Тема 6. Фінансова складова соціально-економічної безпеки

Сутність та понятійний апарат фінансової безпеки. Фінансова безпека в системі соціально-економічної безпеки. Основні загрози фінансовій безпеці України, шляхи їх подолання. Механізм гарантування фінансової безпеки держави. Грошово-кредитна політика в забезпеченні соціально-економічної безпеки країни, проблеми грошово-кредитної політики України. Інфляція, антиінфляційна політика та їхній вплив на соціально-економічну безпеку України. Стабільність національної валюти в контексті соціально-економічної безпеки держави. Банківська система, її місце та роль в забезпеченні соціально-економічної безпеки. Державний бюджет, проблеми доходів і видатків бюджету в контексті соціально-економічної безпеки. Проблеми міжбюджетних відносин. Податкова політика України, її вплив на соціально-економічну безпеку держави і суб’єктів господарювання.

Пріоритети стратегії забезпечення фінансової безпеки і шляхи її здійснення.

Фінансова складова соціально-економічної безпеки

1. Сутність та понятійний апарат фінансової безпеки

Міра захищеності фінансових інтересів

Міра забезпеченості потреб суб‘єктів господарювання і соціальних груп фінансовими ресурсами

Стан грошово-кредитної, валютної, валютної, банківської, бюджетної, податкової, розрахункової, інвестиційної, митно-тарифної, фондової систем та ціноутворення, що характеризується збалансованістю і стійкістю до внутрішніх і зовнішніх загроз ефективному функціонуванню національної економіки і соціально-економічного розвитку

Якість фінансових інструментів і послуг, що дозволяє задовольняти потреби суспільства й суб‘єктів господарювання, заохочуючи сумлінне виконання зобов‘язань перед контрагентами економічних відносин і створюючи надійні перешкоди порушенню умов договорів й ухиленню від виконання зобов‘язань та захист господарської системи від руйнівних наслідків одиничних випадків такого ухилення. Правило, норма – сумлінне виконання, порушення – виняток, що не отримує економічних підстав для поширення і відтворення.

Всі ці визначення вимагають визначення терміну «фінансова» і «фінансовий» чим ці сфери відрізняються від «не фінансових». Отже, фінансові відносини, це сфера відносин щодо:

– формування, розподілу і використання цільових фондів грошових засобів;

– розподілу суспільного продукту між складовими ресурсного забезпечення відтворення суспільного виробництва і життєдіяльності суспільства;

– формування і використання запасів, коли і формування, і використання запасів відбувається через утворення постійного потоку, що має певне цільове призначення;

– формування зобов‘язань, які регламентують риси сучасної поведінки для виконання зобов‘язань у майбутньому періоді;

– руху тимчасово вільних грошових засобів (як втілення тимчасово вільної купівельної спроможності), перетворення їх в капітал та руху капіталу до осередків його найбільш ефективного використання для задоволення потреб суспільства і руху створених завдяки такому капіталу доходів між суб‘єктами формування і використання капіталу;

Щодо руху капіталу, закономірності функціонування фінансової сфери розкриваються через категорію фінансового капіталу.

Розуміння останньої, вимагає визначення загальних і специфічних рис, що, відповідно, об‘єднують, забезпечують якісну однорідність і відрізняють фінансовий капітал від інших різновидів капіталу.

Першою загальною рисою, що об‘єднує різні форми капіталу ми пропонуємо вважати те, що всі вони існують в формі запасу. Тобто вони можуть зберігатись, накопичуватись, їх використання може відкладатись доки на ринку виробничих ресурсів не складеться більш сприятлива ситуація для власників такої форми капіталу. Найбільшою мірою така риса притаманна тим елементам капіталу, що прийнято відносини до основного фізичного капіталу – будівлі, верстати, споруди виробничого призначення, комерційна нерухомість зберігають свої продуктивні здатності роками, протягом одного виробничого циклу вони не споживаються повністю і протягом одного виробничого циклу в ціну продукції закладається лише незначна частка їх вартості (зазвичай, для цього використовується механізм амортизаційних відрахувань). Та сама риса більшою чи меншою мірою притаманна й всім іншим формам капіталу: цінні папери, гроші позичені під процент, знання, отримані працівником – всі ці активи зберігають продуктивну здатність (здатність приносити власнику доходи) протягом тривалого періоду часу. Більш наочно підкреслити цю рису можна порівнявши становище власника матеріальних ресурсів (наприклад, нерухомості) і некваліфікованого працівника. Ресурс останнього існує не у вигляді запасу: його здатність до праці витрачається протягом кожного робочого дня і вимагає відшкодування за рахунок зарплати, її використання неможливо відкласти на тривалий період. Проте, підвищуючи кваліфікацію, формуючи ЗАПАС знань і навичок, працівник надає своєму виробничому ресурсу властивостей капіталу – кваліфікація на відміну від фізичної здатності до праці некваліфікованого працівника не споживається кожного дня і не вимагає постійного відновлення – вона може існувати у вигляді запасу. Зверніть увагу, що, наприклад, для швидкозношуваного інструменту, матеріалів, електричної енергії, які споживаються у виробничому процесі ця властивість притаманна меншою мірою, ніж, наприклад, загальнотеоретичним знанням, ґрунтовним професійним навичкам персоналу.

Друга властивість капіталу, що певною мірою притаманна всім його формам – він виступає результатом заощадження, відмови від поточного споживання заради майбутніх вигід. Саме фактор часу, протягом якого відбувається відшкодування понесених на формування ресурсу витрат, вважали визначальною ознакою капіталу прибічники теорій факторів виробництва, теорії очікування: Н. Сеніор, Ж..Б. Сей, значною мірою їх погляди поділяли фундатори неокласичної школи: А. Маршал, А.С. Пігу, вчені, які сформували традицію неокласичного синтезу: Дж. Хікс, А. Алчіан, Р.Г.Д. Ален та багато інших. Дійсно, використовуючи частку доходів від продажу продукції на купівлю нової вантажівки для заводу, замість нового мерседесу для жінки, власник капіталу відмовляється від поточного споживання на користь споживання майбутнього, приймає на себе низку ризиків, які тим вище, чим більше невизначеність перспектив перетворення його заощаджень на додаткові доходи в подальшому. Саме необхідність компенсації тягот і ризиків, пов‘язаних із таким вибором (із ризикованою відмовою від поточного споживання на користь майбутнього), пояснює природу доходів на капітал і обґрунтовує закономірність їх отримання. Без таких доходів суспільство не матиме групи людей, зацікавлених в накопиченні й примноженні запасу виробничих ресурсів, в зростанні виробничих потужностей й ефективному їх використанні для задоволення суспільних потреб. Ми також можемо проілюструвати прикладами наявність такої риси в усіх відомих нам форм капіталу: коли ви відмовляєтесь від спілкування, від можливості виспатись, несете прямі витрати на транспорт і (щодо тих, хто навчається за контрактом) на оплату послуг навчального закладу, відкладаєте дату отримання першої зарплати, заради подовження періоду навчання, ви інвестуєте в капітал – в запас знань і навичок, що слугуватиме вам протягом тривалого періоду часу, забезпечуючи вищі доходи, порівняно з тими, хто таких інвестицій не зробив. Коли підприємець, витрачає власні прибутки не на задоволення поточних особистих потреб, а на розробку проекту, на ресурсне забезпечення його реалізації, авансує кошти в оплату поточних витрат до досягнення беззбиткового обсягу виробництва – він так само інвестує в примноження власного (але фізичного а не людського, як студенти) капіталу. Але і додаткові доходи, отримувані таким підприємцем, і вища за інших працівників зарплата сучасних студентів – все це доходи однакові за природою, за функціями і джерелами виникнення – це доходи на вкладений капітал. Їх економічна функція – відшкодування відмови від поточного споживання і ризику, з якими неодмінно пов‘язано формування капіталу, в якій формі би він не існував: у формі додаткових виробничих потужностей, сертифікату про кваліфікацію чи цінних паперів невідомої доки фірми, що виходить на ринок із інноваційним продуктом.

Третя риса капіталу – всі капітальні блага, приносять своїм власникам доходи і відшкодовують понесені на формування таких благ витрати протягом тривалого періоду часу. Інвестиції (вкладення в капітал), тим і відрізняються від поточних витрат, що відшкодовуються не протягом одного виробничого циклу, а за багато оборотів капіталу. Інвестиції, витрачені на отримання вищої освіти не окуповуються ні першою, ні другою зарплатою, так само, як ні перша ні друга партія продукції не окуповує інвестиції в будівництво нового цеху. Вкладання грошей в цінні папери підприємства стає виправданим для інвестора лише після певного (і досить тривалого) періоду прибуткової діяльності такого підприємства, що супроводжувався виплатою відповідних дивідендів чи відсотків по облігаціях (залежно від різновиду цінних паперів, форму яких набув капітал в процесі інвестування).

Тому незважаючи на різноманітність форм існування капіталу, всі вони мають розглядатись саме як окремі форми, що на різних етапах технологічного розвиту суспільного виробництва, за різних суспільних інститутів виражають еволюцію капітального ресурсу і його пристосування до вимог сучасності.

Але наблизити теорію капіталу до реальної складності цього ресурсу неможливо без врахування не лише спільних рис, а й специфічних особливостей кожної форми його існування.

Зокрема, класичне бачення ролі капіталу в примноженні виробничих можливостей суспільства передбачає, що накопичення капітальних ресурсів примножує продуктивну силу інших виробничих ресурсів – насичення виробництва капіталом сприяє зростанню продуктивності праці й землі, збільшує як загальні обсяги суспільного виробництва, так і віддачу з кожної одиниці залучених до виробництва ресурсів. Проте якою мірою така риса властива для капіталу, що називають фінансовим?

Термін «фінансовий капітал» в науковій літературі використовується, здебільшого, в двох контекстах. По-перше, в межах протиставлення із капіталом реальним (виробничим, втіленим в засобах виробництва, а не фінансових інструментах). По-друге, для позначення утворень, що виникали внаслідок інтеграції промислового (виробничого) і банківського капіталу, формування сталих економічних зв‘язків і механізмів неринкової координації діяльності й узгодження інтересів представників виробничого і банківського капіталу.

Коли термін фінансовий капітал використовують в першому аспекті, мають на увазі тимчасово вільні грошові кошти, акумульовані фінансовими посередниками і фінансові інструменти (акції, облігації, ф‘ючерси, опціони тощо), які опосередковують відносини між кредиторами і позичальниками та тими, хто продають ризики і купують їх. Тоді термін фінансовий капітал використовується як синонім капіталу фіктивного.

Другий аспект використання терміну «фінансовий» (в цьому аспекті, часто «фінансово-монополістичний») капітал притаманний більшою мірою для марксистського напряму економічної науки. В роботах Маркса фінансово-монополістичний капітал є формою існування останнього на вищій стадії розвитку капіталістичного виробництва і виражає максимальний розвиток механізму експлуатації робочої сили, відчуження найманих працівників від засобів і результатів їхньої діяльності. Його формування виявляло природну, на думку Маркса, доцільність і для власників промислового, і для представників банківського капіталу узгодження своїх дій щодо досягнення сприятливих умов вилучення додаткової вартості, єдиним джерелом якої марксисти вважали неоплачений продукт найманої праці. Р. Гільфердлінг називав фінансовим капітал, що перебуває в розпорядженні банків і використовується промисловцями, як і Маркс, звертав увагу, що така форма взаємодії промислового і банківського капіталу на ґрунті монополізації цілих сфер діяльності і вертикальної інтеграції господарських структур стає основою максимальної концентрації економічної влади і створює передумови виникнення фінансової олігархії.

Звернемо увагу, що ці самі процеси привертали увагу не лише вчених марксистського напряму. Протиставлення реального (втіленого в засобах виробництва і виробничих запасах) і фінансового (втіленого у фінансових інструментах і тимчасово вільних грошових засобах) капіталу на етапі становлення індустріального виробництва привернуло велику увагу представників багатьох наукових шкіл. Зокрема, Т. Веблен пише про «дихотомію між бізнесом і індустрією» наполягаючи, що правила поведінки й цінності, що формують в середовищі фінансових установ, суперечать принципам нарощування виробничої ефективності, провідниками яких є працівники індустріального сектору. Дж. Гелбрейт звертає увагу, що інтереси фінансових структур, здебільшого, суперечать інтересам більшості суспільства, а найкращі макроекономічні й інституціональні умови для діяльності фінансових установ абсолютно неприйнятні для розвитку матеріального виробництва і зростання добробуту широких верств населення. В такому контексті цікаво виглядає статистика структурних зрушень в економіці України. З початку 90-их років і до початку ХХІ ст. Україна втратила більше половини виробничого потенціалу, реальні доходи переважної більшості населення скоротились в 1,5 – 1,8 разів, обсяги суспільного продукту наприкінці ХХ ст. становили менше 60% рівня 1991р., багато галузей, що мали величезний потенціал виконати роль локомотива економічного зростання практично припинили функціонування, а механізми відтворення їх ресурсного потенціалу були практично повністю зруйновані. Водночас, ці роки стали часом найбільшого розквіту банківського сектору вітчизняної економіки, активного нарощування капіталу, зростання рівня оплати праці й капіталізації. Протягом 5-ти років, фінансова галузь разом із торгівлею були єдиними видами економічної діяльності, які щорічно збільшували показники створення робочих місць і чисельності зайнятих на тлі стагнації практично всіх галузей виробничої сфери.

Але поширеність й тривала історія функціонування фінансових установ не дозволяє ставити під сумнів необхідність їх існування й закономірність розвитку фінансової сфери. Недарма роль фінансової системи в економіці порівнюють із роллю кровоносної системи для живої істоти. Здатність суспільного виробництва оперативно реагувати на динамічні зміни в структурі потреб населення і самого виробництва, значною мірою, залежить саме від функціонування фінансової сфери. Відповідно, здатність фінансових установ задовольняти потреби економіки в акумуляції розпорошених в суспільстві тимчасово вільних грошових засобів й спрямуванні їх на реалізацію перспективних проектів виступає визначальним критерієм оцінки суспільної ефективності фінансового капіталу.

Також важливе обґрунтування необхідності функціонування фінансового капіталу можна знайти в роботах П. Хейне. Він звертає увагу, що фінансові інструменти, по-перше, надають можливість економічним суб‘єктам страхуватись від виникнення більш чи менш вірогідних несприятливих подій, розподіляючи втрати і виграш від таких непередбачуваних змін економічної кон‘юнктури між багатьма учасниками ринку, нівелюючи як завеликі неочікувані доходи, так і катастрофічні втрати. Наприклад, фермер, який не схильний ризикувати, може придбати на біржі право продати зерно свого врожаю майбутнього року за певною ціною, тим самим застрахувавши себе від можливого руйнівного впливу скорочення цін сільськогосподарської продукції внаслідок доброго врожаю. По-друге, виявляють інформацію, що дозволяє всім суб‘єктам ринку раціональніше приймати рішення, враховуючи очікування і прагнення тисяч невідомих відокремлених один від одного учасників торговельних відносин. Так, спекулятивний попит на цукор, наприкінці сезону роботи цукрових заводів не лише підвищує ціну, створюючи незручності для домогосподарств, що формують запаси цього продукту, а й спонукає змінювати поведінку, заміщуючи більш рідкісні, дефіцитні і, відповідно, дорогі блага, більш поширеними і тому – доступними за ціною. Така зміна поведінки дозволяє наростити запаси продукту, дефіцит якого очікується в майбутньому періоді й зменшити негативний вплив такого дефіциту на життєдіяльність суспільства.

Узагальнюючи результати вивчення питання «фінансовий капітал» ми пропонуємо розглядати останній в двох основних контекстах:

По-перше, як сукупність фінансових інструментів, що володіють такими

1. загальними рисами капіталу як:

– вони є результатом заощадження і відмови від поточного споживання на користь споживання у майбутньому, що пов‘язано із ризиками та вимагає компенсації;

– вони існують у формі запасу і зберігають здатність приносити доходи своїм власникам протягом тривалого періоду часу, також лише протягом тривалого періоду часу відшкодовуються витрати на їх формування (інвестиції);

2. мають такі специфічні риси, що відрізняють їх від інших форм капіталу як:

– накопичення обсягів фінансового капіталу не виражає зростання виробничих можливостей суспільства, але може наближати національну економіку до стану повного використання свого виробничого потенціалу, забезпечуючи рух ресурсів до осередків їх найбільш ефективного використання для задоволення людських потреб;

– доходи власників такого капіталу породжуються значною мірою, здатністю фінансових інструментів продукувати інформацію, необхідну для прийняття раціональних рішень економічними суб‘єктами і задовольняти їх потреби в убезпеченні себе від руйнівного впливу непередбачуваних подій.

По-друге, як форму координації діяльності і узгодження економічних інтересів промислового (виробничого) і банківського (позичкового) капіталу, що дозволяє останнім формувати фінансові передумови й інструменти для найкращої реалізації власних економічних інтересів шляхом концентрації економічної влади й оптимізації джерел задоволення потреб в фінансових засобах для розвитку і підтримання глобальної конкурентоспроможності.