1. Мета і завдання курсу «загальне мовознавство».

Головне завдання курсу загального мовознавс­тва — розширення загальнолінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, які не могли бути висвітлені в попередніх курсах, озна­йомлення з основними напрямами, ідеями і пробле­мами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови. Іншими словами, мета курсу загального мовознавст­ва — поглиблення теоретичного і професійного рівня як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя. Загальне мовознавство має не тільки велике пізна­вальне значення; воно позитивно впливає на методику викладання мовних дисциплін у школі і вищому нав­чальному закладі. Викладачеві-філологу необхідні загальнолінгвістичні знання для того, щоб свідомо орієн­туватись у своєму предметі, розуміти зміни теоретичних положень і підходів до вивчення мови, перебудови в навчальних програмах, уміти правильно оціни­ти нові досягнення в науці, а також ефективно організу­вати методику навчального процесу. Один із видатних сучасних фізиків Луї де Бройль писав: «Дослідження живить викладання, а викладання, необхідне для того, щоб факел науки переходив від попереднього поколін­ня до наступного, зміцнює дослідження». Серед основних питань, які ставить і розв'язує за­гальне мовознавство, — питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв'язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і най­ефективнішого застосування.

2.Походження мови.

Як одна з осн. ознак сусп-ва мова почала формуватися на етапі появи первіс. людини. Це було тривале поступове перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вигуків в осмислені звукові засоби комунікації давніх людей. Припадало воно в основному на 2-у пол. неандертальської фази розвитку людини.. Становлення мови в первісному сусп-ві було закономірно підготовлене важливими об’єктив. передумовами соціального і біол. характеру. Вирішальною соціальною передумовою був поступовий перехід до справжньої трудової діяльності, пов’язаної з виготовленням знарядь праці. Сусп. характер праці, необхідність координації дій учасників трудового процесу викликали потребу в свідомому застосуванні певних звукових сигналів. Іншою об’єктивною передумовою формування мови була здатність предка людини відтворювати ряд спадково закріплених вигуків, які інстинктивно пов’язувалися з певними типовими для стада істотними життєвими ситуаціями — небезпекою, появою здобичі, зміною напряму руху тощо. Поступово такі вигуки почали свідомо застосовуватися первіс. людьми у зв’язку з відповідними діями, спочатку в самій трудовій ситуації, а згодом і поза нею як її позначення. Припускають, що до початку розвитку звукової мови на основі інстинктивних вигуків, а частково й пізніше, предки первіс. людей протягом тривалого часу (можливо, 2 — 3 млн. років) спілкувалися за допомогою жестів.

3. Природні мови.

3. Природні мови - це історично сформовані в суспільстві звукові (мова), а потім і графічні (лист) інформаційні знакові системи. Вони виникли для закріплення і передачі накопиченої інформації в процесі спілкування між людьми. Природні мови виступають носіями багатовікової культури людства і відрізняються багатими виразними можливостями і універсальним охопленням найрізноманітніших сфер життя. Природні мови не завжди вдається використовувати в процесі наукового пізнання в силу таких їх особливостей, як:

• багатозначність - багато слів і мовні вирази природної мови в залежності від контексту приймають різні значення, що пов'язано з омонімією, наприклад слова "світ", "коса", "рукав" і ін .;

• некомпозіціонность, тобто відсутність в природній мові правил, за допомогою яких поза контекстом можна було б визначити точне значення складного висловлювання, хоча значення всіх вхідних в нього слів відомі. Наприклад, фраза "Він довго сідав на коня зі зламаною ногою" може бути витлумачена двояко: а) нога була зламана у вершника; б) нога була зламана у коня;

• самопріменімості, тобто коли вираження можуть говорити самі про себе. Наприклад, "Я брешу".

4. Генеалогічна класифікація мов.

Генеалогічна класифікація мов. Класифікація мов за спорідненістю називається генеалогічною. Мови, що походять від однієї мови-основи, становлять мовну сім’ю. Мовна сім’я за ступенем спорідненості розпадається на групи, групи — на підгрупи. У світі є близько 40 мовних сімей, кожна з яких включає від однієї до кількох сотень мов. Найбільш поширені такі мовні сім’ї:

I. Індоєвропейська сім’я — найчисельніша. Мовами цієї сім’ї розмовляє близько 2106 млн осіб (приблизно 45 % усього населення земної кулі). У ній виділяють понад 10 груп. Серед них:

1) грецька, вірменська й албанська групи представлені кожна однією мовою;

2) до слов’янської групи (287 млн осіб) входять мови;

• а) східна підгрупа — білоруська (10 млн осіб), російська (143 млн), українська (45 млн);

• б) західна підгрупа — польська (42 млн осіб), словацька (5 млн), чеська (10 млн), верхньолужицька, нижньолужицька

• (у Німеччині) і мертва полабська;

• в) південна підгрупа — болгарська (9 млн осіб), маке-донська (2 млн), сербська і хорватська (18 млн), словенська (2 млн) і мертва старослов’янська;

3) до германської групи (435 млн осіб) належать мови:

• а) східна підгрупа — мертві готська, бургундська і вандальська;

• б) західна підгрупа — англійська (320 млн осіб), німецька (120 млн), голландська, фризька (у Нідерландах), бурська (у Південно-Африканській Республіці), ідиш;

• в) північна (скандинавська) підгрупа — датська, ісландська, норвезька, шведська, фарсрська;

4) до романської групи (560 млн. осіб) входять мови: іспанська (240 млн), португальська (130 млн), французька (близько 100 млн), італійська (66 млн.), румунська (23 млн), провансальська (у Франції), галісійська і каталонська (в Іспанії), ретороманська (у Швейцарії), мертві латинська, оскська, умбрська;

5) індоарійська група (726 млн осіб) нараховує 180–240 мов; у ній виділяються мови гінді (200 млн), бенгальська (157 млн), біхарська (80 млн);

6) в іранській групі (75 млн осіб) найпоширеніша мова фарсі (22 млн);

7) кельтська група (9,5 млн осіб) включає ірландську, шот-ландську, уельську (в Англії), бретонську (у Франції) мови;

8) до балтійської групи (5 млн осіб) належать литовська, латвійська і мертва пруська мови.

II. Китайсько-тибетська сім’я охоплює 1065 млн осіб (23 % населення земної кулі). Найбільше людей розмовляє ки-тайською мовою — 997 млн осіб.

III.До семіто-хамітської сім’ї (238 млн осіб) входять арабська (153 млн), іврит (в Ізраїлі) та інші мови.

IV. Австронезійська сім’я (230 млн осіб) включає індо-незійську (138 млн), яванську (74 млн) та інші, менш поши-рені мови.

КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ СВІТУ

V. Мови дравідської сім’ї (близько 190 млн осіб) поши-рені на Індостанському півострові. Найпоширеніші тамільська мова (близько 55 млн), мови телугу (близько 63 млн), канна-да (1 млн), малаям (30 млн).

VI.У тюркській сім’ї (106 млн осіб) чисельно виділяються турецька (43 млн), узбецька (16 млн) мови.

VII. Угро-фінська сім’я має 24 млн мовців. Тут виділяється дві мови — угорська (14 млн) та фінська (5 млн).

VIII. До великих належить також нігеро-кордофанська сім’я мов (288 млн осіб), проте мови цієї сім’ї, крім суахілі, ма-ло поширені.

IX. В окремі сім’ї виділяються мови японська (120 млн), корейська (62 млн), ряд мов американських індіанців.

5. Типологія мов світу.

Типологічна класифікація мов — класифікація мов світу на основі виявлення подібностей і відмінностей, що притаманні мовній будові як найважливіші властивості мови, але які не залежать від генетичної спорідненості мов.

Типологічні класифікації мови:

•  Морфологічна

•  Синтаксична

Багато лінгвістів під типологічною класифікацією мов розуміють власне морфологічну.

Типологічна класифікація мов - класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості.

Так, скажімо, румунський означений артикль -ul, І, le приєднується до іменників у вигляді закінчення: от "якась людина" - omul "певна людина", codru "якийсь ліс" - codrul "певний ліс", lapte "молоко" -- laptele "конкретне молоко". Матеріально цей артикль подібний до французького артикля V, le, la, les (від лат. Ule "той"), але структурно до болгарського гт, та, то, який також стоїть в кінці іменника (французькі артиклі, як і німецькі та англійські, стоять перед іменниками): болг. човек "людина" - человек "певна людина", гора "ліс" - гора-та "певний ліс", мляко "молоко" - млякото "конкретне молоко".

Отже, якщо генеалогічна класифікація об'єднує мови за їх походженням, то типологічна класифікація поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно до їх походження Й розташування в просторі.

Поряд із терміном типологічна класифікація мов нерідко як синонімічний вживають термін морфологічна класифікація. Таке вживання терміна морфологічна класифікація мов замість типологічна класифікація мов є невиправданим і недоречним з кількох причин. По-перше, слово морфологічний асоціюється в мовознавстві з терміном морфологія, який має значення "граматичне вчення про слово" і "будова слова", а не мови в цілому. По-друге, останнім часом усе частіше стали розрізняти декілька різновидів типологічної класифікації: морфологічну, синтаксичну, фонетичну тощо.

Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі. Фрідріх Шлегель (1772-1829) в 1808 р. опублікував працю "Про мову і мудрість індійців", у якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні (які мають флексії) і нефлективні (які не мають флексій). Його брат Август Шлегель (1767-1845) доопрацював цю класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні).

Останню крапку над і в цій класифікації поставив В. Гумбольдт. Знання надзвичайно великої кількості різноструктурних мов, у тому числі мов американських індіанців і народів Полінезії, широкий лінгвістичний кругозір дали можливість йому здійснити вичерпну типологічну класифікацію. Узявши за основу класифікацію А. Шлегеля, В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флективні. Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашого часу.

Ізолятивні (кореневі) мови

Ізолятивні (кореневі) мови - мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів. У цих мовах немає різниці між коренем і словом. Звідси й назва кореневі мови. Слово не відмінюється, тому не має в собі жодних показників свого синтаксичного зв'язку з іншими словами в реченні. Воно є ніби ізольованим, звідки другий термін - ізолятивні мови. Основний синтаксичний спосіб зв'язку - прилягання.

Класичними зразками цього типу мов є писемна давньокитайська і в'єтнамська.

Так, наприклад, у китайській мові налічується приблизно 500 коренів. Кожен корінь може мати декілька десятків значень. Один і той самий корінь може означати предмет, дію, ознаку ознаки тощо. Так, скажімо, лу означає "орати", "плуг", "віл, яким орють", у - "ворона", "не мати", "п'ять" і "туман"; ба - "пані", "улюбленець", "ляпас" і "число З".

Значення визначається інтонацією. Інтонація тональна. Зокрема, в китайській літературній мові є чотири музикальні тони.

У китайській мові нерідко трапляються випадки, коли все чи майже все речення складається з омонімічних слів, значення яких розрізняються тоном, як, наприклад: ма чі ма, ма ман, ма ма ма "Мама їде на коні, кінь іде повільно, мама лає коня".

Для вираження відношень між словами використовується порядок слів: вдданї "я б'ю тебе", ні давб "тиб'єш мене"; Мао па ґду, ґбу бу пй мйо "Кішки бояться псів, пси не бояться кішок". Крім того для вираження граматичних значень використовуються службові слова і зрідка редуплікація. У сучасній китайській мові стали використовувати окремі суфікси (для вираження граматичних значень множини, минулого часу та ін.), так що в ній є деякі відступи від чистого кореневого типу, який у давньокитайській мові був витриманий послідовно.

А. Шлегель назвав кореневі мови аморфними, тобто безформними. Це неправильно. Форму мови не можна зводити до афіксації. Якраз безафіксність і створює своєрідну форму кореневих мов.