11

Україна в умовах десталінізації (1953 – 1964 роки) План

1. Реформи в політичній сфері: хрущовська «відлига».

2. Експерименти в економіці. «Кукурузництво».

3. Соціальні програми.

4. Історична оцінка політики Микити Сергійовича Хрущова.

1. Реформи в політичній сфері: хрущовська «відлига».

«Відлига» – це період в житті радянського суспільства, що почався після смерті І.В. Сталіна і означав послаблення політики диктату у всіх сферах життя.

І.В. Сталін помер на 74 році життя 5 березня 1953 р. Ще за життя вождя партійні і державні керівники розділилися на 2 групи: 1) прибічники збереження старих порядків (Молотов, Каганович, Ворошилов, Булганін); 2) прибічники реформування старої тоталітарної системи (Маленков, Бєрія, Хрущов). Лаврентій Бєрія, який очолював державні органи безпеки, краще за інших бачив народні настрої і недоліки системи. Він чудово розумів, що лише за умови відмежування від сталінської системи можна утриматися при владі та зберегти свій вплив як державного керівника в нових умовах. Він став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР (Маленкова). Одночасно Бєрія був Міністром внутрішніх справ і державної безпеки. Окрім Бєрії, у Голови уряду було ще 3 перших заступника – Молотов (Міністр закордонних справ), Каганович (Міністр промисловості), Булганін (військовий Міністр). Четвертий представник сталінської гвардії – Ворошилов – очолив Президію Верховної Ради СРСР.

Після смерті І.В. Сталіна керівництво в партії стало тимчасово колегіальним. Країна як би поверталася до тих часів, коли реальна влада була у голови уряду, а не керівника партії. Активним прибічником передачі влади від партійних органів до державних став Бєрія. Він запропонував голові уряду Маленкову з березня по червень 1953 р. провести в країні низку перетворень – амністувати в’язнів, повернутися до ленінської політики «коренізації» органів влади у республіках і розширення їх прав і т.ін. У зовнішній політиці Бєрія виступав за мир з Югославією, воз’єднання Німеччини та її нейтралітет.

Така активність Берії в проведенні десталінізації країни викликала сильне невдоволення у його прибічників та однодумців. Проти Бєрії виник заколот, який очолив Хрущов. У червні 1953 р. Бєрія був заарештований, а в грудні цього ж року за вироком Верховного Суду СРСР був розстріляний «як ворог Комуністичної партії і радянського народу». На цій хвилі значно підвищився авторитет секретаря ЦК КПРС Хрущова. У вересні 1953 р. він стає Першим секретарем ЦК КПРС. У березні 1958 р. Хрущова було обрано Головою ради міністрів СРСР, тобто з цього часу він одночасно був і партійним лідером, і головою уряду.

Одразу після смерті Сталіна вище керівництво країни виступило за припинення репресій. Однак, залишаючись наступниками Сталіна, представники влади проводили реабілітацію і амністію в доволі спотвореному вигляді. Постанова від 27 березня 1953 р. не стосувалася політичних в’язнів. Процес реабілітації жертв репресій відбувався в 3 етапи: 1) березень 1953 – лютий 1956 рр. (негласний); 2) 1956 – 1961 рр. (деяке розширення гласності); 3) 1961 – 1967 рр. (відкриті дискусії і обговорення у рамках марксизму-ленінізму). Показовим є той факт, що реабілітація не торкнулася тих, хто був у опозиції до Сталіна (Бухаріна, Троцького, Зинов’єва, Каменева і т.ін.) У першу чергу реабілітували старих більшовиків, що вступили до партії до жовтня 1917 р., а також найближчих родичів керівників держави. До лютого 1956 р. було звільнено близько 10 тисяч осіб. До осіні 1956 р. отримали свободу сотні тисяч політв’язнів, серед них есери й міньшовики. У тюрмах залишилися ті, хто воювали проти радянської влади у роки війни, «розкуркулені» та інші. Не поширювалися також реабілітації на представників інтелігенції, які свого часу були притягнуті до карної відповідальності за інакодумство за так званою статтею 54 Карного кодексу.

До 1956 р. в країні не обговорювалися й не розкривалися факти про злочини самого Сталіна та його найближчого оточення. 4 квітня 1953 р. уперше у газетах з’явилося повідомлення про реабілітацію засуджених представників медицини. Тоді ще суспільство не розуміло, що це початок послаблення і пом’якшення політичного режиму в країні. Загальна кількість реабілітованих склала 1,5 млн осіб, більша частина з них – посмертно.

Про факт політичних репресій і про культ особистості Сталіна першим сказав Микита Хрущов 25 лютого 1956 р. у своїй доповіді на ХХ з’їзді КПРС.

Культ особи – єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння «божеству».

Отже, на ХХ з’їзді КПРС Хрущов виступив з різкою пропозицією щодо розвінчання культу особистості Сталіна. Засідання було закритим. Делегати слухали доповідача у гробовій тиші. Потрясіння від почутого було настільки сильним, що деякі делегати навіть втрачали свідомість. У своїй доповіді Хрущов від імені ЦК КПРС зробив першу спробу викласти суть пройденого країною етапу, отримати з цього певні уроки, надати оцінку минулому. Причини культу особистості Сталіна зводилися Хрущовим до труднощів побудови соціалізму в одній країні і особистим якостям самого Сталіна. Цей виступ був сприйнятий неоднозначно. Повний текст докладу опинився у газетах лише у 1989 р. Керівництво країни боялося, що критика культу особистості Сталіна перетвориться на переоцінку історії партії і держави. Воно дозволяло будь-яку критику лише у строго регламентованих ним самим рамках, тому розробило й затвердило спеціальну постанову «Про подолання культу особистості Сталіна та його наслідки», в якому говорилося, що помилки і прорахунки Сталіна, хоч і нанесли збитки суспільству і загальмували його розвиток, проте «не увели його у бік від правильного шляху розвитку до комунізму». При цьому автори документу запевняли, що шукати витоки культу особистості в державній системі та її недемократичності можуть тільки вороги.

В суспільстві з’явилися антихрущовські настрої. Цим скористалися Молотов, Каганович і Маленков. Ця група бул засуджена на червневому пленумі ЦК КПРС (1957 р.) як «антипартійна група». Усі вони були виключені з партії. Уперше за 30 років усунення опозиції не супроводжувалося фізичною розправою.

У вересні 1955 р. відпустили на волю німецьких військовополонених, які ще залишалися у Радянському Союзі. Держава амністувала після 10-річного ув’язнення засуджених за співробітництво з окупаційною владою у роки війни. Саме за це було засуджено багато ОУНівців, і вони почали повертатися до України. До 1957 р. повернулося понад 65,5 тисяч ОУНівців, воїнів УПА і так званих «бандопосібників».

Разом з тим, за березень – червень 1953 р. було звільнено близько 900 тис. карних злочинців. Це викликало хвилю злочинності у містах.

Проте вже на початку 60-х рр. процес реабілітації жертв сталінського терору пішов на спад. З 1963 р. по 1966 р. було реабілітовано трохи більше 80 тисяч чоловік. М. Хрущов і його оточення не наважилися на рішучий перегляд справ жертв політичних процесів, сфабрикованих у 20-ті-30-ті роки. І наприкінці 60-х рр. період «відлиги» остаточно завершується.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.

Науково-технічні досягнення. У грудні 1957 р. увесь світ дізнався про перший атомний ледокол «Ленін». 4 жовтня 1957 р. на навколоземну орбіту було виведено перший у світі штучний супутник Землі. 12 квітня 1961 р. у космосі побував Ю.О.Гагарін – перший космонавт планети. У 50-х рр. були створені перші реактивні пасажирські літаки – Ту – 104 (Туполев А.Н.), Іл – 18 (Ілюшин С.В.), Ан – 10 (Антонов О.К.).

В Україні наука розвивалася швидкими темпами. Діяльність Інституту електрозварювання вивела СРСР у цьому напрямку на 1 місце у світі. У середині 50-х рр. під керівництвом М. Амосова почалась теоретична розробка й реалізація нових методів хірургічного лікування серцевих хвороб.

Спроба розширення прав республік.

Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, у т.ч. й України (тобто повернення до політики українізації):

• українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено О.Кириченка – першого українця на цій посаді (1953 – 1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний (1957 – 1962 рр.), П.Шелест (1962 – 1972 рр.), В.Щербицький (1972 – 1989 рр.);

• розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;

• активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. – 29;

• внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. – заснування Рад народного господарства – під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р.

Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

Хрущовська "відлига" сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України. Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Непослідовність "українізації" особливо виразно спостерігалась на результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53% усіх книг, опублікованих в Україні, у 1958 р. – 60%, у 1960 р. – 49%. Та вже в 1965 р. цей показник знизився до 41 % і далі неухильно зменшувався.

Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", “Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою.

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Український історичний журнал", почалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України".

Було реабілітовано багатьох діячів української культури. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з з’явилися літературознавчі праці про них.

Шістдесятники. Зародження дисидентського руху.

Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників (цей термін вживався вже на початку 60-х років). Провідними постатями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, художники А.Горська, П.3аливаха, В.Кушнір, літературні критики І. Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Іллєнко та багато інших.

Поява нового покоління інтелігенції було свідоцтвом духовного відродження нації. Шістдесятники не боролися проти радянського ладу, а намагалися обновити його. Нове покоління інтелігенції вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури і мови. На початку 1960 р. у Києві виник клуб творчої молоді «Супутник». Невдовзі подібні місця зустрічі молодої інтелігенції почали відкриватися і в інших українських містах – Львові, Одесі, Дніпропетровську, Черкасах та ін.

Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. У грудні 1962 р. відбулися зустрічі Хрущова з творчою інтелігенцією. Шістдесятників почали звинувачувати у відході від "марксизму-ленінізму", "формалізмі", "космополітизмі", обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак, частина нового покоління не зреклася своїх поглядів і пішла на конфронтацію з владою. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського опозиційного руху, учасники якого вимагали радикальних змін, виходу України із складу СРСР, проголошення її незалежності, і стали провідниками національного відродження. На Західній Україні діяла так звана «Українська робітничо-селянська спілка» на чолі з Л.Лук’яненком, що саме проповідувала подібні зміни. Після арешту усі члени спілки отримали від 10 до 15 років ув’язнення. У 1962-1963 рр. "відлига" в національно-культурній сфері припинилася.