3 Семінар 9 питання

Поняття «політична система суспільства» запроваджене відносно недавно — на тому етапі історичного розвитку, коли поряд із державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об'єднання, рухи. Означене поняття не народилося на терені філософії політики, а запозичене з царини соціології в середині XX століття для поглибленої характеристики як певної цілісності інституалізованого, досить непогано пізнаної й освоєної людьми сфери їхнього політичного буття. Заслуга

розробки поняття «політична система суспільства», саме як одного з наріжних понять політології, належить двом класикам політологічної думки — американсько-канадському політологу Д. Істону (нар. у 1917), відомому своїми книгами «Політична система», «Рамки політичного життя», написаними в 50—60-х роках XX століття, та не менш знаному американському політологові цього ж періоду Г. Алмонду.

Вперше це поняття було вжите Д. Істоном у 1953 р. Вже тоді Д. Істон і Г. Алмонд наголошували, що політична система об'єднує не тільки свідомо й чітко організовані формоутворення політичного життя, а й такі чинники, як політичні ідеї, свідомість і світогляд. Системою ж означену мережу політичних відносин, ідей, інститутів і взаємодій вони назвали, власне, зовсім не тому, що вона охоплює суспільство як цілісність. А насамперед — враховуючи те, що вище перелічені явища політичного життя перебувають у взаємозумовленості й зміна котрогось із них призво­дить до трансформації політичної системи загалом.

Політичну систему Д. Істон трактував за аналогією з системами біологічними, як утворення, складові якого взаємодіють між собою та з оточуючим середовищем таким штибом, що спричиняють мінливий і водночас доволі стабільний стан цілого. Характеризуючись, внаслідок цього, необхідною стійкістю, політична система не ізолюється від впливів зовнішнього середовища, а, у свою чергу, активно впливає на нього. При цьому політична система тлумачилася Д. Істоном досить широко. Адже інші суспільні системи — економічна, екологічна, духовно-ідеологічна тощо — розглядаються за даного підходу як внутрішні складові елементи системи політичної.

На сучасному етапі політична система суспільства, тлумачена у найза-гальнішому, абстрактнотеоретичному сенсі слова, визначається в якості такої царини суспільного життя, котра становить собою цілісну та впо­рядковану мережу політичних інститутів, процесів, відносин, ролей. А також — засад політичної організації певного суспільства, підпорядко­ваних властивій для нього сукупності соціокультурних (передусім політичних) цінностей і норм, традицій і установок існуючого політичного режиму.

Крім такого, загальнотеоретичного визначення, політична система суспільства може визначатися й конкретніше, у ракурсі того чи іншого дослідницького підходу. Серед багатьох таких, актуалізованих чи віртуаль­них (можливих) підходів важливу роль відіграють, зокрема, соціологічний і правовий.

За соціологічного підходу політична система визначається як дина­мічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують полі­тичну поведінку та інші громадянські позиції.

За інституціонально-правового підходу політична система — це сукуп­ність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспіль­ства, відповідний порядок у ньому. Докладніше ці підходи будуть розгля­нуті дещо нижче, у процесі висвітлення питань про структуру та функціо­нування політичної системи суспільства.

Основними ж завданнями або функціями політичної системи є такі: визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства; розробка і здійс­нення конкретних програм його діяльності; регуляція відносин людини і суспільства, суспільства і держави; характеру перебігу політичних процесів; визначення і розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів та становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів державних інституцій, соціальних верств, індивідів; духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості громадян або маніпулювання нею; забезпечення внутрішньої та зовніш­ньої безпеки суспільства. І не менш важливими — організація та вико­ристання політичної влади через усе розмаїття засобів, форм політичної творчості тощо, залучення до неї громадян. Створена адміністративно-командна система управління, яка офіційно називалася "плановою, соціалістичною", опинилися поза критикою. В таких умовах вітчизняні вчені не могли дати об'єктивної оцінки проблемі. Хто це намагався зробити був репресований у 30-х роках.

Другий етап у вивченні соціально-економічної історії радянського суспільства припадає на середину 30-х – середину 50-х років. Еталоном вважався "Короткий курс історії ВКП(б)". В ньому зазначалося, що "воєнний комунізм" був викликаний громадянською війною та іноземною військовою інтервенцією, що нова економічна політика – вичерпала свої можливості, що плановий соціалістичний характер виробництва має безумовні переваги над стихією ринку тощо. Саме в таких ідеологічних рамках написані роботи, де предметом дослідження були і питання управління промисловістю, – З.Локшина, Е.Генкіної, та ін.10. Економічна наука зосередилась на конкретних господарських питаннях, історики разом з іншими суспільствознавцями займалися пропагандою досягнень соціалістичного ладу. Дослідження управління промисловістю з середини 30-х до середині 50-х років було відірване від реалій, які мали місце, процвітав догматизм, цитатно-ілюстративний виклад матеріалу, в працях переважали тенденційно підібрані факти, втиснені в офіційну концепцію розвитку суспільства.

Наступний етап в розвитку вітчизняної історіографії розпочався після 1956 р. і продовжувався до кінця 80-х років. Після ХХ з'їзду КПРС дещо послабнув ідеологічний контроль над історичними дослідженнями, хоч будь які відхилення від лінії, визначеної партійними постановами, негайно переривалися, а автори каралися. У ці роки історію управління промисловістю в радянській державі вивчали А.В.Венедиктов, В.Г.Гімпельсон, В.В.Бородін, М.Д.Горбоватий, І.М.Рознатовський та ін.11.

Передусім, потрібно виділити фундаментальне дослідження А.В.Венедиктова. У книзі з історико-правової точки зору досліджується організація управління промисловістю, включаючи історію робітничого контролю і націоналізації. У радянській історіографії це одна із найкращих робіт по нашій проблемі. Але автор використовував матеріал здебільше по РРФСР, що ж стосується України, то А.В.Венедиктов використав лише окремі факти ілюстративного характеру.

До нашої теми безпосередньо відносяться питання встановлення робітничого контролю над виробництвом та націоналізації промисловості, які дістали висвітлення в працях І.Ш.Чорномаза, П.П.Гудзенка, та ін.12. У цих роботах досліджується перехід промисловості України до рук держави, організація управління народним господарством тощо. Присвячено багато праць вивченню проблем соціалістичної індустріалізації, зокрема в Україні, де певне місце відводиться й питанням керування фабриками та заводами13.

Дуже активно з кінця 50-х до середини 80-х років досліджувалася історія робітничого класу України (праці А.І.Епштейна, В.М.Довгопола, В.Є.Лобурця, О.П.Реєнта, Є.М.Скляренка та інших)14. У цих роботах розкривається внесок робітників у докорінні соціально-економічні перетворення в республіці, зокрема їх участі в управлінні індустріальним комплексом.

Проблеми управління промисловістю в роки "воєнного комунізму" знайшли відображення у працях, присвячених цьому періоду (роботи Ю.І.Терещенка, Е.Г.Гімпельсона та ін.)15, непу (праці Ю.А.Полякова та ін.)16, та в загальних працях з історії УРСР, народного господарства, промисловості, робітничого класу17.

Аналіз радянської історіографії другої половини 50-х – 80-х рр. дозволяє констатувати факт появи великої кількості досліджень з питань націоналізації промисловості, "воєнного комунізму", непу, соціалістичної реконструкції, індустріалізації, формування робітничого класу, його соціальної та трудової активності. Історики виявили і систематизували велику кількість джерел, висвітлили на їх базі малодосліджені на той час проблеми. Необхідно зазначити, що переважна більшість праць містила інформацію про роль робітничого класу в управлінні промисловістю, хоча насправді управлінські важелі зосереджувалися в руках партійно-господарської верхівки. Основними показниками та формами участі трудящих в управлінні промисловістю історики вважали виробничі наради, висування робітників на керівні посади, розгортання соціалістичного змагання, трудовий ентузіазм тощо. Але фактично поза увагою залишалася сама адміністративно-командна система управління, основні етапи її становлення, особливості функціонування, форми і методи, кадри, в тому числі і національні, дійсна роль партійних і державних органів, співвідношення прав та повноважень республіканських і союзних органів управління.