення; процеси, темпи і джерела розвитку господарства. 3. Оцінка територіально-урбаністичної структури країни, що склалася, з враху­ванням вузлового характеру розселення. В залежності від числа домінуючих на загальнопоселенському фоні центрів структуру розселення в загальній формі мож­на визначити як одно-, дву-, і багатоядерну. На відміну від перших двох останній тип практично завжди відповідає високій зрілості територіальній організації гос­подарства країни. Класичним прикладом одноядерної структури розселення є Угорщина, двоядерної - Португалія, багатоядерної - Польща.

4.Видатна роль крупноміських утворень в господарському житті країни вима­гає поглибленої оцінки їх розміщення по державній території. Цей момент також служить одним із важливіших ознак розселення. При одноядерній структурі розселення можливі варіанти центрального, зміщеного або периферійного поло­ження головного центра країни з відповідною орієнтацією і «підбудовою» решти урбанізованих вічок. Для багатоядерних структури розселення варіантів значно більше: рівномірне або ареально-концентроване (відповідно центральне, зміщене або периферійне) розміщення, смуговидне, асиметричне і т.д.

Такий «каркасно-середовищний» підхід дає найбільш повну уяву про форму­вання мережі розселення країни, дозволяє розкрити її основні географічні особ­­ливості, оцінити ступінь диференцірованості території і «поляризації ланд­шафта». Він не тільки служить важливою, комплексною основою для типології розселення, але і стимулює розвиток географічного мислення, призиває мислити стратигічно; бачити крупні проблеми, оперувати обширними територіями - зонами, макрорегіонами, країнами, континентами, а також лініями, точками, піз­навати географічну геометрію (Лаппо Г.М. Города на пути в будущее. М., 1987). Однак в даному випадку розселення досліджується як «пасивний» елемент інтегральної територіальної структури господарства, яке розвивається під впливом певної сукупності рушійних сил, як власне результат географічного роз­поділу труда. Пізнання його активної, перетворюючої ролі вимагає розширення рамок і поглибленого аналізу, введення перш за все функціонального аналізу.